ЮРИДИЧНА ПСИХОЛОГІЯ
ПЛАН
1. Предмет, завдання, принципи юридичної психології.
2. Історичне формування зарубіжної юридичної психології.
3. Історичне формування вітчизняної юридичної психології.
4. Сучасний стан юридичної психології.
5. Перспективи розвитку вітчизняної юридичної психології.
1. Предмет, завдання, принципи юридичної психології. Будучи прикордонної наукою між психологією і правознавством, юридична психологія залишається психологічної дисципліною - її теоретична основа складається в закономірностях та особливостях психіки людини; специфічні лише додаток, облік і використання цих закономірностей і особливостей людської поведінки: юридична психологія розглядає їх стосовно до сфери правового регулювання. Проте ця специфіка настільки значна, що вся система юридичної психології, її категоріальний (понятійний) апарат структурується в залежності від логіки правового регулювання, правових чинників. Юридична психологія досліджує і систематизує психологічні основи правотворчої, правовиховній, правозастосовчої, правоохоронної та пенітенціарної діяльності, що і становить предмет юридичної психології.
Вищевказана сутність юридичної психології визначає і її методологічні принципи, які обумовлені і психологією, і правознавством.
До принципів юридичної психології ми відносимо:
1) обумовленість правозначімого поведінки особистості умовами її життєдіяльності;
2) фактори, що детермінують правозначімое поведінку, системно, комплексно;
3) реалізація правозначімого поведінки визначається генезисом (онтогенетическим формуванням) особистості; основний спосіб наукового аналізу правозначімого поведінки - метод функціонально-генетичного аналізу;
4) психічні чинники поведінки особистості не повинні абсолютизироваться: поведінка людини детермінується (визначається) єдиним генетико-психосоціальним фактором;
5) дослідження в галузі юридичної психології синтетичні - психічні закономірності тут співвідносяться з правовими постулатами, нормами матеріального і процесуального права;
6) як і будь-яка наука, юридична психологія покликана відповідати принципу науковості: вона використовує науково апробовані методи та методики, загальновизнані науково-методологічні концепції.
Досліджуючи структуру юридичної психології, ми визначаємо її складові частини, розділи, їх взаємозв'язок, семантику (смисловий зміст) кожної частини, її співвідношення із суміжними галузями знань. Так, методологічний розділ юридичної психології співвідноситься із загальною науковою методологією, гносеологією, методикою наукового дослідження. Правова психологія співвідноситься з проблемами соціалізації особистості, основами правотворчості, правосвідомістю, з психологічними основами саморегуляції поведінки. Кримінальна психологія пов'язана з формуванням девіантної поведінки, психічними і генетичними аномаліями, загальною теорією мотивації поведінки. Криміналістична (слідча і судова) психологія пов'язана з теорією евристики, знаковою теорією, психологією пізнавально-пошукової діяльності у проблемних ситуаціях, психологією міжособистісного взаємодії. Пенітенціарна психологія пов'язана з теорією ресоціалізації, виправлення особистості, з проблемами каяття, ціннісної переорієнтацією особистості, з методикою формування соціального позитивного поведінки. Особливо тісно вона пов'язана з пенологія - наукою про покарання.
Вже короткий аналіз структурних утворень юридичної психології свідчить про їхню відносну самостійність - вони пов'язані зі своїми науковими зонами і поряд з цим вони функціонально взаємопов'язані між собою.
2. Історичне формування зарубіжної юридичної психології. Розвиток юридичної психології історично спочатку здійснювалося як розвиток правової психології - правового світогляду, праворозуміння та правосвідомості.
З виникненням права, закону стала розвиватися сукупність поглядів, ідей, що виражають відношення людей до права, законності, правосуддя, формувалися загальнолюдські уявлення про справедливість та правомірності.
Розвиток правосвідомості пов'язано з історичними етапами в трактуванні сутності права.
Основи теоретичного осмислення сутності права були закладені видатними давньогрецькими філософами. Вже тоді ефективність закону пов'язувалася з природними (психологічними) законами поведінки людей.
Раціоналістичні ідеї про природу людської поведінки були висловлені Сократом (469 - 399 рр.. До н.е.). Його ідеї про необхідність збігу справедливого, розумного і законного були розвинені Платоном і Аристотелем.
Платон (427 - 347 рр. до н. Е.) вперше геніально розпізнав два психологізований явища, що лежать в основі розвитку суспільства, - потреби і здібності людей. Закон повинен відповідати потребам суспільства, а організація суспільства повинна бути здійснена відповідно до здібностей членів суспільства. Державні форми, за Платоном, можуть погіршуватися як з економічних, так і за душевним (психологічним) причин. Законом іменуються визначення розуму - на цьому платонівському постулаті грунтується подальший розвиток раціоналістичного напряму в філософії права.
Кожна форма держави гине, за твердженням Платона, через недоліки, притаманних тому чи іншому психічному складу людей, що стоять при владі. (Так, тиранію губить свавілля і насильство, а демократію - "сп'яніння свободою у нерозведеному вигляді"). У "Законах" Платон підкреслює, що справедливі закони - це не тільки визначення розуму, але такі закони, які забезпечують загальне благо для всіх громадян. Закони, за Платоном, - основний засіб вдосконалення людини.
Великий учень і опонент Платона Аристотель (384 - 322 рр.. До н.е.) вважав, що людина - істота політична і тільки в політичному спілкуванні завершується його сутнісне формування.
Право було підрозділене Аристотелем на природне і волеустановленное (в наступної термінології - позитивне). Природне право обумовлене загальної природою людей. Якість закону визначається його відповідністю природним правом. Закон, заснований лише на насильстві, не є правовим законом. Політичне правління - правління правового закону, а не людей, люди схильні почуттям, а закон - врівноважений розум.
Ідеї Сократа, Платона, Аристотеля зробили вирішальний вплив на подальший розвиток правового світогляду, на розуміння права як мірила справедливості, рівності та розумності людської поведінки. Вже у самих своїх витоків наукове правознавство стулялося з людинознавством.
У ранньому Середньовіччі ідеї Платона, Аристотеля та інших древніх мислителів піддалися клерикалізації. Найбільшим ідеологом цього періоду був Аврелій Августин (354 - 430). У трактаті "Про вільну волю" він проголосив: "Будь-яка неупорядкована душа сама по собі несе своє покарання".
У середньому періоді Середньовіччя, в період формування та розквіту абсолютних монархій, склалося етатистської (від французького "etat" - держава) розуміння права, відбулося прирівнювання його до державної влади. Вважалося, що в умовах місницькі самочинство і свавілля людині краще поступитися своїми правами необмеженому монарху, отримавши від нього захист життя і майна. Поведінка підданих стало жорстко регламентуватися - виникла цензура над життєдіяльністю людини, утвердилася система жорстких обмежень його життєвої активності. Державна регламентація охопила всю цивільну життєдіяльність членів суспільства. Правом стала іменуватися система державно-нормативних обмежень людської поведінки. В управлінні суспільством взяв гору принцип "все, що не дозволено, - заборонено". Правові норми стали розумітися як норми заборонні, а завдання правосуддя стали трактуватися з обвинувальним ухилом.
Репресивний апарат монархічного деспотизму придушував тільки злочинну волю, а й прояв будь-якої вільної волі. У цих умовах люди, побоюючись репресій, починають утримуватися від будь-якої ініціативи, рішучих самостійних дій. Людина стає замкнутим, пасивним, починає розуміти, "що для нього краще, якщо посадові особи зовсім не будуть знати про його існування і що безпека його особистості залежить від її нікчемності".
Середньовічна деформація права породила стан загальної заляканості і зацькований. Життя суспільства тьмяніла, поширилися злидні і зневіру. Прогресивні мислителі починали розуміти, що оздоровлення суспільства може відбутися лише на основі звільнення життєдіяльності людей.
У XVIII ст. прогресивні мислителі і громадські діячі (Кант, Руссо, Вольтер, Дідро, Монтеск'є та інші) формують сучасну концепцію лібералізму і правової держави. Відроджується гуманістична спрямованість правового світогляду. Видатний юрист і мислитель епохи Просвітництва Шарль Луї Монтеск'є (1689 - 1755) вважав, що "духом законів" є раціоналістична природа людини. Закони даного суспільства об'єктивно зумовлюються характерами і властивостями людей цього суспільства. Закони одного народу не можуть виявитися придатними для іншого народу. (Ця ідея послужила потім основою для виникнення історичної школи права.)
У 1764 р. вийшла брошура італійського юриста Чезаре Беккаріа (1738 - 1794), послідовника Ш. Монтеск 'є, "Про злочини і покарання" (яка потім витримала понад 60 видань на багатьох мовах світу, в тому числі і російською). Ідеї Ч. Беккаріа зробили переворот у практиці кримінальної юстиції. Беккаріа піддав переконливій критиці заплутані і переускладненою кримінальні закони, таємне кримінальне судочинство і невиправдану жорстокість покарань (в деяких країнах ще спалювали відьом і всюди застосовувалися жорстокі тортури). Беккаріа вперше проголосив: ефективність покарання залежить не від його жорстокості, а від невідворотності та швидкості його виконання, людина повинна визнаватися невинною, поки суд не винесе йому обвинувальний вирок. Ідеї Беккаріа отримали широке поширення. Почалася широка хвиля реорганізації судочинства та тюремної політики на основі гуманістичних позицій. У ряді країн стали вводити роздільне утримання ув'язнених за ознаками статі, віку, стали надаватися деякі умови для продуктивної праці.
Просвітницька філософія права проголосила: право має містити не стільки заборони, скільки визнання - дозволу. Кожен член суспільства має визнаватися як інтелектуально і морально повноцінне істота. За особистістю повинні бути визнані її невід'ємні права. Людям повинно бути дозволено думати так, як вони хочуть, відкрито висловлювати все, що вони думають, вільно розпоряджатися своїми можливостями і своєю власністю. Особистість несе певну відповідальність перед державою. Але в рівній мірі і держава відповідальна перед особистістю. Одним із революційних принципів світогляду Нового часу став принцип гарантій особистісного розвитку, забезпечення автономності її поведінки.
Формувалося нове правове світогляд. Право стало трактуватися як усвідомлювана суспільством міра соціальної справедливості, соціально допустимої свободи особистості.
У 1789 р. після перемоги Великої французької революції була прийнята Декларація прав людини і громадянина. У першій статті цього історичного документа було проголошено: люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах. У цій Декларації було дано таке визначення свободи: свобода полягає у можливості будь-якої життєдіяльності активності, що не приносить шкоди іншому. Межі свободи визначаються законом. Все, що не заборонено законом, - дозволено.
Нові правові погляди формувалися на основі просвітницької, гуманістичної філософії. Утверджувалася нова правоміровоззренческая парадигма: відносини в суспільстві можуть регулюватися тільки таким законом, який заснований "на природі людини".
Нова правова ідеологія розкріпачує людську активність, заохочувала підприємливість, ініціативність. Розширювалася масова правова компетентність.
У XVIII - XIX ст. на основі нової правової ідеології зароджується спеціалізована галузь психолого-юридичних знань - кримінальна, а потім і більш широко - судова психологія.
У рамках кримінальної психології став здійснюватися емпіричний синтез фактів, що стосуються психології злочинної поведінки і психології особистості злочинця. Починає усвідомлюватися необхідність психологічних знань у судочинстві, у всій системі правового регулювання. У другій половині XIX ст. зароджується антропологічна школа права, підвищується інтерес юристів до "людського фактору".
В кінці XIX ст. у зв'язку з формуванням криміналістики і кримінології інтенсивно формується судова, а потім і юридична психологія. Відомий французький психолог Е. Клапаред, який читав курс лекцій з судової психології в Женевському університеті, значно розширив коло судово-психологічних проблем і на початку XX ст. ввів термін "юридична психологія".
Основоположник криміналістики Ганс Гросс створив фундаментальну працю "Кримінальна психологія". Г. Гросс розглядав судову психологію як прикладну галузь загальної психології. "Щоб знати правила, які керують психічними процесами в судовій діяльності, потрібна особлива галузь прикладної психології. Ця остання займається усіма психологічними чинниками, які можуть йти в розрахунок при встановленні та обговоренні злочину".
Г. Гросс познайомив юристів із сучасними йому досягненнями в експериментальній психофізіології (з вченням Густава Теодора Фехненра про закономірності відчуттів), з особливостями психомоторних реакцій людини, з закономірностями мислення, пам'яті та ін Отримує розвиток психологія формування і отримання показань (Марбо, Штерн, Вертгеймер ). Альберт Хельвіг досліджує психологію допитуваного (поліцейського, судді, експерта) і допитуваного (обвинувачуваного, потерпілого, свідка), розробляє психологічну техніку допиту.
Під впливом психоаналітичної теорії Зигмунда Фрейда судові психологи стали робити спроби проникнення в підсвідому сферу злочинців, розкриття глибинних особистісних утворень у злочинців (Франц Александер, Гуго Штаубу, Альфред Адлер, Вальтер Бромберг та ін.) Ув'язнені обстежувалися психодіагностичні тести та іншими психоаналітичними методами. Психологи і кримінологи приходять до виходу, що у більшості злочинців не розвинена вища психічна сфера особистості, іменована З. Фрейдом як Супер-Его (Над-Я), розірвана внутрішня структура соціального самоконтролю, наявний дисбаланс у взаємодії гальмівних і збуджувальних процесів. Злочинна схильність формується в результаті невдач у стабілізації свого Его (Я), внаслідок ранньої психічної травматизації і десоциализации.
У XIX - першій половині XX ст. судова (кримінальна) психологія особливо інтенсивно розвивалася в Німеччині. Німецькі кримінологи перенесли центр ваги в своїх дослідженнях на вивчення особистості злочинця, середовища її проживання (Франц фон Ліст, Морітц Ліпман та ін.) Увага зарубіжних юристів до особистості злочинця різко зросла після опублікування в 1903 р. книги Густава Ашаффенбург "Злочинність і боротьба з нею" (перекладена на російську мову в 1912 р.). У 1904 р. Г. Ашаффенбург заснував "Щомісячний журнал з проблем судової психології і реформи кримінального права". Злочинність Г. Ашаффенбург пояснював різними індивідуальними проявами соціальної непридатності злочинців.
У німецькій судової психології та кримінології утвердилося психопатологічне та біологічне напрямок. Основні причини злочинів стали убачатиметься в психологічних і психопатичних факторах: аномалії волі, мислення, нестійкість настрою і т.п.
Була здійснена одна з перших спроб класифікації типів злочинців. Вважали, що тільки на цьому шляху можна виявити справжні причини злочинності. Особистісні особливості злочинців стали вивчатися комплексом наук - біологією, психологією, соціологією і психіатрією.
У США юридична психологія традиційно тісно пов'язана з криміналістикою. Ці дослідження зосереджені в університетах, але загальне керівництво ними здійснюється федеральним Міністерством юстиції. У пенітенціарній-психологічних дослідженнях США інтенсивно розробляється методика навчання соціально-конформістської поведінки в суспільстві. Тюремні психологи об'єднані в Американської асоціації психологів виправних закладів.
ПЛАН
1. Предмет, завдання, принципи юридичної психології.
2. Історичне формування зарубіжної юридичної психології.
3. Історичне формування вітчизняної юридичної психології.
4. Сучасний стан юридичної психології.
5. Перспективи розвитку вітчизняної юридичної психології.
1. Предмет, завдання, принципи юридичної психології. Будучи прикордонної наукою між психологією і правознавством, юридична психологія залишається психологічної дисципліною - її теоретична основа складається в закономірностях та особливостях психіки людини; специфічні лише додаток, облік і використання цих закономірностей і особливостей людської поведінки: юридична психологія розглядає їх стосовно до сфери правового регулювання. Проте ця специфіка настільки значна, що вся система юридичної психології, її категоріальний (понятійний) апарат структурується в залежності від логіки правового регулювання, правових чинників. Юридична психологія досліджує і систематизує психологічні основи правотворчої, правовиховній, правозастосовчої, правоохоронної та пенітенціарної діяльності, що і становить предмет юридичної психології.
Вищевказана сутність юридичної психології визначає і її методологічні принципи, які обумовлені і психологією, і правознавством.
До принципів юридичної психології ми відносимо:
1) обумовленість правозначімого поведінки особистості умовами її життєдіяльності;
2) фактори, що детермінують правозначімое поведінку, системно, комплексно;
3) реалізація правозначімого поведінки визначається генезисом (онтогенетическим формуванням) особистості; основний спосіб наукового аналізу правозначімого поведінки - метод функціонально-генетичного аналізу;
4) психічні чинники поведінки особистості не повинні абсолютизироваться: поведінка людини детермінується (визначається) єдиним генетико-психосоціальним фактором;
5) дослідження в галузі юридичної психології синтетичні - психічні закономірності тут співвідносяться з правовими постулатами, нормами матеріального і процесуального права;
6) як і будь-яка наука, юридична психологія покликана відповідати принципу науковості: вона використовує науково апробовані методи та методики, загальновизнані науково-методологічні концепції.
Досліджуючи структуру юридичної психології, ми визначаємо її складові частини, розділи, їх взаємозв'язок, семантику (смисловий зміст) кожної частини, її співвідношення із суміжними галузями знань. Так, методологічний розділ юридичної психології співвідноситься із загальною науковою методологією, гносеологією, методикою наукового дослідження. Правова психологія співвідноситься з проблемами соціалізації особистості, основами правотворчості, правосвідомістю, з психологічними основами саморегуляції поведінки. Кримінальна психологія пов'язана з формуванням девіантної поведінки, психічними і генетичними аномаліями, загальною теорією мотивації поведінки. Криміналістична (слідча і судова) психологія пов'язана з теорією евристики, знаковою теорією, психологією пізнавально-пошукової діяльності у проблемних ситуаціях, психологією міжособистісного взаємодії. Пенітенціарна психологія пов'язана з теорією ресоціалізації, виправлення особистості, з проблемами каяття, ціннісної переорієнтацією особистості, з методикою формування соціального позитивного поведінки. Особливо тісно вона пов'язана з пенологія - наукою про покарання.
Вже короткий аналіз структурних утворень юридичної психології свідчить про їхню відносну самостійність - вони пов'язані зі своїми науковими зонами і поряд з цим вони функціонально взаємопов'язані між собою.
2. Історичне формування зарубіжної юридичної психології. Розвиток юридичної психології історично спочатку здійснювалося як розвиток правової психології - правового світогляду, праворозуміння та правосвідомості.
З виникненням права, закону стала розвиватися сукупність поглядів, ідей, що виражають відношення людей до права, законності, правосуддя, формувалися загальнолюдські уявлення про справедливість та правомірності.
Розвиток правосвідомості пов'язано з історичними етапами в трактуванні сутності права.
Основи теоретичного осмислення сутності права були закладені видатними давньогрецькими філософами. Вже тоді ефективність закону пов'язувалася з природними (психологічними) законами поведінки людей.
Раціоналістичні ідеї про природу людської поведінки були висловлені Сократом (469 - 399 рр.. До н.е.). Його ідеї про необхідність збігу справедливого, розумного і законного були розвинені Платоном і Аристотелем.
Платон (427 - 347 рр. до н. Е.) вперше геніально розпізнав два психологізований явища, що лежать в основі розвитку суспільства, - потреби і здібності людей. Закон повинен відповідати потребам суспільства, а організація суспільства повинна бути здійснена відповідно до здібностей членів суспільства. Державні форми, за Платоном, можуть погіршуватися як з економічних, так і за душевним (психологічним) причин. Законом іменуються визначення розуму - на цьому платонівському постулаті грунтується подальший розвиток раціоналістичного напряму в філософії права.
Кожна форма держави гине, за твердженням Платона, через недоліки, притаманних тому чи іншому психічному складу людей, що стоять при владі. (Так, тиранію губить свавілля і насильство, а демократію - "сп'яніння свободою у нерозведеному вигляді"). У "Законах" Платон підкреслює, що справедливі закони - це не тільки визначення розуму, але такі закони, які забезпечують загальне благо для всіх громадян. Закони, за Платоном, - основний засіб вдосконалення людини.
Великий учень і опонент Платона Аристотель (384 - 322 рр.. До н.е.) вважав, що людина - істота політична і тільки в політичному спілкуванні завершується його сутнісне формування.
Право було підрозділене Аристотелем на природне і волеустановленное (в наступної термінології - позитивне). Природне право обумовлене загальної природою людей. Якість закону визначається його відповідністю природним правом. Закон, заснований лише на насильстві, не є правовим законом. Політичне правління - правління правового закону, а не людей, люди схильні почуттям, а закон - врівноважений розум.
Ідеї Сократа, Платона, Аристотеля зробили вирішальний вплив на подальший розвиток правового світогляду, на розуміння права як мірила справедливості, рівності та розумності людської поведінки. Вже у самих своїх витоків наукове правознавство стулялося з людинознавством.
У ранньому Середньовіччі ідеї Платона, Аристотеля та інших древніх мислителів піддалися клерикалізації. Найбільшим ідеологом цього періоду був Аврелій Августин (354 - 430). У трактаті "Про вільну волю" він проголосив: "Будь-яка неупорядкована душа сама по собі несе своє покарання".
У середньому періоді Середньовіччя, в період формування та розквіту абсолютних монархій, склалося етатистської (від французького "etat" - держава) розуміння права, відбулося прирівнювання його до державної влади. Вважалося, що в умовах місницькі самочинство і свавілля людині краще поступитися своїми правами необмеженому монарху, отримавши від нього захист життя і майна. Поведінка підданих стало жорстко регламентуватися - виникла цензура над життєдіяльністю людини, утвердилася система жорстких обмежень його життєвої активності. Державна регламентація охопила всю цивільну життєдіяльність членів суспільства. Правом стала іменуватися система державно-нормативних обмежень людської поведінки. В управлінні суспільством взяв гору принцип "все, що не дозволено, - заборонено". Правові норми стали розумітися як норми заборонні, а завдання правосуддя стали трактуватися з обвинувальним ухилом.
Репресивний апарат монархічного деспотизму придушував тільки злочинну волю, а й прояв будь-якої вільної волі. У цих умовах люди, побоюючись репресій, починають утримуватися від будь-якої ініціативи, рішучих самостійних дій. Людина стає замкнутим, пасивним, починає розуміти, "що для нього краще, якщо посадові особи зовсім не будуть знати про його існування і що безпека його особистості залежить від її нікчемності".
Середньовічна деформація права породила стан загальної заляканості і зацькований. Життя суспільства тьмяніла, поширилися злидні і зневіру. Прогресивні мислителі починали розуміти, що оздоровлення суспільства може відбутися лише на основі звільнення життєдіяльності людей.
У XVIII ст. прогресивні мислителі і громадські діячі (Кант, Руссо, Вольтер, Дідро, Монтеск'є та інші) формують сучасну концепцію лібералізму і правової держави. Відроджується гуманістична спрямованість правового світогляду. Видатний юрист і мислитель епохи Просвітництва Шарль Луї Монтеск'є (1689 - 1755) вважав, що "духом законів" є раціоналістична природа людини. Закони даного суспільства об'єктивно зумовлюються характерами і властивостями людей цього суспільства. Закони одного народу не можуть виявитися придатними для іншого народу. (Ця ідея послужила потім основою для виникнення історичної школи права.)
У 1764 р. вийшла брошура італійського юриста Чезаре Беккаріа (1738 - 1794), послідовника Ш. Монтеск 'є, "Про злочини і покарання" (яка потім витримала понад 60 видань на багатьох мовах світу, в тому числі і російською). Ідеї Ч. Беккаріа зробили переворот у практиці кримінальної юстиції. Беккаріа піддав переконливій критиці заплутані і переускладненою кримінальні закони, таємне кримінальне судочинство і невиправдану жорстокість покарань (в деяких країнах ще спалювали відьом і всюди застосовувалися жорстокі тортури). Беккаріа вперше проголосив: ефективність покарання залежить не від його жорстокості, а від невідворотності та швидкості його виконання, людина повинна визнаватися невинною, поки суд не винесе йому обвинувальний вирок. Ідеї Беккаріа отримали широке поширення. Почалася широка хвиля реорганізації судочинства та тюремної політики на основі гуманістичних позицій. У ряді країн стали вводити роздільне утримання ув'язнених за ознаками статі, віку, стали надаватися деякі умови для продуктивної праці.
Просвітницька філософія права проголосила: право має містити не стільки заборони, скільки визнання - дозволу. Кожен член суспільства має визнаватися як інтелектуально і морально повноцінне істота. За особистістю повинні бути визнані її невід'ємні права. Людям повинно бути дозволено думати так, як вони хочуть, відкрито висловлювати все, що вони думають, вільно розпоряджатися своїми можливостями і своєю власністю. Особистість несе певну відповідальність перед державою. Але в рівній мірі і держава відповідальна перед особистістю. Одним із революційних принципів світогляду Нового часу став принцип гарантій особистісного розвитку, забезпечення автономності її поведінки.
Формувалося нове правове світогляд. Право стало трактуватися як усвідомлювана суспільством міра соціальної справедливості, соціально допустимої свободи особистості.
У 1789 р. після перемоги Великої французької революції була прийнята Декларація прав людини і громадянина. У першій статті цього історичного документа було проголошено: люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах. У цій Декларації було дано таке визначення свободи: свобода полягає у можливості будь-якої життєдіяльності активності, що не приносить шкоди іншому. Межі свободи визначаються законом. Все, що не заборонено законом, - дозволено.
Нові правові погляди формувалися на основі просвітницької, гуманістичної філософії. Утверджувалася нова правоміровоззренческая парадигма: відносини в суспільстві можуть регулюватися тільки таким законом, який заснований "на природі людини".
Нова правова ідеологія розкріпачує людську активність, заохочувала підприємливість, ініціативність. Розширювалася масова правова компетентність.
У XVIII - XIX ст. на основі нової правової ідеології зароджується спеціалізована галузь психолого-юридичних знань - кримінальна, а потім і більш широко - судова психологія.
У рамках кримінальної психології став здійснюватися емпіричний синтез фактів, що стосуються психології злочинної поведінки і психології особистості злочинця. Починає усвідомлюватися необхідність психологічних знань у судочинстві, у всій системі правового регулювання. У другій половині XIX ст. зароджується антропологічна школа права, підвищується інтерес юристів до "людського фактору".
В кінці XIX ст. у зв'язку з формуванням криміналістики і кримінології інтенсивно формується судова, а потім і юридична психологія. Відомий французький психолог Е. Клапаред, який читав курс лекцій з судової психології в Женевському університеті, значно розширив коло судово-психологічних проблем і на початку XX ст. ввів термін "юридична психологія".
Основоположник криміналістики Ганс Гросс створив фундаментальну працю "Кримінальна психологія". Г. Гросс розглядав судову психологію як прикладну галузь загальної психології. "Щоб знати правила, які керують психічними процесами в судовій діяльності, потрібна особлива галузь прикладної психології. Ця остання займається усіма психологічними чинниками, які можуть йти в розрахунок при встановленні та обговоренні злочину".
Г. Гросс познайомив юристів із сучасними йому досягненнями в експериментальній психофізіології (з вченням Густава Теодора Фехненра про закономірності відчуттів), з особливостями психомоторних реакцій людини, з закономірностями мислення, пам'яті та ін Отримує розвиток психологія формування і отримання показань (Марбо, Штерн, Вертгеймер ). Альберт Хельвіг досліджує психологію допитуваного (поліцейського, судді, експерта) і допитуваного (обвинувачуваного, потерпілого, свідка), розробляє психологічну техніку допиту.
Під впливом психоаналітичної теорії Зигмунда Фрейда судові психологи стали робити спроби проникнення в підсвідому сферу злочинців, розкриття глибинних особистісних утворень у злочинців (Франц Александер, Гуго Штаубу, Альфред Адлер, Вальтер Бромберг та ін.) Ув'язнені обстежувалися психодіагностичні тести та іншими психоаналітичними методами. Психологи і кримінологи приходять до виходу, що у більшості злочинців не розвинена вища психічна сфера особистості, іменована З. Фрейдом як Супер-Его (Над-Я), розірвана внутрішня структура соціального самоконтролю, наявний дисбаланс у взаємодії гальмівних і збуджувальних процесів. Злочинна схильність формується в результаті невдач у стабілізації свого Его (Я), внаслідок ранньої психічної травматизації і десоциализации.
У XIX - першій половині XX ст. судова (кримінальна) психологія особливо інтенсивно розвивалася в Німеччині. Німецькі кримінологи перенесли центр ваги в своїх дослідженнях на вивчення особистості злочинця, середовища її проживання (Франц фон Ліст, Морітц Ліпман та ін.) Увага зарубіжних юристів до особистості злочинця різко зросла після опублікування в 1903 р. книги Густава Ашаффенбург "Злочинність і боротьба з нею" (перекладена на російську мову в 1912 р.). У 1904 р. Г. Ашаффенбург заснував "Щомісячний журнал з проблем судової психології і реформи кримінального права". Злочинність Г. Ашаффенбург пояснював різними індивідуальними проявами соціальної непридатності злочинців.
У німецькій судової психології та кримінології утвердилося психопатологічне та біологічне напрямок. Основні причини злочинів стали убачатиметься в психологічних і психопатичних факторах: аномалії волі, мислення, нестійкість настрою і т.п.
Була здійснена одна з перших спроб класифікації типів злочинців. Вважали, що тільки на цьому шляху можна виявити справжні причини злочинності. Особистісні особливості злочинців стали вивчатися комплексом наук - біологією, психологією, соціологією і психіатрією.
У США юридична психологія традиційно тісно пов'язана з криміналістикою. Ці дослідження зосереджені в університетах, але загальне керівництво ними здійснюється федеральним Міністерством юстиції. У пенітенціарній-психологічних дослідженнях США інтенсивно розробляється методика навчання соціально-конформістської поведінки в суспільстві. Тюремні психологи об'єднані в Американської асоціації психологів виправних закладів.
В Италии судебная психология традиционно ориентирована на клиническое направление, во Франции - на социально-психологическое и социологическое направление. Исследование преступности в Японии ориентировано в основном на психиатрию.
Среди социально-психологических факторов преступности в современных исследованиях выделяются дефекты социального контроля, разрушение социальных связей, условия, содействующие криминальному научению, дефекты социализации.
Одной из основных причин девиантного поведения признается отсутствие систематического и целенаправленного обучения социально-конформному поведению. В криминально-психологической теории интеракции (межличностного взаимодействия на основе принятия роли другого) разрабатывается проблема значения общественной реакции на поступки отдельного индивида (Г. Беккер, Г. Блумер, Н. Христи и др.).
Общим недостатком вышеназванных теорий является их фрагментарность, отсутствие комплексного подхода к анализу человеческого поведения. Системных исследований по комплексу психолого-юридических проблем сравнительно немного.
Авторами наиболее крупных работ в области зарубежной юридической психологии являются Г. Тох (Правовая и криминальная психология. Нью-Йорк, 1961), М. Липманн (Основы психологии для юристов. Лейпциг, 1914), Д. Абрахамсен (Криминальная психология. Нью-Йорк, 1967), бельгийский криминалист и психиатр Р. Луваж (Психология и преступность. Гамбург, 1956), Н. Джонстон (Психология наказания и исправления. Лондон, 1970), Г. Тосб (Психология преступности и уголовного правосудия. Нью-Йорк, 1979) и другие. В этих работах широко используются социально-психологические и криминологические идеи французских социологов Габриэля Тарда (1843 - 1904) и Эмиля Дюркгейма (1858 - 1917).
3. Историческое формирование отечественной юридической психологии. В России интерес к судебно-психологическим проблемам особенно возрос после Судебной реформы 1864 г. В 1874 г. в Казани публикуется первая монография по судебной психологии "Очерки судебной психологии". Ее автор - психиатр А.А. Фрезе считал, что предмет судебной психологии - "применение к юридическим вопросам наших сведений о нормальном и ненормальном проявлении душевной жизни". В 1877 г. юрист Л.Е. Владимиров выступил со статьей "Психологические особенности преступников по новейшим исследованиям", в которой отмечал, что социальные причины преступности находят почву в индивидуальных характерах, изучение которых обязательно для юристов.
В кінці XIX ст. судебная психология постепенно оформляется в самостоятельную науку. Крупнейший ее представитель Д.А. Дриль указывал, что психология и право имеют дело с одними и теми же явлениями - "законами сознательной жизни человека" (Дриль Д.А. На что должна быть направлена карательная деятельность? Психологический очерк. СПб., 1881). В другой работе ("Психологические типы в их соотношении с преступностью... Частная психология преступности", 1890) Д.А. Дриль, анализируя общие механизмы преступного поведения, приходит к выводу, что один из этих механизмов - ослабление у преступников способности "властно руководствоваться предвидением будущего". Глубокой психологической эрудицией отличались судебные речи В.Д. Спасовича, Ф.Н. Плевако, А.Ф. Кони.
Выдающийся юрист А.Ф. Кони уделял большое внимание связи уголовного права с психологией. А.Ф. Кони читал курс лекций "О преступных типах", написал ряд содержательных работ по судебной психологии. Так, в работе "Память и внимание" А.Ф. Кони писал: "Судебные деятели по предварительному исследованию преступлений и рассмотрению уголовных дел на суде должны иметь твердую почву сознательного отношения к доказательствам, среди которых главнейшее, а в большинстве случаев и исключительное, место занимают показания свидетелей, для чего в круг преподавания на юридическом факультете должны быть введены психология и психопатология" .
На рубеже XIX - XX столетий в России остро ставятся проблемы психологического исследования (экспертизы) участников уголовного процесса.
Реформы 60-х гг. дали мощный заряд для дальнейшего развития философско-правовых воззрений, формирования либерально-демократического мировоззрения.
Русские либералы конца XIX - начала XX столетий вступили в острую полемику с утопическими социалистами и русскими марксистами - отстаивался социологический подход к сущности права (С.А. Муромцев, П.И. Новгородцев, М.М. Ковалевский, К.Д. Кавелин, П.А. Сорокин, В.С. Соловьев и др.).
Проблема взаимосвязи права, нравственности и религии широко обсуждалась Владимиром Сергеевичем Соловьевым (1853 - 1900), который выступил крупнейшим пропагандистом правового государства. В.С. Соловьев считал, что правило истинного прогресса состоит в том, чтобы государство как можно меньше стесняло внутренний мир человека и как можно шире обеспечивало внешние условия для достойного существования и совершенствования людей. Сравнивая право с нравственностью (моралью), В.С. Соловьев определял право как инструмент реализации минимума нравственности, как инструмент "принудительного равновесия двух нравственных интересов - личной свободы и общего блага".
В формировании русской школы социологии, социальной психологии и криминологии выдающуюся роль сыграл Питирим Александрович Сорокин (1889 - 1968). Родившийся в глухой деревне Турья Костромской губернии, П.А. Сорокин окончил Психоневрологический институт и Петроградский университет, стал доктором социологии и магистром уголовного права, почетным доктором многих американских и европейских университетов. Будучи высланным из Советской России в 1922 г., Питирим Сорокин стал деканом факультета социологии Гарвардского университета и Президентом Американского социологического общества, а затем и Президентом международной социологической ассоциации. Классические работы П.А. Сорокина ("Современные социологические теории", "Преступление и кара, подвиг и награда" и др.) широко известны в США и во многих европейских странах.
П. Сорокин утверждал, что динамика поведения людей зависит от социальной и культурной динамики ("Социальная и культурная динамика". В 4 т. 1937 - 1941). Догматика уголовного права, по мнению Сорокина, не охватывает всего класса социальных явлений, правоведение должно более тесно смыкаться с социологией и социальной психологией. Следует учитывать, полагал Сорокин, что между "официальным законом" и ментальностью общества всегда существует определенное расхождение. И это расхождение тем больше, чем быстрее развиваются социальные процессы.
На початку XX ст. в России формируется психологическая школа права, родоначальником которой стал юрист и социолог Л.И. Петражицкий, в 1898 - 1918 гг. руководивший кафедрой истории философии права в Петербургском университете. Леон Петражицкий полагал, что науки о праве и государстве должны базироваться на анализе психических явлений. Однако социальную обусловленность права Петражицкий подменил психологической обусловленностью. Петражицкий утверждал, что реально существуют только психические процессы, а социально-исторические образования - их внешние проекции. Петражицкий, находясь под влиянием фрейдизма, преувеличивал роль подсознательно-эмоциональной сферы психики в поведении людей, в формировании правовых норм . Психологическая школа права исходила из полной совместимости права и психологии. Юридическая психология не была осмыслена психологической школой права как пограничная область между правом и психологией. Однако, несмотря на общую несостоятельность психологической школы права, она привлекла юристов к психологическим аспектам права. Идеи Петражицкого оказали значительное влияние на развитие судебной психологии в начале XX в.
В 1908 г. по инициативе В.М. Бехтерева и Д.А. Дриля был создан научно-учебный Психоневрологический институт, в программу которого входила и разработка курса "Судебная психология". А в 1909 г. в рамках психоневрологического института был создан Криминологический институт.
Судебной психологией начали заниматься профессиональные психологи, и с этого времени она стала развиваться как самостоятельная прикладная отрасль психологии.
В судебной психологии наметился круг основных проблем - изучение психики преступников, свидетелей и других участников уголовного процесса, диагностика лжи и др.
В разработке судебно-психологических проблем активно участвовал А.М. Бехтерев. Итоги его работы были обобщены им в труде "Объективно-психологический метод в применении к изучению преступности" (СПб., 1912).
В первые годы после революции началось широкое изучение психологии различных групп преступников, психологических предпосылок преступности, психологии отдельных участников судопроизводства, проблем судебно-психологической экспертизы, психологии исправления правонарушителей.
Судебная психология становится общепризнанной и авторитетной отраслью знаний. Уже в 1923 г. на I Всероссийском съезде по психоневрологии работала секция криминальной психологии (под руководством криминалиста С.В. Познышева). Съезд отметил необходимость подготовки криминалистов-психологов, а также целесообразность открытия кабинетов для криминально-психологических исследований. Вслед за этим во многих городах - Москве, Ленинграде, Киеве, Одессе, Харькове, Минске, Баку и др. - организуются криминально-психологические кабинеты и кабинеты научно-судебной экспертизы, в составе которых были секции криминалистической психологии, которые исследовали психологию преступника и преступления. В работе этих кабинетов участвовали ведущие психологи. Их исследования становились достоянием практических работников правоохранения .
Однако многие судебно-психологические исследования того времени испытывали влияние рефлексологии, антропологизма и социологизма. Во многих случаях гипертрофировалась роль отдельных факторов формирования личности преступника.
Исследователями все более осознавалась необходимость комплексного, всестороннего изучения преступности.
В 1925 г. в Москве был создан Государственный институт по изучению преступности и преступника. К работе в психобиологической секции института были привлечены крупные психологи. За время существования (до реорганизации в 1929 г.) институт опубликовал около 300 работ, в том числе и по проблемам судебной психологии .
Из наиболее значительных работ по судебной психологии 20-х гг. следует отметить работы К. Сотонина, С.В. Познышева, М.Н. Гернета, А.Е. Брусиловского . Были осуществлены массовые психологические обследования различных групп преступников - убийц, хулиганов, сексуальных правонарушителей и др. . Исследовались проблемы исправительной психологии . Экспериментальное исследование свидетельских показаний было включено в план работ Московского института психологии.
В 1930 г. состоялся I съезд по изучению поведения человека, на котором работала секция судебной психологии. На секции были заслушаны и обсуждены доклады А.С. Тагера "Об итогах и перспективах изучения судебной психологии" и А.Е. Брусиловского "Основные проблемы психологии подсудимого в уголовном процессе".
В докладе А.С. Тагера были намечены основные разделы судебной психологии: 1) криминальная психология (психологическое изучение поведения преступника); 2) процессуальная психология (психологическое исследование организации судопроизводства); 3) пенитенциарная психология (изучение психологии исправительной деятельности).
Однако в то время были допущены и крупные биологизаторские ошибки. Так, С.В. Познышев в работе "Криминальная психология. Преступные типы" подразделял преступников на два типа - экзогенных и эндогенных (внешне обусловленных и внутреннее обусловленных).
4. Современное состояние юридической психологии. Резкая критика в начале 30-х гг. допущенных ранее "биологизаторских" ошибок, а также правовой волюнтаризм привели к неоправданному прекращению судебно-психологических исследований.
Нарушение элементарных прав личности, законности стало нормой карательного аппарата. Это привело к глубоким деформациям в общественном правосознании, аномалиям в системе права. Понятие "революционной законности" стало зловещим орудием нарушения прав человека.
Репрессивный аппарат антинародной партийной олигархии не интересовался психологическими тонкостями доказательственного процесса.
В советском правоведении утвердилось понимание сущности права как воли господствующего класса, как государственного средства регламентации поведения людей, контроля над ним и наказания за отклоняющееся поведение. Никакие психологические исследования в сфере права не допускались.
Только в 60-х гг. прошлого столетия в связи с некоторой политической "оттепелью" появились социологические, социально-психологические и психолого-юридические исследования.
В 1964 г. вышло Постановление ЦК КПСС "О мерах по дальнейшему развитию юридической науки и улучшению юридического образования в стране". На основе этого Постановления в 1966 г. в юридических вузах было введено преподавание общей и судебной психологии.
В 1968 г. в структуре Всесоюзного института по изучению причин и разработке мер предупреждения преступности (в НИИ Генеральной прокуратуры) был создан сектор психологии под руководством профессора А.Р. Ратинова, который в то время возглавил возрождение юридической психологии в нашей стране. Его фундаментальная работа "Судебная психология для следователей" (1967) и ряд публикаций по методологическим вопросам юридической психологии заложили основы развития современной отечественной юридической психологии.
На съездах психологического общества СССР стала функционировать секция судебной психологии. В 1974 г. в составе Академии МВД СССР была организована кафедра психологии. Во ВНИИ общей и судебной психиатрии им. В.П. Сербского организована лаборатория психологии. Начались исследования по судебно-психологической экспертизе.
В структуре Академии МВД РФ был создан специализированный Ученый совет по защите диссертаций психолого-юридического профиля, в котором к настоящему времени защищено более 50 кандидатских и 20 докторских диссертаций, в том числе по таким концептуальным проблемам, как "Система категорий юридической психологии" (докторская диссертация М.И. Еникеева), "Психология уголовной ответственности" (докторская диссертация О.Д. Ситковской) и др.
Уже в конце 60-х гг. появляется ряд исследований по психологии допроса , исправительной психологии . В коллективном труде "Теория доказательств в советском уголовном процессе" (М., 1966, 1973) в главу "Процесс доказывания" был включен параграф "Психологическая характеристика познавательной деятельности в процессе доказывания", написанный профессором А.Р. Ратиновым.
Приоритетное развитие получили следующие проблемы:
1. Психологические аспекты противоправного поведения (криминальная психология) - Ю.М. Антонян, С.В. Бродин, В.В. Гульдан, П.С. Дагель, С.Н. Ениколопов, К.Е. Лунеев, В.Н. Кудрявцев, В.В. Лунев, Г.М. Миньковский, В.В. Романов, А.М. Столяренко, С.А. Тарарухин, А.М. Яковлев и другие.
2. Психологические аспекты следственной тактики - А.К. Давлетов, А.В. Дулов, М.И. Еникеев, И. Кэртес, В.Е. Коновалова, А.Р. Ратинов, Л.Б. Филонов, И.Н. Шахриманьян и другие.
3. Психология следователя - В.Л. Васильев, М.И. Еникеев, Д.П. Котов, Г.Н. Шиханцов и другие.
4. Судебно-психологическая экспертиза - В.В. Гульдан, М.В. Костицкий, М.М. Коченов, И.А. Кудрявцев, О.Д. Ситковская, Ф.С. Сафуанов и другие.
5. Психология исправительной деятельности - А.Б. Глоточкин, В.Г. Даев, А.Г. Ковалев, В.Ф. Пирожков, П.Г. Пономарев, М.П. Стурова, Г.А. Туманов, Г.Ф. Хохряков.
В 70-х гг. ряд ведущих сотрудников Института государства и права РАН (В.Н. Кудрявцев, В.С. Нерсесянц, А.М. Яковлев и другие) начали исследование социологических и социально-психологических аспектов права. Усилиями этих ученых была осуществлена коренная переориентация правоведов в сторону гуманистической сущности права, был преодолен репрессивный уклон в его трактовке.
Существенные изменения в правовом мировоззрении, правопонимании и правоведческой парадигме, произошедшие в 70-х гг., потребовали соответствующих преобразований в подготовке юридических кадров. Преподавание юридической психологии в юридических вузах стало одним из основных средств гуманитарной переориентации юристов, расширения их компетентности в области "человеческого фактора".
Однако в то время юридические вузы не были обеспечены необходимой научно-методической базой для преподавания юридической психологии.
В 1972 г. в ВЮЗИ в составе кафедры криминалистики (а затем - кафедры криминологии) был создан сектор юридической психологии, которым до настоящего времени руководит профессор кафедры криминологии и психологии МГЮА, доктор психологических наук М.И. Еникеев.
Были разработаны первые учебные пособия по курсу общей и судебной психологии.
В 1983 г. Минвузом СССР была утверждена и издана массовым тиражом учебная программа по психологии для юридических вузов. Эта программа неоднократно переиздавалась и действует до настоящего времени. В соответствии с этой программой были разработаны "Методические указания к изучению курса общей и юридической психологии". А в 1996 г. издательством "Юридическая литература" был издан утвержденный Министерством общего и профессионального образования России первый учебник для вузов профессора М.И. Еникеева "Общая и юридическая психология" в двух частях (в 2006 г. - 10-е издание). Значительный вклад в формирование "Юридической психологии" как учебной дисциплины внесли также В.Л. Васильев, А.Д. Глоточкин, В.Ф. Пирожков, В.Ф. Романов.
Проблемы статуса, системы и перспектив развития отечественной юридической психологии широко обсуждались в центральной психологической печати .
Обозначилась система задач юридической психологии:
- осуществить научный синтез психологических и юридических знаний;
- обеспечить глубокое понимание юристами поведения человека как объекта правовой регуляции;
- раскрыть особенности психической деятельности различных субъектов правоотношений, их психических состояний в различных ситуациях правоприменения и правоохранения;
- выработать рекомендации по совершенствованию правового регулирования.
Стало очевидным, что юридическая психология вооружает юриста системным анализом поведения преступника, структурным подходом к организации следственной и судебной деятельности; разрабатывает научные рекомендации по эффективной организации пенитенциарной деятельности, по оптимизации деятельности органов правоприменения и правоохранения.
Юристы осознали необходимость, что для глубокого понимания сущности базовых уголовно-правовых категорий (таких, как вина, цель, мотив) необходимы соответствующие психологические познания.
Психологические знания необходимы для назначения судебно-психологической экспертизы, квалификации состава преступлений по ст. 107 и 113 УК РФ, реализации ст. 61 УК РФ, требующей выявления состояния аффекта и других психологических обстоятельств, смягчающих ответственность виновного.
В следственно-поисковой деятельности, особенно в исходных информационно-дефицитных ситуациях, ориентация на поведенческие особенности разыскиваемого преступника имеет решающее значение. (Известно, что только 5% неочевидных преступлений раскрывается по материальным следам. Основная же масса этих преступлений раскрывается по поведенческим проявлениям.) В теории и практике расследования, стратегии и тактики следственных действий психологические знания широко используются криминалистами. В самой общей теории криминалистики психологические знания составляют ее основу.
Наряду с формированием юридической психологии как научной и учебной дисциплины появились фундаментальные научные исследования, утверждающие психологию как концептуальный источник права .
Категории и понятия юридической психологии систематизировались в ряде энциклопедических и монографических изданий. Наряду с этим издаются фундаментальные монографические исследования по кардинальным проблемам юридической психологии. Формируется теория и обобщается практика назначения и производства судебно-психологической экспертизы. Многие психолого-юридические проблемы исследуются и ведущими юристами страны.
В настоящее время отечественная юридическая психология благодаря усилиям многих исследователей приобрела статус развернутой научной и учебной дисциплины. Однако многие ее направления и даже разделы разработаны еще недостаточно.
5. Перспективы развития отечественной юридической психологии. К числу актуальных проблем юридической психологии мы относим разработку психологических аспектов гражданского судопроизводства, психологию частного и предпринимательского права и многих других отраслей права, каждая из которых имеет соответствующие психологические аспекты. Глубокого изучения требуют социально-психологические проблемы правотворчества, правовой социализации личности, организации судопроизводства и ресоциализации осужденных. В связи с социальной реформацией общества возникает острая необходимость исследования формирования новых социопсихотипов, механизмов формирования демократического правосознания и стереотипов правоисполнительного поведения в условиях формирующегося правового государства, психологическое исследование криминогенных факторов в новых социально-экономических условиях.
Наряду с этим более глубокого системного исследования требуют и все ранее намеченные проблемы юридической психологии. Обозначим их в рамках структуры юридической психологии.
1. Методологические основы юридической психологии: предмет, методы и принципы юридической психологии, историческое формирование юридической психологии.
2. Правовая психология : право как фактор социальной регуляции поведения; психологические аспекты эффективного правотворчества; правовая социализация личности; психология правопонимания и правосознания; психология правоисполнительного поведения и др.
3. Криминальная психология: роль психологических факторов в детерминации преступного поведения; биологически и социальные факторы в криминализации личности; психология личности преступника; психологические типы преступников; психологическая структура совершения преступного деяния (поводы, цели, мотивы, способы и др.); психология дезадаптивной, рецидивной и подростковой преступности; психология групповой и организованной преступности; психология вины и юридической ответственности.
4. Психология уголовного судопроизводства: психология личности следователя и других участников уголовного процесса; психология познавательно-удостоверительной деятельности следователя; психология следственной деятельности в информационно-дефицитных исходных ситуациях (информационное моделирование в следственно-поисковой деятельности, следственная индукция и дедукция, приемы эвристической деятельности); психология коммуникативной деятельности следователя (установление психологического контакта, приемы правомерного психического воздействия на лиц, противодействующих следствию); психология следственных действий; судебно-психологическая экспертиза в уголовном процессе; психологические особенности судебной деятельности, психология подготовки и планирования судебного разбирательства; психологические особенности судебного следствия и судебно-следственных действий; психология судебных прений; психология деятельности прокурора; психология деятельности адвоката; психология подсудимого; психология принятия судебных решений.
5. Исправительная (пенитенциарная) психология: психологические проблемы наказания и исправления преступников; психология осужденного на лишение свободы; психология жизнедеятельности в условиях исправительных учреждений; психология ресоциализирующей деятельности; психологическая коррекция осужденных с психическими аномалиями; социальная реадаптация освобожденного.
6. Психология гражданско-правового регулирования: психология гражданских правоотношений; психологические аспекты подготовки гражданских дел к судебному разбирательству; позиции сторон гражданского процесса, их коммуникативная активность; психологические особенности организации судебного разбирательства гражданских дел; судебная речь в гражданском суде; психология деятельности прокурора в гражданском процессе; психология деятельности адвоката в гражданском судопроизводстве; психология познавательно-удостоверительной деятельности гражданского суда; судебно-психологическая экспертиза в гражданском судопроизводстве; психология принятия судебных решений; социально-психологические аспекты деятельности арбитража, нотариата и адвокатских организаций.
Специальный раздел журнала может быть посвящен психологии деятельности юридических организаций и учреждений, проблемам отраслевых психологических служб. Предполагается также освещение в журнале актуальных проблем преподавания юридической психологии.
Все представляемые в журнал материалы должны соответствовать трем основным требованиям:
1) актуальность;
2) научность;
3) практическая значимость.
Редакция журнала "Юридическая психология" поздравляет всех специалистов в области юридической психологии с учреждением специализированного периодически издаваемого научного печатного органа и выражает надежду на активное Ваше сотрудничество с журналом.
Література
1. Монтескье Ш.Л. О духе законов. М., 1955. С. 233.
2. См.: Кони А.Ф. Свидетели на суде // Проблемы психологии. 1909. N
3. Петражицкий Л.И. Теория права и государства в связи с теорией нравственности. Т. 1. СПб., 1909.
4. Бехтерєв Ю.Ю. Вивчення особистості ув'язненого. М., 1928; Лурия А.Р. Психология в определении следов преступления // Научное слово. 1928. N 3.
5. Проблемы преступности. Вип. I - II. М., 1926 - 1929.
6. Сотонин К. Очерки криминальной психологии. Казань, 1925; Познышев С.В. Кримінальна психологія. Злочинні типи. М., 1925; Лурия А.Р. Экспериментальная психология в судебно-следственном деле // Советское право. 1928. N 2; Брусиловский А.Е. Судебно-психологическая экспертиза. Харьков, 1929.
7. Преступный мир. М., 1924.
8. Гренет М.Н. В тюрьме. Очерки тюремной психологии. М., 1930.
9. Ратінов А.Р. Судова психологія для слідчих. М., 1967.
10. Кэртес И. Тактика и психологические основы допроса на предварительном следствии. М., 1965.
11. Еникеев М.І. О современном состоянии и перспективах развития юридической психологии // Психологический журнал. 1982. Т. 2. N 3; Юристы и психологи за "круглым столом" // Психологический журнал. Т. 4. N 4; Столяренко А.М. Проблемы и пути развития юридической психологии // Психологический журнал. 1988. N 5.
12. Еникеев М.І. Психолого-юридическая сущность вины и вменяемости // Советское государство и право. 1989. N 12; Ситковская О.Д. Психология юридической ответственности. М., 1998; Ситковская О.Д. Психологический комментарий к Уголовному кодексу РФ. М., 1999; Котов Д.П. Установление следователем обстоятельств, имеющих психологическую природу. Воронеж, 1987.
13. Еникеев М.И., Кочетков О.Л. Краткий энциклопедический словарь по общей, социальной и юридической психологии. М.: Юридическая литература, 1997; Еникеев М.И. Энциклопедия юридической психологии. М., 2001; Еникеев М.И. Структура и система категорий юридической психологии: Докторская диссертация. М., 1996; Столяренко А.М. (ред.) Энциклопедия юридической психологии. М., 2006.
14. Антонян Ю.М., Бородин С.Е. Злочинність і психічні аномалії. М., 1987; Антонян Ю.М., Гульдан В.В. Криминальная патопсихология. М., 1991; Антонян Ю.М., Еникеев М.И., Эминов В.Е. Психология преступления и наказания. М., 2006.
15. Коченов М.М. Введение в судебно-психологическую экспертизу. М., 1980; Костицкий М.В. Судебно-психологическая экспертиза. Львов, 1987; Кудрявцев И.А. Судебная психолого-психологическая экспертиза. М., 1988.
16. Яковлєв А.М. Злочинність і соціальна психологія. М., 1971. Кудрявцев В.Н. Правовое поведение: норма и патология. М., 1989; Кудрявцев В.Н. Кримінальна мотивація. М., 1986; Кудрявцев В.Н. Генезис преступления. М., 2005.
Среди социально-психологических факторов преступности в современных исследованиях выделяются дефекты социального контроля, разрушение социальных связей, условия, содействующие криминальному научению, дефекты социализации.
Одной из основных причин девиантного поведения признается отсутствие систематического и целенаправленного обучения социально-конформному поведению. В криминально-психологической теории интеракции (межличностного взаимодействия на основе принятия роли другого) разрабатывается проблема значения общественной реакции на поступки отдельного индивида (Г. Беккер, Г. Блумер, Н. Христи и др.).
Общим недостатком вышеназванных теорий является их фрагментарность, отсутствие комплексного подхода к анализу человеческого поведения. Системных исследований по комплексу психолого-юридических проблем сравнительно немного.
Авторами наиболее крупных работ в области зарубежной юридической психологии являются Г. Тох (Правовая и криминальная психология. Нью-Йорк, 1961), М. Липманн (Основы психологии для юристов. Лейпциг, 1914), Д. Абрахамсен (Криминальная психология. Нью-Йорк, 1967), бельгийский криминалист и психиатр Р. Луваж (Психология и преступность. Гамбург, 1956), Н. Джонстон (Психология наказания и исправления. Лондон, 1970), Г. Тосб (Психология преступности и уголовного правосудия. Нью-Йорк, 1979) и другие. В этих работах широко используются социально-психологические и криминологические идеи французских социологов Габриэля Тарда (1843 - 1904) и Эмиля Дюркгейма (1858 - 1917).
3. Историческое формирование отечественной юридической психологии. В России интерес к судебно-психологическим проблемам особенно возрос после Судебной реформы 1864 г. В 1874 г. в Казани публикуется первая монография по судебной психологии "Очерки судебной психологии". Ее автор - психиатр А.А. Фрезе считал, что предмет судебной психологии - "применение к юридическим вопросам наших сведений о нормальном и ненормальном проявлении душевной жизни". В 1877 г. юрист Л.Е. Владимиров выступил со статьей "Психологические особенности преступников по новейшим исследованиям", в которой отмечал, что социальные причины преступности находят почву в индивидуальных характерах, изучение которых обязательно для юристов.
В кінці XIX ст. судебная психология постепенно оформляется в самостоятельную науку. Крупнейший ее представитель Д.А. Дриль указывал, что психология и право имеют дело с одними и теми же явлениями - "законами сознательной жизни человека" (Дриль Д.А. На что должна быть направлена карательная деятельность? Психологический очерк. СПб., 1881). В другой работе ("Психологические типы в их соотношении с преступностью... Частная психология преступности", 1890) Д.А. Дриль, анализируя общие механизмы преступного поведения, приходит к выводу, что один из этих механизмов - ослабление у преступников способности "властно руководствоваться предвидением будущего". Глубокой психологической эрудицией отличались судебные речи В.Д. Спасовича, Ф.Н. Плевако, А.Ф. Кони.
Выдающийся юрист А.Ф. Кони уделял большое внимание связи уголовного права с психологией. А.Ф. Кони читал курс лекций "О преступных типах", написал ряд содержательных работ по судебной психологии. Так, в работе "Память и внимание" А.Ф. Кони писал: "Судебные деятели по предварительному исследованию преступлений и рассмотрению уголовных дел на суде должны иметь твердую почву сознательного отношения к доказательствам, среди которых главнейшее, а в большинстве случаев и исключительное, место занимают показания свидетелей, для чего в круг преподавания на юридическом факультете должны быть введены психология и психопатология" .
На рубеже XIX - XX столетий в России остро ставятся проблемы психологического исследования (экспертизы) участников уголовного процесса.
Реформы 60-х гг. дали мощный заряд для дальнейшего развития философско-правовых воззрений, формирования либерально-демократического мировоззрения.
Русские либералы конца XIX - начала XX столетий вступили в острую полемику с утопическими социалистами и русскими марксистами - отстаивался социологический подход к сущности права (С.А. Муромцев, П.И. Новгородцев, М.М. Ковалевский, К.Д. Кавелин, П.А. Сорокин, В.С. Соловьев и др.).
Проблема взаимосвязи права, нравственности и религии широко обсуждалась Владимиром Сергеевичем Соловьевым (1853 - 1900), который выступил крупнейшим пропагандистом правового государства. В.С. Соловьев считал, что правило истинного прогресса состоит в том, чтобы государство как можно меньше стесняло внутренний мир человека и как можно шире обеспечивало внешние условия для достойного существования и совершенствования людей. Сравнивая право с нравственностью (моралью), В.С. Соловьев определял право как инструмент реализации минимума нравственности, как инструмент "принудительного равновесия двух нравственных интересов - личной свободы и общего блага".
В формировании русской школы социологии, социальной психологии и криминологии выдающуюся роль сыграл Питирим Александрович Сорокин (1889 - 1968). Родившийся в глухой деревне Турья Костромской губернии, П.А. Сорокин окончил Психоневрологический институт и Петроградский университет, стал доктором социологии и магистром уголовного права, почетным доктором многих американских и европейских университетов. Будучи высланным из Советской России в 1922 г., Питирим Сорокин стал деканом факультета социологии Гарвардского университета и Президентом Американского социологического общества, а затем и Президентом международной социологической ассоциации. Классические работы П.А. Сорокина ("Современные социологические теории", "Преступление и кара, подвиг и награда" и др.) широко известны в США и во многих европейских странах.
П. Сорокин утверждал, что динамика поведения людей зависит от социальной и культурной динамики ("Социальная и культурная динамика". В 4 т. 1937 - 1941). Догматика уголовного права, по мнению Сорокина, не охватывает всего класса социальных явлений, правоведение должно более тесно смыкаться с социологией и социальной психологией. Следует учитывать, полагал Сорокин, что между "официальным законом" и ментальностью общества всегда существует определенное расхождение. И это расхождение тем больше, чем быстрее развиваются социальные процессы.
На початку XX ст. в России формируется психологическая школа права, родоначальником которой стал юрист и социолог Л.И. Петражицкий, в 1898 - 1918 гг. руководивший кафедрой истории философии права в Петербургском университете. Леон Петражицкий полагал, что науки о праве и государстве должны базироваться на анализе психических явлений. Однако социальную обусловленность права Петражицкий подменил психологической обусловленностью. Петражицкий утверждал, что реально существуют только психические процессы, а социально-исторические образования - их внешние проекции. Петражицкий, находясь под влиянием фрейдизма, преувеличивал роль подсознательно-эмоциональной сферы психики в поведении людей, в формировании правовых норм . Психологическая школа права исходила из полной совместимости права и психологии. Юридическая психология не была осмыслена психологической школой права как пограничная область между правом и психологией. Однако, несмотря на общую несостоятельность психологической школы права, она привлекла юристов к психологическим аспектам права. Идеи Петражицкого оказали значительное влияние на развитие судебной психологии в начале XX в.
В 1908 г. по инициативе В.М. Бехтерева и Д.А. Дриля был создан научно-учебный Психоневрологический институт, в программу которого входила и разработка курса "Судебная психология". А в 1909 г. в рамках психоневрологического института был создан Криминологический институт.
Судебной психологией начали заниматься профессиональные психологи, и с этого времени она стала развиваться как самостоятельная прикладная отрасль психологии.
В судебной психологии наметился круг основных проблем - изучение психики преступников, свидетелей и других участников уголовного процесса, диагностика лжи и др.
В разработке судебно-психологических проблем активно участвовал А.М. Бехтерев. Итоги его работы были обобщены им в труде "Объективно-психологический метод в применении к изучению преступности" (СПб., 1912).
В первые годы после революции началось широкое изучение психологии различных групп преступников, психологических предпосылок преступности, психологии отдельных участников судопроизводства, проблем судебно-психологической экспертизы, психологии исправления правонарушителей.
Судебная психология становится общепризнанной и авторитетной отраслью знаний. Уже в 1923 г. на I Всероссийском съезде по психоневрологии работала секция криминальной психологии (под руководством криминалиста С.В. Познышева). Съезд отметил необходимость подготовки криминалистов-психологов, а также целесообразность открытия кабинетов для криминально-психологических исследований. Вслед за этим во многих городах - Москве, Ленинграде, Киеве, Одессе, Харькове, Минске, Баку и др. - организуются криминально-психологические кабинеты и кабинеты научно-судебной экспертизы, в составе которых были секции криминалистической психологии, которые исследовали психологию преступника и преступления. В работе этих кабинетов участвовали ведущие психологи. Их исследования становились достоянием практических работников правоохранения .
Однако многие судебно-психологические исследования того времени испытывали влияние рефлексологии, антропологизма и социологизма. Во многих случаях гипертрофировалась роль отдельных факторов формирования личности преступника.
Исследователями все более осознавалась необходимость комплексного, всестороннего изучения преступности.
В 1925 г. в Москве был создан Государственный институт по изучению преступности и преступника. К работе в психобиологической секции института были привлечены крупные психологи. За время существования (до реорганизации в 1929 г.) институт опубликовал около 300 работ, в том числе и по проблемам судебной психологии .
Из наиболее значительных работ по судебной психологии 20-х гг. следует отметить работы К. Сотонина, С.В. Познышева, М.Н. Гернета, А.Е. Брусиловского . Были осуществлены массовые психологические обследования различных групп преступников - убийц, хулиганов, сексуальных правонарушителей и др. . Исследовались проблемы исправительной психологии . Экспериментальное исследование свидетельских показаний было включено в план работ Московского института психологии.
В 1930 г. состоялся I съезд по изучению поведения человека, на котором работала секция судебной психологии. На секции были заслушаны и обсуждены доклады А.С. Тагера "Об итогах и перспективах изучения судебной психологии" и А.Е. Брусиловского "Основные проблемы психологии подсудимого в уголовном процессе".
В докладе А.С. Тагера были намечены основные разделы судебной психологии: 1) криминальная психология (психологическое изучение поведения преступника); 2) процессуальная психология (психологическое исследование организации судопроизводства); 3) пенитенциарная психология (изучение психологии исправительной деятельности).
Однако в то время были допущены и крупные биологизаторские ошибки. Так, С.В. Познышев в работе "Криминальная психология. Преступные типы" подразделял преступников на два типа - экзогенных и эндогенных (внешне обусловленных и внутреннее обусловленных).
4. Современное состояние юридической психологии. Резкая критика в начале 30-х гг. допущенных ранее "биологизаторских" ошибок, а также правовой волюнтаризм привели к неоправданному прекращению судебно-психологических исследований.
Нарушение элементарных прав личности, законности стало нормой карательного аппарата. Это привело к глубоким деформациям в общественном правосознании, аномалиям в системе права. Понятие "революционной законности" стало зловещим орудием нарушения прав человека.
Репрессивный аппарат антинародной партийной олигархии не интересовался психологическими тонкостями доказательственного процесса.
В советском правоведении утвердилось понимание сущности права как воли господствующего класса, как государственного средства регламентации поведения людей, контроля над ним и наказания за отклоняющееся поведение. Никакие психологические исследования в сфере права не допускались.
Только в 60-х гг. прошлого столетия в связи с некоторой политической "оттепелью" появились социологические, социально-психологические и психолого-юридические исследования.
В 1964 г. вышло Постановление ЦК КПСС "О мерах по дальнейшему развитию юридической науки и улучшению юридического образования в стране". На основе этого Постановления в 1966 г. в юридических вузах было введено преподавание общей и судебной психологии.
В 1968 г. в структуре Всесоюзного института по изучению причин и разработке мер предупреждения преступности (в НИИ Генеральной прокуратуры) был создан сектор психологии под руководством профессора А.Р. Ратинова, который в то время возглавил возрождение юридической психологии в нашей стране. Его фундаментальная работа "Судебная психология для следователей" (1967) и ряд публикаций по методологическим вопросам юридической психологии заложили основы развития современной отечественной юридической психологии.
На съездах психологического общества СССР стала функционировать секция судебной психологии. В 1974 г. в составе Академии МВД СССР была организована кафедра психологии. Во ВНИИ общей и судебной психиатрии им. В.П. Сербского организована лаборатория психологии. Начались исследования по судебно-психологической экспертизе.
В структуре Академии МВД РФ был создан специализированный Ученый совет по защите диссертаций психолого-юридического профиля, в котором к настоящему времени защищено более 50 кандидатских и 20 докторских диссертаций, в том числе по таким концептуальным проблемам, как "Система категорий юридической психологии" (докторская диссертация М.И. Еникеева), "Психология уголовной ответственности" (докторская диссертация О.Д. Ситковской) и др.
Уже в конце 60-х гг. появляется ряд исследований по психологии допроса , исправительной психологии . В коллективном труде "Теория доказательств в советском уголовном процессе" (М., 1966, 1973) в главу "Процесс доказывания" был включен параграф "Психологическая характеристика познавательной деятельности в процессе доказывания", написанный профессором А.Р. Ратиновым.
Приоритетное развитие получили следующие проблемы:
1. Психологические аспекты противоправного поведения (криминальная психология) - Ю.М. Антонян, С.В. Бродин, В.В. Гульдан, П.С. Дагель, С.Н. Ениколопов, К.Е. Лунеев, В.Н. Кудрявцев, В.В. Лунев, Г.М. Миньковский, В.В. Романов, А.М. Столяренко, С.А. Тарарухин, А.М. Яковлев и другие.
2. Психологические аспекты следственной тактики - А.К. Давлетов, А.В. Дулов, М.И. Еникеев, И. Кэртес, В.Е. Коновалова, А.Р. Ратинов, Л.Б. Филонов, И.Н. Шахриманьян и другие.
3. Психология следователя - В.Л. Васильев, М.И. Еникеев, Д.П. Котов, Г.Н. Шиханцов и другие.
4. Судебно-психологическая экспертиза - В.В. Гульдан, М.В. Костицкий, М.М. Коченов, И.А. Кудрявцев, О.Д. Ситковская, Ф.С. Сафуанов и другие.
5. Психология исправительной деятельности - А.Б. Глоточкин, В.Г. Даев, А.Г. Ковалев, В.Ф. Пирожков, П.Г. Пономарев, М.П. Стурова, Г.А. Туманов, Г.Ф. Хохряков.
В 70-х гг. ряд ведущих сотрудников Института государства и права РАН (В.Н. Кудрявцев, В.С. Нерсесянц, А.М. Яковлев и другие) начали исследование социологических и социально-психологических аспектов права. Усилиями этих ученых была осуществлена коренная переориентация правоведов в сторону гуманистической сущности права, был преодолен репрессивный уклон в его трактовке.
Существенные изменения в правовом мировоззрении, правопонимании и правоведческой парадигме, произошедшие в 70-х гг., потребовали соответствующих преобразований в подготовке юридических кадров. Преподавание юридической психологии в юридических вузах стало одним из основных средств гуманитарной переориентации юристов, расширения их компетентности в области "человеческого фактора".
Однако в то время юридические вузы не были обеспечены необходимой научно-методической базой для преподавания юридической психологии.
В 1972 г. в ВЮЗИ в составе кафедры криминалистики (а затем - кафедры криминологии) был создан сектор юридической психологии, которым до настоящего времени руководит профессор кафедры криминологии и психологии МГЮА, доктор психологических наук М.И. Еникеев.
Были разработаны первые учебные пособия по курсу общей и судебной психологии.
В 1983 г. Минвузом СССР была утверждена и издана массовым тиражом учебная программа по психологии для юридических вузов. Эта программа неоднократно переиздавалась и действует до настоящего времени. В соответствии с этой программой были разработаны "Методические указания к изучению курса общей и юридической психологии". А в 1996 г. издательством "Юридическая литература" был издан утвержденный Министерством общего и профессионального образования России первый учебник для вузов профессора М.И. Еникеева "Общая и юридическая психология" в двух частях (в 2006 г. - 10-е издание). Значительный вклад в формирование "Юридической психологии" как учебной дисциплины внесли также В.Л. Васильев, А.Д. Глоточкин, В.Ф. Пирожков, В.Ф. Романов.
Проблемы статуса, системы и перспектив развития отечественной юридической психологии широко обсуждались в центральной психологической печати .
Обозначилась система задач юридической психологии:
- осуществить научный синтез психологических и юридических знаний;
- обеспечить глубокое понимание юристами поведения человека как объекта правовой регуляции;
- раскрыть особенности психической деятельности различных субъектов правоотношений, их психических состояний в различных ситуациях правоприменения и правоохранения;
- выработать рекомендации по совершенствованию правового регулирования.
Стало очевидным, что юридическая психология вооружает юриста системным анализом поведения преступника, структурным подходом к организации следственной и судебной деятельности; разрабатывает научные рекомендации по эффективной организации пенитенциарной деятельности, по оптимизации деятельности органов правоприменения и правоохранения.
Юристы осознали необходимость, что для глубокого понимания сущности базовых уголовно-правовых категорий (таких, как вина, цель, мотив) необходимы соответствующие психологические познания.
Психологические знания необходимы для назначения судебно-психологической экспертизы, квалификации состава преступлений по ст. 107 и 113 УК РФ, реализации ст. 61 УК РФ, требующей выявления состояния аффекта и других психологических обстоятельств, смягчающих ответственность виновного.
В следственно-поисковой деятельности, особенно в исходных информационно-дефицитных ситуациях, ориентация на поведенческие особенности разыскиваемого преступника имеет решающее значение. (Известно, что только 5% неочевидных преступлений раскрывается по материальным следам. Основная же масса этих преступлений раскрывается по поведенческим проявлениям.) В теории и практике расследования, стратегии и тактики следственных действий психологические знания широко используются криминалистами. В самой общей теории криминалистики психологические знания составляют ее основу.
Наряду с формированием юридической психологии как научной и учебной дисциплины появились фундаментальные научные исследования, утверждающие психологию как концептуальный источник права .
Категории и понятия юридической психологии систематизировались в ряде энциклопедических и монографических изданий. Наряду с этим издаются фундаментальные монографические исследования по кардинальным проблемам юридической психологии. Формируется теория и обобщается практика назначения и производства судебно-психологической экспертизы. Многие психолого-юридические проблемы исследуются и ведущими юристами страны.
В настоящее время отечественная юридическая психология благодаря усилиям многих исследователей приобрела статус развернутой научной и учебной дисциплины. Однако многие ее направления и даже разделы разработаны еще недостаточно.
5. Перспективы развития отечественной юридической психологии. К числу актуальных проблем юридической психологии мы относим разработку психологических аспектов гражданского судопроизводства, психологию частного и предпринимательского права и многих других отраслей права, каждая из которых имеет соответствующие психологические аспекты. Глубокого изучения требуют социально-психологические проблемы правотворчества, правовой социализации личности, организации судопроизводства и ресоциализации осужденных. В связи с социальной реформацией общества возникает острая необходимость исследования формирования новых социопсихотипов, механизмов формирования демократического правосознания и стереотипов правоисполнительного поведения в условиях формирующегося правового государства, психологическое исследование криминогенных факторов в новых социально-экономических условиях.
Наряду с этим более глубокого системного исследования требуют и все ранее намеченные проблемы юридической психологии. Обозначим их в рамках структуры юридической психологии.
1. Методологические основы юридической психологии: предмет, методы и принципы юридической психологии, историческое формирование юридической психологии.
2. Правовая психология : право как фактор социальной регуляции поведения; психологические аспекты эффективного правотворчества; правовая социализация личности; психология правопонимания и правосознания; психология правоисполнительного поведения и др.
3. Криминальная психология: роль психологических факторов в детерминации преступного поведения; биологически и социальные факторы в криминализации личности; психология личности преступника; психологические типы преступников; психологическая структура совершения преступного деяния (поводы, цели, мотивы, способы и др.); психология дезадаптивной, рецидивной и подростковой преступности; психология групповой и организованной преступности; психология вины и юридической ответственности.
4. Психология уголовного судопроизводства: психология личности следователя и других участников уголовного процесса; психология познавательно-удостоверительной деятельности следователя; психология следственной деятельности в информационно-дефицитных исходных ситуациях (информационное моделирование в следственно-поисковой деятельности, следственная индукция и дедукция, приемы эвристической деятельности); психология коммуникативной деятельности следователя (установление психологического контакта, приемы правомерного психического воздействия на лиц, противодействующих следствию); психология следственных действий; судебно-психологическая экспертиза в уголовном процессе; психологические особенности судебной деятельности, психология подготовки и планирования судебного разбирательства; психологические особенности судебного следствия и судебно-следственных действий; психология судебных прений; психология деятельности прокурора; психология деятельности адвоката; психология подсудимого; психология принятия судебных решений.
5. Исправительная (пенитенциарная) психология: психологические проблемы наказания и исправления преступников; психология осужденного на лишение свободы; психология жизнедеятельности в условиях исправительных учреждений; психология ресоциализирующей деятельности; психологическая коррекция осужденных с психическими аномалиями; социальная реадаптация освобожденного.
6. Психология гражданско-правового регулирования: психология гражданских правоотношений; психологические аспекты подготовки гражданских дел к судебному разбирательству; позиции сторон гражданского процесса, их коммуникативная активность; психологические особенности организации судебного разбирательства гражданских дел; судебная речь в гражданском суде; психология деятельности прокурора в гражданском процессе; психология деятельности адвоката в гражданском судопроизводстве; психология познавательно-удостоверительной деятельности гражданского суда; судебно-психологическая экспертиза в гражданском судопроизводстве; психология принятия судебных решений; социально-психологические аспекты деятельности арбитража, нотариата и адвокатских организаций.
Специальный раздел журнала может быть посвящен психологии деятельности юридических организаций и учреждений, проблемам отраслевых психологических служб. Предполагается также освещение в журнале актуальных проблем преподавания юридической психологии.
Все представляемые в журнал материалы должны соответствовать трем основным требованиям:
1) актуальность;
2) научность;
3) практическая значимость.
Редакция журнала "Юридическая психология" поздравляет всех специалистов в области юридической психологии с учреждением специализированного периодически издаваемого научного печатного органа и выражает надежду на активное Ваше сотрудничество с журналом.
Література
1. Монтескье Ш.Л. О духе законов. М., 1955. С. 233.
2. См.: Кони А.Ф. Свидетели на суде // Проблемы психологии. 1909. N
3. Петражицкий Л.И. Теория права и государства в связи с теорией нравственности. Т. 1. СПб., 1909.
4. Бехтерєв Ю.Ю. Вивчення особистості ув'язненого. М., 1928; Лурия А.Р. Психология в определении следов преступления // Научное слово. 1928. N 3.
5. Проблемы преступности. Вип. I - II. М., 1926 - 1929.
6. Сотонин К. Очерки криминальной психологии. Казань, 1925; Познышев С.В. Кримінальна психологія. Злочинні типи. М., 1925; Лурия А.Р. Экспериментальная психология в судебно-следственном деле // Советское право. 1928. N 2; Брусиловский А.Е. Судебно-психологическая экспертиза. Харьков, 1929.
7. Преступный мир. М., 1924.
8. Гренет М.Н. В тюрьме. Очерки тюремной психологии. М., 1930.
9. Ратінов А.Р. Судова психологія для слідчих. М., 1967.
10. Кэртес И. Тактика и психологические основы допроса на предварительном следствии. М., 1965.
11. Еникеев М.І. О современном состоянии и перспективах развития юридической психологии // Психологический журнал. 1982. Т. 2. N 3; Юристы и психологи за "круглым столом" // Психологический журнал. Т. 4. N 4; Столяренко А.М. Проблемы и пути развития юридической психологии // Психологический журнал. 1988. N 5.
12. Еникеев М.І. Психолого-юридическая сущность вины и вменяемости // Советское государство и право. 1989. N 12; Ситковская О.Д. Психология юридической ответственности. М., 1998; Ситковская О.Д. Психологический комментарий к Уголовному кодексу РФ. М., 1999; Котов Д.П. Установление следователем обстоятельств, имеющих психологическую природу. Воронеж, 1987.
13. Еникеев М.И., Кочетков О.Л. Краткий энциклопедический словарь по общей, социальной и юридической психологии. М.: Юридическая литература, 1997; Еникеев М.И. Энциклопедия юридической психологии. М., 2001; Еникеев М.И. Структура и система категорий юридической психологии: Докторская диссертация. М., 1996; Столяренко А.М. (ред.) Энциклопедия юридической психологии. М., 2006.
14. Антонян Ю.М., Бородин С.Е. Злочинність і психічні аномалії. М., 1987; Антонян Ю.М., Гульдан В.В. Криминальная патопсихология. М., 1991; Антонян Ю.М., Еникеев М.И., Эминов В.Е. Психология преступления и наказания. М., 2006.
15. Коченов М.М. Введение в судебно-психологическую экспертизу. М., 1980; Костицкий М.В. Судебно-психологическая экспертиза. Львов, 1987; Кудрявцев И.А. Судебная психолого-психологическая экспертиза. М., 1988.
16. Яковлєв А.М. Злочинність і соціальна психологія. М., 1971. Кудрявцев В.Н. Правовое поведение: норма и патология. М., 1989; Кудрявцев В.Н. Кримінальна мотивація. М., 1986; Кудрявцев В.Н. Генезис преступления. М., 2005.