Ім'я файлу: філософія реферат.docx
Розширення: docx
Розмір: 85кб.
Дата: 16.09.2022
скачати
Пов'язані файли:
КМР.doc
Розширення: docx
Розмір: 85кб.
Дата: 16.09.2022
скачати
Пов'язані файли:
КМР.doc
«Київська громада»
У другій половині XIX ст. осередком українського національного руху знову став Київ, де було багато видатних українських учених і студентів університету. Вони часто зустрічалися і в 1861 р. з тих зустрічей постала "Громада", яка на початку не мала жодних організаційних форм, ані якоїсь політичної програми. Тож, розірвавши будь-які взаємини з польським громадянством, група Володимира Боніфатійовича Антоновича наприкінці 1860 р. приєдналася до Київської громади - нелегального просвітницького об'єднання молодих людей, переважно українських студентів. У 1862 р. київська "Громада" нараховувала понад 200 осіб і заявила, що єдиний обов'язок її членів, як людей, що встигли дістати вищу освіту, полягає в тому, щоб ужити всіляких заходів до надання народу можливостей придбати освіту, усвідомити себе, свої потреби, уміти заявити їх, словом, внутрішнім своїм розвитком стати на той ступінь, на який він поставлений законом. Отже, в засаді київська, як і всі інші громади, присвячувала всю свою увагу культурній роботі, організації недільних шкіл з навчанням української мови, українських концертів, видаванню підручників і творів красного письменства тощо.
У політику Громада і не вмішувалася, зате старалася впливати на земства, щоб вони закладали школи, а також приділяли більше уваги розвиткові науки та письменства. Серед членів громади була низка визначних науковців, які досліджували різні сфери українського життя. З плином часу громади поставили собі за завдання розповсюджувати українські національні ідеї серед українського населення.
Першим головою київської "Громади" був історик і професор Володимир Антонович. До неї належали такі визначні науковці, як мовознавець Кость Михальчук (1841-1914), філолог Павло Житецький (1837-1911), етнограф Павло Чубинський (1839- 1884), етнограф Борис Познанський (1841-1906), фольклорист Тадей Рильський (1841-1902), статистик Олександср Русов (1847-1915), етнограф Олександср Стоянов та інші. Київська "Громада" готувала до видання популярні книжечки для народу. В Києві вийшла книжка "Дещо про світ божий", а в Петербурзі заходами працівників журналу "Основа" появилося дві книжечки українською мовою "Оповідання зі святого Письма", яку опрацював священик Степан Опатович, та "Аритметика" Олександра Кониського.
Вслід за київською організувалися громади в Чернігові, Вінниці, Катеринославі, Катеринодарі на Кубані, Одесі, Полтаві, Харкові, а також в Москві.
Київська "Громада" підтримувала українське письменство, театр, музику тощо. У 1875 р. вона закупила російську газету "Киевский Телеграф" і цілий рік утримувала її, як свій орган, і на його сторінках висловлювалась на актуальні громадські справи.
Після проголошення Емського Указу київська "Громада" оголосила себе розпущеною, але насправді продовжувала існувати в зменшеному числі членів, потаємно під назвою "Стара Громада". Це був єдиний організований гурт в Україні свідомих українців аж до заснування Загальної Української Організації[22].
Журнал «Основа»
У Петербурзі члени громади створили журнал «Основа» (М.І. Костомаров, П.О. Куліш). У ньому публікувалися наукові праці з історії України, етнографічні матеріали, твори Т.Г. Шевченка, Марка Вовчка, Л.І. Глібова. Білозерський за фінансовою підтримкою українських поміщиків Василя Тарновського та Григорія Галагана видавав літературно-науковий журнал "Основа", що в 1861-1862 pp. і був осередком українського національного руху.
Журнал виходив українською та російською мовами й коло нього гуртувалися найкращі уми України. Утверджуючи самобутність української національності, її риси, "Основа" стверджувала право широкого розвитку української національної культури в усіх її сферах і проявах. Журнал сприяв розвиткові національної свідомості та став неофіційним речником українського національного руху. Він мав великий вплив на культурний і літературний процеси і через те посідає важливе місце в історії української культури. Володимир Антонович опублікував на сторінках журналу "Основа" свою статтю під заголовком "Сповідь", в якій заявив, що шляхтичі-поляки, які живуть в Україні й хочуть бути чесними зі собою, мають тільки два можливі шляхи:
Перший - повернутися до українського народу, якого колись зреклися їхні предки. Працею і любов'ю вони повинні спокутувати за кривди, заподіяні тому народові, який виховав багато поколінь шляхетських колоністів, які визискували його працю і в заміну за те відплачувалися тому народові презирством та зневагою. Вони знущалися над ним, зневажали його релігію, звичаї, мораль.
Другий шлях - це залишитися зайдами-паразитами, визискувачами українського народу й ворогами його національного розвитку. Отже, маючи до вибору цих два шляхи, Антонович вибрав перший шлях -- повернувся до віри предків і працював для добра свого народу.
Заслуга діячів "Основи" полягала в тому, що ними вперше була сформульована національно-культурна програма українського руху. На відміну від попереднього Кирило-Мефодіївського етапу національного руху, коли національне питання розглядалося як складова загальнослов'янської проблеми, "основ'яни" на перший план висували українські національні інтереси.
На жаль, доноси, переслідування цензури, а за тим і фінансові труднощі, примусили видавців припинити видання журналу у листопаді 1862 р.
Громади виникли також у Петербурзі, Полтаві, Харкові, Чернігові та Одесі. Сприяли цьому певні зміни в суспільно-політичному житті Російської імперії в середині ХІХ ст. (відміна кріпосного права, деяка лібералізація державного управління), що визначило напрями розвитку ідеології української інтелігенції. Узявши від кирило-мефодіївців ідеї народолюбства, українофільства, члени Громад на демократично-патріотичних засадах проводили науково-просвітницьку, педагогічну й освітянську діяльність на користь України на користь України та її народу. Такий підхід до справи імпонував переконанням Володимира Боніфатійовича та його друзів[23].
Недільні школи
Історичні наукові школи значною мірою визначають спрямованість наукового розвитку, коло основних дослідницьких проблем, які висуває епоха та суспільство, роблячи своєрідний внесок у розвиток науки та формуючи риси її певного етапу. Наявність різних напрямів та шкіл, їх взаємодія та взаємовплив виступають запорукою повноцінного розвитку та процесу пізнання, що виявляється у висуненні альтернативних підходів до розв’язання дослідницьких проблем та створенні рівних можливостей для вчених проводити апробацію власних концептуальних побудов, вільних від ідеологічного контролю[24]. Саме існування історичних шкіл дає можливість здійснювати спадкоємність наукових і суспільних традицій між різними генераціями дослідників, зберігати генетичний зв’язок між творчою спадщиною попередників та сучасників[25].
Наукова історія розвивалась в університетах Західної Європи у XVIII та XIX ст. Тут творились, так звані, історичні школи. В Україні до половини XIX століття існували три університети. Найвідомішими із них є Львівський університет, другим університетським центром став Харків у 1805 році, третім був Київський університет, створений у 1834 році. Саме їм випала честь створити базу української національної історії[26]. Відкриття університетів в Україні сприяло вихованню нових поколінь української інтелігенції, розвитку інтересу до історичних студій, знайомству з новими прийомами і методами історичної праці[27]. Крім цього, у 30-40 роках ХІХ ст. починається новий етап у розвитку українського державознавства. Оскільки, на думку В.А.Потульницького, колонізований Харків не мав історичної пам’яті і не міг творити епоху в українській політичній науці, а це в повній мірі стосується і національної історії, лише з відкриттям університету (1834) в давній столиці України місті Києві починається нова інтелектуальна доба в дослідженні національної історії. Її започаткував перший ректор Київського університету Михайло Максимович (1804-1873) — видатний вчений, який вперше спробував визначити різницю між психологією українців та росіян, довести автохтонність українців, ідею історичної самобутності кожного народу. М.Максимович на основі вивчення спочатку українського фольклору, а далі і “Слова о полку Ігоревім”, “Трудів і днів”, усіх верств мови, суспільного і державного ладу Київської Русі та наступних епох прийшов до висновків: Київська Русь – праукраїнська держава, а її історія – частка процесу розвитку українського етносу (народу), що розпочинається, ще в докиївсько-руський період, а розкорінюється протягом усього наступного ходу розвитку до ХІV ст[28].
Розкриваючи значення національних історичних шкіл і їх вплив на історичну науку у справі пропаганди традицій державотворення, варто визначити основні детермінанти історичної школи. Сучасні дослідники, спираючись на думку проф. Л.Винара, звертають увагу на:
1) організаційну структуру (форма і організація наукової праці, яка включає науково-навчальні установи (зокрема університети) і науково-дослідні осередки (наукові товариства, академії наук тощо);
2) спільність головних історіографічних концепцій засновника школи і його учнів; 3) спільність методології історичного дослідження;
4) спільність історіографічних засад;
5) наукові видання, зокрема існування головного історичного періодичного органу (журнал, наукові збірники тощо), які є форумом співпраці і наукової дискусії засновника школи і його послідовників;
6)інші чинники історичної школи, пов’язані з специфічною історичною тематикою (наприклад, регіональні досліди тощо)[29].
Історичні школа, як живий організм, постійно перебуває у розвитку; обов’язково змінюється її структура, співробітники, видання, а діяльність школи повинна привести до цілком певних результатів, завдяки процесу творчого, професійного, морального зростання вчених-співробітників школи. “Учні” можуть перерости науковий рівень, методологію, ідеологію свого “вчителя”. Справжня наукова школа повинна завжди служити фундаментом для наукової діяльності наступних поколінь дослідників. Вони можуть визнавати чи не визнавати її досягнень, схвально або критично ставитись до її діяльності, але вони не в змозі обминути внесок наукової школи в історіографічний процесс[30].
Слід зазначити, що основним і пріоритетним атрибутом існуючої школи є науковий напрям як генералізуюча, об’єднуюча ідея (ідеї), що конкретизується в концепції і постає в результаті синтезу суспільної та наукової традиції або новації на певному етапі пізнання і суспільного розвитку. Її втілення у суспільну свідомість створює передумови для реалізації наукової традиції у школах з різною дослідницькою проблематикою, методологією дослідження та умовами праці, які об’єднує визначена ідея[31].
Визначаючи значення ідейних і концептуальних засад київської історичної школи, створеної В.Антоновичем, необхідно зазначити, що загальний зміст української культури й національної свідомості висував потребу наукового синтезування історичного процесу українського народу і якнайширшої популяризації історії України[32]. Засновник наукової школи В.Антонович приваблював дослідників, перш за все як людина і вчений: “Незвичайний розум, величезна ерудиція, рідкісний критичний талант, надзвичайно широкий загальний розвиток поєднувалися в ньому з незвичайною добротою, делікатністю почуттів, скромністю, привітливістю, вражаючою працездатністю. В той же час любов до рідного краю і народу, послідовне світосприйняття, надзвичайна толерантність, стійкість у переконаннях і чесність у всіх діях доповнюють ті душевні якості, якими (В.Антонович — авт.) відрізнявся”.
Вже стала традиційною думка про те, що у XIX-XX ст. в Україні діяли “Київська школа істориків-документалістів” В.Антоновича, народницька школа М.Грушевського. Крім цього в Україні (Київ, Харків, Одеса) також існували і діяли інші історичні школи (Д.І.Багалія, М.В.Довнар-Запольського, М.Є.Слабченка). В еміграції виникла державницька школа, фундаторами якої були В.Липинський, С.Томашівський і Д.Дорошенко. При цьому зазначимо, що суперечок щодо існування цих шкіл майже не виникає, бо це загальновизнаний факт[33].
Перші дві чоловічі безплатні недільні школи в Києві (на Подолі і в районі річки Либідь), де здебільшого проживала біднота, з'явилися вже 1859 року. Успіхові багато в чому сприяла і підтримка великого хірурга М.Пирогова, котрий тоді був попечителем Київського навчального повіту. Вчителями в недільних школах були переважно студенти Київського університету, а учнями - молоді люди від 8 до 30 років.
Недільні школи мали вищий і нижчий класи. Там навчали читання, письма й арифметики. Заняття проводилися щонеділі й у святкові дні з 10-ї ю 14-ї години. У січні 1860 року була відкрита перша жіноча недільна школа, серпні - ще дві чоловічі недільні школи, а в листопаді - друга жіноча.
Нові недільні школи в різних районах міста В. Антоновичем і його друзями були відкриті й у наступні два роки: на 1862 рік їх налічувалося дев'ять. Їхня корисність для поширення початкової освіти була безумовно. Але разом з тим школи були й центрами впливу антиурядового налаштованого студентства на народні маси, насамперед на своїх ровесників із малозабезпечених суспільних верств. Це добре розуміли представники влади, зокрема київський губернатор І. Васильчиков, що володів інформацією про поширення громадівцями нелегальної літератури.
Почалися ретельні перевірки благонадійності викладачів недільних шкіл: відсторонювали від навчання тих, хто не викликав довіри в начальства. 1860 року містом прокотилася перша велика хвиля обшуків і арештів активістів демократичного руху. При обшуках вилучалися заборонені книги О. Герцена, М. Огарьова, Т. Шевченка, навіть вірші К. Рилєєва. Репресії тривали і в наступні роки. Але на початку 1860-х царську владу хвилювало не так "хлопоманство", як зростання польського революційно-визвольного руху, східним центром якого став Київ. Арешти польських радикалів, що стали повальними з початком Польського повстання в січні 1863 року, приголомшили помірковано налаштовану українофільську громадськість міста. Подібний резонанс мали й удари, яких царський уряд завдав загальноросійському (також представленому в Києві групою активістів організації "Земля і воля") радикально-демократичному підпіллю. Найдраматичнішими були арешт М. Чернишевського і закриття журналу "Современник" -- рупора всеросійської демократичної опозиції. Щоб в умовах репресій 1862 року спростувати звинувачення в політичному радикалізмі (найгучнішою була справа революціонера, підполковника А. Красовського), лідери київської громади на чолі з В. Антоновичем у листопаді оприлюднили в міській пресі заяву, в якій рішуче відмежовувалися від бунтарських намірів і засвідчували свою відданість духові реформ, початих урядом актом скасування кріпосництва.
З метою поширення знань, поглиблення освіченості народу вони розповсюджували науково-популярну літературу серед сільського населення, так звані «метелики».
Будинок на Жилянській став тим центром, де збиралися київські громадівці, а сам Володимир Боніфатійович Антонович - «мужем освіти», за висловом Сергія Єфремова. «Тут часто,- згадував він,- навіть найбільш заплутані справи знаходили щасливий кінець, коли їх торкався Антонович своїм ясним, твердим розумом, послідовною логікою і вмінням просто підходити до найтяжчих завдань».
Активність молодих людей неабияк турбувала урядові органи та шовіністично налаштовані кола імперії. Їхня культурно-просвітницька діяльність розцінювалася як сепаратистська. Панство з обуренням казало: «Коли той люд стане грамотним, то не буде в нас ні кухарок, ні лакеїв, ні кучерів, ні інших робітників». Лемент проти «хлопоманів» зняли польські та інші пани Лівобережжя і Правобережжя, на сторінках преси з'явилося слово «сепаратизм»[34].
Південно-Західне відділення російського географічного товариства
Не витримавши переслідувань з боку царських властей, громади одна за одною самоліквідовувалися або ж були офіційно заборонені.
Проте діячі, віддані справі відродження України, не полишили працю. Основну свою діяльність вони зосередили на досягненні успіху в царині науки або на освітній ниві. Відсутність організації не давало можливості розвивати український рух. Тільки наприкінці 60-х років, після послаблення антиукраїнської політики, знову з'являються громади, але як нелегальні організації. Та нелегальне становище давало малий простір для культурницької діяльності, і тому провідники українського руху весь час намагаються найти легальні форми для своєї праці. Така можливість відкрилася зі створенням у 1873 р. Південно-Західного відділення Російського географічного товариства (ПЗВРГТ), яке завдяки громадівцям стає центром українознавчих досліджень, розшукує, досліджує і публікує документи, статистичні та етнографічні дані та дослідження. З 1873 по 1876 рр. Антонович є активним членом Південно-західного відділу Російського географічного товариства, у 1875-1876 - його голова. Крім того, київська громада перебрала до своїх рук редагування російськомовної газети "Київський телеграф".
Крім видавничої справи, Відділ провів цілий ряд заходів. Одним з перших було проведення у 1874 р. одноденного перепису населення Києва. У результаті перепису, який був до того ж і першим у місті, виявилось, що в ньому мешканців наполовину більше, ніж офіційно вважалося (Загальна чисельність перевищувала 220 тис. чол.). Також був з'ясований національний склад міста: українці складали найбільшу національну групу.
Іншою важливою акцією Відділу, яка набула міжнародного розголосу, стало проведення у серпні 1874 p. ІІІ Археологічного з'їзду, який засвідчив високий науковий рівень археологічних досліджень на українських землях. Антонович брав участь в з'їзді та був його секретарем.
Не порушуючи жодних законів і циркулярів, вживаючи тільки російську мову, вчені-гуманітарії створили науковий центр з українознавства і широкий науковий рух за участю науковців та ентузіастів-провінціалів, збирачів різного роду матеріалів та дописувачів до серйозних журналів. В Україні утворився зародок національної Академії наук.
Зростав авторитет цього культурного руху. За час існування Відділу (1873-1876) ним була проведена значна наукова діяльність: видано 7 томів "Трудов Юго-Западной экспедиции" (no 1200 сторінок кожен, не рахуючи додатків), два томи "Записок Юго-Западного Отдела И.Р.Г.О.", також підготовлено матеріальна ще три томи праць М.О. Максимовича; створено етнографічний музей, бібліотеку, архів.
Але і на цей раз уже за науковою працею громадівців царська поліція розглянула загрозу майбутнього українського сепаратизму (відділення). Найбільш зусиль у зведенні наклепів на українських діячів доклав М. Юзифович, полтавський поміщик, колишній член київської громади, один з організаторів ПЗВРГТ, але відданий служитель імперії.
Наслідком доносів і наклепів на український рух стало підписання царем 18 травня 1876 р. Емського указу. Він різко посилив репресії проти української культури і наклав нові заборони на українську мову. Було заборонено: ввіз із-за кордону книжок українською мовою; друкування і видання в Росії оригінальних українських творів, перекладів, п'єс для театральних вистав, текстів до нот, крім історичних пам'яток. Указ ліквідував ПЗВРГТ, заборонив громади, встановив жорсткий контроль над художніми творами українською мовою, які мали друкуватися російським правописом. Заборонялася діяльність театральних труп із суто українським репертуаром. Окремий пункт указу стосувався персонально Драгоманова й Чубинського, яким було заборонено жити в Україні. Емський указ був серйозним ударом по українській науці, культурі і українському русі в цілому. Свою чинність вій зберігав до 1905 р. Проте на цей раз громадівський рух не припинився. Громади, що збереглися, продовжували існувати підпільно, шукаючи нових шляхів для продовження своєї діяльності. Як і з попередні роки, найсильнішою і найвпливовішою була Київська (Стара) громада[35].
Перу Володимира Антоновича належить велика кількість наукових праць, основними з яких є: "Моя исповедь" (1862), "Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти кн. Ольгерда" (1877--1878), "О происхождении казачества" (1863), "О гайдамачестве" (1876), "О происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России" (1867), "Уманський сотник Іван Гонта" (1882), "Киев, его судьба и значение с 14 по 16 ст." (1882), "О городах в Юго-Западной России по актам 1432--1728 гг." (1870) та ін.
Серед досліджень Антоновича з історії Києва, варто згадати "Збірник матеріалів для історичної топографії Києва і його околиць" (1874), а також докладну статтю "Київ, його доля і значення з XIV по XVI століття" (1882). Антонович плідно працював і як етнограф. Разом із М. Драгомановим він видав двотомник "Історичні пісні малоросійського народу" (1874--1875), до якого написав історичні примітки й коментар[36].
Говорячи про історичну школу В.Антоновича, зазначає І.Гирич, треба, очевидно, розрізняти два поняття: власне школу і напрям. Перше значно ширше і включає всіх учнів В.Антоновича без огляду на їх ідеолого-історіософські переконання і не обмежується лише істориками-обласниками (М.Дашкевич, П.Голубовський, І.Линниченко, А.Стороженко, М.Довнар-Запольський, І.Павловський та ін.). Друге — кількісно вужче і включає лише тих істориків, які поділяли і продовжували народницькі, у національно-державному ключі, суспільно-політичні погляди вчителя, тобто, належали до істориків української історіографічної концепції (М. та О.Грушевські, Д.Багалій, І.Каманін, М.Вовк-Карачевський, О.Левицький, Н.Молчановський, В.Щербина, Л.Добровольський, В.Ляскоринський, В.Домацький та ін.) [37].
Хоча В.Антонович відстоював народницько-демократичні підходи до висвітлення історії України, але “народницька” позиція щодо українського історичного процесу не доводила його, як зазначав М.Грушевський, до “національної виключності, переоцінювання “народних святощів” і легковаження загальнолюдською культурою”[38]. Важливо те, що, міцно стоячи на виважено-наукових підвалинах, В.Б.Антонович “не возвеличував нашого народу, не робив з нього “месії народів”[39]. Такий концептуальний підхід не втратив актуальності для сучасних дослідників. Адже нашими постійними супутниками не раз були і часом стають патріотичні емоції, безкритичні захоплення і натхненний гіперболізм, коли на фоні безмовності серйозної науки процвітає любительство, втішні для патріотичної душі чутки про те, що мало не всі великі люди світу, від міфічного Геракла до історичного Гарібальді, були українського походження[40].
1 2 3 4