Білоруський державний університет інформатики і радіоелектроніки
КАФЕДРА МЕНЕДЖМЕНТУ
РЕФЕРАТ
НА ТЕМУ:
«ФІНАНСОВІ АСПЕКТИ ПЕРЕХІДНОГО ПЕРІОДУ»
МІНСЬК, 2009
Фінанси завжди були і залишаються в центрі корінних політичних і економічних перетворень, що відбуваються у формі революцій і реформ. Для здійснення останніх повинні дозріти об'єктивні і суб'єктивні передумови, у формуванні яких фінанси беруть безпосередню участь. Фінанси концентрують у собі весь спектр протиріч, притаманних сучасному світі.
Кожна формація має свою фінансову систему, політику, набір інструментів для досягнення поставлених нею цілей. Ще зовсім недавно розрізняли фінанси країн капіталізму та фінанси країн соціалізму. В даний час справедливо говорити про фінанси країн перехідного періоду, а значить розглядати їх як самостійного об'єкта для вивчення.
Бюджетний дефіцит, інфляція і матеріально-фінансова незбалансованість економіки реально відображають фінансову сторону перехідного періоду. Існуючі масштаби незбалансованості не дозволяють розраховувати на швидке подолання кризи. Причому такі традиційні шляхи вирішення фінансових проблем, як збільшення доходів і економія у витратах, при загальній їх правомірності потребують серйозної конкретизації того, як це зробити.
Жоден їх інститутів державності в перехідний період не переживає такого серйозного кризи, як державні фінанси. Мабуть, досить було б і одного - мати збалансований бюджет, щоб попередити негативні явища у всіх інших сферах: економіці, соціальній інфраструктурі, духовного життя суспільства.
Фінанси були і залишаються найважливішою основою здорової економіки. І навпаки, в надзвичайних обставинах саме фінанси були завжди тією сферою, де нездорові кризові явища виявляються раніше всього і з більшою силою. Відомий англійський економіст Дж.М. Кейнс говорив, що не може бути більш вірного шляху, щоб перекинути основи держави, ніж розлад грошового обігу. Фінансова криза, що виражається в бюджетному дефіциті, державний борг, інфляції, неплатоспроможності, поки не подолана. Будь-які спроби приборкати або призупинити ці негативні явища виявляються безуспішними. Втрачено або, вірніше, не знайдені адекватні механізми управління державними фінансами в нових умовах. Такий стан речей - наслідок корінної зміни політичної структури та економічного ладу тих держав, які прийнято називати посткомуністичними. Тут потрібно виділити наступні дві головні групи причин.
Першу групу складають: деформована і Монополізувавши структура виробництва, заснована на відсталій матеріально-технічній базі; деградація відносин власності, загальне одержавлення, втрата зв'язку з цим нормальної господарської мотивації, як на рівні трудового колективу, так і окремо працівника; соціальне утриманство і державний консерватизм. У сукупності ці чинники зумовили низький рівень ефективності суспільного виробництва, нездатність економіки до самопроізводству.
Друга група причин криється: в розриві господарських зв'язків; в регіоналізації економіки; в непродуманості і поспішності кроків зі створення ринкових механізмів.
Для кожного з утворених в результаті дезінтеграції колишнього СРСР самостійних держав ці групи причин мали і мають специфічні особливості. Проте за своїми наслідками для фінансів новоутворених суверенних держав вони ідентичні.
СРСР багато років жив не за статками, доходи держави не покривали всі зростаючі витрати. Чомусь ця обставина зв'язується з перехідним періодом, коли дійсно відкрито заявили про дефіцит державного бюджету. Тим часом фактично прибуткова частина бюджету не покривала витрат держави набагато раніше - з 1969 р. Збалансувати бюджет дозволяла нехитра операція, що полягає у віднесенні запозичень у Держбанку в статтю доходів бюджету. Заради видимості благополуччя не розкривалися і не аналізувалися причини кризи державних фінансів. І як у хворої людини, багато років не бажав звертати увагу на свої недуги, хвороба одного разу дає про себе знати серйозно, так і у державних фінансів захована під ідеальним покривалом про безкризовий соціалістичних фінансів, вона «вибухнула такими наслідками, які однозначно можна діагностувати як летальні .
Останнє десятиріччя XX ст. ознаменувався крахом світової системи соціалізму, не витримала конкуренції з капіталізмом. Два десятки країн Центральної та Східної Європи, колишні оплотом соціалізму, змінили свою політичну орієнтацію. Однак між минулим (соціалізмом) і майбутнім (капіталізмом) лежить перехідний період, який в першу чергу визначається зміною економічного базису, переходом до нової системи суспільних відносин.
Командно-адміністративна система виробила свою економічну ідеологію, в центрі якої була директива, недооцінка товарно-грошових відносин. Централізоване планування всього і вся об'єктивно відводило ролі та значенню фінансів і властивим їм методів впливу на економіку другорядне місце.
Принципово нове «звучання» придбали фінанси в зв'язку з переходом до ринкової моделі економічного розвитку. Однак та поспішність, з якою багато колишніх соцкраїни почали будувати ринкову економіку, відсутність науково обгрунтованої моделі такого переходу надали на фінанси цих країн саме негативний вплив.
У країнах з традиційно ринковою системою цінностей саме фінанси виступають в якості регулятора процесів, що відбуваються в економіці. Раціональний розподіл ресурсів, а саме це лежить в основі теорії і практики в розвинених країнах, досягається не за допомогою директивного планування, що було притаманне соціалістичної моделі господарювання, а через управління процесами руху вартості за допомогою фінансових інструментів.
Фінансові методи стимулювання економіки, практично повністю замінені плановими, централізованими установками, обмеження ролі вартісних важелів остаточно підірвали господарську ініціативу соціалістичних підприємств, породили байдужість до кінцевих результатів їх діяльності.
Такий стан речей прирікало країни соціалізму на вічну відсталість від розвиненого світу. Спроби реформування соціалістичної економіки, її фінансового сектора, що приймалися в середині 70-х і 90-х років не могли досягти помітних результатів, так як реформатори тих часів не враховували основного відмінності капіталістичного і соціалістичного господарювання: відносин власності. В умовах практично повного одержавлення власності говорити про можливість корінних перетворень в економіці не доводиться.
Розуміючи це, нові реформатори починали саме з роздержавлення і приватизації власності. Реформування відносин власності, з різною інтенсивністю проводиться колишніми соцстранами має не тільки суто політичний аспект, а й свій фінансово-кредитний механізм. Вступаючи на шлях приватизації, ці країни ставили перед собою наступні основні цілі: створення та забезпечення вільного функціонування ринку праці й капіталу, скорочення державних витрат на виробничі потреби; фінансування бюджетного дефіциту за рахунок продажу державної власності; стимулювання приватних вкладень в економіку.
Враховуючи мізерні накопичення населення, в більшості країн пішли не на викуп держпідприємств приватними інвесторами, що характерно для розвинених країн, де періодично також йде цей процес, а на наділення населення частиною держвласності шляхом ваучерів (Росія), приватизаційних бонів (Польща), іменних приватизаційних чеків «Майно» (Білорусь). Для фінансових систем цих країн це мало цілий ряд наслідків. По-перше, поява в сфері обігу крім грошей інших фінансових інструментів або, як ще прийнято говорити, «квазігрошей». По-друге, виникла необхідність у створенні спеціальних структур, які забезпечують управління і обіг державних цінних паперів.
Переділ власності супроводжувався змінами у напрямках руху фінансових ресурсів, всієї гами фінансових відносин. Відсутність притаманної Заходу прозорості в їх русі призвело до безконтрольності, криміналізації фінансового і грошового обороту. Багатомільйонні суми почали витікати з цих країн, а враховуючи, що в основі капіталу більшості нових власників лежала ще зовсім недавно колишня держвласність, можна зробити висновок про розграбування національного багатства.
Фінансові наслідки змін відносин власності, однак, цим не закінчуються. Приватизація за часом збіглася з гіперінфляцією, що очевидно, не випадково, тому що підприємства, які отримали нових власників, скуповувалися останніми задешево. «Дика» або, як ще образно кажуть, «прихватизація» призвела до різкої майнової поляризації населення, появи бідності. Згідно з дослідженням, проведеним Всесвітнім банком, у Східній Європі та країнах колишнього Радянського Союзу добробут мільйонів людей різко погіршився. До середини 90-х років число людей, що опинилися за межею бідності (чотири і менше доларів у день), досягла 147 млн. чоловік, а це кожен третій житель на пострадянському просторі.
У підсумку, знову ж таки за даними Світового банку, в Росії і на Україну найбагатші 20% населення отримують більше половини доходу країни, тоді як 20% найбіднішого населення - всього лише 5%.
Посткомуністичні уряду, розуміючи вибухонебезпечність такого стану справ, були змушені ввести різного роду компенсаційні виплати. Це лягло додатковим тягарем на державні фінанси і стали дефіцитними бюджети.
Внести суттєві корективи у механізм соціальної захищеності населення ці держави не могли, тому що це один з найбільш консервативних механізмів. Розмір фондів суспільного споживання повсюдно знижувався, вони втратили в нових умовах своє суспільне зміст, а головне фінансову основу.
Уряди зіткнулися з важко вирішуваною проблемою фінансування витрат, пов'язаних з виживанням націй. Фінансові ресурси держави залежать від стану економіки, де створюється ВВП і національний дохід, який є об'єктом розподілу і перерозподілу через фінансову систему. Практично про всі країни перехідного періоду відбулося різке падіння обсягів виробництва, що не могло не позначитися на фінансовому становищі держави і товаровиробників. Використовувати продразверсточний метод вилучення частини чистого доходу стало неможливо, тому що ще за часів СРСР в останньому перейшли до податковим методом, який в принципі виключає свавілля у вилученні власності.
Економічна криза, інфляція, відсутність коштів у підприємств і держави - ось далеко на повний перелік наслідків початкового етапу перехідного періоду. З цим на початку 90-х років зіткнулися центрально і східноєвропейські держави. Долали і долають це різні країни по-різному, з різним успіхом. У тих державах (Угорщина, Польща, Чехія), де до економічних реформ приступили раніше і проводяться вони більш грамотно і послідовно, намітилися тенденції до стабілізації економіки, оздоровленню фінансового та грошово-кредитних секторів.
Перехідний період потребує докорінних змін у функціонуванні фінансової системи в цілому, її окремих ланок, обумовлює виникнення нових ланок. Він також вимагає не на словах, а на ділі проводити узгоджену фінансову та грошово-кредитну політику. Досвід говорить за те, що відсутність такої узгодженості не сприяє вирішенню проблем ні у фінансовому, ні в грошово-кредитній сфері. Жорстка бюджетно-податкова політика, що проводиться урядом, ніколи не досягає бажаних результатів, якщо в цей же час головний банк країни проводить експансіоністську кредитну політику, що заповнює канали грошового обігу порожніми грошима.
В умовах перехідного періоду у фінансовій системі змінюється не тільки змістовна частина її функціонування, а й інституційна, структуроутворюючих. Як свідченням практика, в цьому відношенні у всіх посткомуністичних державах більше єдності, ніж у змісті здійснюваної через фінансову систему фінансової політики, за нарядом з бюджетами, створюються позабюджетні фонди, переважно соціальної спрямованості, відбувається демонополізація банківської і страхової справи, виникають нові органи управління, такі , як комітети з цінних паперів. Податкові відомства, органи нагляду за страховою діяльністю.
Усі посткомуністичні країни за нетривалий час перехідного періоду зробили гігантський крок у частині інтеграції у світове економічне співтовариство. В області фінансів це виразилося в тому, що фінансові системи цих країн стали більш відкритими. Відкритими в плані інформації про їх стан і щодо можливостей перетікання фінансових ресурсів.
Зіткнувшись із серйозними економічними проблемами, неконкурентноздатністю вітчизняних виробників, дефіцитом внутрішніх джерел для докорінної структурної перебудови, інфляцією і нестійкістю національних валют, вони змушені були вдатися до зовнішніх джерел. Можна без перебільшення стверджувати, що надії на допомогу Заходу були завищеними. Утім. Захід у цьому відношенні займав і займає вичікувальну позицію.
Нове економічне мислення (термін, запозичений з промов першого і останнього президента СРСР) обумовлює необхідність для посткомуністичних країн по-новому будувати свою політику в області державних доходів і витрат.
Всі посткоммуністічсскіс держави, що стали на шлях ринкових реформ, практично заново почали створювати свої податкові системи, освоювати мистецтво управління ними. Сутність і зміст податків бере на практиці різноманітні і багатоликі реалізаційні форми з безліччю національних особливостей.
Однак при цьому всі дотримуються загальних принципів побудови податкових систем на базі загальноприйнятих постулатів про ефективне і справедливому оподаткування. Цим принципам, природно, слідували і колишні соцкраїни. Як відзначають експерти, по структурі податків і принципам їхнього встановлення і стягнення в цих країнах немає принципових відмінностей від податкових систем розвинених країн світу. Одночасно з переходом до податкової формою вилучення частини чистого доходу стали створюватися податкові адміністрації. Велику допомогу в цій справі надали колишнім соцстранам, який став членами МВФ і Світового банку, вказані міжнародні фінансові організації.
Оподаткування принципово змінює систему відносин між державою, з одного боку, підприємствами та громадянами, з іншого. По-перше, з'являється невідомий раніше термін «платник податків». По-друге, держава має встановити правила відносин між ним і платниками податків. Це можна зробити тільки за допомогою податкового законодавства, тому що відносини у сфері оподаткування настільки специфічні, що не можуть регулюватися іншим чином. По-третє, оподаткування стає основним засобом впливу на економіку. Отримавши настільки потужний важіль, уряду далеко не всіх країн змогли використати його досить грамотно. Нетривалий досвід функціонування податкових систем у колишніх соцкраїнах виявив ряд типових для них недоліків і перш за все виняткову нестабільність податкового законодавства. Нерідкі випадки, коли фіскальна політика не узгоджується з монетарною.
В даний час в зазначених країнах близько 80% державних доходів складають податкові надходження. Але податки виконують не тільки фіскальну функцію, за допомогою податків уряду посткомуністичних країн вирішують і проблеми стимулювання окремих товаровиробників, залучення іноземних інвесторів, «проштовхування» власної продукції на світові ринки, захисту національного ринку та національних виробників. У цих цілях використовуються пільги, особливі режими оподаткування.
Реформи в країнах з централізованим плануванням, спрямовані на створення ринкової економіки, мають важливі наслідки для політики у сфері державних видатків. Ринкові реформи змушують країни з економікою перехідного періоду скоротити або навіть скасувати багато функцій державної влади шляхом часткової або повної передачі цих функцій зароджується приватному сектору. Реформи мають бути спрямовані на скорочення обсягу ресурсів, перерозподілених через бюджет. Поки в цих країнах в середньому через державну фінансову систему перерозподіляє близько 55% від ВВП, у той час як в розвинених країнах приблизно 40%.
Розмір розподіляються ресурсів залежить від багатьох обставин. Прийнято виділяти американську і скандинавську моделі ринкової економіки. Поки не ясно, яку з вказаних моделей вибрали для себе багато колишніх соцкраїни. Якщо виходити з білоруської моделі ринкового реформування, то вона скандинавської спрямованості.
Незважаючи на відмінності у підходах до політики державних витрат, в колишніх соцкраїнах повсюдно спостерігається скорочення витрат у реальний сектор економіки, перехід від повсюдно безоплатного фінансування до бюджетними позичками.
Політика в області державних витрат багато в чому обумовлена заходами, прийнятими в області ціноутворення. Там, де державне регулювання у сфері ціноутворення грунтується на ринкових принципах, зменшуються витрати держави на дотування, і навпаки, в країнах, де ціни як і раніше диктуються зверху, дотації становлять значну частину у витратах бюджетів. У структурі витрат національних бюджетів, у зв'язку з позикової діяльністю урядів на зовнішніх і внутрішніх фінансових ринках, виник новий напрям витрат, пов'язаних з обслуговуванням державного боргу.
Успіх реформи системи державних витрат знаходиться в тісному взаємозв'язку з реформами в таких сферах, як оподаткування, ціноутворення, діяльність державних підприємств. Не менш важливою умовою досягнення успіху є стримування рівня державних витрат у допустимих з макроекономічної точки зору рамках, підвищення ефективності державних програм.
Ринкові перетворення в країнах Центральної та Східної Європи не могли і не можуть бути виключно внутрішньою справою кожної з країн, що входять у цей регіон. У сучасних умовах навіть великі країни при формуванні своєї економічної політики не можуть не враховувати зовнішнього середовища. Тим більше це відноситься до держав, які стали на шлях ринкових перетворень. У якійсь мірі відсутність досвіду у підходах до здійснення ринкових перетворень було компенсовано тією допомогою, яку колишні соцкраїни отримали від МВФ І СБ.
У Польщі, Угорщини, України, Словаччини, Румунії, Болгарії були розроблені і здійснюються економічні реформи переходу до ринку, не тільки враховують поради та рекомендації МВФ, але і схвалені авторитетною міжнародною організацією. Ці програми містять комплекс заходів з приватизації держвласності, скорочення держвидатків, дотування держсектора, дефіциту бюджету, підвищення роздрібних цін, девальвації курсу національних валют, введенню єдиного валютного курсу.
Підводячи підсумок сказаному, що стосується фінансових аспектів перехідного періоду, можна відзначити, що в цілому заходи в економічній і фінансово-кредитній сферах країн Центральної та Східної Європи відбуваються динамічно і різноманітні за своїм характером. Вони стосуються корінних економічних відносин, тобто відносин власності, перетворення організаційних структур, зміни діяльності фінансових органів та кредитних установ, ціноутворення, перебудови податкових відносин, політики в області державних витрат, регулювання зовнішньоекономічної діяльності держав і підприємств. Кризові явища в області економіки та фінансів взаємопов'язані, і досвід стали на новий шлях країн свідчить, що вони переборні, якщо повною мірою використовується фінансовий механізм в якості переважного регулятора економічних процесів.
Використання цього механізму не може не відрізнятися по країнах. Прийняті в Республіці закони, що регулюють відносини власності, податкову систему, підприємницьку діяльність і ряд інших, а також накопичений за останні роки досвід розвитку господарських відносин потребують розробки перспективної фінансової політики та адекватного фінансового механізму. - На сьогоднішній день практика на має під собою науково обгрунтованої фінансової політики. Безсумнівно, що розробка зазначеної політики - справа досить складна, потребує консолідації зусиль представників науки і фінансових відомств республіки.
Концептуально фінансова політика Республіки Білорусь повинна враховувати всю сукупність властивих нашій республіці політичних, соціальних, економічних і географічних чинників. Разом з тим вироблення фінансової політики, розрахованої на довгострокову перспективу, в даний час недоцільна.
Наукова думка зараз повинна бути зосереджена на розробці фінансової стратегії, розрахованої на найближчу і середньострокову перспективу, що вказує шляхи вирішення таких основних проблем, як незбалансованість економіки, дефіцит бюджету, наростання інфляційних процесів, слабкий мотиваційний механізм активізації підприємницької діяльності, зниження витрат виробництва, відставання, що склалося соціальної сфери.
Фінансова стратегія повинна враховувати необхідність структурної перебудови економіки, конверсії військового виробництва, пріоритетного розвитку агропромислового комплексу з ухилом на створення приватновласницьких організаційних форм ведення сільськогосподарського виробництва.
Процеси, що відбуваються в області державних фінансів, потребують серйозних наукових дослідженнях. Поки практика головним чином в області нормотворчості, що регламентує функціонування державних фінансів, зайшла набагато далі теоретичних досліджень.
Ми є свідками того, що по суті система державних фінансів, починається з нуля, так як заідеологізована концепція державних фінансів, що лежала в основі політики соціалістичних держав, зазнала краху разом з цим суспільним ладом. Уявні переваги соціалістичних фінансів, до речі, для доказу яких вчені-фінансисти країн соціалізму зробили достатньо, розвінчано самим життям. Реаліями сьогоднішнього дня став важкий фінансовий криза, що вразила всі країни, що утворилися в результаті дезінтеграції колишнього СРСР і всієї світової соціалістичної системи.
Гегелівське твердження: теорія мертва, але вічно дерево життя, не можна розуміти абсолютно, так як летально приречена тільки та теорія, яка не встигає за нескінченним ходом історії, яка ідеалізує зникаючі реальності, що виконує угодний даної правлячої еліті соціальне замовлення. Теорія соціалістичних фінансів переконливе свідчення цього.
Втім, сказане не повинно кидати хоч найменшу тінь сумніву щодо сумлінності і компетентності вчених, що займалися проблемами соціалістичних фінансів. Заручники свого часу, вони виявилися обдуреними, як і представники інших суспільних наук.
Література
1. Балабанов І.В. Фінанси і держава, Мн.: Економіка, 2007 р., 320 с.
2. Сергєєв А.С. Фінанси і право, Мн: БГЕУ, 2008 р., 210 с.
3. Пархачев А.Г., Є. Фінанси держави, Мн.: Нове знання, 2007 р. 190 с.
КАФЕДРА МЕНЕДЖМЕНТУ
РЕФЕРАТ
НА ТЕМУ:
«ФІНАНСОВІ АСПЕКТИ ПЕРЕХІДНОГО ПЕРІОДУ»
МІНСЬК, 2009
Фінанси завжди були і залишаються в центрі корінних політичних і економічних перетворень, що відбуваються у формі революцій і реформ. Для здійснення останніх повинні дозріти об'єктивні і суб'єктивні передумови, у формуванні яких фінанси беруть безпосередню участь. Фінанси концентрують у собі весь спектр протиріч, притаманних сучасному світі.
Кожна формація має свою фінансову систему, політику, набір інструментів для досягнення поставлених нею цілей. Ще зовсім недавно розрізняли фінанси країн капіталізму та фінанси країн соціалізму. В даний час справедливо говорити про фінанси країн перехідного періоду, а значить розглядати їх як самостійного об'єкта для вивчення.
Бюджетний дефіцит, інфляція і матеріально-фінансова незбалансованість економіки реально відображають фінансову сторону перехідного періоду. Існуючі масштаби незбалансованості не дозволяють розраховувати на швидке подолання кризи. Причому такі традиційні шляхи вирішення фінансових проблем, як збільшення доходів і економія у витратах, при загальній їх правомірності потребують серйозної конкретизації того, як це зробити.
Жоден їх інститутів державності в перехідний період не переживає такого серйозного кризи, як державні фінанси. Мабуть, досить було б і одного - мати збалансований бюджет, щоб попередити негативні явища у всіх інших сферах: економіці, соціальній інфраструктурі, духовного життя суспільства.
Фінанси були і залишаються найважливішою основою здорової економіки. І навпаки, в надзвичайних обставинах саме фінанси були завжди тією сферою, де нездорові кризові явища виявляються раніше всього і з більшою силою. Відомий англійський економіст Дж.М. Кейнс говорив, що не може бути більш вірного шляху, щоб перекинути основи держави, ніж розлад грошового обігу. Фінансова криза, що виражається в бюджетному дефіциті, державний борг, інфляції, неплатоспроможності, поки не подолана. Будь-які спроби приборкати або призупинити ці негативні явища виявляються безуспішними. Втрачено або, вірніше, не знайдені адекватні механізми управління державними фінансами в нових умовах. Такий стан речей - наслідок корінної зміни політичної структури та економічного ладу тих держав, які прийнято називати посткомуністичними. Тут потрібно виділити наступні дві головні групи причин.
Першу групу складають: деформована і Монополізувавши структура виробництва, заснована на відсталій матеріально-технічній базі; деградація відносин власності, загальне одержавлення, втрата зв'язку з цим нормальної господарської мотивації, як на рівні трудового колективу, так і окремо працівника; соціальне утриманство і державний консерватизм. У сукупності ці чинники зумовили низький рівень ефективності суспільного виробництва, нездатність економіки до самопроізводству.
Друга група причин криється: в розриві господарських зв'язків; в регіоналізації економіки; в непродуманості і поспішності кроків зі створення ринкових механізмів.
Для кожного з утворених в результаті дезінтеграції колишнього СРСР самостійних держав ці групи причин мали і мають специфічні особливості. Проте за своїми наслідками для фінансів новоутворених суверенних держав вони ідентичні.
СРСР багато років жив не за статками, доходи держави не покривали всі зростаючі витрати. Чомусь ця обставина зв'язується з перехідним періодом, коли дійсно відкрито заявили про дефіцит державного бюджету. Тим часом фактично прибуткова частина бюджету не покривала витрат держави набагато раніше - з 1969 р. Збалансувати бюджет дозволяла нехитра операція, що полягає у віднесенні запозичень у Держбанку в статтю доходів бюджету. Заради видимості благополуччя не розкривалися і не аналізувалися причини кризи державних фінансів. І як у хворої людини, багато років не бажав звертати увагу на свої недуги, хвороба одного разу дає про себе знати серйозно, так і у державних фінансів захована під ідеальним покривалом про безкризовий соціалістичних фінансів, вона «вибухнула такими наслідками, які однозначно можна діагностувати як летальні .
Останнє десятиріччя XX ст. ознаменувався крахом світової системи соціалізму, не витримала конкуренції з капіталізмом. Два десятки країн Центральної та Східної Європи, колишні оплотом соціалізму, змінили свою політичну орієнтацію. Однак між минулим (соціалізмом) і майбутнім (капіталізмом) лежить перехідний період, який в першу чергу визначається зміною економічного базису, переходом до нової системи суспільних відносин.
Командно-адміністративна система виробила свою економічну ідеологію, в центрі якої була директива, недооцінка товарно-грошових відносин. Централізоване планування всього і вся об'єктивно відводило ролі та значенню фінансів і властивим їм методів впливу на економіку другорядне місце.
Принципово нове «звучання» придбали фінанси в зв'язку з переходом до ринкової моделі економічного розвитку. Однак та поспішність, з якою багато колишніх соцкраїни почали будувати ринкову економіку, відсутність науково обгрунтованої моделі такого переходу надали на фінанси цих країн саме негативний вплив.
У країнах з традиційно ринковою системою цінностей саме фінанси виступають в якості регулятора процесів, що відбуваються в економіці. Раціональний розподіл ресурсів, а саме це лежить в основі теорії і практики в розвинених країнах, досягається не за допомогою директивного планування, що було притаманне соціалістичної моделі господарювання, а через управління процесами руху вартості за допомогою фінансових інструментів.
Фінансові методи стимулювання економіки, практично повністю замінені плановими, централізованими установками, обмеження ролі вартісних важелів остаточно підірвали господарську ініціативу соціалістичних підприємств, породили байдужість до кінцевих результатів їх діяльності.
Такий стан речей прирікало країни соціалізму на вічну відсталість від розвиненого світу. Спроби реформування соціалістичної економіки, її фінансового сектора, що приймалися в середині 70-х і 90-х років не могли досягти помітних результатів, так як реформатори тих часів не враховували основного відмінності капіталістичного і соціалістичного господарювання: відносин власності. В умовах практично повного одержавлення власності говорити про можливість корінних перетворень в економіці не доводиться.
Розуміючи це, нові реформатори починали саме з роздержавлення і приватизації власності. Реформування відносин власності, з різною інтенсивністю проводиться колишніми соцстранами має не тільки суто політичний аспект, а й свій фінансово-кредитний механізм. Вступаючи на шлях приватизації, ці країни ставили перед собою наступні основні цілі: створення та забезпечення вільного функціонування ринку праці й капіталу, скорочення державних витрат на виробничі потреби; фінансування бюджетного дефіциту за рахунок продажу державної власності; стимулювання приватних вкладень в економіку.
Враховуючи мізерні накопичення населення, в більшості країн пішли не на викуп держпідприємств приватними інвесторами, що характерно для розвинених країн, де періодично також йде цей процес, а на наділення населення частиною держвласності шляхом ваучерів (Росія), приватизаційних бонів (Польща), іменних приватизаційних чеків «Майно» (Білорусь). Для фінансових систем цих країн це мало цілий ряд наслідків. По-перше, поява в сфері обігу крім грошей інших фінансових інструментів або, як ще прийнято говорити, «квазігрошей». По-друге, виникла необхідність у створенні спеціальних структур, які забезпечують управління і обіг державних цінних паперів.
Переділ власності супроводжувався змінами у напрямках руху фінансових ресурсів, всієї гами фінансових відносин. Відсутність притаманної Заходу прозорості в їх русі призвело до безконтрольності, криміналізації фінансового і грошового обороту. Багатомільйонні суми почали витікати з цих країн, а враховуючи, що в основі капіталу більшості нових власників лежала ще зовсім недавно колишня держвласність, можна зробити висновок про розграбування національного багатства.
Фінансові наслідки змін відносин власності, однак, цим не закінчуються. Приватизація за часом збіглася з гіперінфляцією, що очевидно, не випадково, тому що підприємства, які отримали нових власників, скуповувалися останніми задешево. «Дика» або, як ще образно кажуть, «прихватизація» призвела до різкої майнової поляризації населення, появи бідності. Згідно з дослідженням, проведеним Всесвітнім банком, у Східній Європі та країнах колишнього Радянського Союзу добробут мільйонів людей різко погіршився. До середини 90-х років число людей, що опинилися за межею бідності (чотири і менше доларів у день), досягла 147 млн. чоловік, а це кожен третій житель на пострадянському просторі.
У підсумку, знову ж таки за даними Світового банку, в Росії і на Україну найбагатші 20% населення отримують більше половини доходу країни, тоді як 20% найбіднішого населення - всього лише 5%.
Посткомуністичні уряду, розуміючи вибухонебезпечність такого стану справ, були змушені ввести різного роду компенсаційні виплати. Це лягло додатковим тягарем на державні фінанси і стали дефіцитними бюджети.
Внести суттєві корективи у механізм соціальної захищеності населення ці держави не могли, тому що це один з найбільш консервативних механізмів. Розмір фондів суспільного споживання повсюдно знижувався, вони втратили в нових умовах своє суспільне зміст, а головне фінансову основу.
Уряди зіткнулися з важко вирішуваною проблемою фінансування витрат, пов'язаних з виживанням націй. Фінансові ресурси держави залежать від стану економіки, де створюється ВВП і національний дохід, який є об'єктом розподілу і перерозподілу через фінансову систему. Практично про всі країни перехідного періоду відбулося різке падіння обсягів виробництва, що не могло не позначитися на фінансовому становищі держави і товаровиробників. Використовувати продразверсточний метод вилучення частини чистого доходу стало неможливо, тому що ще за часів СРСР в останньому перейшли до податковим методом, який в принципі виключає свавілля у вилученні власності.
Економічна криза, інфляція, відсутність коштів у підприємств і держави - ось далеко на повний перелік наслідків початкового етапу перехідного періоду. З цим на початку 90-х років зіткнулися центрально і східноєвропейські держави. Долали і долають це різні країни по-різному, з різним успіхом. У тих державах (Угорщина, Польща, Чехія), де до економічних реформ приступили раніше і проводяться вони більш грамотно і послідовно, намітилися тенденції до стабілізації економіки, оздоровленню фінансового та грошово-кредитних секторів.
Перехідний період потребує докорінних змін у функціонуванні фінансової системи в цілому, її окремих ланок, обумовлює виникнення нових ланок. Він також вимагає не на словах, а на ділі проводити узгоджену фінансову та грошово-кредитну політику. Досвід говорить за те, що відсутність такої узгодженості не сприяє вирішенню проблем ні у фінансовому, ні в грошово-кредитній сфері. Жорстка бюджетно-податкова політика, що проводиться урядом, ніколи не досягає бажаних результатів, якщо в цей же час головний банк країни проводить експансіоністську кредитну політику, що заповнює канали грошового обігу порожніми грошима.
В умовах перехідного періоду у фінансовій системі змінюється не тільки змістовна частина її функціонування, а й інституційна, структуроутворюючих. Як свідченням практика, в цьому відношенні у всіх посткомуністичних державах більше єдності, ніж у змісті здійснюваної через фінансову систему фінансової політики, за нарядом з бюджетами, створюються позабюджетні фонди, переважно соціальної спрямованості, відбувається демонополізація банківської і страхової справи, виникають нові органи управління, такі , як комітети з цінних паперів. Податкові відомства, органи нагляду за страховою діяльністю.
Усі посткомуністичні країни за нетривалий час перехідного періоду зробили гігантський крок у частині інтеграції у світове економічне співтовариство. В області фінансів це виразилося в тому, що фінансові системи цих країн стали більш відкритими. Відкритими в плані інформації про їх стан і щодо можливостей перетікання фінансових ресурсів.
Зіткнувшись із серйозними економічними проблемами, неконкурентноздатністю вітчизняних виробників, дефіцитом внутрішніх джерел для докорінної структурної перебудови, інфляцією і нестійкістю національних валют, вони змушені були вдатися до зовнішніх джерел. Можна без перебільшення стверджувати, що надії на допомогу Заходу були завищеними. Утім. Захід у цьому відношенні займав і займає вичікувальну позицію.
Нове економічне мислення (термін, запозичений з промов першого і останнього президента СРСР) обумовлює необхідність для посткомуністичних країн по-новому будувати свою політику в області державних доходів і витрат.
Всі посткоммуністічсскіс держави, що стали на шлях ринкових реформ, практично заново почали створювати свої податкові системи, освоювати мистецтво управління ними. Сутність і зміст податків бере на практиці різноманітні і багатоликі реалізаційні форми з безліччю національних особливостей.
Однак при цьому всі дотримуються загальних принципів побудови податкових систем на базі загальноприйнятих постулатів про ефективне і справедливому оподаткування. Цим принципам, природно, слідували і колишні соцкраїни. Як відзначають експерти, по структурі податків і принципам їхнього встановлення і стягнення в цих країнах немає принципових відмінностей від податкових систем розвинених країн світу. Одночасно з переходом до податкової формою вилучення частини чистого доходу стали створюватися податкові адміністрації. Велику допомогу в цій справі надали колишнім соцстранам, який став членами МВФ і Світового банку, вказані міжнародні фінансові організації.
Оподаткування принципово змінює систему відносин між державою, з одного боку, підприємствами та громадянами, з іншого. По-перше, з'являється невідомий раніше термін «платник податків». По-друге, держава має встановити правила відносин між ним і платниками податків. Це можна зробити тільки за допомогою податкового законодавства, тому що відносини у сфері оподаткування настільки специфічні, що не можуть регулюватися іншим чином. По-третє, оподаткування стає основним засобом впливу на економіку. Отримавши настільки потужний важіль, уряду далеко не всіх країн змогли використати його досить грамотно. Нетривалий досвід функціонування податкових систем у колишніх соцкраїнах виявив ряд типових для них недоліків і перш за все виняткову нестабільність податкового законодавства. Нерідкі випадки, коли фіскальна політика не узгоджується з монетарною.
В даний час в зазначених країнах близько 80% державних доходів складають податкові надходження. Але податки виконують не тільки фіскальну функцію, за допомогою податків уряду посткомуністичних країн вирішують і проблеми стимулювання окремих товаровиробників, залучення іноземних інвесторів, «проштовхування» власної продукції на світові ринки, захисту національного ринку та національних виробників. У цих цілях використовуються пільги, особливі режими оподаткування.
Реформи в країнах з централізованим плануванням, спрямовані на створення ринкової економіки, мають важливі наслідки для політики у сфері державних видатків. Ринкові реформи змушують країни з економікою перехідного періоду скоротити або навіть скасувати багато функцій державної влади шляхом часткової або повної передачі цих функцій зароджується приватному сектору. Реформи мають бути спрямовані на скорочення обсягу ресурсів, перерозподілених через бюджет. Поки в цих країнах в середньому через державну фінансову систему перерозподіляє близько 55% від ВВП, у той час як в розвинених країнах приблизно 40%.
Розмір розподіляються ресурсів залежить від багатьох обставин. Прийнято виділяти американську і скандинавську моделі ринкової економіки. Поки не ясно, яку з вказаних моделей вибрали для себе багато колишніх соцкраїни. Якщо виходити з білоруської моделі ринкового реформування, то вона скандинавської спрямованості.
Незважаючи на відмінності у підходах до політики державних витрат, в колишніх соцкраїнах повсюдно спостерігається скорочення витрат у реальний сектор економіки, перехід від повсюдно безоплатного фінансування до бюджетними позичками.
Політика в області державних витрат багато в чому обумовлена заходами, прийнятими в області ціноутворення. Там, де державне регулювання у сфері ціноутворення грунтується на ринкових принципах, зменшуються витрати держави на дотування, і навпаки, в країнах, де ціни як і раніше диктуються зверху, дотації становлять значну частину у витратах бюджетів. У структурі витрат національних бюджетів, у зв'язку з позикової діяльністю урядів на зовнішніх і внутрішніх фінансових ринках, виник новий напрям витрат, пов'язаних з обслуговуванням державного боргу.
Успіх реформи системи державних витрат знаходиться в тісному взаємозв'язку з реформами в таких сферах, як оподаткування, ціноутворення, діяльність державних підприємств. Не менш важливою умовою досягнення успіху є стримування рівня державних витрат у допустимих з макроекономічної точки зору рамках, підвищення ефективності державних програм.
Ринкові перетворення в країнах Центральної та Східної Європи не могли і не можуть бути виключно внутрішньою справою кожної з країн, що входять у цей регіон. У сучасних умовах навіть великі країни при формуванні своєї економічної політики не можуть не враховувати зовнішнього середовища. Тим більше це відноситься до держав, які стали на шлях ринкових перетворень. У якійсь мірі відсутність досвіду у підходах до здійснення ринкових перетворень було компенсовано тією допомогою, яку колишні соцкраїни отримали від МВФ І СБ.
У Польщі, Угорщини, України, Словаччини, Румунії, Болгарії були розроблені і здійснюються економічні реформи переходу до ринку, не тільки враховують поради та рекомендації МВФ, але і схвалені авторитетною міжнародною організацією. Ці програми містять комплекс заходів з приватизації держвласності, скорочення держвидатків, дотування держсектора, дефіциту бюджету, підвищення роздрібних цін, девальвації курсу національних валют, введенню єдиного валютного курсу.
Підводячи підсумок сказаному, що стосується фінансових аспектів перехідного періоду, можна відзначити, що в цілому заходи в економічній і фінансово-кредитній сферах країн Центральної та Східної Європи відбуваються динамічно і різноманітні за своїм характером. Вони стосуються корінних економічних відносин, тобто відносин власності, перетворення організаційних структур, зміни діяльності фінансових органів та кредитних установ, ціноутворення, перебудови податкових відносин, політики в області державних витрат, регулювання зовнішньоекономічної діяльності держав і підприємств. Кризові явища в області економіки та фінансів взаємопов'язані, і досвід стали на новий шлях країн свідчить, що вони переборні, якщо повною мірою використовується фінансовий механізм в якості переважного регулятора економічних процесів.
Використання цього механізму не може не відрізнятися по країнах. Прийняті в Республіці закони, що регулюють відносини власності, податкову систему, підприємницьку діяльність і ряд інших, а також накопичений за останні роки досвід розвитку господарських відносин потребують розробки перспективної фінансової політики та адекватного фінансового механізму. - На сьогоднішній день практика на має під собою науково обгрунтованої фінансової політики. Безсумнівно, що розробка зазначеної політики - справа досить складна, потребує консолідації зусиль представників науки і фінансових відомств республіки.
Концептуально фінансова політика Республіки Білорусь повинна враховувати всю сукупність властивих нашій республіці політичних, соціальних, економічних і географічних чинників. Разом з тим вироблення фінансової політики, розрахованої на довгострокову перспективу, в даний час недоцільна.
Наукова думка зараз повинна бути зосереджена на розробці фінансової стратегії, розрахованої на найближчу і середньострокову перспективу, що вказує шляхи вирішення таких основних проблем, як незбалансованість економіки, дефіцит бюджету, наростання інфляційних процесів, слабкий мотиваційний механізм активізації підприємницької діяльності, зниження витрат виробництва, відставання, що склалося соціальної сфери.
Фінансова стратегія повинна враховувати необхідність структурної перебудови економіки, конверсії військового виробництва, пріоритетного розвитку агропромислового комплексу з ухилом на створення приватновласницьких організаційних форм ведення сільськогосподарського виробництва.
Процеси, що відбуваються в області державних фінансів, потребують серйозних наукових дослідженнях. Поки практика головним чином в області нормотворчості, що регламентує функціонування державних фінансів, зайшла набагато далі теоретичних досліджень.
Ми є свідками того, що по суті система державних фінансів, починається з нуля, так як заідеологізована концепція державних фінансів, що лежала в основі політики соціалістичних держав, зазнала краху разом з цим суспільним ладом. Уявні переваги соціалістичних фінансів, до речі, для доказу яких вчені-фінансисти країн соціалізму зробили достатньо, розвінчано самим життям. Реаліями сьогоднішнього дня став важкий фінансовий криза, що вразила всі країни, що утворилися в результаті дезінтеграції колишнього СРСР і всієї світової соціалістичної системи.
Гегелівське твердження: теорія мертва, але вічно дерево життя, не можна розуміти абсолютно, так як летально приречена тільки та теорія, яка не встигає за нескінченним ходом історії, яка ідеалізує зникаючі реальності, що виконує угодний даної правлячої еліті соціальне замовлення. Теорія соціалістичних фінансів переконливе свідчення цього.
Втім, сказане не повинно кидати хоч найменшу тінь сумніву щодо сумлінності і компетентності вчених, що займалися проблемами соціалістичних фінансів. Заручники свого часу, вони виявилися обдуреними, як і представники інших суспільних наук.
Література
1. Балабанов І.В. Фінанси і держава, Мн.: Економіка, 2007 р., 320 с.
2. Сергєєв А.С. Фінанси і право, Мн: БГЕУ, 2008 р., 210 с.
3. Пархачев А.Г., Є. Фінанси держави, Мн.: Нове знання, 2007 р. 190 с.