Давньогрецька трагедія. Творчість: Есхіла, Софокла, Евріпіда
Як відомо, трагедія - це драматичний твір, в якому показано головного героя в таких обставинах,
що ведуть його до загибелі або до катастрофи. Звідси загибель називають трагедією, а випадок,
який закінчується загибеллю чи катастрофою, - трагічним. Трагічний герой давньогрецьких трагедій здебільшого вимальовувався приреченим на загибель, яку йому придрікали надприродні сили, міфічна доля. Але герої цих трагедій не тільки прості виконавці приписів Долі, а й люди з певними особистими прагненнями, певними моральними поняттями, які теж виявляються у їхніх вчинках. Трагедія мала завданням глибоко зворушити глядача не лише стражданнями головного героя, але й величчю його людської душі, яка в кінці твору бере верх навіть над Долею.
Трагедія виникла в давній Греції і пройшла довгий шлях розвитку, змінюючись при цьому в ряді своїх структурних рис. Давня грецька трагедія бере свій початок з народних святкових обрядів на честь бога вина Діоніса - бога, що помирає і воскресає, одного з найпопулярніших богів Еллади.
Свята «діонісїї» проходили з процесіями, на яких виступали хори, що співали пісні і гімни (дифірамби), оплакуючи смерть Діоніса, і в діях відображали його життя та страждання. В жертву Діонісові приносили козла. Саме пісні і обряди на честь Діоніса стали зародком театральної дії, яка здобула назву трагедії.
Афінський театр, який виникає в період загальнонародного підйому, котрим супроводжувався процес формування демократичної держави, став ареною боротьби основних ідей суспільної думки. Найбільш актуальні і хвилюючі людей проблеми знаходили свій вираз в образах, що створили великі драматурги Есхіл, Софокл і Евріпід. Вони брали свої сюжети з міфів, героїчного епосу, обираючи ті епізоди, у яких особливо гостро постають питання: що є людина, який сенс життя? Кожне з цих імен відображає три основні етапи історії афінської демократії.
«Батько трагедії» Есхіл (525 - 456 рр. до н.е.) - сучасник греко-перських війн, учасник битв при Марафоні, Саламіні і Платеях, був поетом становлення афінської демократичної державності. Він створив величні образи борців за щастя людей, зобразив тріумф колективу вільних громадян і спромігся розкрити за допомогою міфологічних образів виникнення демократичної держави з родового ладу. Народившись у 525 році до н.е. в Елевсині в аристократичній родині, Есхіл біля 472 року був змушений емігрувати до Сицилії, де жив при дворі тирана Гієрона.
Його найголовніші трагедії були написані за часів життя на Батьківщині - у Греції. Він є автором близько 80 п'єс, з яких збереглися сім. Найбільш відомого його трагедія — «Прометей закутий». Вона розповідає пре мужнього титана Прометея, який викрав у богів вогонь дав його людям, за що був жорстоко покараний Зевсом Образ Прометея став символом сили духу, незламної мужності.
Трагедія «Благальниці» («Hiketides») викладає історію п'ятдесяти дочок Даная, що забажали втекти з Єгипту, щоб не виходити заміж за своїх двоюрідних братів, синів Єгипту, і знайшли притулок в Аргосі. Через надмір архаїзмів ця трагедія довгий час вважалася найранішим зі збережених творів Есхіла, однак папірусний фрагмент, опублікований 1952, дозволяє датувати її приблизно 463 до н. е..
Історіософія Есхіла, закладена у його трагедіях, найбільш виразно виявила себе у трагедії «Перси», яка вперше була поставлена у рік вигнання самого Есхіла із Греції - у 472 році. Згідно з історіософією Есхіла, сама доля і боги визначили для персів володарювання в Азії, а грекам, відповідно, - у Європі. Тому перси не мали жодного права переступати межі Азії. Коли ж вони порушили цю волю богів, вони стали на межу темної і злочинної трагічної зухвалості, а греки, навпаки, захищали свою незалежність завдяки своєму мудрому, і водночас світлому і благородному «благомисленню», тобто думанню в ім’я світлих і благородних ідей.
Хоча перси і навчені богами і долею бути переможцями, тим не менше Дарій знав свої межі і волю богів, і тому був мудрий тим, за словами хору трагедії «Перси», що не розширював своїх володінь у Європі. Натомість Ксеркс перейшов природні межі Азії і Персії і тим самим порушив заповіт долі і богів, і, відповідно, з’їхав з глузду, насмілившись закувати у кайдани та ланцюги самого бога Посейдона - море. Це бачення Есхіла стало загальногрецьким Протиставлення Греції і Персії підкреслюється у Есхіла ще й протиставленням вільного народу, який має право самому вибудовувати свою долю, і східного народу, котрий лежить ниць перед деспотом і рабським чином виконує його волю, з усіма його злочинними планами, включно.
Своїм бажанням урівняти ці два народи і уподібнити греків до персів, Ксеркс, на переконання Есхіла, є злочинцем не лише проти греків взагалі, але й проти всесвітньої історії, втручаючись у справи богів і законний, згори встановлений порядок і хід речей.
Вся боротьба свободи і деспотизму, що призвела до перемоги маленької, але вільної Греції, над величезною і рабовласницькою Персією глибоко надихає Есхіла у даній трагедії. Він образно передає її у вигляді сну, який приходить до однієї з героїнь трагедії Атосси, і у якому розповідається, як Ксеркс запрягає в одну квадригу - колісницю разом двох красивих жінок, одна з яких вбрана у перський одяг, а інша - у грецький. Торжество свободи показане у Есхіла, полягає, за задумом автора, у тому, що персіянка покірно несе свій хрест і підкоряється ярму без жодних заперечень. Грекиня, навпаки, виривається з - під ярма і швидко тікає геть, внаслідок чого сам Ксеркс, який сидить в такій незручній однокінній квадризі, падає з неї і розбивається.
( Квадри́га — антична двоколісна колісниця, яку тягне четвірка коней, запряжених в один ряд )
Майстерність Есхіла зростала разом із розвитком самої трагедії. Якщо його перші твори скоріше нагадували ліро-епічну ораторію, оскільки в них переважали хорові партії, з плином часу його трагедія значно ускладнюється, набуває монументально - патетичного стилю, титанізму, породженого могутнім піднесенням афінської держави. Есхіл першим вводить прийоми, що стали надбанням драматургії нових часів. Зокрема, він першим використав формулу трагічного мовчання; пісні хору в його трагедіях часто створюють атмосферу жаху на сцені, тобто чекання чогось страшного і неминучого. Також поет починає вживати прийоми контрасту, трагічної іронії. Він уміло використовує пророцтва і віщування, те, за допомогою чого було вчинено злочин, щоб знов і знов створювати атмосферу напруження на сцені, викликати у глядачів почуття співчуття і жаху. Есхіл також став першим із трагіків, що запровадив у театрі мальовані маски з виразом трагічних настроїв людини, декорації, а також котурни.
Софокл народився в селищі Колонос, що існувало на відстані приблизно за 2,5 км на північ від Афінського акрополя. Різні джерела вказують на 488, 495 та 496 р. до н. е. Його батько Софілл був заможною людиною, власником зброярні. Майбутній поет отримав добру освіту, навчався музиці у Лампра, а крім того, здобував відзнаки на атлетичних змаганнях. Змолоду Софокл відрізнявся надзвичайною красою, імовірно, тому йому доручили очолити хор юнаків, що співали вдячні гімнибогам після перемоги над персами при Саламіні (480 до н. е.).
Софокл ввів у трагедію, порівняно з Есхілом, і ряд нововведень. Кожна його трагедія становить, насамперед, як драматичний твір, закінчене ціле, оскільки поета цікавить доля окремої людини, а не цілого роду. Його діалоги більш жваві, характери дійових осіб розкриваються значно глибше.
Герої у Софокла, - сильні натури, які не знають, за винятком Неоптолема, вагань. Вони дужче індивідуалізовані, аніж в Есхіла, і тому вони життєвіші. В описі героїв Софокл використовує прийом контрастового протиставлення, що дає змогу підкреслити головну рису їхнього характеру: героїчна Антігона і безвольна Ісмена, сильна Електра і нерішуча Хрісофеміда, гуманний Одіссей і деспотич ні Атріди. Едіпові протистоять, з одного боку, розсудливий, холодний і безжалісний Креонт, котрий своїми рисами відтіняє благородство і людяність Едіпа, а, з іншої сторони, старий і сліпий провидець Тересій, який нестримності і несправедливості царя протиставляє величезний життєвий досвід, а головне - знання минулого і майбутнього.
Прийом контрасту використовує Софокл і в композиції трагедії: в кінці твору Едіп потрапляє становище, що є протилежним від того, в якому він перебував на початку твору. Арістотель у «Поетиці» звертає особливу увагу на композицію Софоклових трагедій. Він підкреслює в них пізнавання з перипетією - перехід від незнання до знання, пов’язаний з поворотом до несподіваного. Цілеспрямованість, напруженість дії приводить трагедію Софокла до логічної розв’язки «з необхідності». У всіх трагедіях, що дійшли до нас, за винятком однієї з останніх - «Філоктет», немає втручання богів - розв’язки, звичайної в Евріпіда.
Головною ідеєю трагедій Софокла стало безсилля людини перед долею.
Він зображає своїх героїв прекрасними, мужніми людьми, які гинуть у зіткненні з безжальною долею. Увага до індивідуальності, яка самостійно робить свій вибір у житті, - ось зміст його творів, таких, зокрема, як «Цар Едіп», «Антігона». У трагедії «Антігона» Софокл розкриває один з найглибших конфліктів сучасного йому суспільства, конфлікт між родовими неписаними законами і законами державними. Релігійні вірування, що сягають своїм корінням в глиб віків, в родову общину, наказували людині свято шанувати кревно споріднені зв’язки, дотримувати усіх обрядів щодо кревних родичів. З другого боку, будь-який громадянин полісу повинен був дотримуватись державних законів, котрі часом різко суперечили традиційним сімейно-родовим нормам.
Конфлікт трагедії «Антігона» розгортається між Антігоною і фіванським царем Креонтом, що посів престол після загибелі своїх племінників Етеокла і Полініка. Проте за цими двома героями стоять значно важливіші, божественні сили, які і вступають у протиборство одні з одними. Саме вони керують діями Антігони і Креонта, примушують їх відстоювати свої позиції. Антігона захищає право сестри поховати Полініка, з яким зв’язана родинними узами, освяченими в прадавні часи богами. Креонт, в свою чергу, захищає право царя вимагати неухильного дотримання законів, перед якими рівні і царська донька, і донька злидаря. Тим самим Софокл створює надзвичайно напружену колізію, коли кожен з героїв виявляється правим. Автор ніби нікому і не віддає переваги, бо покарані обидва: і Антігона, і Креонт. Проте стає зрозумілим, що моральну перемогу таки здобуває героїня: її смерть викликала ще жорстокіше і страшніше покарання погордливого царя. Відповідно до поглядів поета, боги ніколи не помиляються, а людина завжди може допуститися помилки. Головна ж ідея трагедії «Антігона» полягає у демонстрації бачення автора, пронизаного переконанням у тому, що неписані, родові закони значніші від законів державних, писаних.
Конфлікт між прагненнями людини і необхідністю дійсності приводить поета і до визнання залежності вільної та розумної людини від волі богів. Це лейтмотив трагедії «Едіп-цар». Тут, визначаючи божественну рокованість, проти якої безсила людина, Софокл в умовах відокремлення особи від нравів полісної більшості, показав її у вільному прагненні ухилились від рокованого, боротися з ним. У цій трагедії Едіп має силу, притаманну лише безсмертним. Роки і страждання виснажили його, та він сповнений усвідомлення своєї невинності і з впевненістю говорить, що в його злочині не було ні умислу, ні гріха. Він знає про призначену йому Аполлоном роль бути благодійником країни, де він отримає блаженний спокій.
Навіть сама Едіпова смерть незвична. Тільки одному Тесеєві стає відомо, як помер Едіп. «Аякс». Тут думки Софокла про всемогутність богів, а також про ницість і мінливість людського життя проходить червоною ниткою крізь усю трагедію. Грецький герой Аякс Теламодід, син соратника Геракла Теламона, котрий з великою доблестю бився під Троєю, вступив у двобій з самим Гектором, який, як відомо, закінчився внічию. Хоробро бився він з троянцями і за тіло Ахілла, і взагалі після загибелі останнього, став наймогутнішим грецьким воїном. Гине він у трактуванні Софокла лише внаслідок того факту, що, сподіваючись на свою хоробрість і вміння володіти зброєю, відмовився від допомоги богів і зумів сказати самій Афіні Палладі зухвалі слова: «Володарко, інших аргів’ян криком підбадьорюй, а там, де стою я, Аякс Теламонід, ворог зімкнутого строю не прорве». Тому навіть така людина, як Аякс, кращий боєць, за визначенням Афіни, має, у покарання за свою зухвалість, відчути всю силу богів. Боги виявляють свою силу, позбавивши героя на мить розуму. Отямившись, Аякс діє вже свідомо, за власного волею, яка призводить його до думки, що він має «прекрасно померти». Смертю Аякс, якому важко визнати свою вину перед богами, хоче повернути собі честь. «Богам я не боржник», - промовляє він, але під впливом обставин має змиритися і визнати, що «богам слід підкоритися». Виконуючи релігійний обряд, як «повеліває обов’язок», Аякс з молитвою звертається перед смертю до богів. Якщо за часів Есхіла і Софокла танкова трагедія виражає інтереси класу вільних виробників, земельних власників, які відстоюють інтереси свого полісу (міста - села), в останній чверті 5-го століття роль і характер танкової трагедії істотно видозмінюється. Все наполегливіше починає вона служити інтересам людей нової соціальної групи - купців і ремісників, людей демократії. Все наполегливіше проникають до неї ідеї нової філософії і моралі.
Яскравим прикладом цього нового і останнього, кульмінаційного етапу у розвиткові грецької
трагедії стає Евріпід (485/80-406 рр. до н.е.), один з найяскравіших представників і адептів афінської демократії. Світогляд Евріпіда формується саме в епоху глибокої кризи цієї афінської демократії. Він в основному і відобразив явища, які були спричинені кризою полісної ідеології, моралі, етики. Боги в Евріпіда - це вже не сумирні істоти - покровителі держави, сім’ї, як їх зображали Есхіл і Софокл. У Евріпіда вони мстиві, заздрісні, і спроможні з-за ревності вбити чесну і сміливу людину.
Внутрішній світ людини: любов, ревність, радість, печаль, цікавлять його в першу чергу. Евріпід був родоначальником психологічної драми. На відміну від Софокла, який зображав людей «якими вони мають бути», Евріпід намагається зобразити людей такими «якими вони є».
Причиною долі людини, вважав митець, є не фатум, а характер, пристрасті самої людини. Будь-яка пристрасть, якщо не стримувати її, може привести людину до загибелі. Цар Агамемнон, запалений прагненням влади, приносить в жертву власну доньку («Іфігенія в Авліді»)
У цій трагедії Іфігенія зображена в оточенні особистостей, котрі переживають глибокий конфлікт між обов’язком і особистим щастям. На першому місці серед них виступає сам Агамемнон. Останній усвідомлює, що Іфігенія має бути принесена в жертву заради перемоги греків насамперед тому, що хор патріотично налаштованих військ вимагає цієї жертви. «Еллада мені наказує, - говорить
Агамемнон доньці, - тебе убити... їй смерть твоя потрібна і хочу я чи ні, їй все одно: ми з тобою ніщо перед Елладою, і якщо наша кров, вся кров, дитино, потрібна її свободі, Атрід та донька Атріда не відмовлять».
Як ми бачимо з цього аналізу, у Евріпіда, на відміну від Софокла, на перший план виходить самотня, переобтяжена проблемами, боротьбою між пристрастями та обов’язком людина. Образ такої людини, він, як і інші демократи епохи Перікла, переносить і на Агамемнона, і на самого Перікла, та інших правителів-аристократів, показуючи їхні слабкості і недоліки як володарів «держав могутніх, дужих - та безчесних» і прирівнюючи їх тим самим до інших людей.
У фрагменті до трагедії «Олександр» Евріпід проводить знак рівності між царями, як Агамемнон та Олександр, і напівбогами, як Геракл, з одного боку, і усіма людьми, з іншого. З цього приводу він зазначає: «І благородні, і неблагородні - однакового походження. На самому початку, коли ми з’явились на світ, мати-земля усім дала однаковий вигляд. Нічого такого, що б нас відрізняло один від одного, ми від природи не отримали. Лише час та звичай спричинили відмінності між людьми і звеличили благородне походження»
У ранній трагедії «Алкеста», поставленій Евріпідом у 438 р. до н.е. подібна думка проводиться автором і щодо героя з героїв - Геракла. Він зображений у трагедії зовсім не так, як його звичайно змальовували - героєм усієї Греції, який здійснив стільки величних подвигів для користі людства.
Навпаки, у баченні Евріпіда Геракл постає як такий собі добродій з щирою душею, як людина, яка любить і уміє насолоджуватися життям та його спокусами, уміє платити добром за добро, але ми жодного разу не бачимо його в ореолі подвигів.
Свою життєву філософію Евріпід викладає у тому епізоді трагедії, коли Геракл по дорозі до Фракії заходить до палацу фессалійського царя Адмета, у якого щойно померла молода дружина царівна Алкеста. Адмет, аби не засмучувати Геракла, приховав від нього своє горе, влаштував гостя у віддаленому покої, надіслав туди вино і страви і приставив раба для послуг. Геракл п’є вино іспіває бадьорих пісень. Така поведінка гостя обурює раба і він висловлює своє обурення Гераклу. У відповідь герой викладає свої світоглядні принципи - житейську філософію звичайної людини.
«Чи знаєш ти, рабе, в чому наше життя? - запитує Геракл. І відповідає: «Дізнайся - всіх смертних очікує могила, і ніхто з нас не знає, чи буде він живий під ранок. Нам доля шляхів не відкриває: ні наукою, ні хитрістю її не купиш таємниць. Зметикуй це, і веселись. За кубком хоч один день, та твій; а завтра - чиє то завтра? З богів ти шануй особливо, друже, найсолодшу для смертних, Кіприду, і в сторону жени все інше!»
В Евріпіда добачаємо також і критичне ставлення до міфології як основи давньогрецької народної релігії. Проводити принцип цілковитого заперечення всіх богів трагік, звісна річ, не міг, бо тоді жодна з його трагедій не побачила б світу. Він визнає якусь божественну сутність, яка керує світом.
“Медея”
Дія трагедії Евріпіда відбувається в Коринфі, перед домом Медеї. Подружжя Ясон і Медея перебувають у скрутному матеріальному й суспільному становищі. Ясон вирішує виправити становище через шлюб з дочкою місцевого царя Креонта. Ясон пояснює Медеї, що цей шлюб вирішить багато проблем і буде на користь їхнім дітям, проте Медея, звичайно, має піти. Медея не може змиритися з таким рішенням Ясона, не може допустити, аби з нею вчинили, як з покинутою дружиною.
Вона вирішує помститися суперниці й посилає їй через своїх дітей отруєний одяг, дочка Креонта, одягнувши одяг, згорає живцем разом з батьком, який намагався її врятувати. Аби довести свою помсту до кінця, Медея власноруч убиває обох своїх синів від Ясона. У надісланій їй Геліосом крилатій колісниці, запряженій драконами, вона востаннє з'являється над Ясоном, демонструючи свою недосяжність і тріумф помсти. В останньому діалозі Ясона й Медеї Ясон проклинає свою колишню дружину, нагадує їй, що вона стала його дружиною, ціною зради батьківщини та вбивства власного брата. Натомість Медея закидає Ясонові вину в смерті їхніх дітей, оскільки він зруйнував їхню сім'ю, вона пророкує йому страшну смерть. Потім Медея здіймається на колісниці високо в небо, забравши з собою трупи дітей.
Евріпід, як трагічний поет, відзначався і особливою майстерністю побудови перипетії трагедії.
Трагедія у нього завжди причинно умотивована, життєво - виправдана. Мова трагедій Евріпіда - проста і виразна. Хор у його трагедіях вже не відіграє великої ролі, він співає чудові ліричні пісні, але в розв’язанні конфлікту участі не бере. Евріпіда, як і більшість трагіків, до кінця так і не зрозуміли його сучасники, оскільки його досить сміливі погляди на природу, суспільство, релігію здавалися надто вже незвичними для пануючої ідеології, яка цементувала тодішнє давньогрецьке суспільство. Давньогрецька трагедія як феномен зароджується і знаходить своє оформлення на 100-120 років раніше від комедії. Вона стала першим етапом формування світобачення античного елліна в материковій Греції, а також в українських Криму і Північному Причорномор’ї.