2.2. Загальна характеристика судових систем країн Європейського
Союзу
Щоб судова система виконувала завдання, які перед нею ставляться, законодавець кожної європейської країни намагається максимально ясно й чітко закріпити розуміння природи суду і його роль у механізмі держави.
Звичайно це робиться на рівні конституції країни, у якій роль суду визначається безпосередньо або через визначення судової влади. На рівні Основного Закону також вирішуються питання визначення судової влади, організаційно- правового порядку реалізації повноважень судовими органами, гарантії здійснення судової влади. Межі регулювання зазначених питань відрізняються та свідчать про ставлення до суду в країні, стан судової системи і про те, яке місце займає ця гілка влади в державному механізмі.
Термін «конституція» (від латинського constitutio — установлення, утвердження) застосовувався ще античними мислителями. Так називався один
із видів декретів римських імператорів. В епоху феодалізму вживалося й формулювання «Основний Закон», що тепер використовується як синонім конституції.Сьогодні під цим терміном розуміють документ, основний закон
(кілька основних законів), який має найвищу юридичну силу, прийняття і зміни якого здійснюються в особливому порядку, що регулює в більшому або меншому обсязі основи життя суспільства [35, c. 27]. Найвища юридична сила конституції означає, що всі інші закони, інші акти, правозастосовна практика повинні відповідати їй, інакше вони недійсні. Саме тому не слід зневажати конституційні визначення загальних засад судової системи. Хоча її норми не можуть детально закріпити всі особливості структури судових органів країни, але саме вони визначають основні принципи їхньої побудови, що й обумовлює потребу в дослідженні відповідних частин конституцій країн ЄС.
У конституціях головним чином відображаються питання визначення судової влади, принципів правосуддя, порядку формування суддівського
44 корпусу та статусу суддів, гарантій незалежності суддів, права громадян на судовий захист. Структура ж судової системи країни не завжди одержують своє конституційне закріплення або висвітлюються у загальних рисах. У той же час конституції можуть містити детальний перелік усіх судів, які входять до складу судової системи, та принципи організації судових органів у тих випадках, коли в такій державі відбувається адміністративна або судова реформа й на конституційному рівні закріплюється бачення майбутнього судоустрою країни, досягнуте в результаті політичного компромісу або інших факторів.
Практично в кожній сучасній конституції є спеціальні розділи, у яких висвітлені конституційні основи судової влади. Відповідні глави або розділи
європейських конституцій можуть мати різні назви. Наприклад, у конституціях
Іспанії, Франції й Норвегії – Про судову владу, у конституціях Фінляндії,
Македонії, Монако й Німеччини – Правосуддя, у Конституції Польщі – Суди і
Трибунали, у Конституції Італії – Магістратура, у Конституції Португалії –
Суди тощо. Однак обсяг конституційного регулювання організації й діяльності судової влади різний. Цілий ряд основних положень або таких, що їх розвивають, закріплюється в галузевому, процесуальному й судоустрійному законодавстві, у прецедентних нормах і нормах міжнародно-правових актів.
Так, у Конституції Франції розділ про судову владу містить лише три статті, у яких йдеться про Вищу раду магістратури (порядок її формування, структуру, завдання) і загальні принципи правосуддя [13, c. 677-678]. Зокрема, зазначено, що судова влада стоїть на варті дотримання принципу свободи особистості. У свою чергу сама судова влада охороняється Президентом
Республіки, який є гарантом незалежності судових органів.
Всі інші питання, які належать до порядку формування суддівського корпусу, правового статусу суддів, структури судової системи, делеговані органічним законам. До цих законів відносять насамперед Закон Франції «Про
Високу палату правосуддя» 1959 р., Закон Франції «Про Конституційну Раду»
1958 р., Закон Франції «Про Вищу раду магістратури» 1958 р., Закон Франції
«Про статус магістратури» 1958 р., а також Кодекс судоустрою від 16 березня
45 1978 р., який регламентує структуру загальних судів.
Конституція Італії більше уваги приділяє судовій гілці влади та у главі IV
Магістратура виділяє два розділи: розділ 1. Судоустрій; розділ 2. Положення про судочинство [12, c. 440-442].
У першому розділі містяться положення щодо статусу суддів, порядку формування складу й основних повноважень Вищої ради магістратури. Так само йдеться про види судових органів – поряд із загальними судами виділяються Державна рада й інші органи адміністративної юстиції
(адміністративні суди), Рахункова палата (має компетенцію у сфері публічної звітності) і військові трибунали, що функціонують як у воєнний, так і в мирний час. У другому розділі містяться основні принципи судочинства. Але більш детально питання судоустрою і судочинства Італії регулюються в Уложенні
«Про судоустрій» 1941 р. і в процесуальному законодавстві, зокрема, у
Цивільно-процесуальному кодексі 1942 р. і Кримінально-процесуальному кодексі 1989 р.
Розділ ІХ Конституції Німеччини «Правосуддя» містить 13 статей. На відміну від конституцій інших країн і, можливо, внаслідок федеративного устрою країни та складної структури судових органів питання судоустрою розглядаються досить докладно і дають можливість чітко уявити судову систему країни.
Так, Конституція Німеччини зазначає, що судова влада довіряється суддям і здійснюється федеральним Конституційним судом, іншими федеральними судами, передбаченими Основним Законом, і судами земель.
Чітко вказується на спеціалізацію судів і виділено загальну, адміністративну, фінансову, трудову й соціальну юстиції. Відповідно Федерацією засновуються як верховні судові органи Федеральна загальна палата, Федеральний адміністративний суд, Федеральна фінансова палата, Федеральний трудовий суд і Федеральний соціальний суд. Для забезпечення єдності судової практики створюється спільний Сенат судів. Він збирається для обговорення й вирішення питань, з яких один із верховних судів має намір суперечити іншому у своїх
46 рішеннях. Крім того, конституція надає право Федерації створювати, за необхідності, інші суди, а саме: а) федеральний суд у справах правового захисту промислової власності; б) військово-кримінальні суди для збройних сил на правах федеральних для здійснення правосуддя під час перебування країни в стані оборони, а також відносно осіб, що належать до складу збройних сил, які відправлені за кордон або перебувають на військових кораблях; в) федеральні суди з розгляду дисциплінарних справ й розгляду скарг.
Стаття 101 Конституції Німеччини зазначає, що всі суди зі спеціальною юрисдикцією можуть бути засновані тільки законом, створення й функціонування надзвичайних судів не допускається.
Слід зазначити, що згідно зі статтями 72, 74 Основного Закону Німеччини норми, що регулюють судоустрій, належать до конкуруючого законодавства й це означає, що у цій сфері закони можуть видавати й федерація й землі
(суб’єкти федерації), але землі лише тоді й остільки, коли й оскільки федерація не користується своїми законодавчими правами [13, c. 234]. У свою чергу до норм, що регулюють судоустрій, відносять ті, які стосуються побудови системи органів судової влади. Мається на увазі устрій судової системи й організація правосуддя, включаючи суди земель. Крім того, компетенція у сфері судоустрою торкається також регулювання таких органів, як прокуратура й судові виконавці, оскільки вони перебувають у нерозривному зв'язку із судовою діяльністю. Водночас судоустрій не охоплює сферу дисциплінарних судів, юрисдикцію професійних (станових) судів і конституційних судів у землях [59, c. 44-45].
Австрія, як і Німеччина, також є федеративною державою. Але відповідно до Федеральної конституції Австрії судочинство є прерогативою лише федеральної влади (ч. 1 ст. 83). Відповідно у країні існують тільки федеральні суди, а землі не мають своїх судових органів. Однак у 1988 р. у кожній з дев'яти земель Австрії були засновані незалежні адміністративні суди, які почали функціонувати з 1991 р. [31, c. 336].
47
Розділ «В» Конституції Австрії «Судова влада» значну увагу приділяє питанням незалежності суддівського корпусу та праву громадян на судовий захист. Але при цьому зазначає, що вищою інстанцією у цивільних і кримінальних справах є Верховний суд (ст. 92). Існують також суди другої та першої інстанцій. Військові суди можна сформувати лише у період воєнного часу. Створення надзвичайних судів заборонено. Але Конституція Австрії дозволяє розглядати окремі види цивільних справ, підсудних судам першої
інстанції, спеціально підготовленим посадовим особам, що не є суддями (ст. 87
А). Так специфічно виглядає внутрішня спеціалізація в системі загальних судів.
Статус, компетенція й структура Адміністративного суду та Конституційного суду регулюються окремими розділами Основного Закону. Інші питання організації й компетенції судів вирішуються федеральним законом.
Відповідно до Конституції Іспанії судова влада виходить від народу й здійснюється від імені Короля незалежними суддями й магістратами, які представляють цю владу й підкоряються виключно закону [29, c. 396-398].
Питання організації судової системи на рівні Основного Закону не відображені.
Але при цьому чітко фіксується принцип єдності судової влади – як основа організації й діяльності судів. У рамках цього принципу Конституція Іспанії визначає Верховний суд найвищою судовою інстанцією у всіх галузях, за винятком тих, які належать до конституційних гарантій, і підтверджує силу його юрисдикції на території всієї Іспанії.
Конституція Іспанії забороняє діяльність будь-яких надзвичайних трибуналів, а здійснення правосуддя військовим судам дозволяє виключно у військовій сфері і тільки у «стані облоги» відповідно до принципів Основного
Закону країни. Безпосередньо ж визначення структури судової системи, перелік усіх судових установ, що входять до складу судової влади, питання щодо забезпечення діяльності судів й трибуналів, юридичного статусу професійних суддів і магістратів, які формують єдиний корпус, і персоналу, що працює у судовій адміністрації, віднесено до Органічного закону про судову владу
Іспанії.
48
Конституція Португальської Республіки не лише визначає статус судів, їх завдання, але й досить докладно описує судову систему країни, визначаючи категорії судів, їх компетенцію й спеціалізацію. Така увага до судоустрою відображена й у назві розділу Конституції – «Суди», що включає чотири глави:
«Загальні принципи», «Організація судів», «Статус суддів», «Прокуратура»,
«Конституційний суд».
У главі 2 «Організація судів» виділяються такі категорії судів: а)
Конституційний суд; б) Верховний суд і суди загальної юрисдикції першої й другої інстанцій; в) Верховний адміністративний суд та інші адміністративні й фіскальні суди; г) Рахункова палата; д) військові трибунали. Крім того, зазначається, що можуть бути створені морські й арбітражні суди.
Особливий інтерес для нас становить досвід Польщі, держави з пострадянського табору, яка завдяки вмілим реформам стала повноправним членом Європейського Співтовариства. Конституція Польщі закріплює рівність судової влади з іншими гілками державної влади та зазначає, що судову владу здійснюють суди і трибунали: «Суди і Трибунали є владою, окремою та незалежною від іншої влади» (ст. 173 Конституції Польщі). У такий спосіб закріплюється дуалістична структура судової влади країни [23, c. 54].
Конституція Польщі в питаннях судової влади характеризується відносною чіткістю та досить докладно фіксує не лише судовий устрій країни, але й компетенцію вищих судових органів. Зокрема, вказується, що правосуддя здійснюють Верховний суд, загальні суди, адміністративні суди, а також військові суди. На відміну від більшості інших європейських країн, у тому числі й України, у воєнний час допускається створення «надзвичайного суду»:
«Надзвичайний суд або прискорений процес може бути встановлений тільки на час війни» (ч. 2 ст. 175 Конституції) [29, c. 718].
На Верховний суд Основний Закон Польщі покладає здійснення нагляду за діяльністю загальних і військових судів у сфері винесення вироків і рішень.
Вищий Адміністративний суд, а також інші адміністративні суди покликані здійснювати контроль за діяльністю публічної адміністрації. Цей контроль
49 включає також винесення судових рішень про відповідність законам постанов органів територіального самоврядування й нормативних актів місцевих органів урядової адміністрації. Фіксується принцип інстанційності судочинства та гарантується не менше двох інстанцій при розгляді справ у суді.
До трибуналів Конституція Польщі відносить Конституційний трибунал і
Державний трибунал. Конституційний трибунал є органом конституційної юрисдикції й за компетенцією схожий з Конституційним Судом України.
Державний трибунал створений для притягнення до відповідальності вищих посадових осіб країни за порушення Конституції чи закону у зв’язку із займаною посадою чи у сфері виконання своїх службових обов’язків.
Узагальнюючи норми розглянутих конституцій і конституцій інших країн
Європейського Союзу, слід виокремити загальні риси. В Основних Законах багатьох європейських країн закріплюється ієрархічна, як правило, триланкова або чотириланкова структура судової системи: суди першого рівня – муніципальні, районні, повітові, дільничні суди, суди магістратів, суди графств, суди комун тощо (можуть формувати два підрівня першого рівня); суди другого рівня – апеляційні, крайові, обласні суди тощо; суди третього рівня – верховні
(високі або касаційні) суди.
Характерною рисою судоустрою в європейських державах є також полісистемність,
– поєднування декількох підсистем загальних
і спеціалізованих судів [31, с. 17]. Поряд з підсистемою загальних судів на чолі з верховним (високим або касаційним) судом виділяються підсистеми таких спеціалізованих судів, як адміністративні (майже в усіх європейських країнах), трудові, соціальні, торговельні (наприклад Німеччина), військові, суди з пенітенціарного нагляду (Іспанія, Фінляндія), поліцейські трибунали (Бельгія), рахункові палати або фінансові ради (Румунія, Туреччина), а також органи конституційної юрисдикції.
До спеціальних органів судової системи європейських країн можна віднести суди, що займають особливе положення в судовій ієрархії, які розглядають справи по суті без можливості їхнього перегляду іншими судами,
50
із чітко визначеною компетенцією, що поширюється звичайно на незначну кількість можливих спорів. До таких органів можна віднести Державну раду й
Трибунал з конфліктів у Франції, Загальний сенат у Німеччині, а також особливі кримінальні органи – Високий суд Правосуддя і Палата правосуддя у
Франції, Рікереттен у Норвегії, канцлер юстиції і його апарат у Швеції, Рада з апеляції в Данії.
До недержавних судових органів можна віднести релігійні суди.
Розрізняють два види подібних судів: власне церковні суди (розглядають внутрішньоконфесійні спори) і релігійні суди, під юрисдикцію яких можуть підпадати не лише священнослужителі, але й миряни (Польща) [15, c. 203]. Але на рівні конституцій діяльність таких судів регулюється рідко.
У рамках загального опису національних судових систем в окремих
європейських конституціях можна зустріти вказівки й на органи прокуратури, слідства. Відповідно до французької моделі прокуратура як в організаційному, так і в структурному плані невіддільна від судів, не є автономною, самостійною стосовно судової системи. У багатьох європейських країнах існує узагальнене поняття – магістрати, до яких належать посадові особи, наділені судовими, адміністративними або політичними повноваженнями. Передусім це судді, які приймають рішення по суті справи при порушенні основних свобод, і прокурори (у тому числі генеральні прокурори, прокурори республіки) та їх співробітники. Так, Конституція Італії передбачає, що магістрати (судді, прокурори) розрізняються між собою тільки за виконуваними ними функціями
(ст. 107) [28, с. 441]. У Болгарії статус суддів, прокурорів і слідчих дуже схожий. Відповідно до її Конституції структура прокуратури відповідає структурі судів; слідчі органи входять до системи судової влади; судді, прокурори і слідчі мають однаковий імунітет (статті 126, 128, 132). Відповідно до Конституції Республіки Албанія, прокуратура створена й діє при судовій системі як централізований орган (ст. 148). Конституція Королівства
Нідерланди встановлює, що Генеральний прокурор діє при Верховному суді, призначається на посаду указом Короля й перебуває на посаді довічно (ч. 1 ст.
51 117). У Бельгії магістрати прокурорського корпусу так само призначаються
Королем при судах і трибуналах (ст. 153 Конституції Бельгії).
Таким чином, конституційне оформлення в європейських державах одержують різні аспекти судової організації. Однак лише в деяких конституціях детально описана судова система із вказівкою на інші, крім вищої, ланки судової системи (Німеччина, Португалія, Польща). Але найчастіше в
європейських конституціях йдеться лише про вищестоящі судові інстанції в особі вищих (високих, верховних) судів країни.
На інтересний факт звернув увагу Ю. Г. Барабаш, який зазначив, що у багатьох європейських країнах серед усіх конституційних норм, які стосуються державного механізму, найбільш стабільними виявилися норми, присвячені судовій владі [13, с. 44-46]. Можливо це випадки, коли законодавець у нормах конституції фіксує не дійсний стан речей у країні, а напрями, що визначають прагнення суспільства у подальшому вдосконаленні державного механізму. Це пов'язано як з бажанням закріпити в Основному Законі все найбільш цінне для громадян цієї країни, так і з необхідністтю встановлення обмежень для частої зміни його змісту. Подібна практика застосовується й для правового закріплення структури й видів судових органів. У країнах з давніми демократичними традиціями не лише конституційні норми, а і спеціальні закони, що визначають структуру судової системи, залишаються майже без змін протягом останніх декількох десятків років і навіть більше.
1 2 3 4 5 6 7 8