«Показує ся, що не дуже нарід наш руський перся при виборах за ученими Русинами, коли другі народи найученіщих вибирали, і за священиками своїми …[стояли]».
80 років тому (1940) – у місті відкрили державну обласну бібліотеку з дитячим відділом, яка розташувалась у трьох маленьких кімнатах (вул. Чорновола, 1). Організатор і перший директор — Василь Пашницький, педагог, краєзнавець і книголюб.
З великим ентузіазмом Василь Михайлович взявся до роботи: збирав рідкісні видання, твори світової та української літератури, галузеві книги. Разом зі своїми помічниками, членами „Просвіти” ходив від будинку до будинку і просив книги для ново-створеної бібліотеки. Люди з розумінням ставилися до прохання гімназіального професора і безкоштовно віддавали найцінніші видання. Багато було і чудових приватних бібліотек, залишених мешканцями міста, які не сприйняли більшовицької влади і виїхали зі Станіслава. Відбираючи краще з цих книгозбірень, Пашницький рятував їх від неминучого знищення.
Та тривало це недовго. Наприкінці літа 1940р. з Міністерства культури приїхала комісія для перевірки роботи. Спочатку похвалили за порядок, за те, що у недавно створеній бібліотеці вже так багато книжок. З гордістю показував директор зібрані скарби, хвалився рідкісними примірниками. Та замість захоплення назви книг викликали у членів комісії злість і зневагу.
Перевіривши каталоги, червоним олівцем позначили більшість зібраної літератури для подальшого її вилучення і знищення як контрреволюційної, націоналістичної і релігійної. За списком на підлогу полетіли понад півтори сотні томів „Наукових записок НТШ”, вісім томів „Історії України-Руси” та „Історія української літератури” М. Грушевського, всі твори Богдана Лепкого, український переклад Біблії у виданні Британського біблійного товариства, 16-томник Тараса Шевченка, виданий у Варшаві, річники „Літературно-наукового вісника” і ще багато інших видань.
Окрім українських було вилучено книги німецькою, польською, англійською мовами. В. Пашницький намагався захистити зібране, та голова комісії зауважив, що ці книги нікому не потрібні. Крім того, члени комісії вважали за неможливе залишити Пашницького на посаді директора і взагалі поставили питання про його неблагонадійність і негативне ставлення до нового режиму.
Демографічний склад населення міста
Смертність у місті Станіславові була вищою від середньої в порівнянні з більшими містами Галичини. Найбільше людей вмирало на заразливі недуги, хвороби легенів та віддихові. Рух населення в Станіславові без Княгинина 1888 р. був такий: народжених 715, померлих 650; в повіті разом із містом — народжених 4 903, померлих 3 876. Коли взяти до уваги останні сім років (1880— 1887), то одержимо в Станіславові й Княгинині-Колонії на 19 445 мешканців річно 734 випадки смертей, отже на тисячу мешканців 37,7°/о.
Пересічна смертність у повіті виносила річно 3 696 випадків, отже на 1 000 осіб 42%. Жидівське населення зросло (в pp. 1875— 1882) на 20%, католицьке лат. на 1.12%. Станіславів мав три шпиталі: Гарнізонний, загальний ім. архикнязя Фердинанда (від 1841 р.) і жидівський (від 1845 p.). Аптек у повіті було 4 (3 в Станіславові й 1 в Галичі), лікарів 13 (11 в Станіславові і 2 в Галичі), хірургів 8 (в Станіславові 6), повитух 24 (22 в Станіславові, 2 в Галичі), 1 дантист, 1 ветеринар. Давніший цвинтар був на тисьменицькому передмісті, при ньому стояв костьол св. Йосифа, тепер там готель Камінського.
Новий цвинтар для всіх християнських віросповідань засновано 1782 р. Місто мало багато приватних садів, але тільки один публічний —«на валах» за давнім замком. Вода до пиття в Станіславові була дуже погана, особливо в середмістю. Не від речі буде доповнити ці відомості деякими даними про станіславівський повіт, коли йдеться про стан шкільництва та культурні товариства, централі яких були очевидно в Станіславові та які діяли в усьому повіті.* Школи: стан, повіт творив разом з товмацьким одну шкільну округу. Народних, публічних шкіл було у повіті в 1888 р. 60, а саме в Станіславові 1 дівоча 8-кл., 2 хлоп. 5-кл., 1 дів. 4-кл. і 1 хлоп. 4-кл., 1 двоклясова й 1 однокл.
Просвіта у Станіславові
Заснована 1877 року Філія «Просвіти» у Станіславові нараховувала в 1914 р. 55 читалень на всі 72 громади у Станіславівському повіті. Після неї була заснована 1896 р. Філія «Просвіти» в Товмачі, 1903 р. — в Калуші, 1908 р. — у Богородчанах, у Надвірній і в Тисьмениці і 1910 р. у Солотвині. В 1914 році, перед Першою світовою війною, ці філії мали читалень «Просвіти»: товмацька філія — 37, калуська — 40, богородчанська — 23, надвірнянська — 32, тисьменицька — 27, солотвинська — 19.
В той час в цілій Галичині було 77 філій і 2 944 читальні «Просвіти» із 197 035 членами. Після Першої світової війни, вже з 1918 року, і згодом після Українсько-польської війни 1918— 1919 pp. філії і читальні «Просвіти» почали відновляти свою діяльність. У самому Станіславові провід філії «Просвіти» перейняв з червня 1918 року знову її голова до 1914 р. д-р Володимир Янович, що був депортований — зараз же після окупації Сх. Галичини російськими військами — до Симбірська над Волгою.
Секретарями філії й організаторами читалень були з 1918 р. ред. І. Ставничий, згодом Володимир П’єліх. В 1923— 1926 pp. організатором Філії був Михайло Островерха і в 1926— 1929 pp. Михайло Кушнір, згодом доктор філософії і журналіст, тепер у ЗСА. Д-р Володимир Янович був не тільки довголітнім — до 1935 року — головою філії «Просвіти», але й провідним громадським діячем, активним у різних ділянках суспільного життя. В некрологу, що був надрукований у Календарі «Просвіти» на 1935 рік, згадано, що він був засновником або співзасновником «Сокола», «Української Хати», «Кредитової Кооперативи», «Української Міщанської Каси», «Народного Дому», «Зорі» і Ремісничо-Промислової Бурси у Станіславові та що він закупив за свої гроші реальності для «Просвіти», згаданої бурси і Міщанської Каси, для жіночого товариства, для «Сокола» й інших установ. Після смерті д-ра В. Яновича головою філії «Просвіти» до вересня 1939 р. був д-р Ю. Олесницький.
За станом на ЗО червня 1926 року, у Станіславівщині діяло 8 філій із 168 читальнями, а саме: Філія Станіславів (голова — д-р В. Янович, лікар): 60 відновлених читалень із 17 власними домами, 40 бібліотеками із 3670 книжками, 36 аматорськими гуртками і 10 хорами. Членів Матірнього Товариства було 112, членів читалень — 4 316
Склад населення міста був багатоетнічним, крім русинів-українців, мешкали поляки, євреї (жиди), вірмени, німці. Австрійські переписи не оперували категорією “національність”, у той час не існувало чітких критеріїв національного поділу Галичини, фактором розрізнення слугували, передусім, мова спілкування, а також віросповідання. Для галицьких умов можна з великою достовірністю стверджувати, що національна структура збігалася з віросповіданням. Так, інвентарний опис 1777 р. у Станіславові налічував 224 домовласники християнського віросповідання, католиків і греко-католиків, і 324 – іудейського, євреїв .
За даними відомого краєзнавця русофіла Венедикта Площанського, руських мешканців Станіславова налічувалося в 1806 р. 1 597 чол., в 1851 р. – 1 601 чол., у 1864 р. – 2 198 чол., що становило не більше чверті міщан9 . Маріян Грибович, автор першої відомої нам історії міста, писав, що в 1847 р. серед його жителів (10 866 чол.) більшість становили євреї – 5 958 чол., або 1 400 єврейських родин .
Перепис 1880 р. зафіксував такі дані народонаселення: з 18,6 тис. станіславівців було 10 тис. євреїв (53,8%), 5,6 тис. поляків (30,1%), 2,8 тис. українців (15%), 135 німців (0,7%), 90 вірмен (0,4%). У 1910 р. у місті проживало 33,4 тис. чол., за етнічним (національним) складом переважали євреї – 15,2 тис., поляки – 9 тис., українці – 5,6 тис., окремою групою за переписом виділялися “вояки, службовці” – 3,5 тис. . Отже, якщо на початку існування міста переважну частину його населення становили русини-українці (як свідчать архівні дані відносно кількості жителів Станіславова, за дослідженням професора Володимира Грабовецького, у 1709 р. тут проживала 221 родина, у тому числі 124 руські (українські))12, то в кінці XVIII – на початку ХХ ст. динаміка національного складу змінювалася в напрямку зменшення відносної кількості русинів-українців і вірмен, тоді як частка поляків, і особливо євреїв, постійно зростала. Якщо за віросповіданням серед міських жителів у 1900 р. зафіксовано 9 653 римо-католики, 5 952 греко-католики, 14 106 юдеїв, 699 – інших віровизнань, то за мовою спілкування домінувала польська, якою розмовляли 23 319 осіб, 4 071 – руською (українською), 2 265 – німецькою, іншими мовами – 485 осіб.
Місто перетворювалося в переважно єврейсько-польське з домінуванням польської мови. Це було характерною тенденцією для розвитку тогочасних галицьких міст, приміром, столиця провінції Львів тривалий час мала найчисельнішу єврейську громаду в імперії. Галичина являла собою головне місце осідку євреїв під австрійською владою . Кількість міських жителів постійно збільшувалася, незважаючи на періодичні стихійні лиха: пожежі в 1826, 1827 і 1835 рр., епідемію холери в 1831 р.. Особливо великою була пожежа 28 вересня 1868 р., так звана “мармулядова”, бо почалася з двору на теперішній вулиці Т.Шевченка (колишній вул. Липовій), де господарі смажили повидло. Вона знищила центральну частину міста, у тому числі стародавню ратушу. Щоб відбудувати місто, тодішній бургомістр Ігнацій Камінський доклав чимало зусиль, зібрав близько 1 млн гульденів (ринських). На момент проведення в місті промислової виставки в 1875 р. пожежну катастрофу, в основному, було ліквідовано. Відбудована в 1870 р. (автори проекту – Ф.Покутинський і А.Пшибиловський), ратуша була облицьована білим мармуром, аж до п’ятого поверху, закінчувалася оглядовою галереєю, над якою із чотирьох сторін відраховували час годинники, як і тепер. Однак цю ратушу було зруйновано в роки Першої світової війни, а відбудовано тільки в 1932 р. у такому вигляді, у якому вона збереглася до сьогодні.
Кооперативний рух
Початки кооперативного руху Станіславівщини сягають другої половини Х ІХ -ого сторіччя. Найпершими його виявами були щадничо-позичкові каси при читальнях «Просвіти». 1895 року була заснована повітова кредитова кооператива п. н. Позичкова Каса при т-ві «Руська Хата» у Станіславові. Ініціятором і засновником був провідний громадянин Станіславівщини — д-р Володимир Янович. З того часу почали перетворюватися на кредитові кооперативи також деякі більші читальняні каси.
Першою між ними була кредитова кооператива в селі Ляхівці, Богородчанського повіту. У міських поселеннях з більшою кількістю ремісників були організовані кредитові кооперативи з різнородним національним членством. Найстаршою такою міською кооперативою була «Віра» в Тисьмениці.
Заснована 1873 року, вона належала початково до польського союзу і з 1904 року перейшла до українського кооперативного об’єднання. В 1912 р. вона мала 2 157 членів, в тому числі вже тільки 110 польської національностей. На 404 ощадностевих книжечках вона мала 420 033.34 корон, в уділах — 11 357.54 корон. «Віра» мала свій власний дім і датком в сумі 6 558.76 корон допомогла побудувати «Народний Дім» в Тисьмениці. Із своїх прибутків жертвувала поважні суми на народні й церковні цілі: для «Просвіти», «Сокола», «Січі», на український театр, на народний фонд тощо.* З початком 1900-их років у Станіславові була заснована кооператива «Кредит», яка після Першої світової війни вела торгівлю с.-г. машинами і знаряддям. Вона проіснувала до 1920-их років — до переведення злуки з Повітовим Союзом Кооператив.
Директорами «Кредиту» в останні роки існування цієї кооперативи були Малинович й Іваницький. Після створення Крайового Союзу Кредитового у Львові 1898 року, одним із засновників якого був уродженець Станіславівської Землі д-р Кость Левицький (народжений 17 листопада 1859 р. у Тисмениці, в родині священика) кредитові кооперативи поширилися майже по всій Станіславівщині. Крім кредитових кооператив існували по селах громадські крамниці, організовані священиками або свідомішими місцевими громадянами. 1907 року їх переорганізовано у споживчі кооперативи, центральною яких була «Народна Торгівля».
Рушієм цієї реорганізації був ентузіаст споживчої кооперації Іван Петрушевич, уродженець містечка Єзуполя, засновник зразкової споживчої кооперативи у своєму містечку 1905 року. До 1914 р. у Станіславові, крім існуючої вже крамниці «Народної Торгівлі» була заснована споживча кооператива «Злука». Вона проіснувала до 1920-их років і її директором у той час був Роман Погорецький.
Перша світова війна припинила розвиток кооперативного руху у Станіславівщині. Діяльність кооператив під час війни майже не розгорталася. Такий стан тривав до початку 1920 років. Після Визвольних Змагань до відбудови господарсько-кооперативного життя в місті й по селах станули колишні фронтовики.
У Станіславові постали кооперативи «Народний Базар» й «Українська Книгарня» (директори: Жаровський, Самоверський), «Церковна Штука» (директори: о. Менцінський, М. Гірняк). Споживчі кооперативи засновано на передмістях Станіславова: у Кнігинині-Місті — «Народний Дім», у Кнігинині-Колонії — «Будучність», у Кнігинині-Гірці — «Самопоміч». Залізничники створили кред. кооп. «Народний Дім Залізничників», яка мала власний дім при вул. Лєлєвеля.
Членами управи були Оліярник, Галах. Заходами о. М. Ганушевського була заснована жіноча кооператива кравецьких робіт «Основа» із завданням давати працю вдовам і сиротам по священиках. Її директоркою була протягом довгих років Софія Олесницька. Постала також кооператива інженерських робіт К. І. Р. з інженерами Т. Грушкевичом і М. Букоємським у проводі. По селах почали відновлятися довоєнні кооперативи і творитися нові. З розвитком кооперативної мережі в окрузі виникла потреба створення ідейно-організаційної і торговельної надбудови. Під проводом тогочасного голови філії «Сільського Господаря» у Станіславові о. Йосифа Раковського, ентузіяста охоплення кооперацією українського села, засновано 1922 року Повітовий Союз Кооператив у Станіславові.
Засновником і першим головним директором був Юліян Шепарович. Після його відходу до Центросоюзу у Львові, гол. директором ПСК став інж. Ол. Дяків. Членами дирекції в тому часі були: М. Швалюк, Д. Дем’янчук, К. Бородайкевич. Канцелярія і магазини ПСК приміщувалися в домі кооперативи «Кредит» при вул. Собіського. Крім гуртівні споживчих товарів, ПСК мав також свою пекарню. Нестабільність польського злотого впливала неґативно на торговельну діяльність ПСК і кооператив.
Деякі товари, головно колоніяльні, були куповані за доляри, а курс доляра був дуже нестійкий: доходив до 11 злотих за 1 дол., так, що за одержані одного дня з продажу товарів гроші можна було купити на другий день тільки половину даних товарів. Цей ненормальний стан спричинявся до недостачі оборотових фондів, що й відбивалося від’ємно на діяльності ПСК. Щоб вийти з тих фінансових труднощів, Надзірна Рада й Дирекція ПСК довели до злуки Союзу з кооп. «Кредит», здобуваючи таким чином дім на власність і переймаючи її торговельні аґенди. Після фузії з «Кредитом» ПСК поширив свою торговельну діяльність — почав продавати залізні товари — плуги, коси, серпи, цвяхи й інші с.-г. знаряддя.
Станіслав як осередок українського національного життя Галичини
Помітна активізація українського життя у Станіславі почалася у другій половині ХІХ — початку ХХ ст. із заснуванням національних осередків, якими були українські політичні, громадсько суспільні, культурно-освітні товариства й організації, з відкриттям у місті української гімназії та приватної народної школи ім. Маркіяна Шашкевича.
У 1896 р. український композитор і диригент Іван Біликовський заснував хор «Станіславський Боян», а 1911 р. у Станіславі з ініціативи товариства «Просвіта» постає «Український народний театр ім. І. Тобілевича» . Відомо, що у 1913 р. у Станіславі працювало близько 30 українських товариств, установ і підприємств , які докладали багато зусиль для піднесення суспільно-політичного і культурного процесу національного відродження у Станіславі. У ХІХ — на початку ХХ ст. Станіслав вирізняється як помітний культурний та художньо-промисловий центр освіти. У Станіславі як повітовому центрі створено окружну шкільну раду (1870), засновано державну учительську семінарію (1871). У 1882 р. у Станіславі існували об’єднання шевців і споріднених ремесел, об’єднання ковалів, об’єднання столярів та об’єднання кравців.
Станіславівське повітове самоуправління, Господарсько-промислове товариство і торговельно-промислове товариство «Народна торгівля» у Станіславі сприяли розвитку деревообробного промислу. Деревообробну школу в Станіславі відкрито на основі промислової школи, яку засновано 1883 р. з ініціативи місцевого Педагогічного товариства на кошти міської та повітової ради без державної підтримки. Деревообробна школа в Станіславі розташовувалася в будинку міської реальної школи. Школу відвідували переважно «термінатори» ковальства (32 учні), шевства (30 учнів), кравецтва (6 учнів) і столярства (15 учнів).
У її складі була і фахова школа деревообробного промислу, де викладали теорію і практику столярства, токарства, різьбярства і технологію деревини упродовж трьох років . Від 1891 р. школа фіксується як Крайова школа столярства і токарництва. На крайовій виставці виробів промислових шкіл у Львові 1892 р. деревообробна школа в Станіславі представила дуже старанно виконані зразки віконних рам, точених балясин, домашніх і бібліотечних шаф, столів .
З предметів, що викладали у школі, крім згаданих слід назвати «орнаментальний рисунок», практичне столярство, практичне сницарство, токарство. У 1904 р. на кошти Краєвого відділу було збудовано і обладнано нове приміщення школи. Зростала популярність школи, збільшувався наплив учнів. Термін навчання тривав два роки, а тижневе навантаження становило 30 годин практичного і 22 години теоретичного курсів. Випускники школи працювали після навчання у різьбярських, столярських і токарських майстернях Станіслава, Кракова, Львова, Тисмениці, Дрогобича та інших містах і селах .
Висвітлення історичного шляху розвитку школи у Станіславі свідчить, що за рівнем умов і можливостями функціонування, а також за своїм фаховим складом вона «посідала передові позиції стосовно інших шкіл аналогічного профілю, що діяли в Галичині та на Буковині. Сприяння її розвитку з боку урядових структур мало на меті навіть удосконалити її статус до рівня зразкової фахової школи. Факти оцінки якісного рівня виробів школи на виставках і престижні замовлення засвідчують високий технологічний й мистецький рівень виконання, що наближав її до кращих зразків європейської меблевої промисловості того часу. Однак, як зразковий навчальний заклад деревообробна школа у Станіславі на практиці не здійснилася».
1 2 3