тема п’єси в нашому розумінні – це „камінь спотикання”, суспільна причина, що визначає конфлікт, це те, навколо чого ведуть боротьбу дійові особи.
Тема п’єси – завжди може виступати у вигляді соціальної, політичної, філософської, моральної або іншої проблеми. Тема п’єси – „столиця боротьби” за виразом (П. М. Єршова), до якої спрямовані інтереси усіх дійових осіб. Але крім головного, основного конфлікту в п’єсі можуть бути і побічні конфлікти, а значить, і побічні теми, котрі також повинні бути визначені в даному розділі „Постановочного плану”.
Головна тема п’єси має бути не лише визначена, названа, але й обгрунтована студентом-дипломником як основне коло проблем, поставлених драматургом і розкритих на певному життєвому матеріалі.
Визначення теми, як проблеми, тобто питання, яке потребує вирішення, і варіантів цього вирішення як мінімум два. В самому «зерні» теми як проблеми закладено авторську точку зору на проблему, певна позиція в драматичному конфлікті.
1.8. Ідея п’єси
Автор п’єси має свою життєву позицію, свою точку зору на предмет боротьби, яка може співпадати з точкою зору однієї з конфліктуючих сторін, а може й ні. Він може розділяти чиїсь погляди, чиїсь гнівно засуджувати і т. д., але він завжди має конкретне ставлення до предмету конфлікту і протилежних сторін боротьби. Авторська позиція, авторське ставлення до предмету конфлікту і сторін боротьби виражає ідею п’єси. Тут дипломник має використати матеріали першого розділу „Автор і епоха”.
Ідея п’єси – це головна думка автора, яка виявляє ставлення автора до зображуваних ним проблем дійсності. Ідея знаходиться у тісному зв’язку з темою п’єси, вона виявляє те, як автор прагне розв’язати хвилюючу його проблему.
Ідея тісно пов’язана з темою, вона розкриває яяк автор намагається вирішити тему, яку сторону у драматичному конфлікті він підтримує, це авторський вирок відображеній у п’єсі реальності.
Визначаючи ідею, студент має пам’ятати, що справжній глибинний смисл твору, обраного для постановки, повинен зачепити не лише думку, а й серце постановника. Ідея – це думка, яка «подряпала» серце митця, вона суб’єктивна і відображає також життєву позицію постановника, так само, як і авторську позицію.
1.9. Композиція п’єси
Боротьба, що розвивається в п’єсі обмежена визначеною сферою людської життєдіяльності і часом. Боротьба в п’єсі чітко побудована: кожен вчинок персонажу, кожна подія займає своє точно визначене місце у розвитку конфлікту. В даному розділі необхідно дослідити логіку боротьби, визначити основні етапи її розвитку, які вже намічені в основних подіях п’єси.
Кожна п’єса має свій початок і свій кінець. Початок боротьби, її виникнення в результаті перших активних дій однієї з сторін – зав’язка п’єси. Не складно помітити, що зав’язка – основна подія п’єси.
Виникнувши, боротьба охоплює всіх дійових осіб, весь час наростаючи, має свої підйоми та падіння. Атакує то одна, то інша сторона, часом настає тимчасове перемир’я, а потім – боротьба спалахує з новою силою, і доходить до своєї найвищої точки – кульмінації. Тут необхідно застерегти студентів від розповсюдженої помилки, коли до кульмінації відносять головну подію. В кульмінації боротьба досягає найвищого свого напруження, але її результат іще невідомий. Чому кульмінація тримає глядача в стані найвищої напруги? Та тому, що зараз має вирішитись: в якому напрямку буде далі розвиватись боротьба.
Фінальна подія – це результат конфлікту, це те, чим закінчилася боротьба – це розв’язка.
Основні етапи боротьби не відокремлюються один від одного демаркаційною лінією. Кожна наступна подія зароджується всередині попередньої, розвивається в часі. У багатьох п’єсах кожен етап розвитку боротьби не обмежений жорсткими часовими рамками. Події п’єси взаємопов’язані логікою конфлікту що розвивається, кожен його етап органічно продовжує попередній, і через те необхідно пам’ятати, що їх розмежування у процесі аналізу до певної міри умовне.
Від зав’язки до кульмінації і розв’язки – великий наповнений подіями часовий проміжок. Необхідно визначити ті події, котрі ведуть від зав’язки до кульмінації і розв’язки, визначити поворотні моменти боротьби і події в результаті яких вони відбулися, визначити місце кожної події в логіці розвитку конфлікту. Таким чином, у даному розділі дипломної роботи необхідно визначити:
Експозицію. Обставини, в яких розвивається конфлікт, умови і передумови його виникнення, знайомство з конфліктними сторонами. (Початкову подію).
Зав’язку. Перше зіткнення. Початок конфлікту. (Основну подію).
Розвиток дії. Розвиток боротьби в конкретних вчинках дійових осіб і в їх результаті – подіях.
Кульмінацію. Найвищу точку в розвитку конфлікту. (Центральну подію).
Розв’язку. Вирішення конфлікту. Фінальну подію п’єси.
Цей розділ дипломної роботи найтіснішим чином пов’язаний з розділом 1.4. – Основні події п’єси, адже названими частинами композиції не можуть бути якісь інші події, крім тих, які вже визначені режисером як основні етапи розвитку конфлікту.
1.10. Жанрові та стильові особливості п’єси
Жанр п’єси продиктований формою і характером конфлікту. Конфлікт відбувається у визначеній сфері людських відносин, його носіями є конкретні люди чи групи людей. Сфери людської життєдіяльності, в котрих протікає конфлікт і сили, які в ньому беруть участь, визначають його характер. Ось чому ми говоримо про філософський, психологічний, побутовий, внутрішній та інші види конфлікту.
До прикладу, конфлікт у п’єсі І. Карпенка-Карого „Безталанна” відбувається в сфері сімейно-побутових відносин і за характером є побутовим, а в драмі М. Куліша „97” ведуть непримириму боротьбу з куркулями бідняки: конфлікт має яскраво виражений соціальний характер. Жанрова природа сучасної драматургії часто не визначена самим автором, літературна, або поєднує надзвичайно протилежні погляди на характер конфлікту.
Далеко не у всякій боротьбі можна побачити її різноманітні сторони: одна й та ж сама подія може викликати у людей різне ставлення – сміх у одних, гнів у інших, іронію у третіх і т. д. Все залежить від того, хто і як дивиться. Ось це - „як дивиться”, - емоційне ставлення автора до конфлікту і визначає його форму. Студенти повинні врахувати, що в п’єсі можуть бути події, що викликають різноманітні почуття: сміх і сльози, гнів і співчуття, але всі вони забарвлені емоційним ставленням автора до конфлікту в цілому, через призму авторського ставлення і необхідно розглядати всі події.
Події п’єси у кожного автора набувають свого способу існування. „Один і той же життєвий факт різні художники розповідають по-різному. Правда життя у них одна, а художня правда різна”. Правда сатиричної комедії інша, ніж правда соціальної драми, а правда трагедії – не така, як правда водевілю. Але навіть в межах одного жанру, навіть в творах одного автора існують різноманітні способи відображення життя.
Кожен автор в кожному конкретному випадку пропонує свої правила, свою систему умовностей, свої умови гри. Ці умови гри закладені в манері відбору запропонованих обставин і манері відношення до глядацького залу. В одному випадку автор байдужий до дрібниць побуту і місця події, зосереджуючи увагу на світоглядній позиції героїв, публіцистично-чуттєво визначаючи своє до них відношення; в іншому – розкриваючи тонкі психологічні нюанси у взаємовідносинах персонажів через ретельно відібрані побутові дрібниці; в третьому – взагалі нехтує зовнішньою правдоподібністю, – запропоновані обставини гіперболізовані, кожна деталь доведена до символу і т. д.
Жанр, як усталена форма композиції п’єси, створена драматургом в залежності від мети (оспівати, засудити, осміяти, тощо) і авторського погляду на зображувані явища дійсності.
Визначення жанру має бути обгрунтованим, логічно випливати з проведеного аналізу засобів і способів відображення дійсності автором. Студент має визначити авторське розуміння жанру п’єси, а не своє розуміння і бачення жанру вистави.
В кожній конкретній п’єсі автор користується певним ключем для відбору запропонованих обставин. Ось цей ключ, спосіб відбору запропонованих обставин і визначає жанрові і стильові особливості твору, визначає міру умовності п’єси, відношення до глядацького залу.
Цей розділ „Постановочного плану” – найбільш складний. Дипломнику слід дотримуватись наступної технологічної послідовності роботи:
- визначення характеру конфлікту;
- визначення форми конфлікту. (Емоційне ставлення автора до конфлікту і конфліктуючих сторін).
Спосіб відбору запропонованих обставин. (Художні, психологічні і драматургічні прийоми, якими користувався автор для написання п’єси).
Визначаючи жанр п’єси, слід базуватися на 3-х основних драматичних жанрах (драма, комедія, трагедія).
Масштабність конфлікту, його характер дозволяє дипломнику визначити основний жанр п’єси, а спосіб вирішення конфлікту та засоби виразності, якими користується автор – додатковий (наприклад – драма може бути соціальною, філософською, романтичною, психологічною і т.д.).
Поетика та мова п’єси вказують на стильові особливості творчої манери автора, його індивідуальний почерк.
Стиль п’єси – це єдність основних художніх ознак, особливостей, відмінностей та індивідуальних рис, які відбивають світоглядну позицію автора.
Аналіз мови п’єси, мови персонажів, словникового запасу, образності та метафоричності тексту п’єси – окремих реплік та ремарок, наявність чи відсутність мовних характеристик – це обов’язкова частина даного розділу дипломної роботи.
Професіоналізм у мистецтві режисера найбільш яскраво виявляється в пошуку правдивого і неповторного жарнового вирішення, яке відповідає стилю епохи і неповторному почерку драматурга. Жанр твору завжди має свої неповторні інтонації, почути які повинен режисер, відчути індивідуальність автора та жанрове забарвлення твору.
Найбільш складна проблема – гармонійна єдність жанрового та стильового вирішення. Шлях до цього у відчутті справжніх істинних взаємовідносин дійових осіб, ємоційного фону наскрізної дії та температури драматичного конфлікту.
Розділ ІІ. Режисерський задум вистави
2.1. Надзавдання і наскрізна дія вистави
Вистава – це нова якість, нова форма існування драматургічного матеріалу п’єси. Автор вистави – режисер, мистецтво режисера в тому й полягає, щоб цілком яскраво і виразно розкрити задум автора, донести до глядача в живих і яскравих сценічних образах авторські думки, розкрити ідейний зміст п’єси.
Найпоширеніша помилка, якої припускаються студенти в цій частині „Постановочного плану” – літературний підхід, тобто оперування літературними образами. Дуже часто зустрічаються „красивості” на зразок:
„Образ вистави: зламане деревце”. Зіграти на сцені „дівчину яка сиділа за столом, знала чотири іноземні мови і прекрасно грала на роялі” – неможливо. Це літературний образ. Для того щоб він став театральним, його необхідно перевести на мову сценічної дії.
Надзавдання вистави органічно пов’язане з ідеєю п’єси. Різниця в тому, що ідея п’єси адресована читачеві, а надзавдання – глядачеві вистави. Якщо ідею можна висловити розповідним реченням, прислів’ям, то надзавдання слід формулювати заклично, як безпосереднє звернення до людей, які сидять у глядацькій залі.
Завдання даної частини „Постановочного плану” – переклад п’єси з літературно-художньої мови на мову сценічної дії. Слід образно виразити її зміст, специфічними театральними засобами перевести його в світ театральної умовності, тобто знайти таку сценічну форму, яка найкращим чином реалізує наше сьогоднішнє уявлення про ідейний зміст.
Задум майбутньої вистави визначається в першу чергу надзавданям і наскрізною дією. Тут варто звернути увагу на деяку різницю у визначенні „наскрізної дії” від „дії”. Визначаючи в першій частині „Постановочного плану” конфлікт п’єси, ми визначаємо дію і контрдію, тобто намагання двох протидіючих сторін досягнути мети. Визначивши надзавдання вистави, тобто мету постановки, необхідно визначити наскрізну дію вистави, спрямовану до досягнення її цілі. Коли надзавдання майбутньої вистави захоплює всю сутність режисера, проникає в його свідомість і перетворюється в почуття, тоді він починає відчувати конфлікт п’єси образно, в живому яскравому сценічному вигляді.
Надзавдання вистави – не лише відповідь на запитання: заради чого я сьогодні ставлю цю виставу?
Надзавдання вистави пов’язане з ідеєю п’єси – це ідея п’єси, яка пройшла через мозок і серце режисера, це його біль та емоційний заклик, який має зачепити глядачів вистави. Це заклик до дії, до вирішення поставленої в п’єсі проблеми. Це очікувана емоційна та інтелектуальна реакція глядача на виставу в цілому.
Ідею можна висловити від третьої особи, а надзавдання завжди є ствердження чи засудження, становлення чи деградація висловлена у закличній формі емоційного звернення до глядачів.
Наскрізна дія вистави – це лінія розвитку боротьби основних конфліктуючих сил. Визначити наскрізну дію вистави можна відповівши на запитання: „За чим слідкує глядач протягом часу вистави?”
Наскрізна дія – це прагнення героїв п’єси до мети, до ствердження своїх життєвих ідеалів, своєї життєвої позиції. Як правило, вона визначається дієсловом, або словосполученням „боротьба за……”.
Наскрізна дія кожного персонажа (його прагнення до життєвої мети) реалізується в руслі наскрізної дії вистави, або протидіє їй.
2.2. Образ і стиль вистави
Образ вистави – складне утворення, яке складається із зорового образу, музичного, пластичного, дієвого образів. У цій частині Постановочного плану слід особливу увагу приділити викладу емоційного передчуття образу – „зерна” вистави, з якою образ виростає, розвивається і конкретизується у компонентах вистави.
В „зерні” зашифроване відчуття сценографічного вирішення, атмосфери вистави, пластичного малюнку та музично-шумового оформлення. На формування образу вистави великий вплив має перше емоційне враження від п’єси.
В цьому розділі дипломної роботи слід описати своє перше емоційне враження враження від п’єси. Життєві та творчі асоціації, які виникли у режисера під час прочитання п’єси, слід проаналізувати у трьох вимірах – перші асоціації, які виникли при першому знайомстві з п’єсою, визначити: що залишилось в ряду асоціацій після детального аналізу п’єси, що виникло нового?
Емоційне відчуття конфлікту – „зерно” вистави. Тільки розгадавши авторський задум, „захворівши” надзавданням вистави, можна відчути конфлікт емоційно, пронизати цім емоційним почуттям всю виставу. Ось так уявляв собі
В. Немирович-Данченко конфлікт роману Л.М. Толстого „Анна Кареніна”: „Це Анна, охоплена почуттям, і ланцюг – суспільство і сім’я. Краса – жива, природна охоплена природнім бажанням, і краса – штучна, надумана, підкорююча та знищуюча. Жива прекрасна правда – і мертва імпозантна декорація. Природна воля і урочисте рабство. А над усім цим, навколо всього, в глибині всього – трагічна правда життя.
І хотілося б відразу дати, з першою завісою, цей фон, цю атмосферу, ці осяяні скіпетром і церквою урочисті форми життя – княгиня Бетсі, дипломати, світло, палац, дворянство, лицемірство, кар’єризм, цивілізовано, красиво, міцно, гранітно, непорушно, блискуче і на око, і на вухо. І на цьому фоні, чи вірніше в цій атмосфері, – тому що і Анна, і Вронський самі плоть від плоті, і кров від крові цієї атмосфери, – полум’я шаленого почуття. Анна з Вронським, охоплені палаючим вогнем, оточені з усіх боків золотими шитими мундирами, кавалергардським блиском, важкими ризами священнослужителів, пишними туалетами напівоголених красунь, фарисейськими словами, лицемірними посмішками, жрецькою насупленістю, з таємною розбещеністю у всіх кутках цієї імпозантної будови”.
Так В. Немирович-Данченко відчув емоційне зерно цього роману Л. М. Толстого, переклав його ідейний міст на мову сценічної виразності.
О. Д. Попов в трагедії В. Шекспіра „Ромео і Джульєтта” почув крик вражаючої дисгармонії життя, що визначило весь стрій вистави.
З емоційного зерна виростають бачення режисером майбутньої вистави в образах, в живій конкретній дії. Але це відбувається не відразу. На початку – що, а потім – як.
У даному розділі студентам не слід зв’язувати себе технологічною стороною справи і конкретними сценічним баченнями окремої сцени. Захопившись баченням окремої сцени чи ефектним сценічним прийомом, можна відвести виставу в бік від надзавдання: страх неможливості технологічно втілити той чи інший образ, обмежує, гальмує режисерську фантазію. Через те визначивши емоційне зерно вистави, необхідно намітити лише загальні контури образного строю, і тільки потім, в процесі подальшої роботи вимальовується цілісна картина, відбувається, за виразом О.Попова, „процес визрівання образу вистави, кристалізація ідеї в образ”.
Вистава повинна бути зіграна за тими ж умовами гри, за якими написана п’єса. Умови гри визначають жанр та стиль вистави. Кожна п’єса – це свої умови гри. Найти для кожної вистави свої умови гри – це означає поглянути на відображене в п’єсі життя під авторським кутом зору; визначити спосіб існування драматургічного матеріалу, характер і форму спілкування актора з глядачем; це значить визначити „принцип відбору” виразних засобів, котрі в кінцевому результаті і визначає реалізм обраної умовності, визначає весь стрій вистави. „Ось цю умовність… і потрібно шукати. Вона, ця умовність визначає і манеру акторської гри, і форму сценічного майданчика, і те, чи робити поїзд в натуральну величину чи обійтися тільки характерними формами… чи не показувати навіть їх.”
Сценічний образ виникає як взаємодія усіх компонентів вистави ( акторське виконання, зорове вирішення, музика, тощо) і визанчається режисерським задумом. Режисер-постановник синтезує зусилля усіх учасників вистави, створюючи єдиний художній образ вистави.
В даному розділі слід зафіксувати не лише початкові відчуття образу вистави, його емоційного «зерна», ряд асоціацій, які дали поштовх для режисерського задуму вистави, а й характер майбутнього образу, його зміст.
Це попереднє бачення вистави, як живої людини, яку можна яскраво охарактеризувати, відзначити характерні індивідуальні риси, темперамент, переважаючий настрій, емоційний фон.
В образі вистави (передчутті, баченні цього образу) має бути зафіксований загальний тон вистави, відчуття темпоритму, атмосфери, міри умовності, жанру і стилю постановки, пластики та використання музики.
1 2 3 4