Серед вже називалися перекладних творів, поширених в Стародавній Русі, звертає на себе увагу досить великий пласт літератури, який неможливо вважати християнської, оскільки офіційна церква її не визнавала, хоча і не відкидала повністю. Однак і язичницької її назвати неможливо: в ній фігурують біблійні персонажі, що описують події Священної християнської історії. Крім того, вона явно не має ні найменшого відношення до слов'янського язичництва. Саме тому пропонують виділити її в особливу - "третю" - культуру: ахрістіанскую - не християнську, але разом з тим і не антихристиянську. Ось, наприклад, як обгрунтовує свою точку зору на цю проблему Н.І. Толстой:
"Існував ще третє джерело, багато в чому прийнятий слов'янами спільно або майже одночасно з християнством. Мова йде про ту культуру - народної і міський, яка розвивалася і у Візантії, і частково на Заході як культура ахрістіанская, не християнська, але далеко не завжди антихристиянська. Ця культура була протиставлена християнству, подібно до того, як в слов'янському середовищі противополагалось християнство і язичництво, і це створювало певний симбіоз; слов'яни, запозичуючи християнство, брали і компоненти цього симбіозу. Так проникали в слов'янську середу елементи пізньої античності-еллінство, мотиви близькосхідних апокрифів, східного містицизму і західної середньовічної книжності, які, ймовірно, в слов'янській народній культурі і релігії не функціонували і не сприймалися як певна система, бо вони вже не утворювали такий і репродукції культурі, але які додали і надавали всій слов'янській культурі епохи минулого тисячоліття певний образ, особа, повноту і різнобічність її зовнішніх формальних і внутрішніх - ідеологічних і смислових - проявів і сутностей. З певною обережністю або умовністю до елементів означеної нами "третьої" культури можна віднести юродство (згодом стало одним з церковних інститутів), скомороство (періодично то гнане, то підтримуване можновладцями), міську карнавальну, ярмаркову майданчик і лубочную культуру, дожівшую до нашого століття і мала свою автономну еволюцію і свої локальні шляху розвитку ".
Зречення література як раз і була носієм цієї самої "третьої" культури. Про те, що читання її не заохочувалося церквою, можна судити за настійною рекомендацією, що збереглася в статті "Від Апостольських статутів" "Ізборник" 1073:
"Странска [відречених] книг усіх ухиляйся".
Мова йде про так звану апокрифічної літератури: творах, як верочітного (тобто дозволеного для зберігання і читання поза церквою), так і "помилкового" (безумовно забороненого для християн) характеру. Основну частину її складають грецькі та іудейські апокрифи. Останні прийшли на Русь як у грецьких перекладання і перекладах, так і в оригіналах. Серед них - "Сказання Єпіфанія Кіпрського про 12 камінні на ризі первосвященика", "Заповіти 12 патріархів", книги Еноха, Протоєвангеліє Якова, "Ходіння Богородиці по муках" (останні два твори лягли в основу сюжетів богородичних ікон, широко поширених на Русі), Хронік Єремії (Повість про поплененіі Єрусалима), "Ходіння Агапія до раю", "Одкровення Мефодія Патарского", а також численні інші апокрифи, що належали до числа верочітних. З XIII в. отримує популярність апокрифічне "Сказання Афродітіана" - перекладення другого розділу "Євангелія від Матвія", широко поширене в Східній і Центральній Європі. Багато апокрифи мають паралелі в талмудичної літературі і новоеврейском фольклорі.
Особливе місце в давньоруській книжності займали твори Йосипа Флавія ("Історія Іудейської війни" і "Іудейські старожитності"). Вони відомі в порівняно великій кількості списків, а також у вигляді прямих і непрямих цитат, розсіяних в оригінальних творах давньоруської літератури. Так, з усіх відомих літературних творів найбільше число прямих текстологічних паралелей "Слово о полку Ігоревім" має з VI книгою "Іудейської війни". Праці Йосипа Флавія володіли на Русі високим авторитетом і за своїм значенням ставилися чи не врівень з книгами "Священного писання".
Поряд з ними на Русі були популярними і "помилкові" апокрифи. Їх докладні переліки зустрічаються, починаючи з "Ізборника" 1073:
"Адам, Енох, Ламех, патріархи, молитва Йосипового, заповіт Мусін [Мойсея], Вихід Мусін, Псалми Саломона, Ільїн одкровення, Іосіно бачення, Софронія одкровення, Захар'їна явище, Якова повість, Петрове одкровення, вчення апостольські Варнави, Послання, діяння Паула , Наумова одкровення, вчення Климентове, Ігнатова вчення, Полукарпово вчення, Євангеліє від Варнави, Еванелія від Матвія [?]".
Принципово важливо відзначити, що цей індекс істотно відрізняється від грецького оригіналу і, очевидно, був адаптований до книжкового репертуару Стародавньої Русі.
Трохи пізніше на Русі широку популярність здобули так звані "Худі номоканунци" (від. грецьк.: Номоканон - "закон судний" або "мірило праведне", кодекс церковних установлень на всі випадки життя) - збірка порад і правил, не визнавався офіційною церквою. Вони сходили, мабуть, до єретиків-богомілів. Положення, зафіксовані в "Неправдивих церковних правилах" (буквальний переклад назви), були близькі народним уявленням про добро і зло, про сили природи. Не менш популярними в народі були, мабуть, різні місячника, громовника, астрології, ворожильні книги Рафлі, шестокрили (іудейські, хронологічні таблиці), Золота Матіца та інші твори, які становлять великий комплекс помилкових книг. Вони заборонялися офіційною церквою, проте продовжували зберігатися і переписуватися аж до кінця XVII ст. Багато хто з них використовувалися давньоруськими єретиками в якості основи або підтвердження своїх навчань.
Особливе місце у формуванні повсякденних уявлень давньоруської людини грали твори "світської" (за всієї умовності цього визначення) літератури. Вона представлена великою кількістю творів, що не піддаються суворому обліку.
Перш за все це численні візантійські хроніки (Георгія Амартола, Іоанна Малали та ін) і законодавчі акти (Керманичі книги, монастирські статути). Візантійські закони, поряд з Біблією, заклали основу давньоруського законодавства. Хроніки ж послужили зразком для зародження давньоруського літописання. Крім того, за допомогою хронік людина Стародавньої Русі, мабуть, вперше знайомився з набагато більш широким колом західно-європейської літератури. Так, антична література стала відома на Русі перш за все завдяки перекладання її в "Хроніці Іоанна Малали".
Велику роль в освоєнні культурної спадщини античного світу грали різні грецькі Ізборники (наприклад, "Бджола", що з'явилася на Русі не пізніше 1119 р.). Завдяки їм давньоруські читачі могли познайомитися з текстами Арістотеля, Платона, Гомера, Плутарха, Піфагора, Ксенофонта, Демокріта, Евріпіда, Геродота, Демосфена, Сократа, Епікура, Зенона та інших античних авторів. Саме рефлексією гомерівських сюжетів швидше за все є ряд образів, що зустрічаються у "Слові о полку Ігоревім" (Діва-Обида, "століття Трояни", Див та ін.) Посилання на "Омира" (Гомера) і деякі античні сюжети є в південноруському літописанні XII-XIII ст. Не виключено, що антична література була відома на Русі в оригіналах.
"Світський" характер мали "Повість про Акіра Премудрого", в основі якої лежала арамейською-вавилонська повість VIII ст. до н.е., і візантійське епічний твір "Девгеніево діяння" ("Діяння колишніх часів хоробрих людина"), відомі з перших століть давньоруської писемності. До творів подібного роду можна віднести і поширену, мабуть, вже в Київській Русі "Повість про Варлаама і Іоасафа" - перекладення історії Гаутами-Будди (Іоасаф - слов'янська транскрипція імені Бодхісатва), що має вигляд житійної повісті. В основу російського перекладу був покладений грецький текст, приписується Іоанн Дамаскін і висхідний до грузинської переробки ("Балаваріані") арабської книги "Білаухара і Будасафа". Не тільки сама "Повість", але й окремі притчі, що входять до неї, відомі у величезній кількості списків XIII-XVIII ст., Хоча переклад її, безсумнівно, був зроблений не пізніше XII ст.
Про те, наскільки широкий був коло перекладної літератури в Древній Русі (або іноземної літератури, читайте тут в оригіналі), можна судити хоча б по присутнього в "Повісті временних літ" під 6582 і "Києво-Печерському патерику" сюжету про біс у образі "ляха", які кидають квіти у ченців Києво-Печерського монастиря:
"Бе ж ... старець, міенемь Матвій: бе прозорливий. Единою бо йому стояще в церкві на місці своєму, в'звед очі свої, позрим по братії, іже стояти співаючи по обєми країнами на Крилосі, у вигляді обіходяща біса, в образі ляха, в луде, і носяща в пріполе цветьк, іже глаголять ліпок. І вжитку біля братью, стягуючи з лона лепок', вержаше на кого любо: аще прілняше кому квітку в співаючих від брати, мало постоявши і розслаблений розумом, провину створі каку любо, ізідяше ис церкви, шед в келію, і уняше, і не в'звратяшется в церква до відспівати; аще вержаше на другаго, і не прілняше до нього квітка, стояще міцний в неньі, Донди ж отпояху ранкову, і тоді ізідяше до своєї келії. Се ж виду старець, поведаша братії своєї ".
Єдиною літературної паралеллю до нього виступає буддійська сутра, відома, починаючи з середини II ст. н.е., в численних перекладах на китайську, Согдійської, тибетський, уйгурська та монгольська мови. Про той шлях, який вона пройшла, перш ніж перетворитися на давньоруський текст можна тільки здогадуватися.
Потрапляли на Русь і природно-наукові (кажучи сучасною мовою) трактати "космографії", описують світ, "Фізіології", що розповідали про тварин, які населяли далекі й близькі країни, "Шестодневе", що оповідали не тільки про створення світу (розповідь, висхідний до " Священному Писанню "і святоотцівському тлумачення його), але і про структуру Землі і Всесвіту (включаючи античну і західноєвропейську середньовічну природничо традицію). Найавторитетнішою вважалася "Космографія", приписувана Козьму Индикоплова. З безлічі "Шестодневе" в ранньому періоді найбільш популярним був "Шестоднев" Іоанна, екзарха Болгарського.
Знайомство з пам'ятниками літератури Західної Європи та Сходу не тільки розширювало кругозір давньоруських книжників, а й сприяло залученню давньоруської культури у контекст світової культури. Формуючи певною мірою повсякденні уявлення давньоруської людини про світ та історії, перекладні твори справили великий вплив на розвиток оригінальної давньоруської літератури.
До явищ "третьої" культури, мабуть, можуть бути віднесені і численні згадки "бісівських ігор", "сотонинские пісень" і "плясанія". Характеристика їх як нехристиянських ("бісівських", "сотонинские" і т.п.) без додаткових роз'яснень, що дозволяють більш-менш повно відновити їх суті, не дає достатніх підстав для віднесення їх до власне язичеських обрядів.