Дискурсивне мислення: поняття, основні принципи і методи розвитку
Дискурсивне мислення відноситься до числа ефективних методів пізнання зовнішнього світу. Воно являє собою особливу форму логічного процесу, у якому конкретні міркування обов’язково приводять до висновку. Звичайно, для досягнення значущого результату доводиться докладати зусилля, але, як правило, вони виявляються виправданими. Дискурсивне мислення в психології – це певні міркування, в ході яких індивід рухається до того, щоб вирішити окремо взяту завдання.
Це не завжди виявляється легко і просто зробити. Іноді потрібен час просто на те, щоб прийняти рішення, визначитися з ефективними методами. Якби люди більше прагнули до того, щоб зрозуміти один одного, світ став би набагато більш гармонійним і світлим.
Вагомі відмінності
Дискурсивне та інтуїтивне мислення в психології представляють собою два діаметрально протилежні поняття. Основна відмінність полягає в способі приходу до певного висновку. Інтуїтивне мислення спирається на чуттєве сприйняття світу, часом виключаючи будь-які аналітичні можливості. Людина навіть може не розуміти, чому в якийсь момент вирішує вчинити саме так, а не інакше. Найдивніше полягає в тому, що відповідь ніби приходить самостійно, зсередини.
Здається, що для цього не потрібно ніяких зусиль. Насправді ж необхідна серйозна внутрішня робота. Адже просто так в житті нічого не робиться.
Що стосується дискурсивного мислення, то тут все відбувається трохи інакше. Цікавить питання вирішується шляхом логічних міркувань. Знадобиться скласти ланцюжок, щоб вийшло конкретне рішення. Індивід приходить до певних висновків шляхом ретельного аналізу ситуації. У разі якщо потрібен якийсь особливий підхід до проблеми, то рішення може дещо затягнутися. Іноді на обдумування однієї ситуації йдуть дні, тижні і навіть місяці.
Основні принципи
Їх необхідно знати, щоб розуміти, як працює ця форма пізнання. Якщо людина не буде про це замислюватися, він не зможе прийти до задовільного результату. Принципи дискурсивного мислення спрямовані на формування розуміння того, як люди приймають рішення, на чому засновують свої висновки. Це дуже важливо для гармонійного сприйняття дійсності. Деколи в житті доводиться вирішувати безліч завдань одночасно, приділяти увагу раптовим змінам.
Індуктивний принцип
Він допомагає збирати інформацію від приватного до загального. Щоб прийти до певного висновку, що потрібно ретельно проаналізувати окремо взяті деталі. Приклад дискурсивного мислення у даному випадку може бути таким: ваша дитина приходить додому в мокрому одязі. Потім хтось із знайомих повідомляє, що на вулиці перебувати стало незатишно. Ви робите загальний висновок: погода зіпсувалася. Індуктивний принцип цілком можна використовувати в повсякденному житті. Іноді для цього буває достатньо стати трішки уважніше до оточуючих, вміти помічати навіть найбезневинніші дрібниці.
Дедуктивний принцип
Підпорядковується протилежної закономірності: робиться висновок від загального до приватного. Зазвичай люди не помічають, як приходять до певного рішення, не можуть відстежити хот своїх думок. Тобто, грунтуючись на якомусь загальному переконанні, можна прийти до особистого умовиводу. Часто люди користуються дедуктивним методом, навіть не здогадуючись про це і не замислюючись про те, що відбувається. Прикладом може бути така ситуація: познайомившись з головним твором відомого автора, людина приймає рішення прочитати його ранню книгу, про яку мало хто знає, щиро вважаючи, що вона теж виявиться неймовірно захоплюючою. Часто люди взагалі схильні щось робити на емоціях, під впливом сильних вражень.
Методи розвитку
Якщо щодня ставити перед собою конкретні завдання, то обов’язково можна домогтися їх втілення в реальність. Дискурсивне мислення необхідно прагнути розвивати. Навіть якщо ви є прихильником індивідуального інтуїтивного пошуку, це не привід відмовлятися від логічних умінь. Тоді ви навчитеся розуміти інших людей і самих себе без особливої напруги. Будь-які складні ситуації вимагають відповідального підходу та дисциплінованого ставлення. Розвиток дискурсивного мислення неможливе без певних самообмежень. Потрібно добре відчувати ситуацію, знати, як краще вчинити у визначений час. Розглянемо докладніше ефективні методи розвитку.
Спостереження
Це перше, з чого слід починати серйозну внутрішню роботу. В іншому випадку навряд чи вдасться прийти до значимого результату. Потрібно виявляти певну активність для того, щоб почати помічати видимі зміни, які відбуваються в нашому житті.
У повсякденній реальності постійно щось трапляється, іноді абсолютно непередбачувані події здатні зіпсувати нам настрій. Спостереження – процес тривалий і поступовий. Їм можна навчитися керувати, але його не можна прискорити. За визначенням він ніколи не буває занадто простим. Потрібно бути гранично уважним, засвоювати величезну кількість інформації. Спостереження в кінцевому рахунку дозволяє робити об’єктивні висновки, приходити до якогось потрібного рішення.
Аналіз
Всяке логічне мислення передбачає, що необхідно буде виявити наявні закономірності між окремими предметами або явищами. Вміння аналізувати є дуже важливим і цінним в нашому буденному житті. Щоб не помилитися з остаточним висновком, не треба поспішати як можна швидше прийти до певного висновку.
Краще поступово придивлятися до ситуації, намагаючись виявити зв’язки між окремими предметами. Як правило, ніщо не існує окремо, сама по собі. Якщо ми постараємося, то завжди зможемо знайти те, що об’єднує абсолютно різні, на перший погляд, явища.
Узагальнення
Даний метод необхідний для того, щоб зуміти зробити остаточний висновок, прийти до правильного висновку. Насправді це вміє робити кожен, навіть якщо не проговорює вголос свої думки. Узагальнення дає можливість якимось чином розмежувати що надходить інформацію, класифікувати її на різні підгрупи. Так людям стає простіше надалі приймати рішення, діяти в залежності від власного отриманого результату.
Підтвердження
Кожній людині в той чи інший момент життя необхідно переконатися в достовірності своїх припущень. Без такого розуміння часом неможливо рухатися вперед, будувати плани на майбутнє. На це завжди потрібен додатковий час, а також бажання діяти, незважаючи на перешкоди. Зробити поспішний висновок про що-небудь завжди простіше, ніж перевіряти власну думку.
Багато людей на це так і не вирішуються, вважаючи за краще жити в сумнівах або у власній самовпевненості. Однак розвинене дискурсивне мислення передбачає, що людина повинна відмовитися від деякого впертості і об’єктивно оцінювати ситуацію.
Вміння аргументувати
Логічне мислення неможливе без того, щоб навчитися відстоювати свою точку зору. Вміння аргументувати – надзвичайно важливий навик. Цей метод дозволяє наблизитися до розуміння певних речей, які раніше здавалися недоступними і недосяжними. Якщо людина привчає себе логічно мислити, він завжди зможе здобути моральну перемогу у будь-якій ситуації. Не потрібно впадати у відчай, якщо у вас щось не виходить. Намагайтеся наводити вагомі аргументи в суперечці, які дозволили б відстояти власну індивідуальну позицію.
Правильна інтерпретація
Насправді мало бачити ситуацію зсередини самому. Потрібно ще вміти правильно інтерпретувати, дати об’єктивну оцінку тому, що відбувається. Спираючись на логічне мислення, людина може прийти до досить сміливим і неоднозначних висновків, які за інших обставин просто не прийшли б в голову.
Без такого вміння неможливо відстояти свою позицію, розвиватися в обраному напрямку. Індивід повинен постійно прагнути до того, щоб перевіряти свої припущення, переконуватися у своїй правоті.
Таким чином, перераховані вище види дискурсивного мислення необхідні для того, щоб грамотно вибудовувати процес спілкування. Необхідно розуміти, що головне тут – вміти правильно слухати співрозмовника, адекватно сприймати таку ситуацію і робити певні висновки. Тоді людина зможе перебувати в гармонії з самим собою і з суспільством. В будь-які відносини потрібно обов’язково вкладати творчу енергію, аналізувати те, що відбувається навколо і точно знати, до чого можуть призвести ті чи інші вчинки.
Наука — як феномен культури
Серед різноманітної діяльності людини особливе місце посідає наука як елемент культури, одна з її підсистем. Без науки культура не може здійснювати свої основні соціальні функції. Поняття "наука" і "культура" не тотожні. Поняття "культура" значно ширше, адже наука не враховує всіх сфер матеріальної і духовної культури, наприклад таких, як мистецтво, моральні теорії і погляди.
Наука є феноменом культури. Вона збагачує людину, її духовний світ і тим самим сприяє його розвитку. Саме наука виробляє певний механізм передачі знань новим поколінням. Разом з тим, наука та її пізнавальна діяльність знаходяться в залежності від умов соціально-економічного стану суспільства. В тому числі — його культури. Наука розвивається тільки на певному рівні соціально-економічного поступу суспільства, коли виникає потреба в наукових знаннях, і на певному рівні культурного прогресу, який формує сприятливу атмосферу для виникнення і розвитку знань. Це означає, що наука народжується в надрах самої культури.
Для розвитку власне науки потрібні відповідні умови: певний рівень динаміки виробництва і суспільних відносин, розподіл фізичної і розумової праці, наявність широких культурних традицій, які забезпечують сприйняття досягнень інших народів і культур.
Такі сприятливі умови насамперед склалися ще в Стародавній Греції, де перші теоретичні системи виникли в VI ст. до н.е. Видатні мислителі Фалес і Демокріт намагалися пояснити дійсність через природні першовитоки, давньогрецький вчений Арістотель першим описав закономірності природи, суспільства і мислення. Тоді ж вирізнилися окремі галузі знань: медицина, геометрія, механіка, астрономія, історія.
Ряд наукових галузей було збагачено в епоху Середньовіччя вченими Арабського Сходу і Середньої Азії: Ібн Сіна, або Авіценна (980-1037), Ібн Рушд (1126—1198), Ахмедаль-Біруні (973—1048); у Західній Європі через гнітюче панування релігії народилася специфічна філософська наука — схоластика, а також одержали розвиток алхімія й астрологія. Алхімія сприяла створенню основи для науки в сучасному розумінні слова, оскільки спиралась на дослідження природних речовин і передувала розвитку хімії та фармакології. Астрологія була пов'язана зі спостереженнями за небесними світилами і передувала розвиткові астрономії. Проте засилля схоластики на цей час гальмувало розвиток природничих наук, зокрема медицини.
Важливим етапом для науки стала епоха Нового часу. Визначальну роль у цьому відіграли потреби нового буржуазного способу виробництва. На цей період було значно підірвано панування релігійного світогляду, і в якості провідного методу дослідження утвердився експеримент (дослід). Глибокі перетворення в науці XVI—XVII ст. називають першою науковою революцією, яка дала світові імена Г. Галілея, І. Ньютона, Р. Декарта, Й. Кеплера, а в медичній сфері — А. Галлера, Ж. Ламетрі, Д. Морганьї, Г.Бурпава.
У XVIII ст. відкриття в галузі природничих наук були здійснені І. Кантом, А. Л. Лавуазьє, М. Ломоносовим.
У XIX ст. в науці відбуваються безперервні бурхливі перевороти у всіх галузях природознавства, а відповідно і в прикладних науках, пов'язаних з ним. Так, Т. Шванн і М. Шлейден створили теорію клітинної будови живих організмів, Ч. Дарвін — еволюційну теорію розвитку, Д. Менделєєвим була відкрита періодична система хімічних елементів. Видатний бактеріолог Р.Кох винайшов збудників туберкульозу і холери.
Таким чином, на рубежі XIX — XX ст. відбулися величезні зміни в основах наукового мислення, що призвело класичну науку Нового часу до кризи. На новому етапі виходу із кризи відбулася наукова революція, яка розпочалася у фізиці і охопила всі провідні галузі науки. Вона пов'язана з іменами фізиків-теоретиків М. Планка і А. Ейнштейна.
До середини XX ст. на одне з перших місць у природознавстві вийшла біологія, де були здійснені такі фундаментальні відкриття, як встановлення молекулярної структури ДНК Ф. Кріком і Дж. Уотсоном та відкриття генетичного коду. Для розвитку медичної науки ці відкриття важко переоцінити, саме вони заклали нову основу для прогнозування спадкових захворювань і їх профілактики.
У сучасну епоху наукові дисципліни розподілено на три великі групи: природничі, гуманітарні і технічні. Галузі наук розрізняють за методами і предметами, поряд з цим різкої межі між ними не існує, низка наукових дисциплін займає міждисциплінарне становище, наприклад, біохімія, мікробіологія.
Загалом науку також розподіляють на фундаментальну і прикладну. Фундаментальні науки займаються пізнанням законів, які визначають розвиток природи, суспільства і мислення (фізика, математика, хімія). Мета прикладних наук — використання результатів фундаментальних наук для вирішення не тільки пізнавальних, але і соціально-практичних проблем. До прикладних наук відноситься і медична, основним завданням якої є збереження здоров'я людини та власне людства в цілому. Сучасна медична наука, виконуючи своє основне завдання, використовує найновіші досягнення в царині інших наук. Таким чином, вона продовжує розвивати і поглиблювати надбання культури, які виробило та нагромадило людство протягом тисячоліть.
Антропологічні та соціально-культурні виміри наукового пізнання
Людиномірність науки
Одна з найважливіших тенденцій розвитку сучасної науки — орієнтація на людину, «людино-мірність» науки. Справа в тому, що проблема людини, її ролі й місця у сучасному світі нині стала не лише актуальною теоретичною, але і гострою соціальною проблемою, що зачіпає основи людського буття. Тому й не дивно, що вона змістилася в центр теоретичного осмислення цілого комплексу наук: філософії, соціології, психології, біології, медицини, економіки, ергономіки тощо.
Безпосередньо з людиною, характером її життєдіяльності пов’язані й так звані глобальні проблеми, які останнім часом активно обговорюються у філософській літературі. Важливу роль в орієнтації науки на людину відіграє розробка у рамках філософії й науки світоглядного підходу. За такого підходу світогляд характеризується не лише як система поглядів людини на світ і її місце в ньому, але і як спосіб духовно-практичного відношення людини до світу. Це означає, що історично в онто- і філогенезі світогляд передує філософії. Становлення її як форми суспільної свідомості відбувається в результаті трансформації проблем історично першої форми світо-відношення — міфології. Філософія є формою теоретичної самосвідомості, вирішенням тих світоглядних проблем, які породжені суспільною практикою. Важливо також зазначити, що світогляд характеризується синтезом свідомості, самосвідомості й цілепокладання.
Останнім часом він активно проникає в «тканину» наукового пізнання. На категоріальному рівні це проявляється у функціонуванні світоглядних категорій у сучасній науці. Таким важливим параметрам світогляду, як універсальність і проективність, самодостатність і цілісність, налаштованості на людино-мірність буття відповідають певні категорії. Так, максимальність розкривається через абсолютне і вічне, універсальність — через конкретно-всезагальне, проективність — через категорію практики, самодостатність — через саморух і категорію субстанції. Принцип цілісності і світового порядку реалізується через категорію закономірності та необхідності, доцільності та гармонії. Настановленість на людино-мірність буття передбачає категоріальний статус поняття суб’єкта і розгляду людини як особливого світу (соціуму). За певних умов ці категорії можуть виступати як світоглядні. Які ж ці умови? Перш за все — коли порядок явищ розглядається як світовий порядок, а категорії співвідносяться зі «світом». Наприклад, категорія причинності як світоглядна повинна бути переосмислена в контексті самодетермінації явищ, оскільки світ у цілому причини не має. Світоглядні категорії є своєрідними ідейними «центрами» духовно-практичного відношення людини до світу і як такі є орієнтованими на контекст безумовного, абсолютного знання. Відповідно, це передбачає розширення сфери методологічної свідомості за рахунок таких форм духовно практичного освоєння, як розуміння, інтерпретація, комунікація, що веде до взаємопроникнення гуманітарних наук і природознавства.
Не менш суттєвим є виникнення нових наук, зумовлених людською діяльністю (ергономіки, теорії гри), і нових галузей у старих науках, фондованих «парадигмою» людини (конструктивістської математики, логіки практичних міркувань) тощо.
Збіг технологічної й культурної функцій науки веде до взаємоперетворення зовнішніх і внутрішніх чинників наукового розвитку. Проблеми, які виникають у виробництві, адресуються науці не як зовнішні щодо неї цілі, а як мета культурної людини, котра перетворює світ.
До цього варто додати, що нині об’єктивація наукового знання в практику є односпрямованим процесом. Зворотний зв’язок малоефективний. Саме це є причиною того, що в практику інколи втілюються не ті знання, які їй дійсно потрібні, а ті, які застосувати легше і простіше. З цією обставиною пов’язане невміння і небажання окремих «виробничників» орієнтуватися на нові досягнення науково-технічної революції. Окрім цього, в результаті такого втілення виявляються побічні, не завжди бажані, результати. Ситуація ускладнюється ще й тим, що знання, яке треба втілити в практику, має комплексний характер, тобто воно ґрунтується на різних ідеалах раціональності, які іноді заперечують одне одного.
ad
З тієї обставини, що соціальна детермінація пізнання не зводиться до безпосередньої зумовленості розвитку наукового знання потребами матеріального виробництва, випливають два важливі наслідки.
Перший із них полягає в тому, що аналіз соціальної функції науки буде дослідженням зворотного впливу пізнання на ті сфери практичної життєдіяльності, які розглядались як соціальні детермінанти його розвитку: практику, матеріальне виробництво, культуру, світогляд, філософію, стиль наукового мислення. Цей зворотний аналіз впливу пізнання на практику буде світоглядним за своєю суттю, на відміну від прямого соціально-культурного аналізу. Підстава для такого розмежування — в тому, що наукове знання в його орієнтації на людину, його адаптація до світу людини і є серцевиною світоглядного аналізу. Зазначимо також дещо умовний характер такого розмежування. Справа в тому, що світогляд є важливою детермінантою соціально-культурного аналізу, а світоглядний аналіз наукового пізнання передбачає дослідження його адаптації до тієї чи іншої культурно-історичної реальності.
Другий зводиться до того, що наука, фундаментальні дослідження зокрема, безпосередньо не орієнтовані на поточні запити матеріального виробництва й інші соціальні замовлення. Одна із цілей науки полягає в передбаченні можливих майбутніх змін об’єктів, у тому числі й тих, які відповідатимуть майбутнім типам практики. Вираженням цих цілей у науці є не тільки дослідження, які обслуговують потреби практики сьогодення, але й наукові розвідки, результати яких можуть застосовуватись у практиці майбутнього. Орієнтація не стільки на відображення даної реальності, скільки на конструювання реальності бажаної притаманна не лише фундаментальним, але і прикладним дослідженням.
Проблема етика науки в структурі філософії науки
В останню чверть ХХ століття предметне коло етики науки визначилося як осмислення тих норм, які мають спрямовувати не лише стосунки вчених в межах наукового співтовариства або визначати вищі пізнавальні цінності науки, а й таких, що дозволяють або забороняють певне втручання науки в природу і людину
Якщо говорити про становлення і утвердження статусу проблем етики науки в структурі філософії науки, то треба означити 70-ті роки як той час, коли проблеми етичного смислу наукових досліджень в певних галузях природознавства привернули увагу світової наукової спільноти. Це було пов’язано з розвитком молекулярної біології і генної інженерії. Етичні проблеми, які виникли в зв’язку з названими галузями біології, було визначено як "виклик біології по відношенню до філософії".
Однак, слід відмітити, що моральні проблеми в науковому дослідженні, які потребували осмислення в зв’язку з фундаментальними відкриттями в біології, не були абсолютною новиною для науки. Але якщо в 60-ті роки ХХ ст. філософське осмислення розвитку ядерної фізики кваліфікувалось в контроверзі раціоналізму і ірраціоналізму, пропозиціями яких стали відповідно сциєнтиський і екзистенціаліський погляди на науку і можливості людини, то в 70-80-ті роки ХХ ст. дилема "наука - мораль" розв’язувалась в межах технократизму і гуманізму. Відповідно пропонувалися протилежні відповіді на питання - що дає наука для прогресу цивілізації і що вона дає для власне людини і культури?
Обговорення такого роду питань дозволили філософам і методологам науки визначитися з приводу того, що таке етичні проблеми науки. Їх аналіз і осмислення представлені в роботах І.Фролова, Б.Юдіна. С.Пастушного, Р.Карпінської, А.Мамзіна та ін. в 70-80-ті роки ХХ ст. На підставі цих досліджень етичні проблеми були визначені як проблеми, що пов’язані з усвідомленням того, що на дослідницьку діяльність вченого впливають соціокультурні фактори, зокрема - моральні норми.
Етичні проблеми виникають в реальному процесі наукового дослідження і стосуються результатів, які можуть вплинути на існування і розвиток людини, суспільства, культури, цивілізації. Останніми рокими об’єктом етичних проблем вважають і біосферу в цілому - виникла екологічна етика. Етичні проблеми пов’язані з моральним вибором дослідника, вченого і передбачають відповідальність морального характеру - перед собою, науковим співтовариством, суспільством за той вплив, який спричинений його дослідженнями та їх результатами.
Отже, реальна наука не є абстракцією. Якщо досліджувати "дійсну" науку, треба враховувати, що на мислення вченого впливають культурно-світоглядні і методологічні орієнтири, віра в ідеали наукового пізнання, соціальні орієнтації тощо.
На початку ХХІ ст. наука, як ніколи раніше, глибоко втручається в природу речей, в людську природу. Новітні комп’ютерні і біологічні технології стали основою творення людиною штучних біологічних систем, штучного світу людської життєдіяльності. Водночас глобальні проблеми сучасності визначають проблематичність самого подальшого існування людського роду. Філософського осмислення в цих умовах потребує не лише феномен життя, а й смерті. Тим більше, якщо взяти до уваги все більш серйозний соціопрактичний інтерес і юридично-правове обґрунтування в Країнах Західної Європи явища евтаназії.
За пророцькими словами Миколи Бердяєва, людина техногенної цивілізації хоче взяти на себе роль "творця", Але при цьому очевидно, що вона має взяти на себе і величезний тягар відповідальності за наслідки своєї діяльності.
Принаймні, потрібні відповіді про міру дозволеного втручання людини, науки, технології в світ природи і культури, в свою власну природу.
Зрозуміло, що відповіді про міру такого втручання є для людини життєво важливими. Очевидно, що потрібно визначити ті етичні орієнтири, які дозволяють або забороняють людині, вченому конструювати світ у відповідності зі своїм проектом, так би мовити, за власним розсудом, спираючись на науку.
Отже, в дійсній, а не абстрактній науці, вчений, з одного боку, прагне істини. Тобто, зміст наукових знань має визначатися безпристрасним ставленням до об’єкту. З іншого боку, дослідник - людина, наукове знання - результат людської діяльності. Тому, пристрасть наукового пошуку, віра в свою правоту, захоплення своїми чи певними теоретичними міркуваннями тощо суттєво впливають на хід і результати наукового дослідження. Тобто – суб’єктивні моменти є суттєвою складовою наукового пошуку.
Таким чином, реальне наукове дослідження не може бути безпристрасним, але водночас воно має бути об’єктивним.
Треба зауважити, що в текстах і вітчизняних, і західних дослідників в галузі філософії науки окреслені питання активно обговорювалися (див. роботи Фролова І., Юдіна Б., Карпінської Р., Мамзіна О., Агацці Е., Хьослє В., Апеля К. та ін.). Але суттєві ціннісні відношення, які мають місце в реальній науці, в межі якої і потрапляє випускник університету, загалом йому невідомі і тому не впливають на майбутнього вченого в процесі приєднання до наукових істин в навчанні. Зрозуміло, що потрапивши в сферу наукової діяльності молодий дослідник практичним чином має приєднатися і до наукового етосу. Але відкриває він його в тому мікросередовищі, в якому працює. І тому приєднання до етичних норм науки часто є дуже відносним, а, може, й проблематичним.
Отже, людина, що входить в сучасну науку, дослідницький процес в якій часто стосується настільки складних речей, що пов’язаний з певним моральним вибором і моральною відповідальністю, повинна знати, що таке етика науки. Вивчення такого розділ має бути частиною знайомства з філософією і методологією науки.
Можна передбачити таке зауваження, що строго кажучи, західна філософія науки не включає етичних проблем. Але це вірно лише частково. В свідомості світового наукового співтовариства утвердився статус етичних проблем науки як таких, що є результатом впливу науки на суспільство і природу. Яскравий приклад - дослідження відомого західного філософа науки Е.Агацці. Глибокі ідеї в цьому відношенні сформульовані К.Апелем.
І в вітчизняній, і в західній філософії науки визнається, що в реальній науці дослідницька діяльність спрямовується певними світоглядними і методологічними орієнтирами, вірою в істинність ідеалів науки, моральними принципами. Усвідомлення вченим необхідних норм реалізується в факті відповідальності вченого - загальнолюдського характеру.
На підставі наведених обґрунтувань в етиці науки вводиться поняття відповідальності вченого. Академік В.Енгельгардт, який глибоко осмислював етичні проблеми науки, зауважував, що вчений в своїй діяльності природно несе відповідальність загальнолюдського характеру. Він відповідає за "повноцінність" отриманого ним наукового продукту: від нього чекають бездоганної вимогливості до достовірності матеріалу, коректності в використанні робіт своїх колег, логіки аналізу, обґрунтованості висновків. Це і є, за визначенням В.Енгельгардта, елементарна відповідальність вченого, його персональна етика.
Отже, персональна етика - це відповідальність за об’єктивність результату. Втім, за словами самого В.Енгельгардта, це лише - елементарна етика. Тобто - непорушне правило. Але лише ним не вичерпується етика науки.
Подібним чином міркують американські наукознавці Т.Парсонс і Н.Сторер: "персональна відповідальність вченого" - це відповідальність за збереження, передачу, використання і розширення емпіричних і теоретичних наукових знань.
В кінці ХХ ст. стало очевидним, що наука, техніка, технологія не лише спричинили бурхливий розвиток цивілізації, а й проявили себе як сила, спираючись на яку людина руйнівним чином вплинула на природу. Для європейської філософії цей висновок не є новим. Він яскраво обґрунтований в філософії М.Бердяєва, М.Хайдеггера, А.Швейцера, О.Шпенглера, Е.Фромма. В сьогоденній цивілізаційній реальності , яка визначається існуванням глобальних проблем людського існування, конечність людського роду стає очевидною не лише в теоретичному обґрунтуванні, а й в практичній визначеності.
Яким же має бути моральний вибір вченого на початку ХХ1 ст.? З одного боку, саме наука причетна до виникнення глобальних проблем. З іншого, зупинити науково-технологічний розвиток неможливо. Крім того, сучасний світ людини - це технологізоване середовище, де жорстко задається структура відношення до природи - як до об’єкта технічних і технологічних можливостей, до суспільства - через соціоекономічні і політичні програми розвитку, до людини - завдяки технології повсякденного життя, спілкування і, навіть, власне до себе, що є наслідком технологізованості духовного світу особистості.
Виходячи з усвідомлення таких особливостей, дослідники визначають даний етап цивілізаційного розвитку як технологічну цивілізацію (Грант), добу технологічної культури (Кантен, Дюпон) і подібним чином. Новітні технології, які розроблені на основі фундаментальних теоретичних досліджень, є знаряддями створення цього технологізованого середовища як штучного світу людської життєдіяльності.
Фантастичними у цьому відношенні є можливості новітньої біотехнології. За її допомогою конструюють нові біологічні форми, які здатні виконувати необхідні і наперед визначені функції. Так, якщо ввести в клітину потрібний ген, можна отримати організм, який є стійким до певних хвороб, наприклад - до СНІДу. Можливо також виробляти природним біологічним шляхом необхідні для медицини антигени, вакцини. За допомогою молекул афінного впізнавання і певних методик можна лікувати хворих з пухлинами, розв’язати проблему трансплантації органів.
Шляхом введення в певні мікроорганізми генів, що відповідають за продукування інсуліну, гормону росту, інтерферону можна лікувати важкі хвороби. На основі генно-інженерної технології конструюють біосенсори і біокомп’ютери, які за висновком фахівців вже з 2000 роцу почнуть витісняти “неорганічні” комп’ютери.
Ще більш значні, ніж у генній інженерії, є технологічні можливості білкової інженерії - конструювання білків з будь-якими наперед заданими властивостями, які можна використовувати для виконання теж наперед заданих життєвоважливих функцій.
Отже, технологічні можливості новітньої біотехнології здаються в принципі необмеженими. Але чи означає це, що існує “наукова санкція” необмеженого втручання в біологію людини? Якщо враховувати той суттєво важливий світоглядний орієнтир, що вимагає сприймати біологічну основу людини не просто як нейтральний фон соціального буття, а як підґрунтя, на якому і завдяки якому людина здатна стати культурною і цивілізованою істотою, то, зрозуміло, ні. Навпаки, сучасна наука , відповідно до етичних своїх засад, може орієнтуватися на відмову від ідеалу перетворення природи, в тому числі і біологічного в людині, в інтересах і за бажанням людини.
Однак це зовсім не означає, що Україна має стояти осторонь бурхливого розвитку новітньої біотехнології. Тим більше, що формування “біотехнологічного світу” людської життєдіяльності стало конкурентним питанням розвитку держав світу. За прогнозами фахівців, з 2000 р. світ розподілиться на дві частини. Одна - країни, що економічно базуються на біотехнології, на підставі чого для них стає можливим розв’язання проблем забруднення оточуючого середовища і генетичної деградації населення. Друга - країни, економіка яких пов’язана переважно з традиційними технологіями, які не дозволяють зменшити негативний тиск на зовнішнє середовище і генофонд населення. На жаль, через об’єктивні обставини приєднання України до 1-ої групи країн є дуже проблематичним.
Крім того, в умовах складного економіко-технологічного розвитку в сьогоденній Україні використання навіть вже існуючих виробничих біотехнологічних процесів може бути небезпечним і мати значні негативні наслідки. Порушення елементарних технологічних норм здійснення біотехнологічних процесів стає причиною аварій, які загрожують здоров"ю і життю населення. Причому забруднення середовища не може бути локалізоване, небезпека набуває великомасштабного характеру. Зменшення потенційної небезпеки біотехнології вимагає високої технологічної культури взагалі. Інакше небезпека біотехнології є більш реальною, ніж ті блага, які вона може забезпечити.
Техногенна цивілізація визначила таку форму раціональності, яка спричинила кризовий екологічний стан. Як підкреслює В.Стьопін, в техногенній цивілізації формується специфічна система цінностей, відповідно до якої виникає особливе розуміння влади і сили. Влада розуміється не лише як влада людини над людиною, але й як влада над об’єктами природними і соціальними. Саме таку владу забезпечує людині наука. Таким чином, відповідно до засад техногенної цивілізації формується ставлення до світу як існуючого для людини, а до природи як до того, чим людина має оволодіти, що має підкорити.
Хоча наука розглядається як причина сучасних проблем людства, вихід з екологічної кризи не можна знайти, не спираючись на сучасну науку і новітні технології (зокрема, біотехнологію). Отже, проблема полягає в тому, на яких світоглядних засадах використовувати науку. І крім того, шукаючи продуктивні науково-технологічні ідеї щодо розв’язання екологічної проблеми, треба зрозуміти, яким є тип раціональності, що відповідає сучасному етапу . На думку В.Зінченка, розв’язуючи глобальні проблеми, людству потрібно звертатися до “іншої, гуманної, культурної науки” відповідно до міркувань І.Пригожина, що потрібно зробити всі науки гуманітарними.
Пошук такої науки в сучасній філософії науки відбивається в дослідженнях нового типу наукової раціональності , орієнтація на який не спричиняє кризового стану культури, природи і людини. В.Стьопін впевнений, що наука збереже свій пріоритетний статус. Але тип наукової раціональності зміниться. Збережеться основна орієнтація науки - на пошук істини і ріст наукового знання. Але характер об’єктів, що їх створює наука, призведе до зміни її картини світу, методологічних настанов, філософсько-світогядних засад - їх поле розшириться.
Новий тип раціональності зараз стверджується в науці і технологічній діяльності зі складними системами, що розвиваються і є людиновимірними. Він проявляє себе через такі суттєві риси.
По-перше, на відміну від новоєвропейської науки, сучасна наука розглядає природу як цілісний організм, в який включено і людину, а біосферу - як глобальну екосистему.
По-друге, вивчення системних об’єктів, що розвиваються і є людиновимірними, потребує нових стратегій діяльності. Так, синергетичні підходи доводять, що суттєву роль в таких системах відіграють несилові впливи, а теорія біфуркацій передбачає можливість декількох сценаріїв поведінки системи. По-третє, суттєву роль починають відігравати моральні засади. В діяльності зі складними системами орієнтирами є не лише знання, а й моральні принципи, що є заборонами на небезпечні для людини і природи дії.
Якщо рух до постнекласичної науки пов’язаний з включенням аксіологічних аспектів в наукове пізнання, то в екології це, відповідно, усвідомлення природи як морально-світоглядної цінності, введення її в сферу морального ставлення. Видатний німецький філософ О.Розеншток-Хюссі в 30-ті роки обговорював проблему становлення нової наукової раціональності як такої, що долає обмеженість декартівського раціоналізму. Захоплення класичної науки абстракціями привело до недооцінки “біологічного елементу” в природі і суспільстві і тому не відповідає дійсній людині як творцю, “прискорювачу” оточуючого світу. Оскільки засади класичного раціоналізму призвели до глобальної кризовості людського снування, сучасна людина не вірить в надійність існування, заснованого на абстрактному мисленні. Вихід з кризового стану потребує як пошуку нових засад науки і технології, так і переосмислення самої людини - як водночас траекту і проекту.
Продуктивною для розв’язання екологічних проблем така настанова може бути, якщо мати на увазі не просто “історичну складову” людського існування, а глобальну націленість людського буття на рух від осмислення минулого до намагань і спроб передбачити майбутнє, що вочевидь пов’язано з відповідальністю людини за пройдений шлях, отже - і за екологічні наслідки свого існування. Тому логічним є рух думки від кваліфікування нового типу наукової раціональності в екології до постановки проблеми етичної відповідальності людини за сучасний стан довкілля. Дійсно, людина відповідає за те, що зробила з природою і власне з собою. І вона мусить змінитися, щоб врятуватися самій і врятувати природу.
Це означає і таку зміну традиційної системи цінностей, коли етичні засади розумного ставлення до природи мають враховувати екологічну складову. Е.Агацці вважає необхідним для вчених усвідомити важливість універсальних людських цінностей. Водночас, “філософи моралі” мають бути компетентними в реальних питаннях, що виникають в практиці наукового дослідження. Однією з центральних етичних проблем сучасної науки є проблема відповідальності за наслідки втілення результатів науки. Е.Агацці переконаний, що якби наукове співтовариство відмовилось від шкідливих застосувань результатів науки, то таке використання стало б неможливим.
На жаль, такі вподобання значною мірою утопічні. Навіть якщо наукове співтовариство прикладає величезні зусилля, щоб покласти мораторій на певні небезпечні для людства наукові дослідження (класичним прикладом може були конгрес в Асиломарі в 1975 р., на якому представники світової науки намагалися оголосити мораторій на генно-інженерні дослідження), соціотехнологічні і вузько-прагматичні потреби в нових наукових досягненнях все одно перемагають. Так що вчені можуть суттєво впливати на долю людства, але вирішують її політики і бізнесмени . І тому зрозуміло, що потрібно взяти до уваги соціотехнологічні і політичні фактори, що зумовлюють використання наукових надбань в певному руслі. Крім того, світоглядні та етичні засади певної системи культури спрацьовують як суттєві орієнтири самоусвідомлення наукою результатів досліджень як добра чи зла.
Втім, більш широкий погляд не заперечує етичного аспекту проблеми. К.-О.Апель, оцінюючи екологічну кризу як наслідок технічної цивілізації, констатує, що результати науки постають сьогодні для людства “моральним викликом”. Оскільки екологічна криза впливає на людство глобальним чином, то люди, на думку філософа, опинилися перед завданням прийняття солідарної відповідальності за наслідки їхніх дій у планетарному масштабі.
Дійсно, відповідальність має бути солідарною, тобто спільною, взаємною. Але вона також має бути структурованою. І не лише відповідно до інтелектуально-пізнавальних можливостей (наука), але й до владних можливостей щодо практичного впливу на суспільство і його зміни.
За висновком Маслоу ціннісно нейтральна класична філософія науки є не лише помилковою , а й дуже небезпечною. “Вона не лише позаморальна, вона може бути антиморальною… Тому я знов підкреслюю, що наука створюється людьми; виходить з людських пристрастей і інтересів, як це блискуче пояснив М.Полані в книзі “Особистісне знаня”. Наука і сама має бути деяким етичним кодом…Дійсно, якщо визнається імманентна цінність істини, то всі результати отримуються тому, що ми віддаємо себе на служіння цій імманентній цінності… Наука може шукати цінності, і я можу відкривати їх в самій природі людини”. Таким чином, сучасна наука можлива за умови врахування природи людини, цінності пізнання і моральних орієнтирів.
Ігнорування цілісності людини, але вже в іншому сенсі - як єдності чоловічого і жіночого в людському індивіді, теж призводить до кризових наслідків. В цьому відношенні причиною сучасного екологічного стану є “холодний” і “розсудливий” стиль патріархального суспільства. Гіперчоловічий етос примушує чоловіків приховувати свої тревоги і опасіння. А постійне пригнічення значно редукує почуття. Р.Хіггінс впевнений, що необхідно відродити, відновити жіночність в мисленні, яке оцінює сьогоденний стан і формує політику.
Переоцінка жіночних аспектів людської природи проливає несподіване світло на умови людського існування. Воно може звільнити жінку як жінку, а не як сурогат чоловіка, тільки посилюючий маскулінізовану технократію. Це допоможе чоловіку подолати нав’язливий неспокій (за яким криється бездомність Фауста і Дон Жуана), відновити його здатність до почуття прихильності. Головним позитивним результатом може бути відмова від заперечення границь як своїх власних, так і границь нашої планети.
Пошук етичних засад ставлення людини до природи репрезентований розробкою екологічної етики. На початку 70-х років розділи з екологічної етики з’явились в курсах філософії в вищих навчальних закладах на Заході, а з середини 70-х екологічна етика була виокремлена як самостійна філософська дисципліна.
На думку Р.Атфілда екологічна етика, як етика екологічної відповідальності, має розроблятися на засадах єдності біологічної еволюції і соціального прогресу. Х.Ролсон вважає, що як етично значущу цінність слід розглядати збереження природного гомеостазису, бо вона включена в більш загальну моральну цінність - сприяння життю людини.
Цікавим є не лише цей висновок, а й сам хід міркувань дослідника. Розглядаючи спроби вивести етичні цінності з екологічних, він зауважуює, що прагнення створити екологічну етику як натуралістичну систему перетворює природу в ідола, що подавляє людину. Водночас це означає метафізичний розрив з загальнолюдськими цінностями. А тому коректніше розглядати екологічну етику як етику, що звернена до екологічних проблем. Порушувати екологічний закон означає ігнорувати зв’язок з моральними вимогами. Отже, передумовою для поєднання екологічного змісту з вихідними засадами етики є класичний етичний принцип - діяти на благо людині.
Б.Каллікот вважає, що екологічна етика має відповісти на три питання: якою є природа природи, якою є природа людини і яким чином людина повинна ставитися до природи? Екологічна етика є науковим пошуком реальних альтернатив і навіть метафізичних принципів, що відповідають сучасній екологічній ситуації.
Отже, не дивлячись на конкретні розбіжності в поглядах на шлях побудови екологічної етики, всі дослідники єдині у впевненості, що потрібно екологічно переосмислити самі метафізичні засади нашого мислення і віднести принципи етичної теорії на всі живі істоти, загалом на природу.
Прямою відповіддю на питання - як людина повинна ставитися до природи, є концепція благоговіння перед життям, запропонована А.Швейцером. Таке ставлення до життя включає три сутнісні елементи: покору, світо- і життєствердження і етику - як взаємопов’язані результати мислення. Етична концепція А.Швейцера може бути яскравим прикладом того, як питання екологічної етики органічно переростають в більш широкі - філософсько-світоглядні. Принцип самоцінності життя (життя взагалі і життя окремої людини) розглядається як засада нового світогляду - оптимістичного, який розвивається в умовах гуманної культури.
В 70-х роках ХХ ст. відомий американський вчений і гуманіст В.Р.Поттер окреслив проблематику і ввів в науковий обіг поняття біоетики, намагаючись нагадати людству про неможливість нехтувати "етикою живої природи". В.Р.Поттер наголосив на тому, що виживання всієї екосистеми є своєрідною перевіркою системи цінностей сучасного суспільства.
В останні десятиліття ХХ ст. - на початку ХХ1 ст в західній і вітчизняній філософії науки біоетиці приділяють особливу увагу. Бо вона є галузь, де складним чином перетинаються світоглядні, етичні, теоретичні та практико-технологічні питання.
Якщо аналізувати погляди на біоетику, то можна представити принаймні три шари:
1 - під біоетикою розуміють вроджену схильність людини розглядати певний спосіб дій і поведінки як справедливий або не справедливий (М.Р"юз, Ед.Уілсон). Отже, можна сказати, що мова йде про біологічні засади добра і зла. Утім, це не є зведення людської моральності до біологічних рис людини. Зрозуміло, що певна схильність проявляється за умови існування людини в суспільстві.
2 - включення в сферу етичного відношення також і ставлення людини до природи, до живого. Тоді біоетика - це визначення міри, меж і заборон втручання в природу, в світ живого. Вона має визначити, що є моральним, а що - ні в ставленні людини техногенного суспільства до живого.
3 - медична етика. Якщо наука (природознавство) досліджує певні прояви людської природності, або в певних галузях наукове дослідження стосується людини як об’єкта лише опосередковано, то медицина вивчає людське буття в певних специфічних ракурсах - здоров"я і хвороби, норми і патології, поєднує соціальний і біологічний аспекти людського буття. Відповідно, біоетика як медична етика формує орієнтації досягнення цілісного, системного розуміння людини, здоров"я якої є станом органічного поєднання біологічних, соціальних духовних, етичних, культурно-цивілізаційних вимірів. В цілому розумінні біоетика покликана захищати фундаментальні людські цінності. І перш за все - право на здорове життя.