Художні особливості і композиційне своєрідність роману Чернишевського Що робити

Нетрадиційна і незвична для російської прози XIX століття зав'язка твору, більш властива французьким авантюрним романам, - загадкове самогубство, описане в 1-му розділі "Що робити?" - Була, по загальноприйнятій думці всіх дослідників, свого роду інтригуючим прийомом, покликаним заплутати слідчу комісію і царську цензуру. Тій же меті служив і мелодраматичний тон розповіді про сімейну драму у 2-му розділі, і несподіване назва 3-й - "Передмова", яка починається словами: "Зміст повісті - любов, головна особа - жінка, - це добре, хоча б сама повість і була погана ... " Більш того, в цьому розділі автор, напівжартівливим-напівзнущальні тоном звертаючись до публіки, зізнається в тому, що він цілком обдумано "почав повість ефектними сценами, вирваними з середини або кінця її, прикрив їх туманом". Після цього автор, вдосталь посміявшись над своїми читачами, говорить: "У мене немає ні тіні художнього таланту. Я навіть і мовою-то володію погано. Але це все ж таки нічого Істина - хороша річ: вона винагороджує недоліки письменника, який служить їй" . Читач здивований: з одного боку, автор явно зневажає його, зараховуючи до більшості, з яким він "нахабний", з іншого - як ніби готовий розкрити перед ним усі карти і до того ж інтригує його тим, що в його розповіді присутній ще і прихований сенс! Читачеві залишається одне - читати, а в процесі читання набиратися терпіння, і чим глибше він занурюється у твір, тим більшим випробуванням підлягає його терпіння ... У тому, що автор і справді погано володіє мовою, читач переконується буквально з перших сторінок. Так, наприклад, Чернишевський має схильність до нанизування дієслівних ланцюжків: "Мати перестала осмілюватися входити в її кімнату"; обожнює повтори: "Це іншим дивно, а ти не знаєш, що це дивно, а я знаю, що це не дивно"; мова автора недбала і вульгарна, і деколи виникає відчуття, що це - поганий переклад з чужої мови: "пан вломался в амбіцію"; "Довго вони мацали боки одному з себе"; "Він з вишуканою перенослівостью відповідав"; "Люди розпадаються на два головні відділу ";" Кінець цього почала відбувався, коли вони проходили повз старого "; авторські відступи темні, кострубатий і багатослівні:" Вони навіть і не подумали того, що думають це, а ось саме це і є найкраще, що вони і не помічали, що думають це ";" Віра Павлівна стала думати, не зовсім, а декілька, немає, не кілька, а майже зовсім думати, що важливого нічого немає, що вона прийняла за сильну пристрасть просто мрію, яка розсіється в кілька днів, або вона думав що ні, не думає цього, що відчуває, що це не так? Так, це не так, немає, так, так, все твердіше вона думала, що думає це ". Часом тон розповіді немов пародіює інтонації російської побутової казки: "Після чаю ... прийшла вона у свою кімнатку і прилягла. От вона й читає в своєму ліжечку, тільки книга опускається від очей, і думається Вірі Павлівні: що це, останнім часом, стало мені трохи нудно іноді? " На жаль, подібні приклади можна наводити до безкінечності ... Нітрохи не менше дратує змішання стилів: протягом одного смислового епізоду одні й ті ж особи раз у раз збивається з патетично-піднесеного стилю на побутовому, фривольний або вульгарний. Чому ж російська громадськість прийняла цей роман? Критик Скабичевський згадував: "Ми читали роман мало не навколішки, з таким благочестям, яке не передбачає жодних посмішки на вустах, з яким читають богослужбові книги". Навіть Герцен, зізнаючись, що роман "гидке написаний", відразу ж робив застереження: "з іншого боку, багато хорошого". З якою ж "іншої сторони"? Вочевидь, з боку Істини, служіння якій повинно зняти з автора всі звинувачення в бездарності! А "передові розуми" тієї епохи Істину ототожнювали з користю, Користь - зі Щастям, Щастя - зі служінням все тієї ж Істини ... Як би там не був, Чернишевського важко дорікнути в нещирості, адже він хотів добра, причому для себе, але для всіх! Як писав Володимир Набоков у романі "Дар" (у розділі, присвяченій Чернишевському), "геніальний російський читач зрозумів те добре, що марно хотів висловити бездарний белетрист". Інша справа, як сам Чернишевський йшов до цього добра і куди вів "нових людей". (Згадаймо, що царевбивця Софія Перовська вже в ранній юності засвоїла собі рахметовскую "боксерську дієту" і спала на голій підлозі.) Нехай же революціонера Чернишевського з усією строгістю судить історія, а письменника і критика Чернишевського - історія літератури.