Прийми збори строкатих глав,
Полусмешних, полупечальних,
Простонародних, ідеальних,
Недбалий плід моїх забав,
Безсонь, легких натхнень,
Незрілих і зів'ялих років.
Ума холодних спостережень
І серця сумних замет.
А. С. Пушкін
"Євгеній Онєгін" - важке твір. Сама легкість вірша, звичність змісту, знайомого з дитинства читачеві, як не дивно створюють додаткові труднощі в розумінні пушкінського роману у віршах.
Ілюзорне уявлення про "зрозумілості" твори приховує від свідомості сучасного читача величезне число незрозумілих йому слів, висловів, фразеологізмів, імен, натяків, цитат.
Особливість та значення "Євгенія Онєгіна" не тільки в тому, що були знайдені новий сюжет, новий жанр і новий герой, але і в новаторському ставленні до художнього слова. Змінилося саме поняття художнього тексту. Роман у віршах - жанр, який автор відокремлює і від традиційного прозового роману, і від романтичної поеми.
"Євгеній Онєгін" відрізняється особливою манерою, що відтворює ілюзію невимушеного розповіді. "Забовтувати до не можна", - говорить автор. Ця манера пов'язувалася у свідомості Пушкіна з прозою ("проза вимагає балаканини"). Однак ефект простоти авторської оповіді створювався виключно складними поетичними засобами. Переключення інтонацій, гра точками зору, система асоціацій, ремінісценцій і цитат, стихія авторської іронії - все це створювало виключно багату смислову конструкцію. Простота була здається і вимагала від читача високої поетичної культури.
"Євгеній Онєгін" спирався на всю повноту європейської культурної традиції: від французької психологічної прози XVII - XVIII ст до романтичної поеми, також на досліди "гри з літературою" від Стерна до "Дон Жуана" Байрона. Однак, щоб зробити перший крок у світовій літературі, треба було зробити революцію в російській. І не випадково "Євгеній Онєгін" - безперечно, найважчий для перекладу і найбільш втрачає при цьому твір російської літератури.
Одночасно "Євгеній Онєгін" був підсумком всього попереднього пушкінського шляху. Поема "Кавказький полонений" і романтичні елегії підготували тип героя; "Руслан і Людмила" - контрастність і іронію стилю; дружні послання - інтимність авторського тону.
Поетичне слово "Євгенія Онєгіна" одночасно буденно і несподівано. Буденно, так як автор відмовився від традиційної стилістики: "високі" і "низькі" слова зрівняні як матеріал. Залишаючи за собою свободу вибору будь-якого слова, Пушкін дозволяє читачеві насолоджуватися різноманітністю промови, у якій є і високе, і просте слово.
Контрастне соположеніе слів, віршів, строф і голів, руйнування всієї системи читацьких очікувань надають слову і тексту "Євгенія Онєгіна" фарби первозданності. Нечуване досі велика кількість цитат, ремінісценцій, натяків до межі активізує культурну пам'ять читача. Але на все це накладається авторська іронія. Вона оголює умовність будь-яких літературних рішень і покликана вирвати роман зі сфери "літературності", включити його в контекст "життя дійсної". Усі види і форми літературності оголені, відкрито явлені читачеві і іронічно зіставлені один з одним, умовність будь-якого способу вираження глузливо продемонстрована автором. Але за викритого фразеологією виявляється не бездонна порожнеча романтичної іронії, а правда простого життя і точного сенсу.
У романі постійно йде діалог автора з читачем. Ось, наприклад, авторське звернення до читача в четвертому розділі, що відкривається словами: "Ви погодитеся, мій читач ..." Цей епізод роману відзначений гострою іронією, переливами комічної експресії: від удаваного добродушності спочатку доячи отруйної глузування в кінці. Авторська думка і слово як би проникають тут в чужу життєву позицію, щоб у підсумку довести все до комічного абсурду. Досліджується "життєвий досвід - розум дурня".
Ви погодитеся, мій читач,
Що дуже мило учинив
З сумною Танею наш приятель;
Не в перший раз тут він появив
Дух благородний,
Хоча людей недоброхотство
У ньому не щаділо нічого:
Вороги його, друзі його
(Що, може бути, одне й те саме)
Його ганьбили й так і сяк.
Пушкінська думка бере свій розбіг з навмисного парадоксу - ототожнення "ворогів" і "друзів". Далі слід кілька іронічних рядків на адресу "друзів". І в один автор як би оглядається на співрозмовника:
А що? Та так. Я присипляю
Порожні, чорні мрії.
Цей авторський жест несе в собі енергію живої розмовної слова. І далі в ході іронічної бесіди з читачем постає епізод з абсолютною серйозністю тону. Автор висловлює шалений гнів, глибоко особистий у своїх джерелах, але і зрозумілий кожному по його власного досвіду:
Я тільки в дужках помічаю,
Що немає ганебною наклепу,
На горищі брехав народженої
І світською черню підбадьорений,
Що немає нісенітниці такий,
Ні епіграми базарною,
Які ваш друг з посмішкою,
У колі порядних людей,
Без всякої злоби і витівок,
Не повторив стократ помилкою ...
Примітно, що авторське висловлювання завершується іронічно, але вже словами та інтонаціями "друзів":
А втім, за вас горою:
Він вас так любить ... як рідний!
Ось лише невеликий приклад багатоплановості авторського діалогу з читачем в "Євгенії Онєгіні".
Сучасна автору критика не розгледіла в романі його новаторського змісту. Це сталося тому, що в "Євгенії Онєгіні" немає традиційних жанрових ознак: початку, кінця, традиційного сюжету і звичних героїв. Вже в кінці 1-го розділу поет, наче боявся, що читач не помітить суперечливості характеристик, заявив: "переглянув дбало; / протиріч чимало, / Та їх не хочу". Таким чином, протиріччя як принцип побудови "строкатих глав" Пушкін поклав в основу художньої ідеї роману.
На рівні характерів це дало включення основних персонажів у контрастні пари, причому антитези Онєгін - Ленський, Онєгін - Тетяна, Онєгін - Зарецький, Онєгін - автор та ін дають різні і деколи важко сумісні облики заголовного героя. Більш того, Онєгін різних розділів постає перед нами у різному освітленні і в супроводі протилежних авторських оцінок. Та й сама авторська оцінка дається як цілий хор різних голосів.
Гнучка структура онегинской строфи дозволяє таке розмаїття інтонацій, що врешті-решт позиція автора розкривається не який-небудь однієї сентенцією, а всією системою оцінок. Так, наприклад, категоричне засудження героя в 7-й главі, дане від особи оповідача, чий голос злитий з голосом Тетяни, "починає розуміти" загадку Онєгіна ("наслідування, нікчемний привид", "чужих примх тлумачення ..."), майже дослівно повторено у 8-й, але вже від імені "самолюбної нікчемності", "розсудливих людей", і спростовано всім тоном авторської оповіді. Але, даючи нову оцінку героя, Пушкін не скасовує і старої. Він вважає за краще зберегти і зіштовхнути обидві. Так, наприклад, в характеристиках Тетяни знаходимо явне протиріччя: "русская душою", "вона по-російськи погано знала ... і висловлюватися Їй бракувало своєму рідному".
Пушкін, таким чином побудувавши текст, дає зрозуміти читачеві, що життя принципово не вміщається в літературу. І дійсно, реальне життя таїть у собі невичерпні можливості і нескінченні варіанти. Тому автор не дав сюжетом однозначного розвитку, хоча і вивів у своєму романі основні типи російського життя. Це, з одного боку, Онєгін - тип "російського європейця", людини розуму і культури і водночас денді, томимо порожнечею життя; і з іншого боку, Тетяна - російська жінка, яка пов'язала народність почуттів з європейською освітою, а прозаїчність світського існування - з одухотвореністю всього ладу життя.
Пушкін обірвав роман, "не договоривши" сюжету. Він не хотів невичерпність життя зводити до завершеності літературного тексту. Але в "Євгенії Онєгіні" він створив не тільки роман, але і формулу російського роману. Ця формула лягла в основу всієї подальшої традиції російського реалізму. Приховані в ній можливості досліджували і Тургенєв, і Гончаров, і Толстой, і Достоєвський.