Ім'я файлу: готові білети.docx
Розширення: docx
Розмір: 103кб.
Дата: 02.02.2021
скачати
Пов'язані файли:
KARTKA_FUTBOLISTA.doc
Посібник Коктейлі.docx
ФІЗИКА 8 КЛАС.pptx
Розширення: docx
Розмір: 103кб.
Дата: 02.02.2021
скачати
Пов'язані файли:
KARTKA_FUTBOLISTA.doc
Посібник Коктейлі.docx
ФІЗИКА 8 КЛАС.pptx
1. Життя і творчість О. Гончара
Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918р. в с. Ломівці, в передмісті Дніпропетровська. Дитячі роки провів в слободі Суха Кобеляцького району Полтавської області. Закінчив семирічку у сусідньому селі, потім навчався у Харківському технікумі журналістики. З 1937р. активно починає друкуватися у періодиці. У 1938р. вступає до Харківського університету на філологічний факультет. Приймав участь у війні як сержант-мінометник, після третього курсу пішов добровольцем. Зокрема у битві за Київ на річці Рось. Після закінчення війни повертається до навчання у Дніпропетровському університеті. Пише роман «Прапороносці», який був виданий у 1948 році. Вступає до аспірантури при Інституті літератури ім. Шевченка АН УРСР та переїздить до Києва. З’являється повість «Земля гуде» (1947), дилогія «Таврія» (1952) та «Перекоп» (1957). О. Гончар продовжує звертатися до теми Вітчизняної війни. 1956 р. виходить кіноповість «Партизанська іскра», роман «Людина і зброя» (1960), який був відзначений Державною премією ім. Т. Г. Шевченка за 1962 рік. У 1963р. за роман «Тронка» присуджено Ленінську премію. Виступав, як літературознавець, історик мистецтва, критик. У 1959–1971 роках Олесь Гончар — голова правління Спілки письменників України, у 1959–1986 роках — секретар правління Спілки письменників СРСР. Від 1973 р. — голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру, академік Академії наук України. Відроджував українську культуру, мову та націю, довгий час був депутатом Верховної Ради. Помер 16 липня 1995р. Творчість: — повість «Стокозове поле» — роман «Людина і зброя» — книжка «Фронтові поезії» — роман «Прапороносці» — повість «Земля гуде» — новела «За мить щастя» — збірка «Новели» — повість «Микита Братусь» — роман у новелах «Тронка» — роман «Собор»
2. Організація МУР.
Друга світова війна завдала нищівного удару по українській літературі. За часів німецької окупації була виключена можливість заснування та роботи різних літературних груп і організацій. Був дозволений лише Союз письменників та журналістів з осередком у Львові. Представники української інтелігенції в еміграції намагалися консолідувати мистецькі сили, щоб далеко від рідної землі підтримувати та розвивати українське слово. Так у вересні 1945 р., в Німеччині було засноване літературне об'єднання українських письменників в еміграції МУР (Мистецький Український Рух), який ставив перед собою мету: у високомистецькій та досконалій формі служити своєму народові, відкидаючи при цьому все, ідейно вороже українській ідеї. Об'єднання було відкрите для всіх діячів слова та художників.
Ідея створення МУРу належить групі літераторів, які опинилися за межами Радянського Союзу після війни: І. Багряного, В. Домонтовича, Ю. Косача, Ю. Шереха (Шевельова). Очолював організацію, що нараховувала бл. 60 членів, У. Самчук. МУР намагався об'єднати всіх визначних українських письменників за кордоном, які стояли на засадах національної ідеології, та стати центром творчих дискусій між представниками різних стилів і напрямків у тогочасній українській еміграційній літературі. З МУРом пов’язані імена таких першорядних письменників, як І. Костецький, Є. Маланюк, Ю. Шерех-Шевельов… Всі вони активно співпрацюють у багатьох мурівських журналах, зокрема в мюнхенській «Арці», яка була одним iз кращих українських видань ХХ століття. І взагалі, це є перша післявоєнна літературна організація.
Митці, які входили до Муру, були свідомі того, що мали виконувати провідне завдання: мистецькими засобами творити синтетичний образ України, її духовність у минулому, теперішньому та майбутньому. Мур об'єднував митців різних стилів та напрямків саме для того, щоб підкреслити, загострити, збагатити всі стилі, ідеї та напрямки. І завданням, яке ставила перед собою організація, було: велика свобода в ідеї та вислові, повний творчий вияв особистості. Відкидалася будь-яка політична заангажованість, література повинна перестати служити політиці.
21 – 23 грудня 1945р. був проведений Перший з'їзд організації поетів та письм. “МУРу”, головою якого було обрано У. Самчука. Організація укр. письменників в еміграції пережила багато внутрішніх та зовнішніх суперечностей і труднощів. Через фінансові труднощі всі її періодичні видання були неперіодичними. Окрім серії “Мала бібліотека Муру”, видавалося також декілька газет та журналів. Найбільш представницькою була “Арка”, що виходила у Мюнхені, і проіснувала аж два роки (1947-49). Хоч журнал мав успіх серед інтелігенції, через грошову реформу в Німеччині він припинив існування.
У березні 1947р. в Ульмі відбувся другий з'їзд Муру, головою якого знову було обрано У. Самчука, заступником Ю.Шереха. Центром уваги з'їзду були літературно-творчі питання: доповіді Ю.Шереха. Обидві доповіді були продовженням дискусії в межах Муру. Спеціальна доповідь Ю.Косача про “Обрії нової драми” була присвячена обговоренню проблем сучасної західноєвропейської та української драми.
У Майнц-Кастелі у листопаді 1947р. було проведено драматичну конференцію. Це була перша спроба (і єдина за всю історію існування Муру) перейти від критико-теоретичних питань до обговорення конкретних творів. На цій конференції була прочитана драма У. Самчука “Шумлять жорна”. Цей твір так і не побачив світу після переїзду письменника до Канади;
У квітні 1948 р. на третьому й останньому з'їзді Муру почали проявлятися особисті конфлікти, створені переважно політикою партій, що призвело до загибелі організації.
Білет 15
1. Українська література періоду Другої світової війни.
У 1938-1954 було репресовано майже 238 українських письменників. За підрахунками істориків літератури, з них 17 розстріляні, 8 покінчили життя самогубством, 16 пропали безвісти, 7 померли в ув’язненні. Зазнавав арешту М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів.
Важким випробуванням для українського народу стала Друга світова війна. Особливості культурних процесів воєнних років повністю диктувалися екстремальними умовами часу. Вірші, статті українських літераторів на захист Вітчизни з’явилися в газетах вже в перші дні війни. Це такі твори, як «Ми йдемо на бій» П. Тичини, «Клятва» М. Бажана.
Частина письменників перебувала в евакуації, деякі залишилися на окупованій території, більшість же була на фронті, активно співпрацювали в армійській, фронтовій, республіканській періодиці. З Москви українською вела передачі радіостанція «Радянська Україна». У Саратові була організована робота радіостанції ім. Т. Шевченка. Діяла пересувна прифронтова радіостанція «Дніпро». У воєнні роки одним з головних жанрів стала публіцистика.
Офіційні органи, зокрема СПУ, деякі редакції знаходились в Уфі. Там видавався тижневик «Література і мистецтво», з 1943 р. поновився випуск журналів «Україна» і «Перець». Було випущено декілька книг: «Україна у вогні», «Україна звільняється». Видавнича діяльність не обмежувалася сучасністю. Великими тиражами вийшли твори українських класиків.
У роки війни українські письменники створили такі твори, як «Україна у вогні» О. Довженка, «Похорони друга» П. Тичини, «Мандрівка в молодість» М. Рильського, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги. Переваги цих творів були очевидні в порівнянні з риторично-офіційним тоном більшості поетичних і прозаїчних творів 30-х рр.
Трагічною помилкою стали спроби налагодити видавничу діяльність, оживити літературне життя в умовах окупації у Києві, Харкові, Львові. Деякі письменники вважали, що співпраця з окупаційною владою ослабить тиск на національну культуру. Однак ці надії не виправдалися. Так, у Києві були закриті «Українське слово» і «Литаври», а їх організатори, члени ОУН, О. Теліга та І. Ірлявський страчені гестапо.
Тема війни ніколи вже не залишала літературу і мистецтво. Роман «Прапороносці» прославив ім’я О. Гончара.
У 1951 р. була розгорнута бучна кампанія проти вірша В. Сосюри «Любіть Україну», в якому нібито повністю був відсутній класовий підхід. Критики зазнавала з цих же позицій творчість М. Рильського.
Після війни поступально, але суперечливо розвивалися всі сфери художньої творчості. Найбільш повно характерні риси епохи відобразила література. 60-70-ті роки, за оцінкою авторів «Історії української літератури ХХ століття», були періодом «плідним, хоч і суперечливим, періодом поглиблення її гуманістичних основ, посилення аналітичного й синтезуючого начал, утвердження нових форм, стилів, засобів». На повний голос заявили про себе І. Драч, Л. Костенко, В. Симоненко, М. Вінграновський. Склалася школа укр. літ. перекладу, яка має високий міжнародний авторитет.
Українські читачі, як і раніше, були відлучені від творчості письменників, які емігрували з України і продовжували писати за кордоном. Особливе місце серед письменників-емігрантів займає Іван Багряний. До війни він зазнавав репресій, у Німеччині в 1948 р. організував Українську революційно-демократичну партію, яка боролася за національне звільнення України. Романи І. Багряного «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над проваллям», його повісті, поеми, публіцистика тільки в наші дні стали надбанням читача, були оцінені критиками як серйозний внесок в українську культуру.
Тема війни яскраво прописана в «Україні в огні» О. Довженка, де автор показує тяжке становище людей, які змушені обирати між обов’язком, патріотизмом і благополуччям, навіть життям. Показав важке життя жінки у період війни, стосунки між батьками і дітьми.
Про те, як жилося людям після війни, бачимо в «Вогник далеко в степу» Г. Тютюнника. Автор говорить, що сім’я Павла жила половині хати, бо іншу половину знесло бомбою. Годинника в людей навіть немає, бо він був у тій половині хати, що її знесло вибухом. Але в той же час ми бачимо училище, в якому готують молоде покоління, виховують робітників, робітничий клас формують, роблять лопати, запчастини, дають одяг, кормлять.
2. Празька поетична школа» української поезії.
Празька школа — українські письменники, які після захоплення України Радянським Союзом у 1920-х роках виїхали за кордон, переважно до Європи, і тривалий час мали своїм культурно-управлінським осередком місто Прагу. «Празька школа» охоплює творчість Юрія Липи, Юрія Клена, Олекси Стефановича, Олександра Олеся, Оксани Лятуринської, Галини Мазуренко, Олега Ольжича, Олени Теліги, Леоніда Мосендза, Євгена Маланюка. Проза письменників, яких В. Державин назвав «Празькою школою», виділяється вагомим змістом, цікавою будовою. Крах український визвольних змагань 1917-1922 рр. спричинив чергову потужну хвилю еміграцій українців. Найбільш прихильно до вигнанців з України поставилася Чехословаччинна на чолі з президентом-демократом Масариком. Міста Подєбради та Прага стали потужними культурними, освітніми, політичними центрами українського життя. Тут діяли, зокрема, Український вільний університет, Українська господарча академія, Вищий педагогічний інститут ім. Михайла Драгоманова, Українські студії практичного мистецтва, Українське видавництво Ю.Тищенка та інші наукові інституції.
Назва досить умовна. Окремі "пражани" самі заперечували існування такого об'єднання.Скажімо, не всі зі згаданих митців жили в Чехословаччині. Наприклад, Юрій Липа - у Польщі, Юрій Клен - у Німеччині.
1 2 3