Ім'я файлу: філософія реферат.docx
Розширення: docx
Розмір: 85кб.
Дата: 16.09.2022
скачати
Пов'язані файли:
КМР.doc
Розширення: docx
Розмір: 85кб.
Дата: 16.09.2022
скачати
Пов'язані файли:
КМР.doc
Стара громада
Наукову роботу Антонович як фактичний керівник "Старої громади" поєднував із громадсько-культурною діяльністю. Прикриттям для цього слугували різні легальні об'єднання й наукові товариства Києва, насамперед досить авторитетне серед освічених людей Історичне товариство Нестора-літописця, створене за ініціативою Антоновича й очолюване ним у 1881--1887 рр., Південно-Західне відділення Російського географічного товариства (засноване в Києві 1873 р.), Археографічна комісія та ін. В усіх цих організаціях Антонович відігравав провідну роль.
"Стара громада" розгорнула наукову, літературну, художню і просвітницьку роботу, підтримуючи зв'язки з рідними за духом українськими "громадами" інших міст (Чернігова, Полтави, Харкова, Одеси, Петербурга), але трималася осторонь політичних акцій і зв'язків із російським революційно-народницьким рухом, що, набираючи силу впродовж 70-х, ініціював 1 березня 1881 р. вбивство Олександра II, який уже прийняв рішення про введення в Росії конституційної монархії. В умовах посилення реакції займатися громадською роботою ставало важче.
Власне київська "Стара Громада" придбала могилу Шевченка в Каневі, яку за матеріальною допомогою Золотоноського земства відремонтовано й поставлено залізного хреста. Довкруги могили розвела великий парк і побудовано сходи для виходу на гору.
Члени "Старої громади" вивчали різні аспекти і прояви життя українського народу, його минуле й сучасність, природу і продуктивні сили України. Найсерйозніші дослідження проводилися під керівництвом Володимира Антоновича на кафедрах Київського університету, на відкритому 1873 р. Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства. Активну участь у його роботі брали історики й етнологи (М. Драгоманов, О. Лазаревський, І. Лучицький), економісти (М. Зібер), правознавці (О. Кістяківський), філологи (П. Житецький), фахівці-статистики (О. Русов), антропологи (Ф. Вовк), а також видатний композитор, збирач народних пісень і мелодій М. Лисенко, письменник, драматург і актор М. Старицький, інші представники київської патріотично настроєної інтелігенції (С. Подолинський, Г. Чубинський, П. Косач -- батько української поетеси Лесі Українки). Свої погляди й переконання члени "Старої громади" оприлюднювали на шпальтах міської періодики, насамперед у газеті "Киевский телеграф".
Поступово усередині організації почали зароджуватися суперечності між прихильниками прозахідного, соціалістичного напряму на чолі з М.Драгомановим та національно-культурного, що зберігав вірність ідеалам ліберального народництва, провідну роль у якому продовжував відігравати Антонович. Загроза розколу збільшилася зі звільненням М. Драгоманова з університету (1875) і виданням у травні наступного року Емського указу про цілковиту заборону друкування літератури українською мовою.
М. Драгоманов та інші старогромадівці (М. Зібер, С. Подолинський), орієнтовані на суспільно-політичну боротьбу, хоч і ненасильницькими методами, виїхали за кордон. Антонович залишився визнаним лідером "Старої громади", яка, втім, набула характеру власне наукового і культосвітнього осередку київських національно орієнтованих інтелектуалів[41].
Старогромадівці згуртувались навколо щомісячного журналу "Киевская старина", заснованого 1882 р. (виходив до 1906-го, коли на його основі був створений україномовний журнал "Україна") за фінансової підтримки меценатів Г. Галагана і В. Симиренка. Засновником та першим редактором "Киевской старины", що фактично стала друкованим органом "Старої громади", був київський ліберальний історик Ф. Лебединцев. Журнал публікував ґрунтовні статті з української історії, археології, літературознавства, етнографії, висвітлював життя і творчий шлях українських письменників і мислителів (Г. Сковороди, І. Котляревського, Т. Шевченка та ін.). У "Киевской старине", крім Антоновича, друкували свої науково-популярні розвідки Д. Баталій, М. Драгоманов, О. Єфименко, В. Іконников, А. Кримський, О. Лазаревський, Ф. Лебединцев, І. Лучицький, І. Франко та багато інших. Друкувалися тут і російські автори, зокрема відомий письменник М.Лєсков, який довго жив у Києві[42].
Наукова діяльність та останні роки життя
В історичних творах Володимир Антонович демонструє чітко означений позитивістський підхід, виступає як аналітик, а не синтезатор суспільних процесів. Він був гарячим прихильником концепцій демократизму, автономізму і федералізму, натхненником розповсюдження традицій історичної школи права в Україні. Глибоко шанував і постійно віднаходив коріння політичної історії України у найпотаємніших глибинах суто народної, національної психіки.
Зокрема, оглядаючи Вінницю в 80-х роках, він знайшов городище на лівому березі Бугу. Дослідження Антоновича-археолога відіграли визначну роль у становленні української археологічної науки. Вражає своєю різноманітністю сфера наукових інтересів В.Антоновича, яка охоплює власне історію, археографію, археологію та етнографію. При цьому вчений не йшов уторованими стежками, а вніс у кожну з перелічених галузей нові, свіжі ідеї. Учений, на думку М.Довнара-Запольського, заслуговує почесне місце у всіх названих галузях знання, які відрізняються щодо матеріалу, так і до методу його опрацювання, безперечно, заслуговує уваги з боку наступних поколінь[43]. Користуючись місцевим архівним матеріалом, який стосувався минулих подій, В.Антонович міг повідомляти такі деталі про історичних діячів, яких неможливо було знайти у великих державних архівах Петербурга, Москви, Варшави. Він відтворював у живому, художньому викладі своїх монографій буденне домашнє життя місцевих станів зі всіма їх стражданнями і боротьбою за збереження своєї народності і предківської віри[44].
Можливо захоплення В.Антоновича життям місцевих станів дало привід Д.Багалію називати свого вчителя провінційним, обласним істориком у кращому значенні цього слава[45]. Дослідник О.Гермайзе конкретизував: ”З Антоновичевих часів закріплюється в нашій історіографії оця нова традиція документалізму”[46]. Традиції документалізму, закладені В.Антоновичем, передбачали постійне введення нових архівних матеріалів, використання статистичних даних та актових матеріалів (наприклад, учений подавав статистичні таблиці про становище українського селянства); відхід від емоційного етнографізму та поетизування; позитивізм; реалістичне висвітлення історичних процесів не як “мертвих фактів минувшини”, а як прояв суспільного організму нації[47].
Неоціненним є внесок В.Антоновича в розвиток археології. Не потрібно забувати, що археологія довго, а в деякій мірі і тепер залишається, як прийнято висловлюватися, наукою “аристократичною”, як для проведення розкопок, так і для складання колекцій і вимагає значних коштів; а відомо, що багатство не завжди, на жаль, поєднується з істинно науковою підготовкою, яка вимагає наявності суворого наукового прийому і знайомства з цілим рядом допоміжних наук, без яких успішне заняття археологією неможливе. Займаючись археологією, В.Антонович також проявляв велику обережність у судженнях. Мабуть, недаремно російський дослідник, граф, голова Московського археологічного товариства О.С.Уваров скаржився, що “этот хитрый хохол что-то знает, но не хочет говорить”. В.Антонович мав свого роду науковий “нюх”, який, будучи набутком особливого природного дарування, посилюється великим практичним досвідом; такий дар іншим людям не передається[48].
На думку Д.Дорошенка, В.Антоновича можна вважати одним з творців української археології як науки[48]. Перед В.Антоновичем української археології, як науки, зовсім не було, зауважує М.Кордуба. Були лише аматори-археологи, котрі через невміння проводити розкопки понищили чимало пам’яток та поширювали зовсім неправдиві поняття, які в науку вносили чимало баламуцтва. Тому Антонович мусив тут промощувати зовсім нові шляхи, будучи одночасно ремісником-антикварієм і будівничим-синтетиком[49].
До речі, дружина Катерина Мельник-Антонович була однією з найвидатніших археологів кінця минулого та початку ХХ століття. Того ж 1870 р. Володимир Боніфатійович Антонович починає викладати історію в Київському університеті. За дисертацію «Останні часи козацтва на Правобережжі» він дістав ступінь магістра і посаду доцента, а 1878 р. після захисту праці «Нарис історії Великого князівства Литовського» - посаду дійсного професора, яку обіймав до 1890 р. Він створив так звану Київську школу істориків, до якої належали Д.І. Багалій, М.С. Грушевський, О.С. Грушевський, М.В. Довнар-Запольський, І.А. Линниченко, В.Г. Ляскоронський, Н.В. Мончановський та ін. Його учнем вважав себе також визначний історик Поділля Ю.Й. Сіцінський.
Антонович був активним співробітником (у 1881-1887 рр.) і головою історичного товариства Нестора Літописця, бере безпосередню участь в організації (1882 р.) журналу «Киевская старина». Його працею позначені майже всі тогочасні починання, які мали на меті розвиток культури та свідомості України.
У 1897 р. В. Антонович й О. Кониський зорганізували з'їзд представників громад, на якому створено Загальну Українську Безпартійну Демократичну Організацію, яка мала координувати працю всіх громад. Ця організація 1904 р. перетворилася на Українську Демократичну Партію, а згодом на Українську Демократично-Радикальну Партію.
В останній період життя В.Антонович дедалі більшу увагу приділяв ірхеологічним дослідженням Правобережної України. Діяльність на цьому терені підсумована у працях "Розкопки в землях древлян" (1893), "Археологічна карта Київської губернії" (1895) і "Археологічна карта Волинської губернії" (1902). З його ініціативи в Київському університеті були створені зразкові археологічний і нумізматичний кабінети. На відміну від багатьох тодішніх археологів, учений дивився на матеріали розкопок насамперед як на джерело історичних реконструкцій: відтворення господарева, способу життя і побуту людей давніх епох. Саме він започаткував на Батьківщині традицію історичних реконструкцій давнини, спираючись на синтез, взаємо доповнення писемних, археологічних і антропологічних матеріалів (одночасно у Німеччині таким самим методологічним шляхом йшов Г. Коссина).
До кінця життя наукові заслуги В.Антоновича були повною мірою визнані, що, зокрема, виразилося в обранні його членом-кореспондентом Російської академії наук. Останні роки життя учений працював у Ватиканському архіві, де знайшов чимало матеріалів з історії України. Величезною є заслуга В. Антоновича у справі виховання когорти видатних українських істориків. Серед його численних учнів бачимо М. Грушевського, Д. Багалія, П. Голубовського, М. Довнар-Запольського, а також сина Володимира Боніфатійовича Дмитра, котрий став відомим мистецтвознавцем і культурологом і також політичним діячем передреволюційної і революційної доби. Його талант науковця вповні розкрився вже в еміграції, у Празі.
В. Антонович і його учні (яких ще називають "київською школою" істориків кінця XIX -- початку XX століть) заклали потужне наукове підгрунтя всьому кращому, що було створено українською історичною наукою аж до 30-х років XX століття. Сам В. Антонович брав участь майже в усіх значних суспільно-культурних починаннях і проектах тодішнього Києва, багато друкувався в міських часописах, особливо в "Киевской старине".
1895 році Антоновичу було присвоєно звання Святого Володимира за 25-річну викладацьку діяльність в університеті та звання заслуженого професора. А у січні 1903 році влада востаннє відзначила його заслуги, нагородивши орденом Святого Станіслава.
Помер Володимир Боніфатійович Антонович 8 березня 1908 року, він похований у Києві на Байковому кладовищі[50].
Праці Володимира Антоновича
Антонович - автор понад 300 праць з історії, археології та етнографії України. Зібрав, зредагував і видав 9 томів «Архива Юго-Западной России», що стосуються історії Правобережної України 16--18 століть.
- "О происхождении козачества", 1863;
- "Последние времена козачества на правом берегу Днепра по актам 1679-1716 гг.", 1868),
- "О гайдамачестве", 1876,
- "О мнимом крестьянском восстании на Волыни в 1789 г.", 1902),
- "О крестьянах в Юго-Западной России по актам 1770-1798 гг.", 1870),
- "О происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России", 1867),
- "О городах в Юго-Западной России по актам 1432-1798 гг.", 1870),
- "Об унии и состоянии православной церкви с половины 17 до конца 18 в.", 1871).
Інші головні праці Антоновича:
- "Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда" (1877-78);
- "Киев, его судьба и значение с 14 по 16 ст.", (1882);
- "Уманський сотник Іван Гонта" (1882);
- "Монографии по истории Западной и Юго-Западной России" (1885).
- "Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей" (1874);
- "Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной России" (1888);
- "Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси" (1890-1896);
- "Дневник Станислава Освенцима" (1643-1651) та ін.
Антоновичу належать історичні примітки до видання М. Драгоманова "Исторические песни малорусского народа" (1874-1875).
Найважливіші праці Антоновича з археології:
- "Раскопки в земле древлян" (1893);
- "Археологическая карта Киевской губернии" (1895);
- "Археологическая карта Волынской губернии" (1902);
- "Описаниe монет и медалей, хранящихся в нумизматическом музее Университета св. Владимира" (1896)[51].
Коментарі та оцінка діяльності Антоновича
«Ми, українська інтелігенція, досі не сповнили свого обов'язку перед людиною, що стільки літ тому прийшла до нас, щоб «усе розділити з нами». Ми не постарались відповідно вивчити і освітити його життя, повне самовідреченої любові і праці для нашого народу. Антонович як історик, як громадський діяч і як людина не досліджений і не спопуляризований» - Михайло Грушевський[52].
В історії України другої половини XIX ст. важко знайти більш відоме в середовищі національних діячів ім'я, ніж Володимир Антонович. Разом із тим важко назвати з-поміж насельників українського Олімпу більш загадкову й оповиту різними легендами, міфами і переказами постать, душа якої залишилася закритою й незбагненною для сучасників і навіть близьких людей. Як тільки не характеризували Антоновича! З одного боку, його вважали мозковим центром українського руху, могутнім керманичем, який тримав у своїх руках усі незримі нитки національного життя, керував кожним зачинанням, кожною справою, знав, пам'ятав і оцінював буквально все. Так, Дмитро Дорошенко твердив, що зі свого будинку на Жилянській Антонович «керував фактично цілим українським рухом протягом останніх десятиліть XIX віку, і його впливи сягали далеко поза межі України наддніпрянської, аж до Львова й Чернівців»[53].
Не менш рішуче підтримував цю думку Василь Доманицький: «Можна з певністю сказати, що ніяка, мабуть, справа, коли тільки вона була чимсь важна або доторкалася якогось більшого гуртка українців, не минала без того, щоб в їй не брав участі, не дав допомоги чи поради Володимир Боніфатійович, і завжди з надзвичайною скромністю, ніколи не висовуючи своєї особи наперед»[54].
З іншого боку, говорили про те, що Антоновичу, який наче не так багато й робив, особливо стосовно української ідеї, приписували чимало чужих думок, ідей та справ. У листі Миколи Стороженка до Вадима Модзалевського” можна прочитати”: «Теперь (по смерті Антоновича) пойдет, конечно, в особенности из лжеосвободительного лагеря, обычное навязывание покойному того, чего он никогда не думал, и он сделается фетишем политиканствующих, но, насколько я его знал, он придерживался лишь формы Іаіssеz fоіrе, laissez posser (дозвольте зробити, дозвольте пройти), будучи сам человеком умеренных во всех отношениях взглядов и чистым ученым с широким образованием и научной инициативой»[55].
Зі сторони його противників лунали звинувачення у подвійній грі, зраді «своїх», пристосуванстві. Микола Могилянський безапеляційно прирікав: «Антонович -- двуликий Янус, який з кафедри університету проповідував одне і був у дружбі навіть з Новицьким (жандармський полковник), а у себе вдома, у колі вибраної молоді проповідував інше: ненависть до Росії»[56].
Та звинувачень зі сторони росіян-державників було замало. Поляки теж докидали свою дещицю чорної фарби. Якщо Ф. Равіта-Гавронський досить обережно писав про загадковість, невизначеність справжнього обличчя Антоновича, яке «незмірне складне і неможливе для схоплення», то Вацлав Лясоцький прямо називав його «інтриганом, зодягненим в тогу демократичної простоти і товариської популярності в стосунках з тією ідеальною і найжертвеннішою з жертвенних молоддю»[57].
Провокаційну роль у створенні певного образу щодо Антоновича відіграло жандармське управління. Полковник Новицький сповіщає, ніби Антонович, граючи роль лояльної до влади людини, наражає на небезпеку недосвідчену молодь. Новицький «довірочно» повідомив, що Антоновичу як поляку в університеті не давали стипендії, тоді він перейшов у православ'я і отримав стипендію, а згодом улаштувався на кафедрі. Насправді ж він не поляк, не українець і не росіянин, а досить темна особа. Повернувшись у Галичину, Невестюк переповів усе це на сторінках коломийської газети «Народ» (1893, 1 вересня). Так Антонович із подачі жандармів був ославлений галицькими радикалами і через цензуру та політичні мотиви навіть не міг виступити зі спростуванням[58].
Згадані обставини спричинили до того, що Антонович у принципі майже не виступав у друці з якимись відвертими заявами попри всі закиди супроти нього. Один його учень, Іван Линниченко, слушно зауважував, що «Сповідь» була чи не єдиним відвертим виявом почуттів і поглядів Антоновича. Взагалі він «был крайнє скуп на подобные излияния -- во всех последующих его многочисленных работах и статьях (за исключением косвенных намеков в одной) автор, ушедший весь в работу и самого себя, крайне мнительный и подчас даже чересчур осторожный, избегал касаться этого рокового для него периода жизни». Надмірну обачність Антоновича, його неймовірний самоконтроль і майже повну замкнутість зазначали більшість із тих, хто з ним спілкувався. Олександр Барвінський згадував, що визнаний учений «так навик був до великої обережності, що навіть у своїй кімнаті говорив півголосом, вистерегаючися підслухання, розмови з ким-небудь непокликанним»[59].
Іван Линниченко так пояснював потайність Антоновича і стриманість його наукових праць (у висновках та констатаціях): «За ним постоянно и упорно следили, вскрывали его переписку, вызывали его для объяснений куда следует, подсылали к нему ловких агентов, выдававших себя то за ярых украинофилов, то за делегатов Ржонда. И он жил вечно под страхом репрессий, тяжелых и обидных объяснений, высылки из обстановки, в которой только и мог работать на пользу той цели, которой он всецело отдался. И это сделало его крайне скрытным, уклончивым, осторожным в писательстве, личных разговорах и лекциях университетских и публичных, для последних он, если не мог от них отказаться, выбирал темы самые безобидные, в которых самая придирчивая критика не могла бы найти материала для обвинения в тайных замыслах».
Інший учень Антоновича, Орест Левицький зазначав, що вчений мав чимало таємних ворогів і «через те звик не всякому діймати віри й виявляти свою душу». Це була правильна політика: жандарми постійно скаржилися, що за Антоновича ніяк не можна ухопитися, адже він постійно «тримає дистанцію»[60].
Володимир Боніфатійович одразу створював певну дистанцію у будь-якому спілкуванні. Ота межа була для всіх, «її утворило життя: той, хто стільки пережив замолоду, хто написав свою знамениту чудову «Исповедь», той повинен був утворити круг себе цю невидиму межу, щоб укрити за нею своє внутрішнє «Я» від чужих замахів. І наскільки зовнішнє «Я» Володимира Боніфатійовича було просте, привітне, товариське, настільки внутрішнє його «Я» було складне, замкнене й обережне, і дібратись до нього було нелегко. Навіть в оточенні своїх однодумців, в зібраннях Громади, Антонович «не розгортався», не висловлювався до кінця. Мені здається, що тільки Рильський розумів його цілком, хоч і не згоджувався де в чому з ним»[61].
При цьому у стосунках із людьми Антонович був рівний. Навіть коли він говорив зі своїм явним чи потайним ворогом, учений не демонстрував своїх негацій. Це часто викликало подив і нерозуміння, а з боку радикалів -- навіть прямі звинувачення.
Іще одна обставина цілком особистісного характеру, про яку не можна не згадати. Антонович, як твердить більшість його знайомих, був надзвичайно скромною людиною. Він «ніколи й нікому не хвалився своїми учинками, і часто траплялось, що навіть близькі приятелі Антоновича тільки випадково довідувались про той або інший його добрий учинок, та й то не від його, а од інших людей». Василь Ляскоронський, приміром, наводив згадку про те, що Антонович щороку виділяв із власних гонорарів стипендії гімназистам і студентам. «Про це ніхто не знав до самої його смерті, робилося те таємно од усіх».
Отож, очевидним є те, що через різні причини Антонович для своїх сучасників був людиною незбагненною, не кажучи вже про нащадків. Тому подати образ Антоновича як добре вивчену особистість сьогодні практично неможливо. Це неодноразово підкреслювали його численні біографи, що знали свого героя особисто[62].
Цілком можливо, що образ Антоновича назавжди залишиться загадкою. Зрозуміло, що документи, які збереглися, засвідчують лише зовнішній перебіг подій, але не дух і помисли Володимира Боніфатійовича. Однак, в архіві Антоновича та його близьких знайомих, друзів і родичів все ж залишилися матеріали, які з різною повнотою та адекватністю висвітлюють ті сторінки його діяльності, які за життя Володимир Боніфатійонич майже не демонстрував. Це насамперед листи вченого до найближчих йому людей, у спілкуванні з якими душа його розкривалася. Показовими в цьому сенсі є думки, висловлені в листі до Катерини Мельник: «Формальное письмо претит моей натуре; я бы унизил себя глубоко и Вам бы оказал (по моему убеждению) высочайшее неуважение, если бы писал письмо без дела и впечатлений. По моему мнению, всяк человек пошлеет, если предпринимает деяния, не вытекающие из его убеждений или этического направления, а только по внутренним, для него нравственно обязательным побуждениям. Я всю жизнь держался (может быть, глупого) убеждения, что человек в неофициальных отношениях должен бить строго правдив, т. е. делать, писать и говорить только то, что у него лежит на мысли, совести и чувстве, а не то, к чему его обязывают внешние, кем-то и почему-то, без его ведома и согласия устроенные формы и обязательные отношения. Может быть, все это крайний идеализм или так называемая «философия», но меня долгий век от неё не вылечил, и предпочитаю свою философию всему тому, что «принято», «обязательно» й т. п. Не правда ли, что я неисправимый мечтатель?». Цей лист є для нас досить незвичним і не зовсім збігається з сучасними уявленнями про Володимира Боніфатійовича. В одному із листів вже 70-річний учений напише: «Всяка правда повинна відрізнятися простотою, ясностью і законченностью»[63].
антонович всеукраїнський історичний суспільний
1 2 3 4