2. Вакцинація: медичні, правові та етичні аспекти
жодна вакцина не дає 100% індивідуального результату
побічна дія (поствакцинальні реакції та ускладнення – ПВР та ПВУ)
вакцинозалежність популяції стосовно захисту від інфекцій (необхідність проведення вакцинації навіть за відсутності захворюваності)
збільшення антигенного навантаження та кількості інвазивних процедур
відсутність індивідуального підходу при проведенні масової імунопрофілактики
розробка і застосування вакцин потребує неабиякої обережності з боку науковців та лікарів (чи можливо визначити в рандомізованих контрольованих (РКД) ефективність вакцини не порушуючи етичних норм?)
застосування генноінженерних технологій (ГМО-вакцини, ДНК-вакцини)
масове застосування у виробництві вакцин чужорідних людині культур клітин тварин, які можуть містити патогенні для людини віруси
масове застосування у виробництві вакцин абортивного матерілу
застосування у виробництві вакцин токсичних речовин-консервантів (фенол, сполуки ртуті), хоча й у мізерних і, як вважається, нетоксичних концентраціях
зростання собівартості вакцинації як через збільшення кількості самих вакцин, так і завдяки поліпшенню їх якості
чи гарантує держава Україна матеріальну компенсацію при виникненні ПВУ ?
обов’язковість вакцинації з точки зору свободи і прав людини (зокрема, чи може невакцинована дитина відвідувати навчальні заклади ?)
антивакцинальний рух
3.Вакцинопрофілактика і біотероризм
Зазвичай під терміном біотероризмом мають на увазі таємне вживання біологічних засобів з метою уражання людей і створення психологічного впливу на населення в цілому. Найпростіший і небезпечний спосіб біотероризму — використання біологічних засобів, що проникають всередину організму через шкіру, легені або шлунково-кишковий тракт (засоби біотероризму можуть знаходитися в повітрі, воді, їжі та на предметах в місцях масового скупчення населення). В сучасному світі головним джерелом біологічної небезпеки служать збудники інфекційних захворювань, які можуть бути використані як засоби біотероризму.
У 1972 році більшість країн світу ратифікували конвенцію про заборону біологічної зброї. Проте, на даний момент неможливо повністю усунути загрозу вживання цього виду зброї окремими країнами, які ведуть секретні роботи з високовірулентними мікроорганізмами під приводом створення звичайних засобів біологічного захисту. Сучасна історія знає немало випадків викиду вирощених в лабораторних умовах збудників особливо небезпечних інфекцій у довкілля. При цьому найбільшу небезпеку являють мікроорганізми, отримані методами генної інженерії.
4.Історія імунопрофілактики
Введення невеликої кількості вірусу натуральної віспи під час вдиху через ніс чи безпосередньо завдяки кільком підшкірним ін’єкціям (варіоляція) для вироблення в організмі опірності захворюванню стали практикувати в Х-ХІ ст. в Центральній Азії. Згодом таку практику було поширено по всьому світу: назальний спосіб введення все ширше застосовували в Азії та Африці, а підшкірні ін’єкції – в Європі. В 1721 р. варіоляцію стали проводити в Англії. Саме в цій країні в 1798 р. Едвард Дженнер після вивчення випадку успішного захисту від натуральної віспи завдяки варіоляції вірусом коров’ячої віспи (нетяжкого захворювання) почав робити щеплення від натуральної віспи. Вони стали першими систематичними заходами боротьби із захворюванням за допомогою імунізації. В 1885 р. Луї Пастер створив першу вакцину для захисту людини від сказу. Анатоксини від дифтерії та правця стали застосовувати на початку ХХ ст., протитуберкульозну вакцину Кальметта – Герена (БЦЖ) – в 1927 р., поліовакцину Солка – в 1955 р., вакцини від кору та паротиту – в 60-х рр.
5.Вакцинація (імунізація)
Імунізація (лат. іmmunis – вільний, звільнений від будь-чого) – найефективніший і економічно вигідний захист від інфекцій. Вона полягає у введенні заданого антигену в неагресивній формі, але в імуногенних дозах для індукції захисної імунної відповіді та формування імунної пам’яті. Імунізація забезпечує активну та пасивну біологічну стійкість до певних інфекційних захворювань.
Штучна активна імунізація передбачає створення імунітету шляхом введення вакцин (вакцинний антиген – ослаблений чи вбитий патоген, або штучно синтезований білок, який ідентичний білку патогена) чи анатоксину (обеззараженого бактеріального токсину, який зберігає свої антигенні властивості). При інфекціях з довгим інкубаційним періодом, наприклад при сказі, активна імунізація дає змогу запобігти захворюванню навіть після зараження. Залежно від типу антигена активна імунізація сприяє формуванню високо-специфічного тимчасового чи постійного імунітету.
Штучна пасивна імунізація – це введення сироваткових препаратів і γ-глобуліну (імуноглобулінів). За допомогою пасивної імунізації можна швидко створити тимчасовий імунітет тривалістю 1-6 тиж. Повторна пасивна імунізація не підсилює імунітет і часто супроводжується ускладненнями. Її найчастіше проводять після контакту із збудником та за неможливості активної імунізації. Серед мікроорганізмів, з якими можна успішно боротися за допомогою вакцинації, можуть бути віруси (наприклад збудники кору, краснухи, паротиту, поліомієліту, гепатиту В, сказу) чи бактерії (збудники туберкульозу, дифтерії, кашлюку, правця, гемофільної інфекції). Сьогодні в усіх країнах світу, що розвиваються, проводять регулярну вакцинацію проти кору, поліомієліту, дифтерії, правця, кашлюку та туберкульозу. До основного пакету вакцин, що є стандартом протягом багатьох років, додали кілька нових. Це імунізація проти гепатиту В, яка доступна дітям яка рекомендована в тих країнах, де є засоби для її проведення (здійснюють у 89 країнах). Вакцина від жовтої лихоманки доступна приблизно в двох третинах країн, де є ризик виникнення осередків зазначеної інфекції. Регулярну імунізацію проти краснухи проводять в 111 країнах. Програми імунізації можуть стосуватися підлітків і дорослих (залежно від конкретного захворювання), а також новонароджених і дітей молодшого віку.
Шляхи введення вакцин
Вакцини зазвичай уводять парентерально (підшкірна чи внутрішньом’язова ін’єкції), незалежно від природного шляху потрапляння збудника в організм людини. Виключенням є лише жива вакцина проти поліомієліту, яку вводять пeрорально – так само як проникає збудник. Крім двох зазначених способів імунізації для деяких типів вакцин вивчають можливість використання аерозолів (при цьому вакцина має потрапляти в організм людини через слизову оболонку носа). Є аерозольні форми, наприклад вакцини проти кору, грипу та респіраторно-синцитіального віруса (збудника бронхіоліту у дітей).
Ревакцинація
Вакцинація буває як одноразовою (кір, паротит, туберкульоз), так і багаторазовою (поліомієліт, адсорбована кашлюково-дифтерійно-правцева вакцина; АКДП). Ревакцинація – захід, спрямований на підтримку імунітету, виробленого завдяки попереднім щепленням. Повторна імунізація сприяє досягненню вираженішої імунної відповіді та підвищенню стійкості організму до збудника.
«Турова» вакцинація
План «турової» вакцинації («catch-up») включає одномоментну початкову імунізацію населення, що її проводять для швидкого переривання ланцюга передачі інфекції за різкого підвищення захворюваності. Такі кампанії проводять у короткі строки (від 1 тиж до 1 міс). Зазначені заходи за координації МОЗ України здійснюють місцеві органи охорони здоров’я з використанням засобів масової інформації.
Види вакцин
Живі вакцини – містять ослаблений живий мікроорганізм. Прикладом можуть бути вакцини проти поліомієліту, кору, паротиту, краснухи чи туберкульозу. Можуть бути отримані шляхом селекції (БЦЖ, протигрипозна).
Інактивовані (вбиті) вакцини – містять вбитий цілий мікроорганізм (наприклад цільноклітинна вакцина проти кашлюку, інактивовані вакцини проти сказу, вірусного гепатиту А). Їх вбивають фізичними (температура, радіація, ультрафіолетове випромінювання) чи хімічними (спирт, формальдегід) методами. Такі вакцини реактогенні, тому їх застосування обмежене.
Хімічні – містять компоненти клітинної стінки та інших частин збудника, як наприклад в ацелюлярній вакцині проти кашлюку, кон’югованій – проти гемофільної або менінгококової інфекції.
Анатоксини – вакцини, що містять інактивований токсин (яд), який продукують бактерії. Після оброблення токсичні властивості зникають, але залишаються імуногенні. Прикладом може бути вакцина проти дифтерії та правця.
Векторні (рекомбінантні) вакцини – вакцини, отримані методом генної інженерії. Сутність методу полягає в тому, що гени вірулентного мікроорганізму, які відповідають за синтез протективних антигенів, вбудовують у геном «нешкідливого» мікроорганізму. Останній під час культивації продукує та накопичує відповідний антиген. Векторними є рекомбінантна вакцина проти вірусного гепатиту В, ротавірусної інфекції.
Асоційовані вакцини – вакцини різних типів, які містять кілька компонентів (АКДП) та комбіновані вакцини на основі АаКДП (з ацелюлярним кашлюковим компонентом; DTPa).
Сьогодні щеплення дітей може бути проведене різними типами вакцин. В усьому світі перевагу віддають використанню комбінованих вакцин, одна ін’єкція яких захищає від кількох хвороб (Інфанрикс, Пентаксим, Пріорикс тощо).
Як діють вакцини?
Зазвичай вакцини постачають імунну систему нешкідливими копіями антигена: фрагментом поверхневої оболонки бактерії/віруса чи неактивним різновидом токсину, на який імунна система реагує як на «чужорідний». Як тільки антиген виявлено імунною системою, білі кров’яні клітини (В-лімфоцити) починають виробляти антитіла (імуноглобуліни), що мають бути прикріплені саме до цього антигена. Продукується багато копій антитіл, які блокують його поширення. Функція імуноглобулінів різних класів (IgM, IgE, IgA та підкласів IgG) полягає в боротьбі організму з інфекцією (профілактика, обмеження початкової інфекції та подальшої віремії чи бактеріємії, а також знешкодження інфікованих клітин через клітинну цитотоксичність, що залежить від наявності антитіл, або через комплемент-опосередкований лізис). У випадку зовнішньоклітинної інфекції специфічному антитілу потрібна сильна підтримка Т-лімфоцитів-хелперів 1-го типу CD4+ (Тh1). Крім того, антитіла значно полегшують розпізнавання та знешкодження агента, що проник, для інших структур імунної системи, в тому числі фагоцитів і кілерних клітин. У разі справжнього інфікування виробляється ще більше антитіл, які, в міру їх прикріплення до намічених мішеней, можуть безпосередньо заблокувати активність штаму віруса чи бактерії і тим самим перемогти інфекцію. Імунна система має здатність «запам’ятовувати» та зберігати імунітет до вірусів чи бактерій на роки, десятиріччя або навіть на все життя, тому готова перемогти наступну інфекцію і навіть зробити це швидко. Така здатність є значною перевагою імунної системи: для вироблення ефективного захисту від мікроба, що вперше потрапив в організм, потрібно від 7 до 12 днів, а за цей час (якщо людина не щеплена проти зазначеного патогена) може розвинутися серйозне захворювання та навіть смерть.
Біотехнологія – штучне відтворення та (або) модифікація біологічних процесів в промислових і лабораторних умовах з метою отримання продукції або наукової інформації для задоволення потреб суспільства
Класифікація сучасних біотехнологій та їх роль в медицині та супільстві:
Класичні біотехнології (використання мікроорганізмів-продуцентів)
Репродуктивні технології (штучне запліднення в тваринництві та медицині, сурогатне материнство)
Регенеративна медицина (трансплантація органів і тканин, застосування стовбурових клітин)
Генна інженерія або технологія рекомбінантної ДНК (створення генетично модифікованих (трансгенних) організмів (ГМО) для поліпшення властивостей та збільшення врожайності сільськогосподарських рослин, продукування інтерферону, соматостатина, інсуліну, вакцинних антигенів тощо)
Генотерапія
Клонування тварин та людини
Ризики, пов’зані з технологіями подвійного призначення
Навмисне створення неефективних вакцин;
Навмисне створення неефективних антибіотиків та противірусних препаратів;
Збільшення вірулентності мікроорганізмів;
Збільшення заразності мікроорганізмів;
Розширення кола сприйнятливих макрооганізмів хазяїв – збудників інфекцій;
Надання збуднику інфекції можливості ухилятися від діагностики;
Перетворення збудника або токсичної речовини на біологічну зброю.
Проблема полягає у розумному обмеженні використання технологій подвійного призначення, не створючи при цьому суттєвих перешкод щодо доступу до вигод від результатів наукових досягнень
Окремо визначається проблема біологічної загрози, пов’язана з біологічним тероризмом та використанням біологічної зброї.
Біотероризм – застосування небезпечних біологічних агентів для нанесення шкоди життю і здоров’ю людей заради досягнення цілей політичного чи ідеологічного характеру.
Біологічна зброя – це спеціальні боєприпаси, прилади із засобами доставки, що споряджені біологічними речовинами. Під біологічними речовинами розуміють патогенні мікроорганізми (бактерії, рикетсії, гриби, віруси); токсини, що утворюються деякими бактеріями; заражені комахи та комахи-шкідники, а також синтетичні хімічні речовини – гербіциди та дефоліанти. Біологічна зброя є засобом масового ураження і призначається для ураження людей, свійських та службових тварин, сільськогосподарських тварин і рослин.
Навмисне застосування таких біологічних речовин для ураження чи знищення людей, а також сільськогосподарських тварин і рослин входить у поняття «біологічна війна».
Для ураження людей в якості біологічних засобів найбільш ймовірне використання збудників чуми, сибірки, туляремії, меліоїдозу, бруцельозу, Ку-гарячки, висипного тифу, жовтої гарячки, натуральної віспи, венесуельського енцефаломієліту коней, токсину ботулізму і деяких інших.
Властивості біологічної зброї:
відносно легко доступна (природні осередки особливо небезпечних інфекцій існують повсюдно),
проста у виготовленні (практично у всіх країнах є лабораторії контролю за санітарно-епідемічною обстановкою з необхідним обладнанням;
будь-яке мікробіологічне виробництво можна переобладнати для вироблення великої кількості мікроорганізмів-збудників);
відносно проста у зберіганні й транспортуванні.
БІОЕТИЧНІ АСПЕКТИ ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ ТА ВИЗНАЧЕННЯ СОЦІАЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНИХ ІНФЕКЦІЙ
Масове (епідемічне) поширення інфекційних хвороб серед населення відповідної території суттєво впливало і продовжує впливати на історичний розвиток людства. За впливом на демографічну ситуацію можна виділити такі групи інфекції: — особливо небезпечні інфекційні хвороби (у тому числі карантинні, такі як чума, холера, жовта гарячка, а також некарантинні, такі як ВІЛінфекція, туберкульоз) — це інфекції, що характеризуються швидким поширенням серед населення, тяжкими та (або) стійкими розладами здоров'я у значної кількості хворих та високим рівнем смертності; — небезпечні інфекційні хвороби — це інфекції, що характеризуються тяжкими та (або) стійкими розладами здоров'я в окремих хворих і становлять небезпеку для їх життя та здоров'я; інфекції, що призводять до високої смертності серед дітей (кір, дифтерія, скарлатина, малярія, тощо); поширені інфекції, що передаються статевим шляхом; — соціально небезпечними, згідно з законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» (2000 p.), називають такі інфекції, виникнення і розвиток яких тісно пов'язані із соціально-економічними процесами, що відбуваються в суспільстві та загрожують життю і здоров'ю людей. До соціально небезпечних інфекційних хвороб відносять ВІЛ-інфекцію, інфекції, що передаються статевим шляхом, туберкульоз, проказу. Профілактика інфекційних хвороб і захист населення від інфекційних хвороб є одним із пріоритетних напрямків охорони здоров'я. Фінансування профілактичних і протиепідемічних заходів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів. Надання медичної допомоги хворим на інфекційні хвороби у державних і комунальних закладах охорони є безоплатним. Профілактичні, протиепідемічні, соціальні та освітні заходи повинні проводитися комплексно, при цьому необхідно здійснювати соціальний захист осіб, які хворіють на інфекції чи є бактеріоносіями. Інфекційні хвороби зумовлюють багато біоетичних проблем. Основною проблемою є конфлікт інтересів суспільства, безпеки громади та автономія особистості, що найбільш гостро виявляється у питаннях обов'язковості ізоляції, лікування та профілактики деяких інфекцій. Такі заходи певною мірою порушують право особистості на автономію, але вони необхідні для забезпечення безпеки суспільства.
Завдяки профілактичним і протиепідемічним заходам деякі інфекції майже повністю зникли, чітко контролюються. Легенева форма чуми — найнебезпечніша інфекція. За спустошуючі епідемії в давнину її називали «царицею смерті» або «великим мором» людства. Це зумовлено тим, що хворі постійно з кашлем виділяють у довкілля багато збудників чуми і створюють навколо себе «чумну» завісу з крапельок дрібнодисперсного слизу і крові, що містять усередині збудників. Увійшовши до цієї «чумної» завіси, незахищена здорова людина неминуче заразиться і захворіє. Оскільки чума — це зоонозна інфекція, ліквідація чуми та профілактика її виникнення пов'язана зі знищенням її природних осередків. Принципово це завдання вирішене. Нині розроблені високоефективні способи винищування диких гризунів. За допомогою цих заходів можна досягти такого зменшення чисельності тварин, коли епізоотичний процес затухає. Проте для виконання цього завдання необхідно об'єднання міжнародних зусиль, тому що це потребує економічних витрат, які не доступні економічно не розвинутим країнам. Завдяки вакцинації зникла натуральна віспа. Проте Міжнародні медико-санітарні правила у 2005 р. знову повернули віспу до розряду особливо небезпечних інфекцій, оскільки можливо, що вірус натуральної віспи залишився в арсеналі біологічної зброї деяких країн світу. Крім того, потенційно небезпечним є вірус віспи мавп, який може змінюватися і призвести до захворювання людей. Завдяки вакцинації рідко виявляють поліомієліт, украй рідко вмирають діти від таких дитячих інфекцій, як кір і дифтерія. Проте саме вакцинація дітей зумовлює найбільш гості біоетичні конфлікти. Спеціалісти впевнені в необхідності щеплення дітей, тому що вакцинопрофілактика зберігає життя та здоров'я мільйонам дітей. При цьому нині ніхто не наважиться стверджувати, що щеплення є абсолютно безпечним (можливі ускладнення). Виділяють такі реакції та ускладнення після імунізації: 1) реакції — підвищення температури тіла, біль, набряк м'яких тканин, гіперемію або інфільтрат у місці введення, лімфоаденопатію, головний біль, дратівливість, порушення сну, висипання неалергійного генезу, нудоту, біль у животі, диспепсію, діарею, міалгію, артралгію, транзиторну тромбоцитопенію); 2) ускладнення — післяін'єкційний абсцес, анафілактичний шок / реакції, алергійні реакції, фебрильні судоми, підшкірний холодний абсцес, поверхневу виразку, регіональний(і) лімфаденіт(и), келоїдний рубець, генералізовану.
БЦЖ-інфекцію, остеомієліт, остеїт. Слід зазначити, що тяжкі наслідки вакцинації спостерігаються дуже рідко. Несприятливі реакції, які виникають після щеплення, іноді не є їх результатом, ні як не пов'язані з вакцинацією, але сприймаються як негативні наслідки вакцинації. На жаль, іноді щеплення виявляються неефективними, тому що імунітет не формується і, незважаючи на зроблене щеплення, людина захворює. Проте головним є факт, що відсоток хворих після щеплення дітей є незначним, а захворювання, як правило, не є тяжкими. Дуже важливо, щоб використовувалися якісні вакцини та дотримувалися правил проведення вакцинації, своєчасно виявляли стани, що можуть призвести до несприятливих наслідків. Супротивники щеплень різняться за мірою радикальності. Існують категоричні супротивники вакцинації, що відстоюють необхідність повного скасування її застосування. Є активісти, що виступають проти масової вакцинації. Супротивники конкретних видів і форм вакцинації виступають, наприклад, проти імунопрофілактики сезонного грипу або використання живих вакцин для масового щеплення маленьких дітей. Супротивники вакцинації посилаються на такі аргументи: - загроза змови виробників вакцин, медичних працівників і державних службовців, які нібито нав'язують вакцини населенню з міркувань комерційної вигоди; - заперечення ефективності вакцинації, ролі в зниженні рівня захворюваності та необхідності у зв'язку з існуванням ефективного лікування або малою поширеністю хвороби; - твердження про навмисно неточну медичну статистику ускладнень. Найбільш активно виступають проти вакцинацій тоді, коли в країні благополучна епідемічна ситуація — інфекційні хвороби не реєструються або реєструються їх поодинокі випадки. Коли виникає епідемічний спалах, чисельність супротивників вакцинації швидко зменшується. Конфліктні ситуації в контексті вакцинації також виникають з точки зору можливості відвідування дитячих колективів дітьми, які не щеплені. Обов'язковість щеплення деякі батьки розглядають як порушення їх власної автономії. Проте наявність у дитячому колективі великої кількості невакцинованих дітей загрожує здоров'ю та життю дітей, яким за станом здоров'я щеплення протипоказані, тому порушує принцип соціальної справедливості та цінності кожного життя.
Вакцинація — лише одна з практик медицини, в якій індивід стає об'єктом стандартних маніпуляцій. Супротивники вакцинації як напрям медичного дисидентства є результатом розриву між етичними цінностями, що є частиною людської культури в широкому сенсі, та біомедичними технологіями, які є частиною науково-технічного прогресу. Регулювання біоетичних конфліктів і дилем полягає в дотриманні біоетичних принципів при проведенні будь-яких медичних втручань, а саме: поважання автономії особистості; інформування пацієнта (батьків) та отримання усвідомленої згоди на медичне втручання; конфіденційність; безпека для пацієнта; поважання гідності та цінність кожного життя; соціальна справедливість. Проблема вакцинації найбільш яскраво висвітлює необхідність зміни патерналістського принципу дій лікаря, який усю відповідальність за медичне втручання і його результат бере на себе, на партнерські рівноправні стосунки між лікарем і пацієнтом (батьками) та співпрацю обох сторін. Розвиток цивілізації супроводжується виникненням нових інфекцій. За останні півстоліття зареєстровано понад 70 нових інфекцій, і щороку виявляються нові інфекції, небезпечні для людини. При цьому вивчено лише близько 5—10 % вірусів, існуючих у природі. Науково-технічний прогрес також впливає на виникнення і розвиток епідемічних спалахів та епідемій інфекційних хвороб. Унаслідок широкого використання систем вентиляції виниклі спалахи легіонельозу. Як результат організацій мережі централізованого вирощування, переробки та зберігання харчових продуктів, системи громадського харчування проблемою розвинутих країн стали сальмонельоз, ієрсиніоз, інфекції, що спричинюються окремими штамами кишкової палички. Унаслідок широкого використання антибіотиків не тільки в медицині, а й у сільському господарстві, деякі штами мікроорганізмів, що спричинюють епідемічні спалахи, демонструють резистентність до лікарських засобів.
1 2 3 4