Київський коледж комп’ютерних технологій сторінка 4

Варіанти 11, 13, 15, 17, 19

В сей мент в дверях з'явилась велетенська постать Семена й ввійшла в повітку. Не
звертаючи уваги на солому на панні, він подививсь кудись в куток і суворо
промовив:

— Треба зараз тікати! Стражники трусять уже товаришів. Зараз у мене будуть.

Ми приголомшено перезирнулись з панною.

— Чого ж вони шукають? — спитала вона глухо.

— Якусь панночку шукають. Мабуть, підглядів хтось, — додав він тихше. — Треба тікать.

— Куди ж тікати? — чогось і я тихо промовив.

— Тікати на той бік. Хай панна йдуть з вами. Поки вони прийдуть, ви доберетесь до лісу.

Губи Семена були білі, тонкі, очі зиркали з своєї глибини гостро, поривчасто.

— Добре? — звернувсь я до неї.

— Як знаєте, — здвигнула вона плечима.

— Чекайте-но! — бовкнув Семен і вийшов з повітки, зачинивши за собою двері. Ми зостались самі.

— О, тільки не стражникам в руки! — раптом зірвалась панна з місця й прудко,
твердо заходила по повітці. — Тільки не це! Тільки не це!. У вас револьвер є? —
вмить зупинилась вона передо мною. Великі, чисті очі її змінилися, стали якісь злі,
сталеві, темні. Дитяча нижня губа тісно стислася з другою, і, здавалось, вона

держала голку в цих губах. Вся вона стала якась туга, тверда. Я вийняв револьвер і
дав їй.

— А стріляти ви вмієте? — хмуро й тихо спитав я.

— Убити себе зумію, — муркнула вона злісно й, розстібнувши кофточку, засунула

на груди револьвера.

Зачулась важка Семенова хода. Він ввійшов з якимись свитками в руках і, подаючи

їх мені, сказав:

— Одягніться. І просто на той ліс. Границя у самому лісі. А я забавлю їх тут. Свитки якось з книжками пришлете. Поспішіться!

Серед свиток була жіноча хустка, а для мене — шапка. Ми мовчки, похапцем
одяглись.

— Ноги з-під свит видно. Нічого, — муркнув Семен. — Полем будете йти. Аби
здалека не впізнали. Неділя, в полі нікого нема. Хай бог помагає. Хутчій!

Варіанти 12, 14, 16, 18, 20

— Який ви смішний у цьому. — Потім стомлено зняла у мене з голови шапку і
поклала коло себе. — Так краще, — слабо посміхнулась вона.

Пам'ятаю, від цього я почув її якоюсь близькою мені.

— Боже! Ви мокрий ввесь. Чекайте! — Вона вийняла з-під свитки хусточку і почала витирати мій лоб з серйозним і заклопотаним виглядом, — Так. Тепер добре.

Потім ми знову пішли. Озирались рідше, але пильніше дивились вперед до лісу,

який все наближався та наближався до нас.

— Кордон у лісі? — спиталась вона.

— Здається. Так говорив Семен.

— Єрунда виходить? — питаюче й зо сміхом сказала панна.

— Хм! — безпомічно озирнувся я.

— Знаєте що? Давайте сядемо й закриємо ноги. Ніби спочиваємо.

— Правильно!

Сіли. Заховали ноги під свитки і знов обдивились самих себе.

— Ні! Ми так схожі на старців, — засміялась вона. — Так не можна. Сядьте інакше. Не так. Сховайте ноги в пшеницю.

— Це — жито, — для чогось поправив я.

— Все одно. Ну, так.

Вона ставала все ближчою й ближчою мені. Здавалось, ми давно-давно колись разом жили десь, потім розлучились, а тепер знову зійшлись.

— Зійшло! Ходім! Та скиньте вашу шапку. Сподобалась. Дайте сюди! Коли треба
буде, дам. А гарно, правда? — раптом весело засміялась вона.

— Як вас зовуть? — спитався я її раптом. Вона лукаво глянула на мене:

— А вам для чого?

— Як то для чого?. Цікаво знати, з ким ідеш.

— Фу, казна-що! Хіба коли я вам скажу, що мене звуть Галею, Манею, то ви вже
знатимете мене? Не скажу.

— Через що?

— Не хочеться. Так краще. І сама не хочу знати, як вас зовуть. Я знаю, що у вас карі очі, потім. Яке у вас волосся? Русяве, здається. Ну, да. Русяве волосся. Ну, і так далі. А ім'я — пошлість. Правда? — підняла вона якось мило брови й засміялась.

Я теж засміявся. Рішуче, я знав її, — ми десь жили разом. А ліс присовувавсь все
ближче та ближче.

— Ліс. — тихо прошепотіла панна, дивлячись на мене уважними, ніби трохи
здивованими очима.

— Треба обережно йти тепер. — одповів я.

— А знаєте, мені чогось зовсім не страшно. Цікаво тільки дуже. — здивовано
посміхнулась вона.

— Знаєте, ви надзвичайно гарні зараз! — проти волі вирвалось у мене.

Вона злегка почервоніла, очі ласкаво глянули на мене, й вона засміялась:

— Я не знаю, що треба сказати на це.

Варіанти 21, 23, 25, 27, 29

— Душно якось. Чого ви дивитесь так пильно на мене? — спитала Муся і з ласкою закрила мені очі рукою.

Тоді я схопив цю руку, притулив її до губ і завмер. Муся дивилась на мене якось
тепло, задумливо, сумно.

— Будете згадувати, як уб'ють мене? — прошепотіла вона.

— Вас не уб'ють!

— А я вас буду.

Я присунувсь ближче до неї і притуливсь лицем до плеча її.

— Не треба. — прошепотіла вона.

— Вам неприємно? — глухо спитав я.

— Ні. так.

— Так чого ж не треба?

Вона повернула до мене голову, посміхнулась і любовно-тихо погладила лівою
рукою по лиці.

— Мусю!. — пригорнувсь я.

Вона глянула в мої очі, в мої жадно розкриті губи.

— Ні. Не треба.

— Мусю!.

— Ходім уже. Пора. Нате шапку, надіньте, і ходім. Пора.

Ліс похмурився. Темна глибина ждала нас.

— Де ж саме межа? — питала Муся.

Я здвигував плечима і йшов.

— Дайте руку. — прошепотіла Муся. Я глянув на неї. Вона була бліда. Очі горіли
напруженням і були великі, прекрасні.

Серед дерев засіріло.

— Ш-ш!. — зупинились ми.

Якийсь просвіт. дерева рідше.

«Там!» — мовчки глянули ми одне на одного. Ступили кілька кроків і завмерли.
Десь тукав дятел. Шашіль гриз дерево. Одірвався сухий лист, зигзагами захитався і впав.

- Ш-ш!.

Ще кілька кроків. Просвіт більше. Засивіло небо.

Варіанти 22, 24, 26, 28, 30

Просвіт ширшав. Засиніло небо. Далеко-далеко.

Знов поповзли. Два стовпи — один проти другого, один наш — великий,
незграбний; другий, з того боку, — менший; обидва — з орлами, обидва — рябі.

— Тут! — хитнув я головою. Потім нахилився до неї, міцно взяв за руку і
прошепотів: — Прожогом вперед! На крик і вистріли не зупинятись! Все одно. Ну! Я випустив руку її, зігнувся і кинувсь вперед.

Муся зупинилась.

— Єсть! — гордо, дико вирвалось у неї, дивлячись назад.

— Єсть! — повторяла вона, задихаючись.

— Єсть! — раптом високо підняла вона руки і, обвивши ними мою шию, жагуче-
скажено притулилась до мене.

— Сядем. — безсило опустилась вона на землю. Сіли. Важко дихаючи, ми безсило- щасливо посміхались одне до одного і поглядали на стіну лісу. Там було тихо. —
Знаєте що? — раптом тихо промовила, якось нервово-рішуче стріпнувшись уся.

Я чекаюче глянув на неї. Вона напруженим, любовним, довгим поглядом обвела
мене і глухо промовила:

— А тепер ми попрощаємося. Чуєте? Я піду в один бік, а ви — в другий. І ніколи ви не повинні шукати мене. Чуєте! Як вас зовуть?

— Микола, — сказав я і здивовано дивився на неї.

— Ніколи! Більше цього ні ви мені, ні я вам не дамо. Наше. наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати. Розумієте мене, хороший?
Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед кохання. Ви розумієте мене? Щастя —
момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Саме найбільше щастя буде
мізерним в порівнянні з цим. Значить, зовсім не буде. Так мені здається, так я зараз чую отут. — Вона показала на серце.

І, криво посміхаючись, дивилась на мене великими благаючими очима підстреленої лані.

— Так буде краще. Прощайте. — якось терпко прошепотіла вона, підводячись. — Я буду носити вас в душі.

Я схопив край її сукні, поцілував і випустив. Вона тихо пішла. Хто вона, де вона, й досі не знаю, але я завжди ношу її в душі.