В.Є. Гусєв
Запропонована М.С. Каганом теоретична концепція «системи субкультур» [1] дозволяє по-новому узагальнити напрацьовані гуманітарними науками XX ст. характеристики фольклору. Конкретизована на матеріалі європейської середньовічної культури концепція М.С. Кагана продуктивна і для осмислення культури в наступні епохи, а також для культури сучасних урбанізованих цивілізацій. При цьому, зрозуміло, виділена автором субкультура «селянська, фольклорна» [2] в культурі середньовіччя не може бути автоматично перенесена на весь процес розвитку культури.
Звичне і поширене досі уявлення про фольклор як частини традиційної селянської культури справедливо і значуще по відношенню до феодального суспільства і для зберігаються пластів культури у селянському середовищі протягом наступних періодів в історії суспільства, а також частково і для нового часу, про що переконливо свідчать деякі узагальнюючі праці етнографів, фольклористів та мистецтвознавців XX ст. [3], а також нові польові дослідження, відео-та магнітофонні записи фольклору, наприклад, у таких осередках традиційної культури, як білоруське, російське та українське Полісся, Закарпаття, Балканський півострів і в інших заповідних зонах Європи.
Але звернення до інших матеріалів і авторитетним працям спонукає об'єктивного історика культури істотно розширити уявлення про фольклор в цілому, не обмежуючись традиційної селянської культурою. Не менш важливою для розуміння соціальної природи і форм фольклору, а також його функціонування виявляється творча діяльність різних груп міського населення. Процес цей, що зародився ще у творчості середньовічного міського плебсу, ремісничого люду, що порвав з аграрним працею, особливо яскраво проявився в міській карнавальної культури епохи Ренесансу, дослідженою у відомій книзі М.М. Бахтіна в масових святах і розвагах «простого люду» в містах Росії і Україні XIX - поч. XX ст., Причому ігрова стихія захоплювала тут всі верстви міського населення. Це явище досліджено, зокрема, російськими мистецтвознавцями, театрознавцями і фольклористами різних поколінь., Аж до робіт 1990-х рр.. [4].
Так що ж, фольклором можна вважати сільську субкультуру і творчість «простолюду» міст? Так, але не тільки це. Тут ми виходить у саме велике культурний простір. Розвиваючи логічну концепцію «системи субкультур», слід сказати, що фольклор як субкультура в цілому створюється будь-якої соціальної та етнічної спільністю, будь-якою групою або будь-яким колективом, відчувають потребу в «неофіціозном» самовираженні, у спілкуванні між складовими їх індивідуумами і в передачі творів своєї творчості іншим групам та колективам (солідарним або опозиційним). У випадках протистояння цих груп сформованої соціальної і політичної системи, панівному класу, що знаходиться при владі партії фольклорна субкультура набуває характеру «низового» дисидентства, інакомислення.
До фольклору фахівці відносять самодіяльне творчість будь-якої професійної (за родом діяльності) середовища - творчість гірників, мисливців, плотогонів, рибальських артілей і т.п. У тому ж сенсі прийнято говорити про фольклор студентському, про фольклор туристів і альпіністів, про фольклор солдатському і моряків, про козацьких похідних піснях і про фольклор різних видів козацтва в цілому як військового стану, в наш час - про фольклор учасників бойових дій в Афганістані (нам довелось слухати і записувати пісні від різних, які перебували на лікуванні в клініці Військово-медичної академії в 1980-і рр..).
Своєрідну частина фольклорної субкультури становить фольклор колишньої каторги і посилання Росії, тюремні пісні, створений пізніше - фольклор ГУЛАГ'а радянської епохи, зібраний і опублікований петербурзькими фольклористами (В. С. Бахтіним та ін.) так звані «розбійницькі» пісні були предметом спеціальних фольклористичних досліджень в Росії, а також типологічно подібний різножанровий фольклор «збойніков», «опришків» і аналогічні цикли переказів, пісень і танців у фольклорі інших народів. Особливу групу становить творчість людей «дна», «блатні пісні», приспівки безпритульників.
Великий пласт в культурі багатьох народів середини XX ст. утворив фольклор Другої світової війни: фронтовий, партизанський, біженців, антифашистського Опору в окупованих країнах Західної Європи, фольклор повстань в гетто, фольклор розрізняються в ідеологічному відношенні і за політичною орієнтацією патріотичних сил у Польщі, на Балканах, у Західній Україні, в Карпатах. Цей пласт вивчений фольклористами багатьох країн, але потребує нових об'єктивних дослідженнях.
Безсумнівний інтерес представляє фольклор населення СРСР в епоху масових репресій, антирадянські анекдоти, приказки, частівки, а також серії анекдотів типу «про Чапаєва», «вірменського радіо», фольклор дисидентського руху в різних країнах, сучасні політичні анекдоти і т.п.
Особливу частину фольклорної субкультури становить неканонічне творчість різних конфесійних громад (перекази і легенди старовірів-«розкольників» і пісні сектантів у Росії, гуситські пісні в Чехії, пісні перекази, легенди чернецтва, зокрема, в різних монастирських подвір'ях Афона). І сама офіційна церква не була вільна від апокрифічних сказань, від неканонічних співів ...
Доречно нагадати, що і в минулому і в сучасних гуманітарних науках термін «фольклор» вживається в дуже різних значеннях: у самому вузькому як «мистецтво усного слова», а в інших - більш-менш обмежувальних, що позначають той чи інший обсяг складових його видів і форм. З іншого боку, часто він ототожнюється з самим загальним поняттям «народна творчість» або конкретизується як частина народної художньої культури. У самих по собі розбіжності фахівців у поглядах нічого поганого немає. Біда в іншому - часто термінологічні суперечки мають формальний якщо не сказати - схоластичний характер, затуляють сутність реальної проблеми - необхідність розрізняти систему культури і її підсистеми, різні співвідношення («рівні») структур, що складають ту чи іншу цілісність, а також необхідність конкретно-історичного визначення поняття «народ», розуміння змінюється від епохи до епохи його соціальної та етнічної характеристики.
Не стану тут обговорювати всі різноманітні визначення поняття фольклор, це - прерогатива фольклористики як спеціальної науки [5]. Не поділяємо категорична заява, тим більше дивне в устах керівників Республіканського центру російського фольклору при Міністерстві культури Російської Федерації, заяву про необхідність «переорієнтації у вивченні фольклору з фольклористики та мистецтвознавства на історію та соціологію» [6]. Переконаний, що завдання і можливості фольклористики далеко не вичерпані. Зрозуміло, фольклор може бути об'єктом і інших наук, предметом міждисциплінарних досліджень. Але це не повинно привести до поглинання фольклористики будь-який інший наукою. І ця стаття не повинна розглядатися як відмова від професійного вивчення фольклору. Вона - не більш як заявка на участь в обговоренні культурологічного підходу до фольклору.
Простежу одну тенденцію в історії науки, у тому числі - і в фольклористиці, важливу для обгрунтування можливості широкої культурологічної концепції фольклору.
Багатозначність терміна «фольклор» була визначена з самого початку, незабаром після того, як це поняття запропонував англійський історик культури Вільям Томс під псевдонімом А. Мертон (1846 р.), особливо тоді, коли засноване в 1870 р. «Фольклорне суспільство» (Folk- Lore Society) сформулювало два значення терміна: як «давні звичаї, звичаї, обряди і церемонії минулих епох, що перетворилися в забобони і традиції нижчих класів цивілізованого суспільства» і, в ширшому сенсі - як «сукупність форм неписаної історії народу». Там же читаємо: «Можна сказати, що фольклор охоплює всю культуру народу, яка не була використана в офіційній релігії та історії, але яка є і яка була завжди його власним твором» [7].
В універсальному значенні «народних знань» та «народних традицій» стали вживати термін багато вчених Великобританії, США, Латинської Америки, Франції, Німеччини, Бельгії та інших країн [8]. Соціологічне напрям, заснований А. Вараньяком і А. Марина, охопило весь комплекс артефактів народної культури. У Скандинавії і Фінляндії фольклор визначається як колективне традиційне знання, що передається за допомогою слова і дії [9]. У Росії, ведений в ужиток Є. Анічков, А. Веселовським, В. Ламанского, В. Лесевич в 1890-і - поч. XX ст., Термін подолав обмеження предмета звичними поняттями «народна поезія», «народна словесність».
У 1920 - 1930-і рр.. в радянській науці розгорілася серйозна дискусія на тему «Що таке фольклор?». Протистояли дві принципово різні позиції. Одні вчені - В. Жирмунський, Є. Кагаров, О. Фрейденберг акцентували увагу на реліктових елементах народної культури в цілому. Інші - М. Азадовський, Н. Андрєєв, Ю. Соколов, М. Кравцов сприймали фольклор як усне словесну творчість, здатне до інновацій. У наступні десятиліття теоретична думка в країнах Європи і в Радянському Союзі все більше зверталася до розширеного тлумачення фольклору.
Нарешті, 1 березня 1985 спеціальне Нарада Комітету урядових експертів при ЮНЕСКО з різних держав прийняло наступне розгорнуте визначення: «Фольклор (у широкому сенсі традиційна і поширена культура) - це <...> засноване на традиціях творчість груп чи особистостей, що відбиває очікування (надії ) громади, що є адекватним виразом її культурного та соціального самосвідомості. Фольклорні норми і цінності передаються усно, наслідуванням або іншими способами. Його форми включають серед інших - мова, усну словесність, музику, танці, ігри, міфологію, ритуали, звичаї, ремесла, архітектуру і інші мистецтва »[10].
Нас не все задовольняє в цьому визначенні (зокрема, відсутність вказівки на розвиток фольклору, на еволюцію його традиційних форм, відсутність констатації факту появи нових видів і форм творчості). Сумнів викликає формулювання «інші мистецтва»: насправді і в традиційній і в сучасній культурі, особливо в масовому новотворчестве не всі набуває художню форму. Питання про співвідношення у фольклорі естетичної функції з іншими функціями залишається спірним, хоча ще П.Г. Богатирьов чітко писав про поліфункціональності фольклору і навіть характеризував ряд конкретних неестетичний функцій [11]. Поліфункціональність фольклору особливо важливо враховувати при культурологічному його вивченні.
Щоб зрозуміти динаміку фольклору як субкультури недостатньо розглядати будь-який його вигляд у довільно обраному історичному відрізку. Бажано прослідкувати його розвиток в різні епохи та розглянути його долю в наш час. Спробуємо це зробити на прикладі одного з характерних феноменів святкової культури, конкретно на прикладі весняного свята, відомого багатьом народам під назвою карнавалу і типологічно схожих свят, які отримали в різних народів інші назви.
Генетично пов'язаний з архаїчним аграрно-магічним обрядом, які продукують родючість, карнавал у народів романської мовної сім'ї успадковував деякі традиції давньоримських свят (сатурналій і літурналій), але формувався у народів Європи і придбав свої характерні риси в епоху пізнього Середньовіччя. У цілому, будучи в цю епоху символічним відображенням зміни пір року (перехід від зими до весни), карнавал придбав амбівалентний зміст («смерть, яка загрожує життям», за М. Бахтіним). Цим пояснюється ряд звичаїв, що супроводжували свято - рясна ритуальна їжа, знаки родючості, образ персонажів. Центральний образ - частіше символічна постать (опудало), рідше - ряджений чоловік; образ наділений гротескної характеристикою (товстун - ненажера з гіпертрофованими ознаками чоловічої статі, або старий і стара, уособлюють зиму). Помітну роль у діях грали блазні і різні типи ряджених. У святі переважали еротична і фарсова стихії. Цьому сприяли буффонів сцени «народження» Карнавалу (або персонажа під іншими іменами), обрання «короля» свята (раніше також - «короля блазнів»), сцена суду над цим персонажем, його викривальні монологи, звернені до «суддям», його «заповіт »публіці. Кульмінацією свята були: сцена перемоги Посту над пасивні персонажем за участю Смерті і Доктора, епізод його «проводів» (страти, спалювання, затоплення), часто пародійна сцена «похорону» за церковним обрядом (за участю відповідних клерикальних масок, «трунарів», хору ).
Поширюючись у всіх країнах Західної Європи, а потім на Балканах, у Східній Європі, в Росії, на Україну, в Білорусії («масляна»), свято увібрав багато елементів місцевого дохристиянської культури, придбав у кожного народу своєрідні етнічні риси, втратив поступово первісну ритуально -магічну функцію. Конкретне опис свята за матеріалами, зібраними переважно в XIX - початку XX ст., Широко і повно по багатьом народам містяться в не втратив пізнавальної цінності колективній праці «Весняні свята» (М., 1977) російською мовою (з обширною бібліографією на іноземних мовах ), в працях російських, українських, чеських, словацьких, сербських, хорватських, угорських, німецьких дослідників [12]. Ці описи не стільки реконструюють ранні етапи поширення свята, скільки фіксують змінився до нового часу характер святкування у різних народів. У новий час до свята приурочувалися види видовищно-ігрової культури, не пов'язані з його початковою змістом (наприклад, в Росії ляльковий театр типу «Петрушки», подання до балаганах, монологи та діалоги зазивав - «дідів» на балконах балагану, раешники коробейників, каруселі та ін.). Змінювався не тільки сам споконвічний тип традиційної культури, а й нашаровувалися, адаптувалися нові форми культури. Істотно змінилася природа сміху: він втратив магічну функцію і придбав соціально-побутову спрямованість.
Останній етап в еволюції весняного свята протікає на наших очах. «Відроджуючи» у багатьох країнах (в Італії, наприклад, з кінця 1980-х рр..) Не спонтанно, а зусиллями організаторів, більш-менш компетентних, карнавали і типологічно подібні форми у різних народів перетворилися на видовища для сучасних міських жителів і іноземних туристів . У Росії також робляться не завжди вдалі спроби відтворення олійних гулянь і веселощів. Шириться діяльність автентичних фольклорно-етнографічних ансамблів. Групи професійних фольклористів та студентів самі вже не прагнуть додати своїм виступам на відкритому повітрі або на естраді ритуально-магічний зміст, а виконують освітньо-естетичну завдання ознайомлення публіки з справжніми фольклорними творами. Ці виступи приваблюють численних глядачів і слухачів, які лише в рідкісних випадках (на площах і вулицях міст) залучаються до загального дійство (в основному - діти). Іноді масляничний обряд або його фрагменти відтворюються на фольклорних фестивалях (не обов'язково приурочені до днів самої масниці).
Таким чином, відбувається перетворення описаного виду традиційного фольклору в специфічний вид фольклоризму, що став взагалі характерною формою сучасної субкультури. Слід розрізняти комерційний фольклоризм як елемент «індустрії туризму», як явище сучасної масової культури (негативно оцінюваний авторитетними вченими Г. Мозером, Г. Баузінгером, К. Кестліном, Д. Антонієвич, М. Башковіч-Стуллі тощо) і, з іншого боку - продуктивні форми справді творчого фольклоризма як органічний процес адаптації, трансформації та репродукції фольклору в культурі сучасного суспільства, про що переконливо писали чеські та словацькі вчені О. Сироватка, М. Лещак. С. Швеглак, угорський теоретик В. Фойгт, німецький історик культури Г. штробах та ін [13]. Обидва ці виду фольклоризма - комерційний і творчий - проявляються в дослідах відтворення свят карнавального типу, що робить їх актуальними для порівняльних культурологічних досліджень.
На жаль, в той час, як проблема фольклоризма була предметом багатьох досліджень та дискусій в країнах Західної та Центральної Європи з початку 1960-х рр.., Радянська наука, по суті, проігнорувала цю проблему, незважаючи на те, що в В.М. Жирмунський у передмові до першого тому «Історії російської фольклористики» М.К. Азадовского (1958) позначив термін «фольклоризм як« широке суспільне явище », пов'язане з« боротьбою навколо тлумачення і використання фольклору в побуті російської літератури та культури ». Радянські вчені у 1930 - 1980-і рр.., Відійшовши від розширювального тлумачення фольклоризму, намічався в російській науці, обмежилися одним його видом - «фольклорними інтересами письменників» (формула М. К. Азадовского) і літературних критиків. Сам термін відсутній в радянських енциклопедичних словниках і з'явився вперше в додатковому (!), 9 томі Короткої літературної енциклопедії (1978). Таке тривале одностороннє висвітлення проблеми було наслідком пануючого вузького, літературно-центричного сприйняття фольклору як «мистецтва усного слова».
Той процес, який ми відзначили на прикладі весняного свята, характерний в наш час і для інших традиційних народних обрядів і свят (за винятком, мабуть, лише різдвяних святок) і взагалі - для багатьох видів традиційного фольклору в цілому. Простіше всього було тлумачити це явище як регрес народної культури, але, на наш погляд, його об'єктивно можна розглядати як закономірну зміну одного типу субкультури іншим типом субкультури, що створює нові цінності. Тому фольклоризм у повному обсязі може стати предметом найпильнішої уваги.
На закінчення спробуємо визначити основні загальні ознаки різних явищ (від архаїчного обряду до сучасного анекдоту), які об'єднуються в особливий тип субкультури. Незалежно від часу, середовища і місця виникнення ці явища характеризуються перш за все тим, що вони висловлюють потреба тих чи інших колективів і груп у неофіціозном самовираженні і взаимообщении. Вони - результат колективної творчості (якщо і зароджуються з ініціативи індивідуума, відриваються від нього і стають надбанням тієї чи іншої спільності, наражаючись при цьому більшою чи меншою трансформації, варіантності). Для них характерно, як правило, тимчасове збіг створення та публічного виконання, а також передача артефактів від однієї спільності до іншої і від покоління до покоління, що надає їм традиційність. Життя багатьох артефактів, як правило, тривала, але можливо і латентне їх існування, що має наслідком відродження як би зниклих з ужитку або забутих артефактів через покоління (від дідів до онуків), а то і через кілька поколінь (факт, встановлений видатним іспанським фольклористом академіком Менендес Підаль і підтверджений неодноразово в наш час). Явищам фольклорної субкультури властива здатність до саморозвитку, оновлення, актуалізації. Нарешті, слід відзначити включеність цієї субкультури в безперервний процес розвитку культури в цілому, вона функціонує як частина системи, знаходиться в різних зв'язках з іншими підсистемами, здатна до запозичення нових форм культури та способів передачі її досвіду і цінностей. При цьому вона була і залишається «низовий» культурою, що, втім, не знижує її значення в суспільному житті.
Список літератури
[1] Каган М.С. Філософія культури. СПб., 1996. С. 347.
[2] Там же. С. 99.
[3] Див: Чичеров В.І. Зимовий період російського народного землеробського календаря XVI-XIX ст. (Нариси історії народних вірувань). М., 1957; Пропп В.Я. Росіяни аграрні свята. Л., 1963; Різдвяна С.Б. Російська народна художня традиція в сучасному суспільстві. М., 1981; Некрасова М.А. Народне мистецтво як частина культури. М., 1983; Чистов К.В. Народні традиції та фольклор. Нариси теорії. Л., 1986; Гусєв В.Є. Російська народна художня культура (Теоретичні нариси). СПб., 1993.
[4] Богатирьов П.Г. Художні засоби в гумористичному ярмарковому фольклорі / / Питання теорії народного мистецтва. М., 1971; Шаповалова Г.Г. Сільська частівка в місті / / Етнографічний дослідження Північно-Заходу СРСР. Традиція і культура сільського населення. Етнографія Петербурга. Л., 1977; Блажес В.В. та ін Традиційний робочий фольклор у сучасному місті / / Фольклор Уралу. Вип. 5. Свердловськ, 1980; Некрилова А.Ф. Російські народні міські свята, розваги та видовища. Кінець XVIII - початок XX ст. Л., 1984 (2-е вид. СПб., 1989); Духовне життя сучасного суспільства. Т.1. Субкультури і етноси в мистецькому житті. М., 1996; Соколов К.Б. Субкультурне стратифікація і міський фольклор / / Традиційна культура. Науковий альманах I/2000. М., 2000.
[5] Див: Кагаров Є.Г. Що таке фольклор / / Художній фольклор. Т. 4-5. Л., 1929; Жирмунський В.М. Проблеми фольклору / / Сергію Федоровичу Ольденбургу. До п'ятдесятиріччя і науково-громадської діяльності. Л., 1934; Гусєв В.Є. Фольклор. Історія терміна і його сучасні значення / / Радянська етнографія. 1966, № 2; Путілов Б.М. Фольклор і народна культура. Ч.1. М., 1994; Van Gennep A. Le folklore. P., 1924; Varagnac AD Definition de folklore. P., 1938; Schulze FW Folklore. Zur Abteilung der Vorgeschchte einer Wissenschaftsbezeihnung. - Halle, 1949; Bayard SP The materials of folklore / / Journal of American Folklore. 1953, № 259; Dandes A. The study of Folklore. Prentice-Hall, 1965; Krzyzanowski Ju. Folklore / / Slownik folkloru polskiego. Warszawa, 1965; Strobach H. Folklore - Folklorepflege - Folklorismus. Tendenzen, Probleme und Fragen / / Jahrbuch fur Volkskunde und Kulturgeschichte. T. 25, 1982; Richtman-Augustin D. Folklore models and symbols / / Contribution to the study of contemporary folklore in Croatia. Zagreb, 1988;
[6] Каргін А.С., Хренов Н.А. Фольклор і криза суспільства. М., 1993. С. 13.
[7] Folk-Lore Record. Vol. II. Appendix. L.1879. P. 4.
[8] Див: Standard dictionary of folklore, mythology and legend. Vol. I. New-York, 1949. (Статті "Folklore" понад двадцять авторів).
[9] Honko L. 1) Four forms of adaption of tradition / / Studia Fennica. Vol. 26. Helsinki, 1981; 2) Possibilities of internationational cooperation and regulation in the safeguarding of folklore / / Newsletter, 1987. № 1. Вивчення фольклору в Скандинавії і Прибалтиці широко висвітлювалося в ж. "Newsletter" (Turku) та висвітлюється в новому періодичному виданні - NNF News. Abo. Eesti-Finland (з 1997 р. три випуски на рік).
[10] Newsletter / Published by Nordic institute of Folklore. Turku, 1987. № 1. P. 8. Зауважу, що в деяких публікаціях російською з. переклад не цілком точно відтворює формулювання документа. Ми дотримуємося в основному перекладу Б.М. Путилова в його книзі «Фольклор і народна традиція». СПб., 1994. С. 18.
[11] Богатирьов П.Г. Питання теорії народного мистецтва. М., 1971. С. 38-49, 297-366, 432-449.
[12] Бахтін М.М. Франсуа Рабле і народна культура Середньовіччя і Ренесансу. М., 1965; Лихачов Д.С., Панченко А.М. «Сміхової світ» Київської Русі. Л., 1976; Календарні звичаї та образи в країнах закордонної Європи. Кінець XIX - поч. XX ст. Весняні свята. М., 1977; Соколова В.К. Весняно-літні календарні обряди росіян, українців і білорусів XIX - поч. XX ст. М., 1979; Гуревич А.Я. Проблеми середньовічної культури. - М., 1981; Даркевіч В.П. Народна культура Середньовіччя. М., 1988; Івлєва Л.М. Ряджені в російській традиційній культурі. СПб., 1994; Masopustne tradice. - Brno, 1976; Lozica i Hrvatski karnevali. Zagreb, 1997. Серія статей колективу Загребського Інституту етнології та фольклористики, присвячена карнавальному свята Poklade, опублікована у другій половині 1980-х рр.. (Див. Щорічник Інституту "Narodna umjetnost").
[13] Гусєв В.Є. Фольклоризм як фактор становлення національних культур / / Формування національних кульутр в країнах Центральної та Південно-Східної Європи. Сб.ст. М., 1977; Земцовський І.І. Про сучасний фольклоризм / / Традиційний фольклор в сучасному мистецькому житті. Сб.ст. М., 1984; Moser H. Vom Folklorismus in Unserer Zeit / / Zietschrift fur Volkskunde. 1962. H.2. Bausinger H. Folklorismus in Europa / / Zeitschrift fur Volkskunde. 1969. H. 9; Bosrovic-Stulli M. O folklorizmu / / Zbornik za narodni zivot i obicaje juznih slavena. Knj. 45. - Zagreb, 1971; Sirovatka O. Folklorismus jako jev soucasne kulture / / Tradice Lidove kulture v zivote socialisticke spolecnosti. - Brno, 1974; Lescak M. Folklorizmus ako stimul inovacie folklornej tvorby / / Lidove umeni a dnesek. Brno, 1977; Le folklorisme d'hier et d'aujourd'hui. Kecskemet, 1978. Communication. 1-4; Vogt V. Folklor and Folklorismus today / / Folklorismus Bulletin. № 1. Budapest, 1979; Gusev V. Principal types of divsent-day folklorismus / / Folklorismus Bulletin № 2, 1980; Ibid. Типологія фольклоризма / / Folklor tarsadolom muveszet, 8. Kecskemet, 1981; Strobach H. Folklor - Folklorpflege - Folklorismus / / Jahrbuch fur Volkskunde und Kulturgeschichte. V. 25. Berlin, 1985.