У війни жіноче обличчя
«Як багато дівчат хороших, як багато ласкавих імен!» - Захоплювався своїми однолітками так улюблений ними в той довоєнний час популярний артист, засновник радянського джазу Л. Утьосов. І не без підстав захоплювався, адже красивими і розумними, стрункими та стрункими теперішні бабусі та прабабусі, безсумнівно, були.
І не їхня вина, що почалася війна, над молодими долями нависла гроза Великої Вітчизняної, що наймоднішою одягом виявилася солдатська форма або ватяна фуфайка, з «біжутерії» - хіба що червона зірочка на пілотці, та ще бойові нагороди.
Жити у воєнний час, неважливо, знаходишся ти в тилу чи на передовій, навіть чоловікові нелегко, а життєвий шлях жінки в цей період визначено можна вважати подвигом. Жінки на війні. Не всі з них дожили до перемоги, інші пішли потім. Що залишилося? Імена, ласкаві звучні імена в пам'яті рідних, знайомих, близьких. Незважаючи на смаки і капризи наших політиків, їх імена залишаться з нами.
Про війну люди, що були на фронті, майже всі згадують з великою неохотою. Вік, пережите відразу дають про себе знати.
На початку 1942-го Сазонової Наталії Яківні прийшла повістка з'явитися у військкомат. Вона вже встигла закінчити курси бухгалтерів. Дівчат її віку набирали на фронт в основному для роботи в медсанбаті, або рити окопи. Взявши з собою все необхідне для солдата, та ще єдине плаття, вона вирушила на призовний пункт.
Її і ще кілька дівчат відразу відправили на Україні. В училищі готували фахівців, що відрізняють по силуетах літаки. У 1942 році німці активно наступали і, так сталося, що всі п'ятеро опинилися в оточенні. Вискочити з нього їм не вдалося.
Одного разу вночі, зупинившись в одному з сіл і напоївши своїх допьяна, німець відпустив її і другу дівчину Настю. Для цього приніс дещо з старенькій одягу, попередивши, щоб ті йшли тільки вночі. Переодягнувшись у цивільне, дівчата в разі чого повинні були грати роль погонщіц худоби, які втратили або відстали від нього.
Опинившись на волі не вірили у своє щастя. Йшли тільки ночами. В одному з сіл постукали навмання у перший-ліпший будинок. Відкрила господиня, яка відразу визнала Наташу. Вона її бачила, коли ті відступали, довелося розповісти правду. Найбільше дівчата боялися, що їх видадуть. Але все обійшлося. На наступну ніч їх відправили через річку до своїх.
Свої їх прийняли за диверсантів. Документів не було, тому що при відході довелося їх знищити. Через кілька днів відправили їх у тил на поїзді під конвоєм, а далі в Тамбов на так звану «фільтрацію». Спали на сирому підлозі, замість подушок - мішок з листям. Не раз і тут її хотіли зламати, змушували зізнатися в тому, чого не було. Минуло чимало часу, перш ніж їй повірили. Запит дав результат на користь Наташі.
Наталю відправили знову в діючу армію. З початку січня 1943-го по жовтень вона служила в сто шістьдесят п'ятого Гвардійському відділенні батальйону зв'язку старшої телефоністкою. Незабаром її нагородили медаллю «За бойові заслуги».
На тій страшній війні багато довелося побачити. Одного разу вона передавала відомості, замаскувавшись в стозі сіна. І тут почався фашистський наліт. Стіг загорівся, дивом вдалося вціліти. Фашист, помітивши тікає, почав стріляти по ній. У цей момент поранило в ногу, від сильного удару в голову отримала контузію.
Через 30 років медаль «За відвагу» знайшла її, а пізніше - орден Вітчизняної війни 2-го ступеня.
Ці відомості нам передали родичі Сазонової Н.Я.
Гортаємо пожовклі від часу газети «Ленінська правда», «Російська провінція». Стаття «З любов'ю про війну». Це розповідь про Любов Степанівні Марчук.
Любов Марчук подала заяву про зарахування її до лав Червоної Армії.
Вісімнадцятирічною дівчині всюди відмовляли: і в райкомі комсомолу, і у військкоматі. Але вона добилася свого, зарахували в стрілецьку роту. Була поранена. Через тяжкої контузії на час втрачала слух і дар мови. Рядовим бійцем брала участь у боях за Київ, Білу Церкву, Прилуки.
Через рік, коли Люба була у званні сержанта, командувач фронтом генерал армії Ватутін направив її на курси удосконалення командного складу при Першому Українському фронті. Через півроку їй присвоїли звання молодшого лейтенанта і призначили на посаду командира взводу однієї з гвардійських частин.
Перший бій зі своїм взводом вона прийняла при форсуванні Дніпра на ділянці Вижгорода. Вісім разів намагалися переправитися на понтонних човнах через Дніпро. Незважаючи на запеклий вогонь противника, все ж рубіж на правому березі Дніпра вдалося зайняти.
Під Корсунь-шевченківської взвод Люби був атакований ворожою технікою. З раннього ранку до полудня бійці відбили кілька атак противника. Ожесточившиеся від невдач, фашисти кинули проти них танки. Сили були нерівні. Мовчки стежили бійці за наближенням залізних чудовиськ. Зовсім близько брязкає гусеницями «Тигр», ось він навалюється на траншею і зигзагами прасує її. На спину сиплеться земля. Люба почуває, як величезний тягар придавила її, але вона не дає собі розслабитися. Обламує, майже розгрібає мерзлі грудки землі.
Нарешті, вибралася. Скинувши з себе разом з землею і снігом страх перед смертю, піднялася, встала на весь зріст. І побачила: просто на неї рухається ще один розмальований білими плямами німецький танк. Затиснувши в руці плоску протитанкову гранату, Люба чекає, прикидаючи відстань. Тридцять метрів, двадцять п'ять, двадцять ... .. Лівою рукою висмикнула чеку. Оглушливий вибух. Танк важко розвернувся і завмер. Розірвана гусениця розорана землю. Наближається інший танк, треба метати гранату. А рука не слухається. Глянула - немає у неї правої руки, димить лише закривавлене плече. Вирвала чеку зубами, метнула лівої. А далі - туман, чорне провалля болю.
Побачивши підбитий танк, фашисти, мабуть, вирішили, що підступи до позицій російських заміновані і повернули в обхід. Поруч з Любині взводом наступав третій батальйон першої Чехословацької бригади, і чеські солдати, причаївшись у своїх траншеях спостерігали поєдинок російської жінки з фашистськими танками. І коли радянська артилерія перегородила шлях «Тиграм», кинулися до розпростертої на снігу Любі.
Права рука її була відірвана геть, ліва - по лікоть, з розпоротого чобота сочилася кров. Солдати оголили голови. Яскраво світило холодне січневе сонце. Перед поваленим ворожим танком - на снігу Любині руки, маленькі дівочі руки з вузькими долонями, перегородивши шлях ворогові. Але Люба вижила, лікувалася в кількох госпіталях, кілька разів її оперували. День Перемоги зустріла в госпіталі.
Після війни Люба закінчила інститут іноземних мов і працювала перекладачкою англійської мови. Одягала на руки протези і друкувала свої роботи на машинці.
Зараз її вже немає в живих, але пам'ять про ту, що залишила свої руки там, на узліссі, як запоруку вірності Батьківщині, жива.
Зараз ми розповімо про долю ще однієї бузулучанкі. Але не було б цієї великої легенди без Соболєва В.О.
Липень 1941. Вже місяць як почалася війна. Всі думи молодого хлопчини Володимира Олексійовича Соболєва були там, на фронті, де йшли важкі кровопролитні бої, і ось він добровольцем вступає до лав Червоної Армії. Його направляють до артилерійського училища, а вже в березні 1942 року в званні лейтенанта молодий офіцер прибуває на Західний фронт.
Артилерійська батарея, до якої входив вогневої взвод лейтенанта В.А. Соболєва, прикривала в той час штаб дивізії. Тут і відбулося бойове хрещення.
... До штабу дивізії проривалися танки. Наші артилеристи прямою наводкою відкрили вогонь, один танк був підбитий і загорівся, інші поспішили відступити. Не обійшлося без втрат і у взводі росіян: командир гармати убитий, два бійці поранено.
У лютому 1943 року 29-а гвардійська стрілецька дивізія (колишня 32-а Червонопрапорна Далекосхідна), до якої входив артилерійський полк, стрімко перейшла в наступ. На рахунку її було багато героїчних справ, до речі, це їй присвячена поема «Москва за нами». Для німецького командування вона була «чортової дивізією».
Запам'ятався Володимиру Олексійовичу бій, який став для нього фатальним. А було так. Розгорнувши знаряддя на пряму наводку, взвод лейтенанта В.А. Соболєва в перші ж хвилини бою знищив знаряддя противника з розрахунком, на що озлобленою німецькі артилеристи відповіли шквальним вогнем. Зав'язалася дуель, в ході якої загинув навідник одного з наших знарядь. Офіцер сам встав до прицілу і першими ж снарядами змусив замовкнути ще одне знаряддя противника. Артилерія великого калібру фашистів продовжувала вести ураганний вогонь. Лейтенант Соболєв був важко поранений осколком у ногу. Евакуювали офіцера два брати Єфремових, і, коли здавалося, що небезпека вже минула, пролунав вибух. Супроводжуючі були вбиті, а пораненого В.А. Соболєва підкинуло вгору і засипало брилами мерзлій землі, були пошкоджені хребет, друга нога та рука. Понад сім годин пролежав Володимир Олексійович без свідомості, поки не прибула похоронна команда. Тільки те, що він застогнав і виявив якісь ознаки життя, врятувало його від братської могили.
У медсанчастини довго радилися: ампутувати йому ногу чи ні. Хірург, колишній професор, вирішив спробувати лікувати. Зробили більше двох десятків уколів - поступово в нозі з'явилася чутливість. Після операції відправили в Братськ (нині Гагарін), де лікарі двічі рятували його ногу. Змінювалися адреси госпіталів. Соболєва поступово повертали до життя. Дванадцять операцій довелося перенести Володимиру Олексійовичу. Скільки разів відчай охоплювало його, але лікарі переконували, що все буде добре, головне - вірити у зцілення ...
Після одужання був направлений Соболєв в 189-й гвардійський артилерійський полк 56-ї стрілецької дивізії Прибалтійського штурмового батальйону. Артилеристи В. О. Соболєва вночі форсували річку Велику і захопили плацдарм на іншому березі. Несучи великі втрати, закріпилися і відразу ж підтримали вогнем атаку штурмового загону. Бойова завдання було виконано.
Своє двадцятиріччя старший лейтенант зустрів у бою за визволення столиці Латвії - Риги. Потім були бої у важкопрохідних болотах Лубанской низовини, за що офіцеру оголошено подяку від І. В. Сталіна.
У липні 1944 Володимир Олексійович був контужений, що вплинуло на здоров'я і слух. Це поранення позначається до цих пір.
У листопаді 1944 він знову на фронті вже в якості розвідника. Завдання, яке поставлено перед розвідкою, - виявити скупчення живої сили і вогневих засобів противника, командних пунктів та аеродромів, щоб потім коригувати вогонь корпусної артилерії. Німці засікли росіян і почали переслідування. Щоб збити собак зі сліду, довелося близько трьох кілометрів пройти у крижаній воді ... Чимало випробувань випало на долю бойового офіцера.
Тим часом маленька 14-річна Антоніна Тихонова працювала в колгоспі. Часто від втоми та безсилля давала волю сльозам. Але тоді всім було важко.
Коли прийшов час вибирати, з якою професією пов'язати своє життя, вибрала скрупульозну, але творчу - вирішила стати фінансистом. Закінчивши технікум, отримала направлення до Пензенської області, в селище Дівногорськ.
-Приїхала, стою на станції й не знаю, що робити. На чому їхати, в який бік? А вже темніти стало: страшно, холодно. Дивлюся, хлопчина стоїть, і з валізою, у військовій формі. Ну, думаю, хлопець серйозний - не пропаду. Питаю його:
-А ви куди їдете?
-В Дівногорськ.
-Візьміть мене з собою, я в цих краях ніколи не була.
Цим молодим хлопчиною і виявився Володя Соболєв, що їхав з Естонії у відпустку до батьків у рідне селище. Машина, що підвозив Антоніну і Володимира, не доїхавши до Сосновоборський кілька кілометрів, повернула в інший бік, і довелося йти через ліс.
-Як тебе звуть, красуня?
-Тося.
-Будемо знайомі, товариш Тося. Я - Володя. Не бійтеся, я вас проводжу.
-Будемо знайомі, товариш Володя ...
Через кілька днів запропонував вийти за нього заміж. Тося довго роздумувати не стала. Попередивши свою маму по телефону, що знайшла того, про кого мріяла, 20 вересня 1947 вийшла заміж і стала Антоніною Соболєвої. Але довго молоді бути разом не могли, медовий місяць пролетів швидко. Молода дружина залишилася чекатиме його вдома.
Для люблячих сердець найважче - відстань. Писали листи. Вони були докладними, теплими. Молоде подружжя не витримали і вирішили, що вони повинні бути поруч, як би складно це не було. І незабаром Антоніна Григорівна переїхала до місця служби чоловіка, на острів Даго до Естонії.
-Страшно було, навколо море і ми. Острів цей був військовим, і роботи для мене не було. Володя годував всю сім'ю. І кожного разу, відправляючи його на службу, молилася, щоб він повернувся живим і здоровим.
-Знаєте, що мене завжди рятувало? Її любов, а ще затишок, який тягнув додому ...
Після п'ятирічної служби на острові молодому лейтенанту дозволили повернутися на велику землю. Молода сім'я переїхала в місто Клоога під Таллін. Військовій сім'ї довелося кілька разів змінювати місце проживання, перш ніж вона освоїлася, переїхавши в Бузулук на прохання мами Антоніни Григорівни - Надії Федорівни. І про переїзд сім'я Соболєвим ніколи не шкодувала.
Демобілізувався капітан Соболєв вже в 1956 році. Спочатку працював воєнрук в школі, потім вступив на заочне відділення Пензенського педагогічного інституту на факультет історії, диплом про закінчення отримав у 1966 році. Усі наступні роки також присвячені педагогічної діяльності: був вихователем у школі - інтернаті, викладачем в лесхозтехнікуме. І, як само собою зрозуміле, вів військово-патріотичну роботу серед молоді. Довгий час був членом сприяння військового комісаріату.
Антоніна Григорівна продовжувала свою кар'єру з економічної спеціальності. Авторитет у цій галузі вона завоювала, працюючи ще до переїзду в Бузулук, тому проблем з працевлаштуванням на новому місці не було. За листом з колишнього місця роботи родина отримала нову квартиру.
-Скільки ми живемо, ніколи не лаялися. Дивуємося, чому молодь, не встигнувши пожити після весілля, розбігається. Адже ми жили, набагато важче, ніж зараз наші онуки. Зарплата маленька. Кута власного немає. Діти. У сім'ї головне - повагу і розуміння. Старенькі ми вже стали, а все одно підлаштовуємося один під одного. Військове минуле позначилося, і зараз мою Володю нелегко. Та й сама я не молода, ноги болять. А піду на ринок з паличкою і несу йому що-небудь смачненьке. Поки прийду, він мені підлоги помиє, пил протре. Цінувати треба одне одним.
-Я живу тому, що вона поруч зі мною, моя Антоніна. Адже коли я їхав у відпустку до своїх батьків, мене чекала інша дівчина. Але так вийшло, що ми з нею розлучилися. І тепер не знаю, що б було зі мною, якби я не зустрів тоді мою Тосеньку, мою мрію.
1961 поруч з ним кохана дружина і вірний друг Антоніна Григорівна, скільки турботи і уваги приділила вона своєму зраненому чоловікові!
Анастасія Пилипівна Курилович. Після закінчення семи класів, в 1935 році, надійшла учнем токаря в локомотивне депо ст.Новосергеевская, в тому ж році закінчила ці курси і стала самостійно працювати в депо токарем, де трудилася в цій якості до 1939 року.
Одного разу прочитала статтю в газеті знатної на всю країну жінки-машиніста, Зінаїди Троїцької, яка кинула клич «Жінки, на паровоз!», І пішла на курси помічників машиніста. Після закінчення курсів їй довірили працювати на паровозі кочегаром, а потім перевели помічником машиніста. Але тут почалася реорганізація на залізниці, і локомотивне депо на ст. Новосергевская закрили, а її перевели в локомотивне депо ст. Бузулук в тій же посаді. Так вона з 1940 року почала працювати і жити в Бузулуці.
Несподівано гримнула війна. Фашистська Німеччина віроломно напав на Радянський Союз, настав воєнний час. Довелося всю промисловість переводити на воєнний стан. Одна з найважливіших артерій країни - залізниця - терміново перебудувала свою роботу. По всій залізниці було введено військовий чіткий порядок. У цих умовах поїзна бригада, сформована з жінок, очолювана машиністом Анастасією Пилипівна Курилович, у складі помічника машиніста А. Приходченко, кочегара Н. Пирочкіной розпочала свою трудову вахту на ст.Бузулук.
«Війна, війна, скільки вона горя народу принесла. Скільки було пролито жіночих сліз, згадує вона, - коли везли на фронт ешелони здорових, молодих чоловіків, а назад йшли ешелони з пораненими, покаліченими солдатами. Серце кров'ю обливалося при вигляді змучених болем, сумних осіб солдатів. Всі перетерпіли, всі жахи війни винесли на своїх плечах. Нам доводилося працювати без вихідних днів і відпусток, та й відпочивати-то доводилося, говорить вона, - десь по 6-8 годин на добу, а ми були молоді, нам було полювання на танці, пісні заспівати, але часу не вистачало. Спасибі радянському уряду, яку одразу після війни звільнило жінок від тяжкої праці і повернуло їх у сім'ї ».
Настя стала працювати в локомотивному депо, їй як комуністу доручали різні роботи. Вона була лаборантом, техніком, бригадиром, потім майстром ливарного цеху. У 1952 році закінчила Пензенський залізничний технікум.
А. Ф. Курилович брала активну участь у заходах, прийнятих на партійних, профспілкових активах депо.
Карішіна Ганна Сергіївна - корінна бузулучанка. Закінчивши середню школу № 6 у 1942 році, була покликана Бузулуцькому міськвійськомат і спрямована на фронт. Анна служила в метеослужбі, де нарівні з хлопцями і дорослими чоловіками в будь-який час доби, за будь-яких погодних умовах передавала зведення для льотного складу. Доводилося працювати і під час бомбардувань. Ганна Сергіївна пройшла з частинами від Кавказу до Берліна. Після війни вступила до медичного інституту. Навчалася за фахом лікар-терапевт. Закінчивши інститут, влаштувалася в Самарі у виправно-трудову колонію лікарем. На пенсію Ганна Сергіївна пішла у званні майора внутрішньої служби. У 2002 році до Дня Перемоги їй було присвоєно звання по запасу - підполковник внутрішньої служби.
Єлизавета Петрівна народилася 5 лютого 1942 року в с.Червона Слобідка Бузулуцького району. Батько, Петро Васильович, учасник Першої світової війни, помер дуже рано, коли Лізі було 6 років, її сестричці - 5, а старшому - 7.
Як згадує Єлизавета Петрівна:
-Мені було 17 у 41-му, коли я закінчила бібліотечний технікум. На роботу мене взяли в Північний район, зарплата у бібліотекарів була маленькою і доводилося зводити кінці з кінцями. А тут війна і заклик добровольців на фронт. Я подала заяву ...
І ось Москва, потім Подольськ, де розташовувалися училища снайперів. Після підготовки її відправили на Карельський фронт.
День у день разом з іншими дівчатами-комсомолками ходила Олександра у військкомат і просилася на фронт, але всі умовляння були марні - заважали вік і відсутність військової спеціальності. Тоді зовсім юна Шурочка звернулася до секретаря міськкому комсомолу Г. Борсукової, яка і запропонувала всім бажаючим пройти курси радистів і йти служити. 22 серпня тринадцять комсомольців-добровольців були урочисто відправлено на курси радистів у г.Елабуга. У дерев'яній засувки вагона, прощаючись стояли: Шура Іванова (Кулик), Маша Іванова, Ганна Кудряшова, з юнаків - Микола Лаврентьєв і ін
А вже 7 листопада 1941 Олександра вирушила на Волховський фронт, під Новгород. Кілька діб разом з іншими солдатами вона добиралася до місця призначення і весь цей час ні в одного з них не було в роті крихти хліба.
Військові шляху непередбачувані. Потрапила Саша в ансамбль 52-ї армії. Не допомогли й аргументи, що вона пішла на фронт не пісні співати, а воювати, ні сльози.
Тільки потім Олександра Степанівна дізналася, що за завданням Політуправління армії Червонопрапорний ансамбль ім. Александрова набрали групу професіоналів і аматорів пісні, однією з яких була радистка Саша.
Практично за 2 роки ансамбль 52-ї армії дав тисячу концертів. У серпні 1943 року найактивніших учасників, в тому числі і А. С. Кулик, командування нагородило медаллю «За бойові заслуги».
На війні небезпека підстерігала на кожному кроці. Одного разу під Новгородом з Анею Пашінцевой (з Чкаловській області) Олександра відстала від групи. І, вирішивши наздогнати своїх швидше, вони зрізали шлях, а коли підійшли почули: «Чи знаєте ви, що йшли по мінному полю?!»
У жовтні 1943 року, коли концертну групу переправляли через Дніпро, щоб підтримати піснею, Олександра Кулик, застудившись в холодну, дощову погоду, захворіла і втратила голос. На цьому її гастрольна діяльність закінчилася. Пройшовши лікування в медсанбаті, вона працювала в польовому пересувному хірургічному госпіталі. Брала поранених, чергувала ночами і була постійним донором для тяжкопоранених.
Підійшов травня 1945. День Перемоги Шурочка зустрічала в Німеччині. Після демобілізації належало повернення до рідного Бузулук, потрібно було надолужувати згаяне за чотири роки війни. Олександра Степанівна заочно закінчила Бугурусланський педагогічний інститут. Більше двадцяти років вона навчалася вчителем російської мови і літератури в сільських школах Бузулуцького району: Преображення, Могутово, Кам'яної САРМ. Ось така доля склалася в Олександри Степанівни Кулик.
Велику роль в обороні Сталінграда зіграли артилеристи-зенітники.
Потужним вогнем вони прикривали від ворожої авіації війська, переправи, об'єкти. Безперервні розриви, грім артилерійських залпів стрясали повітря і землю - так бився героїчний Сталінград вдень і вночі.
Сліпучі промені прожекторів шукали фашистських стерв'ятників, трасуючі снаряди, кулі створювали моторошну картину, яку неможливо забути.
У важкі дні Сталінградської битви прийшло поповнення, місця приладником, далекоміра, зв'язківців зайняли дівчата. Війна перервала їх мирне життя, навчання, праця. Гарматний розрахунок командира 1-го знаряддя 1-ї батареї А. Мартинова також повний дівчиною. Наташ Єгорова була єдиною дівчиною в системі вогневого взводу. Наташа Єгорова Швидко освоїла роботу третього гарматного номера, і в найжорстокіші бої вона чітко, впевнено вважала дані для дистанційної трубки. При веденні розрахунків вогню Мартинов не помічав у Наташі ні розгубленості, ні ляку, червоноармієць Єгорова спокійно читала дані приладу. Дівчина за короткий час вивчала матеріальну частину і взаємозамінність гарматних номерів. Якби довелося в бою заманити заряджаючого, боєць-дівчина Наташа Єгорова виконала б і цю важку роботу.
Так, Наташ Єгорова - солдат-артилерист, загартований у Сталінградській битві. А скільки довелося цим молодим дівочим рукам перекопати сталінградської неслухняною кам'янистій землі при зміні бойових позицій, і незважаючи на втому, безсонні ночі, червоноармієць Наташа Єгорова - активний учасник художньої самодіяльності.
Багато минуло часу з дня закінчення війни. Посивіли дорогі бойові друзі, але пережите в ті грізні роки, мужність, хоробрість дівчат завжди залишиться в нашій пам'яті.
Наталія Олексіївна Єгорова-Кусюмова - мати багатьох дітей, бабуся онуків. Це вона - захисник Батьківщини. Це вона хоробро боролася за нашу спокійну і щасливе життя.
Валентина Яковлєва.
Поліна Баландіна-Трубчаева.
Зінаїда Постнікова.
Марія Єгорова.
Разумова Н.І. - Підривник партизанського загону бригади «Дяді Колі».
Курцева Є.Ф., Дробишева Є.І., Целовальнікова О.М. - Жінки трактористки, які працювали в роки війни в Бузулуцькому районі.
Колеснікова О.Т.
Об'якова М.І.
Клімова Марія Опанасівна - медсестра евакогоспіталю № 1662.
Кліманова В. - санітарка евакогоспіталю № 1662. За роки війни здала 15 л крові.
Шаропова Н.А. У 1942-46г.г. для порятунку життя поранених бійців здала 10,5 л крові.
Назайкинский Ф.А.
Матус-Рассохіна Н.М. - Медсестра партизанського загону «Кім».
Баєва П.А. - Зв'язкова партизанських загонів Українського штабу партизанського руху.
Боброва М.Г. - Військовий фельдшер оперативної групи штабу на Північно-Західному фронті і в 13 ленінградської партизанській бригаді 1942-44г.
Нікітіна Євгенія - приладист зап-1077. Сталінградський фронт, загинула в вересні 1942р. З листа Нікітіної Євгенії: «Коли розумієш сутність війни, становище своєї Батьківщини, нічого не шкодуєш для неї - Смерть не страшна».
Так, не шкодуючи сил, а часом і життя, відстоювали, як могли, слабкі жінки свою Батьківщину. Тому що були впевнені, що це остання війна, і не побачить нове покоління нічого подібного. Хто тоді підозрював, що попереду нас чекають Афганістан, Азербайджан, Таджикистан, Осетія, Чечня ....
І згадують роки фронтові,
Своїх друзів і тяготи негараздів,
Як у тій війні вберегли Росію,
Вписавши Перемогу в сорок п'ятий рік.
Б. Хвойко