28. Поліфонічність поняття “матерія”
Термін "матерія" має латинське походження (лат. речовина). У широкому значенні — це субстанція, найглибша сутність світу, його фундамент. Поняття матерії відноситься до основних філософських категорій і є центральним в матеріалістичній філософії. Воно виражає суть матеріального світогляду, його об'єктивність.
В діалектичному матеріалізмі матерія визначається як філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, тобто усього того, що не залежить від людини, її свідомості і дано людині в її чуттєвому сприйнятті. Матеріалізм не обговорює проблеми походження матерії, постулюючи її одвічність і нествореність. Матерія розглядається як незалежна першооснова усього існуючого. І в такому розумінні виступає як субстанція. Важливо розрізнювати філософську характеристику матерії і науковоприродничі уявлення про її будову.
Матерія – це одно з фундаментальних понять філософії. Однак у різних філософських системах його зміст розуміють по різному. Для ідеалістичної філософії, наприклад, характерно те, що вона або зовсім відхиляє існування матерії або заперечує її об`єктивність. Так, видатний древньо-грецький філософ Платон розглядає матерію, як проекцію мира ідей. Сама по собі матерія у Платона ніщо. Для того, щоб перетворитися у реальність, в ній повинна втілитися яка-небудь ідея.
У послідовника Платона, Аристотеля, матерія теж існує лише як можливість, що перетворюється в дійсність тільки в результаті з'єднання її з формою. Форми ж в остаточному підсумку беруть свій початок від Бога.
У Г. Геґеля матерія виявляється в результаті діяльності абсолютної ідеї, абсолютного духу, саме абсолютний дух, ідея породжують матерію.
У суб'єктивно-ідеалістичній філософії Дж. Берклі відкрито заявляється про те, що матерії немає, та її ніхто ніколи не бачив, що, якщо виключити це поняття з науки, те це ніхто й не помітить, бо воно нічого не означає. Він писав, що поняття "матерія" можна вживати лише як синонім слова "ніщо".
Для Берклі існувати - це бути потенційно сприйманим. На питання про те, чи існувала природа до людини, Беркли відповів би - так, у свідомості Бога. Інші представники суб'єктивного ідеалізму (Е. Мах, Р. Авенариус і ін.) відкрито не заперечують існування матерії, але зводять неї до "сукупності (комплексу) відчуттів". Матерія, річ, предмет, на їхню думку, - це комплекс відчуттів людини. Саме відчуття людини створюють, конструюють них.
Давні філософи (китайські, індійські, грецькі) матерію розглядали як якусь найбільш розповсюджену чуттєво-конкретну речовину, що вони вважали першоосновою всього існуючого у світі. Такий підхід до визначення матерії може бути названий субстанціальним, бо його суть складала пошук основи (субстанції) світу. Так, наприклад, давньогрецький філософ Фалді з Мілета (початок і середина VІ в. до н. е.) вважав, що все походить з води. Навіть земля, на його думку, плаває на воді, подібно шматкові дерева.
29. Філософський зміст понять руху, простору та часу
Рух є способом існування, матерії, а простір і час виступають формами її існування. Простір і час постають загальними принципами організації будь-якого об’єкта дійсності. Доповнюючи однин одного, простір і час функціонують як універсальні форми організації всього розмаїття нескінченого світу. Кожне матеріальне тіло має об’ємні характеристики: довжину, ширину, висоту. Воно співіснує також з оточуючими його іншими тілами, займає своє місце в певній більш глобальній системі. Саме співіснування і місцезнаходження предмета відображаються у понятті „простір”. Отже, простір – це об’єктивна форма існування матерії, яка характеризує місцезнаходження і співіснування об’єкта з іншими об’єктами. Разом з тим, в дійсності кожне матеріальне утворення є процесом, в ньому відбуваються певні зміни; окрім того, одне явище приходить на зміну іншому. Для характеристики саме цього аспекту матерії у філософії вироблено поняття часу. Час – це об’єктивна форма існування матерії, яка характеризує послідовність розгортання матеріальних систем, тривалість їх буття, швидкість та інтенсивність процесів. Час, отже, відображає процесуальність буття. Простір і час мають як споріднені, так і відмінні ознаки. Спільними властивостями простору і часу є об’єктивність, все загальність і нескінченність. Разом з тим простір і час розрізняються за своїми властивостями. Час виявляє себе як тривалість, послідовність існування та зміни стану об’єктів; він є одномірним, асиметричним (тобто спрямований від минулого до майбутнього), незворотнім. Простір характеризується протяжністю, тримірністю та симетричністю. Простір і час, як форми існування матерія, взаємопов’язані між собою. В епоху Нового часу простір і час розглядалися як абсолютно самостійні і не пов’язані між собою та із матерією феномени. За такими уявленнями простір – це пустота, вмістилище тіл; час – це рівномірна тривалість. ХХ ст.. внесло принципові зміни в уявлення про суть простору і часу та їх взаємозв’язок між собою та матерією. Теорія відносності обґрунтувала, що властивості простору і часу залежать від швидкості руху матеріальних систем, від субстанційно-структурних особливостей об’єктів. Виявилося, що загальні властивості простору і часу набувають специфічного виразу в залежності від природи систем: чим складнішим є той чи інший об’єкт, тим складніших властивостей є і форми його існування. Особливо принципових відмінностей набувають соціальні види простору і часу.
30. Екзистенція як особливий спосіб буття
Екзистенціалізм (від еxistentia - існування) - філософія існування - ірраціоналістичний напрямок у сучасній філософії. Батьківщиною екзистенціальних ідей вважається Росія -Федір Достоєвський, Лев Шестов, Микола Бердяев. Після світової війни екзистенціалізм розвивається в Німеччині - М. Хайдгер, К. Ясперс, М. Бубер; і після Другої Світової Війни класичні форми він здобуває у творах французів - Ж.П. Сартр, Г. Марсель. А. Камю.
Що відрізняє філософію екзистенціалізму?
1. Поворот до людини.
"Багато писали виправдань бога
Але наступає час писати виправдання людини — антроподицеею". М. Бердяев
"Головна проблема філософії - це проблема самогубства". А. Камю
"Існування людини - ось перша проблема філософії" Е. Муньє
Особливість екзистенціального підходу до людини полягає в тому, що вивчається не людина взагалі (людський рід), а конкретна одинична жива людина. Трагічність існування людини в тому, що вона завжди чимось поглиналась, якоюсь тотальністю - родом, державою, церквою; в XX столітті людина поглинається технічною цивілізацією, яка веде з собою знеособлювання зв'язків, світові форми і катастрофи. Звідси ідея скінченності, абсурдності людського буття, її розгубленість в цьому світі і песимістичному фарбуванні всієї екзистенціальної філософії. Наприклад, істотою екзистенції називається народження, смерть, доля, любов, розпач, каяття. Модусами існування: турбота, страх, рішучість, совість, віра, ненависть, туга. Одна із центральних проблем у філософії екзистенціалізму - проблема життя і смерті. Погроза смерті, скінченності буття людини змушують її задуматися про сенс життя, повернутися від побуту, від повсякденності до самого буття, екзистенції.
2. Трактування волі випливає з розуміння суті людського буття. Воля ця істота екзистенції. Це проявляється в тому, що людина сама творить, створює себе. Ж.П. Сартр з цього приводу пише: "...Людина - істота, яка спрямована в майбутнє і усвідомлює, що вона проектує себе в майбутнє. Людина - це, насамперед проект, який переживається суб'єктивно, а не мохи, не цвіль, і не кольорова капуста"1. У людини існування передує сутності; він спочатку існує, а потім знаходить свою сутність. Але якщо це так, то людина повністю відповідальна за те, що він є. Екзистенціалізм, - говорить Сартр, - віддає кожній людині на володіння його буття і покладає на нього повну відповідальність за існування. Людина засуджена бути вільною.
3. Ірраціоналізм. Ірраціональні способи осягнення дійсності. Існування (екзистенція) - це внутрішнє, суб'єктивне буття людини; воно не піддається раціональному пізнанню, і єдиний спосіб осягнути його полягає в тому, щоб його пережити і описати так, як воно відкривається в безпосередньому переживанні внутрішньому почуттю. Пізнання як переживання буття. Звідси особливості стилю екзистенціалістів: літературно-художній стиль; роман, есе, міф. Якщо неопозитивізм вплинув на розвиток науки в XX столітті, то екзистенціалізм - на мистецтво (театр, література), сформулював оригінальну естетику екзистенціального мистецтва, для якого характерний тонкий психологізм. Глибоке проникнення у внутрішній мир особистості.
31. Визначальні категоріальні характеристики світу
Визначальними категоріальними характеристиками світу є цілісність, універсальність, саморозвиток. Наявність цих характеристик уможливлює той чи інший феномен як певний самостійний світ. Водночас вивчення будь-яких фрагментів світу за допомогою зазначених характеристик надає цим категоріям філософсько-світоглядного статусу.
Визначення змісту поняття "світ" можливе і дійсне тільки у системі відношення "людина — світ". Це свідчить про те, що воно слугує людині для відображення існування того, на тлі чого виявляє, "висвічує" себе людина. Образно висловлюючись, щоб людина змогла уявити себе як певне існування, вона має бути здатною уявляти усе те, що від неї відмінне: "зверху, знизу, збоку, всередині, вчора, сьогодні та завтра, тут, зараз і тепер".Іншими словами, світ є все те, що відмінне від людини і що, одночасно, органічно маєлюдину в собі. Це те, від чого вона, людина, відрізняється.
Однак людина як унікальна і неповторна істота виявляється і стосовно самої себе. Отже, на противагу об'єктивно існуючому світу є "внутрішній світ людини".
Тому найпростіше визначення поняття "світ" можна навести таке: Світ — це все суще,що є в людині та поза нею.
Спираючись на таке визначення, можна сказати, що поняття "світ" насамперед використовується через протиставлення "людина в світі — світ у людині". Людина завжди перебуває у стані внутрішнього роздвоєння на свідомо визначені "Я" і "не-Я". При цьому під "Я" прийнято розуміти саме внутрішній світ людини, а під "не-Я" — довкілля, яке безпосередньо чи опосередковано "обіймає" людину, є водночас основою і простором життєдіяльності людини. Наше сприйняття світу, його розуміння і пізнання, ставлення до нього виявляються у слові світогляд. Детальний аналіз поняття "світогляд" буде зроблено нами у заключному розділі. Однак підійти до узагальненого поняття світогляду ми зможемо, тільки конкретизувавши поняття "світ".
В історичному поступі культури людського мислення уявлення світу набувало різного змісту і значень не тільки у формі буденного та загальносвітоглядного, про які йшлося вище. Існує ряд обґрунтованих різними вченнями системно-теоретичних понять, через які історично відбувалася конкретизація визначення світу. Зокрема, це такі поняття, як"Космос", "Всесвіт", "Галактика", "Земля", "Природа", "Атмосфера", "Гідросфера","Літосфера", "Душа" та ін. Проте який би вимір світу ми не обирали, незмінним залишається визнання, що світ — це все те, що "висвічується" людині (чи протистоїть), і водночас усе те, у чому "висвічується" людина, тобто само реалізується.
Отже, тільки порівнюючи себе як окрему особу зі світом, людина здобуває досвід та усвідомлення власної індивідуальності. Лише побудувавши світ у собі, ми отримуємо можливість знайти його за межами себе. Може трапитися так, що наші уявлення помилкові. У такому разі реальний світ заперечить наші сподівання. Індивідуально сформована свідомість може здійснити пізнання об'єктивного, чужого й цілком відмінного від себе за допомогою саме відтворення будівництва світу в собі. Фактично кожна людина, яка діє свідомо, має великий дар бути творцем світу. Тобто світ з'являється людині як творіння її (людського) розуму та рук, в якому ще так багато нового і невідомого. А що ж існувало до виникнення людини? Той світ ми позначаємо поняттям "природа". Він існував і існуватиме об'єктивно, тобто незалежно від людини.
32. Вчення про ноосферу: філософський зміст
Розробкою проблеми ноосфери займалися такі видатні мислителі та вчені, як П.Тейяр де Шарден, В. Вернадський, А. Швейцер , М. Федоров, К. Ціолковський та ін.
На певному етапі розвитку біосфери в дію вступає новий чинник планетарного характеру - діяльність людини. Оскільки вона у загально-планетарному масштабі є виявом формотворчого початку - Розуму, то новий стан Землі - це ноосфера (грецьк. "сфера розуму").
Еволюція біосфери з появою людини втратила свій природний хід розвитку. Втручання людини в розвиток Землі, космосу призводить до змін незворотного характеру. Ноосфера є важливим показником еволюції.
Володимир Вернадський (1663-1945) під ноосферою розумів комплексну геологічну оболонку (біосферу), перетворену науковою думкою. Тобто це така стадія розвитку біосфери, у якій розумова діяльність людини стає геологічною за своїми масштабами, фактором. Життєдіяльність людей отримує планетарне значення.
Ноосфера визначає включення в біологічну еволюцію Землі багатьох ідеальних явищ, знань, думок, образів, свідчень тощо. Людська діяльність не може здійснюватись у відриві від інших біосферних процесів. На стадії ноосфери необхідно переосмислити людську діяльність у межах єдиного цілого біосфери. Це призведе до суттєвих змін у сфері інтелектуального, науково-технічного та духовного життя суспільства .Масштаби й наслідки таких змін важливо передбачати вже сьогодні.
Вернадський виходив із певних передумов, які сприяють переходу суспільства до стадії ноосфери. У її основі лежать такі фактори:
1) розселення людини (єдиного біологічного виду, що має розум) по всій планеті та перемога її в конкуренції з іншими біологічними видами;
2) розвиток засобів зв'язку та обміну, що інтегрують людей
у єдине ціле;
3) відкриття нових джерел енергії (атомної, сонячної ,термоядерної та ін.), що надають діяльності людей масштабу геологічних перетворень;
4) масова демократизація державного устрою.
5) "вибух" наукової творчості у ХХ ст., що за своїми наслідками має геологічний масштаб.
У своєму русі до ноосфери людство повинно виключити війни, які неможливі без самознищення при опануванні могутніх джерел енергії. Зрештою ноосфера повинна забезпечити автотрофність людства - тобто звільнити людство від необхідності отримувати енергію від рослинного та тваринного світу Землі. Це дозволить розірвати межі земної еволюції та перенести її хід у космос.
Варто підкреслити, що як і більшість видатних правознавців, Вернадський приходить до своїх філософських узагальнень на схилі років, ідея ноосфери стає природнім узагальненням фундаментальних принципів світу. Новаторство Вернадського полягає у відродженні давньої ідеї про центральну роль людини та її розуму у Всесвіті. Геній Вернадського в тому, що він зрозумів перехід знання про природу до історії, яку творять люди. "Ми тільки починаємо усвідомлювати неподоланну міць вільної наукової думки, величної творчої сили Homo sapiens. вільної людської особистості, величного прояву її космічної сили, царство якої попереду", - зауважував вчений.
Майже одночасно з Вернадським ідеї єдності людини та природи на західноєвропейському інтелектуальному ґрунті відстоював відомий філософ-гуманіст, прогресивний громадський діяч XX ст. Альберт Швейцер (1875-1965). Він вважав, що факт життя повинен бути поставлений найвище. Позаяк воно здійснюється у природному середовищі то, потрібно зробити все можливе і неможливе, щоб зберегти це середовище в придатному для життя стані, поглибити життєдайний потенціал планети.
На відміну від Вернадського, що мислив життя у загально планетарному масштабі ,Швейцер змушує нас придивитися до кожної окремої живої істоти. Найзагальнішим принципом морально-гуманістичної єдності людини та природи він проголошує принцип благоговіння перед життям .Саме в цьому полягають запорука майбутнього людства і прогресу культури.
Із розробок ідей ноосфери виникають такі поняття, як ноократичні суспільства, основою розвитку який стає високий рівень духовності, культури, моралі.
Ноосферу треба розуміти як символ віри, ідеал розумного втручання людини в біосферні процеси під впливом наукових відкриттів.
33. Поняття глобалізації та форми її існування
Глобалізація — це процес всесвітньо-економічної,політичної та культурної інтеграції та уніфікації. Основними наслідками цього процесу є міжнародний поділ праці,міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства. В результаті глобалізації світ стає більш зв'язаним і залежним від усіх його суб'єктів. Відбувається збільшення як кількості спільних для груп держав проблем, так і кількості та типів інтегрованих суб'єктів.
Характерна особливість сучасної епохи - глобалізація всіх сфер суспільного життя. Однак варто помітити, що витоки глобалізації йдуть в далеке минуле, коли відбувся перехід від збиральної господарства до виробничого, від первісного суспільства до класового, коли сформувалися перші цивілізації. Вже в той час відбувався обмін матеріальними і духовними цінностями різних народів і держав. Так, Стародавня Індія мала тісні торгові контакти з Персією та країнами Близького Сходу. Греція та Індія теж "були повязані з найдавніших часів, а в більш пізній період між Індією і перебувала під впливом еллінізму Західною Азією підтримувалися тісні звязки. Велика астрономічна обсерваторія в Удджаяні (нині Удджайн) в Центральній Індії була повязана з Олександрією в Єгипті. Протягом тривалого періоду звязку між цими двома стародавніми цивілізаціями повинен був існувати і активний обмін в області мислення і культури. У деяких грецьких книгах збереглося переказ про те, що освічені індійці відвідали Сократа і задавали йому питання ".
Процес взаємодії різних народів і держав особливо посилюється в епоху бурхливого формування буржуазних суспільних відносин. І все ж глобалізація - феномен другої половини XX століття. Він має об’єктивний характер і, перш за все, повязаний з тим, що в міру просування суспільства по шляху соціального прогресу людство все більше і більше усуспільнюється. Перш за все, це проявляється у формуванні світових продуктивних сил і виробничих відносин. Сучасна світова економіка являє собою свого роду єдиний господарський механізм, всі елементи якого розкидані по всіх країнах і континентах. Відбувається подальший поділ суспільної праці, що свідчить про те, що людство зробило ще один крок вперед, оскільки чим вище розподіл праці, тим більш розвинуті суспільство.
У 50-70 роках 20 ст. тенденції до глобалізації виявилися з новою силою. Основними віхами на шляху глобалізації стали: — вільна торгівля;-революції в техніці та технології;-інформатизація;-зниження митних кордонів;-втрата національною валютою свого патріотизмі долар став домінуючою валютою;- перемога капіталу над національними інтересами; — глобальна геополітична революція 20ст що призвело до розпаду колишніх імперій — австро-Угорської, Німецької, Російської, Британської, Французької, Португальської, Радянського Союзу. Саме розпад колишніх імперій зробив державні кордони більш прозорими для переміщення4-хі інвестицій, індустрій, інформації і індивідів;
Основні параметри глобалізації були розроблені в Сполучених Штатах Америки, які є в сучасному світі єдиною наддержавою з потужною емономікой і військовою технікою. Для всіх країн, які прагнуть брати активну участь у міжнародному економічному співробітництві, склалися обовязкові правила: "приватний сектор стає основним двигуном економічного розвитку, підтримується низький рівень інфляції, зберігається стабільність цін, бюрократичний апарат держави зменшується, виробляється збалансований бюджет, скорочуються до межі тарифи на імпорт , ліквідуються обмеження на іноземні інвестиції, відбувається відмова від квот на імпортну продукцію, розбиваються внутрішні монополії, збільшується експорт, приватизуються державні підприємства, відбувається відмова від регуляції руху капіталів, місцева індустрія відкривається світу, іноземцям надається право купувати будь-які акції та цінні папери, заохочується конкуренція місцевих компаній, знищується корупція державних чиновників, відбувається відмова від субсидій окремим підприємствам, що приватним власникам відкриваються банківська та телекомунікаційні системи, приватні громадяни отримують право вибору будь-якого, вітчизняного або іноземного, пенсійного фонду ".
Перспективи розвитку глобалізації:
- збереження та посилення негативних тенденцій глобалізаціїдомінування позицій розвинутих краї на чолі з США; навязування їхніх стандартів усьому світу; ігнорування інтересів слаборозвинутих країн; поглиблення прірви між розвинутими та мало розвинутими кранами, загострення екологічної та демографічної кризи в світі тощон;
- надання глобалізації демократичного та регульованого характеруврахування інтересів як усього світового товариства, так і окремих країн і народів. Це виключає диктат сильних країн, обмеження дії стихійних ринкових сил, обєднання зусиль для подолання слабкого розвитку, бідності.
34. Екологічні проблеми та шляхи їх розв’язання
В результаті взаємодії суспільства і природи на сучасному етапі виникли гострі суперечності, які призвели до екологічних проблем. Екологія (від грецьк. eikos — житло, місце проживання) — це сучасне вчення про умови існування і взаємозв'язку живих істот із середовищем їхньої життєдіяльності. Соціальна екологія — це вчення про умови існування, взаємодію людського суспільства в географічному середовищі. Найскладнішими сучасними соціально-екологічними проблемами, які мають глобальний характер, є:
• проблема вичерпності природних ресурсів;
• підтримка рівноваги біосфери й збереження середовища. Перед сучасним людством стоять дві основні небезпеки —
можливість термоядерної катастрофи і небезпека незворотного руйнування природного середовища.
У XX ст. різко погіршвся стан довкілля: забруднення повітря, річок, озер, морів, надмірне зростання шумових навантажень, особливо в містах, захаращення великих територій різноманітними відходами, зменшення багатьох природних компонентів та видового складу тваринного й рослинного світу, деградація ґрунтів та інші різновиди порушення цілісності природи. Забруднення атмосфери відходами промисловості, транспорту, енергетики спричинює непередбачені зміни кліматичних процесів. Радіаційні, теплові, шумові, електромагнітні зміни також порушують умови життя людей. Усе це пов'язане зі збільшенням відходів сучасної виробничої технології в усьому світі. Сьогодні 90-98 % речовини, взятої від природи, перетворюється на відходи і забруднює середовище. Дедалі гострішими на нашій планеті стають проблеми водного голоду й забезпечення людства мінеральною сировиною та енергією, а також демографічна проблема. Всі вони набули глобального характеру.
Основними ознаками глобальності екологічних проблем є такі: вони мають планетарний характер, зачіпають інтереси не окремого регіону, а людства в цілому; несвоєчасність їх вирішення загрожує існуванню людства; вони потребують спільних зусиль усіх держав і народів; їм властивий надзвичайно високий динамізм. Виникає потреба виробити єдину глобальну екологічну стратегію людства, налагодити управління сучасною екологічною ситуацією. Перш за все йдеться про регулювання споживання ресурсів. В більш широкому смислі - про створення здорового життєвого середовища для людини. Втім, головне знайти такі форми діяльності людини в природі, які б не зашкодили подальшому існуванню як людини, так і природи. Якщо не можна зупинити науково-технічний прогрес - треба зменшити негативний техногенний тиск на природу.
СИЛКА НА ще одну СТАТТЮ http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/sidorenko.html
35. Поняття людини: філософсько-антропологічний вимір
Проблема людини є центральною для філософії. Вона не просто вінчає всю філософську теорію, а й надає їй людиновимірювального сенсу, зумовлює світоглядно-ціннісне значення філософської культури. Людина - альфа і омега філософського знання. Кожен аспект філософської культури (осмислення буття, проблеми пізнання і культури, історії і цивілізації) навантажений людським смислом, є законом мислення, рефлексивної інтелектуальної діяльності особистості. Усі філософські питання, як стверджував Кант, зводяться до одного: "Що є людина?". Не одне тисячоліття філософи шукають відповіді на це питання, пропонуючи різноманітні бачення "проблеми людини", оформлюючи результати своїх старань в гіпотези, концепції, вчення про походження, природу і сутність людини, її тілесні і духовні якості, призначення на землі. У сукупності знань про людину це вчення ще у XVI ст. отримало назву "антропологія".
Антропологія (грец. anthrdpos - людина і logos - вчення) - сукупність наукових дисциплін, які вивчають людину (людство) на всіх історичних етапах розвитку.
Як зазначав французький філософ Нікола Мальбранш (1638-1715), "серед всіх людських наук наука про людину найбільш гідна уваги". Сучасна антропологія охоплює все людинознавство - сукупність наукових дисциплін (їх зараз нараховують понад 100), що комплексно вивчають людину (людство) на всіх історичних етапах її розвитку. З огляду на це виокремлюють історичну антропологію, фізичну (біологічну) антропологію, культурну (соціальну) антропологію, психокультурну антропологію, антропологічну лінгвістику тощо. Межі між цими науками про людину поступово розмиваються, все помітнішою стає тенденція взаємопроникнення методів природознавства і наук про людину. У цьому процесі сформувався загальнонауковий принцип антропологізм - концепція, згідно з якою поняття "людина" є наріжною світоглядною категорією, що визначає всю систему уявлень про буття, обов'язок, свободу.
Сучасна філософія і наука широко використовують такі терміни, як "антропоцентризм", "антропний підхід", "людський вимір", "людський фактор" тощо. Однак, попри досягнення людинознавства, і на сьогодні зберігає свою актуальність міркування російського філософа М. Бердяєва про те, що людина - "загадка в світі і най велич ніша, мабуть, загадка". Одним із складових цієї загадки є питання про походження людини: як і коли виникає людина; як виникає те, що істотно відрізняє людину від інших істот, - свідомість. Понад 2,5 тис. років вчені шукають відповіді на це питання. Деякі з них (наприклад, Е. Раймон-Дюбуа) вважають неможливим здобуття достовірних знань про генезу людства. На думку англійського професора Д. Роуленда, "поява життя із неживого, виникнення свідомості із середовища, якому вона не притаманна, виокремлення з нелюдського світу людських істот і всі інші загадки, подібні цій, є проблемами, з якими наука намагається взагалі не мати справи, тому що вони перебувають поза її межами". Такий погляд, однак, не є основним. У філософському знанні помітне місце займає гіпотеза, за якою властивість "життя" притаманна природі. У людині ця властивість розвинена найпомітніше.
За натуралістичною версією походження людини (крім неї, відомі також еволюційна, релігійна, космологічна та ін.), яка ґрунтується на даних антропології та археології, сучасний тип людини утворився в процесі тривалої еволюції людиноподібних істот - рамепітеків, які з'явилися приблизно 14-15 млн років тому. У процесі природного відбору, дії закону спадковості рамапітек розвивався послідовно у австралопітека, пітекантропа, синантропа, неандертальця, кроманьйонця, а приблизно 40-35 тис. років тому завершив свою еволюцію "людиною розумною" (homo sapiens). Основними ознаками, що виокремили людину з проміжних видів, є насамперед наявність розуму, свідомості і мови (другої сигнальної системи), здатність до цілеспрямованої діяльності, а також інші символоутворювальні можливості, завдяки яким люди не тільки почали обмінюватися доцільною інформацією, а й передавати своїм нащадкам здобутий досвід, знання, звички. Важливим чинником культивування людського роду став соціальний характер життя перших людських істот. Розумність, мова, соціальність, цілеспрямована діяльність, насамперед трудова, - основні якісні характеристики людини. Сучасна антропологія критично ставиться до тези, відповідно до якої саме трудова діяльність стала вирішальною умовою становлення homo - "праця утворила людину". Виявлено, що "людина вміла" (homo habilis), яка ще істотно не відрізнялася від приматів, вже виготовляла примітивні знаряддя праці з допомогою інших предметів, які також слугували їй за знаряддя. Інстинктивна трудова діяльність цих істот ще не супроводжувалася чітко вираженою свідомістю, наявністю мови. Стверджується також, що головною умовою виникнення людського роду був поступовий перехід від первісних (стадних) до спільних (соціальних) форм організації життя.
Одним із основних у філософській антропології є питання про природу і сутність людини, які іноді невиправдано ототожнюють. Людина як біосоціальна істота є складною єдністю тілесного (природного) і духовного (соціального, суспільного). Такий дуалізм (подвійність) людського начала дає підстави стверджувати, що за своєю тілесною природою людина - високоорганізована біологічна істота, а за своєю сутністю - соціальне утворення. У цій подвійності все важливе - і тілесне, і духовне (соціальне). Стосовно природності людини К. Маркс зазначав: "Людина є безпосередньо природною істотою. Як природна істота, до того ж жива природна істота, вона наділена природними силами, життєвими силами..., ці сили існують у ній у вигляді задатків і здібностей, у вигляді нахилів...". Однак людина якісно відрізняється від інших природних істот своєю специфічною соціальністю. Завдяки наявності таких соціальних якостей, як свідомість, мислення, здатність до перетворювальної, творчої діяльності, соціальні почуття, людина існує і діє не як природна, а як суспільна істота. Соціальне стає її глибинною сутністю, воно істотно впливає на зміст природної, психічної структури людини. Існує думка, що усі притаманні їй найвищі психічні функції інтеріоризовані (заглиблені, внутрішні), однак впливають на відносини соціального порядку, основу соціальної структури особи.
Сучасна антропологія чітко розрізняє природне і соціальне буття людини, зосереджуючи увагу на соціальній складовій.
Відповідь на питання про людську природу дає ключ для з'ясування ще одного аспекту: якою є людина від свого народження - доброю чи злою? Відповіді на нього також неоднозначні. Одні вчені вважають, що характер, духовні якості людини визначаються обставинами її життя, особливостями виховання і соціалізації. Інші, насамперед представники релігійної антропології, твердять, що людина, яка створена за образом і подобою Всевишнього, - добра. "Поганих людей не буває", - запевняв Ієшуа Понтія Пілата. Чимало науковців переконані, що за своєю природою людина агресивна, егоїстична, ворожа щодо до інших, адже вона інстинктивно успадкувала закони виживання у тваринному світі. Жодна "соціальна алхімія" неспроможна "переплавити свинцеві людські інстинкти", як стверджував Г. Спенсер.
Сучасна наука (генетика, психіатрія) виявила деякі природні механізми, що відповідають за певні особливості людської поведінки. Із цим пов'язані прагнення вчених знайти ефективні засоби впливу на небажані прояви "злих нахилів індивіда". Усе це сприяє тому, що пошуки відповідей на питання про природу людини здебільшого виявляються у спробах зрозуміти людину як органічну частину природи, в т. ч. як елемент Космосу. Це завдання - з'ясування статусу людського буття у співвідношенні з іншими формами органічного світу в процесі становлення і розвитку психіки - спробував розв'язати німецький філософ М. Шелер у праці "Місце людини в універсумі" (1928). Розуміння природно-біологічної зумовленості homo sapiens - це лише наближення до розуміння якісної особливості людини, її соціальної сутності.
На думку відомого німецького антрополога Арнольда Гелена (1904-1976), визначальною якістю людської сутності є культура. Завдяки їй людина як "природна тварина" позбавляється жорсткої залежності від природи, долає свою тілесну недосконалість, нерозвинутість, на відміну від інших природних істот. Завдячуючи наявності духу, психічного начала - практичного інтелекту, емоційно-чуттєвому становленню до світу, здатності діяти, а не тільки пристосовуватися до навколишнього середовища, людина являє собою "істоту, яка відкрита світові". Використовуючи культуру, людина вибудовує свою власну "іншу природу", набуває соціальної сутності. її ознаки - свобода, форми і масштаби якої весь час збагачуються, пластичність, тобто здатність безперервного вдосконалення, набуття уявлення про сенс власного існування тощо.
З розвитком філософської антропології збагачувався її понятійний апарат і концептуальний зміст. Філософи античності сприймали людину як "малий космос", середньовічні мислителі трактували її як істоту, що поєднує в собі три частини - тіло, душу, дух. У Новий час найхарактернішими особливостями людини вважали її розум, здатність раціонально мислити, логічно і послідовно діяти. Філософи-фройдисти і їх послідовники-неофройдисти переконували, що природу людини зумовлюють її пристрасті та інстинкти, серед яких особливу роль відіграють статеві, еротичні потяги. Існують також марксистська (діалекти-ко-матеріалістична, природно-еволюційна), феноменологічна (фіксує фактичність, предметність людського буття), екзистенціальна (досліджує проблеми існування людини), герменевтична (займається переважно поясненням, інтерпретацією, тлумаченням поняття людини та її природи), аналітична (комплектно-предметна), постмодерністська (наголошує на необхідності розуміння цієї проблеми як "тексту") інтерпретації природи людини.
Така різноманітність поглядів на людську природу цілком зрозуміла, адже людина - це відкрита до змін природно-соціальна істота, здатна до свідомої саморегуляції, що робить її суб'єктом суспільно-історичної діяльності і культури. Людина - амбівалентна (двояка за своєю сутністю) істота з великою кількістю можливостей, які вона не здатна сповна реалізувати в силу швидкоплинності свого життя.
Тому в сучасній філософії заперечується можливість створення остаточної цілісної картини людини. Замість цього пропонується "принцип відкритого запитання", готовність до "нових неочікуваних відповідей" стосовно людини.
Важливою складовою філософської антропології є вчення про місце людини у світі. Визнання людини як вищого творіння природи, надприродних сил спричинило появу антропоцентризму - сукупності поглядів на людину як на кінцеву мету світобудови та центр Всесвіту, володаря природи. У цьому аспекті філософське вчення про людину розглядається як стрижень всієї філософії, як визначальний принцип побудови всіх складових філософського знання. З антропоцентризмом пов'язаний антропний принцип - вчення про органічний взаємозв'язок людини, суспільства й Універсуму. В онтологічному аспекті антропний принцип засвідчує, що людське життя є закономірним продуктом розвитку Всесвіту, явищем космічного масштабу. У гносеологічному ракурсі цей принцип проголошує, що людська практика - універсальний засіб, який робить людський світ рівноцінним Всесвітові.
Антропний принцип як сукупність підходів до проблеми людини в контексті різних філософських систем осмислення світу і шляхів його еволюції тісно пов'язаний із становленням нової наукової парадигми, згідно з якою домінуючим у науковому пізнанні є "суб'єктивний полюс". Завдяки цьому принципу природа як предмет вивчення природознавства і як наукове знання стає людиновимірною (вимірюється особистістю) і вже не розглядається як цілком незалежна від людини. Відповідно, зміст наукового знання визначається не лише і не стільки природою, скільки соціальним, культурним контекстом одержання цього знання. Це породжує значні труднощі у розумінні понять "об'єктивність" (незалежність від людської свідомості), "істинність пізнання", "суб'єкт пізнавального процесу".
Сучасна критика антропоцентризму ґрунтується на тезі про недопустимість непомірного звеличення ролі людини, її раціоналістсько-проектної діяльності, оскільки наслідком цього виявилися різноманітні кризові явища глобального масштабу. Заперечення антропного принципу нерідко набуває категоричного характеру. Так, сучасний російський філософ С Мелюхін стверджує, що "ніякого антропного принципу в природі не існує. Взагалі в природі немає жодних принципів, всі принципи - це елементи концептуальних систем, нормативні твердження, котрі орієнтують на те, як треба інтерпретувати емпіричні факти". Природі ж, за Мелюхіним, притаманні "закони системної самоорганізації неорганічних систем, біохімічних, біологічних систем, і людина є продуктом цієї системної еволюції". Критика абсолютизованого антропоцентризму, попри слушність багатьох міркувань, не здатна знецінити роль людини як головного суб'єкта наукового пошуку, виробничої, технологічної і моральної практики, духовної діяльності, культурної творчості. Твердження про наявність антропологічної кризи - ситуації, у якій проявилася нездатність людини адекватно пристосовуватися до створеного нею середовища, супроводжується закликом до здійснення "антропологічного повороту". Ідеться про переорієнтацію суспільствознавчої думки на проблеми людини, з'ясування її можливостей вплинути на несприятливий перебіг подій в суспільстві, "узгодити" взаємини з природою (концепція коеволюції).
Філософська концепція людини випрацьовує понятійний апарат, що визначає різні характеристики людської істоти: "людина", "індивід", "індивідуальність", "особистість", "суб'єкт" тощо. У цьому плані сучасна філософія особливу увагу приділяє поняттю "особистість".
Це поняття характеризує духовний, насамперед моральний розвиток індивіда, коли він мислить і діє відповідно до почуття власної гідності та відповідальності за свої вчинки. Як зазначає німецький філософ Юрген Хабермас (нар. 1929), свобода і гідність окремої особистості стають своєрідними індикаторами людської сутності. Кожна людина є індивідом, суб'єктом. Однак саме почуття гідності, самодостатності, "внутрішня автономія", тобто відчуття незалежності, перетворюють індивіда на особистість. Морально відповідальна людина, тобто особистість, має бути тим вимірювачем подій і процесів, які відбуваються завдяки людській діяльності ("людський вимір"). Стати особистістю - непроста справа. Не випадково говорять, що людиною народжуються, а особистістю - стають.
Важливим елементом філософської теорії людини виступає вчення про її інтереси і потреби, систему мотивації, у т. ч. несвідомої. Тобто про всі чинники, які у своїй сукупності утворюють "світ людини", простір її життєдіяльності. Філософська антропологія містить розділи, у яких осмислюється творча природа людської свідомості, система її ціннісних ідеалів. Аксеологічний аспект філософської антропології виразно представлений у художній творчості, філософії моралі, етиці. "Антропоцентризм в етиці подолати вкрай важко, мабуть, взагалі неможливо", - зауважує німецький філософ В. Кульман.
Багатогранна природа людини, її творча сутність проявляється у тій реальності, яку вона створює, у світі культури, можливостях передбачити наслідки власної діяльності, з'ясувати перспективи свого існування. Ця проблема є основою одного з розділів філософського знання - теорії передбачення.
36. Історичність філософських вчень про людину
Питання про сутність людини, її походження, місце і роль у світі – одна з основних проблем філософської думки.
Античний образ людини космоцентричний. У стародавній грецькій філософії людина розглядається як частина космосу (єдиного надчасового "порядку" і "сутності" буття – природи). Це "малий світ", мікрокосм, який є відображенням і символом Всесвіту, макрокосмосу. Людина поєднує в собі всі основні елементи космосу і складається із тіла і Душі, які є двома аспектами єдиної реальності (арістотелізм), або дві різнорідні субстанції (платонізм).
Греки вважали, що людина мислить всім тілом, а тому, для того щоб добре мислити, треба вміти добре бігати, добре метати диск, добре стріляти із лука, добре боротися. Для них є природним (що досить дико для нас), щоб великий філософ одночасно міг бути олімпійським чемпіоном.
Якщо античний образ людини космоцентричний, тo середньовічний – теоцентричний.
У Середньовіччі біблійне уявлення про людину як "образ і подобу Бога", поєднується зі вченням про поєднання божественної і людської природи в особі Христа і можливості, внаслідок цього, внутрішнього залучення кожної людини до божої "благодаті". Людина не вірить в себе, вона вірить у Бога. Її очі звернені до потойбічного світу, який є істинно духовним світом. Поцейбічний світ, як і сама людина, розглядаються не такими, якими вони є в дійсності, а лише як момент руху людини до Бога. Сама по собі вона є втіленням гріха і печалі.
Тут протиставлені один одному безсмертна душа і смертна плоть людини. Турбуватися треба лише про спасіння душі, зокрема вдаючись до ущемлення тіла. Велике значення надається промислу Божественному, прояву "божої волі" в усіх подіях у світі. Вважається, що людина не може самостійно здобути знання, воно відкривається їй в одкровенні.
Епоха Відродження характерна пафосом автономії (самостійності) людини, її безмежних творчих можливостей (Мірандола та ін.). Бог переміщається на периферію людського життя. Людина відривається від нього. Вона тепер вірить у себе. Характерними в цей час є думки французького філософа Декарта про людину. Сутність його відкриття – "людина є мисляча річ". Мислення – це єдине достовірне свідчення людського існування (Декарт: "Мислю, отже існую"). Отже, саме в розумі, мисленні вбачається специфічна особливість людини, її сутність.
Декартівський дуалізм душі і тіла значною мірою визначав у подальшому характер антропологічної проблематики. При цьому тіло розглядалося як автомат, машина, однакова у людини і тварин (Ламетрі: "Людина – машина"), а душа ототожнювалася зі свідомістю (Франклін визначає людину як "тварину, що виробляє знаряддя").
Класична німецька філософія характеризується розмаїтістю відповідей відносно сутності людини.
Кант вважає, що питання: "Що таке Людина?" – це основне питання філософії. На його думку, людина – це істота, яка належить двом різним світам – природній необхідності й моральній свободі (дуалістичний підхід). Кант розділяє антропологію в "фізіологічному´´ і "прагматичному" плані. Перша досліджує те "...що робить з людини природа...", друга – те, що людина як вільна діяльна істота "робить або може і повинна робити з себе сама".
Геґель розвиває ідею історичності людського існування. В цілому, для німецької класичної філософії визначальним є уявлення про людину як про суб´єкт духовної діяльності, що створює світ культури, е носієм загальнозначущої свідомості, всезагального ідеального начала – духу, розуму.
Фейєрбах, критикуючи ці ідеї німецького ідеалізму, здійснює антропологічну переорієнтацію філософії. Він ставить у центр людину, розуміючи її насамперед як чуттєво-тілесну істоту.
Прихильники ірраціоналістичної концепції люка- ни XIX–-XX ст. вважають, що домінуючим у людини є позамислительні здібності та сили – почуття, воля тощо. Згідно з Ніцше, людина визначається грою життєвих сил і потягів, а не свідомістю і розумом. К´єркегор висуває на перший план вольовий акт, в якому людина "породжує себе", вибір, завдяки якому індивід, природна істота стає особистістю, тобто буттям духовним, самовизначальним.
В екзистенціалізмі та персоналізмі проблема особистості є центральною в концепції людини. Представники цих течій стверджують, що людину не можна зводити до якої-небудь "сутності" (біологічної, психологічної, соціальної, духовної). В екзистенціалізмі і персоналізмі заперечується соціальна природа особистості, розділяються і протиставляються поняття індивідуальності (як частки природного і соціального цілого) й особистості (як неповторного духовного самовизначення).
Ідеї філософії життя (персоналізм, екзистенціалізм, структуралізм та інші) стали основою для виникнення філософської антропології. Остання характеризується спробою створити цілісне поняття про людину шляхом використання і переробки розмаїтих предметних знань про людину, які були отримані окремими конкретними науками в кінці XIX – на початку XX ст. – біологією, психологією, соціологією, етнографією тощо. Центром уваги філософської антропології є сутнісна відмінність у способі існування людини і тварин. Цю відмінність Шелер вбачає у здатності людини уникати тиску біологічних потреб, в "дистанції" її відносно навколишнього середовища. Гелен вважає, що відмінністю людини від тварин є елементарні, але специфічно людські, комбінації сприйняття і руху, сенсомоторних процесів, визначальною рисою людини вбачає її діяльність.
Марксисти розглядають людину як суспільну істоту, яка є вищим ступенем розвитку живих організмів на Землі, здатна виробляти знаряддя праці, використовуючи їх у своєму впливові на навколишній світ і володіє членороздільною мовою, свідомістю і світоглядом. Людина – це суб´єкт праці, думки, відчуттів, волі, переконань і спілкування. Головне в сутності людини – здатність свідомо перетворювати дійсність за допомогою штучно створених знарядь. Людина, згідно з марксизмом, є єдністю природного і соціального, фізичного і духовного, спадкоємного і життєво набутого.
Марксисти заперечують уявлення про існування вроджених ідей і здібностей у людини. Вихідним пунктом марксистського розуміння людини є тлумачення її як похідної від суспільства, як продукта суспільної трудової діяльності.
1 ... 10 11 12 13 14 15 16 17 ... 29