Ім'я файлу: Історія_середньовічної_філософії.docx
Розширення: docx
Розмір: 64кб.
Дата: 09.02.2022
скачати
Розширення: docx
Розмір: 64кб.
Дата: 09.02.2022
скачати
7. Філософські погляди П’єра Абеляра.
До вирішення полеміки між реалістами і номіналістами спричинився П’єр Абеляр, зайнявши позицію поміркованого реалізму, «концептуалізму». Універсалії, за Абеляром, не існують в реальності як одиничні речі, проте вони знаходять статус буття у сфері інтелектуального пізнання, утворюючи свого роду третій — «концептуальний» — світ. Ця полеміка свідчила про скріплення позицій розуму як знаряддя в пошуку істини. Тож істина відтепер мала б отримуватись шляхом раціонального доказу, а саме — через її оборону. Сила логіки тепер проникає у богословські сентенції, а навіть зауважується присутня у Новому Завіті як «Логіка Христа», який Божественним розумом прихиляє на свою сторону прихильників його вчення. Завдяки Абеляру християнська філософія отримала ще міцніше, логічне підґрунтя. Але богословські перебільшення філософа привели до звинувачення філософа у єресях, зокрема у вченні про автономію суб’єктивних моральних вчинків людини, звідки виходило, що коли вчинок зроблено з добрим наміром, то він добрий. Етичні погляди Абеляра характеризуються прагненням вирішувати питання моралі без релігійного диктату. Суть гріха він визначає як свідому згоду зробити зло, переступити Божий закон, оскільки вибір належного і неналежного є результатом раціонального осмислення і моральної оцінки.
З відомих нам слів ап. Павла (Рим. 1, 20) про пізнання невидимого через видимий світ Абеляр робить висновок, що можна пізнати й тайну Пресвятої Трійці, де платонівський Нус — це друга особа Трійці, а Світова душа — третя особа. Тобто достатньо одного розуму, щоб розкрити цю таємницю. Також єресь несторіанства (Христос — не людина) та пелагіанства (Божа ласка — нагорода за добрі вчинки, а не умова для їхнього здійснення) теж не красять філософа.
П’єр Абеляр раціоналізував відносини віри і розуму, вважаючи обов’язковою умовою віри розуміння («розумію, щоб вірити»). Початковими принципами критики П’єром Абеляром авторитетів церкви виступали сумнів у безумовній істинності положень віри і теза про необхідність осмисленого відношення до священних текстів (оскільки «богослови часто вчать того, чого самі не розуміють»). Радикальному сумніву Абеляр піддавав будь-які тексти, окрім непогрішимої Біблії: можуть помилятися навіть апостоли і батьки церкви.
8. Проблема універсалій у схоластиці.
Універсалії (від лат. universalis «загальний») — в схоластиці загальні, видові та родові поняття. Питання про існування чи неіснування універсалій було одною з основних тем диспутів середньовічних філософів. Залежно від відповіді на це питання існували філософські напрями, які отримали назви номіналізму, реалізму та, пізніше, концептуалізму.
Як існують універсалії?
Реально (реалізм)
До речей як ідеї (крайній) — Платон
У речах як сутність (поміркований) — Арістотель
Номінально (номіналізм)
У свідомості як поняття (концептуалізм)
Як знаки (локалізм)
Чи відіграють якусь роль у питаннях християнського благочестя та спасіння душі людські зусилля, людська розумова активність? — Це питання лежало в підґрунті дискусій між «номіналізмом» і «реалізмом», хоч змістовим приводом для сперечання було питання про природу загальних понять (універсалій). «Реалісти» вважали, що єдина справжня основа буття речей — це загальні ідеї божественного розуму, які постають взірцями при творенні світу; вони ж постають і як єдино справжня реальність. «Номіналісти» ж припускали, що загальні ідеї — це лише імена («номіна»), якими людина позначає спільне в різних речах, а реальністю слід вважати одиничні речі, оскільки саме вони постають результатом божественного творіння світу. Тому поза людським пізнанням загальних ідей не існує. Внаслідок цього людське пізнання має своє значення та виправдання. Зрозуміло, що «реалісти» були більш ортодоксальними теологами, а деяких «номіналістів» Церква засудила. До «реалістів» належали Ансельм Кентерберійський та Бернар Клервоський, до «номіналістів» — Роцелін із Комп’єня та П’єр Абеляр.
9. Філософські погляди П’єра Ломбардського.
«Сентенції» (з чотирьох книг). У цій роботі вперше у католицькому світі догматичне богослов’я було зведено в одне систематичне ціле. На будову цієї роботи вплинули твори Августина, Абеляра та інших. У творі П’єр розбирає вислови Отців церкви з приводу догматичних питань і намагається їх обґрунтувати, спростовуючи положення, що суперечать їм. У передмові до «Сентенцій» він скромно порівнює себе з бідною євангельською вдовою, що принесла до храму свою лепту. «Сентенції» заслужили славу підручника з систематичного богослов’я аж до ХVI століття6.
Докази Божого буття:
«Жодна людина, жодне створіння не може створити всесвіт, а тому слід визнати, що його створив Бог, оскільки Бог показує себе через свої діяння» (за Амвросієм).
«Найбільші філософи розуміли, що жодне тіло не є Богом, а тому вирушили на пошуки Божого буття поза тілесний світ. І так само усе те, що є змінне, — не може бути Найвищим Богом, началом усіх речей, а тому здіймалися понад світом людської душі і змінних духів, бо розуміли, що все те, що змінне, не може почати існувати без абсолютно незмінного. Вони усвідомлювали, що Бог створив усі речі з нічого» (за Августином).
У другій книзі він говорить про ангелів, демонів, падіння людини, ласку і гріх; у третій — про Боговтілення, відкуплення гріхів, чесноти і десять заповідей; у четвертій — про святі Тайни і останні речі.
10. Філософські погляди Рішара Сен-Вікторського.
Рішар вважає, що Бог єдиний, вічний та всемогутній, володіє всіма можливими якостями. Попри те, що в нього єдина сутність, він існує в трьох втіленнях. Відправною точкою в дослідженні питання існування Бога за Рішаром мають стати роздуми про предмети, існування яких ми пізнаємо через досвід, в якому ми не можемо сумніватися. Все це – нетривалі предмети, що виникають для того, щоб згодом припинити своє існування. Із досвіду нам відомо, що ці речі існують. І це єдиний спосіб, в який ми можемо про це дізнатися, тому в нас не може бути серйозних сумнівів із приводу існування схожих речей. Рішар наголошує, що все, що існує, існує або завдяки собі, або за допомогою чогось іншого, воно може бути вічним, або мати початок в часі. Проте неможливо поєднати в понятті речі буття саме по собі та буття, що має початок в часі. Якщо щось існує із необхідності, воно має існувати завжди і не може мати початку в часі. Із цього Рішар виводить три можливих способи існування:
існування саме по собі, на основі власної сутності, є вічним та необхідним;
існування ні саме по собі, ні вічне;
існування вічне, але не на основі власної сутності чи з необхідності.
Нетривалі речі, що з’являються і зникають, та про існування яких ми дізнаємося із досвіду, належать до другого типу, адже вони не існують вічно та не здатні забезпечити власне існування. Але щоб зрозуміти причину їх існування, ми повинні визнати існування того, хто існує вічно та сам по собі. Якби його не було, нічого б зараз не могло існувати, але ми визнаємо те, що речі існують. Таким чином, Рішар виводить необхідне та незалежне існування Бога, який постає як основа та першопричина всього.
Бог — Пресвята Тройця живе вічною любов’ю, яка й виступає життям Бога. Замало сказати у світлі віри, що Бог любить, бо таке твердження не в силі пояснити, чому є Три Божі Особи, а не більше чи менше? Як нічого, або зовсім нічого не говорить про єдність Божих Осіб у одній Божій природі. Натомість необхідна підстава — Любов — дозволяє зазирнути у святая-святих Бога і розпочати побудову щаблів для сходження до неї у палкій любові серця віруючої людини. Таким чином Рішар, фактично, розгорнув нову сторінку діалектичного мислення — «діалектику любови».
Рішар виділяє два типи любові: любов тілесну, що спрямована на тваринне, та любов божественну, яка веде до єднання душі із Богом. Перший тип любові виявляє залежність людини від матеріального світу, така любов ранить людину та робить її хворою. Другий тип любові звільняє душу від усіх залежностей і допомагає їй розчинитися в божественному світлі. Стан любові – це ступені, що виходять із стану душі людини, яка прагне стати на рівних із Богом. На шляху душі до Бога існує чотири таких ступені: «На першій ступені любов ранить почуття, на другій – зв’язує думки, на третій – перешкоджає будь-якій дії... Четверта ступінь любові саме та, на якій нічого із власної нікчемності не може задовольнити бажання палаючої душі». «На першій сходинці — любов нестерпна, на другій — невідступна, на третій — виняткова, на четвертій — невгамовна7».
Отож Рішар під першим рівнем споглядання (їх є 6, або 7, або 3; у цьому випадку 6) розуміє рівень уяви та образности; під другим — уяву у відношенні до розуму; під третім — сам розум, який послуговується образами уяви; під четвертим — сам дух; під п’ятим — надрозумову активність, але не дію поза самим розумом; під шостим рівнем — понадрозумову активність і дію поза самим розумом (див. пояснення Релігійна філософія, с. 260-261).
11. Філософські погляди Альберта Великого.
Відомий головним чином як коментатор Арістотеля св. Альберт Великий (1200-1280) став одним із головних творців відновлення богословської, філософської і наукової культури, яке мало місце на Заході упродовж ХІІІ століття. Інтерес до натурфілософської проблематики закономірно міг зумовити заняття Альберта алхімією. Найвідоміший його твір у цій традиції — «Libellus de Alchimia» («Книжка про алхімію», «Мале алхімічне зведення»). Навколо фігури Альберта-алхіміка постали численні легенди, що змальовували його як чаклуна. Казали, нібито він міг перетворити зиму на літо, аби провести бенкет у монастирському дворі. За іншою легендою, одного разу Альберт створив механічну мідну людину, що могла відповідати на всі запитання. Однак згодом дивний механізм було знищено учнем філософа, Томою Аквінським. Не озираючись на учительський уряд Церкви, святий Альберт, подаючи філософію Арістотеля, з особливою наполегливістю торкався тих пунктів, де догмат віровчення відрізняється від філософських висновків. Звідси і виникла необхідність розмежування філософії і релігії, щоб залишити за ними свою власну сферу дій. Проведене Альбертом Великим розмежування філософії і богослов’я вперше в середньовіччі надало філософії незалежності. Проте ця незалежність не допускає висловів і висновків, які б суперечили вірі. Він приймає те, що обидва ці види пізнання — філософський і богословський — мають своє спільне джерело в Бозі, з чого випливаю, що обидва ці види істини не можуть суперечити один одному, а повинні бути у згоді. Принцип «Бог існує» для Альберта не очевидний сам по собі. Не тільки одкровення, але й розум приводять нам до пізнання того, що Бог існує. Докази існування Бога: 1) повинна існувати загальна діюча причина; 2) розглядаючи мінливе і непостійне, ми повинні дійти до Першого незмінного, котре як незмінне повинне бути нематеріальним; 3) «Першодвигун»; 4) має бути хтось, у кому суще та існування є чимось єдиним і повністю тотожним. Розумом ми не можемо осягнути повноти Божества. Але в його силі пізнати ряд ознак (прикмет) Бога як позитивних, так і негативних. Боже буття не може залежати від чого-небудь. Воно — безумовне. Метафізично Бог безумовно простий. Коли б Він був «складений», то складові його елементи повинні були б бути раніше за Нього. З цього випливає, що будь-який вислів про Бога зобов’язаний демонструвати Його сущість. «Отже все, що є в Бозі, є Він Сам». Бог є беззаперечна причина всього, бо в Його свідомості містяться ідеї всього. Все було створено відповідно до цих ідей.
12. Філософські погляди Томи Аквінського.
Тома Аквінський (1225-1275 рр.). У цей період набула поширення так звана «теорія подвійної істини», яка стверджувала, що філософія (і наука) мають право на автономний щодо богослов’я розвиток, оскільки між науками та богослов’ям існують суттєві відмінності: філософія (і наука) рухаються від часткового до загального (індукція), а богослов’я — від загального до часткового (дедукція), філософія та наука є сферами теорії, а богослов’я — етики та життєвої практики. Богослов’я не приймало цієї теорії, але думка про те, що існує певна відмінністъ між знанням священним і світським, від того часу постала як нормальна та виправдана. Тома Аквінський став засновником томізму — одного з найвпливовіших напрямів християнської філософії. Докладно вивчивши філософію Apiстотеля, Тома Аквінський прийшов до висновку про спорідненість стилю Аpiстотеля з теологічними підходами до розв’язання тогочасних проблем у межах схоластики. Спираючись на аpістотелізм, Тома Аквінський створив всеохопну філософсько-теологічну концепцію, що ввібрала в себе майже всю проблематику теології і піднесла її на новий рівень розв’язання. Вчення Томи Аквінського досить часто характеризують як концепцію «симфонії (співзвучності) розуму та віри». На думку Томи, існують істини, які ми здатні осягати природним розумом: царина науки та філософії, а також існують істини, які перевершують людські можливості, — вони даються людині лише в божественному об’явленні і торкаються питань творення світу, спасіння та безсмертя душі; нарешті, є істини, що їх можна розуміти як і з допомогою розуму, так і з допомогою віри, — тут філософія і теологія повинні співпрацювати. Тому істини теології та істини розуму не повинні входити в конфлікт між собою, але якщо таке відбудеться, слід надати перевагу істинам теології. Отже, «симфонія» передбачає підпорядкування природного розуму істинам об’явлення у разі їх зіткнення. Виходячи з таких міркувань, Тома поділяв усі знання й науки на: а) теологію об’явлення; б) природну теологію; в) філософію (яка об’єднувала і всі інші науки). Тома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення, тобто він, як правило, не відкидав вже iснуючих позицій, а намагався чітко визначити їх місце в загальній панорамі розуміння певного питання. Прикладом може служити його вирішення питання про співвідношення ідей та речей, «універсалії». Ідеї можуть існувати «до речей» (у божественному промислі — це була позиція «реалістів»), «у речах» (як їх сутність та необхідність — це позиція «концептуалістів»), «після речей» (як результат людського пізнання — це позиція «номіналістів»). Отже, і в цьому питанні Тома проводив позицію своєрідної «симфонії». Тe ж саме — і в питанні про попередню божественну визначеність долі та свободу людської волі. У людські душі при створенні закладено потяг до добра, але не кожна людина здатна в реальних умовах життя витримати цей орієнтир. У такому разі Бог допомагає людині об’явленням, словом Святого Письма, прозрінням святих. Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування шляхом істини. За такого поєднання дій Бога з діями людини остання здатна активно впливати на свою долю, на результати свого життєвого шляху. Учення Томи Аквінського в 1879 р. проголошено офіційною філософською доктриною Католицької Церкви під назвою «неотомізму».
13. Класифікація творів Томи Аквінського.
1. Коментар на Ломбардського.
2. Сума богословська.
3. Сума проти поган у чотирьох частинах.
4. Відповіді на добровільні питання.
5. Відповіді на спірні питання.
1. Богословські синтези.
2. Університетські диспути.
3. Коментарі до Святого Письма.
4. Коментарі до творів Арістотеля.
5. Інші коментарі.
6. Полемічні твори.
7. Трактати на особливі теми.
8. Експертні висновки.
9. Листи.
10. Літургійні твори та проповіді.
11. Проповіді.
12. Праці сумнівної автентичності.
14. Францисканська схоластика. Загальна характеристика поглядів Роджера Бекона, Олександра Гельського та Вільяма Окамма.
Засновник — Франциск з Ассізі. Його діяльність в духовній сфері часів середньовіччя була революційною. Згуртовані довкола Франциска менші брати «мінорити» відчули у своєму серці Божий поклик виконувати Його волю — кликати людей до покаяння і допомагати клиру як «менші брати», несучи послух з уст Євангельської проповіді. Піст і молитва, добровільні вериги і одяг з мішковини, праця з рук своїх і жива віра — ось і всі нетлінні скарби братства міноритів. Проте від 1223 року братство св. Франциска стало нагадувати типовий чернечий орден, до складу якого входили як ченці, так і каноніки. Але через високо поставлену раціональну позицію отців-домініканців, ордену францисканців потрібно було посупити місце віри серця Франциска вченому уму.
У працях видатного схоласта Роджера Бекона (1214-1292) було високо піднесено роль наук у просвітленні людської душі. Бекон, зокрема, стверджував, що «знання є сила», що ґрунтом наукових знань постає досвід (хоча у теології вирішальну роль відіграє об’явлення) і що Бог створив світ за допомогою математики.
1 2 3