Японо-Радянсько-Німецькі відносини перед 2 світовою війною

3.1. Зовнішня політика Японії.

3.2. Японо-німецькі відносини в 1939-1940 рр..

3.3. Висновок потрійного пакту і його наслідки.

Висновок.

Список літератури.

Введення.

8 травня 2000 виповнюється 55 років від дня перемоги з дня перемоги у другій світовій війні.

Друга світова війна стала переломним періодом у світовій історії ХХ століття. Ця війна забрала більше 50 млн. людських життів, скалічила десятки мільйонів людських доль в більшості країн світу. Друга світова війна - це найбільша трагедія ХХ століття.

І до цих пір ця війна викликає жвавий інтерес з боку дослідників багатьох країн світу, але перш за все з боку держав - головних учасниць війни.

Цілі даної дипломної роботи полягають у наступному:

1. Простежити становлення японо-німецького політичного союзу, вивчити фактори, що визначили цей союз.

2. Проаналізувати причини японо-німецького зближення;

3. Показати, яку роль зіграла агресивна політика Японії на Далекому Сході в появі нової розстановки сил, що і визначило остаточний союз Японії з Німеччиною;

4. Розкрити протиріччя, що існували в рамках цього союзу.

У завдання роботи входить також розгляд питання про вплив розширення японської агресії на Далекому Сході, на зміні тут розстановки сил великих держав.

Історія японо-німецьких відносин у 1930-ті роки була предметом дослідження у працях загального характеру.

Це фундаментальна праця радянських істориків «Історія другої світової війни 1939-1945 рр..», Другий і третій томи ¹ , де дано матеріал із зовнішньої політики гітлерівської Німеччини щодо інших країн, у тому числі і Японії.

У колективній монографії «Японський мілітаризм» ¹ досліджується становлення мілітаристської Японії з військової точки зору.

Третій том «Історії дипломатії» ² містить розрізнені і недостатні відомості з проблеми німецько-японських відносин у 1930-і роки. У цій праці лише попутно з вивченням політики Японії щодо Радянського Союзу повідомляються деякі відомості про відносини Японії та Німеччини в цей проміжок часу.

У праці Єфімова і Дубинського «Міжнародні відносини на Далекому Сході» ³ досліджуються протиріччя провідних держав світу на Далекому Сході напередодні другої світової війни, простежуються етапи японської агресії на Далекому Сході, що завершилася розгромом японського мілітаризму. Велика увага в книзі приділяється показу ролі СРСР у міжнародних відносинах на Далекому Сході.

Проблеми зовнішньої політики Японії в 1930-і роки були досліджені в роботах Кутакова А. Н., Севастьянова Г. М. та інших авторів.

Севастьянов Г. Н. у роботі «Політика великих держав на Далекому Сході напередодні другої світової війни» ⁴ найбільш повно висвітлює питання про японо-китайської війни. Тут досліджується політика Японії, США, Англії, Франції, Німеччини, Італії на Далекому Сході напередодні другої світової війни. Наводиться матеріал, який показує загострення протиріч між Японією, Радянським Союзом і Китаєм, а також зміна розстановки сил, наростання і поглиблення кризи в міжнародних відносинах в 1937-1939 рр.. Однак ця робота, подача матеріалу і оцінка подій застаріла.

Гольдберг Д. І. У роботах спеціального характеру, присвячених японо-

німецьким відносинам ¹ . У його роботах показані спільність і єдність зовнішньополітичних цілей Японії та Німеччини як членів потрійного військово-політичного блоку.

Японо-німецькі відносини розглянуті в роботі Кудашева Л. «Японо-німецький військовий змову (1936-1940 рр..)» ² , де значна увага приділяється Антікомітерновскому пакту і Троїстого угодою. Автор вважає, що справжні цілі Японії та Німеччини у війні були продиктовані перш за все прагненням до територіальних захоплень.

У дослідженні Кошкіна А. А. ³ в контексті політики Японії щодо СРСР розглядаються японо-німецькі відносини; оцінюється Троїстий пакт як союз проти СРСР. У книзі є не тільки великий фактичний матеріал, але так само використані і численні документи, що стали відомими в останні роки.

Японські вчені - автори роботи «Історія війни на Тихому океані» ⁴ - вважають, що японські монополісти несуть відповідальність за розгортання війни на Тихому океані. У роботі наведено з цього приводу цікавий фактичний і документальний матеріал. Крім того, японські дослідники дали розгорнуту картину міжнародних відносин на Далекому Сході напередодні другої світової війни, проаналізували політику Японії, Німеччини, а так само інших великих держав у цьому районі.

Завдання дослідження, його хронологічні рамки визначили коло джерел. Робота написана на основі використання опублікованих документів. Це: 1) «Документи зовнішньої політики СРСР» ⁵ , а так само документи «Мир між двома війнами» ⁶ ;

2) Донесення Р. Зорге ¹ , його статті, кореспонденції, рецензії ² , а так само «Із протоколів допитів Р. Зорге і його групи» ³ ;

3) документальні дані в додатку роботи японських авторів «Історія війни на Тихому океані» ⁴ : «Меморандум прем'єр-міністра Японії Танака Гиити», «Основні принципи національної політики», «Антикомінтернівський пакт», «Троїстий пакт між Японією, Німеччиною і Італією» та ін

У дипломній роботі використана преса ⁵ , яка є цінним джерелом для вивчення даної проблеми, мемуарна література, зокрема, мемуари І. фон Ріббентропа ⁶ ; а так само японського посла в СРСР Того Сігенорі ⁷ . Ці мемуари цікаві як свідчення очевидців, учасників, організаторів дипломатичних акцій Японії та Німеччини, вони містять великий і цікавий фактичний матеріал, що розкриває маловідомі боку політики Японії та Німеччини. Велика цінність цих джерел полягає в достовірності відомостей за планами, оцінок подій, в яких брали участь як мілітаристська Японія, так і гітлерівська Німеччина.

Детальний опис подій 1930-1940-х рр.., А також їх оцінки і аналіз в спогадах великих політиків того часу - У. Черчілля, Ш. Де Голля і К. Хелла ⁸ допомагають повніше відновити картину подій того часу.

Такий коло джерел, статей і монографій, які були залучені для висвітлення надзвичайно складною і суперечливою картини розвитку історичних подій на Далекому Сході в 1930-і роки.

РОЗДІЛ 1: Особливості політичної обстановки в Японії в 20-30-і роки.

1. Підсумки першої світової війни для Японії. Вашингтонська конференція.

Союз Японії та Німеччини у другій світовій війні був зумовлений багатьма обставинами, в тому числі результатами Вашингтонської конференції, яка підвела підсумки першої світової війни і визначила повоєнну систему світу.

На думку багатьох дослідників у Версальсько-Вашингтонській системі були закладені майбутні конфлікти та спілки.

Японія в роки першої світової війни виступала на стороні країн Антанти: США пішли на компроміс з Японією, визнавши «особливі інтереси» Японії в Китаї у відповідності з угодою Лансінг-Ісігі від 1917 р. Паризька мирна конференція визнала права Японії на німецьку власність в Китаї. Проте рух за перегляд паризьких угод по китайському питання призвело до скликання спеціальної конференції по Далекому Сходу.

У листопаді 1921 р. була скликана Вашингтонська конференція. Ріхард Зорге наступним чином писав про цю конференцію: «З точки зору світової політики Вашингтонська конференція знаходиться ... в центрі уваги не тільки капіталістичних країн, але і Радянської Росії» (1, с. 23).

Одним з найважливіших питань, розглянутих на конференції, було питання про політику у відношенні Китаю. У результаті був підписаний договір дев'яти держав, за яким у Китаї вводився принцип «відкритих дверей та рівних можливостей». Ось що з цього приводу пише у своїх мемуарах японський дипломат Т. Сігенорі: «На цій конференції вони (США - Т. Е.) Мали намір не тільки встановити принцип« відкритих дверей »в Китаї ..., а й у зв'язку з проблемою Росії перешкодити поширенню японського впливу на Сибір, яке могло б створити загрозу американським інтересам. У відсутність радянських представників сибірський питання на Вашингтонській конференції відкрито не обговорювалося, але Сполученим Штатам вдалося домогтися від нас зобов'язання про виведення військ і таким чином поставити заслін на шляху Японії »(2, с. 118-119). Цей принцип підривав систему «сфер впливу», що означало ослаблення позицій Японії, так як її політика в Китаї грунтувалася саме на принципі «особливих інтересів». Договір дев'яти держав обмежував проникнення Японії в Маньчжурію і Монголію. Це викликало невдоволення Японії і створювало основу для японо-американських суперечностей.

Також на цій конференції Японія повинна була відмовитися від англо-японського союзу 1902 США домоглися заміни англо-японського союзу угодою чотирьох держав - США, Японії, Англії, Франції - про взаємну гарантії недоторканності острівних володінь у Тихому океані. На Вашингтонській конференції було укладено договір п'яти держав про обмеження тоннажу військово-морських флотів, за яким будівництво великих морських судів було припинено протягом 10 років. Японія була змушена погодитися на американську пропозицію про співвідношення лінійних флотів.

На Вашингтонській конференції було прийнято рішення про повернення Китаю провінції Шаньдун, на яку претендувала Японія. Проте Японія зберегла значні привілеї та політичний вплив у цій провінції. В результаті тиску з боку США, Японія виявилася фактично ізольованою на Вашингтонській конференції. Англія не справила Японії ніякої підтримки. Все це змінило розстановку сил на Далекому Сході. Ослаблення позицій Японії в Китаї в 20-і рр.. позначилося на політичній ситуації в самій країні.

1.2. Політична боротьба в армії та суспільстві.

Період 1920-30-х р.р. характеризується тим, що в Японії в цей час йшла запекла політична боротьба, як в японському суспільстві, так і в армійському середовищі. Головним змістом цієї боротьби було прагнення найбільш радикальних верств японського суспільства вийти на перший план і сформувати в країні певну громадську думку.

У 1927 році в Японії відбулася зміна кабінету. Прем'єр-міністром був призначений генерал Танака - лідер агресивних кіл правлячої верхівки. Ці кола критикували політику кабінету партії Кенсейкай, яку очолював Като, а потім Вакацукі. Вони звинувачували партію Кенсейкай у слабкості і покірному проходженні рішенням Вашингтонській конференції, хоча в той час коли працювала конференція, при владі в Японії стояла партія Сейюкай.

Перш за все уряд генерала Танака в 1927 році відправило японські війська в Шаньдун для протидії просуванню Гоминьдановское армії на північ, до Пекіну.

У своєму меморандумі від 25 липня 1927 Танака говорив: «В інтересах самозахисту і заради захисту інших Японія не зможе усунути труднощі у Східній Азії, якщо не буде проводити політику« крові й заліза ». Але, проводячи цю політику, ми опинимося віч-на-віч з Америкою, яка нацьковує на нас Китай ... Якщо ми в майбутньому захочемо захопити в свої руки контроль над Китаєм, ми повинні будемо розтрощити Сполучені Штати, але для того, щоб завоювати Китай, ми повинні спочатку завоювати Маньчжурію і Монголію. Для того, щоб завоювати світ, ми повинні завоювати Китай, всі інші малоазіатські країни; Індія, а так само країни Південних морів будуть нас боятися і капітулюють перед нами ». (3, стор 338).

Цікаво з цього приводу так само думку японського дипломата Т. Сігенорі: «Я так само прийшов до висновку, що в той час як Китай може існувати без Японії, Японія без Китаю існувати не може». (2, стор 85). У тісному зв'язку з цим висловлюванням знаходяться два висновки: перший - «ідея життєвого простору для Японії, другий - ідея співіснування і сопроцветания». (2, стор 85).

27 червня 1927 відбулася східна конференція, в роботі якої брали участь керівники японського міністерства закордонних справ, армії і флоту, а так само японські дипломати, акредитовані в Китаї.

Головною проблемою в роботі конференції було вироблення політики щодо Китаю.

Обговорення питання про Китаї було викликано не тільки цілями економічної експансії, а й прагненням придушити визвольну боротьбу китайського народу, яка вилилася в революцію 1925-1927 р.р.

7 липня 1927 був прийнятий і опублікований документ «Політична програма щодо Китаю», суть якого полягала в тому, що Маньчжурія і Монголія були оголошені «предметом особливої ​​турботи Японії». (4, с. 15).

Таким чином, ця конференція підтвердила неминучість маньчжурського інциденту.

Стратегічні цілі японського імперіалізму були сформульовані у меморандумі генерала Танака Гиити, який він вручив 25 липня 1927 імператору. У преамбулі меморандуму повідомлялося: «Для того, щоб підкорити Китай, ми повинні перш за підкорити Маньчжурію і Монголію. Для того, щоб підкорити світ, ми повинні перш за все підкорити Китай ». (4, с. 15).

У самому ж документі говорилося наступне: «Для того, щоб завоювати справжні права в Маньчжурії та Монголії, ми повинні використовувати цю область як базу і проникнути в решті Китай під приводом розвитку нашої торгівлі. Збройні вже забезпеченими правами, ми захопимо в свої руки ресурси всієї країни. Маючи у своєму розпорядженні всі ресурси Китаю, ми перейдемо до завоювання Індії, Архіпелагу Малої Азії, Центральної Азії і навіть Європи. Але захоплення в свої руки контролю над Маньчжурією і Монголією є першим кроком, якщо Раса Ямато бажає відзначитися в континентальній Азії »(3, с. 301).

Важливим етапом здійснення цієї експансіоністської програми розглядалася війна Японії проти СРСР. Це знайшло відображення і в меморандумі Танака: «... в недалекому майбутньому неминуче настане момент, коли наша країна зіткнеться з Червоною Росією в районі Північної Маньчжурії ...» (4, с. 16).

Таким чином, меморандум висував як першочергове завдання японського імперіалізму захоплення Китаю і підготовку війни проти СРСР. Танака не обмежився поданням меморандуму, але спробував приступити до його здійснення. Проте, в кінці 1920-х років Японія ще не була готова до великої війни на Далекому Сході. Більш реальною була локальна війна в Маньчжурії.

Також йшла критика урядів, сформованих з представників двох великих парламентських партій - минсейто і Сейюкай, пов'язаних зі старими концернами Міцуї, Міцубісі, Ясуда. «Нові концерни» мали слабку фінансову базу і перебували в залежності від старої фінансової олігархії (Міцуї, Міцубісі, Суміт, Ясуда). Між ними точилася конкурентна боротьба, особливо загострюється в роки світової економічної кризи 1929-1933 рр.. У складі офіцерського корпусу в армії до 1930 року сталися значні зміни. Більшість офіцерів, які прийшли в армію і флот в період між 1925-1930 рр.. були вихідцями з дрібної буржуазії з міста і села. Ці офіцери були налаштовані вкрай шовіністично, але, разом з тим, виступали проти «сильних світу цього». Саме до початку 30-х років в армії і на флоті виник термін «молоде офіцерство», який означав появу офіцерського корпусу нового напрямку. На думку цього офіцерства, політика держави була недостатньо рішучою.

Є. М. Жуков у своїй роботі «Японський мілітаризм» докладно розглянув процес становлення нової політичної сили в Японії на початку 30-х років. «Молоде офіцерство», пов'язане з «новими концернами», відкрито висловлювало незадоволеність і внутрішньою політикою, і зовнішньою політикою партійних кабінетів. «Молоде офіцерство» підкреслював свою відданість імператорові, вимагало обмеження активності основної четвірки «старих» концернів, виступило проти парламенту, влаштовувало змови, організовувало терористичні акти.

З 1929 по 1931 роки при владі в Японії перебував уряд, сформований з представників з буржуазно-поміщицької партії Мінсейто. У японської військової друку група Судзікі-Мінамі називалася «електричної»: вона намагалася примирити старе і нової у військовому мистецтві. Визнаючи необхідність оновлення та переозброєння армії, ці люди в той же час віддавали перевагу моральному духу японського воїна-самурая.

Це поєднання старого і нового в військовій справі відштовхувало значну частину офіцерів і генералів японської армії, особливо тих, які зіграли велику роль в реорганізації армії після інтервенції на Радянському Далекому Сході. Супротивники Мінамі-Судзаку створили свою групу під керівництвом члена Вищої військової ради генерала Муто.

Примітно й те, що в «групу Сага» увійшла значна частина генералів, які займалися розробкою плану окупації Маньчжурії.

«Молоде офіцерство» підтримувало «групу Сага», піднімала його авторитет в армії. Ця група «загравала» з масою офіцерів в армії. У виступах перед ними, а також у військовій пресі про офіцерському корпусі керівники групи говорили і писали тільки у високих тонах.

Генерал-лейтенант Тамон опублікував 3 березня 1930 р. в газеті «Міяко» статтю «Мозок нації в армії», в якій заявив, що «ніяка адміністративна чи політична організація країни не може замінити собою офіцерський корпус, що несе в собі високий дух японізми, безмежну відданість божественному імператорові і готовність померти за нього »(5, с. 114).

Японська вояччина відкрито виражало невдоволення зовнішньою політикою уряду: різко критикувала «зайву обережність», поступливість у взаєминах Японії з іншими державами, які «ігнорують» її права та інтереси в Азії, і особливо, в Китаї. Військові кола засуджували зовнішню політику минулих урядів у Японії за невигідні для неї результати Вашингтонській конференції 1922 р., Дайренской 1921 р., Чаньчунской 1922 р., за «нерішучість» щодо Далекосхідної республіки, за визнання СРСР і встановлення з нею дипломатичних відносин.

З 1930 по 1932 рр.. «Молоді офіцери» зробили декілька путчів і політичних вбивств, що у великій мірі наблизило їх до мети. 15 травня 1932 офіцери армії і флоту організували фашистський путч, здійснені напади на МВС і ряд банків, був смертельно поранений прем'єр-міністр.

Після цього путчу зростають у суспільстві військові настрою. Під їх тиском був створений надпартійних кабінет.

Таким чином, з цього часу і до капітуляції Японії в 1945 р. не було кабінетів міністрів, які формувалися на партійній основі. Це був крок на шляху до відмови від парламентської багатопартійної системи і до нової політичної структурі.

В основному програма військових кіл до початку 30-х років зводилася до двох основних вимог: 1. Активізація загарбницької політики Японії на континенті і війна проти СРСР; 2. Мобілізація всіх економічних ресурсів країни для більш інтенсивної підготовки війни, для створення великої імперії в Азії.

Таким чином, в Японії велася інтенсивна політична, економічна та ідеологічна підготовка до окупації Маньчжурії, яка і була здійснена у вересні 1931 року.

Захоплення Маньчжурії.

«Маньчжурія - це перша лінія державного оборони Японії» це був основний мотив у пропаганді війни з Китаєм (6, с. 425).

Японська експансія в Маньчжурії приймає великі розміри вже після російсько-японської війни 1904-1905 рр.. За допомогою системи митного бар'єру, фінансового контролю та залізничних концесій Японія поступово зосередила в своїх руках основні економічні ресурси Південної Маньчжурії. До 1924-1925 рр.. Японія безперешкодно розширювала свої концесійний права в Маньджуріі. Але з 1925 р. китайський уряд за підтримки США спробувало протидіяти Японії, яка суперечила сама собі: під час підготовки до війни з Росією в 90-х роках XIX століття японці доводили, що Маньчжурія - невід'ємна частина Китаю, а тепер: Маньчжуроія - ні історично , ні етнографічно не має нічого спільного з Китаєм, вона може сама вирішувати свою долю. Вже в меморандумі Танака вказувалося, що «Монголія і Маньчжурія ніколи не були китайської територією» (6, с. 425). Це, нібито, було ретельно досліджено японськими вченими. Також стосовно Манчжурії в меморандумі проголошувався шлях «мирного проникнення» за допомогою японських відставних офіцерів, які візьмуть у свої руки контроль над монгольськими князями (6, с. 427).

Японські змагання до панування в Китаї обгрунтовувалися так званої паназиатской доктриною «Азія для азіатів». Ця доктрина стала пропагуватися всій пресою та іншими органами засобів масової інформації. До того ж ця ідея пропагувалася і методів введення в школі такого предмету як геополітика. У японських школах була поширена картка «Сусіди Японії» (4, с. 427) з п'яти концентр: у центрі - Токіо, перше коло - сама Японія, другий - острови у Тихому океані, Корея, Маньчжурія і частину Монголії; третій - Північний Китай і частина Сибіру; четвертий - решти Китай, Індо-Китай, Гавайські острови, Борнео; п'яті - Австралія, західні береги Канади, США.

Японська дипломатія розраховувала, що світова економічна криза завадить Заходу втрутитися в далекосхідні справи.

Японію «стимулювало» також те, що в Європі панувала атмосфера пацифістських декларацій та конференцій, що створювало впевненість у компроміси і поступки агресору.

Проте, становище в Китаї все більше загострювалося: росло національно-визвольний рух, що поширювався вже в Маньчжурії.

Беручи все це до уваги японські військові схилялися до «блискавичної» окупації Манчьджуріі, щоб поставити Америку та Англію вже перед фактом.

Для цього Японія посилила роботу своєї дипломатії щодо створення агентурної мережі в Маньчжурії, Бейпіну, Нанкіні, Шанхаї, Кантоні та інших центрах Китаю. Дипломатичним прикриттям справжніх цілей Японії була компанія «проти червоної небезпеки», тобто проти СРСР, який, нібито, погрожував підпорядкувати Китай своєму впливу.

У січні 1931 р. ця кампанія була вже в розпалі, проте свої наміри Японія ретельно замасковуються: у січні ж 1931 р. японський міністр закордонних справ Сідехара заявив, що між СРСР і Японією відзначається значне зростання торгівлі після відновлення дипломатичних відносин (6, с. 430).

У вересні 1931 р. почастішали випадки пересування і маневрів військ Квантунської армії. 18 вересня в 10 годин вечора в Лютяогоу, північніше Мукдена, стався невеликий вибух. Лише дуже мало хто звернув на нього увагу, але навіть вони вирішили, що відбуваються чергові маневри японських військ, що тривали протягом кількох днів. Однак, цей вибух, інсценований самими ж японцями як акт диверсії, став приводом для вторгнення японських військ. Вибух стався на японській лінії ЮМЖД, проте за словами Літтона (на початку 1932 р. Ліга націй направляє групу спостерігачів на чолі з Літтоном для з'ясування обставин маньчжурського конфлікту і винесення остаточного рішення) цей вибух не заподіяв ніякої шкоди ЮМЖД. «Цей випадок не повинен був привести до таких серйозних наслідків, яким з'явився так званий маньчжурський інцидент» (7, С. 187). Потім, після вибуху, японцями було вигадане «кровопролитна битва», (очевидці ж стверджували, що китайці не пручалися взагалі). Протягом 12 годин окупація Маньчжурії було завершено.

24 вересня 1931 японський уряд зробило офіційну заяву про свою позицію в питанні про події 18 вересня. У заяві говорилося, що уряд прагне не допустити подальшого розширення інциденту і бажає залагодити її на місці. Однак, ця заява не зробило ніякого впливу на урядові кола і війська, розташовані в північній частині міста.

У другому заяві імператорського уряду від 26 жовтня 1931 р. по приводу маньчжурських подій говорилося: «Нинішній маньчжурський інцидент виник через провокаційних дій китайської армії, а відправлення нечисленних загонів імператорської за межі Південно-Маньчжурської залізниці є вимушеною акцією, спрямованою на захист життя і майна підданих імперії »(7, с. 360).

За словами американського професора Дж. Кроулі результатом маньчжурського інциденту були корінні зміни в зовнішній і внутрішній японській політиці: «Квантунська армія здійснила вторгнення в Маньчжурію і її захоплення всупереч рішенням кабінету міністрів від 19 вересня локалізувати конфлікт. Були порушені і відповідні інструкції начальника японського генерального штабу. Дії квантунськой армії отримали широку підтримку з боку різних політичних партій і організацій, які засуджували уряд за відмову від «національних ідеалом» і зажадали жорсткою і сильної політики, яка могла б поставити ресурси Маньджуріі і Монголії на службу японським інтересам »(8, с. 202) .

Це викликало відставку уряду Вакацукі. Новий уряд схвалив захоплення Маньчжурії і приступило до організації маріонеткової держави Маньчжоу-Го.

Таким чином, у найкоротший термін, протягом трьох місяців військових дій, вся територія Маньчжурії була окупована японською армією. 1 березня 1932 була створена держава Маньчжоу-Го, незалежність якого була чисто формальною. 15 вересня 1932 Японія «визнала» Маньчжоу-Го та уклала з ним військовий союз, який передбачав право Японії містити в межах Маньчжоу-Го свої війська «для підтримки державної безпеки» (6, с.440). Все це в підсумку привело до різкого погіршення відносин з США і Великобританією.

Восени 1932 р. комісія Літтона представила Лізі націй доповідь про «точно складеному плані поведінки японцями на випадок можливих військових дій між ними та китайцями, про те, що китайські війська не хотіли потрапляти на японців і не загрожували життю та майну японських підданих; що Мманьчжурія є китайської країною »(25, с. 176). Цікаво, що в доповіді комісії Літтона було зазначено, що «Договір 9» несприятливий для Японії »(25, с. 178), що при вирішенні маньчжурських проблем треба враховувати інтереси СРСР, однак і визнати інтереси Японії (25, с. 184).

Комісія Літтона рекомендувала Ліні націй утриматися від визнання Маньчжоу-Го і скликати конференцію для обговорення питання про інтернаціоналізацію Маньчжурії. Також було рекомендовано перетворити Маньчжурію в «автономну» область зі спеціальним режимом управління, заснованому на поєднанні територіальної та адміністративної цілісності Китаю з наданням Маньчжурії широкої автономії і з визнанням наявності в Маньчжурії особливих прав та інтересів Японії.

Ліга націй в своїх рішеннях жодним словом не обмовилася про застосування санкцій проти Японії.

Зі спогадів учасника тих подій, японського дипломата, Того Сігенорі, видно, що вже «20 лютого 1933 було прийнято остаточне рішення, за яким у разі відмови Ліги прийняти наші (японські - Т. Є.) вимоги (щодо Маньчжурії) наша ( японська) делегація повинна була покинути засідання Асамблеї »(2, с. 155).

Після винесення резолюції в Лізі націй представник Японії Мацуока заявив, що «його уряд сильно розходиться з Лігою у способах досягнення миру на Далекому Сході і що досягнута межа в його спробі співпрацювати з Лігою в японо-китайському конфлікті» (9, с. 102). Після цього японська делегація покинула засідання Ліги націй і взагалі Женеви. А 27 березня 1933 Японія демонстративно заявила про свій вихід з Ліги націй.

Після того, як глава японської делегації в Лізі націй Мацуока 24 лютого 1933 покинув зал засідань, символізуючи вихід Японії з цієї міжнародної організації, він неофіційно відвідав ряд еврропейскіх столиць, в тому числі й Німеччини. Мацуока показали гігантські заводи «ІГ Фарбеніндустрі», Круппа, Сіменса та ін 4 березня в німецькій пресі Мацуока назвав Німеччину «єдиною країною» в історії, яка має стільки паралелей з історичним шляхом Японії і яка також бореться за визнання свого місця в очах усього світу »(10, с. 107). Мацуока був прийнятий керівниками Рейху. У кінці березня 1933 німецькі консули в Маньчжурії отримали з Берліна наказ тісно співпрацювати з японцями.

У той же день, коли Ліга Націй прийняла резолюцію по доповіді Літтона, японці вторглися в провінцію Жехе.

Існуючий раніше гасло захисту «японських прав і привілеїв» на континенті був замінений новим - «підтримку миру в Східній Азії» і «співпраця між Маньчжоу-Го та Японією». Причому, як зазначав 6 травня 1933 генштаб військово-морських сил Японії, після виходу з Ліги націй і створення Маньчжоу-Го «безпека Східної Азії відтепер цілком залежить від реальної могутності імперії» (8, с. 203). Це, у свою чергу, викликало суттєве зростання військових асигнувань.

У вищих військових і політичних колах Японії існували розбіжності щодо пріоритетів зовнішньої політики країни. У 1932 р. утворився «кабінет національної єдності» на чолі з адміралом М. Сайто. Була створена конференція п'яти міністрів (прем'єр-міністр, міністри закордонних справ, армії, флоту і фінансів) як вищий орган з вироблення політичної лінії.

У цей час знову виникли розбіжності в галузі стратегічного планування. Представники армії розглядали в якості основного супротивника СРСР, а командування військово-морського флоту - США. У першому варіанті основна увага передбачалося приділяти Північно-Східної Азії та Маньчжоу-Го, а в другому - головним вважалося південний напрямок і тихоокеанський басейн. При цьому обидва командування сходилися на необхідності забезпечення політичного та економічного панування Японії в Китаї. «Точка зору, що Японія має моральне право, а також політичний, економічний і військовий потенціал для того, щоб домінувати в китайських справах була властива більшості японців» - так вважає Дж. Кроулі, і цьому почуттю судилося зіграти вирішальну роль у розробці китайської політики Японії, а також у стратегічному плануванні армії і флоту на всьому протязі 30-х років.

Міністр закордонних справ підтримував командування флоту в тому, південний напрямок є основним, але припускав іншу програму дій. У результаті, хоча рівень військово-промислового потенціалу Японії робив ризикованим суміщення обох стратегічних завдань, такі спроби були зроблені в кінці 1933 р., коли Конференція п'яти міністрів приступила до вироблення єдиної національної політики.

Отже, в політичній системі Японії в 1930-і рр.. відбулися зміни: з'явилися нові політичні сили, зміцнилися позиції армії в країні, яка «для забезпечення безпеки країни» розглядала мілітаризацію економіки і суспільства як головна умова; зростання реваншистських настроїв. Крім того, почалися перші контакти з нацистською Німеччиною.

Глава 2. Японо-німецькі відносини в 1933-1939 рр..

1. Розширення агресії Японії на Далекому Сході.

До середини 1930-х рр.. в Японії склалися дві протиборчі угруповання: «Група імператорського шляху» («Кодоха») на чолі з генералами Аракі і Модзакі, і друга - «Група контролю» («Тосейха») на чолі з генералами Нагато, Муто і Тодзио. Обидва угруповання прагнули до придушення революційного руху в країні, до агресивних дій на материку, до ліквідації існуючих в той період буржуазно-демократичних інститутів і до встановлення військової диктатури. Представники «Тосейха», що займають високі пости в армії і тісно пов'язані з верхівкою фінансових кіл, з'явилися угрупуванням, що володіє реальною владою, вони не були зацікавлені в організації змов і путчів. Вони обмежували діяльність «молодого офіцерства», суворо контролювали їх організації (звідси і назва «Група контролю»). Основною лінією «Тосеейха» була швидка підготовка держапарату до здійснення агресії на материку.

«Кодоха» спиралася на поміщицькі кола і представників «нових концернів» - Аюкава, Кісуке, Кухара, Фусаносухе та ін Програмним положенням цієї групи було встановлення диктатури під егідою «державного соціалізму з імператором в центрі». В армії цю групу підтримував «молоде офіцерство». Методами здійснення даних планів були обрані змови і путчі.

Представники військово-фашистських кіл і новий концернів організували 26-29 лютого 1936 путч: окремі частини столичного гарнізону (бл. 1500 чол.) Захопили 26 лютого деякі урядові будівлі, військові міністерство, парламент. Були вбиті міністр фінансів Такахасі, прем'єр Сайо. Уряд тим часом не діяло, але 29 лютого путчистам довелося скласти зброю.

Зорге наступним чином оцінював цю подію: «Для подій« 26 лютого »характерно наступне: а) Військові частини, що прийняли участь у заколоті, перебували під сильним впливом кризи в сільському господарстві;

б) Молоді офіцери, пов'язані з солдатами - вихідцями з сіл, були налаштовані проти поміщиків і фінансового капіталу;

в) ці події ... приведуть до посилення правих сил;

г) в результаті цих подій зовнішня політика, зокрема політика щодо Радянського Союзу, придбає антирадянський характер »(11, с. 135).

Чи існувала загроза нападу Японії на СРСР? Тому вопосов існують різні точки зору. У 1936 р. прем'єр-міністр Японії заявив у парламенті, що найбільшою проблемою на Далекому Сході є "загроза комунізму». У країні було розгорнуто галаслива антирадянська пропаганда. Проте дані настрої виходили лише від певної частини військових кіл. Забігаючи вперед, потрібно сказати, що вищі кола військово-морських сил були налаштовані на війну в південному напрямку (США), а вищі військові кола сухопутних сил були налаштовані на війну в північному напрямку (СРСР). Таким чином, сказати точно, що Японія планувала вести війну з СРСР, сказати не можна.

У цей час знову погіршуються відносини Японії з США. На початку вересня 1933 р. президент США ф. Д. Рузвельт домігся від конгресу рішення про асигнування 238 млн. дол з фонду громадських робіт на будівництво 32 нових кораблів. Японські правлячі кола досить бурхливо реагували на заходи США. В газете «Асахи» была опубликована речь генерала Араки. «Америка – это опасность настоящего времени, она перевела свою эскадру из Атлантического в Тихий океан и занята увеличением своего флота. В 1936 г., когда соотношение морских сил Америки по сравнению с Японией достигнет выигрышного положения, никто не может сказать, какие капризные и неразумные требования предъявят нам Соединенные Штаты… Если Япония будет обладать соответствующим вооружением, ни одна из наций не будет столь неосмотрительной, чтобы бросить нам вызов…» (9, с. 103).

Так, еще весной 1934 г., следуя своей линии, командование флота и руководство МИД стремились предпринять дипломатические шаги, предложить Великобритании и США японский вариант доктрины Монро. Японский посол безуспешно пытался убедить госсекретаря Хэлла сделать совместное заявление о разделе сфер влияния, по которому США провозглашались бы стабилизирующим фактором в восточной части Тихоокеанского бассейна, а Япония – доминирующей нацией на Западе Тихого океана. Когда эти усилия, также как им попытки предложить гоминдановскому правительству в Нанкине всеобъемлющий китайско-японский договор оказались безуспешными, дипломатическая активность была свернута, и 7 августа 1936 г. Конференция пяти министров утвердила «Основы национальной политики», приемлемые для обоих военных ведомств и для МИД. Этот документ оставил практически без изменений основные положения программы 1933 г., за исключением нового подхода к ситуации в Северном Китае. Теперь Япония выступала за сохранение там сложившегося положения, то есть за сохранение и поддержку местных властей и устранение Гоминдана из этого региона с тем, чтобы иметь возможности для осуществления своих планов создания мощного военно-промышленного комплекса. Для этого была разработана пятилетняя экономическая программа, направленная на интеграцию ресурсов Маньчжурии и Северного Китая в японский промышленный комплекс. Со своей стороны командование военно-морских сил настояло на включении в «Основы национальной политики» мер, направленных на подготовку экспансии в южном направлении.

Призывы к войне против СССР стали чередоваться с заявлениями о неизбежности японо-американской войны на Тихом океане с целью вытеснить США и другие западные державы из Китая и стран Юго-Восточной Азии и бассейна Тихого океана.

Итак, с 1936 г. правящие круги Японии принимают решение о необходимости активизировать подготовку к войне на двух направлениях: южном – против США, Великобритании, Франции и Голландии и северном – против СССР. Этот курс был закреплен в принятом 7 августа 1936 г. правительственном документе «Основные принципы национальной политики, в котором говорилось о «превращении империи номинально и фактически в стабилизирующую силу в Восточной Азии».

Для исполнения решений, записанных в этом документе, японское правительство развернуло в более широких чем прежде, масштабах экономическую, военную, дипломатическую и идеологическую подготовку к войне. Прежде всего Япония ускорила перевод экономики на военные рельсы. «В развитии экономики основной упор был сделан на рост военного производства, которое за период с 1935 г. по 1939 г. увеличилось более чем в 3 раза. Особенно быстро увеличивалось производство вооружения для сухопутной армии. Так с 1937 г. по 1939 г. производство винтовок выросло с 43 тыс. до 250 тыс., пулеметов с 2295 до 16530, пехотных орудий со 171 до 613, танков с 325 до 562, самолетов сухопутных войск с 600 до 16000». (12, с.316). «Огромные суммы шли на усиление и модернизацию армии и флота. У 1935-1936 рр.. они составили 1022, 7 млн. иен, в то время как в 1933-1934 гг. на военные нужды израсходовано 851, 9 млн. иен» (9, с.105).

Японское правительство, пренебрегая ограничениями, установленными Вашингтонской конференцией в 1922 г., в октябре 1932 г. приняло общую программу кораблестроения и выдало судостроителям около 11 млн. иен субсидий. В 1935 г. была одобрена вторая, а в 1936 г. – третья программы увеличения флота. «За 5 лет было построено 48 кораблей общим водоизмещением в 300 тыс. тонн. В апреле 1937 г. вступило в действие четвертая программа строительства военных кораблей. Было спущено на воду 22 корабля, в том числе 3 тяжелых крейсера и 1 авианосец, и началось строительство 3 новых тяжелых крейсеров и одного крупного линкора. Предназначенный для наступательных операций, военно-морской флот пополнился крупными кораблями, миноносцами, подводными лодками.

Всесторонняя милитаризация экономики сопровождалась поспешным увеличением численности вооруженных сил. К 1937 г. численность Квантунской армии увеличилась более чем в 5 раз. Флот пополнился новыми кораблями, личный состав флота увеличился на 25 %. С каждым годом росли расходы на флот и армию. В 1937 г. бюджет военного и военно-морского министерства увеличился в 5 раз по сравнению с 1936 г.

Также наряду с экономической и военной программами японские правящие круги разработали план идеологической подготовки к войне. В мае 1936 г. военное министерство приняло секретный документ «Общие положения программы, касающиеся разведывательной и пропагандистской деятельности» (9, с. 107). В этом документе подчеркивалось важность усиления пропаганды войны посредством радио, кино, печати, театра, а также в школах и высших учебных заведениях. Правительство создало огромный пропагандистский аппарат, установило строжайшую цензуру над печатью. Для руководства военной пропагандой был учрежден специальный информационный отдел.

Усилилось преподавание военных дисциплин в школах, в средних и высших учебных заведениях. Молодежи внушалась мысль, что Япония призвана господствовать над другими народами и странами. Многочисленные фашистские организации вели широкую пропаганду войны. В феврале 1937 г. монополисты создали общество «Кокусаку – кэнкьюкай» во главе с одним из главных идеологов агрессивной войны – бароном Окура. Так же были созданы организации фашистского толка такие, как «Черный дракон», «Кокухоне» и др.

Вместе с этим японские правящие круги уделяли большое внимание дипломатической подготовке войны. Усилия японской дипломатии были направлены на обеспечение союзников по агрессии. При решении этой задачи в Токио учитывали, что Советский Союз, являясь крупной тихоокеанской державой, представлял собой серьезной препятствие на пути развертывания войны на Дальнем Востоке.

Японские правящие круги развернули широкую подготовку для осуществления агрессивных планов, направленных на завоевание Восточной и Юго-Восточной Азии и установление там своего господства. У 30-ті рр. сформировались две группировки – «Партия войны» и «Партия мира» (Котэ).

Между сухопутной армией и флотом существовало соперничество и ряд противоречий, и это сказывалось на расстановке политических сил в стране. Правительственные круги Японии были крайне заинтересованы в приобретении союзников в Европе. В качестве партнера по агрессии они избрали гитлеровскую Германию, которая активно вооружалась и готовилась к войне в Европе, что и Япония в Азии.

Все это в целом влияло на выработку внешнеполитического курса Японии.

В июне 1937 г. был сформирован новый кабинет князя Коноэ. В начале 30-х годов Коноэ пытался сблизиться с группой «молодое офицерство» во главе с тогдашним военным министром Садао Араки, наиболее воинственной частью офицерства сухопутных войск. Коноэ стремился сделать Японию мировой политической державой, стремился объединить японское общество, преодолеть барьеры партий, сословий и классов. Он, отказавшись от идеи создания собственной политической организации, призвал к самороспуску политических партий, предложил ликвидировать профсоюзы, создать вместо них комитеты управления, в которые входили бы представители рабочих, управляющих и предпринимателей. Группа Зорге дала следующий анализ этих событий: «Создание комитета Коноэ было последним козырем высших кругов Японии. Создание кабинета было поддержано финансовыми и политическими кругами. Кроме того свою поддержку кабинету высказала и армия. Гражданские власти надеются, что Коноэ сможет подчинить армию и создать военно-гражданскую власть. Армия же стремилась использовать хорошую репутацию и реформистские взгляды Коноэ для достижения своих целей» (11, с. 136).

Агрессивные действия Японии против Китая в крупных масштабах начались в июле 1937 г. Сообщение группы Зорге свидетельствует о начале японо-китайской войны: «Инцидент у моста Лутоуцзяо» является продолжением политики, начатой с «маньчжурского инцидента». Считают, что эти события должны перерасти в большую войну между Японией и Китаем… В японском правительстве по этому поводу существует две точки зрения, одна из которых отражает мнение в пользу расширения инцидента, а другая против расширения» (11, с. 137).

Какова была заинтересованность Японии в Китае? – на севере Китая японцы развили активную деятельность. Под покровительством японских войск здесь образовались торговые компании, занимавшиеся контрабандой.

Японцы приступили к строительству на севре Китая железной дороги, которая должна была соединиться с Тяньцзинем и выйти к портам провинции Шаньси. Они развернули работы по продолжению Суйюаньской железной дороги до Учуаня. Железнодорожное строительство на север Китая должно было обеспечить не только закрепление японского влияния, но и расширения японской экспансии в Китае. Кроме железнодорожного строительства Япония намечала построить некоторые порты в Китае, организовать авиационные линии, автобусные и транспортные компании.

В мае 1937 г. начались переговоры с Англией, имевшие самые крупные капиталовложения в Китае. Речь шла о разделе сфер влияния и совместной борьбе против национально-освободительного движения китайского народа. Япония хотела создать впечатление о смягчении ее политики в отношении Китая. Дипломатические представители Токио заверили руководителей Великобритании в том, что Япония якобы не имеет намерений вывести Северный Китай из под юрисдикции Нанкинского правительства и установить там автономный режим. Кабинет Коноэ соглашался уважать интересы Англии в Южной и Центральном Китае и сотрудничать с другими державами в этих районах. Вместе с тем он добивался, чтобы Англия представила Китаю займы только после консультации с Японией, так как рассчитывал привлечь английский капитал для экономической эксплуатации Северного Китая. Как сообщала советская газета «Правда», военные мероприятия японского правительства приносили капиталистам огромные прибыли: «За первую половину 1937 г. прибыли 1437 банков и других акционерных обществ составили 666 млн. иен» (14).

Таким образом, активизация войны в Китае была выгодна разным политическим группировкам в Японии, поэтому за короткое время война приобрела огромный размах.

Значительные военные успехи японской армии в начальный период войны и создание марионеточных правительств в Северном и Центральном Китае вызвали существенные изменения общих целей японской военно-политической верхушки. Кабинет Коноэ постоянно увеличивал масштабы своих внешнеполитических целей, так что на смену прежнему лозунгу «сохранения мира в Восточной Азии» пришла концепция «новый порядок для Восточной Азии», а затем и для Азии в целом. В этих условиях безуспешными оказались китайско-японские переговоры при посредничестве германского посла в Китае.

Изменения произошли и в структуре высших органов власти Был создан Имперский главный штаб, а для координации действий между этим штабом, где были представлены только военные, и кабинетом министров возникла Конференция по связи. На ее заседаниях постоянно происходили столкновения двух подходов к общей стратегии: считать СССР или США и Великобританию главным врагом.

Конфликты в Имперском главном штабе, с одной стороны, сделали кабинет министров главным органом по выработке стратегической линии, но с другой, привел к нестабильности правительства и частой смене кабинета. Так, принц Коноэ за короткий промежуток времени трижды возглавлял правительство. Его отставка, как и отставка промежуточных кабинетов, были вызваны неспособностью поддерживать единый политический курс.

По прежнему продолжал развиваться вопрос об экспансии в азиатской политике Японии, нашедший свое выражение в концепции «Сфера совместного процветания», что неизбежно приводило к конфликту с США. Но, в будущем, нападение Германии на СССР выдвинуло на первый план и идею захвата советского Дальнего Востока. Вооруженная агрессия японцев против Китая существенно изменила международную обстановку во всем мире. Прежде всего обострилась борьба между империалистическим державами на Дальнем Востоке и определило направление их политики в этом районе. В Китае пересекались интересы таких могущественных государств, как США, Германии, Англии, Франции, Италии, Японии. Китая рассматривался ими как выгодный рынок сбыта товаров и богатейший источник сырья с огромными возможностями для проникновения капитала.

США, Англия, Франция, Германия соперничали между собой на Дальнем Востоке и в то же время с тревогой наблюдали за быстро усиливавшимся экономическим, торговым и военным наступлением Японии на азиатском континенте. К 1937 г. в руках Японии оказались важнейшие экономические, торговые и военно-стратегические позиции в Китае.

Защита Китая от вооруженной агрессии не входило в расчет западных монополистов. Их тревожило реальная угроза потери Китая как объекта эксплуатации. Это обстоятельство и определило политику великих держав. Каждая из них стремилась сохранить свои собственные позиции в Азии и, более того, использовать военный конфликт для дальнейшего проникновения в Китай. Борьба между великими державами вследствие этого обострилась. Ее характерной чертой являлось то, что Япония в широких масштабах приступила к установлению своего господства в Азии вооруженным путем.

12 сентября 1937 г. Китай обратился в Лигу наций с жалобой на действие Японии. 6 октября Лига наций, уклоняясь от быстрых и конкретных мер в отношении японских агрессоров, приняла «в соответствии со ст. 7 Вашингтонского договора резолюцию о созыве конференции участников договора девяти держав» (15, с. 110).

Делая анализ политики западных держав в дни прохождения сессии Лиги наций, можно сделать такой вывод: западные державы стремились не обострять отношения с Японией, а, напротив, сглаживают отношения, хотят сговориться с ней за счет интересов Китая.

Брюссельская конференция открылась в ноябре 1937 г., в ней участвовали 19 государств. Как Япония, так и Германия выработали согласованную точку зрения из которой вытекало их нежелание прислать своих представителей в Брюссель. Китайская делегация настаивала на обуздании агрессора, выступала с требованием о применении экономических санкций против Японии и об оказании помощи Китаю, так как «Япония почти полностью зависела от ввоза из Великобритании, США и Голландии… важных видов военно-стратегического сырья – железной руды, свинца, олова, марганца» (9, с. 129).

Однако это предложение не было поддержано Францией, Англией и США. Итальянский делегат открыто одобрил японскую агрессию. Английская, французская и американская дипломатия не склонна была вести политику активного отпора агрессии Японии, надеясь ее столкнуть с СССР. На Брюссельской конференции СССР отстаивал принципы коллективной безопасности, требуя коллективных санкций против агрессора в соответствии с Уставом Лиги наций.

Таким образом, можно сделать вывод, что Брюссельская конференция также не имела результатов в отношении приостановления агрессии Японии. Политика фактического потворства агрессорам, проводившаяся Англией, США и Францией по отношению к Гитлеру в Европе и к японцам на Дальнем Востоке дала возможность Японии продолжат наступление в Китае. Японский генеральный штаб, разработавший план молниеносной войны, оказался в просчете, эти планы были не реальными. Они рассчитывали вести войну малыми силами – это тоже оказалось нереально. Война принимала затяжной характер, а это было очень неудобно для Германии, так как она видела в Японии своего основного помощника в войне.

2.2 Японо-германские отношения в 193-1936 гг.

Захват Японией Маньчжурии, вторжение в Северный Китай и создание марионеточных «автономных» режимов в отдельных частях Китая вызвали обострение империалистических противоречий на Дальнем Востоке, в превую очередь, японо-американских и японо-английских. Это обстоятельство, а также ухудшение японо-советских отношений и отношений с Китаем усиливали внешнеполитическую изоляцию Японии, что являлось серьезным препятствием для дальнейшего расширения агрессии и создания новых очагов и узлов войны, тем более, что без поддержки другой страны Япония не могла решиться на большую и затяжную войну. Стремясь избежать изоляции и обеспечить дальнейшее развертывание агрессии против Китая и СССР, японские правящие круги обратили свои взоры к гитлеровской Германии и стали добиваться образования военно-политического блока фашистских агрессоров на основе общности и единства внешнеполитических целей.

В общественной жизни Японии и Германии в 1920-1930-х годах было много общего; в этих странах шла борьба революционных демократических сил с ультранационалистическими, подготовлявшими приход фашистов к власти. Правящие круги этих двух стран нашли между собой много общего. Перед Японией, как и перед Германией, встал вопрос о двух путях развития страны: мирного, на основе демократии; или военного, на основе реакции. Японская буржуазия в союзе с военщиной стремились завоевать влияние в массах и при общем реакционном направлении государственной политики все же сначала придерживались осторожного курса.

После заключения в 1919 г. мирного договора с Германией, происходит значительное усиление немецкого влияния на Японию. Большую активность в деле возобновления культурных и технических связей проявил немецкий дипломат Вильгельм Зольф, который был первым немецким послом в Токио после первой мировой войны и находился в Японии с 1920 по 1928 гг. При его содействии в 1926 г. в Берлине был организован Японский институт взаимного обучения Японии и Германии, а в 1927 г. в Токио открылся японо-немецкий институт культуры, во главе которого стояли проф. Гунгерт и японский ученый Томоэда.

Обстановка, создавшаяся в центре Европы после того, как Гитлер стал канцлером Германии, в январе 1933 г., благоприятствовала агрессивному курсу японского империализма. Уже в 1933 г. Гитлер в беседе с министром иностранных дел Риббентропом поставил вопрос о важности установления в той или иной форме тесного контакта Германии с Японией. Риббентроп заявил, что он сам имеет некоторые связи с японцами и мог бы установить контакты. Германские политики учитывали, что «Япония занимала такие же антикомминтерновские позиции, как и Германия» (9, с. 106).

В октябре 1933 г. Герберт фон Дирксен был направлен в качестве посла в Токио. В Берлине он был принят Гинденбургом и Гитлером, посетил министерство иностранных дел, имел встречу с военным министром – генералом фон Бломбергом. Последний дал понять послу в Токио, что желания Гитлера установить более тесные отношения с Японией, должно служить компенсацией быстрому росту отчужденности в отношениях с Россией. То обстоятельство, что Дирксен до назначения послом в Японию был послом Германии в Советском Союзе, не является случайным, скорее всего это было запланировано Германией. «Германское руководство, назначив послом в Японию Дирксена,хорошо знающего положение в СССР, стремилось добиться сближения с Японией на антисоветской основе» (11, с. 104). В марте 1933 г. Япония вышла из Лиги наций, в этом же году, в октябре, ее примеру последовала Германия.

В Японии в это время так же стал проявляться все больший интерес к развитию отношений с Германией. Новый японский посол в Берлине Нагаи в сентябре 1933 г. объявил, что Япония высоко оценила движение, которое увлекло Германию, что ее «быстрый рост, отвага, блестящая деятельность хорошо известна в Японии» (9, с. 106). В октябре 1933 г. принц Токугава, председатель японской палаты пэров, побывал в Берлине для встречи с Гитлером.

Подготовительная работа по созданию союза агрессивных держав началась после выступления Гитлера в 1933 г. на съезде нацистской партии, в котором он высказывался о Японии в дружественных тонах. Эту работу проводил германский военный атташе в Токио полковник Отт. По заданию правительства он представил в 1934 г. доклад о состоянии вооруженных сил Японии, в котором он выдвинул предложение о заключении японо-германского военного союза. Так как в реализации этого предложения была заинтересована и Япония, японское правительство назначило в мае 1934 г. военным атташе в Берлине подполковника Осима, которому и было поручено приступить к переговорам. Одним из результатов этих переговоров было прибытие в Берлин в мае того же года официальной миссии Японии во главе с адмиралом Мацусита. Во время его пребывания в Германии были продолжены переговоры о заключении военного союза, что подтверждалось донесением военного атташе США в Берлине Вуста: «…имеются данные, показывающие наличие необыкновенно тесных и дружественных отношений между Германией и Японией вплоть даже до возможного военного союза» (16, с. 151).

Обсуждались так же экономические – внешнеторговые вопросы для достижения наиболее тесных связей.

Переговоры Японии и Германии о заключении военно-политического союза были продолжены в 1935 г. «Весной 1935 г. Риббентроп заявил Осима о готовности германского правительства заключить союз с Японией. Поле обсуждения этого предложения Осима передал согласие Японии на подписание договора между двумя странами» (16, с.152).

Для обсуждения деталей будущего соглашения в течение 1935 г. в Германию приезжали различные миссии, которые вели переговоры по военным и экономическим вопросам.

В конце ноября – начале декабря 1935 г. в Берлине состоялось совещание японских военных атташе, аккредитованных в столицах европейских стран, обсуждавшие вопрос о японо-германском союзе. В начале 1936 г. в Берлин прибыла новая японская военная миссия во главе с генералом Ито, уполномоченная вести переговоры относительно военных обязательств партнеров будущего блока. Р. Зорге вспоминает: «В Германии в марте-апреле 1936 г. между Риббентропом и послом Осима через адмирала Канариса проходили переговоры с целью заключения военно-политического союза. Идея того, чтобы эти переговоры не стали достоянием политических деятелей, делалось все, чтобы они держались в секрете, поэтому ни японский МИД не знал о них, ни МИД Германии. Как раз в это время из Германии в Японию прибыл Гак. Он имел специальные полномочия от Риббентропа и Канариса и действовал как связной в деле создания японо-германского союза» (11. С. 123-124).

Цель поездки Гака в Японию состояла в выяснении вопроса о том, как далеко пойдет японское правительство в сотрудничестве в военной области, если будет достигнута договоренность об указанном союзе, а так же о том, насколько сильным союзником Германии в военной области может быть Япония. Лишь после образования кабинета Хирота, с апреля 1936 г. переговоры стали развиваться по обычным дипломатическим каналам. Переговоры продолжил японский посол в Берлине Мусякодзи.

Германия продолжала подчеркивать свою большую заинтересованность в скорейшем завершении переговоров с Японией и выражала готовность пойти на уступки. Германский посол в Китае Траутман, информированный о ходе переговоров указывал, что Германия была даже согласна отказаться от претензий на ее бывшие тихоокеанские владения (Маршалловы, Марианские и Каролинские острова), полученные Японией в качестве мандата на Версальской мирной конференции.

В конце концов сближение Японии и Германии закончилось тем, что 25 ноября 1936 г. был подписан между этими государствами Антикоминтерновский пакт. Инициатором и прямым исполнителем в подготовке и подписании пакта был Риббентроп. Пакт был подготовлен к лету 1936г., однако по просьбе японской стороны его подписание было отложено, чтобы не помешать заключению готовившихся соглашений с СССР по рыбной ловле.

Окончательный текст военно-политического договора был подготовлен Риббентропом вместе с Осима и Мусякодзи к 23 октября 1936 г. В таком виде он подвергался обсуждению на заседании исследовательского комитета Тайного Совета 20 ноября. Обе стороны приложили не мало усилий для того, чтобы статьи договора скрыли его подлинный характер и направленность. «Договаривающиеся стороны, говорилось в тексте договора, согласились информировать друг друга об активности Коммунистического интернационала, консультироваться о необходимых мерах защиты и применять эти меры в тесном сотрудничестве. В интересах расширения союза между Германией и Японией обе стороны приглашали присоединиться к соглашению другие державы, которые, по их мнению, являются объектом «разрушительной деятельности» Коммунистического Интернационала. Срок действия «антикоминтерновского пакта» был определен в пять лет» (25, с. 171). Цель соглашения – якобы защита «национальной целостности Японии и сохранение мира и безопасности в Восточной Азии».

В заключении содержалась декларация о том, что Япония не имеет намерения создать какой-либо международный блок держав, и, что «настоящее соглашение не направлено против Советского Союза или специально против какой-либо дугой страны» (16, с. 154).

Содержавшийся в договоре раздел об ограниченном германо-японском союзе против СССР был секретным: стороны обязывались без взаимного согласия на заключать с СССР никаких политических договоров, противоречащих духу данного договора (25, с. 173). Антикоминтерновским пактом Германия и Япония маскировали так же планы войны со своими конкурентами на мировых рынках – Англией, США, Францией. Некоторые дальневосточные наблюдатели англосаксонских стран указывали, что «антикоммунистический пакт» направлен не только против Коммунистического Интернационала, но и против всех, сотрудничающих с коммунистами, предупреждая, что данный пакт, после присоединения к нему 6 ноября 1937 г. фашистской Италии бросает вызов Британской империи. Однако политика «умиротворения» агрессоров продолжала оставаться руководящим принципом не только английских, но и американских правящих кругов (9, с. 114).

По оценке Риббентропа «первоначально Антикоминтерновский пакт являлся пактом идеологическим. Мы, немцы, не желали терпеть распространения коммунизма. Разумеется, при этом имелся еще и политический момент, направленный против России. Он в большей или меньшей мере служил закулисной причиной пакта. То, что этот пакт был направлен против демократических стран мира, неверно. Наоборот, после заключения его я очень старался побудить Англию вступить в него, но успеха не имел. У меня никогда не было такого впечатления, что Япония сможет использовать этот пакт для действия против Китая или южной части Тихого океана» (17, с. 322).

Таким образом, оба государства стремились на базе единства целей объединиться и создать военно-политический союз. Япония, готовившая большую войну, крайне нуждалась в союзнике.

Каждый из участников этого договора намеревался использовать своего партнера в своих интересах. Немцы добивались обязательств Японии в отношении участия ее в европейских делах, японцы же хотели использовать своих союзников на Дальнем Востоке.

Главное значение Антикоминтерновского пакта, образовавшего ось «Берлин – Токио». Заключалось в том, что это был документ, направленный против СССР, находившийся в полном соответствии в внешнеполитическим курсом правящих кругов Японии – антисоветской политикой и прогерманской ориентацией. Оба его участника ставили целью создать совестный враждебный Советскому Союзу блок и координировать антисоветские действия на международной арене. Об этом свидетельствуют высказывания руководящий политических деятелей Японии, решения различных совещаний в Японии накануне подписания пакта и в особенности дополнительное секретное соглашение к Антикоминтерновскому пакту. Характерно для Германии и Японии то, что в ходе предварительных переговоров в Берлине и Токио обе стороны обсуждали вопрос о претензии в отношении советских территорий: Япония претендовала на Восточную Сибирь до Байкала, Германия – на Украину.

В различного рода мемуарах, вышедших в послевоенный период, а также в американской и английской литературе содержаться различные мнения относительно характера и направленности Антикоминтерновского пакта.

Дирксен заявляет о своем «твердом убеждении», что пакт якобы не имел ввиду нападение на Советский Союз, и утверждает, что ни один германский документ «не доказывает обратного», признавая вместе с тем, что давление на Россию приветствовалось на Германию (16, с. 156).

Японский дипломат Того Сигэнори следующим образом отзывался о заключении пакта: «Цель пакта – в создании оборонительного союза против СССР. Учитывая нацистскую тактику взрывных действий… я считал сотрудничество с Германией затруднительным, так как радикальные действия Гитлера обещали стать источником крупных потрясений в Европе и даже во всем мире. Поэтому я возражал против того, чтобы Япония связывалась с Германией».

Мори Сёдзо в своих записках «Двадцать бурных лет» пишет, что «с заключением пакта и на основе сближения двух фашистских агрессоров было создано японо-германское окружение Советского Союза» (Цит. по: 16, с. 156).

Государственный секретарь Хэлл отмечал, что «пакт внешне был направлен на самозащиту от коммунизма, нов действительности это была подготовка для дальнейшей насильственной экспансии разбойничьих наций» (18, с. 142).

Подписание Антикоминтерновского пакта вызвало полное одобрение со стороны германской прессы, в Японии же оно было встречено резко отрицательно. Политики, члены парламента и бизнесмены увидели в нем угрозу усиления контроля военных над японской политической жизнью. Критика правительства, позволившего армии навязать свой дипломатический курс, привела к падению кабинета министров. Тем не менее, заключение пакта и рост антисоветской пропаганды облегчили Японии осуществление агрессивного курса в Китае, особенно после инцидента у моста Марко Поло в июне 1937 г. Однако начало широкомасштабной японской агрессии в Китае в 1937 г. вызвало существенное охлаждение в японо-германских отношениях. Одним из наиболее спорных вопросов, свидетельствовавших о различии интересов обоих союзников, был вопрос о дальнейшей судьбе бывших германских тихоокеанских владений, перешедших по мандату в распоряжение Японии. Германия поставила вопрос об их возвращении. Но Япония отнеслась к этим требованиям резко отрицательно.

В Китае Антикоминтерновский пакт породил большое беспокойство. Китайская общественность стала все больше высказываться за сближение Китая с СССР, за союз обеих стран, видя в нем гарантию китайской безопасности.

Как раньше уже было отмечено, для Японии Китай представлял большой интерес как в стратегическом, так и в экономическом плане.

Для немецких же промышленников Китай представлялся рынком огромных потенциальных возможностей. Проводником немецкого влияния в Китае являлась военная миссия под руководством генерала Фалькгаузена.

Интерес Германии к Китаю подогревался германо-японским сотрудничеством, направленном против СССР. В январе 1937г. в Китай прибыл Отто Вольф, один из главных организаторов германо-китайского экономического сотрудничества, который вступил в переговоры с правительством Чан Кайши. Гитлеровская Германия явно стремилась расширить свои позиции в Китае. Но в Берлине определились две тенденции в дальневосточной политике. Сторонник одной ориентировались на Японию игнорируя антияпонские настроения в Китае. Другая тенденция исходила из того, что роль Китая для Германии в экономической области возрастет, и что эта роль в будущем может стать огромной, в виду чего не стоит упускать возможности расширения связей с Китаем.

Отрицательную роль и в Азии, и в Европе сыграл «закон о нейтралитете», принятый Конгрессом США 31 августа 1935 г. По этому закону запрещалась продажа и перевозка вооружения тем странам, которые будут объявлены президентом находящимися в состоянии войны. 9 февраля 1936 г. Конгресс принял дополнения к «закону о нейтралитете», которые запрещали США предоставлять займы воюющим странам. Дополнения к закону, принятые Конгрессом 1 мая 1937 г., еще более расширили возможности «запрещения» вывоза оружия. Отныне введение такого запрета зависело лишь от президента, определявшего наличие состояния войны между иностранными державами. Вместе с тем президенту предоставлялось право по личному усмотрению устанавливать номенклатуру товаров (кроме военных) для экспорта из США в воюющие страны за наличный расчет и при доставке товаров к месту назначения самим покупателем.

Применение «закона о нейтралитете» правительством США на Дальнем Востоке наносило ущерб прежде всего Китаю как стране, наиболее зависимой от ввоза вооружения и военных материалом и не имевшей морского транспорта для доставки товаров в свои порты. Наоборот, Япония, обладая мощным торговым флотом, могла ввозить без всяких ограничений американское стратегическое сырье и фабрикаты. «Закон о нейтралитете» обещал Японии такие условия, при которых она могла вести войну с Китаем и готовиться к «большой войне» против СССР, не опасаясь США. И хотя к 1937 г., когда агрессия Германии и Японии приняла отчетливый характер и политика «нейтралитета» и «невмешательства» критиковались в США, официальный же курс американской внешней политики мало изменился.

Известно, что интересы США давно сталкивались с интересами Японии как основным конкурентом на Тихом океане. Экспансионистские притязания Японии в Азии явно противоречили интересам США, которые сами вынашивали план установления своего монопольного господства в бассейне Тихого океана включая и азиатский материк, господство во всем мире. Однако в годы, предшествовавшие второй мировой войне, агрессивные круги США надеялись на «большую советско-японскую войну, которая могла бы привести к желаемому равновесию сил в интересах американских монополий, ибо предполагалось, что такая война ослабит и СССР и Японию» (9, с. 120).

Внутри Японии в марте 1937 г. правительство Хаяси, сменившее в начале года правительство Хирота, распустило парламент и назначило новые выборы, рассчитывая усилить свои позиции. Усилиями дворцовых кругов и крупных монополий летом 1937 г. был создан кабинет князя Коноэ. Ему удалось добиться временного сплочения всех буржуазно помещичьих партий Японии. И, таким образом, путь к осуществлению планов «большой войны» был открыт.

Уже 7 июля 1937 г. японские войска начали вторжение в Северный Китай. Японские правящие круги рассчитывали, что военно-техническая отсталость Китая, слабость его центрального правительства, которому не подчинялось значительное число местных милитаристов, обеспечат быстрый успех японской армии и окончание войны в 2-3 месяца. Японская дипломатия строила свои расчеты в Китае на уверенности в том, как и в период событий в северо-восточном Китае в 1931-32 гг., не встретит противодействия США, Англии и Франции. Эти расчеты в первый период войны оправдались.

По мере обострения японо-китайского конфликта, Япония чувствовала себя все более свободно. И 12 сентября 1937 г. Китай обратился в Лигу наций с жалобой на действие Японии. 6 октября 1937 г. Ассамблея Лиги наций, явно уклоняясь от быстрых и конкретных мер в отношении японских агрессоров приняла в соответствии со ст. 7 Вашингтонского договора резолюцию о созыве конференции участников договора девяти держав.

СССР следующим образом отреагировал на действия Японии в Китае. 21 августа 1937 г. был подписан договор между СССР и Китайской республикой о ненападении. По этому соглашению Китай мог рассчитывать на кредиты со стороны СССР, на его помощь военными материалами и техническими и военными экспертами. Договор этот со стороны СССР «преследовал цель показать всем странам путь борьбы с военной угрозой» (9, с. 125).

26 сентября 1937 г. Советское правительство предъявило Японии ноту протеста по поводу многократных бомбардировок Нанкина.

В начале ноября 1937 г. в Брюссель, согласно решению Ассамблеи Лиги наций прибыли представители держав-участниц Вашингтонского договора 1922 г., чтобы обсудить положение, создавшееся на Дальнем Востоке. Брюссельская конференция собралась в сложной международной обстановке. Через несколько дней, 6 ноября 1937 г., фашистская Италия присоединилась к Антикоминтерновскому пакту. Это означало, что блок агрессоров, прикрываемый ширмой борьбы против Коминтерна, а на самом деле направленный на завоевывание своих интересов за счет безопасности и суверенности других народов, получил свое окончательное оформление.

Дипломатия Токио в связи с созывом Брюссельской конференции продумала план своих действий. Японский посол в Берлине Мусякодзи был направлен в Париж и Рим для соответствующих бесед и должной обработки тех, кто мог повлиять на ход конференции. Посол в Москве Сигэницу выехал в Берлин. В Лондон прибыл посол в Турции Такэтоми и посланник в Швейцарии Амо. В Париже побывал советник японского посольства в Лондоне Томми.

Япония и Германия выработали согласованную, точку зрения, из которой вытекало их нежелание прислать своих представителей в Брюссель. 27 октября 1937 г. последовало официальное заявление японского правительства об отказе Японии участвовать в Брюссельской конференции. Японское правительство обвиняло в агрессии Китай и утверждало, что в сложившихся условиях Япония не может следовать договору девяти держав.

На конференции были представлены США, Англия, Китай, Франция, Италия, Португалия, Бельгия, Голландия, а также британские доминионы и те державы, которые присоединились к Вашингтонскому договору после 1922 г. На конференцию был приглашен и СССР.

После вторичного отказа японского правительства участвовать в конференции (7 ноября по инициативе США и Англии представителю Японии было прислано новое приглашение прибыть в Брюссель) гоминдановское правительство, вынужденное считаться с общественным мнением, настаивавшем на обуздании агрессора, выступило с требованием о применении экономических санкций против Японии и об оказании помощи Китаю. Применение экономических санкций к Японии могло послужить одной из мер обуздания агрессора, так как на Великобританию, США, Китай (без Маньчжурии), Голландию, Индонезию, Францию, Индокитай приходилось около ѕ всего японского импорта сырья. Япония почти полностью зависела от ввоза из Великобритании, США и Голландии таких важных видов стратегического сырья, как железная руда, свинец, олово, марганец. Однако предложения о санкциях не было поддержано Францией, Англией и США. Они не были склонны вести политику активного отпора японскому империализму, надеясь столкнуть Японию с СССР.

24 ноября 1937 г. конференция прервала свою работу, приняв резолюцию, осудившую в декларативной форме японскую агрессию в Китае. Японии предлагалось прекратить военные действия. Политика потворства агрессорам дала возможность Японии продолжать наступление в Китае, и способствовала сближению агрессивных Японии и Германии.

В течение ноября-декабря 1937 г. японские войска овладели в Восточном Китае Шанхаем, Нанкином и Ханьчжоу, а в Шаньси – Тайюанем – главным городом провинции. Японское командование намеревалось установить единую непрерывную линию фронта вдоль Тяньцзинь – Пукоуской магистрали. После нескольких побед японских войск возросли пораженческие и прояпонские настроения среди части верхушки гоминьдановской армии. В ее среде царило убеждение, что лучшим выходом из тяжелого положения было бы вступление Советского Союза в войну с Японией. Это мнение поддерживали США и Англия. Советский Союз неизменно настаивал на коллективных действиях держав, входивших в Лигу наций, против любого агрессора, в том числе и японского.

Тем временем японские войска 22 октября вступили в Гуанчжоу. Среди японских политиков складывалось убеждение, что развязывание военных действий на советской границе должно поднять пошатнувшийся авторитет японского милитаризма. Японские политики рассчитывали вооруженным нападением на советскую границу сорвать помощь СССР Китаю и привести Китай к безоговорочной капитуляции, а так же ускорить войну против Советского Союза на Западе, со стороны фашистской Германии. Эти планы соответствовали и планам главного партнера Японии по «оси» – гитлеровской Германии.

События у оз. Хасан – это попытка агрессоров «прощупать прочность дальневосточных границ Советского Союза» (9, с. 137). Расчет был сделан на то, что развязывание военных действий против СССР на Дальнем Востоке ускорит выступление фашистской Германии против СССР на Западе, и, следовательно, будет создано два фронта против СССР. Но этим планам не суждено было сбыться – японские милитаристы, потерпев поражение у озера Хасан, вынуждены были принять советские условия, после чего было объявлено перемирие и создана демаркационная комиссия. Однако после этого японское правительство отнюдь не отказалось от своих планов, а стало готовиться к дальнейшей агрессии против СССР.

Японское правительство рассчитывало на прочность антикоминтерновского пакта, к которому 24 февраля 1939 г. присоединилась Венгрия, а 27 марта – франкистская Испания. Японские политики строили свои расчеты на создании двух фронтов против СССР: гитлеровской Германии – на Западе и милитаристской Японии – на Востоке. Несмотря на то, что провокация японской военщины у озера Хасан провалилась, японские милитаристы летом 1939 г. предприняли новую попытку вторгнуться на советский Дальний Восток, на этот раз через территорию Монгольской Народной Республики.

Однако Япония не смогла привести в исполнение свои намерения. Провокация у реки Халхин–Гол строилась в расчете на то, что крайняя напряженность обстановки в Европе заставит СССР уступить агрессору на Дальнем востоке и японцам удастся захватить новые позиции для подготовки нападения на СССР. Но отпор Советской и Монгольской армий опрокинул планы японской военщины. Не оправдались и расчеты на немедленное вступление гитлеровской Германии в войну против СССР: как раз в разгар событий на реке Халхин–Гол был заключен советско-германский договор о ненападении.

Немалую роль в развязывании этих авантюр японцами сыграло немецкая агентура в Японии. Германский посол в Токио генерал-лейтенант Отт, опираясь на своих атташе – полковников Мацки и фон Гранау, развернул накануне европейской войны активную деятельность среди японских офицеров, «ультранационалистов», чиновников, корреспондентов. Из Германии в Японию было переброшено около тысячи немецких авиационных специалистов и первоклассных летчиков. Они помогали реорганизовывать и перевооружать японский воздушный флот.

Тем не менее, германо-японские отношения накануне второй мировой войны отнюдь не свидетельствовали о наличии прочного единства внутри агрессивного фашистского блока.

Вплоть до февраля 1938 г. гитлеровская Германия не признавала Маньчжоу-Го. По выражению гитлеровского министра иностранных дел Нейрата, Германия не собиралась «делать Японии подарок, не получая что-нибудь в замен» (9, с. 149). Гитлеровская Германия оказывала давление на своего партнера по антикоминтерновскому пакту, требуя для Германии ряда преимуществ в Китае. Однако эти требования наталкивались на сопротивление Японии, которая была не склонна делиться плодами своих успехов в Китае с Германией. Гитлеровские претенденты на мировое господство были раздражены претензиями Японии на безраздельное влияние в бассейне Тихого океана. Гитлеровская дипломатия считала не урегулированным вопрос о бывших германских колониях на Тихом океане, захваченных Японией в годы первой мировой войны.

Средством противодействия Японии со стороны Германии в Китае явились тайные поставки оружия гоминдановскому правительству. Гитлеровская дипломатия намеревалась укрепить влияние Германии в Китае.

Наличие противоречий между гитлеровской Германией и милитаристской Японией отражали и переговоры о превращении Антикоминтерновского пакта в прямой военный союз Германии, Японии и Италии.

Гитлеровская дипломатия уже вначале 1938 г. проявила инициативу в этом отношении. По сообщению советского разведчика Р. Зорге известно, что, японский военный атташе в Берлине Осима довел до сведения японского военного министра Итагаки, что Риббентроп сделал Осиме «предложение о заключении трехстороннего политического и военного союза в связи с напряженным положением в Европе. Японский генеральный штаб и премьер Коноэ не очень согласны идти на это, опасаясь быть вовлеченными в европейские дела. Они согласны только в том случае, если союз будет направлен против СССР» (9, с. 149).

Японское правительство пользовалось любым предлогом, чтобы оттянуть ответ на немецкое предложение. В апреле 1939 г. Токио довело до сведения Берлина о своем согласии заключить пакт направленный против СССР не связывая себя обязательством участвовать в военном союзе, направленном одновременно также и против Англии, Франции и США.

Такого рода «ограничения», выдвинутые японским правительством, вызвали недовольство в Берлине и Риме, так как там рассчитывали на военный союз, направленный не только против СССР, но одновременно против Англии, Франции и США. Гитлер и Муссолини не согласились на ограниченные действия военного союза и отклонили предложение Токио, так как оно не совпадало с их планом передела мира.

Разгром японской армии у реки Халхин-Гол и подписание 23 августа 1939 г. советско-германского пакта о ненападении вызвали кризис в японо-германских отношениях. Кабинет Хиронума надеялся, что японская провокация на Дальнем Востоке у реки Халхин-Гол приведет к вторжению гитлеровской армии на территорию СССР на Западе. Подписание же советско-германского договора опрокинуло эти расчеты, выбило опору у тех, кто хотел натравить Германию на Советский Союз и СССР на Германию. Японское правительство Хиронума вынуждено было протестовать против «разрыва» Германией Антикоминтерновского пакта. Именно так Япония оценила заключение советско-германского договора от 23 августа 1939 г. Хиронума ушел в отставку. Он «рассматривал заключение союза с Германией и Италией, направленного против СССР как основную политическую задачу возглавлявшегося им правительства и воспринял неудачу в этом вопросе как политическое фиаско своего правительства и свое личное» (9, с. 149).

Японо-германские переговоры о тройственном военном союзе были прекращены. Однако уже после начала второй мировой войны, летом 1940 г., переговоры между Германией и Италией, с одной стороны, и Японией с другой, возобновились. К тому времени японские правящие круги хорошо понимали, что, заключая в 1939 г. пакт с СССР, гитлеровцы лишь камуфлировали подготовку к военному нападению на СССР.