Образ грошей у творчості Островського, Салтикова-Щедріна, Лєскова
І. І. Мурзак, А. Л. Ястребов.
Російську культуру середини століття починають залучати теми шлюбних афер - сюжети, що поширилися в суспільстві завдяки появі ініціативних людей, що володіють характером, амбіціями, але не мають родових коштів для втілення бажань. Герої Островського, Писемського не схожі своїми вимогами до світу, але єдині в обраних засобах: щоб поправити матеріальне становище, вони не зупиняються перед дратівливими муками совісті, ведуть боротьбу за існування, лицемірством компенсуючи ущербність соціального статусу. Етична сторона питання турбує авторів тільки в тій мірі, в якій караються всі сторони конфлікту. Тут немає явних жертв; гроші однієї групи персонажів і активність шукача «прибуткового місця» в житті, незалежно від того, чи є воно одруженням або новою службою, однаково аморальні. Сюжет сімейно-побутової комерції виключає натяк на співчуття жертві, її просто не може бути там, де вирішуються фінансові колізії та результати в підсумку однаково влаштовують усіх.
Островський занурює читача в екзотичний побут купецтва, коментуючи теми попередньої літератури за допомогою фарсу. У п'єсі «Бідність не порок» проблема батьків і дітей повністю опосередкована грошовими відносинами, образи шляхетно нещасних наречених супроводжуються відвертими розмовами про придане («Без вини винні»). Без особливої сентиментальності і відверто персонажі обговорюють грошові проблеми, всілякі свахи з полюванням влаштовують весілля, по вітальням ходять шукачі багатих рук, обговорюються торговельні та шлюбні угоди. Вже назви творів драматурга - «Не було ні гроша, та раптом алтин», «банкрут», «Скажені гроші», «Прибуткове місце» - вказують на зміну вектора культурного освоєння феномена грошей, пропонують різноманітні способи зміцнення суспільного становища. Більш радикальні рекомендації розглядаються в щедрінських «Щоденнику провінціала у Петербурзі», четвертий розділ якого представляє мальовничий каталог варіантів збагачення. Історії про людей, які досягли багатства, обрамлені жанром сновидіння, що дозволяє без удаваної скромності соціальної і минаючи патетичні оцінки уявити людську підприємливість: «чорнявий», що так старанно богу молиться перед обідом, «у свого власного сина материнське маєток оттягал», інший своєї рідної тітки цукерок з Москви привіз, а «вона, поївши їх, через дві години богу душу віддала», третій фінансову махінацію з мужиками кріпаками «у кращому вигляді влаштував», з плодів залишився. Диявольська фантасмагорія сну потрібна автору, щоб, уникаючи повчання, розкрити загальний закон життя: «Ми грабуємо - не соромлячись, а коли що-небудь і засмучує нас в подібних фінансових операціях, то це тільки невдача. Вдалася операція - ісполат' тобі, добра молодцю! не вдалася - роззява! »
У «Щоденнику провінціала ...» відчувається проходження тенденціям, які займали літературу другої половини XIX століття. Виявляються мотиви, вже знайомі по Гончарову. Наприклад, у «Звичайної історії» відмінність столичних і провінційних моралі позначається ставленням до явищ, даними, здавалося б, в повне і безоплатне володіння людині: «Дихайте ви там цілий рік свіжим повітрям, - повчально перестерігає старший Адуев молодшого, - а тут і це задоволення коштує грошей - все так! вчинені антиподи! »У Салтикова-Щедріна ця тема обігрується в контексті мотиву крадіжки, що пояснюється наступним чином:« Очевидно, він вже заразився петербурзьким повітрям; він крав без провінційної безпосередності, а розраховуючи наперед, які можуть бути у нього шанси для виправдання ».
Кримінальна видобуток грошей, злодійство вводиться у філософську систему людського співжиття, коли люди починають ділитися на тих, хто багатий і смертей, і тих, хто за право стати спадкоємцем, «як двічі два - чотири», здатний «насипати отрути, задушити подушками, зарубати сокирою! ». Автор не схильний до категоричним звинуваченнями потребують грошей, навпаки, вдається до порівнянь з тваринним світом, щоб хоч якось прояснити дивне почуття, яке відчувається бідними до багатих: «Кішка вбачає далеко шматок сала, і так як досвід минулих днів доводить, що цього шматка їй не бачити як своїх вух, то вона природним чином починає ненавидіти його. Але, на жаль! мотив цієї ненависті фальшивий. Не сало вона ненавидить, а долю, розлучають з ним ... Сало така річ, не любити яку неможливо. І ось вона приймається любити його. Любити - і в той же час ненавидіти ... »
Категоріальний лексикон даного псевдофілософські пасажу дуже віддалено, але нагадує силогізми роману Чернишевського «Що робити?», Герої якого кожне життєва подія, одиничний факт прагнуть звести до узагальнення, незмінно доводять теорію розумного егоїзму. Обчислення, цифри, комерційні викладки, підведення балансу так чи інакше підтверджуються моральними резюме, засвідчують істинність тотального бухгалтерського погляду на людину. Мабуть, тільки сни Віри Павлівни вільні від калькуляції, вони віддані споглядання фантастичних подій. Можна допустити, що майбутнє, яким воно бачиться у снах героїні, не знає потреби в грошах, проте не менш переконливим буде припущення, що Віра Павлівна в снах відпочиває від розважливої теорії; інобуття тим і добре, що в ньому можна звільнитися від потреби економити, скряжнічать, підраховувати. Але залишається все-таки дивним обставина, чому героїню покидає її прагматичний геній, достатньо їй стулити очі. Щедрін, як би полемізуючи з Чернишевським, насичує сюжет сну гіперкоммерческімі операціями; вивільняє почуття персонажів з-під гніту громадської охоронної моралі, дозволяючи їм прислухатися до фінансового голосу душі.
Роман Чернишевського пропонує два плани буттєвого здійснення героїні - раціональне сьогодення і ідеальне майбутнє. Минуле асоціюється з похмурим часом, не пов'язаним з новою реальністю ідеєю свідомого самоосягання і раціоналізації всіх сфер індивідуального існування. Віра Павлівна вдало засвоїла уроки прагматичного світогляду, поширився в Росії. Затіяне нею кустарне виробництво, нагадує промислові досліди Заходу, свідомо ідеалізується автором, що призводить докази перспективності підприємства. Незрозумілим виявляється тільки психологічне самопочуття робітниць, які віддають раціональної філософії комуністичної праці робочий і особистий час. У романі зустрічаються захоплені апології спільного житія, але, навіть не піддаючи їх сумніву, важко припустити, що для будь-кого, виключаючи господиню, допускається ймовірність індивідуальної імпровізації всередині жорсткої структури розписаних обов'язків. У кращому випадку учнівство працівниць може увінчатися відкриттям власної справи або перевихованням: це зовсім не погано, але звужує простір приватної ініціативи. На рівні вірогідною формули експеримент Віри Павлівни гарний, як відображення реальності - утопічний і звертає сама оповідь більш до фантастичної рекомендації «як чесно нажити свій перший мільйон», ніж до художнього документу моралі людей, що роблять гроші.
У портретуванні негоціантів і «іншого фінансового люду» драматичні сцени п'єси «Що таке комерція» Салтикова-Щедріна є прикладом спроби енциклопедично уявити історію накопичення в Росії. Персонажами обираються вітчизняні купці, вже багаті, і початківець, тільки мріє «про можливість зробитися з часом" негоціантом "». Введення в текст ще одного героя - «гулящого» - дозволяє зв'язати п'єсу Салтикова-Щедріна з творчою традицією М. В. Гоголя - «пан підозрілого властивості, займається ... композицією нравоопісательних статейок a la Тряпічкін ». За чаєм і пляшкою Тенеріфе йде неспішна розмова про мистецтво торгівлі, витратах і вигодах. Купецький сюжет, на відміну від мелкокустарного з «Що робити?», Немислимий без незмінною проекції минулого на сьогодення. Майбутнє тут туманно, воно не виписується в радісних тонах, тому що суперечить ділової патріархальної мудрості: «Щастя не в тому, про що ночами марити, - а на чому сидиш так їдеш». Присутні ностальгічно згадують про минулих часах, коли жили «немов у дівоцтві, горя не відали», капітали наживали на обмані мужичків, а «на старість гріхи перед богом замолювали». Тепер же і звичаї, і звички поізменялісь, кожен, - скаржаться купці, - «норовить свою частку урвати і над торговцем потішитися: хабарі зросли - раніше досить було напоїти, а тепер куражиться чиновник, сам вже пиячити не може, так" давай, каже , теперка річку шінпанскім напувати! "».
Гоголівський гулящий Тряпічкін вислуховує розповідь про те, як вигідно казні товар поставляти і держава обманювати, покриваючи успішне дільце хабарем писареві станового, який розпроданий на бік казенний хліб «за четвертак» так описав, «... що я, - зізнається купець Іжбурдін, - навіть сам здивувався. І повінь і мілководді тут: тільки навали ворожого не було ». У фінальній сцені «гулящий» підводить підсумок почутому, оцінюючи діяльність купців в емоційних поняттях, ідеально виражають суть питання: «шахрайство ... обман ... хабара ... невігластво ... тупоумство ... загальне неподобство! »У загальних рисах це і є зміст нового« Ревізора », але подарувати його сюжет вже нікому, хіба що взятися самому Салтикова-Щедріна. В «Історії одного міста» письменником проводиться масштабна ревізія всієї Російської імперії, а главою «Поклоніння Мамоні і покаяння» виноситься уїдливий вирок тим, хто вже у свідомості кінця XX століття буде уособлювати державну совість і безкорисливу любов до високого; тим самим купцям і сама дбає про благо народному можновладцям, що вибудовували милостивий образ свій, беручи більше в розрахунок забудькуватих на злу пам'ять нащадків і зовсім ігноруючи тих, хто бідний від «свідомості своєї бідності»: «... якщо людина, який здійснив у свою користь відчуження на суму в декілька мільйонів рублів, зробиться згодом навіть меценатом і побудує мармуровий палаццо, в якому зосередить всі чудеса науки і мистецтва, то його все-таки не можна назвати майстерним громадським діячем, а слід назвати лише майстерним шахраєм ». З уїдливим розпачем зазначає письменник, що «істини ці були ще не відомі» в міфічному Глупові, а що стосовно рідної Батьківщини, то в усі часи наполегливо доводилося: «Росія - держава велике, щедре і багате - та людина-то інший дурний, мре собі з голоду в рясному державі ».
Російська думка поставлена перед завданням визначити місце грошей в сутнісних координатах соціального та індивідуального буття, проблема пошуку компромісу назріла давно. Вже неможливо огульно заперечувати роль економічних факторів у формуванні національного характеру. Поетизація слов'янофілами патріархального побуту і моралі стикається з реальністю, все більше схиляються до нового типу свідомості, так неприємно нагадує західні зразки самореалізації, споруджені на філософії розрахунку. Протиставлення їм як антагоністичних ідей духовності виглядає не надто переконливим. Ідеалізація купецтва раннім Островським несподівано розкриває страшну сукупність властивостей, навіть більш страшних, ніж європейський прагматизм. Міська тема виявляє конфлікти, ініційовані грошовими відносинами, які не представляється можливим ігнорувати. Але як зображувати портрет нового національного типу купця, що має безсумнівні переваги перед класичними персонажами культури початку століття, вже давно дискредитували себе в суспільному житті? Купець цікавий як особистість, привабливий вольовим характером, але «самодур», - стверджує Островський, - і «злодій відвертий», - наполягає Салтиков-Щедрін. Пошук літературою нового героя - явище хоч і спонтанне, проте відбиває потреба виявлення перспектив, того цілепокладання, яке виступає парадигмою загальнонаціональної думки, стаючи значущим ланкою нової ієрархії практичних та моральних цінностей. Російська література середини століття захоплена купцем, людиною, яка створила самого себе, вчорашнім селянином, а тепер господарем справи; найголовніше ж, своїм авторитетом і розмахом підприємств здатним довести порочність міфу про прекрасне маленькому і вбогу людину. Письменники співчувають злиднях, а й усвідомлюють безвихідність її художнього споглядання і аналізу, як би передчуваючи насування катастрофи у вигляді філософської об'єктивації бідності, яка руйнує класичну сукупність уявлень про Універсал - свободі, борг, злі і т. д. При всій любові, наприклад, Лєскова до персонажам з народу в творах письменника не менш очевидний пильний інтерес до торгового люду. Щедрінські інвективи кілька пом'якшуються Лєсковим, він не заглядає так далеко, щоб у майбутніх меценатів виявити злодійську природу. Автор роману «Ніде» відсторонюється в позиції однієї з героїнь від світоглядних дискусій і дивиться на драматично ускладнені питання очима повсякденності, не менш правдивими, ніж погляди поетів-мудреців.
Одна зі сцен твору являє домашню дискусію про призначення жінки; доходить до життєвих доказів, розповідаються історії, які викликали у би в жах героїв першої половини століття і які будуть ще не раз названі відверто хибними - про щасливе заміжжя дівчата і генерала, що «хоч не старий , але в цих літах ». Обговорення «справжньої» любові, засудження молодих чоловіків («ніякого пуття немає, все тільки про себе думають») переривається відвертістю «сентиментальною сорокарічної домовласниці», матері трьох дочок, що перераховує практичні резони і сумніви щодо їх сімейного благоустрою: «Дворяни багаті нині досить рідкісні ; чиновники залежать від місця: прибуткове місце, і добре робить, а то й їсти нічого; вчені отримують зміст невелике: я вирішила всіх моїх дочок за купців віддати ».
На подібну заяву слід заперечення: «Тільки чи буде їх схильність?», Що викликає категоричну відповідь домовласниці російським романів, прививающим, а в цьому вона впевнена, читачкам погані думки. Перевага віддається французької словесності, яка вже не має такого впливу на дівочий розум, як на початку століття. Питання Зарніцин: «А хто ж буде виходити за бідних людей?» Не збиває з пантелику багатодітну матусю, що залишається вірною своїм принципам, але намічає серйозну тему культури: літературна типологія, пропонувалася художньої моделлю реальності, еталоном не завжди обов'язкового, але повинності в організації думки і вчинку, створена романами Пушкіна і Лермонтова, вичерпує себе, втрачає нормотворчу спрямованість. Відсутність у реальному житті багатих дворян, культурно тотожних класичним персонажам, вивільняє простір їх буттєвого і розумового проживання. Це місце виявляється вакантним, саме тому руйнується модель літературної та практичної самоідентифікації читача. Ієрархія літературних типів, способів мислення та втілення руйнується. Тип так званого зайвої людини перетворюється на культурний релікт, втрачає життєподібність; відповідно до цього і коригуються інші рівні системи. Маленька людина, раніше інтерпретував перш за все з етичних позицій, не маючи рівноваги в зруйнованій дискредитацією зайвої людини фігурі балансу, знаходить новий життєво-культурний статус; він починає сприйматися в контексті не потенційного морального добродеяния, а в конкретній реальності опозиції «бідність - багатство».
Персонажі романів другої половини століття, якщо і зберігають риси класичної типології, то лише як традиційних масок озовнішненим форм культурного існування. Гроші перетворюються в ідею, що виявляє життєздатність індивіда, його буттєві права. Питання про зобов'язання виникає не відразу й відрізняє плебейський сюжет дрібного чиновника і різночинця, чиї фабульні позиції зводяться до жалюгідних спробах виживання. Жанр фізіологічного нарису зводить проблему бідності - багатства до натурфілософської критиці капіталу і не дозволяє самої дилеми. Занадто поверхневої представляється констатація: багатство - зло, а бідність потребує співчуття. Не враховуються об'єктивні економічні чинники, що призвели до такого стану суспільство. З іншого боку, інтенсифікується культурний інтерес до психології бідності і багатства. Якщо раніше обидві ці іпостасі лише визначалися як даність, то тепер позначилося посилення уваги до екзистенціальної природі антиномій.
Бідність виявляється більш доступною для художнього дослідження, вона вбирається в моральні поняття, центрується у суверенних етичних категоріях. Створюється апологія маргінального стану людини, свідомо не йде на компроміс із совістю. Ця сюжетика вичерпує і селянські образи літератури. Тема багатства виявляється повністю витиснута із морального континууму цілісності світу. Подібне положення, засноване на радикальній протиставленні, недовго може влаштовувати культуру, яка цікавиться формами контактів між двома маргінальними межами. Починають досліджуватися внутрісуб'ектние відносини чесної бідності і порочного багатства, і виявляється, що переконлива парадигма не завжди відповідає дійсному стану людей на умовної осі етичних координат. Момент непередбачуваності, здавалося б, соціально програмованого поведінки героїв досліджується Лєсковим у повісті «Леді Макбет Мценського повіту». Купець Зіновій Борисович, якому автор симпатизує, задушений народними персонажами - Катериною Львівною і Сергієм. На їх же совісті отруєний старий і умертвіння немовля. Лєсков не спрощує конфлікту. Причинами вбивств називаються пристрасть і гроші. Насичення інтриги настільки нерівними поняттями зводить сюжет до містичної картині, яка потребує свого розгляду з відмінною від буденної точки зору. Співтворчість двох, немов вийшли з некрасівських поем, героїв призводить до тотальної деструкції світу. Експозиційно інерційні люди долучаються до ідеї пристрасті, це не просто спонукання до почуття або грошей, але концентрований образ нового сенсу, екстатична сфера докладання зусиль, за межами якої втрачається значимість повсякденного досвіду, настає відчуття вивільнення з рефлексивних моделей поведінки. Однією з причин (гроші чи любов) були б достатніми для ілюстрації ідеї пристрасті. Лєсков свідомо об'єднує обидва спонукання, щоб уникнути ідентифікації вчинків героїв з апробованими культурою сюжетами. Створювана в результаті цілісність всеєдності устремлінь у метафізичному плані дозволяє вивести гроші з симуляційної, факультативного простору індивідуальної життєдіяльності на рівень початку, рівного за параметрами любові, раніше вичерпної зміст ідеї пристрасті.
Хибність цієї синонімії виявляється лише в кривавих способи досягнення мети, злочинній здійсненні планів: радикалізм ж самої мрії стати багатими і щасливими не піддається сумніву. Якби героям довелося придушити негідників, ідеї пристрасті знайшлося б чимало читацьких виправдань. Експеримент Лєскова полягає у спробі наділити героїню наміром осягнути нескінченно повне буття, знайшовши настільки потрібну свободу. Нездійсненність мети укладена в інверсії моральних домінант, замаху на недозволене і незбагненне. Позитивний досвід, якщо можна так говорити про сюжет, перенасиченому вбивствами (мається на увазі передусім філософське розкриття грошової фабули лесковского тексту), укладений у спробі розсунути межі однаково глобальних емоцій, через помилкові форми самоздійснення персонажів прийти до формулювання ідеї пристрасті як раціоналізованого і в тій же мірі хаотичного типу діяльності незалежно від того, на що він спрямований - на кохання чи на гроші. Зрівнялися поняття обмінюються своїми генетичними первоосновами і однаково можуть виступати в якості прелюдії пороку або буттєвого оформлення людини.
Шекспірівська алюзія, зазначена у назві твору, стає тематичною експозицією розкриття російського характеру. Воля до влади леді Макбет пригнічує навіть натяки на інші бажання; сюжет герогні зосереджується на домінантному спонука. Катерина Львівна намагається змінити світ об'єктивних законів, і вольова ущербність її обранця мало що коректує у її уявленнях про мораль. Шекспірівська концентрованість образу вимагає розкриття цілісного характеру в процесі спустошення навколишнього світу. Все, що заважає досягненню наміченого фізично знищується, самодостатній характер витісняє нежиттєздатних зі сфери, кримінально созидаемое для заспокоєння душі, отелесненной ідеєю пристрасті.
Російська література ще не знала подібного характеру. Самовідданість класичних героїнь пов'язана з одномоментним вчинком, що витікає з, імпульсивності рішення. Катерина Львівна відрізняється від них послідовністю у втіленні мрії, що, безсумнівно, свідчить про появу нового характеру в культурі. Порочний партитура самовияву вказує на духовну деградацію, одночасно означаючи здатність заявити власну ідентичність недосяжної мети. У цьому відношенні героїня Лєскова знаменує початок якісної трансформації застарілої літературної типології. Загальна класифікаційна парадигма «багаті-бідні» підтверджується появою характеру, що додає схемою образів особливий філософський масштаб. Багаті постають вже не як опозиція злиднях, а розкриваються в жадобі володіння владою над обставинами. Купецький сюжет вказує на близький феномен, однак ланцюг дрібних махінацій і компромісів відкриває тему торгового людини для соціальної сатири, овнешняющей і перебільшую глобальну філософію наживи, обманів і злочинів, що ведуть до свободи та можливості диктувати свою волю. Поява лесковской героїні спровокувало культуру на ідеологічне експериментаторство, немислиме без світоглядного пориву, безпосередньо чи опосередковано зіждящегося на прагматичній основі, потім витісняється прикордонним психологічним станом за межі духовно-практичного досвіду. Вже через рік буде опублікований роман Достоєвського «Злочин і кара», в якому семантика волі усвідомлює себе буття розкриється в трансцендентною невизначеності перспектив (покарання) і конкретності вимірювання емпіричної реальності (злочин). Раскольнікова по рефлексивності свідомості можна уподібнити шекспірівського Макбета, в кому логос торжествує над раціо. «Леді Макбет Мценського повіту» розширює інтерпретаційний горизонт сюжету Раскольникова натуралістично-прагматичним варіантом просуществленія глобальної, що розповсюджується на універсум індивідуальної утопії.
У романі Достоєвського відчутно присутність текстової пам'яті, інтегральної сукупності мотивів, намічених Лєсковим. Трагедія Катерини Львівни - у гіпертрофованої волі, поразка Раскольникова - у атрофованою характері, хворобливості само-і світосприйняття. Письменниками пропонуються дві іпостасі філософії вчинку, в однаковій мірі базуються на образі грошей; вони чаєм, але виявляються незначними, так як витісняються етичними концепціями. Російська література виявляє ту грань, що почне відокремлювати сферу абсолютної суб'єктивності духу від об'єктивувати форм «комерційної» самореалізації персонажів. Після драматичного досвіду Катерини Львівни і Раскольникова настає новий період освоєння теми грошей. Тепер вони пропонуються як привід розмови про понадчасову і не засуджуються, а констатуються як наслідок якогось інобитійного сенсу. З іншого боку, фінансовий сюжет отримує нове звучання, стаючи символічної територією, яка виключає поверхнево-сатиричний коментар, органічно сприйняла міфологічні знаки сакральних категорій - любові, волі, влади, закону, чесноти й вади. Гроші виступають у цьому переліку онтологічних параметрів буття одиницею їх вимірювання, оперативним числом, творили суми людських і космологічних масштабів і дробить конкретну і емпіричну природу на мізерно малі величини.
Слід все ж зазначити, що гроші в «Леді Макбет ...» і «Злочин і кару» не виконують головної ролі, вони лише опосередковує сюжетні ситуації, драматично їх детермінують. Фінансова сторона життя не вичерпує активності персонажів, будучи лише фоном фабульного світу. Філософія думок і вчинків героїв надзвичайно рухлива, трансформується щодо обставин. Приклад іншого типу людського існування представлений в «Залізної волі» Лєскова. Німець Гуго Карлович Пектораліс демонструє радикальний малюнок поведінки, зводячи гроші, а одно принципи, в парадигму самореалізації. Постійні декларації героя власної «залізної волі» спочатку дають прогнозовані дивіденди; бажана сума нарешті зібрана, відкриваються великі виробничі перспективи: «Він влаштовував фабрику і при цьому на кожному кроці стежив за своєю репутацією людини, що вищий від обставин і скрізь усе ставить на своєму». Все йде вдало, поки «залізна воля» німця не стикається з російськими слабоволием, бідністю, лагідністю, самовпевненістю і безпечністю. Позиція антагоніста Василя Сафроновича, через відчайдушної безпринципності якого і вийшла суперечка, фольклорно не дивно: «... ми ... люди руські - з голови костистих, знизу м'ясисті. Це не те, що німецька ковбаса, ту всю можна зжувати, від нас все що-небудь залишиться ».
Читачеві, звиклому до літературних оспівування діловитості германців, знайомому з Гончарівського Штольцем і учнями європейських економістів, проповідниками розумного егоїзму - героями Чернишевського, неважко припустити, чим закінчиться тяганина пектораліс з «костистих і м'ясистим». Німець доб'ється свого, на те він і працівник хороший, і упертий, і інженер тлумачний, і законів знавець. Але ситуація розгортається далеко не на користь Гуго Карловича. Лєсковим вперше в російській літературі розписується сюжет дозвільного жітья нікчемної людини на відсотки, відчужені у непохитного противника. Читацькі очікування навіть не обмануті, фантасмагорична історія руйнує звичні стереотипи культури. Російський «авось», надія на випадок укупі зі знайомим наказним Жігой складають капітал в п'ять тисяч рублів «ледачому, млявого і безтурботному» Сафроничу. Щоправда, гроші нікому не йдуть на користь. Повість Лєскова розкриває оригінальні, ще не досліджені тенденції в русі фінансового сюжету. Виявляється, що прагматизм, посилений амбіціями і волею, не завжди вдалий в мистецтві наживати гроші. Цілеспрямований німець розоряється, безхарактерний Сафронич забезпечує собі щоденні походи до шинку. Доля розпоряджається так, що величезна російський простір для фінансової ініціативи виявляється надзвичайно звуженим, воно орієнтоване на людину, не довіряє розрахунку і більше покладається на звичний хід речей. Не випадковою в цьому відношенні стає сцена обговорення справником і пектораліс плану нового будинку. Суть дискусії - чи можна на фасад у шість сажнів помістити шість вікон, «а посередині балкон і двері». Інженер заперечує: «Масштаб не дозволить». На що отримує відповідь: «Та який же у нас в селі масштаб ... Я тобі кажу, немає у нас масштабу ».
Іронія автора виявляє ознаки дійсності, не підвладної впливу часу; убога патріархальна дійсність не знає мудрості капіталістичного накопичення, вона не навчена західним хитрощів і довіряє більше бажанням, ніж вигоді і здоровому глузду. Конфлікт лесковских героїв, як і поєдинок Обломова і Штольца, завершується нічиєю, герої «Залізної волі» вмирають, що символічно вказують на однакову їх непотрібність російському «масштабу». Пектораліс так і не зміг відмовитися від принципів «залізної волі», занадто викликають і незрозумілих оточуючим. Сафронич від щастя вільного життя спивається, залишаючи після себе літературного спадкоємця - чеховського Симеонова-Пищика, постійно перебуває під страхом повного розорення, але завдяки черговій випадковості поправляє свої фінансові справи.
У повісті Лєскова занадто часто обговорюється питання німецької підприємливості, щоб фабульно цей культурно-історичний факт був підтверджений в черговий раз. Російська література 70-х рр.. ХІХ ст. відчула необхідність прощання з міфом іноземця-комерсанта і заморського засновника великих підприємств. Образ німця вичерпав себе і передав уже неабияк ослаблений потенціал вітчизняним купцям і промисловцям. Відповідь на питання, чому Лєсков зіштовхує інтереси діловитого німця з банальним обивателем, а не фігурою, яка дорівнює Гончарівському Штольцу, укладений у спробі письменника вивільнити літературний простір для зображення діяльності майбутніх Морозових, Щукін, Прохорових, Хлудовим, Алексєєвих та ще сотень ініціативних вітчизняних підприємців, знайомих з російським «масштабом» і показують чудеса завзятості й спритності у досягненні мети. Німець виявляється занадто прям для розуміння всіх тонкощів відносин, які панують у провінції. Тут потрібні рухливий розум, кмітливість, життєва хитрість, молодечий запал, а не маніфестація залізної волі і принципів. Автор повісті свідомо зіставляє енергію самостроітеля і побут, погрузла в ентропії: настільки разючий контраст в інтерпретації Чернишевського виявився б ідеальною сферою для обробітку життя під дуже ефективну ідею. Подібні рішення також необхідні культурі, ангажована проповідь красивих і дуже розважливих поглядів так чи інакше відображає істота світорозуміння суспільної реальності. Тактичні літературні конфлікти не можуть вичерпати всього її культурно-історичного та філософського змісту. Художній досвід Лєскова відноситься до стратегічного рівня коментаря проблем; класифікація якостей і властивостей людей, об'єднання їх в новому літературному конфлікті руйнують відомі типологічні моделі, полемізують з безумовними тематичними міфами.
Починаючи з Лєскова культурою вже не вирішуються конкретні проблеми вживання персонажів у соціум або універсум, а діагностуються категоріальні ієрархії тілесно-духовного, матеріально-чуттєвого, приватно-національного. Переглядається міфологія російського характеру, піддаються ревізії до болю знайомі теми і образи.
Питання для роздумів і обговорення
Сатиричне майстерність М. Є. Салтикова-Щедріна
Ранні повісті («Протиріччя», «Заплутана справа») і філософські дискусії 50-60 рр.. XIX століття:
а) тема суспільної несправедливості й образи відчаю;
б) інтерпретація гоголівських мотивів.
«Історія одного міста» як гротескна панорама Росії:
а) казармене буття обивателів, деспотичне правління Угрюм-Бурчеєва;
б) художня установка автора на сатиричне узагальнення дійсності, використання прийомів фантастики, гротеску, алегорії в якості засобів коментування суспільної реальності;
в) фарсова галерея можновладців: смислова видовищність прізвищ, абсурдність нововведень, калейдоскоп божевільних ідей;
г) конфлікт мертвого і ідеального: специфічне переломлення гоголівської традиції в творчості Салтикова-Щедріна.
«Казки» у контексті соціальної та естетичної проблематики:
а) алегоричне вирішення питання про ставлення національного і загальнолюдського, авторське розуміння народності;
б) сатиричні принципи оповідання: моделювання образу високого ступеня умовності, свідоме спотворення реальних контурів явища, алегоричний образ ідеального світоустрою;
в) зміщення уваги з індивідуальною на суспільну психологію поведінки людини, травестія буденного і мальовнича персоніфікація пороку.
Список літератури
Турків AM Салтиков-Щедрін. - М., 1981
Бушмін А. С. Художній світ Салтикова-Щедріна. - Л., 1987
Прозоров В. В. Салтиков-Щедрін. - М., 1988
Миколаїв Д. П. Сміх Щедріна. Нариси сатиричної поетики. - М., 1988