Серед головних причин «нереалізованих потенційних можливостей «дослідник вважає «недостатньо уважне ставлення до багатих традицій деревообробництва регіону». 1901 р. у Станіславі вперше започатковано філію Руського товариства педагогічного. На вимогу української громадськості австрійський уряд і галицьке намісництво 1905 р. дали згоду на відкриття Станіславської української гімназії з українською мовою навчання . У гімназії значну увагу приділяли не тільки навчанню і вихованню, а й усіма засобами дбали про поширення зацікавлень молоді. Завдяки першому директору гімназії Миколі Сабату, спеціалісту з класичної філософії та археології, гімназисти на канікулах влаштовували закордонні поїздки, оглядали історичні пам’ятки, музеї. Такі екскурсії збагачували знання з історії рідного краю та європейської культури.
Великого значення у гімназії надавали вивченню мистецьких дисциплін. Навчальний процес був побудований так, що після закінчення гімназії учні могли без підготовчих курсів вступати до академій мистецтв. Це стало можливим завдяки тому, що заняття рисунку і живопису у гімназії проводили професійні художники-педагоги. Впродовж 1914–1927 рр. у гімназії рисунок викладав Василь Коцький (1879– 1927), який у 1902–1906 рр. навчався у Краківській академії мистецтв у Й. Мегоффера та Л. Вичулковського. Відвідував мистецькі студії у Парижі та Мюнхені, а після закінчення повернувся до Станіслава. Одночасно з В. Коцьким мистецькі дисципліни в українській гімназії викладав художник-графік Осип-Роман Сорохтей (1890–1941), який також навчався у Краківській академії красних мистецтв. 1935 р. при українській гімназії у Станіславі був заснований шкільний музей, де учні займалися збором етнографічного матеріалу і вивченням виробів народних майстрів, зокрема, гуцульських. З ХІХ ст. у місті чітко простежується прагнення українського населення до національного відродження і особливо з кінця 1918 р. до травня 1919 р., коли було офіційно проголошено нову державу — Західно-Українську Народну Республіку.
З січня 1919 р. Станіслав був столицею ЗУНР. В тимчасовій столиці ЗУНР виходило 13 українських часописів. До 1939 р. Станіслав — один з найбільших українських культурних і видавничих осередків Покуття і Галичини. У видавничій діяльності він посідав третє місце після Коломиї і Львова. Тут діяло шість друкарень, які сприяли виданню українських часописів. Насамперед треба назвати друкарні Данкевича, Вайденфельда, Хованця, Геллєра. Опрацювавши доступні джерела, простеживши історію Станіслава зазначених хронологічних рамок, можемо стверджувати, що у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст.
Станіслав був одним з визначних осередків українського національного життя в Галичині. Помітна активізація українського життя у Станіславі почалася із заснуванням національних осередків, якими були українські політичні, громадсько-суспільні, культурно-освітні товариства й організації. У Станіславі створено окружну Руську Раду і «Станіславський собор» (1848), засновано товариство «Просвіта» (1877), «Рідна школа», «Руська Бесіда» (1884), Руське педагогічне товариство (1901), Станіславську державну гімназію з українською мовою навчання (1905), організовано хор «Станіславський Боян» (1896) та «Український народний театр ім. І. Тобілевича» (1911).
1879 р. у місті почав виходити перший український часопис «Господар и Промышленник», а 1880-го — науково-літературний журнал «Денниця», який сприяв просвіті і вихованню національної свідомості української громади Станіслава і всього краю.
Церкви, костьоли й інші святині
Станіславів був первісно селом під назвою Заболотів. Щойно 1662 р. ця оселя, яка була власністю Андрія Потоцького, одержала маґдебурське право і стала містом. В цьому році побудував А. Потоцький дерев’яний, парафіяльний костьол лат. обряду. В 1669 р. піднесено цей костьол до гідности колеґіяти, при чому члени її капітули були оплачувані з доходів зі сіл Пасічна, Кривотули, Загвіздь, Скопівка та Голосків. В колегіяті вчили каноніки філософії, реторики, діялектики й апологетики. В 1718 р. обов’язок навчання в академічній колонії перейшов на єзуїтів. Існувала колеґіята до часу зліквідування її австрійським урядом 1799 р. Коли дерев’яний костьол не відповідав уже потребам парафії, Андрій Потоцький побудував між 1672 і 1703 р. новий, кам’яний, поширюючи водночас будинок колеґіяти. Той костьол присвячений Пречистій Діві Марії, св. Андрієві і Станіславові, є будовою в формі хреста з трьома, покритими бляхою вежами.
Внутрішнє устаткування багате: різьблені, позолочувані вівтарі, два бічні мармурові. Дві з уміщених на стовпах (філярах) пам’яткових таблиць з польськими й українськими написами, вмуровано 1883 р. на згадку про Станіслава Потоцького, який загинув під час облоги Відня турками. Пожежа 1882 р. знищила дах, головну веж у та свіжо мальоване склепіння копули.
Греко-католицька (уніятська) катедра була колишнім єзуїтським костьолом. Єзуїти прибули до Станіславова 1715 p., чого доказом є тогочасні згадки про призначені для них донації, по яких десять тисяч польських злотих річно, як прибутки із сіл Цуцилів і Голосків. Будову другого костьола ім. Непорочного Зачаття завершено коштом родини Потоцьких 1729 р. По скасуванні єзуїтського ордену призначено цей костьол до вжитку гімназійної молоді. Від 1847 р. став він парафіяльною, гр-кат. церквою, а по Фото Із зв. І. Світличного Вівтар Матері Божої в Катедральньій Церкві у Станіславові 106 заснуванні гр.-кат єпископства 1885 р. призначено його на єпископську катедру. Велика це й гарна будівля, хоч внутрі її вигляд доволі убогий і без будь-яких історичних пам’яток.
Костьол і монастир оо. Тринітарів заснував Андрій Потоцький: спершу ці будівлі були дерев’яні, вимурувано їх 1732 р. За цісаря Йосифа монастир скасовано і замінено спершу на в’язницю, опісля на суд. Церкву св. Николая ( в середмістю) розібрано на початку ХІХ -ого сторіччя; церква Бож ої Матері при вул. Зосина Воля згоріла в 1815 р. і перестала існувати, як і церква св. Варвари (на заболотівському передмістю). Авґсбурґсько-євангелицький збір мав одну муровану святиню, а ізраїльтяни одну синагогу й три доми молитви.
Архітектура
Станом на 1880 р. місто займало територію площею 950 моргів (понад 530 га), налічувало 45 вулиць, 10 площ і 1 257 будинків. Адміністративно-економічним центром міста традиційно вважалася площа Ринок, а духовно-культурним – сучасний майдан А.Шептицького (за польських часів до 1939 р. – Падеревського), де збереглися три цінні архітектурні пам’ятки: уже згаданий кафедральний собор УГКЦ, морфологічний корпус медуніверситету (колишня гімназія-колегія) і художній музей (раніше – римо-католицька колегіата).
Найвищі будинки в місті під австрійською владою довгий час були триповерховими. Перший і єдиний чотириповерховий будинок споруджено на початку ХІХ ст. (тепер – філія інституту “Проектреставрація”, вул. Галицька, 29), а п’ятиповерхові почали будувати з 1912 р. (на 1939 р. їх було всього 10, вищі за них появилися лише в 1960-х рр.). Перші поверхи будинків займали крамниці, ательє, майстерні, аптеки, кав’ярні.
Можна погодитися з краєзнавцем М.Головатим, що споруди 1890–1914 рр. донині визначають архітектурне обличчя Івано-Франківська. Загалом на початку ХХ ст. після Львова Станіславів був найкраще впорядкованим містом Галичини . Хотілося б перелічити основні адміністративні й господарські будівлі міста австрійського періоду, що збереглися до наших днів і є окрасою Івано-Франківська: приміщення залізничного вокзалу (1866 р., перебудовано в 1906–1908 рр.), поштамт (1908 р., вул. Січових Стрільців, 15), адміністративний будинок залізничної дирекції (1912–1914 рр., де в наш час знаходиться будинок правосуддя, вул. Грюнвальдська, 11), ощадкаса (1884 р., тепер – центральний офіс “Ощадбанку”, вул. Гетьмана Мазепи, 14), німецька гімназія (1905 р., сучасна ЗОШ № 11, вул. Б.Лепкого, 9), чоловіча семирічна школа (1874 р., нині – Інститут післядипломної освіти педагогічних працівників, вул.М.Грушевського, 5), жіноча школа ім. Королеви Ядвіги (1877 р., сучасна ЗОШ № 7, вул. М.Грушевського, 16), будинок польського товариства “Сокіл” (1895 р., тепер – обласна бібліотека для дітей, пл. Міцкевича, 2), будинок повітової ради (1896 р., нині – будинок профспілок, пл. Міцкевича, 4), український “Народний дім” (1913 р., де сьогодні розташована обласна наукова бібліотека ім. І.Франка, вул. В.Чорновола, 22), вища реальна школа (1872 р., сучасний корпус медичного університету, вул. Незалежності, 17), театр ім. С.Монюшка (1891 р., тепер – обласна філармонія), будинок товариства “Руська бесіда” (1880 р., нині – торговий заклад, вул. Січових Стрільців, 24), будинок української гімназії (1908 р., тепер – житловий будинок на вул. Т.Шевченка, 44) та ін.
Поступово Станіславів набував більш сучасного вигляду, покращувалися умови для проживання мешканців. Технічні винаходи в ХІХ ст. зробили справжню революцію в розвитку зв’язку, транспорту, сфери послуг. Так, з’явився телеграфний зв’язок, у 1886 р. до Станіславова було надіслано 18,5 тис. телеграм, а відправлено з міста майже 17 тис. У червні 1894 р. почала працювати перша телефонна станція (спочатку було тільки 12 абонентів, з 1901 р. – 41, а перед Першою світовою війною – уже понад 450, це був третій показник серед міст Галичини), що невдовзі мала міжміський зв’язок.
Поштова служба виникла в 1830 р. і з кожним роком активізувала свою діяльність. Як відомо, протягом 1886 р. з місцевої пошти було відправлено понад 450 тис. листів, 61 тис. грошових переказів, 52 тис. цінних бандеролей тощо. Найбільша кількість кореспонденції, крім території Австро-Угорщини, припадала на Німеччину, Росію, Румунію, Бразилію та ін.
Для освітлення центральних вулиць міста в 1876 р. уперше встановлено газові ліхтарі. Починаючи із січня 1897 р., вокзал та окремі будинки отримали автономне електричне освітлення. Роботи зі спорудження першої електростанції провела відома німецька електротехнічна фірма “Сіменс і Ґальске”, станція мала три динамомашини . У 1906 р. під залізничним переїздом на вул. Вовчинецькій споруджено єдиний до сьогодні тунель для проїзду транспорту. Оскільки вирішення цього питання деякий час затягувалося, а незручності звичайного залізничного переїзду призводили до аварій і жертв, справа будівництва розв’язки набула неабиякої гостроти й навіть обговорювалася в Галицькому сеймі у Львові.
Уперше автомобілі на вулицях міста з’явилися на початку ХХ ст., але їх було обмаль. Перша згадка про автомобільне таксі в місті датується травнем 1912 р. Цікаво, що в жовтні 1896 р. було прийнято рішення про запровадження в місті трамвайного руху, у 1908 р. навіть затверджено маршрути, але через брак коштів проект не вдалося втілити в життя до початку світової війни, пізніше до цього питання вже не поверталися (на відміну від Львова, де трамвай, що з’явився в 1892 р., залишається дотепер одним із головних транспортних засобів).
Однак у новітню історію України судилося увійти кінотеатру “Австрія”, відкритому в 1914 р. у новозбудованій кам’яниці (нині – Народний дім на початку вул. Т.Шевченка), де в часи ЗУНР засідала Українська Національна Рада. Серед жителів Станіславова на початку ХХ ст. посилювався інтерес до спорту, що було пов’язано з розвитком сучасного олімпійського руху, зокрема футболу. Найбільш відомою серед міських команд напередодні й під час Першої світової війни була “Ревера”, що виступала у футбольній першості Галичини 1914 р. у другій лізі (“В”), за часів міжвоєнної Польщі команда увійшла в екстра-лігу, де навіть займала призові місця. Перехід Галичини під австрійську владу, особливо з утвердженням капіталізму, дав поштовх розвитку освіти серед міських жителів. 1784 р. у Станіславові відкрито нормальну школу й державну гімназію, у якій предмети викладалися латинкою, німецькою, польською мовами, навчання тривало від п’яти до восьми (після 1848 р.) років. Крім того, невдовзі було засновано ще дві міські школи – жіночу й нормальну “жидівську”.
Першим директором гімназії став Микола Сабат, у ній навчалося спочатку 140 учнів. У 1908 р. гімназія переїхала до нового приміщення на вул. Липовій (тепер – вул. Т.Шевченка), з кожним роком кількість класів збільшувалася, у 1912/13 навчальному році школа стала повною 8-класною класичною гімназією. Однак попри успіхи в розвитку освіти через збільшення потреби в кваліфікованих спеціалістах більшість мешканців Станіславова наприкінці ХІХ ст. залишалися неписьменними. Так, у 1880 р. з 18,6 тис. міщан 10,6 тис. не вміли читати й писати. Показово, що в 1886 р. у місті розходилося 827 примірників різних часописів (у т. ч. 498 польських, 274 німецьких, 35 українських).
Станіславів мав дві друкарні, що видавали місцеві часописи, в абсолютній більшості недовговічні (тільки в 1873 р. їх було чотири, перша друкарня виникла ще в 1834 р.). Книги й періодичні видання можна було придбати в книгарні із читальнею (з 1823 р.), що довгий час залишалася єдиною .
Серед українських жителів Станіславова користувалися популярністю львівські часописи, наприклад, у 1908 р., за архівними даними, у місті було 56 передплатників національно-демократичної газети “Діло” і 32 – “Свободи”. Для порівняння, того ж року видання українських націонал-демократів передплачували, відповідно, у Львові – 160 і 27 чол., Коломиї – 78 і 27 чол., Калуші – 19 і 31 чол. тощо .
У Станіславові активізувалося культурне життя, що знайшло прояв у заснуванні перших книгарень, часописів, театрів та ін. Як відомо, у 1823 р. місто отримало першу власну книгарню із читальнею (засновник – Ян Міліковський). У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. з’явилося ще ряд книгарень, серед яких найпрестижнішою довгий час була крамниця Мар’яна Гасклера, відкрита в 1912 р. у будинку “з колонами” на сучасній “стометрівці” (тепер – Райффайзен банк Аваль). У 1836 р. почала виходити польськомовна газета “Kurier Stanisławowski”, що започаткувала місцеву пресу, яка в австрійський період друкувалася переважно польською мовою. У 1872 р. виникла міська бібліотека з фондом (станом на 1886 р.) близько 8 тис. книг, 5,7 тис. найменувань переважно на латинській, польській, французькій і німецькій мовах, що на перших порах не мала сталого приміщення (перший бібліотекар – поляк Вікентій Смагловський).
На початку ХХ ст. виникли перші міські стаціонарні кінотеатри, про що вже згадувалося. В останні десятиліття ХІХ ст. у Станіславові з’явилася українська періодична преса. Дослідник Іван Ставничий назвав півтора десятка міських видань, що виходили українською мовою в австрійський період: “Господар і промишленник” (1879–1882 рр., перший видавець і редактор – учитель гімназії Аполлон Ничай, у 1883–1887 рр. часопис виходив у Львові), додаток до нього “Листок господарський” (1883 р., за редакцією А.Ничая), “Вістник Станіславівської єпархії” (1886–1939 рр.), “Український учитель” (1911 р.) і “Станіславівські вісті” (1912–1913 рр.), видавцем і відповідальним редактором яких був Василь Іваницький, тощо.
Більш щасливою була доля пам’ятника видатному польському поетові й громадському діячеві Адаму Міцкевичу, установленого в центрі міста в листопаді 1898 р. до 100-річчя від дня його народження (скульптор – Тадеуш Блотницький). На урочисте відкриття пам’ятника, зробленого з білого мармуру, прийшло кілька тисяч міщан. Він простояв до 1930 р., коли тодішня польська влада зробила бронзову копію, яку встановила на площі навпроти сучасної філармонії. Пам’ятник стоїть на цьому місці донині .
Кілька могил відомих місцевих діячів ХІХ – початку ХХ ст. збереглися в Меморіальному сквері біля обласного муздрамтеатру ім. І.Франка, де був найстаріший міський цвинтар (перші поховання – з 1809 р.). Комуністичний партійно-тоталітарний режим брутально знищив могили й цікаві архітектурні композиції, за винятком кількох, що були збережені завдяки наполегливості пам’яткоохоронців міста.
Список використаних джерел
Альманах Станиславської землі – Івано-Франківськ: Центрального комітету Станіславщини, 1985. – 9 -188 с.– (2).
Вінцицький Д. Цей день в історії Станіславова-8 травня [Електронний ресурс] / Дмитро Вінцицький // West news. – 2020. – Режим доступу до ресурсу: https://westnews.com.ua/tsey-den-v-istoriyi-stanislavova-8-travnya/.
Гаврилів Б. Літопис Івано-Франківська / Б. Гаврилів, П. Арсенич, Р. Процак. – Івано-Франківськ: "Нова Зоря", 1998. – 136 с. – (друге доповнене видання).
Гаврилів Б., Арсенич П., Процак Р. Літопис Івано-Франківська (Стані слава): Історична хроніка міста з 1662 року. — Івано-Франківськ, 1998
Галичина – Івано-Франківськ: Всеукраїнський науковий і культурно-просвітницький краєзнавчий літопис, 2011. – 417 с.
Грабовецький В. В. "Історія Івано-Франківська" / Володимир Васильович Грабовецький. – Івано-Франківськ: "Нова Зоря", 1999. – 303 с.
Грабовецький В. В. "Ілюстрована історія Прикарпаття" / Володимир Васильович Грабовецький. – Івано-Франківськ: "Нова Зоря", 2002. – 432 с. – (друге доповнене видання). – (2).
Школа промислова в Станіславові // Господарь и промышленник. — 1886. — 16 липня. — Ч. 1. — С. 10.
Шмагало Р. Історичний розвиток деревообробної школи у Станіславові (1883–1920) і сучасна художня освіта // Діалог культур: Україна у світовому контексті. Художня освіта: Зб. наук. пр. — Львів, 2000. — Вип. 5.
1 2 3