Київський коледж комп’ютерних технологій сторінка 3

Варіанти 16, 17, 18, 19, 20

Любіть Україну, як сонце, любіть... Володимир Сосюра

Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води…

В годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов’їну.

Між братніх народів, мов садом рясним, сіяє вона над віками…

Любіть Україну всім серцем своїм

і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна

в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,

і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях, у пісні у кожній, у думі,

в дитячий усмішці, в дівочих очах

і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора, живе у стежках, у дібровах,

у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,

в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

і сльози, і все до загину…

Не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну!.

Дівчино! Як небо її голубе,

люби її кожну хвилину.

Коханий любить не захоче тебе, коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,

як пісню, що лине зорею…

Всім серцем любіть Україну свою —

і вічні ми будемо з нею!

Варіанти 21, 22, 23, 24, 25

Одна Батьківщина, Микола Бакай

Одна Батьківщина і двох не буває, Місця, де родилися, завжди святі. Хто рідну оселю свою забуває,

Той долі не знайде в житті.

Чи можна забути ту пісню, що мати Співала малому, коли засинав?

Чи можна забути ту стежку до хати, Що босим колись протоптав?

У рідної краї і серце співає,

Лелеки з далека нам весни несуть,

У рідному краї і небо безкрає,
Потоки, потоки, мов струни течуть.

Тут кожна травинка і кожна билинка Вигойдують мрії на теплих вітрах,

Під вікнами мальви, в саду материнка Оспівані щедро в піснях.

Тут мамина пісня лунає і нині, Її підхопили поля і гаї,

Її вечорами по всій Україні
Співають в садах солов'ї.

І я припадаю до неї вустами,

І серцем вбираю, мов спраглий, води. Без рідної мови, без пісні без мами
Збідніє, збідніє земля назавжди.

І я припадаю до неї вустами,

І серцем вбираю, мов спраглий, води. Без рідної мови, без пісні без мами
Збідніє, збідніє життя на землі.

Одна Батьківщина і двох не буває, Місця, де родилися, завжди святі. Хто рідну оселю свою забуває,

Той долі не знайде в житті.

Варіанти 26, 27, 28, 29, 30

Джерело. І.Коваленко

Отак воно усе й пішло,

Що на початку було Слово, Тоді на світ з’явилась Мова, Назвімо третім – Джерело.

Ви не дивуйтесь!

Все, як треба,

Була такою воля Неба:

Сам Бог послав нам цей струмок, Що став володарем думок.

Людина в світі б не жила, Коли б не мала Джерела –

Джерела наснаги,
Джерела відваги,
Джерела натхнень, Джерела пісень,
Джерела всіх знань, Джерела кохань,
Джерела тепла,

Віри джерела.

Отак усе життя й пройшло, Все до ладу, усе, як треба, Була такою воля Неба –
Знайшов своє я Джерело.

І джерело це – Україна,
Вона не вмре і не загине,
Не знищать підступи і зло Святе і чисте Д ж е р е л о!

Додаток Б
Драматичні твори

Всі уривки взяті з твору Володимира Винниченка «Момент (Із оповідань тюремної Шехерезади»)

Варіанти 1, 3, 5, 7, 9

І раз Шехерезада так почав своє оповідання:

— Слухайте. Було це навесні. Ви ще пам'ятаєте, що то таке весна? Пам'ятаєте небо, синє, глибоке, далеке! Пам'ятаєте, як ляжеш в траву десь, закинеш руки за голову і
глянеш у це небо, небо весни? Е!. Ну, словом, було це навесні. Круг мене кохалося
поле, шепотіло, цілувалось. З ким?

А з небом, з вітром, з сонцем. Пахло ростом, народженням, щастям руху і життя,
змістом сущого. Словом, кажу вам, було це навесні.

А я, мої панове, їхав з моїм контрабандистом Семеном Пустуном до кордону. І той
кордон я мусив неодмінно у той же день перейти, не ждучи навіть ночі. Але коли я
сказав це Семенові, він мовчки-понуро озирнув мене, знехотя посміхнувся й,
одвернувшись до коняки, сердито крикнув:

— Вьо! Ти!

А Семен цей, треба вам сказати, не дивлячись на своє пустотливе прізвище, був
чоловік поважний і випускати з себе слів без потреби не любив. Сам був

«парнишка» дебелий, «гвардійонець», як казали його односельчани, і на всіх через

те дивився завжди згори вниз. Ступав помалу, важко, серйозно і навіть, коли ловили його «харцизники», не мінявся, тільки ще більш насуплювався, очі робились ще
меншими, колючими і страшно якось біліли губи.

— Справді, Семене, я неодмінно мушу бути сьогодні на тім боці. Це як собі знаєте! — з натиском повторив я.

Семен навіть не озирнувся. На величезній його спині сидів цілий ряд блискучих,
маленьких, чепурненьких мушок. Коли він робив якийсь поривчастий рух, вони
спурхували і прудко літали над спиною, неначе чайки в морі понад скелею. Потім
знов сідали і сиділи якось надзвичайно недвижно, ніби пильно вдивлялися в мене.

— Можуть убити, — раптом, верст через десять, суворо пробурмотів він, зачепивши віжки за люшню і починаючи робити цигарку.

— Були випадки?

Семен, не хапаючись, подув на книжечку паперу, повагом одірвав один аркушик і
поліз в кишеню за тютюном.

— А чому не було?. Чи на те розуму треба, аби вбити чоловіка?

— Але було, що й не вбивали? Семен лизнув папір, витер сірника, пихкнув кілька

раз і, беручи віжки, зволив промовити:

— А чому не було? Було, що й не вбивали. Вйо!

— Ну, то й мене не вб'ють!

Варіанти 2, 4, 6, 8, 10

— Ая. Просто на ліс, жовнірам у руки. Ми їхали якимсь лугом поза городами. Верби схилялись над нами, і мені чогось жаль було їх, цих любих, добродушних,
невередливих верб. Поле сховалось, а з ним сховався й той таємний тин. Ми раптом зупинились.

Семен мовчки зліз із воза, підійшов до мене й, незадоволено-суворо, дивлячись убік, бовкнув:

— Так ви таки зараз хочете йти?

— Таки зараз.

— Можуть убити.

— Не вб'ють.

— Ну, то лягайте, — сердито хитнув він головою на віз.

Довго так їхали, а я тільки бачив перед очима масу соломинок, які кололи мене в
лице, та сіре рядно і чув, як понуро вйокав Семен і пирхкала конячка.

Раптом знову зупинились.

— Вставайте! — муркнув Семен. Я підвівся. Візок стояв біля повітки, проти якої, по другий бік подвір'я, стояла маленька, задумлива хатка, а між ними — ворота на
вулицю.

— В повітку! — хитнув Семен головою і кинув навкруги пильно суворим оком. —
Розпряжу коняку та й поведу вас.

Я теж озирнувся, зстрибнув з возика й побіг до повітки.

— Можна ввійти? — ні з того ні з сього промурмотів я. Очі панни ще більш
поширились, потім швидко пробігли по мені, здригнулись і бризнули сміхом.

— О, будь ласка! — галантно повела вона рукою круг себе і навіть посунулась трохи по соломі, ніби увільняючи мені місце. А очі її зо сміхом і з цікавістю дивилися на
мене.

— Дякую, — засміявся й я. Мені зразу стало легко й весело. Я непомітно озирнув її. В темному волоссі їй запуталась соломинка і дрижала над вухом; нижня губа, як у
вередливих і гарненьких дітей, була трохи випнута наперед. В повітці було
темнувато, пахло вогкістю, шкурами, зіпрілою соломою.

— Ви, товаришу, мабуть, переправляєтесь через кордон? — спитала вона.

— Угадали. А ви теж?

— Я теж.

Ми обоє чогось засміялись.