МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
«УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»
ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
КАФЕДРА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА ТА ПРОЦЕСУ
КУРСОВА РОБОТА
на тему:
«КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗАСТОСУВАННЯ ЗБРОЇ МАСОВОГО ЗНИЩЕННЯ ТА ЗА РОЗРОБЛЕННЯ, ВИРОБНИЦТВО, ПРИДБАННЯ, ЗБЕРІГАННЯ, ЗБУТ, ТРАНСПОРТУВАННЯ ЗБРОЇ МАСОВОГО ЗНИЩЕННЯ»
студентки 1-го курсу 1 групи с.т.н.
спеціальності 081 «Право»
заочного відділення
Буркало Антоніна Михайлівна
Науковий керівник:
Ступник Я.В.
Національна шкала _________
Кількість балів:_____Оцінка: ECTS
Члени комісії:
________________________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
________________________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
________________________________
(підпис) (прізвище та ініціали
Ужгород – 2023
ЗМІСТ
ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. ЗБРОЯ МАСОВОГО ЗНИЩЕННЯ ЯК ПРЕДМЕТ ЗЛОЧИНУ ЗА СТАТТЯМИ 439, 440 КК УКРАЇНИ 6
РОЗДІЛ 2. ДО ВИЗНАЧЕННЯ ОБ'ЄКТУ І ОБ'ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ ЗА СТАТТЯМИ 439, 440 КК УКРАЇНИ 12
1.1. Об’єкт 12
1.2. Об’єктивна сторона 13
РОЗДІЛ 3. АНАЛІЗ СУБ'ЄКТА ТА СУБ'ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ ЗА СТАТТЯМИ 439, 440 КК УКРАЇНИ 18
2.1. Суб’єкт 18
2.2. Суб’єктивна сторона 19
ВИСНОВКИ 24
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 27
ВСТУП
Актуальність дослідження. Початок третього тисячоліття не може бути охарактеризований як період міжнародної злагоди, стабільності і сталого розвитку, як можна було б очікувати з огляду на невпинний розвиток науки і технологій. На міжнародній арені продовжується як економічне, так і військово-політичне протистояння держав, чиї геополітичні амбіції виходять далеко за межі їх власних територій. Як наслідок, у різних частинах світу інспіруються локальні, регіональні чи міждержавні конфлікти, які супроводжуються соціально-економічними і політичними кризами, міжетнічним і міжконфесійним протистоянням, гуманітарними катастрофами, активізацією сепаратистських і терористичних рухів, військовою агресією тощо.
З моменту здобуття незалежності, наша держава постійно прагнула спільно із світовим товариством підтримувати міжнародний правопорядок. Тому протягом всього свого існування Україна ставала учасником тих чи інших міжнародних договорів, котрі з часом ратифікувала та спрямовувала на боротьбу із різними злочинами.
На сьогодні, Україна переживає важкі часи, а саме через військову агресію з боку російської федерації, яка трапилася 24 лютого 2022 року. Розпочата країною-агресором жорстока загарбницька війна актуалізує питання використання засобів ведення військових дій, дотримання і реалізації міжнародно-правових норм у сферах ядерної, біологічної та хімічної безпеки. Загроза застосування рф зброї масового знищення перетворилась із потенційної на реальну.
Відповідно до взятих Україною зобов’язань за міжнародними договорами, які є частиною національного законодавства, у Кримінальному кодексі України встановлена кримінально-правова заборона на створення, накопичення, переміщення, а головне – застосування такої зброї. Так, КК України передбачає відповідальність за вчинення таких діянь у статтях 439 і 440 розділу ХХ «Кримінальні правопорушення проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку» його Особливої частини. Поступове вкраплення міжнародних норм, зокрема, в національне кримінальне законодавство, звичайно, породжує багато проблем, які потрібно досліджувати та вирішувати.
Регулювання кримінальної відповідальності за воєнні злочини в кримінальному законодавстві України є надзвичайно актуальним хоча б з огляду на те, що сьогодні Україна стала жертвою прихованої агресії. Аналіз складів кримінальних правопорушень, передбачених статтями 439 та 440 КК України має суттєве значення при кваліфікації суспільно небезпечного діяння, здійснює значний вплив на правозастосовну практику.
Теоретичну основу дослідження склали наукові праці таких науковців, як В.А. Базов, О.М. Броневицька, Г.В. Єпура, С.П. Кучевська, Ю.К. Кучеренко, В.О. Миронова, В.О. Навроцький, В.П. Попович, М.М. Сенько, М.І. Хавронюк та ін.
Мета курсової – це комплексне дослідження особливостей кримінальної відповідальності за застосування зброї масового знищення та за розроблення, виробництво, придбання, зберігання, збут, транспортування зброї масового знищення.
Для досягнення даної мети поставлено такі завдання:
розкрити поняття зброї масового знищення як предмету злочину за статтями 439, 440 КК України;
проаналізувати злочину за статтями 439, 440 КК України;
визначити об’єктивну сторону злочинів за статтями 439, 440 КК України;
охарактеризувати суб’єкта злочину за статтями 439, 440 КК України;
визначити суб’єктивну сторону злочину за статтями 439, 440 КК України.
Об'єктом дослідження є сукупність суспільних відносин, що виникають у зв'язку притягненням до кримінальної відповідальності за застосування зброї масового знищення та за розроблення, виробництво, придбання, зберігання, збут, транспортування зброї масового знищення.
Предметом дослідження виступає склад злочину, передбачений статтями 439, 440 КК України.
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є діалектико-матеріалістичний метод наукового пізнання соціально-правових явищ і загальнонаукові та спеціальні методи, що базуються на ньому. Так, наприклад, застосовувався порівняльно-правовий метод під час аналізу думок науковців та практиків щодо досліджуваної проблематики, норм матеріального і процесуального права, наукових категорій, визначень та підходів; при інтерпретації правових норм та викладенні змісту теми мною використовувався формально-логічний метод (дозволив встановити зміст юридичних термінів та конструкцій, що використовуються законодавцем для закріплення в законодавстві відповідальності за застосування зброї масового знищення та за розроблення, виробництво, придбання, зберігання, збут, транспортування зброї масового знищення.
Логіка дослідження зумовила структуру роботи, а саме: вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел. У вступі зазначено мету, завдання, об’єкт та предмет дослідження. В першому розділі встановлюється зміст зброї масового знищення як предмету злочину за статтями 439, 440 КК України. В другому розділі розкриваються об’єкт та об’єктивна сторона злочину за статтями 439, 440 КК України. У третьому розділі аналізується суб’єкт та суб’єктивна сторона за статтями 439, 440 КК України. У висновку подано коротке узагальнення змісту роботи.
Загальний обсяг роботи – 29 сторінки, список використаних джерел містить 26 найменувань і розташований на 3 сторінках.
РОЗДІЛ І
ЗБРОЯ МАСОВОГО ЗНИЩЕННЯ ЯК ПРЕДМЕТ ЗЛОЧИНУ ЗА СТАТТЯМИ 439, 440 КК УКРАЇНИ
Предметом цього злочину є зброя масового знищення, яка заборонена міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Міжнародне законодавство забороняє токсичну, бактеріологічну (біологічну) і хімічну зброю.
Зокрема ці види зброї масового знищення заборонені такими конвенціями: Конвенція про заборону розробки, виробництва і нагромадження запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про їх знищення від 10 квітня 1972 р., ратифікована Президією Верховної Ради Української РСР 21 лютого 1975 р.; Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення, застосування хімічної зброї та про її знищення від 13 січня 1993 р., ратифікована Верховною Радою України 16 жовтня 1998 р.; Протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних та інших газів і рідин та бактеріологічних засобів від 17 червня 1925 р.; Угода між державами-учасницями Співдружності Незалежних Держав стосовно хімічної зброї [1, c. 110].
В енциклопедичній літературі міститься таке визначення зброї масового знищення: «засоби ведення війни, які за силою руйнування та ураження у багато разів переважають звичайні озброєння. Об’єктами ураження зброї масового знищення є люди, продукти їхньої праці, а також природне середовище їх проживання (кліматичні та географічні умови, рослини, тварини, ґрунти). До наявних видів зброї масового знищення належать хімічна, біологічна, ядерна зброя» [2, c. 561].
С. М. Мохончук (2006) пропонує визначати зброю масового знищення як зброю невибіркової дії, застосування якої може заподіяти смерть невизначеному колу осіб. Водночас останні двадцять років у наукових колах активно досліджується питання протидії третьому поколінню біологічної зброї – так званої генно-молекулярної (Advanced Biological Warfare), вражаюча дія якої базується на особливостях генного апарату тієї чи іншої етнічної групи [3, c .127].
Згадане визначення зброї масового знищення, в основу якого закладена «невибірковість» її дії, втратило свою актуальність. На нашу думку, зброю масового знищення можна визначити як засоби ураження, які відповідають таким обов’язковим критеріям:
1) належність до зброї, забороненої міжнародним гуманітарним правом;
2) високий рівень летальності;
3) спричинення надмірних страждань чи ушкоджень;
4) великі масштаби ураження людей та довкілля.
Вперше дефініція «зброя масового знищення» регламентується безпосередньо у міжнародній правовій доктрині, а саме у змісті Протоколу про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів та бактеріологічних засобів (Женевський протокол від 17 червня 1925 року).
Подальший розвиток уявлень про ЗМЗ перетікав поступово, надто відмежовано від звичних тенденцій становлення гуманітарного права в постулатах міжнародної доктрини. З одного боку, світова спільнота чудово розуміла, до яких наслідків може призвести магістральна роль ЗМЗ в плані паритету озброєння і зовнішніх відносин. З іншого боку, більшість заходів і зрушень не 515 мали реального впливу чи глобального значення на початкових етапах встановлення реальної відповідальності за використання ЗМЗ. Еволюція відбувалася передусім під впливом ретроспективного бачення ЗМЗ як виключно зброї, котрій притаманна дія тотального ураження безвідносно від самої суті атаки чи сенсу поширення — зброї, яка очевидно повинна робити смерть неминучою, завдавати надмірних страждань та володіти ознаками невибіркової дії.
Це стереотипне (дещо звужене й надто утримане) розуміння ЗМЗ лише утвердилося зі створенням ООН. У сучасних умовах для більш коректного розуміння категорії ЗМЗ доцільно й раціонально спиратися на системне тлумачення цілого спектру спеціальних міжнародних договорів, адже воно дає обґрунтовані підстави розглядати здатність завдавати надмірних страждань і властивість невибіркової дії в якості двох самостійних і самодостатніх критеріїв ЗМЗ (третім критерієм — здатністю робити смерть неминучою, — можна «знехтувати» через його очевидну притаманність (спорідненість) всім типам озброєнь), відмовившись при цьому від жорсткої прив’язки до загальноприйнятої тріади її різновидів: ядерної, хімічної, біологічної ЗМЗ [3, c. 128].
Саме під таким кутом зору уявляється ефективною подальша міжнародна правотворчість в якості конструктивного рішення у відповідь на заклик Генерального секретаря ООН до модернізації міжнародної системи роззброєння, глобальної заборони ЗМЗ та вивчення можливостей щодо формування глобального порядку денного з цих питань [4, с. 189].
Згідно із фундаментальними висновками резолюції Комісії зі звичайних озброєнь, (себто допоміжного органу Ради Безпеки ООН) від 12.08.1948 р. категорія «зброя масового знищення» повинна бути визначена таким чином, щоб включати зброю, діючу атомним вибухом і за допомогою радіоактивних матеріалів, смертоносну хімічну і біологічну зброю, як і будь-яку розроблену у майбутньому зброю, що володіла б характеристиками, порівнянними за руйнуючою дією з атомною бомбою та іншою згаданою вище зброєю [5, с. 177].
Позиція Комісії була дещо перефразована та деталізована Генеральною Асамблеєю ООН у резолюції 32/84 (ХХХІІ) від 12.12.1977 р. у визначення, що відтоді закріпилося на рівні ООН. У 1981 році Генеральна Асамблея ООН уклала текст і прийняла положення Декларації про запобігання ядерній катастрофі, згідно із твердженнями якої «…держави, державні діячі, які першими вдадуться до використання ядерної ЗМЗ, здійснять найтяжчий злочин проти людства» [6].
Таке формулювання наштовхує на думку, що наразі використання ЗМЗ вважається антигуманним заходом, котрий суперечить навіть усталеним засадам збройних конфліктів. Міжнародне гуманітарне право здебільшого зосереджує свою регламентацію на лояльній протидії залучення ЗМЗ через дипломатію, 516 зовнішньоекономічну блокаду та інші невійськові методи ізоляції країни, що в перспективі здатна вдатись до експлуатації ЗМЗ. Послуговування ЗМЗ під час збройних кампаній чи військових дій підпадає під категорію злочинів, що характеризується забороненими методами досягнення мети або ведення війни. Кодифікація звичаєвого гуманітарного права Комітету Червоного Хреста містить принцип (пункт 70), який забороняє використовувати засоби і методи ведення війни, котрі здатні завдати надмірних ушкоджень чи заподіяти зайві страждання [7].
Насамперед необхідно зазначити, що одним з ключових кроків до становлення відповідальності за цей особливий злочин було визнання міжнародного регулювання цього питання.
Зокрема, 21 лютого 1975 року Президія Верховної Ради УРСР узгодила й законодавчо закріпила (імплементувала) положення Конвенції про заборону розробки, виробництва та нагромадження запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про її знищення від 10 квітня 1973 року. До слова, Україна офіційно ратифікувала Конвенцію (іменується Паризькою) про заборону розроблення, виробництво і застосування хімічної зброї та про її знищення від 13 січня 1993 року [8].
Відповідно до умов угоди висуваються наступні загальні зобов’язання, що констатують формування стратегічної політики стосовно поводження й належної відповідальності за експлуатацію хімічної ЗМЗ: «не розробляти, не виробляти, не придбавати іншим чином, не накопичувати або не зберігати хімічну зброю або не передавати прямо чи непрямо хімічну зброю будь-кому; не застосовувати хімічну зброю; не проводити будь-яких військових підготувань до застосування хімічної зброї; не допомагати, не заохочувати або не спонукати будь-яким чином будь-кого до будь-якої діяльності, яка забороняється державі-учасниці цією Конвенцією; кожна державаучасниця зобов'язується не використовувати хімічні засоби боротьби з заворушеннями як засоби ведення війни [8].
Що стосується ядерної ЗМЗ, то система обґрунтування її небезпеки й потенційних загроз серед нормативних актів є найбільш широким. У 1968 році під егідою ООН було створено Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (Україна зрештою ратифікувала акт 16 листопада 1994 року) [9].
Новелою документа безумовно вважається заборона випробовувати ядерну ЗМЗ в атмосфері, літосфері (у тому числі й під землею) і гідросфері. Договір став рушійною силою гуманітарного забезпечення, оскільки фактично весь кластер цивілізованих держав приєднався до його положень. Не менш вагомим був текст ст. 6, де йшлося про те, що: «…Кожний Учасник цього Договору зобов'язується в дусі доброї волі вести переговори про ефективні заходи по припиненню гонки ядерних озброєнь у найближчому майбутньому та ядерному роззброєнню, а також про договір про загальне і повне роззброєння під суворим і ефективним міжнародним контролем» [10].
Черговим етапом в цьому етапі слугував Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань. Ключовою інновацією акту є доповнення існуючих загальних зобов’язань (кожна держава-учасниця зобов'язується не робити будь-який випробувальний вибух ядерної зброї і будь-який інший ядерний вибух, а також бере на себе відповідальність за запобігання будь-яким таким ядерним вибухам в будь-якому місці, що знаходиться під її юрисдикцією, суверенітетом, протекторатом або контролем; кожна держава-учасниця зобов'язується надалі утримуватися від спонукання, заохочення або будь-якої участі в проведенні будь-якого випробувального вибуху ядерної зброї і будь-якого іншого ядерного вибуху) та створення системи (де-юре) колективної безпеки і контролю за дотриманням положень документу [11].
Цілком доцільно додати й деякі інші елементи міжнародного гуманітарного права: Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 року, Петербурзька декларація, Положення про закони та звичаї сухопутної війни IV Гаазької конвенції 1907 року, Конвенція про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1976 року, бюлетень Генерального секретаря ООН «Дотримання міжнародного гуманітарного права збройними силами ООН» від 6 серпня 1999 року, Рішення Комісії зі звичайних озброєнь на базі Ради Безпеки ООН від 12 серпня 1948 року, Конвенція про незастосування строків давності до воєнних злочинів і злочинів проти людяності від 26 листопада 1968 року, Римський статут Міжнародного кримінального суду від 17 липня 1998 року тощо.
Звісно, зазначені міжнародно-правові одиниці, що консолідують правові ресурси в царині регулювання ЗМЗ, не є вичерпним, тому з точки зору дослідження було зосереджено увагу на найбільш генеральних з огляду на криміналізацію застосування ЗМЗ. Хоча варто відмітити, що в міжнародному кримінальному праві заборона використання ядерної зброї прямо не передбачена документами, пактами, уніями чи якимись довільними угодами, через що переважно застосування ЗМЗ ототожнюють із проявами і субтильними спробами здійснити інший злочин проти людства, котрий є найбільш близьким за фабулою й диспозитивними нормами.
Тим не менш, ефективність кримінально-правової політики регулювання й протидії застосування ЗМЗ повинна відповідати рівню захищеності осіб, суспільства та держави від загроз, які якісно порушують приватні й публічні інтереси.
РОЗДІЛ ІІ
ДО ВИЗНАЧЕННЯ ОБ'ЄКТУ І ОБ'ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ ЗА СТАТТЯМИ 439, 440 КК УКРАЇНИ
2.1. Об’єкт
При аналізі складу злочину найперше необхідно встановити його об’єкт. Об’єкт злочину є тим елементом, який визначає його соціальну суть, сприяє правильній кваліфікації діяння, а також відмежовує злочин від суміжних суспільно небезпечних посягань та від інших правопорушень й аморальних вчинків. Саме тому правильне встановлення об’єкта має важливе значення. Об’єктом злочину є те, чому заподіюється або може бути заподіяна шкода. Ми не зупинятимемося на концепціях об’єкта злочину, які існують у кримінальному праві України. Зазначимо лише, що, на нашу думку, об’єктом злочину є суспільні відносини, які охороняються кримінальним законом і яким заподіюється або може бути заподіяна шкода. Вся сукупність суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом та яким заподіюється або може бути заподіяна шкода, називається загальним об’єктом [1, c. 111].
Вичерпний перелік цінностей, з приводу яких і виникли суспільні відносини, що становлять загальний об’єкт злочину, встановлений у ч. 1 ст. 1 КК України [12].
Зі змісту цієї норми можна зробити висновок, що загальним об’єктом злочину є суспільні відносини, що виникають з приводу охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства [1, c. 111].
Безпосередній об’єкт застосування зброї масового знищення (злочин, передбачений ст. 439 КК України) визначається по-різному науковцями. Більшість науковців відносять цей злочин до злочину проти людяності і відповідно визначають його об’єктом безпеку людства [13, с. 480].
Зокрема, відомий вчений, професор Н. Ф. Кузнєцова вважала, що головним критерієм класифікації при визначенні об’єкта досліджуваних злочинів є посягання на «основи миру, тобто мирної взаємодії держав при вирішенні будь-яких проблем, що виключають будь-яке насильство», «міжнародні правовідносини в сфері дотримання правил ведення війни або рішення збройних конфліктів», «основи людства і людяності, тобто міжнародного забезпечення безпеки національних, етнічних, расових, релігійних груп» [14, c. 353].
Існує також позиція, згідно з якою злочини проти миру і безпеки людства характеризуються виключно високим ступенем суспільної небезпечності і тому відзначається, що ці злочини можуть спричинити нанесення шкоди «самим основам існування життя на землі, так як об’єктом їх посягань є не окремі суспільні відносини в тій чи іншій сфері життя і діяльності людини, суспільства, держави, а саме життя на землі, існування людства або його значної частини» [15, c. 485].
На нашу думку, оскільки такі діяння віднесені Римським статутом Міжнародного кримінального суду саме до воєнних злочинів, основним безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини, що регулюють заборону застосування зброї масового знищення [16].
Разом з тим треба погодитися з М. І. Хавронюком, який зазначає, що додатковим факультативним безпосереднім об’єктом цього злочину можуть бути життя та здоров’я особи, довкілля, власність тощо [17, с. 1219].
2.2. Об’єктивна сторона
В.П. Базов зазначає, що з’ясування об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 439 КК України, свідчить про наявність, так би мовити, «прихованих» ознак, що вказують на можливість учинення окремих злочинних діянь тільки певними особами [18, с. 15].
Варто визначити вид зброї, яку застосовує рф, є прямо заборонена Женевською конвенцією, а саме: вакуумні боєприпаси, касетні боєприпаси, фосфорні боєприпаси, запалювальні авіабомби. Так, це суспільно-небезпечне діяння, зазначене в Кримінальному кодексі України, а саме в статті 439. Застосування зброї масового знищення [12].
Об’єктивну сторону злочину, передбаченого статтею 439 КК України характеризує застосування зброї масового знищення, забороненої міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана ВРУ [12].
Під застосуванням слід розуміти використання вражаючих властивостей зброї відповідно до її цільового призначення як зброї масового знищення. Час і обстановка її застосування не мають значення для кваліфікації цього злочину. Застосування зброї масового знищення, щодо якої немає спеціальної заборони у міжнародному договорі України, може кваліфікуватися за ст. 438 КК як порушення законів та звичаїв війни (застосування зброї з невибірковим характером дії або такої, що завдає зайвих ушкоджень або страждань тощо) [12].
Як цілком зазначає В. М. Киричко, «під таким застосуванням слід розуміти використання вражаючих властивостей зброї відповідно до її цільового призначення як зброї масового знищення».
Отже, у цьому випадку зусилля суб’єкта злочину спрямовані не на матеріальне утворення, яким є зброя масового знищення, а на досягнення за її допомогою очевидного результату – масштабного ураження живої сили противника. Застосування зброї масового знищення заради самого застосування не має сенсу. Умисел суб’єкта злочину, який використовує таку зброю за призначенням, спрямований на заподіяння масового смертельного ураження людей, позбавлення їх працездатності або дієздатності внаслідок розладу здоров’я або окремих функцій організму, створення на певній території умов, непридатних для нормального функціонування внаслідок хімічного, біологічного чи радіоактивного зараження довкілля тощо.
Застосування зброї масового знищення у будь-якому разі створює загрозу загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків. Тобто основний склад кримінального правопорушення, передбачений ч. 1 ст. 439 КК України, фактично мав би розглядатись як делікт створення небезпеки. Хоча цілком мають рацію криміналісти-правники, які одностайно визнають цей склад формальним, адже законодавець не згадав у диспозиції статті про будь-які загрози. Водночас не викликає заперечень теза, що зброя масового знищення у цьому складі злочину відіграє «активну» роль: її бойові властивості використовуються безпосередньо при вчиненні кримінально караного діяння [12].
Також, в контексті даного дослідження варто проаналізувати об’єктивну сторону статті 440 КК України «розроблення, виробництво, придбання, зберігання, збут, транспортування зброї масового знищення» [12].
З об’єктивної сторони зазначений злочин вчиняється у формі таких альтернативних діянь щодо зброї масового знищення:
1) розроблення;
2) виробництво;
3) придбання;
4) зберігання;
5) збут;
6) транспортування [12].
Не викликає заперечень твердження, що зазначені маніпуляції спрямовані на матеріальні утворення, які є зброєю масового знищення. Тобто остання є «пасивним» елементом, властивості якого передбачається використовувати у більш-менш віддаленому майбутньому, а не безпосередньо при вчиненні злочину. При цьому всі форми, крім зберігання, – це активні дії [17, c. 1220].
Зберігання зброї масового знищення – це діяння, спрямовані на володіння такою зброєю незалежно від часу, протягом якого це відбувається, тобто зберігання зброї є триваючим злочином до моменту її відчуження. Ми підтримуємо думку Б. В. Романюка і О. Ф. Бантишева, що розміщення зброї масового знищення на зберігання вчиняється шляхом активних дій, а безпосередньо її зберігання – шляхом бездіяльності. Зважаючи на викладене, можна зробити висновок, який узгоджується із загальноприйнятою думкою, що зброя масового знищення є предметом злочину, передбаченого ст. 440 КК України. Характер протиправних діянь свідчить, що до цього виду зброї можна віднести як хімічну і біологічну (зокрема, токсинну), так і ядерну зброю [17, c. 1220].
Тобто, об’єктивну сторону злочину характеризують альтернативні дії: розроблення, виробництво, придбання, зберігання, збут, транспортування зброї масового знищення, забороненої міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана ВРУ [12].
Під розробленням зброї масового знищення розуміють дії з її створення, які передують її виробництву: розроблення теоретичних основ пристрою і дії зброї та їх дослідно-конструкторська перевірка, подібні роботи зі збільшення вражаючих властивостей зброї тощо.
Виробництво зброї масового знищення – це дії з безпосереднього створення реальних одиниць такої зброї для практичного використання. Способи виробництва можуть бути будь-якими (промисловий, кустарний тощо). 6. Придбання зброї масового знищення являє собою отримання такої зброї будьяким способом (купівля, обмін, викрадення, прийняття як подарунка або винагороди тощо) [17, c. 1221].
Зберігання зброї масового знищення означає контрольоване винним утримання зброї у визначеному ним місці. Зберігання, наприклад, може порушувати заборону розміщувати на дні морів і океанів та в його надрах за зовнішньою межею зони морського дна будь-яку ядерну зброю чи які-небудь інші види зброї масового знищення. Така заборона передбачена Договором про заборону розміщення на дні морів та океанів і в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення від 7 грудня 1970 р. (ратифікований Президією Верховної Ради УРСР 17 серпня 1971 р.).
Збут зброї масового знищення – будь-яке відчуження зброї іншій юридичній або фізичній особі або державі (продаж, обмін, дарування, повернення боргу тощо). Якщо особа придбала зброю масового знищення і, маючи єдиний умисел, без значного розриву в часі намагалась її збути, але в момент збуту була затримана, то такі дії мають кваліфікуватися як один (одиничний) закінчений злочин. За таких обставин розпочаті дії особи щодо збуту придбаних предметів не потребують додаткової кваліфікації як замах на збут, однак враховуються при призначенні покарання як обставина, що характеризує ступінь тяжкості вчиненого злочину, на підставі п. 3 ч. 1 ст. 65 КК [12].
Під транспортуванням зброї масового знищення розуміють переміщення зброї з одного місця в інше будь-яким транспортним засобом. Транспортування предмета цього злочину через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю додатково кваліфікується як контрабанда зброї за ст. 201 КК [17, c. 1222].
Злочин буде закінченим, коли вчинені будь-які дії, зазначені у ст. 440 КК, хоча б щодо однієї одиниці зброї масового знищення. Зберігання зброї масового знищення є триваючим злочином і тому самостійне юридичне значення має фактичне закінчення зберігання – з цього моменту починає спливати строк давності притягнення особи до кримінальної відповідальності і стає можливим застосування до неї закону України про амністію. До цього моменту можлива співучасть інших осіб у вчиненні цього злочину [17, c. 1223].
РОЗДІЛ ІІІ
АНАЛІЗ СУБ'ЄКТА ТА СУБ'ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ ЗА СТАТТЯМИ 439, 440 КК УКРАЇНИ
3.1. Суб’єкт
Відповідно до ч. 1 ст. 18 КК України «суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність». Отже, суб’єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов’язковими ознаками: це особа фізична, осудна, яка досягла певного віку [12].
Передусім суб’єктом будь-якого злочину може бути тільки фізична особа, тобто людина. Цей висновок фактично закріплений у статтях 6, 7 і 8 КК України, де говориться, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці та особи без громадянства [12].
Суб’єктом злочину, передбаченого статтями 439, 440 КК України може бути особа, яка досягла 16-річного віку [12].
До осіб, які вчинили злочин, передбачений ст. 439 КК, не застосовуються: 1) амністія (відповідно до ст. 4 Закону України «Про застосування амністії в Україні» в редакції від 2 червня 2011 р. № 3465-VI (ОВУ. – 2011. – № 48. – Ст. 1958)); 2) давність притягнення до кримінальної відповідальності та виконання обвинувального вироку (відповідно до ч. 5 ст. 49 та ч. 6 ст. 80 КК) [17, c. 1225].
Суб’єкт злочину – це не абстрактне юридичне поняття, яке існує поза часом і простором, а особа, яка живе в суспільстві і вчиняє суспільно небезпечні протиправні дії [19, c. 149].
Фактично ототожнюючи кримінальне поняття суб’єкта злочину і кримінологічне особа, яка вчинила злочин, що, на нашу думку, є не зовсім коректним, навіть, враховуючи, що перше, як і друге – вживаються законодавцем у КК України. Тобто ми підтримуємо точку зору іншої групи вчених, яка була представлена вище. Зокрема, О.В. Охман вважає, що сутність поняття особи злочинця, значно ширша за поняття суб’єкта злочину. Ця сутність визначається не лише юридичними ознаками суб’єкта і його поведінкою в процесі вчинення злочину, а й усією сукупністю його особливих рис і якостей, що виявляються в його поведінці у суспільстві до вчинення суспільно небезпечного діяння, тобто раціо у представленій позиції наявне та науково обґрунтоване [20, с. 250].
3.2. Суб’єктивна сторона
Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого статтями 440, 439 КК України – умисел. Мотив і мета можуть бути різними [12].
Мотив і мета є психологічними категоріями. Психологи дивляться в основу формування мотивів і мети. В.А. Аверін вважає, що на питання «що таке мотив?» дають відповідь запитання «навіщо?», «для чого?», «чому?», «через що людина поводить себе саме так, а не інакше?». Переважна більшість психологів вважає, що мотив – це або мета (предмет), або спонукання , або властивість особистості, або її потреба, чи намір, або ж її стан [21, с. 58].
Мотив і мета – лише частина проблеми не тільки суб’єктивної сторони злочину, але й будь-якої психічної діяльності, в тому числі і злочинної, людини, яка здатна відповідати за свої діяння і вчинки. Тому вивчати мотив і мету слід в системі інших елементів (в тому числі вини та емоційного стану) суб’єктивної сторони злочину як специфічної форми психічної діяльності і внутрішньої сторони злочину.
О.В. Ус вважає, що мотивом злочину є внутрішнє спонукання особи, яким вона керується при вчиненні злочину (яке викликає в особи рішучість, бажання вчинити злочин). Під метою розуміється уявлення про бажаний результат, до якого прагне особа і який визначає спрямованість її злочинного діяння. Будь-яка свідома і вольова діяльність людини є мотивованою і цілеспрямованою. Саме тому, встановлення й аналіз усього спектру мотивів, якими керуються співучасники та цілей, які вони переслідують, дозволить встановити механізм спільного вчинення злочину, причини і механізм виникнення спільного умислу на скоєння злочину, і, нарешті, уяснити причини його здійснення. Водночас з усієї сукупності мотивів та цілей необхідно виділити ті, що мають кримінально-правове значення, - впливають на кваліфікацію, призначення покарання тощо [22, с. 187].
На думку А.В. Савченка визначення мотиву злочину як психічного утвору є цілком припустимим. Мотив як психічний утвір - це не психічний процес, а вже певним чином сформоване психічне явище, яке може складатися не тільки з якогось окремого психічного компонента, а й з їх сукупності. У кожному конкретному злочині цю сукупність можуть створювати зовсім різні компоненти (психічні явища). Уявлення про мотив як про психічний утвір дозволяє об’єднати більшість існуючих точок зору щодо розуміння мотиву злочину, бо кожна з них має право на існування.
Тобто, мотив злочину – це інтегральний психічний утвір, який спонукає особу до вчинення суспільно небезпечного діяння та є його підставою. Мотиву безпосередньо належать спонукальна та сенсоутворююча функції. Саме мотив треба вважати спонукою до злочину, початковою спонукальною причиною, витоком злочину. Однак спонукання неможливо без участі сенсу. За допомогою сенсу пояснюється, навіщо і для чого відбувається спонукання до злочину. Кожна людська поведінка або діяльність (в тому числі і злочин) несе в собі певний сенс як для самого суб’єкта, так і для тих, хто його оточує. У своїй сукупності зазначені функції здатні найбільш точно охарактеризувати мотив кожного суспільно небезпечного діяння [23, с. 14].
В свою чергу В.О. Казміренко визначає мотив як елемент мотивації, що знаходиться в сфері свідомості і стає основою для прийняття рішення про злочинну поведінку і, відповідно, здійснення певного поведінкового акту (злочину). Мета – це усвідомлення необхідності й можливості конкретного результату поведінки, за допомогою якої суб’єкт задовольняє свою потребу, його мисленнєве передбачення. Мотив характеризує суб’єктивну значимість поведінки, мета – її об’єктивну спрямованість [24, с. 102–103].
Дискусійним питанням у науці кримінального права є визначення форми та виду вини під час застосування зброї масового знищення, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 439 КК України). М.І. Хавронюк зазначає, що відповідно до конструкції складу цього злочину, суб’єкт злочину може як передбачати тяжкі наслідки свого діяння й бажати або свідомо припускати їх настання, так і ставитися до них необережно [25, с. 1221].
Видається, що проблема цього складу злочину полягає в невдалій конструкції ст. 439 КК України, зокрема в тому, що ця стаття передбачає матеріальний склад злочину як кваліфікований вид такого складу злочину. Зброя масового знищення сама по собі має такий руйнівний потенціал, що її застосування за функціональним призначенням (для знищення живої сили чи спричинення руйнувань) не може не спричинити загибель людей або настання інших тяжких наслідків [26, c. 125].
Саме тому особа, яка застосовує зброю масового знищення, не може не передбачати можливість настання таких наслідків, а також не може не усвідомлювати суспільної небезпеки свого діяння. Крім того, особа, яка застосовує зброю масового знищення, не може розраховувати на відвернення таких наслідків, оскільки немає таких обставин, які б сприяли уникненню тяжких наслідків від цього застосування.
Тому видається, що особа, яка застосовує зброю масового знищення, обов’язково повинна бажати загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків, інакше мотиви такого застосування залишалися б незрозумілими. Тому застосування зброї масового знищення, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 439 КК України), може бути вчинене лише з прямим умислом. Більше того, немає необхідності в існуванні кваліфікованого складу цього злочину за ознакою настання загибелі людей чи інших тяжких наслідків, оскільки застосування зброї масового знищення завжди спричиняє зазначені наслідки [26, c. 125].
Принцип індивідуальної відповідальності передбачає винне ставлення суб’єкта до вчиненого суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності) і його можливих наслідків. Притягнення особи до кримінальної відповідальності лише за наявності вини утворює сутність суб’єктивного ставлення в вину, тобто ставлення особі в вину тільки того діяння, в якому вона проявила або мала мож- ливість проявити злочинні свідомість і волю. Необхідно підкреслити, що українське кримінальне законодавство традиційно визнавало суб’єктивне ставлення в вину як один з основних принципів кримінального права [26, c. 126].
Статут Міжнародного кримінального суду не містить норми, яка прямо вказує, що формами вини під час здійснення воєнних злочинів можуть бути умисел і необережність. Проте ст. 30 Римського статуту передбачає, що воєнний злочин має бути вчинений «цілеспрямовано й свідомо» [16].
При цьому цілеспрямованість поведінки визначається щодо діяння, коли особа збирається його вчинити, і щодо наслідків, якщо особа збирається спричинити ці наслідки чи усвідомлює, що вони настануть за звичайного розвитку подій. «Свідомість» у суб’єктивній стороні злочину в міжнародному кримінальному праві означає, що наслідок, можливо, настане за умови звичайного розвитку подій. З огляду на вищевикладене, можна зробити висновок, що свідоме ставлення до наслідків свого діяння означає не що інше, як їх допущення або байдуже до них ставлення, що традиційно вважається вольовими харак- теристиками непрямого умислу в кримінальному праві України. Необережної форми вини у воєнних злочинах бути не може. Це явище виняткове й для міжнародного кримінального права в цілому [26, c. 127].
У частині 2 ст. 439 КК встановлена відповідальність за те саме діяння, якщо воно спричинило загибель людей (хоча б однієї людини) або інші тяжкі наслідки. Тяжкість наслідків визначається виходячи з конкретних обставин злочину (кількості потерпілих, характеру і розміру шкоди, заподіяної людям, тваринам, рослинам, довкіллю) [12].
Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 2 ст. 439 КК, характеризується умислом на вчинення зазначених у ч. 1 цієї статті діянь та умислом або необережністю щодо тяжких наслідків [12].
Таким чином, мотив і мета надають діянню характеру кримінально караного і допомагають відмежувати злочинне діяння від незлочинного, здійснюють вплив на процес криміналізації (декриміналізації) тих чи інших суспільних діянь, сприяють диференціації відповідальності та індивідуалізації покарання. Мотиви та мета завжди мають в своїй основі інтереси, бажання, потяги та потреби, їхній зміст визначає антисоціальна спрямованість особи. Мотив і мета мають особливе значення при визнанні поведінки суб’єкта протиправною, при кваліфікації злочину та при розмежуванні суміжних складів.
ВИСНОВКИ
Зброя масового знищення – це засоби ураження, заборонені міжнародним гуманітарним правом, які характеризуються високим рівнем летальності, спричиненням надмірних страждань чи ушкоджень, великими масштабами ураження людей та довкілля. До таких засобів відноситься хімічна, біологічна (зокрема, токсинна) та ядерна зброя.
Конструктивною об’єктивною ознакою складів кримінальних правопорушень, передбачених статтями 439 і 440 КК України, є не будь-яка зброя масового знищення, а лише така, що заборонена міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Отже, до зброї масового знищення в контексті ст. 439, 440 КК України, зважаючи на форми протиправних діянь, які характеризують об’єктивну сторону цього злочину, належить хімічна, біологічна (зокрема, токсинна) та ядерна зброя. Водночас у складі злочину, передбаченого ст. 439 КК України (застосування зброї масового знищення), до змісту поняття «зброя масового знищення» ядерна зброя не входить у зв’язку з тим, що Верховною Радою України не ратифіковано міжнародний договір про заборону ядерної зброї, схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 7 липня 2017 р.
Предмет, засіб і знаряддя вчинення злочину є самостійними кримінально-правовими категоріями, які слід розмежовувати. Предмет злочину є «пасивною» ознакою складу злочину, він характеризується злочинним впливом на нього у вигляді дії чи бездіяльності, його властивості суб’єкт злочину передбачає використовувати у більш-менш віддаленому майбутньому. Зброя масового знищення у складі злочину, передбаченого ст. 439, 440 КК України, виступає предметом цього кримінального правопорушення. Засіб учинення злочину є «активною» ознакою складу злочину, його властивості використовуються злочинцем для створення сприятливих умов, полегшення здійснення протиправного діяння.
Знаряддя вчинення злочину також є «активною» ознакою його складу. Властивості завжди використовуються злочинцем безпосередньо при вчиненні злочину для заподіяння або створення загрози заподіяння істотної шкоди об’єктові кримінально-правової охорони. У складі кримінального правопорушення, передбаченого ст. 439 КК України, зброя масового знищення є знаряддям вчинення цього злочину.
Безпосередній об’єкт статей 439,440 КК України визначається по-різному науковцями. Більшість науковців відносять цей злочин до злочину проти людяності і відповідно визначають його об’єктом безпеку людства
Об’єктивну сторону злочину, передбаченого статтею 439 КК України характеризує застосування зброї масового знищення, забороненої міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана ВРУ. Невдалою є конструкція ст. 439 КК України, зокрема в тому, що ця стаття передбачає матеріальний склад злочину як кваліфікований вид такого складу злочину. Також, в контексті даного дослідження варто проаналізувати об’єктивну сторону статті 440 КК України «розроблення, виробництво, придбання, зберігання, збут, транспортування зброї масового знищення». З об’єктивної сторони зазначений злочин вчиняється у формі таких альтернативних діянь щодо зброї масового знищення: 1) розроблення; 2) виробництво; 3) придбання; 4) зберігання; 5) збут; 6) транспортування.
Суб’єктом злочину, передбаченого статтями 439, 440 КК України може бути особа, яка досягла 16-річного віку.До осіб, які вчинили злочин, передбачений ст. 439 КК, не застосовуються: 1) амністія (відповідно до ст. 4 Закону України «Про застосування амністії в Україні» в редакції від 2 червня 2011 р. № 3465-VI (ОВУ. – 2011. – № 48. – Ст. 1958)); 2) давність притягнення до кримінальної відповідальності та виконання
Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого статтями 440, 439 КК України – умисел. Мотив і мета можуть бути різними. Дискусійним питанням у науці кримінального права є визначення форми та виду вини під час застосування зброї масового знищення, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 439 КК України). Зазначають, що відповідно до конструкції складу цього злочину, суб’єкт злочину може як передбачати тяжкі наслідки свого діяння й бажати або свідомо припускати їх настання, так і ставитися до них необережно
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Піддубна М.В. Об’єкт воєнних злочинів у кримінальному праві України. Університетські наукові записки, 2017, Вип. 62, С. 110-122.
Смолянюк В. Ф. Зброя масового знищення. Юридична енциклопедія: в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова), Ф. Г. Бурчак, М. П. Зяблюк та ін. Київ: Укр. енцикл., 1999. Т. 2. С. 561–563.
Андрейчин М. А., Копча В. С. Біотероризм. Медична протидія: монографія. Тернопіль: Укрмедкнига, 2005. 300 c.
Галака С.П. Зброя масового знищення. Українська дипломатична енциклопедія: у 5 т. Харків: Фоліо, 2013. Т. 2. 321 с.
Самойленко Є.А., Голованова В.І. Поняття та види зброї масового знищення у міжнародному праві. Журнал східноєвропейського права. № 70. 2019. С. 175-184.
Делійська Декларація про принципи вільного від ядерної зброї та ненасильницького миру від 27 листопада 1986 року: Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/356_200#Text (дата звернення: 01.04.2023)
Міжнародне гуманітарне право – Товариство Червоного Хреста. URL: https://redcross.org.ua/ihl/ (дата звернення: 01.04.2023)
Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення, застосування хімічної зброї та про її знищення від 13 січня 1993 року: Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_182#o17 (дата звернення: 01.04.2023)
Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року: Закон України № 248/94-ВР від 16.11.1994. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/248/94-%D0%B2%D1%80#Text (дата звернення: 01.04.2023)
Договір про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року: Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_098#Text (дата звернення: 01.04.2023)
Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань від 24 вересня 1996 року: Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_372#o16 (дата звернення: 01.04.2023)
Кримінальний Кодекс України: чинне законодавство зі змінами та доповненнями станом на 5 червня 2013 року. Київ: Паливода А.В., 2013. 212 с.
Кримінальне право України. Особлива частина / М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін. ; під ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. Харків: Юрінком Інтер; Право, 2003. 494 с.
Курс уголовного права : в 5 т. / под ред. Н. Ф. Кузнецовой, И. М. Тяжковой. Зерцало, 1999–2002. Т. 5: 2002. 512 с.
Уголовное право. Часть общая. Часть особенная: Учебник / Бобылев О. В. и др.; под общ. ред. Л. Д. Гаухмана и др. Москва: Юриспруденция, 1999. 784 c.
Римський статут Міжнародного кримінального суду від 17.07.1998 р. / Верховна Рада України. Законодавство України. URL : https://goo.gl/lfCFWa (дата звернення: 01.04.2023)
Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. 7-ме вид. / за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. Київ: Юридична думка, 2010. 1288 с.
Базов В.П. Кримінальна відповідальність за порушення законів та звичаїв війни (аналіз складу злочину): автореферат дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 «Кримінальне право; кримінологія; кримінально-виконавче право» / В.П. Базов. Харків, 2009. 22 с.
Дорохіна Ю. А. Суб’єкт злочину проти власності. Вісник Запорізького національного університету. Серія: Юридичні науки. 2013. № 4. С. 149–155.
Охман О. В. Характеристика суб’єкта злочину за кримінальним законодавством України. Університетські наукові записки: часопис Хмельницького університету управління та права. 2006. № 2 (18). С. 247– 253.
Аверин В.А. Психология личности: Учебное пособие. Изд-во Михайлова В.А., 1999. 89 с.
Ус О.В. Врахування мотиву та мети діяння співучасника при кваліфікації злочину. Правова держава: історія, сучасність та перспективи формування в Україні : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Ужгород, 28 лют. 1 берез. 2014 р. Херсон, 2014. С. 187–190.
Савченко А.В. Мотив і мотивація злочину. Монографія. Київ: Атіка, 2002. – 144 с
Казміренко В.О. Психологічний аналіз мотиву та мети розбою. Науковий вісник Ужгородського національного університету. 2015. № 33. Том 2. С. 100– 104.
Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: Юридична думка, 2010. 1288 с.
Піддубна М. Суб’єктивні ознаки воєнних злочинів у кримінальному праві України. Національний юридичний журнал: теорія і практика. 2017. С. 124-128