Ім'я файлу: Аналіз витрат рослинництво_Економіка_Соколюк.doc
Розширення: doc
Розмір: 446кб.
Дата: 11.03.2023
скачати
Розширення: doc
Розмір: 446кб.
Дата: 11.03.2023
скачати
7. Основні напрями зниження собівартості одиниці продукції
Зниження собівартості продукції є важливою умовою економічної ефективності виробництва і забезпечення розширеного відтворення в сільському господарстві. Воно передбачає збільшення виробництва продукції рослинництва і зменшення затрат праці і виробничих ресурсів на її виробництво.
Собівартість як економічна категорія являє собою відокремлену частину вартості. Основу цієї категорії становлять вартість спожитих засобів виробництва і вартість необхідного продукту. В конкретно економічному розумінні собівартість - це грошовий вираз витрат підприємства на виробництво і реалізацію продукції (робіт, послуг) [12, с.264].
Собівартість - один з найважливіших показників господарської діяльності аграрних підприємств, оскільки показує, у що саме обходиться господарству виробництво відповідного виду продукції і наскільки економічно вигідним воно є в конкретних природно-економічних умовах господарювання.
Виробництво продукції рослинництва потребує відповідних затрат живої праці і матеріальних витрат. Матеріальні витрати здійснюються у вигляді предметів праці і допоміжних матеріалів (насіння, палива і т. д) або у вигляді зносу відповідних засобів праці. вартість витрачених засобів виробництва і новостворена вартість становлять собівартість продукції.
Витрати на виробництво продукції рослинництва неоднорідні і розподіляються за економічним значенням і характером участі у виробничому процесі, за якісним складом, за способом включення в собівартість. Правильний розподіл виробничих витрат має істотне значення в плануванні та обчисленні собівартості продукції.
Собівартість, як економічна категорія, являє собою відокремлену частину вартості. Собівартість – одна з найважливіших показників господарської діяльності аграрних підприємств, який характеризує виробничу і господарську діяльність підприємства. Зниження собівартості продукції свідчить про підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва і має велике народногосподарське значення.
У сільському господарстві розрізняють кілька видів собівартості:
Індивідуальна собівартість визначається на кожному підприємстві. По окремих видах продукції її рівень залежить від місцевих агрономічних, технічних, організаційно-економічних і природний умов.
Суспільна собівартість розраховується за сукупністю підприємств і відображає середні витрати на виробництво продукції. Розрізняють такі її форми, як середня галузева (обчислюється по країні в цілому в розрізі кожного виду продукції), середньо зональна і зведена. Остання визначається відповідно до адміністративно-територіального принципу - по району, області [13, с.123-127].
Виробнича собівартість розраховується на кожному підприємстві і складається з витрати пов’язаних з виробництвом і доробкою продукції, її транспортування до франко-місця зберігання (виробничого споживання зеленої маси на корм).
Очікувана собівартість визначається протягом року на основі як фактичних, так і планових даних, одержаних розрахунків з метою контролю за витрачанням коштів.
В повну собівартість включають виробничу собівартість і витрати підприємства на реалізацію продукції.
Планова собівартість – витрати, які передбачає господарство відповідно до нормативів витрачання виробничих ресурсів і оплати праці з розрахунку на одиницю запланованого виходу продукції.
Фактична собівартість характеризує рівень проведених господарством витрат на виробництва і реалізацію сільськогосподарської продукції.
Собівартість одиниці продукції визначається за допомогою певних методів. Їх вибір залежить від особливостей технології та організації виробництва, характеру продукції, що виробляється. В сільськогосподарському виробництві використовуються такі методи:
1. Пряме віднесення витрат на відповідні види продукції.
Застосовується в тих галузях, де одержують лише один вид однорідної продукції. Собівартість одиниці продукції при цьому визначають діленням суми понесених витрат на даному об`єкті планування і обліку на загальний обсяг її виробництва (робіт, послуг).
2. Вилучення із загальної суми витрат побічної продукції, вираженої у грошовій формі. У рослинництві побічна продукція (солома, гичка, бадилля) оцінюється за нормативною собівартістю, або за цінами можливої реалізації (використання). Залишок витрат, що дорівнює різниці між загальною сумою витрат і вартісною оцінкою побічної продукції, відносять на одержаний обсяг основної продукції.
3. Розподіл витрат між видами продукції пропорційно кількісному значенню однієї з головних ознак, спільної для всіх видів одержаної продукції.
4. Пропорційний метод. Базується на розподілі витрат між окремими видами продукції пропорційно вартості продукції, оціненими за реалізаційними цінами.
5. Комбінований метод. Включає два або більше вищезазначених методів.
Показник собівартості дає можливість глибоко проаналізувати економічний стан підприємства і виявити резерви підвищення ефективності виробництва. За інших однакових умов підприємство більше одержуватиме прибутку на одиницю продукції, чим нижча її собівартість, і навпаки. Із зниженням собівартості зростає цінова конкурентоспроможність продукції, а отже, зміцнюється положення підприємства на товарному ринку.
Головний шлях зниження собівартості продукції рослинництва – це підвищення врожайності сільськогосподарських культур. Основні витрати по вирощуванню сільськогосподарських культур здійснюються незалежно від рівня врожайності і продуктивності.
Для зниження собівартості продукції рослинництва в підприємстві потрібно:
впроваджувати прогресивні системи землеробства, науково-обґрунтовані сівозміни і передові технології виробництва;
послідовна інтенсифікація виробництва шляхом раціональної хімізації і поліпшення родючості землі;
впровадження у виробництво нових сортів і гібридів сільськогосподарських культур, дотримання всіх агротехнічних вимог;
удосконалення галузевої структури підприємства з організацією на вимоги ринку, досягнення при цьому раціональної концентрації виробництва, що забезпечує краще використання ресурсів, більш швидке запровадження досягнень НТП і передової практики.
Ці та інші заходи вимагають збільшення виробничих витрат на 1 га сільськогосподарських культур, але одночасно сприяють зменшенню собівартості одиниці продукції [13, с.123-127].
Одним із шляхів підвищення ефективності виробництва зерна є впровадження високоякісних сортів. Економічно доведено, що підвищення врожайності сільськогосподарських культур на 50% забезпечується використанням добрив, на 25% - впровадження високоврожайних і перспективних сортів і гібридів, на 25% поліпшенням обробітку ґрунту.
Інтенсифікація зернового господарства неможлива без комплексної механізації виробництва зерна. Вона є основою для впровадження інтенсивних та індустріальних технологій вирощування, забезпечує зростання продуктивності праці при виробництві зерна. Забезпечення господарств надійною системою машин (тракторів, пристроїв та знарядь, комбайнів та інше) дає змогу якісно і в оптимальні агротехнічні строки виконувати всі види робіт, що сприяє підвищенню врожайності зернових і значно зменшує втрати зерна при збиранні врожаю.
За даними наукових досліджень при збиранні врожаю зернових культур на п’ятий день після повного достигання втрати зерна не перевищують 3–4%, а вже на десятий день вони зростуть на 17–20%.
Також важливим заходом по зниженню собівартості виробництва зерна – це підвищення організації трудового процесу.
Важливим резервом підвищення економічної ефективності зернового виробництва є поліпшення якості зерна, особливо за рахунок високоврожайних твердих сортів пшениці з високим вмістом білка (15 – 17%) і клейковини (28 – 43%).
Розглянемо спосіб зниження собівартості озимої пшениці вищезазначеним методом – виберемо новий сорт озимої пшениці Ятрань 60. Він характеризується високою врожайністю при тих самих затратах на насіння. Це пшениця низькоросла (75 – 80 см), хоча у сприятливих умовах, як середньоросла і може досягти 102 см. Сорт стійкий до вилягання і осипання, зимостійкість і посухостійкість добрі. Визначається холодостійкістю у весняний період, добре переносить весняні приморозки. Сорт стійкий до ураження бурею іржею, толерантний до борошнистої роси. Борошномельні та хлібопекарські властивості високі, у зерні вміст білка становить 14,2 – 15,8%, клейковини - 28,4 – 33,6%. Високоврожайний, урожайність може досягати до 76,3 ц/га. За типом вирощування і вимогами до умов вирощування сорт можна віднести до універсальних. Помітно реагує на підвищений агрофон, може вирощуватись після кращих і посередніх попередників. Пластичний щодо строків сівби, але найвищу продуктивність формує за умов сівби в другій половині оптимальних.
8. Удосконалення структури посівних площ та збільшення обсягів виробництва видів продукції рослинництва
собівартість витрата продукція рослинництво
Висока віддача кожного гектара ріллі сівозміни незалежно від типу і виду можлива за умови оптимального насичення її відповідними сільськогосподарськими культурами. За даними Інституту землеробства УААН в підзоні достатнього зволоження насичення озимою пшеницею до 40% не забезпечило збільшення валового збору зерна в сівозміні. Збільшення площі під горохом з 10 до 20% і більше викликало істотне зниження врожайності цієї культури і середньої врожайності зернових в сівозміні.
Кукурудза знижує врожайність на 9–9,5 ц/га при збільшенні її частки в структурі до 30% (20 на зерно і 10 на силос). На врожайність ячменю збільшення його площі від 10 до 20% не вплинуло, але врожайність озимої пшениці знизилась на 2 ц/га внаслідок погіршення складу попередників та високого насичення колосовими культурами. Оптимальним для підзони цей показник лежить у межах 40%. Насичення сівозміни зерновими від 60 до 80% за рахунок збільшення вівса від 10 до 20% забезпечило збільшення валового збору фуражного зерна і не мало негативного впливу на врожайність озимої пшениці та ячменю [15, с.105].
В десятипільних сівозмінах господарств підзони достатнього зволоження, яке мають зерно-буряковий з розвинутим тваринництвом напрямок можна рекомендувати наступне чергування культур: 1) конюшина на 2 укоси; 2) озима пшениця; 3) цукрові буряки; 4) кукурудза на силос; 5) озима пшениця; 6) кукурудза на зерно, цукрові буряки; 7) горох; 8) озима пшениця; 9) цукрові буряки; 10) ячмінь з підсівом конюшини.
В залежності від необхідності або для зміцнення кормової бази в сівозміну можна внести зміни шляхом зменшення площі посіву під цукровими буряками і ввести в сівозміну картоплю, круп’яні, збільшити площу під кукурудзою та запровадити проміжні посіви. Чергування культур може бути і наступним: 1) конюшина на два укоси; 2) озима пшениця; 3) цукрові буряки; 4) горох; 5) озима пшениця плюс післяжнивні посіви; 6) кукурудза на силос; 7) озима пшениця; 8) цукрові буряки, картопля, гречка; 9) кукурудза на зерно; 10) ячмінь плюс конюшина. Запровадження сівозмін з більш коротким періодом ротації (7–9 років) веде до скорочення терміну повернення цукрових буряків на попереднє місце вирощування до 2–3 років.
У підзоні нестійкого зволоження в господарствах, які спеціалізуються по виробництву зерна, цукрових буряків, продукції тваринництва можна рекомендувати сівозміни з наступним чергуванням культур: 1) багаторічні трави на один укіс; 2) озима пшениця; 3) цукрові буряки; 4) кукурудза на зерно; 5) горох; 6) озима пшениця; 7) цукрові буряки; 8) кукурудза на силос і зелений корм; 9) озима пшениця; 10) ячмінь, овес з підсівом багаторічних трав. В разі необхідності збільшити виробництво цукросировини можна поле кукурудзи на зерно замінити збірним просапних культур, передбачивши в ньому половину поля під цукрові буряки.
При зменшенні кількості полів сівозміни можуть мати наступне чергування культур: 1) багаторічні трави на один укіс, однорічні трави; 2) озима пшениця; 3) цукрові буряки; 4) кукурудза на зерно і силос; 5) горох, гречка; 6) озима пшениця; 7) цукрові буряки; 8) ячмінь, овес з підсівом багаторічних трав. У підзоні недостатнього зволоження в сівозмінах обов’язково слід запроваджувати чистий пар: 1) чорний і зайнятий пар ранніми культурами; 2) озима пшениця; 3) цукрові буряки; 4) ячмінь, овес, просо з підсівом багаторічних трав; 5) багаторічні трави; 6) озима пшениця; 7) цукрові буряки; 8) горох, кукурудза на силос; 9) озима пшениця; 10) кукурудза на зерно, соняшник.
На кожному аграрному підприємстві з урахуванням його конкретних умов (типів ґрунтів, їх механічного складу, конфігурації земельних ділянок, кута їх нахилу, спеціалізації виробництва тощо) необхідно розробити і впровадити систему агрономічних, зооветеринарних, технічних і організаційно-економічних заходів, що забезпечують ефективне використання земельних ресурсів. Важливе місце займають заходи, спрямовані на підвищення потенційних можливостей підприємства щодо збільшення виробництва сільськогосподарської продукції з кожного гектара угідь. Такі можливості значно залежать від рівня інтенсивності використання земельних ресурсів. Порівняльна оцінка показників інтенсивності в динаміці та в різних підприємствах дасть змогу виявити деякі напрями подальшого поліпшення використання землі.
Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів визначають за такими показниками:
ступенем господарського використання землі, яка розраховується діленням площі сільськогосподарських угідь на всю земельну площу господарства;
ступенем розораності, що обчислюється як частка від ділення площі ріллі і багаторічних культурних насаджень на площу сільськогосподарських угідь;
ступенем меліорованості як відношення площі меліорованих земель (зрошуваних, осушених) до загальної площі сільськогосподарських угідь;
питомою вагою інтенсивних культур (цукрових буряків, льону, картоплі, овочів, соняшнику, зернової кукурудзи, коноплі) у загальній посівній площі підприємства;
коефіцієнтом повторного використання землі, який визначається відношенням посівної площі разом з площею повторних посівів до посівної площі господарства.
При аналізі й оцінці цих показників слід пам’ятати, що завдяки трансформації земельних угідь і вдосконаленню їх структури, підвищенню (зниженню) частки ріллі, багаторічних культурних насаджень і меліорованих земель у загальній площі сільськогосподарських угідь, а інтенсивних культур - у структурі посівів, підвищенню коефіцієнта повторного використання землі до оптимальних рівнів можливості підприємства щодо збільшення обсягу виробництва продукції (за інших однакових умов) зростатимуть. Але тут важливо не вийти за раціональні межі кожного з названих показників, оскільки це може призвести до погіршення використання землі, втрати її родючості. Наприклад, надмірне розорювання сільськогосподарських угідь у багатьох господарствах призвело до інтенсивного розвитку вітрової та водної ерозії з усіма відповідними негативними наслідками.
Про економічну ефективність використання землі судять на основі системи натуральних і вартісних показників. До натуральних показників відносять: урожайність сільськогосподарських культур; виробництво окремих видів тваринницької продукції на 100 га відповідних земельних угідь (продукцію скотарства і вівчарства розраховують на 100 га сільськогосподарських угідь, свинарства - на ріллю, птахівництва - на площу зернових). До вартісних показників відносять: виробництво валової продукції в порівнянних цінах, товарної продукції в поточних цінах реалізації, чистої продукції і прибутку в розрахунку на гектар сільськогосподарських угідь.
Натуральні показники характеризують продуктивність лише певної частини сільськогосподарських угідь, а вартісні - всієї їх площі. Ці дві групи показників доцільно розраховувати як на гектар фізичної площі, так і з урахуванням грошової оцінки гектара сільськогосподарських угідь, в якій відображена їх економічна родючість. У першому випадку можна судити про фактично досягнутий рівень використання землі без урахування її якості, а в другому - об’єктивно оцінити результати господарювання. Наведемо такий приклад. Два господарства мають однакову площу і структуру сільськогосподарських угідь - по 2 000 га. Грошова оцінка 1 га угідь у першому підприємстві становить 7 000 грн., а в другому - 9 000 грн., тобто тут землі кращі за економічною родючістю. Перше підприємство виробило за звітний рік 2 млн. грн. валової продукції, друге - 2,2 млн. грн.
Якщо розраховувати вартісний показник ефективності використання землі на гектар фізичної площі, то можна зробити висновок, що друге господарство раціональніше використовує землю, оскільки виробляє на гектар угідь 1 100 грн. валової продукції (2200 000 : 2000 = 1100), тоді як перше господарство менше - 1000 грн. Але коли врахувати економічну родючість землі, то з’ясується, що такий висновок є передчасним. Щоб у цьому переконатися, потрібно розрахувати вартісний показник ефективності використання землі - землевіддачу відношенням вартості валової продукції, одержаної з гектара угідь, до грошової оцінки цих угідь. У нашому прикладі по першому підприємству землевіддача становить 1000 : 7000 = 0,143, а по другому - лише 0,122. Тепер стає очевидним, що землю раціональніше використовує не друге, а перше підприємство.
Дана методика може бути використана і для оцінки виробничої діяльності структурних рослинницьких підрозділів підприємства, які використовують неоднакові за якістю землі [16, с.78].
Основною ознакою високої родючості й окультуреності ґрунту є вміст у ньому гумусу і перегною. Доведено, що підвищити вміст гумусу в ґрунті можна двома основними шляхами: а) щорічним внесенням гною і торфогноєвих компостів, б) розширенням посівів люцерни і конюшини за рахунок скорочення площі кормових культур, що у великих кількостях споживають (мінералізують) гумус. В поліських районах України в середньому на гектар сівозмінної площі потрібно щорічно вносити 12-14 т, у Лісостепу 10-12, на південних чорноземах 5-8 т гною, причому якість гною потрібно оцінювати не за вмістом доступних форм NРК, а за кількістю в ньому гумусу і перегною. Збільшення вмісту двох останніх компонентів в гної можна досягти, коли він вироблятиметься найбільш ефективним підстилковим способом за обмеження безпідстилкового способу, який зменшує вихід гною на 15 % і знижує його цінність на 20 %, і повним виключенням рідкого способу, коли гній прибирається гідрозмивом (такий гній не лише втрачає свою якість, а й завдає шкоди довкіллю).
У розвинутих країнах Заходу вносять високі дози гною, наприклад у Голландії - до 70 т на гектар сільськогосподарських угідь. З підвищенням доз внесення гною знижується кислотність ґрунту. Це надто важливо, оскільки на фоні органічних добрив можна збільшувати дози внесення мінеральних добрив, які підвищують рН ґрунту. Якщо мінеральні добрива вносити без органічних або за низьких доз застосування останніх, то виникне необхідність у вапнуванні ґрунту, яке знижує кислотність, але прискорює мінералізацію органічної речовини. Недарма існує німецьке прислів’я: «Вапно збагачує батьків, але розорює дітей». Дослідні дані свідчать, що 10т якісного гною або торфогноєвого компосту збагачують ґрунт на 1 т гумусу, а лише 1 г гумусу вбирає від 4 до 20 г води, склеюючи в грудочки мінеральні частки ґрунту, завдяки чому створюється його структура.
Висока якість гною може бути забезпечена за правильних його підготовки і внесення. Ні в якому разі не можна вносити рідкого, напіврідкого і свіжого твердого гною. Він швидко мінералізується і не справляє належного впливу на підвищення родючості ґрунту. Заготовляти гній потрібно протягом усього року, а вносити - лише влітку і восени.
Удосконалення структури посівних площ необхідно поєднувати з правильним чергуванням сільськогосподарських культур. Правильно побудовані й освоєні сівозміни підвищують урожайність на 30-40 % і забезпечують повніше використання техніки і робочої сили.
У підвищенні економічної родючості ґрунту велика роль належить також прогресивним системам обробітку ґрунту, системам насінництва, полезахисним смугам. Значним резервом поліпшення використання земельних ресурсів є підвищення продуктивності природних кормових угідь, частка яких становить 17,8 % всієї площі сільськогосподарських угідь України. Однак значні площі природних сінокосів і пасовищ використовуються мало ефективно, хоч виробництво кормів на них є значно дешевшим, ніж на орних землях. Підвищення продуктивності природних кормових угідь можна досягти завдяки докорінному і поверхневому поліпшенню їх.
Особливо важливе значення для підвищення ефективності використання земельних ресурсів має меліорація.
Резерви зниження собівартості можна згрупувати таким чином: ті які можуть бути використані без додаткових витрат. До них відносять резерви, які можуть бути виявлені за рахунок таких джерел: ліквідація додаткових витрат по окремим статтям витрат, по конкретному виду продукції, зниження вартості поданих основному виробництву послуг допоміжних і обслуговуючих виробництв, приведення в дію резервів збільшення виробництва валової продукції .
Ті які потребують незначних витрат і можуть бути використані в календарному або господарському році: покращення структури посівних площ, правильне комплектування агрегатів, внесення оптимальних доз добрив. Отже пропонуємо внести органічні добрива, які вже на протязі багатьох років не вносяться в грунт.
Збільшення виробництва насіння соняшника повинно виконуватися за наступними заходами:
збільшення посівних площ;
покращення їх структури;
збільшення урожайності соняшнику.
В господарстві є можливість провести розчищення і тим самим збільшити площу посівів, і тим самим виробництво соняшнику .
- виявити сільськогосподарські внутрішні резерви для підвищення виробництва соняшнику.
- розробляються заходи по засвоєнню виявлення резервів збільшення виробництва.
Одним з важливих завдань аналізу є виявлення і підрахунок резервів збільшення виробництва продукції зернових.
Основні резерви збільшення виробництва валової продукції рослинництва, зокрема зернових культур, такі:
введення в господарський оборот земельних угідь, що перебувають поза господарським оборотом;
перетворення екстенсивних угідь в інтенсивні, щоб з одиниці площі мати максимальну кількість продукції;
поліпшення сільськогосподарських угідь та вдосконалення структури посівних площ;
підвищення врожайності всіх сільськогосподарських культур, особливо зернових, і в районах зрошення;
підвищення продуктивності природних угідь.
Одним з важливих напрямків виявлення резервів є розширення посівних площ. Можливі і невикористані резерви розширення посівних площ розраховують множенням можливої розширеної площі на фактичну урожайність тих культур, посіви яких планується вирощувати на ній.
Суттєвим резервом збільшення виробництва продукції зернових є збільшення виробництва за рахунок ліквідації втрат при збиранні урожаю за 2013 рік (таблиця 8.1).
Як видно із таблиці 8.1 збільшення виробництва за рахунок ліквідації втрат при збиранні урожаю принесе наступні резерви валових зборів: озима пшениця 1272 ц., гречка 42 ц., ячмінь ярий 963 ц., соняшник 644 ц., та ріпак озимий 186 ц.
Таблиця 8.1
Підрахунок резервів збільшення виробництва за рахунок ліквідації втрат при збиранні урожаю за 2013 рік
| Культури | Площа, зібрана пізніше встановленого строку , га | Урожайність, ц/га | Резерви збільшення збору продукції, ц | ||
| при збиранні в строк | при збиранні із запізненням | з 1 га | з усієї площі | ||
| Пшениця озима | 212 | 33 | 26 | 6 | 1272 |
| Гречка | 7 | 16 | 10 | 6 | 42 |
| Ячмінь ярий | 156 | 33 | 27 | 6 | 963 |
| Соняшник | 92 | 29 | 22 | 7 | 644 |
| Ріпак озимий | 31 | 18 | 12 | 6 | 186 |
Наступний резерв збільшення виробництва продукції – за рахунок підвищення урожайності до рівня передового господарства (таблиця 8.2).
Як видно із таблиці 8.2 загальні резерви виробництва продукції рослинництва за рахунок підвищення збільшення урожайності до рівня передового підприємства та сорту гібриду становлять наступні дані.
Таблиця 8.2
Визначення резервів збільшення виробництва продукції за рахунок підвищення урожайності до рівня передового господарства
| Культури | Зібрана площа, га | Середня урожайність з врахуванням резервів | Резерв збільшення виробництва продукції,ц | ||
| В середньому по господарству | В передовому господарстві | з 1 га | Зі всієї площі | ||
| 1 | 2 | 3 | 4=3-2 | 5=4*1 | |
| Досліджуване господарство | |||||
| Пшениця озима | 2127 | 47 | 51 | 4 | 8508 |
| Гречка | 68 | 13 | 16 | 3 | 204 |
| Кукурудза на зерно | 665 | 64 | 84 | 20 | 13300 |
| Ячмінь ярий | 1561 | 29 | 34 | 5 | 7805 |
| Соняшник | 917 | 26 | 31 | 5 | 4585 |
| Ріпак озимий | 311 | 16 | 19 | 3 | 933 |
| Передове господарство | |||||
| | | | Сорт-Ятрань 60 | | |
| Пшениця озима | 2127 | 47 | 55 | 8 | 17016 |
| Гречка | 68 | 13 | 19 | 6 | 408 |
| Кукурудза на зерно | 665 | 64 | 90 | 26 | 17290 |
| Ячмінь ярий | 1561 | 29 | 36 | 7 | 10927 |
| Соняшник | 917 | 26 | 33 | 7 | 6419 |
| Ріпак озимий | 311 | 16 | 19 | 3 | 933 |
Так в даному підприємстві резерв у відношенні до передового становить на рахунок озимої пшениці -24270 ц., гречки - 816 ц, кукурудзи на зерно -13300 ц., ячменю ярого - 20293 ц. Що ж до сорту гібриду, то резерв передового господарства становить у озимої пшениці -27651 ц, гречки -340 ц, кукурудзи на зерно -9975 ц, ячменю ярого -20293 ц, соняшника -17423 ц, ріпаку озимого -7464 ц.
Узагальнення виявлених при аналізі внутрігосподарських резервів збільшення валового виробництва продукції рослинництва проводимо у таблиці 8.3.
Підводячи загальний висновок у визначенні загального резерву по кожній із культур варто зазначити, що резерв валового збору озимої пшениці склав 26796 ц, гречки -654 ц, кукурудзи на зерно -30590 ц, ячменю ярого -19659 ц, соняшника -11648 ц, ріпаку озимого -2052 ц.
Таблиця 8.3
Узагальнення резервів збільшення валового збору у господарстві
| Джерела резервів | Види продукції, ц | |||||
| Пшениця озима, ц | Гречка, ц | Кукурудза на зерно, ц | Ячмінь ярий, ц | Соняшник, ц | Ріпак озимий, ц | |
| За рахунок ліквідації втрат призбиранні урожаю | 1272 | 42 | - | 963 | 644 | 186 |
| Від збільшення урожайності до рівня передового господарства | 8508 | 204 | 13300 | 7805 | 4585 | 933 |
| Від збільшення урожайності від сорту гібриду | 17016 | 408 | 17290 | 10927 | 6419 | 933 |
| Всього | 26796 | 654 | 30590 | 19695 | 11648 | 2052 |
1 2 3 4 5