Ім'я файлу: 26-50.docx
Розширення: docx
Розмір: 119кб.
Дата: 07.01.2024
скачати
Пов'язані файли:
тестиінф.docx
Розширення: docx
Розмір: 119кб.
Дата: 07.01.2024
скачати
Пов'язані файли:
тестиінф.docx
Філософія – одна з найдавніших наук, котра бере свій початок ще з VI століття до нашої ери, тобто існує понад 2500 років. Філософію ще з давніх – давен визначали як любов до мудрості (слово «філософія» грецького походження – від phileo – люблю і sophia – мудрість). Філософія – особлива форма пізнання світу, яка виробляє систему знань про фундаментальні принципи і основи буття, про найбільш загальні характеристики людських відносин до природи, суспільства,духовного життя у всіх його проявах.
1.Поняття світогляду,структура та рівні.
Світогляд - сукупність поглядів,оцінок і принципів,які визначають найбільш загальне бачення і розуміння світу ,місце в ньому людини і разом з тим життєві позиції,програми поведінки і дії людини. Це система принципів,поглядів,цінностей,ідеалів і переконань,які визначають спрямованість діяльності і відношення до дійсності окремої людини ,соц. групи,класу або сус-ва в цілому.
Центральна проблема світогляду — відношення людини до світу.
Стр-ра світогляду:1)Знання 2)почуття та емоції 3)віра 4)переконання
5)ідеали 6)цінності 7)воля 8)сумнів
Знання́ —це продукт суспільної матеріальної і духовної діяльності людей.Це ідеальне вираження у знаковій формі об’єктивних властивостей і зв’язків як природного,так і людського світу.
Розрізняють такі знання: 1)донаукові(життєві);
2)наукові:емпіричні(здобуті під час практичної діяльності за допомогою органів чуття) та теоретичні.
Почуття-це форма суб’єктивного ,безпосереднього переживання людиною взаємовідношень з позитивними чи негативними для неї явищами суспільної дійсності і природи.
Емоції- це психічне відображення об’єктивної дійсності у формі безпосереднього пристрасного переживання відношення предметів,явищ і ситуацій до потреб і прагнень суб’єкта.
Віра-це стан суб’єкта,тісно пов’язаний з духовним світом особистості ,який виникає на основі певної інформації про об’єкт,що виражена в ідеях чи образах і супроводжується емоцією впевненості та рядом інших почуттів і який служить мотивом ,стимулом ,настановою та орієнтиром людської діяльності.
Переконання- це інтелектуально-емоційне відображення суб’єкта до будь-якого знання як до істинного так і до неістинного через єдність доведення і віри.
Ідеал-це уявлення про найвищу досконалість ,котра як взірець,норма і найвища мета визначає певний спосіб і характер дії людини або соц.. класу.
Цінність-це соціально-філософська категорія,що позначає позитивне чи негативне значення явищ природи,продуктів суспільного виробництва,форм сусп.. організації,історичних подій,моральних вчинків,духовних витворів для людства,окремого сус-ва,народу,класу,соц.групи або особи на конкретному етапі історичного розвитку.
Воля-здатність людини мобілізувати і цілеспрямовуватти свої психічні та фізичні сили на розв»язання завдань,що постають перед її діяльністю і вимагають свідомого подолання суб’єктивних і об’єктивних труднощів та перешкод.
Сумнів – це момент негативності в інтелектуальноемоційному відношенні суб’єкта до будь-якого знання.
Крім вищеназваних елементів до стр-ри світогляду входять також його сторони та рівні.
Сторони світогляду.Це світовідчуття і світорозуміння.
Світовідчуття-це емоційно-психологічна сторона світогляду.
Світорозуміння- це інтелектуально-пізнавальна сторона світогляду.
Рівні світогляду:1)Буденний рівень включає суперечливі знання про дійсність.Він ніби лине по поверхності явищ,не проникаючи в їх сутність,не заглиблюється до установлення причинно-наслідкових зв’язків та відносин.Цей рівень включає в себе,як елементи наукових матеріалістичних знань,так і релігійні уявлення марновірства,забобони.
2)Теоретичний рівень.Основну частину теорет.рівня світогляду складає наукове знання .Саме на цьому рівні відбувається установлення сутності явищ ,законів їх руху та розвитку ,їх причинно-наслідкових зв’язків і відносин.
Історичні типи світогляду.Міфологія- цілісне світорозуміння,в якому різні уявлення пов’язані в єдину образну картину світу,яка поєднує в собі реальність і фантазію,природне і надприродне,знання і віру,думку та емоцію.
Релігія- це специфічний світогляд і світовідчуття,а також відповідні їм поведінка і дії ,тобто культ,які ґрунтуються на вірі в існування
одного або декількох богів,тобто такого дух. начала ,яке знаходиться за межею природного і недоступне розумінню людини.
Наука-це форма людських знань ,складова частина духовного культурного сус-ва,це система понять про явища та закони дійсності. Це особлива сфера цілеспрямованої людської діяльності,яка має на меті дослідження об’єктивних законів руху і розвитку природи,сус-ва і мислення для передбачення і перетворення дійсності в інтересах сус-ва і людини.
Філософія-система найзагальніших теоретичних поглядів на світ,на місце в ньому людини ,а також з’ясування різних форм відношення людини до світу ,яке виявляється у категоріальній і понятійній формі,спирається на досягнення наук про природу і сус-во та володіє певною мірою логічного доказу.
2.Поняття діалектики її історичні форми
Слово “діалектика” має багато спільного зі словом “діалог”. Вони походять від давньогрецького слова “діалего” – веду бесіду, розмірковую. Спочатку діалектику розуміли як мистецтво вести дискусію, маючи на увазі дискусію, спрямовану на взаємозацікавлене обговорення проблеми з метою досягнення істини шляхом протиборства думок, поглядів. Вважалося, що діалектик – це людина, яка вміє запитувати й відповідати.
По-перше, діалектика є таким способом розуміння світу, при якому дійсність осмислюється як така, що перебуває у взаємозв’язках, взаємообумовленості і в постійній зміні. Проте слід пам’ятати, що діалектика є теорією не будь-яких змін, будь-якого руху, а лише однієї форми змін – розвитку. Матеріалістична діалектика дає найглибшу, всебічну й найбагатшу за змістом теорію розвитку. Вона вчить, що ні в природі, ні в суспільстві, ні в мисленні немає нічого, що не перебувало б у стані змін, бо все, що існує, має свої внутрішні суперечності, які неминуче змушують його змінюватись, набирати нових форм, розвиватись.
По-друге, матеріалістична діалектика визнає існування діалектики об’єктивної та суб’єктивної.
Об’єктивна діалектика – це взаємозв’язок та розвиток природних і соціальних явищ. Вона існує незалежно від суб’єкта, від людини та людства. Суб’єктивна діалектика – це діалектика мислення суб’єкта і пiзнання ним об’єктивного свiту. Яке ж їх співвідношення? Суб’єктивна дiалектика вiдображає об’єктивну. Об’єктивна i суб’єктивна дiалектика збiгаються за змiстом (в них загальним є змiст – єдина дiалектична закономiрнiсть розвитку дiйсностi). Водночас вони розрiзняються за формою, тому що мислення у свою чергу має свої особливостi порiвняно з iншими сферами дiйсностi, свою внутрiшню логiку розвитку. Об’єктивна дiалектикавiдображається в мисленнi: суб’єктивнiй та iдеальнiй формах.
Об’єктивна i суб’єктивна дiалектика – протилежностi, але їх протилежнiсть “знiмається” у сферi суспiльно-iсторичної практики. Оскiльки суб’єктивна дiалектика вiдображає об’єктивну, людина може пiзнати об’єктивну дiалектику i на основi цього будувати свою цiлеспрямовану практичну дiяльнiсть, у ходi якої змiнювати об’єктивний свiт і саму себе. У практиці людини, суспільства знання перетворюються iз форми вiдображення на форму дiяльностi.
По-третє, внутрішній зміст, логічний каркас діалектики як науки створюють її принципи, закони і категорії. Тодi дiалектика визначається як система принципiв, законiв i категорiй, що у своїй сукупностi вiдображає цiлiснiсть об’єктивного свiту та його пiзнання в безперервнiй змiнi та розвитку. При цьому пiд принципами розумiють загальні й універсальні, основоположні ідеї, настанови, критерії, які визначають сенс і роль всіх інших елементів у системі. В сучасних концепціях діалектики найбільш вагома роль відводиться принципу зв’язку і принципу розвитку.
3.Матеріалізм в філософії давньої греції
Матеріалі́зм — один з основних напрямків філософії, який у відповідь на так зване основне питання філософії стверджує, що буття, природа, матеріальне є первинним, а дух, свідомість, ідеальне — вторинним.
Одне з головних місць в давньогрецький філософії займали проблеми пошуків всього справжнього,матеріалістичного або ідеалістичному. Творцями Давньогрецької філософії вважають Фалеса та Анаксімена.
Фалес — основоположник давньогрецької філософії, першим перейшов від міфологічної до реальної картини світу, він не визнавав антропоморфних богів, робив пошуки єдиного джерела життя. Фалес вважав,що основою всього життя є вода. Фалес був знайомий з наукою Близького Сходу: єгипетською ,вавилонською. У єгипетських жерців він навчався математики й астрономії.
Анаксімен — також видатний вчений. Він створив першу геометричну модель Всесвіту,виказав гіпотезу про походження людини, вперше висловив думку про закон збереження матерії.
На мою думку, давньогрецька філософія зародилась і розвивалась на основі зв’язку і знань про природу. Давньогрецькі філософи були натуралістами,вони зробили дуже вдалу спробу науково пояснити значення Сонця,Землі,тварин,зірок та рослин. В той час були вдало представлені ідеї про рух,буття,матерію. Одне з основних завдань давньогрецький філософії це бажання зрозуміти суть світу та природи,космосу.
4.Міфологічний світогляд, міфи свідомості як філософія ,релігія та наука архаїчної людини.
Міфологі́чний світо́гляд (грец. Μῦθος — сказання, переказ) засновано на емоційно-образному і фантастичному ставленні до світу. У міфі емоційний компонент світогляду переважає над розумними поясненнями. Міфологія виростає насамперед зі страху людини перед невідомим і незрозумілим — явищами природи, хворобою, смертю. Оскільки у людства ще не було достатньо досвіду для розуміння справжніх причин багатьох явищ, вони пояснювалися за допомогою фантастичних припущень, без урахування причинно-наслідкових зв'язків.
Міф, ритуал і магія - найважливіші елементи архаїчної культури. Первісна свідомість і дія архаїчної людини значною мірою були ритуальними й міфологічними. Магія, міф і ритуал тісно пов'язані між собою, водночас спостерігається протистояння магії міфу й ритуалу. Жрець і маг - це не просто найважливіші представники архаїчного соціїзму, вони стають запорукою смислу і стійкості первісної громади й колективних уявлень
5.Категоріальний характер філософського знання
Категорії (від греч. kategoría — висловлення, обвинувачення; ознака) у філософії, найбільш загальні й фундаментальні поняття, що відбивають істотні, загальні властивості й відносини явищ дійсності й пізнання. Категорії виникли й розвиваються як результат узагальнення історичного розвитку пізнання й суспільної практики.
У ранніх формах філософські мислення категорії виступали у вигляді вихідних принципів, «першооснов» миру: вода, повітря, земля, вогонь, ефір і т.п. Коли виникло розрізнення буття й мислення, свідомості й пізнання, категорії придбали логічний вид. Платон, наприклад, визнавав уже п'ять основних категорій: суще, рух, спокій, тотожність і розходження. Аристотель пише спеціальний трактат «Категорії», у якому категорії трактуються як відбиття й найвище узагальнення об'єктивної реальності. Він виділив десять категорій: сутність (субстанція), кількість, якість, відношення, місце, час, положення, стан, дія й страждання. Однак Аристотель не розкрив діалектичного взаємозв'язку категорій Система категорій, створена Аристотелем, була пануючої протягом декількох століть.
У новий час мислителі висували різні системи категорій, трактуючи їх або матеріалістично, або ідеалістично. Так, І. Кант розглядав категорії. як апріорні форми розуму. Вони - тільки форми, у які як би відливається різноманітний зміст матеріалу пізнання, що доставляє їм ззовні почуттями. По Канту, категорії є визначеннями не предметів самих по собі («речей у собі»), а суб'єкта, що пізнає, структури його мислення. Кант виділив такі категорії: якість (реальність, заперечення, обмеження), кількість (єдність, безліч, цілісність), відношення (субстанція й властивість, причина й дія, взаємодія), модальність (можливість і неможливість, дійсність і недійсність, необхідність і випадковість). Ця система охоплює найбільш важливі категорії людського мислення й багато в чому зберігає своє значення дотепер.
Величезним прогресом була система категорій Г. Гегеля, у якого філософія є не що інше, як діалектична система категорій - у мисленні, природі, дусі, історії. Чисто логічні категорії такі: буття (якість, кількість, міра), сутність (підстава, явище, дійсність, причому в цю останню входять субстанція, причина й взаємодія), поняття (суб'єкт, об'єкт, абсолютна ідея). Гегель показав діалектику категорій, їхній взаємозв'язок і взаємопереходи. Однак Гегель трактував категорії як породження мислячого світового духу.
7.Категорії причини та слідства.
Причина и следствие - философские категории, отображающие одну из форм всеобщей связи и взаимодействия явлений. Под причиной (лат. causa) понимается явление, действие которого вызывает, определяет, изменяет, производит или влечёт за собой другое явление; последнее называют следствием. Производимое причиной следствие зависит от условий. Одна и та же причина при разных условиях вызывает неодинаковые следствия.
Причина и следствие находятся в единстве: одинаковые причины в одних и тех же условиях вызывают одинаковые следствия. В области общественных наук причины отличаются от поводов — процессов, способствующих их проявлению.
23. 3. Закони діалектики
Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності і боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення.
Закон взаємного переходу кількісних змін в якісні відображає ту особливість об’єктивної дійсності, за якою всі предмети, процеси і явища набувають визначеності через взаємодію, взаємозалежність, суперечливість своїх зовнішніх та внутрішніх властивостей, кількісних та якісних характеристик, котрі існують об’єктивно, незалежно від волі людей.
Цей закон розкривається такими категоріями як якість, кількість, міра, стрибок, властивість.
Якість – тотожна буттю визначеність. Якщо річ втрачає визначеність, то і втрачає якість Розрізняють якість як безпосередню визначеність, що сприймається органами чуттів і якість як сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймається опосередковано через мислення, абстрагування. Якість розкривається через властивості предмета. Властивість як категорія визначає одну із сторін речі щодо іншої. Між властивістю і якістю існує діалектичний взаємозв’язок. Поняття якості у буденному і філософському розумінні не збігаються. Якість як філософська категорія, котра означає сукупність суттєвих властивостей предмета, із втратою яких предмет втрачає свою визначеність. Тобто свою якість.
Кількість – філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища, процесу як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температуру. Кількість виступає як протилежність якості. До певного часу кількість, її зміни не чіпають якості предмета і тому на це не завжди звертають увагу. Перехід кількості в якість розкривається через «більше» і «менше». Якісні зміни, що відбуваються в об’єктивному світі, здійснюються лише на основі кількісних змін.
Єдність, взаємозв’язок і взаємообумовленість кількості і якості виражається в понятті міра. Міра – це межа, в рамках якої предмет залишається тим чим він є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних його властивостей. В мірі якісно кількісне. Міра у своїй безпосередності є звичайною якістю, що має визначену, належну їй величину. Будь-який предмет, явище, процес мають свою міру, тобто якісно-кількісну визначеність.
Важливою категорією в розумінні закону взаємного переходу кількісних змін в якісні є стрибок. Стрибок означає мить переходу від старої якості до нової. Виникнення нової якості завжди пов’язується із стрибком. Стрибок дає уявлення про момент переходу до нової якості.
Наприклад, стани води: рідкий, твердий і газоподібний виступають як якості, кількісними змінами є їх температура.
Таким чином, закон взаємного переходу кількісних змін в якісні розкриває внутрішній механізм переходу до нової якості у будь-якій сфері об’єктивної дійсності.
Закон єдності і боротьби протилежностей відображає ту особливість об’єктивної дійсності, що всі предмети, явища, процеси мають суперечливі моменти, сторони, тенденції, які борються і взаємодіють між собою.
Цей закон розкривають категорії тотожність, відмінність, суперечність, протилежність. Тотожність – це рівність предмета самому собі. Йде мова про реальну тотожність, яка неминуче включає в себе і відмінність.
Відмінність визначається як нерівність предмета самому собі. Тобто тотожність як рівність і відмінність як нерівність перебувають у взаємодії і взаємозв’язку. Нерівним, відмінним є те, що прагне за межі тотожності.
Отже, у реальній дійсності предмет завжди виступає як єдність тотожності і відмінності, які взаємодіють, даючи поштовх рухові. У будь-якому предметі тотожність і відмінність є протилежностями, які взаємодіючи, зумовлюють одна одну. Взаємодія протилежностей є суперечність. Протилежності – це сторони того чи іншого предмету, явища чи процесу. Взаємодія протилежностей і є внутрішнім збуджувачем, імпульсом, джерелом будь-якого руху, розвитку. Джерелом розвитку є суперечності, вона ж є рушійною силою розвитку.
Отже, закон єдності і боротьби протилежностей є джерелом і рушійною силою розвитку.
Наприклад, класи в рабовласницькому суспільстві: раби і рабовласники. Єдність їх полягає в тому, що вони визначають існування один одного, а борються через різні антагоністичні інтереси.
1 2 3 4 5 6