Ім'я файлу: Новий Документ Microsoft Word.docx
Розширення: docx
Розмір: 2616кб.
Дата: 01.12.2022
скачати
Пов'язані файли:
тема 1-2.docx
Розширення: docx
Розмір: 2616кб.
Дата: 01.12.2022
скачати
Пов'язані файли:
тема 1-2.docx
Слов'яни у давнину[ред. | ред. код]
| Ця стаття є частиною серії статей про народ |
| Українці |
 |
| Культура[показати] |
| Українська діаспора[показати] |
| Етнографічні групи[показати] |
| Релігія[показати] |
| Мови[показати] |
| Інші статті[показати] |
 Портал «Україна» |
| п о р |
Докладніше: Праслов'яни
Прабатьківщина слов'ян не має загальновизнаної локалізації. Перші згадки про слов'ян трапляються у римських авторів I—II століття н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни виступають як «венеди» або «венети». Етнонім «склавіни» вперше використовують візантійські автори. Йордан сповіщає, що в VI столітті вже були три гілки слов'ян: венеди (на північ і схід від Вісли й Карпат), анти (між Дністром і Дніпром) і склавіни (Нижнє Подунав'я). Більшість вчених вбачає у процесі розселення цих племен початок формування окремих слов'янських народів, зокрема українського. Пізніше слов'ян більш детально описав візантійський історик Прокопій Кесарійський у своїй трилогії «Історії війн» імператора Юстиніана (527—565). Це були часи, коли на спустошені юстиніановою чумою Балкани з півночі під тиском Великого переселення народів переселялись і слов'янські племена.
Між V—VII століттями на території склавинів та антів формуються локальні культурні ареали, які поступово кристалізувалися у союзи місцевих слов'янських племен. Племінні союзи слов'ян на теренах сучасної України: поляни (з центром в Києві), сіверяни (Чернігів), деревляни (Житомир), дуліби й бужани — у верхів'ях Дністра та басейні Західного Бугу, уличі (бузько-дністрове межиріччя), тиверці (дністрово-прутське межиріччя), білі хорвати або хорутани (Прикарпаття). На території Східноєвропейської рівнини також жили інші слов'янські племена: дреговичі, радимичі, в'ятичі, кривичі, ільменські словени (Новгород). Економічною основою східнослов'янських племен була родова власність на землю, коли знаряддя праці, продукти та майно поступово розділяють між родинами. Характерною рисою суспільного ладу була наявність сільської громади як об'єднання індивідуальних господарств. Слов'яни провадили осілий спосіб життя, що вимагало орне хліборобство — основа господарства. Вирощували пшеницю, жито, просо, ячмінь та ріпу. Зерно мололи на зернотертках, а потім — на жорнах. Поширене було й тваринництво, переважно розводили велику рогату худобу, свиней, овець, кіз. Менше значення мало рибальство, а полювання велось для здобуття цінного хутра. У релігійному світогляді формується культ природи на чолі з Перуном.
«Прадавні слов'яни», Іванов С. В., 1909 рік
Східнослов'янські племена, 700—850 роки
Збруцький ідол
«Поховання шляхетного руса в Булгарі», Генріх Семирадський, 1833 рік
Вождівство було владним устроєм в слов'янських племенах. Вождь — виборна посада, заснована на особистих рисах і вчинках лідера. У IX столітті виборні вожді поступово замінюються аристократією та успадкуванням посад. У боротьбі з узурпацією влади племінною верхівкою та з міжусобицями всередині самої аристократії альтернативою виступають запрошені зі сторони військові лідери. У другій половині IX століття арабські джерела згадують про формування у Східній Європі (з проблематичною локалізацією) трьох політичних утворень народу русів: Куяби (Київ?, Повіслення?), Салавії (Ладога?) та Арсанії (Скандинавія?, Тмуторокань?).
Київська Русь[ред. | ред. код]
Докладніше: Київська Русь
Утворення та становлення[ред. | ред. код]
Докладніше: Новгородщина
Перша достеменна згадка про русів датується 839 роком у франкській хроніці «Бертинські аннали». З IX століття скандинавські мореплавці почали освоювати новий торговий шлях на південь, який дістав назву «шлях із варягів у греки». Він починався від озера Ільмень, а далі проходив де малими річками, де волоком і Дніпром до Чорного моря. Київ відігравав велику роль завдяки своєму положенню на місці злиття трьох найбільших артерій Русі — Дніпра, Прип'яті та Десни, це дозволяло контролювати увесь дніпровський шлях та сприяло торгівлі. Тому біля Києва починає формуватися певний союз племен. Інший сильний центр сформувався також у Новгороді — найбільшому торговому центрі на півночі Русі.
Візантійська імперія дізнається про нове потужне об'єднання після походу Аскольда та Діра на Константинополь 860 року. Візантійські пам'ятки виразно зафіксували навернення до християнства варяга Аскольда та його дружини. Вже 862 року жителі Новгородщини запросили нормана Рюрика до себе князем «земля наша рясна, але ладу в ній нема». По його смерті залишився його малолітній син Ігор, а влада перейшла до Олега — який став над ним регентом. Державні інституції займались восени збиранням данини (кружляння, полюддя), зовнішньою торгівлею (імпорт зброї, предметів розкоші, вина; експорт хутра, меду, шкір, воску, рабів), військовою підтримкою купців та війнами. Значне місце в цей час займає князівська дружина. 882 року Олег прийшов із дружиною до Києва, обманом вбив Аскольда, об'єднав північні та південні землі Русі та проголосив Київ столицею і «матір'ю міст руських». Олег значно зміцнив державу та провів кілька вдалих походів до Візантії 907 та 911 року, за результатами яких остання виплатила величезну контрибуцію та дала право безмитної торгівлі. Коли Ігор виріс, він обійняв княжий престол 912 року та продовжив політику зміцнення Русі, приєднавши уличів та тиверців. 941 і 944 року здійснив невдалі походи на Костянтинопіль, де його флот було розбито «грецьким вогнем», й підписав менш вигідну угоду, ніж Олег. Ігоря вбили деревляни під час збору данини (полюддя) 945 року.
Становлення Русі (862-912)
Найдавніші міста України
«Гості з-за моря», Микола Реріх, 1901 рік
«Волокуть волоком», Микола Реріх, 1915 рік
Похід Олега на Костянтинопіль, 907 рік
Ольга, вдова Ігоря, жорстоко помстилася за смерть чоловіка. Вона провела податкову реформу, яка впорядкувала збір данини й запровадила погости (місця її збору); заснувала дипломатичні відносини з німецьким імператором, Папою Римським, Візантією та прийняла християнство. Київське князівство Ольга передала 964 року Святославу (сину Ігоря), який був войовничим язичником, провів майже все життя в походах — останній «справжній варяг» на княжому престолі. Він підкорив в'ятичів, ясів і касогів і розгромив Хозарський каганат, державне утворення хозарів на сході; вів успішні війни з болгарами та Візантією, навіть хотів перенести столицю власної держави до Переяславця. Але 971 року потрапив в облогу у фортеці Доростол, через що йому довелося повернути завойовані землі та повернутися до Києва. Дорогою, біля дніпровських порогів, його вбили печеніги, що були у змові з імператором. Розділ Святославом Русі між трьома своїми синами (Ярополком, Олегом та Володимиром) призвів до першої міжусобиці по його смерті, з якої переможцем вийшов Володимир.
Хрещення і розквіт[ред. | ред. код]
Докладніше: Хрещення Русі
За роки правління Володимира Святославича (978—1015) Русь значно збільшується за рахунок приєднання Червоної Русі, Закарпаття й Корсуня. Тобто Київська Русь стає найбільшою державою Європи з населенням понад 5 млн людей та територією 800 тис. км². Соціально-економічний устрій держави не відрізнявся від устрою інших тогочасних європейських держав. Основу його складало натуральне господарство, громадське володіння землею, підсічно-вогневе землеробство, скотарство. Володимир провів реформу місцевого самоврядування, ліквідувавши племінні автономії та ставлячи своїх намісників. 988 року Володимир оголосив про прийняття християнства Візантії, хрестив киян в Почайні, збудував перший кам'яний храм — Десятинну церкву, впровадив і «Статут про церковні суди і десятини». На відміну від спроб Ольги та Аскольда, це торкнулося широких верств населення, стало вирішальним кроком подальшої історії українських земель. Провів адміністративну, монетарну та військову реформи: посадив у великих містах намісників і синів, карбував власні златники та срібники, роздавав прикордонні землі вірним васалам в обмін на організацію оборони. Саме за вказівкою Володимира створено систему захисних споруд, відомих у народі як «Змієві вали», що простягалися на 1000 км.
Златник Володимир Великого
Змієві вали
«Хрещення Русі», Васнецова В. М.
Софійський собор
Саркофаг Ярослава Мудрого у Софійському соборі
Попри ці значущі зміни та зміцнення в устрої держави, після смерті Володимира Русь вступає у період міжусобної боротьби 1015-1019 років. Перемогу у протистоянні з братами здобув Ярослав Мудрий (1019–1054), який до 1036 року правив Руссю спільно з братом Мстиславом. Цей правитель остаточно розгромив печенігів, які здавна завдавали значної шкоди Київській Русі. й на тому місці збудував у Києві Собор святої Софії, що стоїть донині. Впродовж 1037–1039 років було створено перший літописний звід, побудовано перші книжкові майстерні. Було засновано Києво-Печерську лавру, обрано київського митрополита Іларіона. Проведено судову реформу — запроваджено першу на Русі збірку законів — «Руська правда». На півдні він приєднав землі Поросся, на заході — ряд земель Польського королівства. Ярослав Мудрий широко застосовував шлюбну дипломатію, активно одружував дочок з європейськими правителями.
Роздрібненість та ординська навала[ред. | ред. код]
Докладніше: Монгольська навала на Русь
Смерть Ярослава Мудрого 1054 року принесла новий період міжусобиці між його синами (Ізяслав, Святослав і Всеволод). Набула постійного характеру практика з'їздів через необхідність розробки законодавства, результатом яких став 1072 року документ — «Правда Ярославичів». 1097 року Володимир Мономах скликав з'їзд князів у Любечі, на якому було запроваджено новий вотчинний принцип спадкування княжого престолу — закріплено феодальну роздрібненість. На деякий час цей процес був призупинений Володимиром Мономахом, який після повстання 1113 року був запрошений киянами на престол. За його правління було побудовано перший міст через Дніпро. Він розробив додаток до «Руської Правди» — «Устав». Умілими військовими та дипломатичними діями контролював дві третини держави Ярослава, активно боронив місто від навал половців.
Після смерті Мстислава, старшого сина Володимира Мономаха, 1132 року Русь остаточно втратила свою єдність. До середини XII століття на території єдиної держави сформувалося близько 15 великих удільних князівств, кожне з яких жило по суті самостійним політичним життям, лише номінально визнаючи старшинство великого київського князя. На території сучасної України це були: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське і Галицьке. У пізніших літописах саме цим періодом (1187 рік) уперше датується топонім «Україна». Починається активний процес боротьби за владу. За підрахунками Степана Томашівського, у Києві між 1146 та 1246 роками правителі мінялись 47 разів; повертаючись по кілька разів на престол, тут правили 24 князі, причому 35 княжінь тривало менше року кожне.
Південні князівства Русі, 1220-1240 роки
Саркофаг Володимира Мономаха у Софійському соборі
Ніша із похованням Ярослава Осмомисла в соборі Святого Юра
Монголи в бою, мініатюра XIII століття
Золота брама граду Ярослава часів монгольської навали (реконструкція)
Усе це значно послабило могутню державу, що існувала за часів Ярослава Мудрого. Тому під час битви з новим для Русі ворогом татаро-монголами на річці Калці 1223 року руські князі, які не мали єдиного командування, зазнали катастрофічної поразки. Але смерть Чингісхана відклала на деякий час монгольське просування на захід. 1238 року війська хана Золотої Орди Бату-хана (Батия) спустошили північно-східну Русь. 1240 року вони вторглися на південь, захопили і вщент зруйнували Київ. Після Батиєвої навали руські князівства опинилися під важкою залежністю від Золотої Орди. Князі з повноправних володарів перетворилися на данників хана. Це стало поворотним моментом в історії українських земель, які, по суті, втратили незалежність.
Галицько-Волинське князівство[ред. | ред. код]
Докладніше: Галицько-Волинське князівство
Галицьке князівство відокремилося від Києва 1097 року, найбільшої могутності сягнуло за часів Ярослава Осмомисла (1153-1187), галицького князя, що створив могутню державу, розбудовував міста, воював із половцями. За нього князівство доходило до Дунаю та Чорного моря, а також вело успішні війни з угорцями й поляками. Галицьке й Волинське князівства існували окремо, але 1199 року волинський князь Роман Мстиславич захопив Галич і створив єдине Галицько-Волинське князівство. 1203 року він захопив і Київ, який після спустошення 1169 року Андрієм Боголюбським не мав вже того значення. На той час князь Роман створив могутню державу, папа Іннокентій III пропонував йому стати королем Русі за перехід до католицтва, але той відмовився. По його смерті під час польського походу, впродовж 1205-1238 років у державі заправляла олігархічна боярська верхівка. 1238 року син Романа Данило Галицький, повернувшись із угорського вигнання, захоплює Галич та стає повновладним правителем князівства. Після походів монголів до центральної Європи, він у битві під Ярославом 1245 року остаточно перемагає боярську опозицію. Отримавши ярлик від монголів на правління, відновлює фортеці, зводить мури Кременця і Холма, переносить свою столицю до останнього. Укріпившись, 1252 року він розпочинає війну з монголами. Шукаючи допомоги, 1253 року в Дорогичині приймає королівську корону від папи Інокентія IV, який декларував хрестовий похід проти монголів, який так і не відбувся. Через що Данило не пустив до себе католицьких місіонерів й розірвав стосунки із папською курією. Данило Галицький брав участь у війні за австрійський престол, робив військові походи на Чехію і Польщу, Литву і землю ятвягів, але 1258 року скорився монгольській владі, поновив ярлик на князювання й зруйнував укріплення своїх міст.
«Роман Галицький зустрічає папських легатів», Микола Неврев, 1875 рік
«Замкова гора Кременця», Наполеон Орда, 1862 рік
Єпископська митра, ймовірна корона Данила
Місце данилового града в Холмі, Польща
Печатка Юрія Львовича
Після смерті Данила 1264 року престол зайняв його син Лев Данилович (1264-1301). Він переніс столицю до новозбудованого Львова, воював з угорцями (приєднав Мукачево) і поляками (захопив Люблінську землю). По смерті Лева, престол зайняв його син Юрій I (1301-1308), який втратив Люблінську землю, переніс столицю до Володимира-Волинського, титулував себе «королем Русі, князем Володимирії», увійшов до союзу із Тевтонським орденом проти інших слов'янських князівств та заснував 1303 року православну Галицьку митрополію. 1325 року на престол було запрошено польського князя Болеслава Тройденовича, який відомий під іменем Юрій ІІ Болеслав, за його часів розпочалось активна полонізація українських земель. 1340 року, з отруєнням невдоволеними боярами Юрія ІІ, єдина Галицького-Волинська держава припинила своє існування.
1 2 3 4 5