Ім'я файлу: Історія_середньовічної_філософії.docx
Розширення: docx
Розмір: 64кб.
Дата: 09.02.2022
скачати
Розширення: docx
Розмір: 64кб.
Дата: 09.02.2022
скачати
Олександр Гельський (1185-1245 рр.) у своїх поглядах дотримувався установок т. з. «францисканського августинізму». Стверджував, що теологія походить від авторитету Святого Письма і від розуму, що пізнає створений світ, символіка якого вказує на Творця. Бога трактував як неподільну єдність формальної, продукуючої та цільової причин світоустрою. Щодо характеристик речей стверджував, що все, сотворене Богом, складається з того, «що є» річ (сутність) і «якою є» річ (буття). Підкреслював непорівнянність буття Творця і буття сотвореного.
У часи пізньої схоластики Вільям Оккам (1285-1349), розвиваючи ідеї Й. Д. Скота, наголошував на неможливості розумового осягнення суті Бога: головне тут творіння, а це акт волі, а не розуму. Мало того, віра неоціненна саме тому, що пов’язана з позарозумним. Звідси випливає теза про те, що знанню відкриті лише окремі речі. Міркування та обґрунтування не повинні надмірно віддалятися від речей. Із такого перебігу думки логічно випливає принцип «бритви Оккама»: не слід збільшувати сутностей (під час обґрунтування) без потреби. Цей принцип, урешті-решт, було спрямовано проти схоластики з її прагненнями до нескінченних логічних побудов. Вважається, що саме він сприяв відходові від схоластичного теоретизування.
15. Філософські погляди св. Бонавентури.
Істина отримується чистим серцем, а тому Бога слід шукати у своєму серці, а не в навколишньому світі. Тож у Бонавентури (1221-1274) ми знаходимо кордоцентричну філософію. Це типовий августинівський шлях до Бога, «містичний синтез середньовічного августинізму». Життя людини — це шлях до Бога, Істини, який пролягає через ласку віри і милосердя. Правдиве пізнання Бога можна досягнути тільки надприродним, а не природним богослов’ям.
У своєму Путівнику душі до Бога св. Бонавентура зобразив щаблі духовного сходження душі до Бога. До основних з них належать: а) пізнання слідів Пресвятої Трійці у чуттєвому світі; б) пізнання образу Пресвятої Трійці в душі, у природних і надприродних її силах; в) пряме пізнання Бога, спершу як Буття, а тоді як Благо; г) відмова від розумової дії і перенесення у Божу всю любов, співстраждання, аж до єднання з Ним.
Існування Бога — це очевидна істина: якщо Бог є Богом, то Він не може не існувати. Але Бог — це настільки очевидна істина, що вся природа говорить про Нього. Тому слід прибігати до доказів, щоб увиразнити те, що вже всім відомо.
Божественне знання не торкається майбутнього Божественної дії, бо у діянні Бога немає майбутнього, а є тільки майбуття речей, оскільки речі слідують у часі одні за одними, і Бог знає про них згідно з тим, як вони постають у бутті.
Предметом філософії не є буття речей по собі, а у їхньому відношенні з Богом, оскільки речам властиво наслідувати Божественне буття: одні, будучи відбитками, інші — образами, а ще інші — подобою Бога. У Бонавентури ми бачимо оборонця філософії, яку він бачив тільки у лоні богослов’я, оскільки там вона здатна осягнути досконалий розвиток.
16. Філософські погляди Дунса Скота.
Дунс Скот (1266-1308) визначає Бога як Нескінченне Суще у Дії. З усіх схоластів цей мислитель палко захоплювався наведенням доказів на користь існування Бога, а особливо підтвердженням того, що Бог є Нескінченний. Згідно з ним, Бог пізнається вірою, а раціональне обґрунтування існування Бога покликане служити релігії8. Самобутнім є погляд Скота на Божу всюди присутність. Бог може існувати в речах у чотири способи: в силу, в якості присутності, в якості сутності і за посередництвом ласки та любові. Присутність за сутністю викликана тим фактом, що Бог в силу своєї необмеженої невичерпності, присутній в кожній речі самим своїм буттям. Він присутній у всіх речах в якості своєї творительної сили. Оскільки ж ця сила є реально тотожня його сутності, то тоді й Божа сутність безпосередньо присутня у всіх речах. Йоганн Дунс Скот (1265-1308) у своїх творах на перший план у сутності Бога виводив не розум чи ідеї, а волю, оскільки вона здатна визначити себе не лише ідеально, а й реально. Тому теологія, за Скотом, є наукою практичною (дає настанови для життя), а філософія — теоретичною. Дунс Скот відстоював думку, що буття єдине, і те, яким чином Бог є, нічим не відрізняється від того, яким чином є будь-що інше. Дунс Скот — один з небагатьох мислителів, який цілком рішуче і виразно визнавав свободу волі, уникаючи будь-якого детермінізму. Воля є причиною, яка може сама себе визначати. Через своє самовизначення воля є достатньою чи повною причиною будь-якого свого акту. Визнавав примат волі над розумом. З вченням про свободу волі тісно пов’язане вчення про перевагу волі над розумом. Воля є сила, що самовизначається і є самозаконна, вона може хотіти і не хотіти, і це залежить від її самої, тоді як розум визначається до своєї дії (мислення та пізнання) з троякою необхідністю:
власною природою, через яку він є тільки здатність мислення, і не в його владі мислити чи не мислити;
даними чуттєвого сприйняття, визначальними початковий зміст мислення;
актами волі, що звертає увагу розуму на той чи інший предмет і тим самим визначає подальший зміст і характер мислення.
17. Філософські погляди Вільяма Оккама.
Див. також 14 пит. Згідно з Оккамом, існування Бога не може бути доказане апріорним шляхом, а тільки — апостеріорним. Про Бога як про досконалого та всеблагого Бога ми довідуємося з Об’явлення. Тож філософам доводиться задовільнятися можливим характером відкриття існування Бога, непорівнянно біднішим від того, як сам Бог об’являється людині. Про природу Бога ми не маємо відповідних понять, а тільки — загальні (спільні для створіння і Бога). Ці поняття нічого не можуть сказати про Божу сутність і володіють тільки номінативною, а не реальною цінністю. Проте вони можуть служити натяком на Боже існування вказуючи на те, що Він є, хоч і не презентують Його. Коли і може бути щось спільне між Богом і творінням, то цим спільним виявиться загальне поняття. Натомість у реальності між ними немає нічого подібного. За Оккамом, тільки чуттєве, наочне знання (що зветься інтуїцією) може засвідчити існування чого б то не було і тільки воно стосується фактів. Вчення про роль чуттєвої інтуїції та досвіду в пізнанні пов’язане у Оккама з двома іншими важливими положеннями його теорії пізнання: вимогою простоти пояснення (принцип економії, Бритва Оккама9) та положенням про те, що реально існує одиничне (номінальне).
18. Друга схоластика і погляди Франциска Суареса.
Середня схоластика (XIII століття) характеризується остаточним відділенням науки та філософії від теології, а також впровадженням у західне філософське мислення вчення Арістотеля, яке було, щоправда, лише в латинському перекладі. Формується філософія великих орденів, особливо францисканського та домініканського, а також системи Альберта Великого, Томи Аквінського, Дунса Скота. Потім була суперечка між прихильниками Августина, Аристотеля і Аверроеса, суперечка між томістами та скотистами. Це був час великих філософсько-теологічних енциклопедій.
Тоді, коли у середньовіччі богослов’я не розлучалося з містикою, а навпаки, черпало з неї натхнення у «другій схоластиці», з появою творів Франциска Суареса (1548-1617) можна було б говорити про появу нового методу подачі церковного богослов’я як концептуальної, логічно-виваженої метафізики. Мислитель зараховує Бога до властивого предмета метафізики і ось на якій підставі: «Бог є об’єктом цієї науки, оскільки Він є перший і головний її предмет дослідження, однак не властивий (адекватний)». Суарес переоформлює досвідну відправну точну Арістотелівського формулювання і Першого томістичного шляху: «все те, до рухається — рухане від іншого» на «все те, що створене — створене іншим». Таким чином спромігшись на свій доказ існування Бога: «Будь-яке суще є або сотворене, або несотворене; але ж все суще у всесвіті не може бути сотворене; отож необхідно, щоб було якесь несотворене суще». Порядок у всесвіті і його краса змушує нас визнати існування Першоначала. Мислитель розрізняє «загальну метафізику» і «частинну». У першій розглядається загальне поняття буття і його трансцендентальні характеристики (онтологія); а в другій — різні типи сущого, розрізняючи «несотворене суще» від «створеного», «нематеріальне» від «матеріального» (богослов’я).
Одиночне має примат над загальним. Однією з найоригінальніших ідей Суареса, є теза про індивідуальність людини, як і кожної речі. Людина є індивідуальна «сама по собі», а не завдяки поєднанню якихось властивостей, які є для неї привхідними. Він ставить питання так: «Чим річ х відрізняється від інших речей виду х?», замість того, щоб питати: «Що спільного мають речі виду х?». Таким чином він стверджує примат індивідуального над загальним як відносно природи людини, так і відносно сущого взагалі.
Поряд з усім цим суще розглядається окремо від усіх властивостей субстанції та акциденції, а також абстрактно від матерії. Поняття сущого саме по собі є унівокативним, але поняття сущого як сприймаємо його ми є еквівокативним тільки як концепт нашого розуму. Всяке суще було простим для Суареса, складним його робили наші міркування. Важливою складовою поняття сущого у Франциско є його реальність. Реальним є те, що об’єктивно може існувати, а також те, що актуально існує в реальному світі. Реальна сутність — така сутність, яка не містить протиріч і є конструкцією розуму. Потенціальне суще для Франциско взагалі не було буттям. Все те, що не існує актуально — не існує взагалі. Таким чином Суарес не відрізняв акту від потенції, а отже відкидав цей доказ буття Бога у Томи Аквінського. Суарес промостив шлях від схоластики до філософії Нового часу.
1 Віра — це безпосереднє сприйняття знання. Це те, чим ми сприймаємо передумови силогізму, однак це не лише самоочевидність або інтуїція. Віра — це акт вибору, акт конструювання власної установки свідомості, за яку людина несе відповідальність. За допомогою віри людина здатна моделювати майбутню ситуацію, що дає змогу убезпечитися від багатьох неприємностей. Інтенсифікація віри дає надію, завдяки якій Климент доводив перевагу релігійного життя. Язичники вірять у багатьох богів, які перебувають між собою в стані перманентного конфлікту. Усім богам не догодиш, тому в язичника зароджуються фобії. Він не знає, звідки йому загрожує небезпека. Життя атеїстів також сповнене неприємностей, оскільки вони не чекають щедрот від Господа. Тільки релігійна людина розуміє, що за зовнішнім хаосом явищ стоїть трансцендентна особистість, яка подарувала нам буття, що життя на землі – це лише приготування до життя вічного, що сенс життя в потойбічному існуванні, яке є межею блаженства. Маючи таку установку, можна легко подолати всі випробування потойбічного життя.
2 Незвично те, що він припускав, що Христос не є ні жінкою, ні чоловіком, і що Бог-Отець має як жіночий, так і чоловічий аспекти: Євхаристія описується як молоко з грудей Отця.
3 Історія універсуму поділяється на сім віків, які відповідають семи дням створення світу. Він не погоджується, що божественне провидіння, як і божественне напередвизначення, сумісне з людською свободою волі.
4 Авторка праці Історія єврейської філософії у Середньовіччі.
5 Згідно із таким вченням, Свята Трійця повинна складатися з трьох осіб.
6 Значення Петра Ломбардського добре демонструє той факт, що Данте Аліг'єрі зробив його персонажем «Божественної комедії» (розділ «Рай») серед інших чільних церковних діячів.
7 «... Любов нестерпна, коли вона не піддається жодному іншому почуттю; невідступна, коли вона незабутня; виняткова, коли немає нікого з друзів; невгамовна, коли її не можна задовільнити».
8 «О, Господи, дай мені розумом обґрунтувати те, що я вже найпевніше осягнув вірою».
9 Див. також 14 питання.
1 2 3