Киевская Русь.
Утворення та політична історія Київської Русі.
Cтановлення Київської Русі і розвиток суспільства у ній уналежнюємо до часу від середини ІХ – до кінця Х ст. Тобто від князів Аскольда/Діра до Володимира Великого, коли держава була примітивною, і це позначалось у тому, що зовнішня політика князів – безупинні походи княжого війська з Києва (центра союзу племен полян) на ближніх сусідів задля приєднання чи на дальніх сусідів з метою збагачення і зміцнення свого авторитету – часто-густо перепліталась із політикою внутрішньою. Внаслідок агресивної поведінки держави доля майже всіх її керманичів у цей період була трагічною - усі князі від Аскольда й Діра до Володимира Великого, окрім Княгині Ольги, були вбиті. Саме період правління княгині став чи не єдиним винятком того часу: вона намагалась стабілізувати внутрішнє життя: провела перші відомі реформи – упорядкувала оподаткування, припинивши походи, і посилила дипломатичні заходи.
Розквітом Русі стало правління князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, яке тривало три чверті століття (978/980 – 1054). Обидва виправдовували свої прізвиська. Перший максимально розширив кордони держави, зокрема, додавши значну територію на заході сьогоднішньої України. Доречним вважається аналогія Русі з імперією Карла Великого – теж величезний обшир та примус щодо приєднаних територій. Адже за допомогою війська чи під політичним тиском до величезної східноєвропейської держави, яку через названі ознаки також можна класифікувати як імперію, увійшли або
перебували в залежності від князів не лише слов’янські, а й балтійські, фіно-угорські, тюркські племена, які швидко асимілювались з ними під час безупинної колонізації східних слов’ян у лісові простори на північ та північний схід. Принагідно зазначимо, що лише приблизно половина території сучасної України входила до меж Русі. І хоч більшість «літописних» племен розташовувались на цій землі, але вона не складала більшу частину території держави.
2. Прийняття християнства та вплив цієї події на становище Київської Русі
Церковно-релігійна реформа Володимира Великого стала однією з найбільш знакових подій цього часу – запровадження християнства східного (візантійського) обряду. Не зважаючи на етичну вагу релігії для суспільства (адже язичництво, чи юдаїзм, чи іслам виконували для людини функцію морального дороговказу в житті), акцентуємо увагу на суспільному значенні цього акту.
Очевидним є те, що князь намагався запровадити єдину ідеологію для всього суспільства і освятити нею дії держави. Оскільки йому потрібна була політична підтримка церкви, то візантійський варіант християнства, де патріархи були вірною опорою імператора, на відміну від римського християнства, де папа декларував вищість своєї влади над світською і висвячував кожного монарха, був дуже при нагоді. У будь-якому разі він не тільки особисто, як Ольга, прийняв нову релігію, але й успішно, на відміну від Аскольда/Діра, запровадив церковну організацію, доклавши до цього багато зусиль, а інколи і відверте насильство. Отже, східне християнство, яке згодом буде названо православ’ям, стало міцним підмурівком культурного коду предків сучасних українців, понад тисячу років активно впливає на їхнє життя і відповідним чином відбивається в духовній культурі. Загалом прийняття християнства стало потужним імпульсом для розвитку духовної культури Русі, адже церква і монастирі разом з князівським двором стали основними осередками елітарної культури. Високого рівня досягло написання хронік – літописів, а найбільшої слави зажив у цій царині чернець Нестор.
Соціально-економічний розвиток Київської Русі
З середини ХІ ст. суспільство Русі продовжило свою еволюцію, яка завершилась дезінтеграцією держави. Чимдалі Ярославичам було все важче утримувати її політичну єдність, яка остаточно зникла у 30 -ті роки ХІІ ст. Пересічний випускник середньої школи назве, насамперед, таку причину розпаду великої Русі – незгода і чвари князів. Але це були лише наслідки глибших процесів. Насамперед – розвиток продуктивних сил. За три століття існування великої Русі продуктивність праці селян зросла – і, отже, збільшився надлишок, що накопичувався в окремих селянських господарствах. Натуральний характер цих господарств та самодостатність цілих регіонів посилювались. Разом з тим пожвавлювалась торгівля між регіонами і розвиток грошового обігу – від зливка срібла під назвою «гривня» до карбованої монети зі знаком князя – тризубом. У зв’язку з цим збільшився і обсяг ресурсів, що
накопичувався через зібрання його місцевою владою. Якщо спочатку князь сам об’їжджав свої володіння, збираючи з племен податок – полюддя, то згодом він почав призначати намісників, адже площа держави була величезною. Таким чином накопичення на околицях ресурсів, достатніх як для упорядкування їх оборони, так і внутрішнього порядку, створювали економічні підстави для
самостійного існування регіонів держави.
Початок доби роздробленості. Монголо-татарська навала та її значення.
Не треба забувати, що поряд з Руссю весь цей час у степу і навіть Слобожанщині вирувало життя кочових народів. Традиційний вітчизняний погляд – це ворог, який завдавав шкоди українцям – необхідно підкоригувати. Це легше зробити, якщо спробувати подивитись на Іншого його ж очима. Після неолітичної революції буття величезної частини людства принципово відрізнялось – у землеробів і скотарів-кочовиків особливо, коли з часів кіммерійців вони опанували їзду верхи. Для них життя – це постійний рух і пересування у боротьбі за виживання: у пошуках пасовиськ і розширення життєвого простору, готовність прийти в негостинне середовище і вижити там, що породжувало войовничість, експансію і агресивність. На відміну від землероба кочівник з дитинства виховувався як воїн, для якого кожен чужий міг стати ворогом, і тому перемога над чужим – це звитяга. Саме тому кочовики вели жорстоку боротьбу за степ і при успішному завершенні повертали голову в бік землеробського лісостепу. З середини ІХ ст. такими володарями степу стали печеніги, яких під стінами Києва нищівно розгромив Ярослав Мудрий. Ще більш грізним і чисельнішим сусідом стали половці, які власне і штовхали печенігів на Русь. Половці існували паралельно з Руссю і поступово зникли з історичної карти з приходом монголів у ХІІІ ст., взявши участь в етногенезі кримських татар. Крім цього, варто зазначити, що степове прикордоння – це не лише протистояння світів і битви, але співжиття й співпраця, на що вказують династичні зв’язки і шлюби між представниками руської і половецької знаті.
Отже, сторінка раннього середньовіччя була перегорнута і у доробку «києворуського» періоду вже став досвід державного життя у форматі імперії: соціальна диференціація і розшарування, на яку чітко вказує «Руська правда», створення високих зразків матеріальної і духовної культури – достатньо назвати високий рівень ремесла чи архітектури (одна Софія Київська з її фресками, мозаїкою, іконописом і такими діячами, як митрополит Іларіон з його «Словом про закон і благодать», може бути цілою енциклопедією в цьому сенсі), а також цілий набір символів для сучасників – від назви національної валюти і зображень князів на банкнотах до державного герба сучасної України. Питання про етнічність населення Русі залишається не розв’язаним, адже «літописні» племена зникли з пергаментів і переплавились у її казані, а назва «руський» застосувалась не до широкого загалу, а до еліти чи держави. Радянська ж теорія про існування в той час давньоруської народності сьогодні вже не витримує критики. Ситуацію заплутує й те, що цей апелятив став основою назви одного зі східнослов’янских етносів, який почав своє формування на периферії Русі, а одна з сучасних держав через цю обставину наполегливо претендує на більшу частину її спадщини (якщо не всю).