Місцеві органи управління Великого князівства Литовського
Зміст:
Введення
1. Державний устрій Великого князівства Литовського
2. Організація місцевого управління та самоврядування
3. Органи влади та управління в містах з магдебурзьким правом
Висновок
Список використаної літератури
Введення
Територія нинішньої Республіки Білорусь в період часу з середини XIII століття і до середини XVI століття перебувала у складі Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського. Спочатку до його складу входила лише незначна її частина (північно-західна частина білоруських земель), але згодом, в ході приєднання до ВКЛ інших, прилеглих до неї земель, поступово в його склад входять практично вся територія нинішньої Білорусі.
Саме в період входження білоруських земель до складу ВКЛ відбувається формування білоруської народності, розвивається, як самостійний, білоруська мова, відбувається процес нівелювання матеріальної і духовної культури білоруського народу.
За цим і ряду інших причин, на думку автора вказаний період часу є найбільш важливим у формуванні білоруського суспільства в цілому, його культури, матеріальних і духовних цінностей.
У цій контрольній роботі автор вважає основною метою визначення державного устрою Великого князівства Литовського в період його розвитку, територіального розширення і посилення, розгляд форм і способів організації місцевого управління та самоврядування в землях, підлеглих великому князю, визначення особливостей самоврядування в містах, яким було надано магдебурзьке право.
При написанні контрольної роботи для досягнення поставленої мети автор робить аналіз навчальних посібників з історії Білорусі, історії її держави і права, а також наукових праць деяких авторів (Вишневського А.Ф., Сароковіка І.А., Ковкеля І.І., Ярмусіка Е . С., Кописского З.Ю., Чигринова П.Г, та ін) всебічно розглядає проблему становлення та розвитку державного устрою Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського в міру його розширення і посилення на тлі входження до її складу нових земель з метою визначення особливостей організації місцевого управління та самоврядування в землях ВКЛ, а також містах, що входять до складу Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського.
Для найбільш чіткого уявлення суспільного устрою ВКЛ у контрольній роботі широко наведені статистичні дані, інші цифри, здобуті у ході вивчення численних навчальних посібників і наукових праць білоруських авторів.
Державний устрій Великого князівства Литовського
У XV - першій половині XVI століть Велике князівство Литовське розвивалося з урахуванням білоруських політичних традицій, хоча всі без винятку великі князі по лінії батьків були литовського походження. Керівна політична роль у ВКЛ також належала великим феодалам-землевласникам литовського походження, які називалися тоді панами. З них, а також з родичів великого князя полягав і вищий державний орган - рада, або так звана «пани-рада». Вони ж займали і вищі державні і придворні посади.
Політичне становище білоруських феодалів відрізнялося від статусу литовських. Білоруські феодали не брали участь у керівництві державою, вони тривалий час не входили до складу ради, не голосували під час виборів великого князя. Якщо великі литовські феодали були підсудні тільки великому князеві, то білоруські - представникам місцевої великокнязівської адміністрації 1.
Влада великого князя фактично була обмежена, з одного боку, великими феодалами, а з іншого - місцевими привілеями окремих територій. Головним обов'язком великого князя був захист цілісності держави. Він стояв на чолі збройних сил, від його імені видавалися законодавчі акти, чинився суд. У його віданні були дипломатичні відносини з іншими країнами, оголошення війни і миру. Він призначав на державні посади і розпоряджався державним майном.
Роль ради в політичному житті держави поступово зростала. У 1413г. Городельська актом існування великокнязівської ради було оформлено юридично. За нею закріплювався статус державного органу, який не тільки мав право, але і зобов'язаний був давати рекомендації великому князю. У привілеях государя 1492г. і 1506г. права раді, пов'язані з обмеженням великокнязівської влади, підтверджувалися і розширювалися.
З часом роль і значення раді підвищувалися. Уже в XV столітті в неї входили єпископи, канцлер, воєводи і каштелян віленський і трокскіе, воєводи смоленські, Вітебськ, Полоцьк, київські, старости жемайтський і луцький (їх посади прирівнювалися до воєводським), намісник гродненський. Ще пізніше до складу ради стали входити також воєвода підляський, підскарбій земський і маршалок земський 1. Природно, такий склад ради визначав її велике значення в управлінні державою. До її компетенції ставилися питання дипломатичних відносин, оборони, фінансів. Роздача земель і призначення на посади теж не проходили без її згоди. Без раді великий князь не міг видавати закони загального характеру, витрачати державні кошти і т.д. Оскільки рада збиралася тільки для обговорення найбільш важливих справ, то з її складу виділилася невелика група осіб, які постійно працювали за князя.
Однак, найважливіші питання державного життя великі князі обговорювали не тільки з радою, але і з боярством в цілому. Саме на це стан великі князі спиралися в тих випадках, коли не знаходили розуміння з вищою аристократичної знаттю і з удільними князями. Вже за перших великих князів практикувалися наради, віче, сейми з військовослужбовців і бояр. Правда до 1566г. вони носили неорганізований характер, часто в них брали участь випадкові, хоча і благородного походження, люди. Поступово сейми перетворюються на загальнодержавні. Порядок скликання таких вальних сеймів склався на початку XV століття. Великий князь запрошував на них ряд службових осіб, княжат, представників повітової шляхти всіх регіонів.
Поступово розширювалася і компетенція сеймів. У XV столітті вони скликалися для обрання великих князів, обговорення питань війни, податків, укладення уній і т.п. У першій половині XVI століття їх діяльність набуває більш широкого розмаху, вони виконують законодавчі функції. Великий князь і сейм становили хіба що «дві однаковою мірою сильні сторони влади, потрібні один одному для ефективного управління державою» 1. З часом сейм став представницьким установою, тобто на нього обиралися делегати (посли) місцевими повітових сеймиків. З середини XVI століття вальний сейм складався з державного ради, який став називатися Сенатом, і з повітових послів-депутатів, які становили Посольську хату.
Феодальне право ВКЛ як регулятор суспільних відносин під впливом економічних і політичних причин інтенсивно розвивається.
Для нього характерні два основних етапи розвитку 2.
Перший, «прівілейний» етап (XIII - XV ст.), Протягом якого разом з формуванням ВКЛ як суверенної феодального держави складається Загальноземський право, його окремі галузі та їхні установи шляхом видання великими князями грамот (привілеїв). Норми їх обов'язкові для всього населення ВКЛ, в тому числі і самих великих князів, не тільки видали грамоту, а й усіх наступних князів.
Другий, «статутовий», етап характеризується пануванням Загальноземський права, яке розвивається так динамічно, що неодноразово потрібно його систематизація. Це призводить до появи таких великих пам'яток права як статути ВКЛ 1529, 1566 і 1588 років. За своєю структурою та змістом вони можуть бути віднесені до склепіння чинного права держави.
Для «прівілейного» етапу розвитку феодального права характерно те, що правовий звичай як основне джерело феодального права в IX-першій половині XII ст. витісняється нормативним актом (договір, грамота, постанова сейму). До значущим нормативним актам зазначеного етапу відносяться договір.
Вершиною сістематізаторской і кодифікаційної діяльності у ВКЛ була розробка та видання статутів 1529, 1566 і 1588г.г. За досконалості кодифікації і широті регульованих відносин вони не мали рівних у Європі 1. Наявність у державі подібних великих нормативних актів свідчить про високий розвиток правової думки, культури, освіти.
Статути ВКЛ різко відрізнялися від великих нормативних актів XIV - XV ст., Як широтою охоплення врегульованих правом суспільних відносин, так і юридичною технікою (глави, статті, які мають назви).
Для статутів характерна яскраво виражена гуманістична спрямованість. Так, вже в статуті 1529 р. вводяться принципи відповідальності всіх тільки за законом і тільки по суду; по Статуту 1566 встановлений вік кримінальної відповідальності з 14 років, і право простих людей брати участь в обранні великого князя; по Статуту 1588 вік кримінальної відповідальності був підвищений з 16 років і був виявлений тільки одне джерело мимовільного стану - полон. Більш того, Статут наказує називати челядь мимовільну надалі "дворової челяддю", а раніше колишню челядь мимовільну і їхніх дітей наділити землею і перевести в розряд селян "отчичами" (несхожих).
Зміст статуту свідчить про розквіт феодальної демократії, зародження нової форми правосвідомості. Закріплені в них багато прогресивні положення та принципи дають підстави, як зазначає професор, доктор юридичних наук Юхо І.А., стверджувати, що в Статутах послідовно проводиться ідея встановлення правової держави 2.
Кожен Статут розроблявся спеціально створеною комісією, куди входили високоосвічені, досвідчені люди свого часу (вчені, враднікі). Як правило, комісія працювала протягом тривалого терміну (кілька років). Підготовлений нею проект Статуту неодноразово обговорювалося на сеймах, потім допрацьовувався і приймався.
У Статутах знаходять відображення різні галузі права: державне (конституційне), цивільне, шлюбно-сімейне, кримінальне, процесуальне та інші. Але слід зазначити, що часто норми однієї галузі права містяться не в одному, а в різних розділах. Норми в Статутах поряд з абстрактним характером частково носять казуальний характер, що ускладнює їх сприйняття.
Статути ВКЛ - це зведення чинних законів держави в XVI ст., Хоча і не єдиний. Поряд зі Статутом діяли привілеї та постанови.
2. Органи місцевого управління та самоврядування
Велике князівство Литовське носило характер федерації волостей і земель, що зберігали своє особливе волосне пристрій та об'єднаних лише верховною владою господаря великого князя і його панів-ради. Власне Литва (з примикала до неї територією Західної Білорусії) поділялася (після Городельська привілею 1413 р.) на два воєводства - Віленське і Троцького. З півдня і зі сходу до цієї основної області примикали кілька удільних князівств Полісся, Чернігово-Сіверської землі та області верхньої Оки, які були «відокремленими політичними маленького світу» (Любавський). Особливо в адміністративному відношенні стояли великі землі - «анексії», які приєдналися (добровільно чи вимушено) до великого князівства Литовського: Жмудський, Полоцька, Вітебська, Смоленська (до 1514 р.), Київська, Волинська, Підляшшя і Поділля. Після того, як за Вітовта були скасовані великі волосні князювання, землями цими управляли призначаються господарем намісники, проте ці землі аж ніяк не зливалися в адміністративному відношенні з територією власне Литви.
Землі управлялися на основі статутних грамот, своєрідних законів, які регулювали всі сторони суспільного життя. Статутні грамоти передбачали наявність у земель своєї скарбниці, присутність міських виборних на суді великокнязівського намісника, встановлювали інші норми кримінального і цивільного права. Великий князь гарантував мешканцям земель особисту недоторканність і безпеку. Ніхто не міг бути позбавлений волі без слідства і суду. Передбачалася свобода жінок, які залишилися без опікунів, від примусового шлюбу. Обмовлялося право вільного переміщення населення в сусідні землі і за межі князівства, свободу сім'ї від відповідальності за злочини, вчинені ким-небудь з її членів. В області майнових прав громадян грамотами визначалися права володіння майном, отримання спадщини. Грамоти забезпечували також процесуальне право, захищали особистість від утиску з боку місцевої адміністрації 1.
Такий устрій державного життя був характерний головним чином для Полоцької, Вітебської і Смоленської земель. Жемайтія і Підляшшя не мали такої традиції державної самостійності. Тільки в 1446 році Жемайтія отримала дарчу грамоту від великого князя Казимира, що являла їй широку автономію. Привілей для Підляшшя 1444 не давав йому статусу землі-князівства. Їм надавалася автономія тільки одному станові - щляхте - в області судових відносин 2.
Система місцевих органів влади і управління склалася не відразу, а поступово.
В епоху Лівонської війни і перед укладенням Люблінської унії з Польщею місцеве управління у великому князівстві Литовському було перебудовано за польським зразком. Реформи 1564-1566 рр.. ввели новий адміністративний поділ держави - на 13 воєводств, що підрозділялися на 31 повіт. Для управління новими округами були створені знову посаді 5 воєвод і каштелянів.
Територія ділилася на воєводства і повіти. На чолі воєводства стояв воєвода, який призначається довічно господарем і Радою. Компетенція його була широкою. Однак місцеві феодали мали право в разі необхідності вимагати відставки воєводи. Обов'язки та повноваження воєвод були дуже широкими. Їм практично належала вся повнота влади у воєводстві. Він здійснював військові, поліцейські, адміністративні та господарські функції, спираючись на численний штат місцевих посадових осіб, які перебувають у його підпорядкуванні (підвоєводи, хаштелян, тіуни, ключники, лісничі, мостнічіе тощо) 1.
Підвоєводи були заступниками воєвод з адміністративно-судових справах, керували роботою воєводської канцелярії, головували в нижчому міському (замковому) суді. Каштелян командували військовими силами головного замку у воєводстві і військом військовозобов'язаного населення, приписаного до даного замку, були заступниками воєвод по представленню інтересів воєводства в Раді. Ключники завідували збором податків, конюші здійснювали нагляд за розведенням коней для армії, лісничі й гаевнікі управляли лісовими промислами, займалися організацією полювання 2.
Особливістю місцевого управління у воєводствах і повітах ВКЛ була наявність станово-колегіальних органів - сеймиків (сойміков), в роботі яких могли брати участь необмежені нічим шляхтичі, які проживають у даному воєводстві або повіті. На цих сеймах брали участь місцеві землевласники і городяни («міщани»), останні в особі своїх представників, а проте чим далі, тим більше землевласницька шляхта грає на волосних сеймах переважну роль і перетворює їх на свої станові органи, відділяючись від міщанства.
Як правило, повітові сеймики збиралися щорічно, розглядаючи питання загальнодержавного і місцевого значення (розмір місцевих податків, вибір місцевих суддів та інших осіб повітової адміністрації, становили інструкції-накази для своїх представників, які надсилаються на вільний Сейм, заслуховували звіти про роботу повітових врадніков і т. д.). Законодавче оформлення порядок скликання повітових сеймиків і їх компетенція отримали в Статуті 1566 (арт.5 розділу III).
Крім вищих волосних правителів, воєвод, органами місцевої адміністрації були, призначувані господарем, намісники-державці, які були, з одного боку, органами господарського та фінансового управління в великих державних і великокнязівських маєтках, а з іншого - судовими та адміністративними органами для бояр-шляхти , для населення господарських маєтків і для міщан непривілейованих «місць» (міст). Як і воєводи, вони несли відповідальність перед урядом і великим князем за стан справ на дорученій їм території, здійснювали суд над місцевим населенням 1.
Воєводи були головними військовими начальниками у своїх округах і головними суддями з важливих кримінальних справах. Крім них військовими начальниками були каштелян, а також маршалки і хоружий повітові.
Судову владу здійснювали особливі «судів старости». В якості цивільного трибуналу для шляхти був у кожному повіті заснований земський суд з судді, підсудка і писаря, призначуваних господарем з числа обраних місцевою шляхтою кандидатів.
У повіті главою адміністрації був повітовий староста, компетенція якого була аналогічною компетенції воєводи. Помічниками повітового старости були підстароста, хоружий, ключники, лісничі, мостнічіе, тіуни та ін
Несколько проще по структуре выглядела администрация в волости, возглавлял которую в XVI в. державца. Ему подчинялись сельские войты, сотники, сорочники, десятники, старцы, дьяки, детские и другие лица администрации власти.
Для осуществления надзора за крестьянами старосты и державцы назначали сельских войтов, сотников, сорочников, десятников. Они следили за поддержанием порядка в селах и выполнением феодальных повинностей. Сотники осуществляли надзор за выполнением повинностей на территории повета, сорочники – на территории волости, десятники – в отдельных деревнях. После волочной померы 1557г. эти должности были заменены сельскими войтами.
В деревнях действовали органы крестьянского самоуправления – сельские собрания (сходы) и страрцы. Старцы избирались на сельских сходах. Старцы наблюдали за выполнением общественных работ (строительство мостов, замков, дорог), собирали и отвозили в установленные места налоги, участвовали в осуществлении правосудия в копе.
В заключение следует сказать, что вся деятельность местной администрации была под постоянным контролем высших и дворных урадников отраслевого управления, посылавших на места с целью контроля специальных должностных лиц (ревизоров, сборщиков налогов, референдария, инстигатора и др.).
3. Органы власти и управления в городах с магдебургским правом
Ряд поощрительных привилегий и льгот городам способствовал экономической деятельности населения. Естественно, что чем более заметной становилась роль городов в экономической жизни государства, тем настойчивее выступали горожане с требованием политических гарантий в обществе.
Первой целью, которой добивались горожане во всех странах феодальной эпохи, было право организации городской жизни на основе самоуправления. Образцом для горожан Беларуси служили нормы права города Магдебурга. Жалованные грамоты на магдебургское право провозглашали три принципа: отмену действовавших прежде обычаев, литовского, русского права; отмену власти и суда над мещанами державцев, помещиков, воевод и всех других чинов великокняжеской администрации на местах; учреждение самоуправления – рады, избираемой горожанами.
Органы великокняжеской власти, в частности, великокняжеский суд, сохраняют за собой право разбора дел мещан лишь в качестве апелляционной инстанции на решения органов городского суда. Но и при этом во всех грамотах оговаривается, что разбор такой апелляции будет производиться в соответствии с нормами магдебургского права.
То, что города Беларуси, по крайней мере крупнейшие, до магдебургского права имели свой суд и свое право, подтверждают источники. Можно лишь предположить, что местное право видимо мало учитывало специфические нужды и деятельность горожан, новое положение самого города как центра ремесла и торговли. В противном случае трудно понять сам факт замены местного права чужеземным, учитывая столь типичную феодальной эпохе приверженность традиции, старине.
Следовательно, достигнутый уровень городской жизни оказался в противоречии с традиционными правовыми нормами. Видимо, этот конфликт назревал в течение длительного времени и, естественно, ранее других острота его сказалась в крупных городах. Не случайно они первыми получили магдебургское право. Это были, как известно, Брест, Гродно, Слуцк, Полоцк, Минск. Только в смене социальной структуры населения и в изменившемся уровне экономической деятельности городов в качестве центров ремесла и торговли можно найти реальную почву для утверждения в городах Беларуси магдебургского права. Предоставление городам самоуправления было, несомненно, признанием за ними определенной общественной силы, важной роли в судьбах государства. Оно составило целый этап его социально-экономической истории.
В каждой грамоте на магдебургское право органами городской власти названы войт, бурмистры, радцы, лавники. Они утверждаются, прежде всего, в качестве судебных инстанций, призванных оградить личность и имущество гражданина от всякого рода посягательств. Феодал уже не мог рассчитывать на полную безнаказанность своих действий по отношению к горожанину. А в самом городе перед ним предупреждающе вырастала не только сила права, но и сила городской власти. Предоставление городам магдебургского права устанавливало прежде всего власть в городе войта. Первый переводчик магдебургского права в 1559г. на польский язык писарь высшего суда в Кракове Бартоломей Гроицкий сообщает, что лавники называют войта advocatus, то есть защитником. Но в действительности, замечает Гроицкий, он глава суда. Об этом говорит и текст присяги, которую должен был произнести войт, вступая в должность. Присяга вменяла войту в обязанность судить справедливо. Свое решение он принимает, лишь получив мнение лавников (присяжников), что предусматривает «Саксонское зерцало».
Таким образом, если следовать магдебургскому праву, роль войта сводилась к обязанностям председателя уголовного суда.
Грамоты городам Беларуси на магдебургское право и записи магистратских книг иначе трактуют роль войта. Помимо судебных функций, ему в белорусских городах, как и в городах Польши, была предоставлена высшая власть в городе. Он является также апелляционной инстанцией на решения суда магистрата города.
Принципиально важно и следующее расхождение между магдебургским правом и великокняжескими грамотами: ст. 29 «Вейхбильда» указывает на избрание войта, тогда как в грамотах великого князя правилом, принципом является назначение войта. Принцип этот знает и магдебургское право, но по отношению к буркграфу, которого в Магдебурге назначал епископ. Чаще всего войт назначался великим князем из числа крупных феодалов. Но нередкими были исключения из этого правила. В 1559 г. мещане Орши сами избрали из своей среды войта.
Князь Радзивилл, исходатайствовав у великого князя в 1586 г. грамоту на магдебургское право для Несвижа, назначил войта сам, но здесь же оговорил, что после смерти нынешнего войта горожане будут сами избирать две кандидатуры. Войтом станет тот, на кого укажет жребий. Если же такая жеребьевка не определит кандидатуры, тогда князь сам примет решение. 1
Во всех грамотах городам Беларуси на магдебургское право неизменно подчеркивается, что свою власть и судебные функции войт должен осуществлять, руководствуясь нормами магдебургского права. Следует иметь ввиду, что в ряде городов пожалованию привилегии на магдебургское право предшествовало установление власти и суда войта. Но уже это само по себе означало признание за горожанами права собственного суда, ликвидацию феодальной юрисдикции над ними, т.е. функции войта отвечали нуждам города, горожан.
К концу XVI века почти все города выкупили право на замещение должности войта, и она превратилась в выборную. 2
Без магдебургского права, но с правом собственного суда получают войта Сураж, Улла, Велиж. Особенно интересен пример такого же предоставления войтовского суда как особого городского правопорядка Могилеву в 1561 году без предоставления магдебургского права. В обязанности войта эта грамота вменяет установление очередности выполнения работ для замка, сбора поборов с лавок в городе, расхода собранных сумм, решения всех других городских дел.
Войты не утруждали себя исполнением текущих обязанностей, возложенных на них самой должностью. Для этих целей она назначали себе заместителя – лентвойта. В первоначальных грамотах на магдебургское право он приносил присягу верности войту, а не городу. Но оба принципа (назначение и присяга) претерпели в течение XVI – первой половины XVII в. зміни. Так, если грамоты Бресту 1390 и 1511 гг. назначение и присягу лентвойта целиком относят к компетенции войта, то в первой половине XVII в. магистрат Бреста настоял на том, чтобы лентвойт, назначенный войтом, принес присягу городу в ратуше. Можно предположить, что к середине XVII века во всяком случае в крупнейших городах Беларуси и на западе и на востоке горожане сумели противопоставить самовластию войтов определенные нормы, усиливавшие их влияние на деятельность тех, кто был фактически исполнителем войтовских обязанностей.
Не случаен, вероятно, и тот факт, что в городах восточной Беларуси это изменение сформулировано отчетливо, тогда как подтвердительные грамоты городам западной Беларуси не упоминают о нем. Свою роль здесь, конечно, сыграли межгосударственные отношения ВКЛ с Русским государством, вынуждавшие великого князя вести более осторожную политику в восточных землях своего государства, чтобы ослабить тяготение к Русскому государству горожан пограничных территорий.
Выборными органами городского самоуправления, кроме должности войта, были также совет и лава, которые иногда соединялись в одно учреждение. Совет заведовал хозяйством города, его благоустройством, рассматривал гражданские дела горожан. Лавой называлась судебная коллегия, состоявшая из войта и присяжных и осуществлявшая суд по уголовным делам. Нужно отметить, что суд руководствовался магдебургскими узаконениями, или так называемым Саксонским зерцалом, которое предусматривало за преступления суровые наказания: повешение, посажение на кол, утопление в воде, четвертование и другие членовредительские казни. Городской суд распространялся только на мещан. Дела шляхты продолжал рассматривать великокняжеский и воеводский суды. 1
Свои судебные функции войт осуществлял при помощи лавников. Лавники избирались, число их могло быть различным, причем заседание суда должно происходить в присутствии не менее половины всех лавников. Судя по тексту магдебургского права, функции лавников исчерпывались участием в суде войта.
Принцип избрания лавников соблюдался и в городах Беларуси. Главная роль при избрании принадлежала, по-видимому, не общине, а магистрату. Критериями для избрания были срок проживания в городе и, так сказать, общественная польза городу, принесенная кандидатом в лавники. Служило ли здесь образцом магдебургское право или это была собственная традиция, сказать трудно.
Более отчетливо выступает роль лавников в судебной деятельности городских учреждений. Она в белорусских городах разнообразней предусмотренной магдебургским правом. Например, в Бресте и Гродно магистратские книги совершенно отчетливо разделяют два судебных учреждения: бурмистровско-радецкий и войтовско-лавничий. Каждое из них заседает отдельно. Лица, рассчитывавшие добиться угодного им решения, обращались в тот или иной из судов исходя не из его компетенции, а из собственных расчетов. Не случайно в книгах войтовско-лавничьего суда Гродно мы видим записи дел, совершенно аналогичных тем, какие разбирал суд бурмистровско-радецкий. Магистрат Могилева упорно добивался ликвидации двух судов и в 1636 году получил от короля грамоту, объединявшую их в одно судебное учреждение. Санкционируя объединение судов, король обязал город ежегодно выплачивать войту Могилева своего рода компенсацию в сумме 2000 злотых. И если город не остановился перед столь крупным расходом, то ясно, как важно было покончить с этой магдебургской нормой.
Нет оснований считать незыблемым для городов Беларуси магдебургский принцип разделения судов. Он существовал в крупных городах как выражение более высоких судебных прерогатив войта, в компетенцию которого входил разбор уголовных преступлений и более важных имущественных тяжб. Войт получил право суда и в тех случаях, когда в споре с мещанином в качестве истца выступал горожанин, не подчиненный магдебургскому праву, либо феодал, а также его подданный. В меньших и частновладельческих городах и местечках лавники входили в состав одного с бурмистрами и радцами суда. Они составляли здесь не только звено одного административного учреждения, но и общей для данного города судебной инстанции. Такое положение вещей в нормативах магдебургского права не предусмотрено. Совмещение в городском самоуправлении судебной и административных функций составляет типичную черту феодального города. Причем первой из них придавалось решающее значение. 1
Если исходить из текста магдебургского права, то на выборах городского самоуправления «толпа безмолствует». В грамотах ряда городов только указывается, что выборы рады, бурмистров должны происходить в соответствии с магдебургским правом, но именно в вопросе о роли собрания горожан в выборах городской рады магдебургское право хранит молчание.
Из грамот на магдебургское право белорусским городам такой вывод, пожалуй, сделать нельзя. Роль собрания мещан как активной силы признана в грамотах, выданных не только крупным, но и небольшим городам и даже местечкам. Активное отношение собрания мещан к выборам должностных лиц и порядку избрания самоуправления выступает в актовых записях Минска, Могилева, Полоцка, Слуцка. Активная роль общего собрания горожан в выборах и деятельности городского самоуправления, его политическая инициатива, не предусмотренные ни в одном положении магдебургского права, вряд ли могла возникнуть без накопленной в далеком прошлом традиции. Напрашивается вывод, что такая традиция существовала, что горожане Беларуси, принимая магдебургское право, продолжали опираться на прошлый опыт организации самоуправления во всех тех случаях, которые не регламентировались этим правом.
Неверно было бы считать, что организация городского самоуправления оставалась неизменной с того момента, когда она стала осуществляться на основе магдебургского права в ряде городов Беларуси, то есть с конца XV – начала XVI – до середины XVII века.
Подтвердительные грамоты на магдебургское право Орше, Могилеву, Витебску, Гродно, Полоцку, Новогрудку, Мозырю в конце XVI – первой половине XVII вв., с одной стороны, полностью воспроизводят тезис об организации самоуправления на основе магдебургского права, с другой, игнорируют те моменты в текстах прошлых грамот, которые как-то отражали воздействие местной традиции. Иначе говоря, идет как бы процесс унификации всей организации городского самоуправления на магдебургских началах.
Городское самоуправление имело и ряд звеньев исполнительной власти. К ним относились писарь, шафары, ведавшие сбором налогов, «слуги меские», составлявшие полицейскую службу, инстикгаторы, осуществлявшие контроль за деятельностью членов рады. В распоряжении рады находилась тюрьма, гостиные дворы, рынки, городские весы, которыми ведали назначенные служебные лица.
Таким образом, городское самоуправление в городах Беларуси представляло собой довольно сложное учреждение. Его главными структурными элементами являлись войт, лентвойт, лавники, бурмистры, радцы. Для осуществления своих функций самоуправление располагало рядом должностных лиц, действовавших по указанию и в соответствии с решениями рады, но непосредственно подчинявшихся распоряжениям войта и бурмистров.
В момент выборов нового состава рады и отчета старой о себе как высшем органе заявляло общее собрание горожан. Но фактическая роль городской общины носила более формальный, нежели действенный и активный, характер.
Магдебургское право служило основой, на которой строилось все здание городского самоуправления. Однако в ряде черт его организации и проявления нормы магдебургского права отступили или были дополнены местной традицией. Магдебургский образец был реальностью, но не являлся единственным источником и базой формирования городского самоуправления на Беларуси.
Висновок
В государственном строе ВКЛ, составной частью которого являлась и Беларусь, к XVI веку произошли значительные изменения под воздействием объективных и субъективных причин. Завершился процесс складывания территории государства, унификации его административно-территориального деления в результате проведенной в 1564-1566 гг. административной реформы, что в конечном итоге привело к окончательному оформлению централизованного государства.
Централизованное государство сложилось, как и во многих других странах мира, в форме сословно-представительной монархии, для которой характерно наличие монарха, власть которого ограничена, и сословно-представительных органов, которые, как правило, совместно решают наиболее важные вопросы как внутренней, так и внешней политики. Поскольку эта форма правления всегда означает более высокий уровень развития феодальной демократии, то все аспекты создания и функционирования сословно-представительных органов ВКЛ, и их взаимоотношений с государем и его администрацией находят правовое закрепление. Но это происходит не сразу, а постепенно, по мере накопления опыта работы и диалектического процесса складывания самих сословно-представительных органов – великих вольных сеймов и поветовых сеймов – о чем свидетельствуют нормы Статутов ВКЛ 1529, 1566, 1588 годов.
Государственный аппарат ВКЛ в XVI в. интенсивно развивается. В его развитии четко проявляются такие тенденции как усложнение структуры, унификация местных органов, централизация. Именно во второй половине XVI в. завершается процесс складывания и правового закрепления основных звеньев государственного аппарата.
Вся деятельность местной администрации была под постоянным контролем высших и дворных урадников отраслевого управления, посылавших на места с целью контроля специальных должностных лиц (ревизоров, сборщиков налогов, референдария, инстигатора и др.).
Городское самоуправление в городах Беларуси представляло собой довольно сложное учреждение. Его главными структурными элементами являлись войт, лентвойт, лавники, бурмистры, радцы. Для осуществления своих функций самоуправление располагало рядом должностных лиц, действовавших по указанию и в соответствии с решениями рады, но непосредственно подчинявшихся распоряжениям войта и бурмистров.
В момент выборов нового состава рады и отчета старой о себе как высшем органе заявляло общее собрание горожан. Но фактическая роль городской общины носила более формальный, нежели действенный и активный, характер.
Магдебургское право служило основой, на которой строилось все здание городского самоуправления. Однако в ряде черт его организации и проявления нормы магдебургского права отступили или были дополнены местной традицией. Магдебургский образец был реальностью, но не являлся единственным источником и базой формирования городского самоуправления на Беларуси.
Список використовуваної літератури:
1. Вишневский А.Ф., Сароковик И.А. История государства и права Беларуси. – Мн., ЗАТ «Веды», 1997.- 362с.
2. Довнар-Запольский М.В. Історія Білорусі. – Мн., Беларусь, 2003. - 680с.
3. Ковкель И.И., Ярмусик Э.С. Історія Білорусі з найдавніших часів до нашого часу. - Мн.: «Аверсев», 1998. – 592с.
4. Копысский З.Ю. Социально-политическое развитие городов Белоруссии в XVI - первой половине XVII в. - Мн.: «Наука и техника», 1975.
5. Кузнєцов І.М., Шелкопляс В.А. История государства и права Беларуси. – Мн., «Тесей»,1999.- 282с.
6. Нариси р i стор i Білорус i. В 2ч. Ч.1 – АН Беларуси. – Мн.: Беларусь, 1994. - 527с.
7. Чигринов П.Г. Очерки истории Беларуси: учебное пособие. – Мн.: Академия МВД РБ. 1997. – 575с.