Транспортне право

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Транспортне право

навчальний посібник

Укладач:

Кафедра економічної теорії та права

ЗМІСТ

ВСТУП

Глава i. Загальна частина

§ 1. Поняття і предмет транспортного права

§ 2. Види транспорту. Управління транспортом

Глава II. Джерела правового регулювання

§ 1. Поняття джерел транспортного права

§ 2. Транспортне право і транспортне законодавство

Глава III. Договір перевезення вантажів

§ 1. Поняття та види договорів перевезення

§ 2. Підстави для укладання договору перевезення

§ 3. Договір перевезення вантажів

§ 4. Елементи зобов'язання з перевезення.

§ 5. Підстави припинення договору перевезення

§ 6. Відповідальність перевізника за неподання транспортних засобів і відправника за невикористання поданих транспортних засобів

§ 7. Відповідальність перевізників та вантажовідправників за незбереження вантажів

§ 8. Відповідальність перевізника за прострочення доставки вантажів

Глава IV. Перевезення вантажів у прямому змішаному сполученні

§ 1. Особливості перевезення вантажів у прямому змішаному сполученні

§ 2. Вузлові угоди

Глава V. Договір перевезення пасажирів

Додаток

ВСТУП

В економічному житті нашої країни відносини, пов'язані з транспортом, мають важливе значення. Транспорт є сполучною ланкою економіки країни, що становлять єдиний комплекс, який охоплює всі види суспільного виробництва, розподілу та обміну. В даний час розвиток і вдосконалення транспортного законодавства здійснюється дещо своєрідно. Цивільний кодекс України в гл.30 визначає і регулює лише найбільш важливі, принципові положення, що стосуються перевезень вантажів, пасажирів, а також інших транспортних зобов'язань. Ці положення повинні обов'язково враховуватися чинним транспортним законодавством, незалежно від того, включені вони в транспортні статути і кодекси чи ні.

Разом з тим хотілося б звернути увагу на одну обставину, яка має суттєве значення при вивченні транспортного права та транспортного законодавства.

Транспортне законодавство є найбільш стабільним законодавством, і основні його положення, що регулюють відносини, пов'язані з укладенням договору перевезення, з подачею транспортних засобів, відповідальністю за їх невикористання, втрату, ушкодження вантажів, пред'явленням претензій і т.д., продовжують залишатися незмінними вже багато років . Це дозволило використовувати в цій роботі висловлювання і судження відомих юристів минулих років з різних спірних аспектів транспортного законодавства, які продовжують бути актуальними і донині і допомагають краще зрозуміти і оцінити чинне транспортне законодавство, зробити правильні висновки щодо деяких проблем, існуючих у транспортних зобов'язаннях в даний час. Таким чином, навчається знайомиться не тільки з положеннями транспортного законодавства, а й з теоретичним обгрунтуванням тих чи інших положень, закладаючи науковий фундамент своєї майбутньої спеціальності.

Коло відносин, які регулюються в цій роботі, дуже широкий. Це відносини, пов'язані з поняттям транспортного права, системою та структурою транспортного законодавства всіх видів транспорту, поняттям та укладанням договорів перевезення на різних видах транспорту, з відповідальністю транспортних організацій та клієнтури за неналежне виконання транспортних зобов'язань, транспортними договорами та інші правовідносини у сфері транспорту.

Глава i. Загальна частина

§ 1. Поняття і предмет транспортного права

В умовах переходу до ринкової економіки відносини, пов'язані з транспортом, набувають важливого значення. Відмітна особливість транспорту як галузі матеріального виробництва полягає в тому, що він не створює нових матеріальних цінностей і тому не збільшує багатства суспільства. Його продукція - діяльність по територіальному переміщенню вантажів або людей.

Транспорт є сполучною ланкою економіки країни, що охоплює всі види суспільного виробництва, розподілу та обміну. Від регулярної, чіткої роботи транспортних підприємств, своєчасної перевезення вантажів і пасажирів залежить ритмічна робота промисловості, торгівлі і т.д.

Для визначення предмета транспортного права необхідно виявити специфічний ознака відносин, регульованих цим правом. Транспортне право регулює відносини, пов'язані з перевезеннями на всіх видах транспорту. Отже, предметом транспортного права є суспільні відносини між транспортними підприємствами і клієнтурою, що виникають у зв'язку з наданням послуг по використанню транспортних засобів для здійснення перевізного процесу.

Розглядаючи місце транспортного права в системі права, слід виходити з такого.

Транспортне право являє собою сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у зв'язку з організацією та діяльністю транспортних підприємств, відносини між транспортними підприємствами та їх численної клієнтурою, користується транспортними засобами, а також між самими транспортними підприємствами як одного, так і різних видів транспорту .

Загальноприйнято розмежовувати галузі права за предметом і методом правового регулювання. Цілком очевидно, що предметом правового регулювання в окремій галузі права повинен служити однорідний коло суспільних відносин. Однак нерідко такі однорідні суспільні відносини (як, наприклад, у транспортній діяльності) складаються і розвиваються під впливом ряду галузей права: цивільного, адміністративного, трудового і т.д. У таких випадках виникає необхідність в додаткових заходах, що дозволяють визначити предмет даної галузі права. У цьому сенсі найбільш важливе значення має метод правового регулювання, під яким розуміється юридичний засіб впливу, що застосовується при правовому регулюванні суспільних відносин. Тільки єдність предмета і методу регулювання є правильним класифікаційним ознакою розподілу норм права за галузями. Особливістю транспортного права є те, що воно поєднує в собі владно-організаційні відносини, що регулюються адміністративним правом, і майнові відносини, що регулюються цивільним правом. Однак таке поєднання саме по собі не є достатньою підставою для виділення транспортного права в самостійну галузь. Транспортне право являє собою комплексну галузь права, регулює різні за характером відносини, що виникають у процесі взаємовідносин транспортних підприємств з клієнтурою, коли такі відносини потребують спеціальному правовому регулюванні через їх особливостей. Загальна мета об'єднання в єдиному комплексі транспортного права норм різних галузей права: цивільного, адміністративного, трудового, земельного і т.д. - Регулювання діяльності різних видів транспорту як єдиної транспортної системи країни. Норми транспортного права регулюють переважно відносини між транспортними підприємствами та їх клієнтурою з перевезень вантажів, пасажирів, багажу, що відрізняються великим різноманіттям і складністю, і тому вивчення їх у навчальних закладах виділяється в спеціальний самостійний курс. У цих взаєминах (перевізника і клієнтури) є ряд моментів, які регулюються загальними нормами, що відносяться до всіх видів транспорту. Сюди відносяться, наприклад, укладення довгострокових договорів, подача транспортних: засобів, відповідальність за невиконання зобов'язань, тарифи, пред'явлення претензій та позовів і т.д. Спеціальні частини транспортного права: залізничне, внутренневодного, повітряне, морське та автомобільне право - стосуються конкретних питань, що регулюють відносини на кожному виді транспорту з урахуванням його специфіки - оформлення транспортних документів, порядок ліцензування транспортної роботи і т.д.

§ 2. Види транспорту. Управління транспортом

Управління транспортом має своїм завданням вчасно і якісно забезпечити подальший розвиток і вдосконалення транспорту країни, життєдіяльність усіх галузей економіки і на цій основі сприяти більш повному задоволенню матеріальних і культурних потреб суспільства.

Відповідно до Закону України "Про транспорт" від 10.11.94г. єдину транспортну систему України становлять:

-Транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен);

-Промисловий залізничний транспорт;

-Відомчий транспорт;

-Трубопровідний транспорт;

-Шляхи сполучення загального користування.

Цим же Законом визначається склад і землі кожного з видів транспорту.

Головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики в галузі транспорту, у сфері використання повітряного простору України та навігаційно-гідрографічною забезпечення мореплавання є Міністерство транспорту України (Мінтранс України).

Мінтранс України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Правовий статус Мінтрансу України та його основні завдання визначаються Положенням про Міністерство транспорту України, затвердженого Указом Президента України від 11 травня 2000 року N 678/2000 із змінами і доповненнями, внесеними Указами Президента України від 26 листопада 2001 р. № 1144/2001, від 27 березня 2002 р. № 304/2002.

У межах своїх повноважень Мінтранс України організовує виконання актів законодавства України і здійснює контроль за їх реалізацією. Мінтранс України в межах своїх повноважень, на підставі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання.

Очолює Мінтранс міністр, якого призначає на посаду і звільняє з посади в установленому законодавством порядку Президент України.

Організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності Мінтрансу України здійснюється Державним секретарем, якого призначає на посаду за поданням Прем'єр-міністра України та звільняє з посади Президент України. Державний секретар є подотчним і підконтрольним Міністру.

Через Міністра транспорту України Кабміном спрямовується і координується діяльність Державної служби автомобільних доріг України.

Для узгодженого вирішення питань, які відносяться до компетенції Мінтрансу України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності в Міністерстві утворюється колегія у складі Міністра (голова колегії), Державного секретаря, його першого заступника та заступника (за посадою), керівників органів державного управління, які створені в складі Мінтрансу України, інших керівних працівників Міністерства, а також підприємств, установ і організацій, що належать до сфери управління Мінтрансу України.

Мінтранс України є юридичною особою. У складі Мінтрансу України Кабінетом Міністрів України можуть бути створені органи державного управління (департаменти, служби, інспекції).

Державний департамент автомобільного транспорту (Укравтотранс) є органом державного управління в галузі автомобільного транспорту і діє у складі Мінтрансу та йому підпорядковується.

Правовий статус цього органу визначається Положенням про Державний департамент автомобільного транспорту, затвердженого постановою КМУ від 30.03. 2000р. № 586, з наступними змінами та доповненнями.

Укравтотранс видає накази організаційно-розпорядчого характеру. Очолює його директор, якого призначає на посаду і звільняє з посади Кабінет Міністрів за поданням Міністра транспорту. Для розробки основних напрямків розвитку автомобільного транспорту, вирішення найважливіших питань діяльності створюється колегія Укравтотрансу. Персональний склад колегії затверджується Міністром транспорту.

Державний департамент авіаційного транспорту (Укравіатранс) є органом державного управління, який діє у складі Мінтрансу та йому підпорядковується. Укравіатранс діє на підставі Положення про Державний департамент авіаційного транспорту, затвердженого постановою КМУ від 29.03. 2000 р. N 573, з наступними змінами та доповненнями.

Укравіатранс очолює директор, якого призначає на посаду і звільняє з посади Кабінет Міністрів України за поданням Міністра транспорту.

Державний департамент морського і річкового транспорту (Укрморрічфлот) є органом державного управління в галузі морського і річкового транспорту, який діє у складі Мінтрансу та підпорядковується йому. Створений на базі Державної адміністрації морського і річкового транспорту у складі Міністерства транспорту як орган державного управління.

Діє на онсованіі Положення про Державний департамент морського і річкового транспорту, затвердженого постановою КМУот 30.03. 2000 р.. N 584, з наступними змінами та доповненнями.

Укрморрічфлот очолює директор, якого призначає на посаду і звільняє з посади Кабінет Міністрів України за поданням Міністра транспорту.

Положення про структурні підрозділи Укрморрічфлоту затверджує Директор Укрморрічфлоту. Укрморрічфлот є юридичною особою.

Державна адміністрація залізничного транспорту (Укрзалізниця) - є органом управління залізничним транспортом загального користування, підвідомчим Мінтрансу.

Діє на підставі Положення про Державну адміністрацію залізничного транспорту України, затвердженого постановою КМУот 29.02. 1996 р. № 262, з наступними змінами та доповненнями.

До сфери управління Укрзалізниці входять Донецька, Львівська, Одеська, Південна, Південно-Західна і Придніпровська залізниці, а також інші об'єднання, підприємства, установи та організації залізничного транспорту за переліком, встановленим Мінтрансом.

Укрзалізниця здійснює централізоване управління процесом перевезень у внутрішньому і міжнародному сполученні та регулює виробничо-господарську діяльність залізниць у сфері організації цього процесу.

Укрзалізниця в межах своєї компетенції видає накази, обов'язкові для виконання залізницями та підприємствами, що входять до сфери управління Укрзалізниці, організує і контролює їх виконання.

Укрзалізниця є юридичною особою. Укрзалізницю очолює генеральний директор, який має заступників, які призначаються Кабміном за поданням Міністра транспорту.

Для розробки основних напрямів розвитку залізничного транспорту, вирішення найважливіших питань його господарської діяльності створено Раду Укрзалізниці. Склад Ради та положення про нього затверджуються Міністром транспорту.

Глава II. Джерела правового регулювання

§ 1. Поняття джерел транспортного права

Під джерелом транспортного права розуміють звичайно ту юридичну форму, в якій виражається правотворча діяльність держави і за допомогою якої воля законодавця стає обов'язковою для виконання. У складі транспортного законодавства розрізняють такі основні джерела права: закони, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, накази Міністерства транспорту України, інші підзаконні нормативні акти.

Визначає положення по відношенню до всіх інших законів займає Конституція України як основний закон нашої держави. Конституція є джерелом транспортного права, виступаючи в якості юридичної бази його розвитку.

Безсумнівно, важливе джерело транспортного права - це Цивільний кодекс України, який сконцентрував в окремому розділі норми, що регулюють основні положення з перевезенням: про договір перевезення вантажів і пасажирів, перевезення транспортом загального користування, подачу транспортних засобів, навантаження і розвантаження вантажу, відповідальності перевізника, претензії і позовах і т.д.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 12.09.91 р. "Опорядке тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР", джерелами транспортного права є також законодавчі акти Союзу РСР, які регулюють відносини, пов'язані з транспортом, і не врегульованим українським законодавством. Зазначені законодавчі акти застосовуються на території України в частині, що не суперечить Конституції та чинному законодавству України.

До основних законів, які регулюють діяльність транспорту належать закони України "Про транспорт" 1994 р., "Про залізничний транспорт" 1996 р., "Про дорожній рух" 1993 р., "Про трубопровідний транспорт" 1996 р. та інші закони, що містять правові норми, що регулюють ті чи інші відносини в галузі транспорту.

Джерелами транспортного права є також транспортні статути і кодекси. Вони детально регулюють відносини, що виникають на транспорті. Це Статут залізниць України (1998 р), Повітряний кодекс України (1993 р), Кодекс торговельного мореплавства України (1994 р), Статут внутрішнього водного транспорту СРСР (1955 р), Статут автомобільного транспорту УРСР (1969 р).

До числа джерел транспортного права належать укази Президента України, що регулюють найбільш важливі і конкретні сфери транспортних відносин.

Джерелами транспортного права є також підзаконні акти, які можна розділити на дві групи: 1) постанови і розпорядження Уряду України і 2) інструкції, постанови і правила, які виходять від міністерств і відомств.

Міністерству транспорту України надано право погоджувати, затверджувати в установленому порядку і видавати обов'язкові для виконання всіма юридичними та фізичними особами, які діють у транспортному комплексі, правила, керівництва, положення, стандарти, норми, інструкції та інші нормативні акти, в тому числі міжвідомчого характеру, за питань, віднесених до його компетенції, і давати по них роз'яснення.

До джерел транспортного права в даний час слід також віднести звичаї ділового обороту. Звичаєм ділового обороту визнається що склалося і дуже що застосовується правило поведінки, не передбачене законодавством, незалежно від того, зафіксовано воно в будь-якому документі (опубліковано у пресі, викладено у набрав законної сили рішення суду по конкретній справі, який містить подібні обставини і т. п.). Наприклад, згідно ст.160 Кодексу торговельного мореплавства України (КТМУ) за відсутності відповідної угоди сторін питання про термін доставки вантажу дозволяється на основі звичаїв, що діють в даному порту.

Джерелами транспортного права слід вважати також постанови Пленумів Верховного Суду України та Вищого Господарського Суду, які забезпечують одноманітність судової практики і яким надано право давати керівні роз'яснення судовим органам з питань застосування чинного транспортного законодавства при розгляді судових спорів.

§ 2. Транспортне право і транспортне законодавство

Транспортне право і транспортне законодавство - поняття, тісно пов'язані один з одним, але не тотожні: якщо перше являє собою сукупність норм права, то друге - це сукупність нормативних актів.

Систему нормативних актів, що містять норми, що регулюють транспортні відносини, називають транспортним законодавством. Транспортному законодавству притаманні певні особливості, які складалися як під впливом об'єктивних умов, так і в результаті суб'єктивних уявлень законодавця про доцільність прийняття тих чи інших рішень в галузі правового регулювання діяльності транспорту. Разом з тим, слід особливо підкреслити, що транспортне законодавство України увібрало в себе всі основні положення транспортного законодавства Союзу РСР. Це стосується визначення договору перевезення вантажу і пасажирів, положень, пов'язаних з відповідальністю за неподання транспортних засобів, втрату, нестачу і пошкодження (псування) вантажу або багажу, регулювання відносин при перевезенні вантажів у прямому змішаному сполученні. При порівнянні діючого транспортного законодавства України з раніше діючим законодавством Союзу РСР спостерігається певна наступність основних положень, що регулюють відносини на транспорті. Це, безумовно, впливає на вивчення чинного транспортного законодавства.

Аналізуючи законодавство про транспорт, слід відзначити наступні притаманні йому особливості.

1. Транспортне законодавство є найбільш кодифікованим масивом в українському законодавстві. На всіх видах транспорту прийняті і діють транспортні статути і кодекси, що регулюють значну кількість відносин між перевізниками та клієнтурою, причому це законодавство постійно удосконалюється, розвивається динамічно, з урахуванням розвитку економіки країни.

Особливо чітко це можна простежити на прикладі розвитку законодавства про залізничні перевезення (на аналізі статутів залізниць). За період з 1920 року до теперішнього часу було прийнято сім статутів залізниць (ВЗ СРСР 1920р., ВЗ СРСР 1922р., ВЗ СРСР 1927р., ВЗ СРСР 1935р., ВЗ СРСР 1954р., ВЗ СРСР 1964р., ВЗ Україні 1998р) і якщо в першому Статуті залізниць 1920 року було всього 47 статей, то Статут залізниць 1922 складався з 76 статей та більш детально регулював взаємовідносини вантажовідправників (вантажоодержувачів) і залізної дороги, а Статут залізниць 1927 містив 128 статей і конкретизував ті положення, які були закладені в Статуті залізниць 1922 року. У ньому більш докладно регламентувався порядок пред'явлення претензій до залізниці, вказувалося, які саме документи додаються до претензії (цього не було в колишніх статутах), детально розглядалося питання про позовну давність.

Статутом залізниць 1935 регламентувався ще більш широке коло питань. У ньому був розділ, в якому детально регулювалися питання планування перевезень вантажів, уточнювалося, які документи можуть бути представлені в якості підстави для пред'явлення претензії.

Найбільш докладно взаємини перевізника і вантажовідправників (вантажоодержувачів) регулювалися Статутом залізниць 1954 року. На відміну від попередніх статутів, він регулював прямі змішані перевезення вантажів за участю інших видів транспорту; спеціальний розділ був присвячений залізничним під'їзних шляхах незагального користування. Статут більш чітко і конкретно регулював питання, які не отримали повного відображення в попередніх статутах (він складався з 228 статей).

Ця тенденція збереглася і в Статуті залізниць 1964 року, який чітко регулював взаємовідносини вантажовідправників (вантажоодержувачів) із залізницею. Статут містив у собі цілий ряд питань, яких не було в раніше діючих статутах (наприклад про порядок поповнення недовантаження), в той же час об'єм його дещо скоротився (він складався з 179 статей), що було досягнуто за рахунок більш чітких і конкретних формулювань.

Статут залізниць 1998 відобразив у своєму змісті перехід держави до ринкової економіки. У Статуті, виходячи з ринкових відносин, не передбачається державне планування перевезень вантажів. У ньому встановлено, що перевезення вантажів по залізницях здійснюються відповідно до заявок вантажовідправників, що, безсумнівно, свідчить про розширення їхніх прав. До Статуту включені диспозитивні норми, що дають можливість залізницям і учасникам залізничного перевезення вирішувати питання за взаємною домовленістю, що створює основу для розвитку рівноправних партнерських відносин. У той же час основні положення, пов'язані з договором перевезення вантажів і пасажирів, подачею транспортних засобів, відповідальністю за порушення зобов'язань, і інші залишилися незмінними, що свідчить про певну стабільність у відносинах, що регулюють залізничні перевезення.

Аналогічне розвиток отримало законодавство про повітряних, морських і річкових перевезеннях. Статути і кодекси, що регулюють ці перевезення, були прийняті значно пізніше, ніж перші статути залізниць, і, природно, врахували досвід раніше розроблених документів.

Кілька своєрідно розвивалося законодавство, що регулює перевезення автомобільним транспортом. До 1969 року про них не було кодифікованого акту. Перевезення вантажів і пасажирів регулювалася великим числом нормативних актів. У 1969 році був прийнятий Статут автомобільного транспорту УРСР.

2. У транспортному законодавстві відбивається особливість договорів, що укладаються транспортними підприємствами з великим колом клієнтури: це і обмежена відповідальність транспортних підприємств за порушення договірних зобов'язань, і обов'язкове пред'явлення претензій до транспортних підприємств і т.д.

3. На транспортне законодавство досить відчутно впливає законодав-ництво в галузі міжнародного транспорту, причому цей вплив носить взаємний характер: в окремих випадках внутрішнє законодавство знаходить відображення в законодавстві, регулюючому міжнародні перевезення. Особливо цей вплив відчувається при аналізі статей Повітряного кодексу України та Кодексу торговельного мореплавства України.

Наприклад, у сфері торгового мореплавання основним міжнародним угодою є Брюссельська конвенція 1924 року, протокол якої містить спеціальну обмовку про те, що учасники Конвенції можуть ввести її в дію, "або надавши їй силу закону, або включивши в своє національне законодавство правила, прийняті Конвенцією в формі, що відповідає цим законодавством "(Садиков О. М. Правове регулювання міжнародних перевезень М., 1981. С.52, 222). Кодекс торговельного мореплавства у своїх статтях відбив усі найважливіші положення Брюссельської конвенції (наприклад, порядок складання коносамента та його реквізити - ст.138, 139, 140 КТМ України).

Норми транспортних конвенцій підлягають обов'язковому застосуванню в процесі функціонування міжнародного транспорту, у взаєминах країн, які уклали відповідну конвенцію.

§ 3. Транспортне законодавство: його система і структура

В силу певних причин в процесі свого становлення та розвитку транспортного законодавства склалося в більш-менш чітку систему нормативних актів, згрупованих за сферами діяльності (перевезення вантажів залізничним, морським, річковим, повітряним, автомобільним транспортом, перевезення пасажирів і т.д.).

Система транспортного законодавства може бути підрозділена на горизонтальну і вертикальну структури. В основі першої лежать горизонтальні зв'язки між елементами системи транспортного законодавства, зазвичай похідні від характеру взаємозв'язків між складовими частинами предмета регулювання. Для вертикальної ж структури транспортного законодавства характерна взаємозв'язок законодавчого матеріалу за іншою ознакою - по вертикальних, ієрархічним зв'язків між його елементами, з відносин субординації.

За своїм змістом акти, що входять в горизонтальну і вертикальну структури системи транспортного законодавства, поділяються на кодифікаційної-комплексні і прості. До кодифікаційної-комплексним актів належать такі акти, які мають своїм предметом різнорідні суспільні відносини, що припускає використання двох або декількох юридичних методів. Прикладом таких актів є транспортні статути і кодекси.

Простими є такі акти, які не суперечать кодифікаційних актів і можуть лише уточнювати, доповнювати і конкретизувати їх. Наприклад, такими актами на транспорті є Правила перевезень вантажів і пасажирів, що діють на кожному виді транспорту, які уточнюють і конкретизують положення, закріплені у транспортних статутах і кодексах.

В основі горизонтальної структури транспортного законодавства лежить система законодавчих актів, які відрізняються великою різноманітністю за змістом та формою. Вона регулює питання, які стосуються всіх видів транспорту (залізничного, річкового, морського, повітряного, автомобільного). У цю систему входять законодавчі акти самого високого рівня: закони України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, а також акти про окремі види транспорту (залізнично-транспортне законодавство, внутренневодного транспортне законодавство, морське транспортне законодавство, повітряно-транспортне законодавство, автомобільно- транспортне законодавство).

Систему зазначених актів очолює Цивільний кодекс України, гл.30 якого присвячена перевезення вантажів і пасажирів. У ст. ст.358-368 Цивільного кодексу регулюються положення, які є загальними для всіх видів транспорту: поняття договору перевезення вантажів і пасажирів; питання відповідальності за втрату, псування, нестачу і пошкодження вантажу або багажу; порядок пред'явлення претензій і позовів і т.д.

Особливістю цих актів є те, що в них регулюються положення, що стосуються всіх видів транспорту.

У системі горизонтальної структури транспортного законодавства слід виділити законодавство, яке регулює безпосередньо питання про окремі види транспорту. Воно складається з актів про управління транспортними міністерствами і відомствами, їх компетенцію, структуру. У неї входять також кодифікаційної-комплексні акти, що містять не тільки цивільно-правові норми, але і норми інших галузей права. До них слід віднести всі транспортні статути і кодекси. Це Статут залізниць України (1998 р), Повітряний кодекс України (1993 р), Кодекс торговельного мореплавства України (1994 р), Статут внутрішнього водного транспорту (1955р), Статут автомобільного транспорту (1969 р).

Яке ж співвідношення цих кодифікаційних актів з Цивільним кодексом України? Відповідно до ст.2 Цивільного кодексу цивільним законодавством регулюються договірні й інші зобов'язання, а також інші майнові відносини, тобто Цивільний кодекс по своїй суті є актом, що має в певній частині загальне значення для кодифікаційної-комплексних транспортних актів.

Разом з тим слід мати на увазі, що Цивільний кодекс - галузевої (цивільно-правовий) кофікаційні акт, а Кодекс торговельного мореплавства, Повітряний кодекс, Статут залізниць - кодифікаційні акти комплексного характеру, що містять не тільки цивільно-правові норми, але і норми інших галузей права. Цивільний кодекс набуває, наприклад, для Кодексу торгового мореплавання у відповідній його частині загальне значення, згідно прямою вказівкою на це в ст.1 КТМ Україні. Хоча вказівку, аналогічне ст.1 Кодексу торгового мореплавання, відсутня в інших кодифікаційних транспортних актах, але фактично вони перебувають у такому ж положенні в силу існуючої логічної і системного зв'язку між ними і Цивільним кодексом.

В основі вертикальної структури системи транспортного законодавства лежить ієрархічна побудова його нормативних актів.

Транспортне законодавство являє собою єдину взаємозв'язану підсистему цивільного законодавства. Її складовими елементами є найважливіші акти, що регулюють транспортні відносини на всіх видах транспорту. На чолі окремих системних утворень транспортного законодавства стоять великі кодифікаційні акти. Це транспортні статути і кодекси. Решта акти, що входять в цю систему, регулюють понад приватні питання і знаходяться в ієрархічній залежності від такого великого акту, хоча і приймаються і затверджуються одним і тим же органом. Особливо чітко це можна простежити при вивченні ієрархічної будови системи актів, що регулюють відносини на залізничному, морському і повітряному транспорті.

Основним актом у системі законодавства на залізничному транспорті є Статут залізниць України, який регулює відносини, пов'язані з перевезенням вантажів і пасажирів, відповідальністю транспортної організації і клієнтури за порушення транспортного законодавства. Разом з тим слід зазначити, що в Статуті врегульовані не всі питання. І його доповнює цілий ряд нормативних актів. Всього в даний час на залізничному транспорті діє цілий ряд актів, які регулюють і розвивають відносини, що не увійшли до Статуту залізниць України або регульовані їм недостатньо повно.

Особливе місце в законодавстві про залізничному транспорті займають Правила перевезення пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України, затвердженого наказом Мінтрансу України від 28.07.98г., Порядок обслуговування громадян залізничним транспортом, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19.03.97г. та інші відомчі акти. Необхідність прийняття подібних підзаконних актів була викликана тим, що всі перераховані вище акти недостатньо повно регулюють відносини залізничного перевізника і клієнтури з перевезення вантажів і відносини з перевезення пасажирів.

Правила перевезення та інші нормативні акти, а також зміни і доповнення, що вносяться до них у встановленому порядку, публікуються у Збірниках правил перевезень і тарифів, які видаються транспортними відомствами.

Кодекс торговельного мореплавства України є основним актом, що регулює відносини морського транспорту з клієнтурою при перевезенні вантажів як в каботажі, так і в міжнародних повідомленнях, а також при перевезенні пасажирів і багажу. Крім зазначеного документа на морському транспорті діє цілий ряд актів, які присвячені врегулюванню питань, що не увійшли до Кодексу і потребують свого самостійного рішення. Вони, як правило, є підзаконними актами.

Подальша конкретизація положень, що регулюють перевезення вантажів і пасажирів, проводиться Загальними правилами морського перевезення вантажів, пасажирів і багажу, які більш детально, ніж Кодекс торговельного мореплавства і діють у його розвиток акти, регулюють питання перевезення вантажів, пасажирів і багажу між портами України та іноземними портами . Загальні правила регулюють питання організації перевезень вантажів, перевезення вантажів, пасажирів, багажу і пошти, перевезення в прямому змішаному сполученні за участю інших видів транспорту, питання відповідальності перевізника, відправників і одержувачів.

Основним законодавчим актом, що регулює перевезення вантажів і пасажирів на повітряному транспорті, є Повітряний кодекс України. Крім регулювання перевезень вантажів і пасажирів всередині країни Повітряний кодекс регулює також питання, пов'язані з міжнародними повітряними перевезеннями пасажирів, багажу, вантажів і пошти. Подальше законодавче розвиток відносин з перевезення вантажів, пасажирів і багажу здійснюється актами нижчого рівня. Ці акти не суперечать Повітряному кодексу, розвивають ті положення, які або не отримали достатньо чіткого і повного врегулювання в Кодексі, або не повинні регулюватися Кодексом.

Таким чином, вертикальна структура системи нормативних актів на залізничному, морському і повітряному транспорті однакова. Очолюють цю систему кодекси (статути), далі йдуть, перебуваючи з ними у відносинах внутрішньої субординації, акти, прийняті вищим органом державного управління, і, нарешті, відомчі акти, прийняті транспортними міністерствами, що мають обов'язковий характер для відповідних відомств.

Вертикальну структуру системи законодавства, що визначає відносини на річковому транспорті, очолює Статут внутрішнього водного транспорту, який регулює весь комплекс відносин з клієнтурою, пов'язаних як з перевезенням вантажів, так і з перевезенням пасажирів.

Зазначений Статут затверджено ще постановою Ради Міністрів СРСР. Крім Статуту внутрішнього водного транспорту питань регулювання відносин при перевезенні вантажів річковим транспортом присвячено кілька актів одного рівня з Статутом, доповнюють і конкретизують ті положення, які встановлені Статутом

Особливе місце, як і в законодавстві інших видів транспорту, в системі законодавства, що регулює відносини на річковому транспорті, займають Правила перевезення вантажів та Правила перевезень пасажирів і багажу.

Основним законодавчим актом, що регулює перевезення вантажів і пасажирів на автомобільному транспорті, є Статут автомобільного транспорту Української РСР.

Природно, не всі питання, пов'язані з перевезеннями вантажів і пасажирів, знайшли належне відображення в Статуті автомобільного транспорту.

Цілий ряд постанов Уряду України доповнюють положення Статуту, наприклад постанову КМУ "Про затвердження Порядку проведення конкурсу на перевезення пасажирів автомобільним транспортом" від 02.11.96г. № 1346, постанова КМУ "Про національний автомобільному перевізнику" від 11.07.94г. № 475, постанова КМУ "Про заходи щодо створення безпечних умов для міжміських і міжнародних перевезень автомобільним транспортом" від 18.08.94г. № 567 та ін Подальша конкретизація порядку перевезення вантажів і пасажирів здійснюється Правилами перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні та Правилами перевезень пасажирів і багажу автомобільним транспортом в Україні. Всього в даний час на території України діє цілий ряд законодавчих актів, регулюючих крім Статуту перевезення вантажів, пасажирів, багажу автомобільним транспортом.

Все сказане дозволяє нам зробити висновок, що під системою транспортного законодавства розуміється побудова нормативних актів в субординації, обумовленою компетенцією видали їх органів, їх змістом і структурою. Структура транспортного законодавства є елементом системи транспортного законодавства, що дозволяє найбільш повно розкрити її зміст.

Чим більш досконалі структура і система транспортного законодавства, тим ясніше його зміст і легше його застосування.

Глава III. Договір перевезення вантажів

§ 1. Поняття та види договорів перевезення

У договорі перевезення вантажів беруть участь транспортна організація, яка здійснює перевезення, і вантажовідправник, який здає вантаж для перевезення і сплачує провізну плату (ст.358 ЦК). Зазвичай вантажовідправник здає вантаж транспортній організації, називаючи третього учасника транспортного процесу - вантажоодержувача, з яким він зв'язаний зобов'язанням і якому вантаж повинен бути виданий в пункті призначення.

Таким чином, договір перевезення вантажу можна визначити як договір, відповідно до якого одна, сторона - перевізник - зобов'язується доставити ввірений їй відправником вантаж до пункту призначення і видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (вантажоодержувачу), а друга сторона - відправник вантажу - зобов'язується сплатити за перевезення встановлену плату. З наведеного визначення можна зробити висновок, що договір перевезення за своїм характером є оплатним і взаємним. Він є оплатним, так як за перевезення перевізник отримує винагороду, і взаємним, оскільки перевізник зобов'язаний перевезти, вантаж і має право на провізну плату, а вантажовідправник зобов'язаний внести цю провізну плату і має право на перевезення зданого вантажу. Договір перевезення вантажів вважається укладеним з моменту прийняття перевізником вантажу і, отже, належить до числа реальних договорів. Разом з тим в окремих випадках цей договір може бути консенсусним. Договір перевезення вважається консенсуальним, коли перевізник зобов'язується надати транспортні засоби раніше вручення вантажу для перевезення. Наприклад, на морському транспорті договір перевезення, іменований договором фрахтування, або чартером, є консенсусним.

У залежності від того, яким транспортом перевозяться вантажі, перевезення поділяються на залізничні, морські, річкові, повітряні й автомобільні. Така класифікація обумовлена ​​тим, що відносини, пов'язані з перевезенням вантажів, регулюються законодавством, яке застосовується до відповідного виду перевезення.

Розрізняють перевезення, здійснювані в місцевому, прямому і прямому змішаному сполученні.

Місцевими називаються перевезення в межах одного транспортного підприємства (залізниці, пароплавства і т.д.). Прямими визнаються перевезення, у виконанні яких по одному документу беруть участь кілька підприємств одного виду транспорту.

Прямий змішаним перевезенням вважається перевезення, при якій на основі одного документа вантаж перевозиться різними підприємствами кількох видів транспорту.

На морському транспорті розрізняють перевезення в малому каботажі, у великому каботажі і в закордонному сполученні. Під малим каботажем розуміють перевезення вантажів між українськими портами однієї і той же моря. На превеликий каботажу відносяться перевозив вантаж, що здійснюються між українськими nopтамі різних морів, навіть якщо судно при цьому проходь-через іноземні води. Перевезення з українських портів в іноземні порти або назад визнається перевезенням у закордонному сполученні.

Повітряний кодекс не поділяє перевезення ш окремі види, проте містить деякі особливі правила для міжнародних перевезень (гл. X ВК).

На автомобільному транспорті перевезення поділяються на міські, приміські, міжміські та міжнародні.

До міських перевезень належать перевезення в межах міста (іншого населеного пункту), до приміських - перевезення за межі міста (іншого населеного пункту) на відстань до 50 км. включно; до міжміським - перевезення за межі міста (іншого населеного пункту) на відстань понад 50 км., і до міжнародних - перевезення за межі або з-за меж України з перетином Державного кордону України. Міські, приміські, міжміські та міжнародні перевезення вантажів і пасажирів здійснюються перевізником на підставі ліцензії, виданої в порядку, встановленому законодавством.

§ 2. Підстави для укладання договору перевезення

Укладення договору перевезення вантажів потребує наявності певних організаційних передумов.

Виконання дій, пов'язаних з організацією перевезень вантажів, неможливо без попереднього узгодження з перевізниками і вантажовідправниками. Це досягається в процесі організації виконання зобов'язань з перевезення і виражається у певних правових формах, у результаті чого конкретизуються обсяги перевезень вантажів і уточнюються терміни.

З урахуванням особливостей перевезень вантажів на різних видах транспорту документи, що регулюють організацію перевезення вантажів, мають різну правову форму: при перевезеннях в прямому сполученні - це заявка (замовлення), договір про організацію перевезень вантажів; при перевезеннях вантажів у прямому змішаному сполученні - щодобовий заявка, тижневий календарний план, місячний графік подачі суден.

При виконанні зобов'язань з перевезення вантажів за участю вантажовідправника та перевізника важливу роль відіграє заявка.

Заявка є найважливішим засобом організації перевезення вантажів; в ній конкретизується завдання і визначаються показники, що забезпечують разове перевезення. Заявка на перевезення вантажів представляється в управління залізниці із зазначенням обсягу перевезення вантажів у вагонах і тоннах відповідно до встановленої номенклатурою, з розподілом за родами вантажів, залізницям призначення і датах навантаження, а якщо перевезення вантажів буде здійснюватися у межах залізниці відправлення - з розподілом за родами вантажів, залізничних станцій призначення і датах навантаження.

Аналогічний порядок встановлений на річковому транспорті, відмінність полягає тільки в термінах подачі декадної заявки: заявка на цьому виді транспорту подається за п'ять днів до настання декади (ст.58 УВВТ).

На автомобільному транспорті заявка подається в обумовлені договором на перевезення вантажів автомобільним транспортом терміни.

Випадки неподання вантажовідправниками заявок в строк, передбачений нормами транспортних статутів, повинні розглядатися як відмова від транспортних засобів.

До такого відмови вантажовідправник зазвичай вдається, якщо у нього немає вантажу, який призначений для перевезення, якщо він не може відправити вантаж за причин, які належать до вантажоодержувача (наприклад, у зв'язку з переведенням вантажоодержувача в порядку застосування договірних санкцій на акредитивну форму pacчетов і невиставляння їм акредитива).

Подачею заявки вантажовідправник сприяє виконанню перевізного процесу. Заявка в цьому випадку є підставою для зав'язки вантажоперевізні процесу і остаточно уточнює і конкретизує порядок виконання перевезення вантажів у даний період. Природно, тут можна говорити тільки про оперативно-регулюючих функціях заявки, за допомогою якої відбувається згодом укладення договору перевезення вантажів.

Пред'явлення вантажу до перевезення і подача тоннажу на морському транспорті здійснюється, як правило, відповідно до місячним графіком подачі судів, погодженим з вантажовідправником. Якщо графік подачі судів не було складено, подача тоннажу і пред'явлення вантажу до перевезення провадиться згідно з направляються перевізником відправнику повідомленням про дату подання тоннажу, складається на підставі угоди сторін.

Інший правовою формою в транспортному законодавстві, за допомогою якої регулюються взаємовідносини сторін у процесі організації перевезень вантажів, є договір про організацію перевезень вантажів. Раніше подібні договори застосовувалися при взаєминах вантажовідправників із транспортними підприємствами під різними найменуваннями і регулювалися в транспортних статутах (наприклад, річний договір на автомобільному транспорті, навігаційний - на внутренневодного транспорті). Слід зазначити, що система тривалих (довгострокових) договорів отримала широке поширення на транспорті на початку тридцятих років, коли низкою постанов Уряду було передбачено укладання органами транспорту та їх клієнтурою прямих договорів на перевезення вантажів (Див. постанову РНК СРСР від 25 грудня 1933 р. " Про укладення договорів перевезення вантажів на 1934 "). Застосування таких договорів у той період і їх роль на окремих видах транспорту були трохи різні, але їх висновок переслідувало одну мету: врегулювати такі взаємини сторін, які, враховуючи специфіку окремих видів транспорту, не отримали достатньої нормативного дозволу, а також забезпечити виконання плану перевезень. Тому там, де взаємовідносини сторін по перевезенн вантажів детально регулювалися в нормативному порядку (наприклад, на залізничному транспорті), таки договори не застосовувалися.

Основна мета подібних договорів на різних видах транспорту - врегулювати в ході перевізного процесу такі взаємини сторін, які не отримали достатньої нормативного дозволу, а також сприяти виконанню перевізного процесу на даний період. Завдяки укладення довгострокового договору про організацію перевезень забезпечується чітка координація діяльності всіх учасників транспортного процесу: вантажовідправника, перевізника, вантажоодержувача.

У той же час слід мати на увазі, що укладення довгострокових договорів про організацію перевезень не є обов'язковим для сторін. Сторони - перевізник і вантажовласник - лише за обопільної згоди можуть укласти подібний договір.

Довгостроковий договір про організацію перевезень вантажів укладається у письмовій формі, при цьому сторони самі визначають (в залежності від обсягів перевезення вантажів), на який термін вони будуть укладати такий договір. Слід мати на увазі, що укладення договору про організацію перевезень вантажів не звільняє вантажовідправника від подання заявки на перевезення вантажів у порядку і строки, передбачені транспортними кодексами та статутами. Цей договір не замінює договір на перевезення конкретного вантажу, носить консенсуальної, взаємний характер.

§ 3. Договір перевезення вантажів

Реалізація прийнятих до виконання заявок (замовлень) на перевезення вантажів здійснюється шляхом укладення та виконання договорів між транспортними підприємствами і відправниками.

Слід зазначити, що, незважаючи на зміну економічної ситуації в країні і перехід до ринкових відносин, основні положення в транспортному законодавстві залишаються незмінними (як, наприклад, визначення договору перевезення вантажів) вже тривалий час. У відповідності зі ст.358 Цивільного кодексу України, за договором перевезення вантажу транспортна організація (перевізник) зобов'язується доставити ввірений їй відправником вантаж до пункту призначення і видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (одержувачу), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Таким чином, договір перевезення вантажів є тристороннім договором, в якому всі його учасники мають права та обов'язки.

Враховуючи, що договір перевезення вантажів у прямому змішаному сполученні є різновидом договору перевезення вантажів, то його слід вважати багатостороннім договором, в якому всі учасники договору мають права та обов'язки, причому волевиявлення учасників договору перевезення збігаються за своїм характером і спрямовані на досягнення єдиної мети - виконання договору перевезення.

При перевезеннях вантажів у прямому змішаному сполученні обов'язки перевізників виконують різні види транспорту (наприклад, залізничний, морський, річковий, автомобільний, повітряний). При цьому виникають правовідносини з перевезення вантажів, в яких беруть участь кілька соперевозчіков, кожен з яких, приймаючи вантаж від попередньої транспортної організації, виконує свій обов'язок з перевезення вантажу на відповідному відрізку руху вантажу, що виникла з договору, який був укладений початковим перевізником.

Зі змісту ст. 358 Цивільного кодексу України випливає, що транспортна організація зобов'язується доставити ввірений їй відправником вантаж до пункту призначення і видати його уповноваженій на одержання вантажу одержувачу. Зазначена обов'язок виникає у перевізника і під час перевезення вантажів у прямому змішаному сполученні, хоча тут є певна специфіка, перевезення здійснюється не одним видом транспорту, а кількома, і початковий перевізник зобов'язується доставити вантаж одержувачу. При аналізі договору на перевезення вантажу в прямому змішаному сполученні слід розглядати два етапи перевезення.

На першому етапі початковий перевізник, укладаючи договір перевезення у прямому змішаному сполученні, крім обов'язків доставити вантаж до пункту призначення набуває право виступати у взаєминах з соперевозчікамі як представник вантажовідправника.

Це право знаходить свою реалізацію на другому етапі перевезення, коли початковий перевізник на підставі повноважень, наданих йому законом (транспортними статутами, кодексами і т.д.) щодо передачі вантажу, укладає від імені вантажовідправника (як його представник) договір з соперевозчіком, передаючи йому одночасно права і обов'язки, якими його наділив вантажовідправник, укладаючи договір перевезення, тобто кожний наступний соперевозчік, вступаючи в зобов'язальні відносини з попереднім перевізником, стає представником вантажовідправника.

Закон, вказуючи на цей обов'язок соперевозчіков, не конкретизує форму, в якій може бути укладений договір перевезення соперевозчіком з початковим перевізником і вантажовідправником. І було б неправильно вважати, що соперевозчікі не перебувають у договірних відносинах з відправником. Моментом укладення договору між ними слід вважати накладення календарного штемпеля і учинение підпису представника іншого перевізника на передавальної відомості і накладної.

Таким чином, перевізники при перевезеннях вантажів у прямому змішаному сполученні виступають перед клієнтурою як єдина транспортна організація та перебувають у договірних відносинах з вантажовідправником (вантажоодержувачем).

Разом з тим тут слід звернути увагу і на ту обставину, що, перебуваючи у договірних відносинах з вантажовідправником (вантажоодержувачем), соперевозчікі одночасно перебувають у договірних відносинах між собою.

З вищевикладеного випливає, що договір перевезення вантажів у прямому змішаному сполученні являє собою сукупність окремих договорів, укладених між соперевозчікамі, які виступають перед вантажовідправником як єдина транспортна організація, перебуваючи з ним у договірних відносинах.

§ 4. Елементи зобов'язання з перевезення.

Права та обов'язки сторін.

Суб'єктами зобов'язання з перевезення є перевізник, вантажовідправник, а також вантажоодержувач.

Перевізником вантажів може бути лише комерційна організація чи фізична особа-суб'єкт підприємницької діяльності без створення юридичної особи (приватний підприємець), які відповідно до чинного законодавства України має право здійснювати діяльність, пов'язану з перевезенням вантажів. Функції вантажовідправників та вантажоодержувачів можуть виконувати як фізичні, так і юридичні особи. Терміни "перевізник", "вантажовідправник", "вантажоодержувач" використовуються практично на всіх видах транспорту, а також в нормативних актах, що регулюють відносини на транспорті. Однак на морському транспорті використовується й інша термінологія. Вантажовідправника там іноді називають фрахтувальником, а договір перевезення - договором фрахтування. Оскільки зазначена термінологія специфічна для морських перевезень і притому застосовується не завжди, як суб'єктів зобов'язання з перевезення у даній роботі будуть "перевізники", "вантажовідправники" вантажоодержувачі ".

Об'єктом зобов'язання з перевезення вантажів є перевозяться перевізниками вантажі. Якщо матеріальним об'єктом зобов'язання з перевезення є вантаж, що перевозиться, то в якості юридичного об'єкта тут виступає сама перевізна діяльність, яка включає в себе не тільки транспортування вантажів, а й інші дії, пов'язані, наприклад, з навантаженням, розвантаженням вантажів, їх зберіганням та видачею вантажоодержувачу .

Права та обов'язки сторін визначаються транспортними статутами, кодексами, правилами перевезень та договорами.

Перевізник зобов'язаний подати вантажовідправнику під навантаження справні транспортні засоби в стані, придатному для перевезення відповідного вантажу. З метою виконання зазначеного обов'язку перевізник повинен містити транспортні засоби в належному стані і перед подачею під навантаження перевіряти їх придатність для перевезення даного вантажу. Знаючи із заявки вантажовідправника, який вантаж передбачається навантажити в транспортний засіб, перевізник має можливість і повинен визначити, чи забезпечить подається транспортний засіб його збереження при перевезеннях.

Вантажовідправник, відправляючи продукцію, зобов'язаний приймати всі залежні від нього заходів, що забезпечують її збереження при перевезенні. Він не має права вантажити продукцію в будь-який транспортний засіб (якщо навантаження здійснюється ним), не піклуючись про збереження вантажу в дорозі. Вантажовідправник повинен відмовитися від вантаження вантажу в транспортний засіб, непридатне для перевезення даного вантажу, яке в такому разі вважається неподаним в рахунок добової норми. Порушення перевізником і вантажовідправником зазначених вище обов'язків звичайно призводить до пошкодження або псування вантажу, у зв'язку, з чим доводиться вирішувати, хто повинен нести відповідальність перед вантажоодержувачем.

Крім придатності транспортних засобів у технічному відношенні існує ще придатність транспортних засобів у комерційному відношенні.

Наприклад, поданий в порт вагон може бути справним в технічному відношенні (справні двері, люки, дах, і т.д.) і несправним в комерційному відношенні (у вагоні зберігся стійкий неприємний запах, у той час як у нього передбачалася завантаження харчових продуктів) . При цьому виникає питання: хто повинен визначати придатність транспортних засобів в технічному і комерційному відношенні при перевезеннях вантажів у прямому змішаному сполученні? Якщо це питання вирішене при взаєминах перевізників з вантажовідправником і регулюється транспортними статутами, то при перевезеннях вантажів у прямому змішаному сполученні він фактично не врегульовано.

Представляється, що відповідальність за придатність транспортних засобів у технічному відношенні повинен нести перевізник, який їх подає: транспортні засоби належать йому, і він повинен відповідати за їхній стан. Визначати ж придатність транспортного засобу в комерційному відношенні повинен перевізник, який завантажує в нього гніт. Зануривши вантаж в транспортний засіб, непридатне в комерційному відношенні, даний перевізник бере на себе всю відповідальність, пов'язану з його збереженням.

Подана під навантаження транспортний засіб відповідно до норм транспортного законодавства має бути додано до повної місткості. Завантаження транспортного засобу до повної місткості і правильне визначення ваги має велике значення, як для перевізників, так і для вантажовідправників, оскільки оцінка діяльності транспортних підприємств дається за кількістю перевезеного вантажу, а розмір провізної плати, яку вносить вантажовідправник, залежить не тільки від відстані, але і від ваги вантажу. Вага вантажу на різних видах транспорту визначається неоднаково. На залізничному транспорті, якщо навантаження вантажу здійснюється у місцях загального користування, то його вага визначається перевізником; в тих же випадках, коли навантаження здійснюється в місцях незагального користування, вага вантажу визначається вантажовідправником.

Визначення маси вантажу за трафаретом у відповідності зі стандартом, розрахунковим шляхом, за допомогою міра або умовно проводиться вантажовідправником. Причому не допускається визначення маси вантажу розрахунковим шляхом, за допомогою обміру вантажів, якщо навантаження до повної місткості вагонів, контейнерів може спричинити за собою перевищення допустимої вантажопідйомності вагонів, контейнерів. На морському транспорті при завантаженні вантажу портами на своїх причалах і своєю робочою силою визначення ваги пpoізводітся пароплавством на вагах порту. При навантаженні вантажів у портах клієнтури або у належних їй причалів визначення ваги вантажів провадиться вантажовідправниками. Визначення ваги вантажу розрахунковим шляхом, по обміру або умовно проводиться у всіх випадках вантажовідправником. На річковому транспорті вага вантажу, що відправляється з причалів, складів і вантажних пунктів незагального користування, а також загального користування, що не знаходиться у веденні пароплавств визначається вантажовідправником. Визначення вантажу розрахунковим шляхом, по обміру або умовно в усіх випадках здійснюється вантажовідправником (ст.65 УВВТ).

На повітряному транспорті при здачі вантажу до перевезення відправник зобов'язаний вказати у вантажній накладній точне найменування вантажу, його вага (масу), кількість місць, розмір або об'єм. На автомобільному транспорті визначення ваги вантажу здійснюється, в основному, вантажовідправником. Запис у товарно-транспортній накладній про вагу вантажу із зазначенням способу його визначення проводиться вантажовідправником. Таким чином, транспортне законодавство встановлює чіткий порядок визначення ваги вантажу, що приймається до перевезення.

Сплата провізної плати в будь-яких договорах перевезення є однією з найважливіших обов'язків вантажовідправника. За загальним правилом провізна плата, розмір якої визначається тарифами, повинна бути внесена в пункті відправлення одночасно зі здачею вантажу до перевезення.

Терміни доставки вантажів здійснюють прямий і безпосередній вплив на виконання заявок (замовлень) на перевезення вантажів. Від кількості часу, що витрачається на транспортування вантажу, залежить ефективність роботи транспорту, прискорення оборотності транспортних засобів і значною мірою схоронність перевезених вантажів. Тому своєчасна доставка вантажів до пунктів призначення, будучи умовою належного виконання зобов'язання з перевезення, становить одну з основних обов'язків перевізника, за порушення якої він несе майнову відповідальність.

Слід мати на увазі, що терміни доставки вантажів залежать від особливостей роботи транспорту цього виду. Вантажі вважаються доставлені термін, якщо вони вивантажені або подані для вивантаження вантажоодержувачам до закінчення встановленого терміну доставки.

За загальним правилом вантажі, які потребують затаривании, повинні пред'являтися до перевезення у справній тарі, що забезпечує безпеку руху, збереження вантажів, транспортних засобів. Вимоги до тари й упаковки вантажів, якості продукції повинні передбачатися стандартами, технічними умовами. Перевізники звільняються від відповідальності за втрату вантажу внаслідок дефектів тари, тільки довівши, що вони не могли бути виявлені по зовнішньому вигляду при прийманні вантажу до перевезення.

Перевезення вантажів на залізничному транспорті оформляється накладною, яка є основним транспортним документом. Накладна містить необхідні відомості про перевезеного вантажу, ступеня використання вантажопідйомності вагона (контейнер), швидкості перевезення, часу прийняття вантажу до перевезення і т.д. Відсутність накладної свідчить про відсутність договору перевезення, оскільки договір перевезення відноситься до числа формальних угод і його наявність і зміст може бути підтверджено тільки письмовими документами. Перевізнику надано право перевіряти правильність відомостей, зазначених вантажовідправником у накладній. Що стосується перевірки ваги вантажу, що здається до перевезення, то перевізнику надано право перевіряти вагу вантажів шляхом вибіркового зважування. Перевізник у посвідчення прийняття вантажу до перевезення видає вантажовідправнику вантажну квитанцію. Складається також дорожня відомість, яка разом з накладною випливає з вантажем на станцію призначення і залишається там. Корінець дорожньої відомості залишається на станції відправлення. По суті справи, це контрольні документи, за якими можна простежити рух вантажу від станції відправлення до станції призначення. В даний час прийом вантажів до перевезення оформляється накладною (на залізничному, річковому, повітряному, автомобільному і в окремих випадках на морському порту) і коносаментом (на морському транспорті).

§ 5. Підстави припинення договору перевезення

Доставкою і видачею вантажу, що надійшов на адресу вантажоодержувача, завершується виконання перевізного зобов'язання. У залежності від того, виконано чи зобов'язання в точній відповідності з його умовами або немає, або воно припиняється (виконанням), або змінюється його зміст - виникає обов'язок перевізника відшкодувати збиток. Не випадково порядок видачі і прийняття вантажу, що надійшов на адресу вантажоодержувача, набуває важливе юридичне значення і докладно регламентується у транспортних статутах, кодексах і Правилах перевезення вантажів на різних видах транспорту.

Дотримання встановленого порядку і відповідне оформлення видачі-приймання вантажу має вирішальне значення для виявлення обставин, при яких виникли недостача, псування або пошкоджений вантажу. Порушення перевізником або вантажоодержувачем встановлених правил видачі-приймання вантажу деколи приводить до неможливості встановити, з чиєї вини вантаж пошкоджений або втрачений. Видача вантажу є кінцевим моментом, до якого тягнеться відповідальність перевізника.

У зв'язку з цим важливе значення має момент, в який видача вантажу вважається здійсненою. Момент видачі вантажу визначається в залежності від місця, де ця операція виконується, і від того, ким здійснюється вивантаження.

При перевезеннях вантажів у контейнерах на окремих видах транспорту при транспортно-експедиційне обслуговування, яке проводиться на підставі договорів підприємств (організацій) вантажоодержувачів з органами автотранспорту, видача перевізником контейнера (на залізничному, морському і річковому транспорті) завершується в момент передачі вантажу шоферові автотранспортного підприємства.

На автомобільному транспорті видача вантажу в контейнері завершується в момент передачі його на складі вантажоодержувача. При централізованому вивезенні вантажів у контейнерах (на залізничному, річковому і морському транспорті) видача вантажу одержувачу завершується в момент передачі контейнера шоферові автотранспортного підприємства на складі вантажоодержувача.

При надходженні вантажів у вагонах на під'їзну колію вантажоодержувача видача вантажу завершується в момент передачі цього вагона прийомоздавальник вантажоодержувачу і його розписи у прийманні. При надходженні вантажів у порти, пристані, на колії загального користування - у момент передачі вантажу представнику одержувача і його розписи у транспортних документах.

Вантажоодержувач зобов'язаний прийняти надійшов на його адресу вантаж. Враховуючи велику важливість для перевізників своєчасного прийняття вантажоодержувачами прибувають на їхню адресу вантажів, статути і кодекси визнають цей обов'язок безумовною, за винятком випадку, коли якість вантажу через псування або пошкодження змінилась настільки, що виключається можливість його повного або часткового використання.

Вантажі, що прибули в справному транспортному засобі з непошкодженими пломбами вантажовідправника, видаються вантажоодержувачу без перевірки кількості місць, стану і ваги вантажу.

У разі прибуття в пункт призначення транспортного засобу з технічними несправностями, в результаті яких виникла можливість доступу до вантажу або його пошкодження, або з будь-якими несправностями пломб перевізник на вимогу одержувача та з його участю або за своєю ініціативою зобов'язаний розкрити транспортний засіб, провести перевірку кількості місць, ваги і стану вантажу і при необхідності скласти комерційний акт або акт встановленої форми.

Всі транспортні статути і кодекси встановлюють, що обставини, що можуть бути підставою для матеріальної відповідальності транспортної організації, вантажовідправників і вантажоодержувачів, засвідчуються які складаються перевізниками комерційними актами або актами загальної форми.

Комерційним актом засвідчуються, як правило, такі обставини, які в подальшому можуть бути підставою покладення на перевізника відповідальності за незбереження вантажу і в той же час вимагають докладної і точної фіксації фактів.

До них відносяться: а) невідповідність між найменуванням, вагою або кількістю вантажу в натурі і даними, зазначеними в перевізному документі; б) ушкодження і псування вантажу; в) виявлення вантажу без документів або документів без вантажу; г) повернення перевізнику викраденого вантажу з транспортного кошти.

Комерційний акт складається:

при вивантаженні вантажів у місцях загального користування - у день вивантаження, у відповідних випадках - у день видачі вантажів вантажоодержувачу;

при вивантаженні вантажів у місцях незагального користування - у день вивантаження вантажів, при цьому перевірка вантажів повинна проводитися в процесі їх вивантаження безпосередньо після вивантаження вантажів;

на шляху прямування вантажів - у день виявлення обставин, що підлягають оформленню комерційним актом.

При неможливості скласти комерційний акт у зазначені вище строки він повинен бути складений протягом наступної доби.

На залізничному транспорті недостача або надлишки вантажів, що перевозяться навалом, насипом або наливом з перевалкою або перевантаженням у дорозі, відвантажених одним вантажовідправником на адресу одного вантажоодержувача і прибули в справних вагонах без ознак втрати під час перевезення, визначаються за результатами перевірки всієї партії одночасно виданих вантажів і оформляються одним комерційним актом.

Комерційний акт, як правило, складається у трьох примірниках і заповнюється без помарок, підчисток і будь-яких виправлень.

У комерційному акті повинні міститися:

точне і докладний опис стану вантажів і тих обставин, при яких виявлено незбереження вантажів. Не допускається вносити в комерційний акт будь-які припущення та висновки про причини цієї незбереження або винності грузотправітеля або перевізника. На питання, що містяться в бланку комерційного акта, даються точні відповіді. Не допускається проставлення прочерків, знаків повтору замість повторення необхідних даних;

дані про те, чи правильно занурені, розміщені і закріплені вантажі, а також чи є захисна маркування для вантажів, що перевозяться у відкритому рухомому складі або на палубі судів. При неправильних навантаження, розміщенні або кріпленні вантажів у комерційному акті вказується, яке з таких порушень допущено.

Особи, що склали або підписали комерційний акт, який містить недостовірну інформацію, несуть відповідальність, встановлену законодавством України.

Комерційний акт підписують вантажоодержувач, якщо він бере участь у перевірці вантажів, і працівники транспортної організації, перелік яких встановлюється правилами складання актів на відповідному виді транспорту. На вимогу одержувача комерційний акт повинен бути виданий протягом трьох днів.

У тих випадках, коли вантаж надійшов до пункту призначення зіпсованим або пошкодженим, повинен бути складений акт експертизи.

Експертиза повинна проводитися з ініціативи транспортної організації або на вимогу одержувача з обов'язковою участю представника транспортної організації, так як експертиза, проведена без участі представника транспортної організації, у разі надходження вантажу в пункт призначення в пошкодженому стані вважається недійсною. Про проведену експертизу робиться відмітка в комерційному акті.

Для посвідчення інших обставин оформляються акти загальної форми та інші акти у порядку, встановленому правилами перевезень вантажів на відповідному виді транспорту. При цьому слід мати на увазі, що акт загальної форми також служить підставою для відповідальності учасників договору перевезення вантажів. Їм засвідчуються такі обставини, які не вимагають складання комерційного акта.

Крім комерційного акта і акта загальної форми, які складаються як при видачі вантажів, так і за інших обставин, у випадках виявлення псування або підмочення вантажу в транспортному засобі внаслідок несправного технічного стану на всіх видах транспорту (крім повітряного) складається акт про технічний стан транспортного засобу .

Якщо при передачі вантажів з водного транспорту на залізничний або автомобільний або навпаки будуть виявлені недостача, псування, або пошкодження вантажу, або невідповідність контрольних знаків на пломбі знаків, зазначеним вантажовідправником у накладній, що здає сторона зобов'язана перевірити перебував у вагоні або контейнері вантаж за вкладеною фактурою і скласти комерційний акт про результати перевірки та опломбувати вагон або контейнер своєї пломбою, про що зробити відповідний запис у комерційному акті із зазначенням контрольних знаків пломб, накладених після перевірки, і зазначенням у передавальних відомостях дати і номера акта.

Зазначений акт виконує при цьому дві функції. Він встановлює обставини, на основі яких згодом вирішується питання про відповідальність за незбереження перевозиться у вагоні (контейнері) вантажу відправника або транспортної організації. Крім того, у разі відсутності вини відправника на підставі даних комерційного акта розподіляється відповідальність між соперевозчікамі.

§ 6. Відповідальність перевізника за неподання транспортних засобів і відправника за невикористання поданих транспортних засобів

Зобов'язання з перевезення вантажів підпорядковуються загальними правилами цивільного законодавства про відповідальність осіб лише в тій мірі, в якій відповідне питання не знайшов належного відображення в нормах транспортних статутів, кодексах та інших актах, що регулюють перевезення вантажів. Аналіз цих норм дозволяє виділити дві групи обставин, в яких отримують відображення особливості відповідальності перевізників за неподання транспортних засобів для перевезення вантажу відповідно до прийнятої заявкою (замовленням) або іншим договором і вантажовідправника за непред'явлення вантажу або невикористання поданих транспортних засобів з інших причин. Вони стосуються: 1) умов відповідальності; 2) характеру, розміру і форм відповідальності. Розглянемо кожну з цих груп.

Відповідальність за неподання транспортних засобів і за невикористання поданих транспортних засобів носить взаємний характер: вантажовідправник відповідає перед перевізником, якому він повинен здати вантаж для перевезення, а перевізник відповідає перед вантажовідправником, вантажі якого він зобов'язаний перевезти. Порушення обов'язків перевізником виражається в наступних формах:

а) Неподання транспортних засобів під навантаження. Для того щоб обов'язок перевізника з подачі транспортних засобів була визнана виконаною, потрібне строге відповідність його здачі кількісними показниками заявки або іншого договору. Заявка (замовлення) вважається перевізником невиконаною, якщо, незважаючи на її своєчасну подачу вантажовідправником, транспортні засоби у відповідні терміни не подавалися або подавалися в меншому, ніж передбачено заявкою (замовленням), кількості.

Заповнення недогруза транспортних засобів може бути передбачено в договорах про організацію перевезень вантажів або у транспортних статутах (наприклад, ст.181 УВВТ).

На річковому і морському транспорті заповнення недогруза проводиться в межах навігаційного періоду. При цьому сторони довгострокового договору oб організації перевезень вантажів має право включити до млості положення про те, що недовантаження може бути заповнений лише за умови пред'явлення відповідної вимоги з боку вантажовідправника. Вантажовідправник, не затребуваний від перевізника поповнення недовантаження, знімає тим самим з останнього обов'язки по виділенню відповідної кількості транспортних засобів.

Друга необхідна умова, за наявності якого перевізник несе обов'язок щодо заповнення недогруза і яке може бути включене в довгостроковий договір, - це узгодження між перевізником і відправником порядку виділення транспортних засобів для поповнення недовантаження: в якому порядку повинні подаватися транспортні засоби, згущення подачі і т. п. Якщо угодою сторін порядок виділення транспортних засобів не встановлений, відповідальність перевізника за їх неподання виключається.

Ці умови при встановленні відповідальності перевізників за невосполненной недогруза слід визнати обгрунтованими, тому що вантажовідправник може втратити зацікавленість в отриманні транспортних засобів за минулий період. За відсутності такої зацікавленості вантажовідправник, природно, не зажадає подачі транспортних засобів, а у перевізника не виникне відповідної обов'язки. У випадку ж, коли вантажовідправник відчуває потребу в транспортних засобах, не поданих йому в минулий період, він повинен домовитися про умови подачі недогруза з перевізником, так як в останнього може не виявитися вільних транспортних засобів.

б) Подача під навантаження несправних транспортних засобів або транспортних засобів, непридатних для перевезення конкретних вантажів. З точки зору юридичної кваліфікації в розглянутому випадку має місце неналежне виконання обов'язків. Але за своїми наслідками воно тотожне невиконанню: і в першому, і в другому випадку вантажовідправник позбавлений можливості здійснити передбачену заявкою (замовленням) навантаження, що призводить до зриву перевезення вантажу.

Обов'язок перевізників з подачі вантажовідправникам транспортних засобів, придатних для перевезення конкретного вантажу, прямо передбачена статутами та кодексами. При порушенні перевізником цього обов'язку відправник може не прийняти транспортні засоби під навантаження і тоді вони не зараховуються в рахунок виконання зобов'язання з перевезення вантажу.

Порушення своїх обов'язків вантажовідправниками може виразитися у формі:

невикористання поданих транспортних засобів; подані перевізником транспортні засоби визнаються невикористаними при допущенні їх простою, що виходить за межі звітних діб (обчислюються на 18 годин), в які повинна бути проведена навантаження, при відмові від уже поданих транспортних засобів або залишення їх недовантаженими (наприклад, з через відсутність вантажу)

відмови від передбачених заявкою (замовленням) транспортних засобів. Така відмова може відбутися тільки до їх подачі перевізником.

Видається, що питання відповідальності за невиконання зобов'язання на всіх видах транспорту мають вирішуватися однаково. Причому ця відповідальність згідно зі ст. 209 Цивільного кодексу повинна бути заснована на принципі вини.

Слід враховувати й міжнародну практику. Так, відповідно до більшості угод про міжнародні повідомленнях відповідальність на перевізника покладається тільки при наявності його вини, яка передбачається. Найбільш чітко цей принцип сформульований у Варшавській конвенції 1929 року. Відповідно до ст.20 вказаній Конвенції повітряний перевізник не несе відповідальності, якщо доведе, що їм і поставленими їм особами були вжиті всі необхідні заходи до того, щоб уникнути шкоди, або що їм було неможливо їх прийняти.

Згідно зі ст. 203 Цивільного кодексу основною формою відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання є відшкодування заподіяних збитків. Завдана несправним боржником шкоди, є не тільки підставою, але і мірою цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування збитків.

На відміну від цих загальних положень цивільного законодавства транспортне законодавство виключає відповідальність у формі відшкодування збитків за невиконання заявки (замовлення) на перевезення з заподіянням цим невиконанням якого-небудь збитку вантажовідправнику.

Ця відповідальність встановлена ​​у формі штрафу транспортними статутами та кодексами.

Обставини, що звільняють перевізника та вантажовідправника від відповідальності за невиконання зобов'язань за заявками (замовленнями) на перевезення вантажів передбачені у транспортних статутах і кодексах різні.

До обставин, що звільняє перевізника та вантажовідправника від відповідальності за невиконання прийнятої заявки на перевезення вантажів на всіх видах транспорту, відносяться, перш за все, непереборна сила і військові дії.

Непереборна сила є надзвичайним і невідворотних в конкретних умовах подією. На практиці характер непереборної сили найчастіше носять стихійні явища природи (землетруси, повені, пожежі і т.д.). Стихійні явища звільняють перевізника та вантажовідправника від відповідальності і можуть бути віднесені до категорії непереборної сили, коли вони є надзвичайними і невідворотними. Необхідно, щоб викликаний ними збиток не міг бути попереджено сумлінними діями перевізника та вантажовідправника. Під військовими діями розуміються дії, здійснювані державою, що перебуває в стані війни. Військові дії звільняють перевізника та вантажовідправника від відповідальності за невиконання прийнятих до виконання заявок (замовлень) лише за наявності причинного зв'язку між ними і неможливістю виконати заявку (замовлення).

Крім явищ, пов'язаних з непереборною силою та іншими істотними обставинами, законодавець вказує на аварію як на обставину, що звільняє перевізника та вантажовідправника. Слід мати на увазі, що не всяка аварія є підставою для звільнення від відповідальності. Підставою для звільнення від відповідальності є така аварія, в результаті якої припиняється здійснення основної виробничої діяльності, тобто відсутність можливості для здійснення операцій, пов'язаних з навантаженням, розвантаженням вантажів для перевізника (вихід з ладу вантажно-розвантажувальних механізмів, причалів, інших берегових споруд тощо); і відсутність можливості виробництва продукції, що підлягала навантаженні - для вантажовідправника. Зазначені вище підстави звільнення від відповідальності повинні бути доведені шляхом надання офіційних документів;

Відповідно до транспортним законодавством залізниці, станції, пароплавства і порти (пристані) зобов'язані заповнити неподаним протягом місяця перевізні засоби, а також недовантаження.

§ 7. Відповідальність перевізників та вантажовідправників за незбереження вантажів

Забезпечення збереження вантажів є однією з найважливіших завдань перевізника.

Відповідальність перевізників за невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань під час перевезення регулюється в основному спеціальними нормами транспортного законодавства, що володіють значною своєрідністю в порівнянні з діючими в цивільному праві загальними нормами про майнову відповідальність.

Найважливішим серед положень, що відрізняють транспортне законодавство, є принцип обмеженої майнової відповідальності транспортних організацій, в той час як цивільне законодавство передбачає повне відшкодування збитків.

Відповідальність перевізників за збереження вантажів, прийнятих до перевезення, визначається статутами, кодексами (правилами), що діють на відповідному виді транспорту.

Відповідальність перевізників за незабезпечення збереження вантажів настає при наявності тих же умов, які є обов'язковими при цивільній відповідальності за невиконання або належне виконання зобов'язань.

Відсутність хоча б одного з цих умов виключає покладання відповідальності на перевізників за незбереження вантажу, що перевозиться.

До умов відповідальності перевізників за незбереження перевізних вантажів належать: а) неправомірне поведінка (невиконання або неналежне виконання зобов'язання), б) наявність причинного зв'язку між фактом невиконання зобов'язання з перевезення та шкодою, коли відповідальність виражається у відшкодуванні збитків; в) наявність самих збитків; г ) вина перевізника.

Встановлення відповідальності перевізника за незбереження вантажу, що перевозиться не означає, що в будь-якому випадку втрати або пошкодження вантажу перевізник повинен нести таку відповідальність.

Дія стає протиправним тільки тоді, коли вона порушує норми права, а разом з тим і відповідні суб'єктивні права, які охороняються об'єктивним правом.

Транспортними статутами, кодексами та Правилами перевезень вантажів визначені обов'язки перевізників, виконання яких повинно забезпечити цілість і схоронність перевезених різними видами транспорту вантажів.

Невчинення ними дій, спрямованих на збереження вантажів, як і вчинення дій, які заподіяли шкоду вантажу, є неправомірними і при наявності інших умов тягнуть за собою відповідальність.

Відповідальність настає лише тоді, коли протиправна дія остаточно завершилося і заподіяло певний реальний збиток.

Сам факт виявлення вантажу з пошкодженням ще не говорить про протиправність поведінки перевізника, і не можна покладати на перевізника відповідальності за пошкодження вантажу, якщо ним виконані всі вимоги, спрямовані на збереження вантажу, доставленого з пошкодженнями; але це вірно лише в тому випадку, якщо будуть встановлені неправомірну поведінку вантажовідправника або наявність певних причин (наприклад, дія непереборної сили і т.д.), які звільняють перевізника від відповідальності відповідно до діючих на транспорті правилами.

Однак якщо не будуть встановлені неправомірні дії з боку вантажовідправника або будуть відсутні причини, які звільняють перевізника від відповідальності, а вантажу заподіяно шкоду, то відповідальність за цей збиток повинен нести перевізник, у якого знаходився цей вантаж, так як презюмируется, що вантаж був доставлений перевізнику в справному стані та у відповідності з транспортним законодавством перевізник зобов'язаний доставити ввірений йому вантаж до пункту призначення у непошкодженому стані.

Наявність причинного зв'язку між поведінкою особи і подальшим поведінкою шкідливим результатом є одним з необхідних умов для того, щоб покласти на цю особу відповідальність за даний шкідливий результат. Відповідальність може бути покладена на перевізника лише в тому випадку, якщо існує зв'язок між виявленою несохранностью вантажу і неправомірними діями (бездіяльністю) останнього.

Встановлення причинного зв'язку між діями перевізника і наступившим результатом на практиці зазвичай не зустрічає труднощів. На підставі наявних доказів господарські суди з'ясовують, за яких обставин виникли втрата, псування або пошкодження вантажу - пробоїна в даху вагона, трюму, неправильне завантаження вагона, контейнера вантажовідправником і ін

У разі втрати, псування або пошкодження вантажу належне реальне виконання зобов'язання виявляється неможливим. Виникає обов'язок перевізників з відшкодування збитків.

Термін "збитки" в транспортному законодавстві вживається рідко. Статті транспортних статутів і кодексів говорять про відшкодування перевізником шкоди, заподіяної при перевезенні вантажу, і цей термін, не слід вважати рівнозначним терміну "збитки", тому що Ст. 203 Цивільного кодексу включає в поняття збитку і не одержані кредитором доходи, які він одержав би, якби зобов'язання було виконано боржником (упущена вигода).

Законодавець точно фіксує, як слід встановлювати розмір відшкодування збитку при повної та часткової втрати вантажу, а також у випадках його псування або пошкодження.

Перевізники при перевезеннях вантажів відшкодовують збитки в таких розмірах: а) за втрату або недостачу вантажу - у розмірі дійсної вартості втраченого вантажу або вантажу; б) за втрату вантажу, зданого з оголошеною цінністю, - в розмірі оголошеної вартості вантажу; в) за псування і пошкодження вантажу - в сумі, на яку знизилась його вартість, а при неможливості відновлення пошкодженого вантажу - у розмірі його вартості. Перевізники поряд з відшкодуванням встановленого збитку, викликаного втратою, нестачею або пошкодженням (псуванням) вантажу, повертають вантажовідправнику (вантажоодержувачу) провізну плату, стягнуте за перевезення втраченого, відсутнього, зіпсованого або пошкодженого вантажу, якщо ця плата не входить у вартість вантажу.

Існує розмежування понять "псування" і "пошкодження" вантажу. Під псуванням вантажу слід розуміти таке внутрішня зміна вантажу, яке перешкоджає використанню його за призначенням, хоча він і може бути використаний в якійсь мірі його одержувачем. Під пошкодженням вантажу слід розуміти результат зовнішнього, фізичного впливу на вантаж, який може бути виправлений і вантаж у подальшому може бути використаний за призначенням.

При втраті або недостачу вантажу при його перевезенні перевізник позбавляється можливості повністю або частково передати матеріальні цінності в пункті призначення. У цих випадках визначення збитку, що підлягає відшкодуванню, не викликає на практиці будь-яких ускладнень.

Справа йде складніше, якщо неналежне виконання договору виразилося у пошкодженні вантажу. Тоді збитки виражається в зменшенні цінності вантажу або його забезпеченні. Залежно від характеру вантажу і пошкоджень його використання виявляється можливим лише після ремонту, заміни пошкоджених частин і деталей і т.д. Заподіяна в таких випадках збиток визначається в сумі, на яку знизилась вартість вантажу.

Стаття 362 Цивільного кодексу передбачає, що перевізник відповідає за втрату, нестачу і пошкодження прийнятого до перевезення вантажу і багажу, якщо не доведе, що втрата, недостача або пошкодження (псування) сталися внаслідок обставин, які перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало, тобто не з його вини.

Транспортне законодавство, встановлюючи винну відповідальність перевізника, що не виконав зобов'язання або виконав його неналежним чином, виходить не з факту наявності вини, а лише з її презумпції. Відсутність вини доводиться особою, яка порушила зобов'язання. Покладаючи тягар доказування на перевізника, транспортне законодавство виходить з того, що порушення зобов'язання, оскільки не доведено інше, є винним.

Принцип відповідальності за провину поширюється не тільки на перевізника, але і на його клієнтуру - вантажовідправників і вантажоодержувачів. Це правило випливає із змісту ст.211 Цивільного кодексу, яка встановлює: "Якщо невиконання або неналежне виконання зобов'язання сталося з вини обох сторін, суд відповідно зменшує розмір відповідальності боржника", тобто тут, мабуть, мається на увазі змішана відповідальність боржника і кредитора. Слід зазначити, що змішана відповідальність транспортними статутами не передбачена, хоча практика свідчить про необхідність встановлення такої відповідальності.

Перевізники при перевезеннях вантажів у прямому змішаному сполученні не можуть нести солідарну відповідальність за збереження вантажів, так як у їхніх взаєминах відсутня головна ознака, властивий солідарного обов'язку боржників, - право кредитора вимагати виконання зобов'язання в повному обсязі від будь-якого боржника.

Всі перевізники, які беруть участь у прямому змішаному сполученні, є самостійними учасниками єдиного ставлення з перевезення вантажів. У зв'язку з цим кожен перевізник повинен відповідати за свою провину в неналежному виконанні зобов'язання.

І якщо в транспортному законодавстві встановлено, що претензія пред'являється вантажоодержувачем тільки до кінцевого перевізнику, то це зроблено виключно для зручності клієнтури, а не для того, щоб підкреслити, що вантажоодержувач (вантажовідправник) не має ніякого відношення до соперевозчікам при перевезеннях вантажів у прямому змішаному сполученні .

Регулюючи основні положення про відповідальність транспортних організацій за збереження вантажів при перевезеннях, транспортні статути і кодекси наводять перелік обставин, за наявності яких перевізники звільняються від майнової відповідальності за втрату, нестачу або пошкодження (псування) вантажу.

Обставини, які виключають відповідальність перевізника за незбереження вантажів на різних видах транспорту, можна розділити на дві найбільш характерні групи за ознакою розподілу тягаря доказування між перевізником і вантажовідправником (вантажоодержувачем).

Перша група передбачає презумпцію вини перевізників, і за змістом цих статей перевізник зобов'язаний довести відсутність своєї вини, у противному випадку він повинен нести відповідальність за незбереження вантажу.

Слід зазначити, що ці обставини на всіх видах транспорту в основному однакові і це дає можливість виділити найбільш характерні.

До них відносяться: а) вина вантажовідправника і вантажоодержувача, б) особливі природні властивості вантажу, що перевозиться, що викликали його поломку, іржу, внутрішню псування і інші наслідки, в) недоліки тари або упаковки, які не могли бути виявлені по зовнішньому вигляду при прийманні вантажу до перевезення, або застосування тари, що не відповідає властивостям вантажу або встановленим стандартам, при відсутності слідів пошкодження тари у дорозі; г) здача вантажу до перевезення без зазначення в накладній його особливих властивостей, які потребують особливих умов або заходів для збереження вантажу при перевезенні або зберіганні; д ) здача до перевезення вантажу, вологість якого перевищує встановлену норму.

Розглянемо кожне з цих обставин.

Обставини, викладені у п. "а", засновані на загальному правилі, згідно з яким боржник звільняється від відповідальності, якщо невиконання або неналежне виконання зобов'язань зумовлено винними діями кредитора.

Саме перевізник повинен довести, що наведені ним обставини мали місце в дійсності, і вони є причиною втрати чи пошкодження вантажу, що відповідає ст. 209 Цивільного кодексу, відповідно до якої відсутність вини доводиться особою, що допустили порушення зобов'язання. Згідно з п. "б" перевізник не відповідає за пошкодження або псування вантажу, що перевозиться, якщо доведе, що пошкодження, псування вантажу сталися внаслідок особливих природних властивостей вантажу, що викликали його поломку, іржу і т.п.

Сюди можуть бути віднесені лише такі пошкодження вантажу, що сталися внаслідок його особливих природних властивостей, за умови відсутності причинного зв'язку між наслідками і винними протиправними діями перевізника, вантажоодержувача або вантажовідправника і не викликані впливом на вантаж будь-яких зовнішніх чинників.

Дати вичерпний перелік вантажів, які за своїми властивостями схильні при перевезенні поломки, іржі і т.д., не представляється можливим, тому що такі вантажі вельми різноманітні і тому господарським судам у кожному конкретному випадку доводиться ретельно дослідити обставини справи, перш ніж винести рішення.

Якщо перевізник доведе, що незбереження вантажу, що перевозиться сталася внаслідок недоліків тари або упаковки, то він звільняється від відповідальності за незбереження даного вантажу (п. "в").

І це не випадково, так як вантажовідправник до пред'явлення вантажу до перевезення зобов'язаний підготувати його таким чином (упакувати, затарити), щоб забезпечувалася безпеку перевезення, збереження вантажу і самих транспортних засобів.

Разом з тим важливою умовою при звільненні перевізника від відповідальності за даними підставах є та обставина, що недоліки тари або упаковки не могли бути виявлені перевізником під час приймання вантажу до перевезення.

Якщо недоліки тари або упаковки носили явний характер і, незважаючи на це перевізник прийняв вантаж до перевезення, то вся відповідальність за наслідки буде покладена на перевізника.

Схоронність вантажів при перевезенні їх на різних видах транспорту забезпечується дотриманням відповідних правил перевезення, поводження з вантажем в дорозі і т.п. (П. "г").

У залежності від властивостей вантажу для забезпечення його збереження встановлюються крім загальних правил ще й особливі заходи і правил обережності під час перевезення.

У них враховуються особливі властивості вантажу, здатні викликати несприятливі наслідки, якщо не будуть прийняті необхідні заходи захисного і попереджувального характеру.

Необхідність дотримання особливих умов та заходів для збереження вантажу обумовлює обов'язковість включення всіх відомостей про перевезених вантажів у перевізні документи.

Перевізник не несе відповідальності за втрату, пошкодження або псування вантажу, які настали внаслідок здачі вантажу до перевезення без зазначення в накладній його особливих властивостей, які потребують особливих умов або застережних заходів для його збереження при перевезенні. За вантажам, які перевозяться на підставі особливих правил або потребують дотримання особливих запобіжних заходів при перевезенні, вантажовідправник зобов'язаний проставляти в накладній (коносаменті) передбачений правилами перевезень даного вантажу штемпель або напис про особливі властивості вантажу.

Невиконання цього обов'язку позбавляє перевізника можливості забезпечити схоронність перевезеного вантажу, і він визнається невинним у його втрати або псування, якщо доведе, що відправник вантажу здав вантаж без зазначення в накладній (коносаменті) його особливих властивостей, внаслідок чого не були вжиті належні заходи щодо його збереження.

Для окремих видів вантажу встановлена ​​певна норма вологості, при перевищенні якої вони не повинні пред'являтися до перевезення (п. "д"). Перевізник звільняється від відповідальності за незбереження вантажу, якщо доведе, що вологість останнього перевищувала встановлену норму.

Наприклад, при перевезенні зерна в суху спекотну погоду вологість його значно зменшується. Зміна вологості тягне за собою зміну ваги, причому убутку у вазі завжди буває більше відсотка зниження вологості.

Друга група обставин передбачає презумпцію невинності перевізника. Це обставини, які звільняють перевізника від відповідальності за незбереження вантажу при перевезенні, коли тягар доведення провини перевізника покладено на вантажовідправника або вантажоодержувача при отриманні вантажу в пункті призначення.

До таких обставин відноситься, наприклад, прибуття вантажу в пункт призначення у справному стані, за справними запірно-пломбувальними пристроями (пломбами), встановленими вантажовідправником. Передбачається, що доступу до вантажу під час його проходження на адресу вантажоодержувача не було.

Перевізник несе відповідальність за недостачу вантажу лише в тому випадку, якщо буде доведено протилежне.

Перевезення вантажу на відкритому рухомому складі, на палубі судів сама по собі може стати причиною недостачі вантажу (наприклад, вивітрювання вугілля при перевезенні його залізницею). І якщо цей вантаж знаходиться в переліку вантажів, які допускаються до перевезення на відкритому рухомому складі або на палубі судна, то перевізники не відповідають за збереження вантажу, що перевозиться.

Окремі вантажі перевозяться у супроводі провідників, і транспортне законодавство звільняє перевізників у цих випадках від відповідальності за нестачу або пошкодження вантажу, якщо пред'явник претензії не доведе, що пошкодження, псування вантажу сталися з вини перевізника.

§ 8. Відповідальність перевізника за прострочення доставки вантажів

Терміни доставки вантажів здійснюють прямий і безпосередній вплив на виконання транспортних зобов'язань не тільки транспортними підприємствами, але і вантажовідправниками та вантажоодержувачами. Від кількості часу, що витрачається на транспортування вантажу, залежать ефективність роботи транспорту, прискорення оборотності транспортних засобів і значною мірою схоронність перевезених вантажів. Тому своєчасна доставка вантажів до пунктів призначення, будучи умовою належного виконання договору перевезення, становить одну з основних обов'язків перевізника, за порушення якої він несе майнову відповідальність.

Транспортне законодавство передбачає відповідальність транспортних підприємстві перед вантажоодержувачем за прострочення доставки вантажу. Відповідальність соперевозчіков один перед одним за прострочення доставки вантажу в пункти перевалки транспортні статути не передбачають. У той же час питання прострочення доставки безпосередньо пов'язані із взаємовідносинами між соперевозчікамі у прямому змішаному сполученні, так як, хоча транспортні статути регламентують лише взаємини перевізників і вантажоодержувачів (у тому числі при простроченні у доставці), перевізник має можливість у разі стягнення з нього штрафу за прострочення доставки звернутися з претензією до іншому перевізнику (при перевезеннях вантажів у прямому змішаному сполученні), винному в цій простроченні.

Як правило, загальна прострочення доставки вантажів нерозривно пов'язана з простроченням доставки, допущеної різними видами транспорту при перевезенні їх в прямому змішаному сполученні.

Прострочення доставки вантажу тягне за собою обов'язок перевізника сплатити штраф (пені) вантажоодержувачу. Останній носить характер виняткової неустойки і обчислюється у відсотковому відношенні до провізної плати в залежності від тривалості прострочення доставки вантажу.

Наприклад, стаття 188 Статуту внутрішнього водного транспорту за прострочення доставки вантажу в пункт призначення передбачає відповідальність перевізника у розмірі п'ятдесяти відсотків провізної плати при простроченні, що перевищує 4 / 10 строку.

Загальною передумовою відповідальності за прострочення доставки вантажу є вина перевізника, яка презюміруется.

Якщо вантаж доставлений з простроченням проти загального терміну, що покладається на дану перевезення по всіх видах транспорту, відповідальність перед клієнтом за прострочення несе той вид транспорту, яким була допущена затримка доставки вантажу (кінцевий перевізник в цьому випадку пересилає претензію соперевозчіку і повідомляє про це заявника претензії) .

Прострочення доставки вантажу при його перевезенні може з'явитися причиною його псування або пошкодження. У цьому випадку крім відшкодування шкоди, заподіяної псуванням, пошкодженням, транспортна організація зобов'язана сплатити штраф за прострочення його доставки.

Слід зазначити, що транспортне законодавство не завжди дотримувалося цього правила. Наприклад, ст. 193 Статуту залізниць 1954 передбачала, що залізниця не сплачує штраф за прострочення доставки вантажу, якщо вона вже сплатила відшкодування за псування вантажу, яка відбулася внаслідок прострочення.

У практиці вирішення спорів щодо незбереженні перевезення нерідко виникає питання: чи відповідає транспортна організація за псування швидкопсувного вантажу, що надійшов в пункт перевалки, якщо він доставлений з порушенням відповідального терміну доставки (з простроченням), але в межах терміну транспортабельності вантажу, зазначеного вантажоодержувачем?

Для вирішення цього питання необхідно виявити юридичну природу і правове значення терміну транспортабельності вантажів, який вказує вантажовідправник у якісному посвідченні, і його співвідношення з терміном доставки, оскільки природа і правове значення терміну транспортабельності в науці і практиці не з'ясовані, порядок його визначення нормативно не врегульовано , а санкції за неправильне його вказівку не встановлені.

Термін доставки - це відповідальний для перевізника термін, протягом якого прийнятий до перевезення вантаж повинен бути доставлений до пункту призначення (або в пункт перевалки вантажу). Він визначається з урахуванням відстаней і добового пробігу вагона з вантажем і є обов'язковим для перевізника. Порушення саме цього терміну означає прострочення доставки і тягне за собою стягнення штрафу з перевізника.

При порівнянні терміну транспортабельності з терміном доставки можна зробити висновок, що при перевезеннях вантажів основним терміном для перевізників при перевезенні швидкопсувних вантажів повинен бути термін доставки.

Встановлюючи строк транспортабельності (який, як правило, завжди більше терміну доставки), вантажовідправник ніби дає гарантію вантажоодержувачу в доставці в збереженні даного вантажу, причому в цей термін входять не лише перевезення, але також і доставка на склад одержувача. І якщо в межах терміну транспортабельності сталася псування продукції (у тих випадках, коли вантаж був доставлений на адресу одержувача в межах терміну доставки) і перевізник доведе, що ця псування відбулося з причин, від нього не залежать, відповідальність має бути покладена на вантажовідправника.

Глава IV. Перевезення вантажів у прямому змішаному сполученні

§ 1. Особливості перевезення вантажів у прямому змішаному сполученні

Основною ознакою перевезення вантажів у прямому змішаному сполученні є участь в ній не менше двох перевізників різних видів транспорту. При цьому вантажовідправник звільняється від обов'язку передавати вантаж з одного виду транспорту на інший і оформляти пов'язані з цим документи.

Нормативними актами, що регулюють перевезення вантажів у прямому змішаному сполученні, є транспортні статути, що діють на різних видах транспорту.

Слід зазначити, що норми в розділах, які регулюють перевезення вантажів у прямому змішаному сполученні, в основному ідентичні.

Разом з тим слід підкреслити, що транспортні статути не регулюють цілий ряд питань, що мають важливе значення при перевезеннях вантажів у прямому змішаному сполученні.

Наприклад, у транспортних статутах дуже мало приділено уваги питанням перевалки вантажів з одного виду транспорту на інший, недостатньо повно врегульовано питання про перевезення масових вантажів, тарно-пакувальних і штучних вантажів.

Історія розвитку законодавства, що регулює перевезення вантажів у прямому змішаному сполученні, вказує на те, що цих перевезень приділялася велика увагу і вже в перших транспортних документах були закріплені норми і положення щодо організації прямих змішаних перевезень.

У Статуті залізниць 1920 року на Народний Комісаріат шляхів сполучення було покладено вирішення всіх питань про включення до пряме сполучення водних ліній і міських станцій. Одночасно були розроблені правила перевезення по залізницях і водних шляхах продовольчих вантажів по Волго-Каспійської системі.

У 1922 році для поліпшення організації змішаних перевезень було розроблено спеціальне Положення про прямі змішаних залізнично-водних повідомленнях. Більш широко питання прямих змішаних перевезень регулювалися в Статуті залізниць СРСР 1927 року, коли були введені особливі правила про терміни доставки по водних шляхах вантажів прямого змішаного залізнично-водного сполучення, а також правила зберігання цих вантажів на складах пароплавства.

Статутом залізниць СРСР 1935 року Міністерству шляхів сполучення надавалося право включати в прямі змішані залізнично-водно-мож-задушливі повідомлення станції, порти і пристані. Організація змішаних перевезень була регламентована низкою спеціальних документів: правилами перевезень вантажів у прямому змішаному залізнично-водному повідомленні, інструкцією про порядок передачі вантажів у пунктах перевалки і т.д.

У Статутах залізниць СРСР 1954 року і 1964 року перевезення вантажів у прямому змішаному сполученні був присвячений вже цілий розділ (V).

У прямому змішаному сполученні перевезення вантажів здійснюють різні види транспорту, умови перевезень на яких мають певні особливості. У зв'язку з цим при перевезеннях вантажів у прямому змішаному сполученні у перевізників виникає ряд додаткових обов'язків.

До перевезення у прямому змішаному сполученні вантаж може бути прийнятий від будь-якого і до будь-якого пункту, відкритого для вантажних операцій. Включеними ж у цей вид повідомлення вважаються тільки морські порти, пристані, залізничні станції, внесені до списку перевалочних пунктів, які виробляють передачу вантажів прямого змішаного сполучення.

Важливе значення при перевезеннях вантажів у прямому змішаному сполученні мають терміни початку прийому вантажу у перевалочних пунктах при відкритті навігації і терміни припинення прийому вантажів перед закриттям навігації. Своєчасне повідомлення про це сприяє своєчасній доставці вантажів за призначенням.

Правила перевезень вантажів зобов'язують транспортні організації, у віданні яких перебувають перевалочні пункти, повідомляти про це відповідним транспортним організаціям, які мають право пред'являти вантажі до передачі не пізніше ніж за 20 діб до настання цих термінів.

Зазначені терміни оголошуються у збірниках правил перевезень і тарифів відповідних видів транспорту. Їх публікація пов'язана зі своєчасним сповіщенням вантажовідправників та інших залізниць про терміни початку і закінчення прийому вантажів до перевезення у прямому змішаному сполученні.

Ці терміни мають важливе значення для транспортних організацій, відвантажувати вантажі, і на рушення їх (передчасна відвантаження, відвантаження після закриття навігації) призводить, як правило, до правових наслідків - вантажі затримуються в дорозі терміни їх доставки подовжуються, нерідко відбувається псування вантажу.

Після отримання повідомлення про терміни початку прийому вантажів у портах від залізних доріг порти перевалки приймають до перевезення лише ті вантажі, які можуть бути відповідно до строків, що діють на залізничному транспорті, доставлені в пункти перевалки до початку терміну прийому вантажів, оголошеного портами. Після отримання повідомлення про терміни закінчення приймання вантажів залізниці приймають до перевезення лише ті вантажі, які можуть бути доставлені в пункт перевалки не пізніше термінів закінчення прийому ними вантажів. Вантажі, які повинні бути доставлені залізницями раніше настання або пізніше закінчення цих строків, до перевезення не приймаються. Це пов'язано з тим, щоб у пунктах перевалки не створювалося скупчення вантажів, які очікують відкриття або закінчення навігації, і не порушувалися при цьому встановлені строки доставки.

При здачі вантажу до перевезення у прямому змішаному сполученні вантажовідправник зобов'язаний вручити пункту відправлення накладну, яка супроводжує вантаж на всьому шляху його проходження.

Особливістю перевезень вантажів у прямому змішаному сполученні є те, що ця перевезення здійснюється за єдиним перевізним документом, складеним на весь шлях прямування, хоча в цьому виді перевезення беруть участь кілька видів транспорту. Це означає, що правовідносини, учасниками якого є різні види транспорту, виникає на підставі єдиного договору перевезення, який укладає вантажовідправник з перевізником у пункті відправлення.

Накладна складається на ім'я певного вантажоодержувача і підписується вантажовідправником. Накладна супроводжує вантаж на всьому шляху проходження і видається вантажоодержувачу разом з вантажем. Вона є товаросупровідними документом і письмовим доказом як факт укладення договору перевезення у прямому змішаному сполученні, так і його змісту. Зміст накладної не може бьть доведено ніякими іншими документами, крім як самої накладної. Тому при неналежному виконанні транспортним підприємством своїх обов'язків з перевезення вантажів у прямому змішаному сполученні вантажовідправник або вантажоодержувач має право пред'явити будь-які вимоги до перевізника лише за наявності накладної.

Накладна містить всі необхідні відомості про перевезеного вантажу, вартості перевезення, ступеня використання вантажопідйомності, швидкості перевезення, часу прийняття вантажу до перевезення, часу передач вантажу з одного виду транспорту на інший.

Відсутність накладної свідчить про відсутність договору перевезення.

Крім накладної вантажі у прямому змішаному сполученні супроводжуються на всьому шляху слідував дорожньою відомістю, яка складається залізничною станцією (або пристанню) відправлення вантажу.

Справжня дорожня відомість завжди слід разом з вантажем до станції або порту (пристані) призначення, а копія залишається в пункті перевалки у здає сторони.

Тарні та штучні вантажі приймаються від відправника вантажу до перевезення у прямому змішаному сполученні із зазначенням у накладній кількості місць і тільки за вагою, вказаною вантажовідправником на кожному вантажному місці, або за стандартною вагою вантажного місця. При цьому вантажовідправник зобов'язаний зазначити в накладній спосіб визначення ваги, а також стандартний вага одного місця. Вантажі, прийняті до перевезення за стандартною вагою, вказаною вантажовідправником на кожному вантажному місці і прибулі в пункт перевалки у справній тарі, передаються з одного виду транспорту на інший без зважування за кількістю місць і в такому ж порядку видаються вантажоодержувачу в пункті призначення. Спрощений порядок передачі тарних і штучних вантажів (за вагою, вказаною вантажовідправником, або за стандартною вагою вантажного місця) відноситься тільки до вантажів, що надійшли в пункт перевалки у справній тарі. У разі виявлення пошкодження тари Правила перевезень вантажів зобов'язують перевізників відремонтувати тару або переупакувати вантаж, виправити або нанести маркування ще до фактичної здачі вантажу наступному по шляху проходження перевізнику. Ця вимога поширюється і на випадки, коли вантаж був зданий в пункті відправлення з так званими конструктивними і до того ж непомітними дефектами тари.

Якщо втрата вантажу є наслідком подібних непомітних за зовнішнім виглядом дефектів тари, то відповідальність за його втрату повинен нести відправник вантажу.

Разом з тим ця обставина не звільняє перевізника, що здає вантаж, від обов'язку усунути виявлені недоліки тари або упаковки, привести тару або упаковку у такий стан, що сприяло б збереження при його транспортуванні.

Передаючи вантаж транспортній організації, вантажовідправник позбавлений можливості забезпечити схоронність цього вантажу в дорозі. У зв'язку з цим перевізникам необхідно проводити заходи, які здійснив би в даних умовах власник, і, більше того, проявляти турботу, властиву організаціям, що займаються зберіганням товарів та інших речей.

Витрати, пов'язані з приведенням тари в належний стан, у всіх випадках відносяться на рахунок вантажовідправника, за винятком тих випадків, коли несправність тари є результатом недбалого ставлення до неї перевізника.

§ 2. Вузлові угоди

Безперебійна перевалка вантажу з одного виду транспорту на інший можлива тільки при злагодженій роботі всіх транспортних організацій у пунктах, де стикуються залізничні, автомобільні й водні шляхи - у транспортних вузлах.

Юридичною формою, що регулює відносини перевізників у прямому змішаному сполученні з перевалки вантажів, є вузлове угоду, яка укладається між транспортними організаціями.

Транспортні статути та Правила перевезень вантажів у прямому змішаному сполученні не розкривають поняття вузлового угоди.

Перш, ніж визначити правову природу вузлового угоди, необхідно розглянути його зміст.

У вузлових угодах стосовно местньм умов, як правило, передбачаються:

а) порядок спільного змінного та добового планування роботи пункту перевалки;

б) місця передачі вантажів;

в) строки навантаження і вивантаження окремих вагонів, груп вагонів, маршрутів, автомобілів, суден;

г) порядок подачі, розстановки і прибирання залізницями завантажених та порожніх вагонів;

д) фронти навантаження і вивантаження вагонів;

е) у необхідних випадках - розклад подачі залізницею в порти (пристані) вагонів під навантаження і під вивантаження, розклад підходу автомобілів, суден;

ж) порядок прийому, здачі і зважування вантажів, також порядок і строки взаємної інформації про підхід вантажів до пункту перевалки та про прибуття завантажених вагонів, суден, автомобілів, про подання вагонів, їх готовності до збирання і т.п.

Особливістю вузлових угод є те, що вони полягають тільки між транспортними організаціями.

Вузлові угоди не регулюють відносин транспортних організацій з вантажовідправниками та вантажоодержувачами, відправляють і отримують вантажі у прямому змішаному сполученні.

Ця обставина має істотне значення при порівнянні вузлового угоди з видами організаційних договорів, якими є довгострокові договори про організацію перевезень, річні договори, укладені автомобільним транспортом, і навігаційні договори, укладені річковим і морським транспортом з вантажовідправниками.

Основна мета організаційного договору - це визначення порядку, умов виконання дій, необхідних для виконання зобов'язання з перевезення вантажів, що випливають з особливостей перевезення на даному виді транспорту і попередніх прийому вантажу до перевезення.

Ступінь застосування цих договорів та їх роль на окремих видах транспорту трохи різні, але укладання подібних договорів переслідує одну мету: врегулювати в ході виконання зобов'язань по перевезенню такі взаємини вантажовідправників (вантажоодержувачів) і перевізників, які, враховуючи специфіку окремих видів транспорту, не отримали достатньої нормативного розвитку, тобто організаційні договори регулюють інші відносини, ніж вузлові угоди.

Іншою відмінною рисою вузлового угоди є те, що якщо організаційні договори регулюють відносини, пов'язані з передачею вантажів вантажовідправниками перевізнику або навпаки, то вузлове угода регулює тільки відносини, пов'язані з перевалкою вантажів з одного виду транспорту на інший.

Це прямо встановлено в транспортних статутах, які передбачають, що умови роботи перевалочних пунктів визначаються вузловими угодами.

При передачі вантажу з одного виду транспорту на інший нерідко складаються нові (додаткові) перевізні документи (наприклад, при передачі вантажів з річкового транспорту на залізничний крім уже наявних документів заповнюються дорожня відомість, вагонні накладні).

Вузлове угода регулює такі взаємини перевалочного пункту, які спрямовані на прискорення процесу перевалки вантажів від одного соперевозчіка до іншого і всього транспортного процесу в цілому. Транспортне законодавство передбачає обов'язкове укладення вузлового угоди.

Укладаючи вузлове угоду і здійснюючи перевалку вантажів з одного виду транспорту на інший, перевалочні організації - станції, порти (пристані) обслуговують основну діяльність транспортних підприємств - сприяють у здійсненні перевезення вантажів.

Вся діяльність перевалочних організацій переслідує одну основну мету - здійснити вчасно і без втрат перевалку вантажів з одного виду транспорту на інший і тим самим сприяти виконанню сторонами договору перевезення вантажів.

Вказана обставина дає підставу зробити висновок, що вузлове угода є цивільно-правовим договором.

Таким чином, вузлове угода - це цивільно-правовий договір, відповідно до якого перевалочні пункти (залізничні станції, порти, пристані) зобов'язуються за плату переміщувати вантажі з одного виду транспорту на інший на підставі обов'язкових технологічних правил з метою продовження процесу доставки вантажу.

Важливим є питання про те, хто повинен бути відповідальним за укладення вузлового угоди, так як неясності в ньому дають привід окремим транспортним організаціям затягувати оформлення своїх зобов'язань на невизначений час.

У транспортних статутах і Правилах перевезення вантажів у прямому змішаному сполученні не передбачено, хто конкретно повинен складати проект вузлового угоди і хто є відповідальним за укладення вузлового угоди.

У Інструктивні вказівки Державного арбітражу СРСР від 11 червня 1976 № И-1-17 "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають при укладанні вузлових угод" в п.2 говориться, що проект вузлового угоди може направляти будь-яка із сторін, між якими має бути укладена вузлове угоду.

Транспортне законодавство не передбачає ніяких санкцій за неукладення вузлових угод або їх несвоєчасне ув'язнення. Тим часом значення цього договору між транспортними організаціями з кожним роком зростає, і порушення порядку та строків її укладення завдає шкоди інтересам клієнтури.

При перевезенні вантажів у прямому змішаному сполученні у соперевозчіков виникає обов'язок щодо своєчасної передачі перевозяться ними вантажів.

Передача вантажів у пунктах перевалки провадиться за передавальними відомостями. Передавальна відомість являє собою правовий документ, що відображає рух вантажу в процесі його перевалки: час пред'явлення до передачі кожної партії вантажу, послідовне нарахування належних водному і залізничному транспорту зборів і платежів, час фактичного прийому вантажу приймаючою стороною.

Здає сторона вручає передатну відомість приймаючій стороні тільки тоді, коли вантаж готовий до передачі. На всіх примірниках передавальних відомостей здає і приймаюча сторони зобов'язані поставити календарні штемпелі для пред'явлення передавальних відомостей.

Крім того, передатна відомість виконує й іншу найбільш важливу функцію. Вона є документом, відповідно до якого кожний наступний соперевозчік, підписуючи її, укладає договір перевезення з вантажовідправником і попереднім соперевозчіком і тим самим покладає на себе обов'язок щодо подальшої доставки вантажу на адресу одержувача вантажу.

Крім цього в передавальному відомості дається коротка характеристика самого вантажу.

Передавальні відомості, що свідчать про фактичну передачу вантажу, мають велике значення для розмежування відповідальності транспортних організацій за збереження вантажів, так як саме з моменту підписання передавальної відомості відповідальність за збереження вантажу покладається на транспортну організацію, що приймає вантаж у пункті перевалки.

Відповідальність за вантаж до оформлення передачі лежить на здає стороні.

Разом з тим при перевалці вантажів з водного транспорту на залізничний виникає цікава ситуація. Порожні вагони подаються на територію порту (пристані), і останній, розвантажуючи судно, здійснює перевантаження у вагони, тобто всі перевалочні роботи в цьому випадку виконуються портом. На залізницю покладається обов'язок пломбування вагонів, які були завантажені в портах.

Таким чином, залізниця пломбує вагони, які не були нею завантажені, і з цього моменту несе відповідальність за незбереження вантажу перед вантажоодержувачем.

Така ж ситуація спостерігається при перевалці вантажів із залізниці на автомобільний транспорт, де перевалочні роботи здійснює залізниця.

Зазначений порядок пломбування вантажів знаходиться в протиріччі з правилом, коли обов'язок пломбувати транспортні засоби покладається на того, хто повинен їх завантажувати. Чинний порядок сприяє покладання відповідальності за фактично несправну перевезення на залізниці та у випадках відсутності їх вини.

Слід зазначити, що всі проблеми, пов'язані з збереженням вантажів, які виникають при перевалці вантажів з водного транспорту на залізничний або автомобільний, зникають у випадках, коли вантаж слід в контейнерах. Особливістю перевалки вантажів у контейнерах з водного транспорту на залізничний або автомобільний є та обставина, що контейнери з вантажем здаються портам і приймаються від них залізницею або автомобільним транспортом без переважування, за зовнішнім оглядом стану контейнерів та пломб.

В даний час на транспорті використовуються 10 -, 20 - і 30-тонні контейнери, що дозволяє значно розширити застосування контейнерних перевезень. А це в свою чергу відіграє важливу роль у забезпеченні збереження вантажів при перевезеннях у прямому змішаному сполученні.

Глава V. Договір перевезення пасажирів

Перевезення пасажирів займає значне місце у діяльності транспортних організацій. Для забезпечення все зростаючих потреб у пасажирських перевезеннях та підвищення якості їх організації в останні роки значно оновлено і поповнений рухомий склад залізничного, автомобільного, повітряного, водного транспорту, удосконалюються дорожні та інші пристрої. На деяких залізничних і судноплавних лініях, а також на деяких видах транспорту в цілому (наприклад, на повітряному) обсяг пасажирських перевезень більше, ніж вантажних, і це визначає загальний характер експлуатаційної роботи.

Транспортне законодавство досить детально регулює перевезення пасажирів. У транспортних статутах і кодексах цього питання присвячені окремі глави і розділи. Подальша конкретизація законодавства, що регулює перевезення пасажирів на різних видах транспорту, знайшла своє відображення у Правилах перевезення пасажирів і багажу, що діють на всіх видах транспорту. У зазначених Правилах більш детально і чітко регулюються відносини транспортної організації з пасажирами.

Пасажиром вважається особа, що перевозиться на транспорті, що не входить до складу службового персоналу (екіпажу) даного транспортного засобу і має проїзний квиток.

Цивільний кодекс України (ст.358) і всі транспортні статути і кодекси (за винятком Статуту внутрішнього водного транспорту) в розділах про перевезення пасажирів дають визначення поняття договору перевезення пасажирів.

За договором перевезення пасажирів перевізник зобов'язується перевезти пасажира до пункту призначення, а в разі здачі пасажиром багажу також доставити багаж до пункту призначення і видати його уповноваженій на отримання багажу особі; пасажир зобов'язується сплатити встановлену плату за проїзд, а при здачі багажу - і за провіз багажу . Перевезення пасажирів так само, як і перевезення вантажів, являє собою відшкодувальний договір. Однак якщо перевезення вантажів у більшості випадків - реальна угода, то перевезення пасажирів у всіх випадках - угода консенсуальная.

На відміну від договору перевезення вантажів, який за своїм змістом являє тристоронню зв'язок вантажовідправника, перевізника та одержувача вантажу, договір перевезення пасажира є двостороннім договором - договором між перевізником та пасажиром.

Правом укладення договору на проїзд в якості пасажира за встановлену плату користується будь-яка особа. Громадянину може бути відмовлено у перевезенні тільки у випадках, коли на транспортному засобі не виявиться вільних місць; коли перевезення пасажирів припинена за розпорядженням Уряду або в інших випадках, передбачених законодавством; коли пасажир перебуває в нетверезому стані, яке може загрожувати безпеці інших пасажирів, і, нарешті, коли пасажир не підпорядковується правилам, що діють на відповідному виді транспорту.

Пасажири повинні забезпечуватися своєчасної та достовірної інформацією: про час відправлення та прибуття транспортних засобів, про вартість проїзду пасажирів і перевезення багажу, про час роботи квиткових і багажних кас, камер схову, про розташування вокзальних приміщень, про які надають пасажирам послуги, про що надаються громадянам певних категорій пільги, про заборонені до перевезення в ручній поклажі предметах, іншою інформацією, передбаченої Правилами перевезення пасажирів і багажу.

У транспортних статутах, кодексах, виданих на кожному виді транспорту, Правилах перевезення пасажирів визначаються права пасажирів, причому презюмируется можливість збільшення обсягу цих прав у процесі виконання зобов'язання з перевезення.

Пасажир має право:

одержувати проїзні документи (квитки) в будь-який потяг, судно до зазначеної ним залізничної станції (порту) призначення, відкритої для здійснення операції з перевезення пасажирів;

перевозити з собою безоплатно одну дитину у віці не старше 5 років, якщо він не займає окреме місце, а також дітей у віці від 5 до 10 років з оплатою відповідно до тарифу;

провозити з собою крім дрібних речей ручну поклажу, розміри і маса якої визначаються Правилами перевезення пасажирів і багажу, що діють на різних видах транспорту;

здавати для перевезень багаж згідно перевізними документами за оплату відповідно до тарифу;

робити зупинку на шляху прямування з визначенням терміну дії проїзних документів (квитків) не більше ніж на 10 діб;

продовжувати термін дії проїзних документів (квитків) у разі хвороби на шляху прямування на час хвороби, підтвердженої документами лікувальних установ.

При поверненні невикористаного проїзного документа (квитка) для проїзду в поїздах (судах) в квиткову касу пасажир має право:

не пізніше ніж за 15 годин до відправлення поїзда; (судна) отримати назад вартість проїзду, що складається з вартості квитка та вартості плацкарти;

менше ніж за 15 годин, але не пізніше ніж за 4 години до відправлення поїзда (судна) отримати вартість квитка і 50 відсотків вартості плацкарти;

менше ніж за 4 години до відправлення поїзда (судна) отримати назад вартість квитка. Вартість плацкарти у такому випадку не виплачується.

При поверненні проїзного документа (квитка) на зворотний виїзд у пункті його придбання не пізніше ніж за 24 години до відправлення поїзда (судна) пасажиру виплачується вартість проїзду, при поверненні проїзного документа (квитка) пізніше зазначеного терміну, але до відправлення (судна) - вартість проїзду за вирахуванням вартості плацкарти. При поверненні проїзного документа (квитка) на зворотний виїзд у пункті зворотного відправлення діє порядок, встановлений вище.

Незалежно від термінів повернення проїзного документа (квитка) до відправлення поїзда (судна) вартість проїзду виплачується у випадках відміни поїзда (судна), затримки відправлення поїзда (судна), неподання зазначеного у проїзному документі (квитку) місця і незгоди пасажира скористатися іншим місцем, хвороби пасажира. Утримання вартості проїзду при поверненні проїзного документа (квитка) не здійснюється при запізненні пасажира в пункті пересадки на узгоджений поїзд (судно) з вини транспортної організації.

Пасажир має право отримати назад вартість проїзду за вирахуванням вартості плацкарти за не прослідувало пасажиром відстань при припиненні поїздки на шляху прямування. Повернення належний пасажирові суми здійснюється в порядку, передбаченому Правилами перевезення пасажирів і багажу, що діють на різних видах транспорту.

При припиненні поїздки на шляху прямування в зв'язку з перервою руху за обставинами, не залежних від транспортної організації, пасажиру повертається вартість проїзду не прослідував їм відстані; за обставинами, що залежать від транспортної організації, пасажиру повертається вартість проїзду.

Крім зазначених прав пасажири при проходженні на транспортному засобі зобов'язані дотримуватися правила, встановлені на кожному виді транспорту. Зокрема, пасажири зобов'язані дотримуватися громадського порядку, правила користування транспортними засобами, вокзальними приміщеннями, дбайливо ставитися до майна транспортних організацій. За порушення цих положень пасажир може бути притягнутий до адміністративної відповідальності.

При виявленні в зданому для перевезення багажі предметів, перевезення яких у якості багажу заборонена, перевізник має право припинити дію договору перевезення пасажирів і багажу. Відправник багажу сплачує при цьому штраф у розмірі десятикратної вартості плати за перевезення багажу, якщо відповідно до законодавства перевезення таких предметів не тягне за собою адміністративної або кримінальної відповідальності.

Документом, що оформляють договір пасажирського перевезення, є проїзний квиток. Квиток засвідчує укладення договору та внесення пасажиром проїзний плати.

У проїзному квитку перераховані всі основні умови договору перевезення пасажира: ціна, час відправлення, термін придатності і т.п. Квитки на всіх видах транспорту, крім повітряного і залізничного видаються без зазначення імені пасажира. Однак ця обставина не дає права вважати квиток цінним папером на пред'явника, тобто папером, володіння якої дає право вимоги того, що складає її зміст.

Представницькі цінні папери виписуються без вказівки імені особи, якій вони видаються. Боржник не зобов'язаний встановлювати, яким чином пред'явнику потрапила цінний папір, він зобов'язаний виконати те, що становить зміст паперу на пред'явника, на вимогу особи, яка цей папір пред'являє. Кредитором є той, хто має право на цей документ. Якщо визнати квиток цінним папером на пред'явника, то, отже, він pacсчітан на вільну передачу його іншим кредиторам. Однак транспортне підприємство має на увазі саме даного пасажира і забороняє передачу квитка в дорозі іншій особі під страхом його недійсності. Таким чином, немає підстав для визнання проїзного квитка цінним папером на пред'явника.

Однією з важливих гарантій прав пасажира є можливість його відмови від поїздки, тобто відмови від виконання укладеного договору. При завчасної здачі проїзних документів перевізнику пасажир отримує вартість квитка. Ця умова діє на всіх видах транспорту. Вважаючи договір розірваним за ініціативою пасажира, транспортні організації утримують при цьому (у залежності від моменту розірвання договору) з пасажира визначена суму. Метою утримання є не відшкодування втрат, а стягнення заздалегідь оголошеної штрафної неустойки за односторонню відмову від виконання договору.

На відміну від законодавства, що регулює перевезення вантажів, законодавче регулювання перевезень пасажирів менше розроблено та більш диференційовано. У той же час пасажирські перевезення і вантажні перевезення мають певну схожість. В обох випадках мета перевезення полягає в доставці.

Відповідно до договору перевезення пасажира перевізник зобов'язується перевезти пасажира в певне місце, а пасажир зобов'язується сплатити перевізнику провізну плату. Це дві основні умови договору, що укладається. Разом з тим слід зазначити, що є ще одна важлива умова, яку слід було б включити у визначення поняття договору перевезення пасажира. Це термін доставки пасажира до місця призначення.

Термін доставки пасажира до місця призначення (а також своєчасна відправка пасажира) є одним з основних умов договору перевезення пасажира.

Перевізники несуть відповідальність за несвоєчасну доставку пасажира, якщо не доведуть, що затримка або запізнення мали місце внаслідок непереборної сили, усунення несправності транспортного засобу, яка загрожує життю і здоров'ю пасажирів чи інших обставин, не залежних від перевізника.

Тільки ці умови можуть служити підставою для звільнення перевізника від відповідальності за несвоєчасну доставку пасажира. У всіх інших випадках при простроченні доставки пасажира транспортна організація зобов'язана відшкодовувати йому пов'язані цим збитки.

Перевізники несуть відповідальність за втрату, нестачу і пошкодження прийнятого до перевезення багажу, якщо не доведуть, що втрата, недостача, пошкодження багажу сталися внаслідок обставин, які перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало.

Збиток, заподіяний під час перевезення багажу, відшкодовується перевізником у випадках:

1) втрати, нестачі або пошкодження багажу, прийнятого до перевезення з оголошеною цінністю, - в розмірі оголошеної цінності;

2) втрати або нестачі багажу - у розмірі вартості втраченого чи відсутнього багажу або в розмірі суми, на яку знизилась його вартість.

Вартість багажу визначається виходячи з його ціни, зазначеної в рахунку продавця чи передбаченої договором, а при відсутності рахунку або зазначення ціни в договорі - виходячи з ціни, яка за порівняльних обставин зазвичай стягується за аналогічні товари.

Перевізник поряд з відшкодуванням встановленого збитку, викликаного втратою, нестачею або пошкодженням багажу, повертає відправнику багажу провізну плату, стягнуте за перевезення втраченого, відсутнього, зіпсованого або пошкодженого багажу, якщо ця плата не входить у вартість вантажу.

Додаток

ЗАКОН УКРАЇНИ

Про транспорт

Цей Закон визначає правові, економічні, організаційні та соціальні основи діяльності транспорту.

Розділ I

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Транспорт у системі суспільного виробництва

Транспорт є однією з найважливіших галузей суспільного виробництва і покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва у перевезеннях.

Розвиток і вдосконалення транспорту здійснюється відповідно до національної програми з урахуванням його пріоритету та на основі досягнень науково-технічного прогресу і забезпечується державою.

Стаття 2. Законодавство про транспорт

Відносини, пов'язані з діяльністю транспорту, регулюються цим Законом, кодексами (статутами) окремих видів транспорту, іншими актами законодавства України.

Нормативні акти, що визначають умови перевезень, порядок використання засобів транспорту, шляхів сполучення, організації безпеки руху, охорони громадського порядку, пожежної безпеки, санітарні та екологічні вимоги, що діють на транспорті, є обов'язковими для власників транспорту і громадян, які користуються послугами транспорту та шляхами сполучення.

Особливості застосування Закону України "Про підприємства в Україні" до підприємств транспорту визначаються цим Законом та актами Кабінету Міністрів України, що видаються на його основі.

Дія цього Закону не поширюється на транспорт, що здійснює технологічні перевезення тільки на території підприємств.

Стаття 3. Мета і завдання державного управління в галузі транспорту

Державне управління в галузі транспорту має забезпечувати:

своєчасне, повне і якісне задоволення потреб населення і суспільного виробництва в перевезеннях та потреб оборони України;

захист прав громадян під час їх транспортного обслуговування;

безпечне функціонування транспорту;

дотримання необхідних темпів і пропорцій розвитку національної транспортної системи;

захист економічних інтересів України, законних інтересів підприємств і організацій транспорту та споживачів транспортних послуг;

створення рівних умов для розвитку господарської діяльності підприємств транспорту;

обмеження монополізму та розвиток конкуренції;

координацію роботи різних видів транспорту;

ліцензування окремих видів діяльності в галузі транспорту;

охорону навколишнього природного середовища від шкідливого впливу транспорту.

Державне управління діяльністю транспорту здійснюється шляхом проведення та реалізації економічної (податкової, фінансово-кредитної, тарифної, інвестиційної) та соціальної політики, включаючи надання дотацій на пасажирські перевезення.

Місце і роль транспорту у суспільному виробництві визначає необхідність його пріоритетного розвитку, державної підтримки в задоволенні його потреб у транспортних засобах, матеріально-технічних і паливно-енергетичних ресурсах.

Стаття 4. Органи, що здійснюють державне управління в галузі транспорту

Державне управління в галузі транспорту здійснюють Міністерство транспорту України, місцеві Ради народних депутатів та інші спеціально уповноважені на те органи відповідно до їх компетенції.

Стаття 5. Відносини підприємств транспорту загального користування з органами влади та самоврядування

Відносини підприємств транспорту загального користування з центральними та місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування будуються на основі податків, податкових пільг, встановлених нормативів та інших економічних засобів відповідно до чинного законодавства України.

Втручання у господарську діяльність підприємств транспорту, відволікання їх експлуатаційного персоналу на інші роботи місцевими органами влади і самоврядування не допускається, крім випадків, передбачених законодавством України.

Органи управління транспортом сприяють органам влади і самоврядування у виконанні ними своїх повноважень щодо соціального та економічного розвитку транспорту, спільно з ними здійснюють програми захисту навколишнього природного середовища, розробляють і проводять узгоджені заходи для забезпечення безперебійної роботи транспорту у разі стихійних лих, аварій, катастроф і при ліквідації їх наслідків, координують роботу, пов'язану з попередженням аварій і правопорушень на транспорті, а також організують взаємодію різних видів транспорту з метою більш ефективного їх використання, підвищення якості обслуговування.

Органи влади та самоврядування в межах своїх повноважень надають допомогу підприємствам і організаціям транспорту у поліпшенні використання транспортних засобів відправниками (одержувачами) вантажів і розвитку (у тому числі на пайових засадах) будівельної індустрії, об'єднують кошти підприємств, організацій, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських ) господарств, кооперативів (за їх згодою), а також бюджетні та позабюджетні кошти для вдосконалення транспортної мережі, будівництва вокзалів, шляхопроводів та інших об'єктів транспорту; організують взаємодію різних видів транспорту з метою більш ефективного їх використання, підвищення якості обслуговування.

Будівництво вокзалів, станцій, портів, пристаней, аеропортів, пішохідних мостів, тунелів, пасажирських платформ, метрополітенів, придбання пасажирського рухомого складу, утримання та облаштування шляхів сполучення та інших об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням пасажирів і перевезенням вантажів, здійснюються з використанням коштів державного та місцевих бюджетів та підприємств транспорту в порядку, встановленому законодавством України, а також із залученням добровільних внесків підприємств і організацій усіх форм власності та громадян.

Стаття 6. Основи господарської діяльності підприємств транспорту

Перевезення пасажирів, вантажів, багажу і пошти, надання інших транспортних послуг, експлуатація і ремонт шляхів сполучення здійснюються залізницями, пароплавствами, портами (пристанями), автомобільними, авіаційними, дорожніми підприємствами та організаціями, якщо це передбачено їх статутами.

Підприємства транспорту здійснюють перевезення та надання послуг на основі державних контрактів, державних замовлень і договорів на перевезення пасажирів і вантажів з урахуванням економічної ефективності провізних та переробних можливостей транспорту.

Комплекс транспортно-експедиційних послуг, пов'язаних з відправленням і отриманням вантажів, надається експедиторськими організаціями у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Економічні відносини підприємств транспорту, що виникають у процесі перевезення, грунтуються на принципах взаємної вигоди, рівної та повної відповідальності.

Стаття 7. Тарифи і платежі на транспорті

Тарифи на транспортні послуги встановлюються відповідно до законодавства України.

Рівень тарифів на транспорті визначається відповідно до нормативних витратами на одиницю транспортної роботи, рівня рентабельності та оплати податків. Розрахунки із споживачами послуг транспорту загального користування проводяться на основі чинних тарифів у безакцептному порядку, визначеному кодексами (статутами) окремих видів транспорту та іншими актами законодавства України. Відшкодування збитків від безплатних перевезень пільгових категорій громадян регулюється нормативними актами Кабінету Міністрів України.

Збір за користування шляхами сполучення України транспортними засобами іноземних власників і плата за транзитні перевезення здійснюються в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 8. Ліцензування окремих видів діяльності в галузі транспорту

Ліцензування окремих видів діяльності в галузі транспорту запроваджується з метою:

забезпечення безпеки і надійності роботи транспорту;

обмеження монополізму та розвитку конкуренції;

створення рівних умов для розвитку господарської діяльності підприємств транспорту.

Ліцензії на здійснення транспортної діяльності видаються Міністерством транспорту України та іншими уповноваженими на це органами в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Стаття 9. Майно підприємств транспорту

Транспортні засоби, споруди, фінансові ресурси, устаткування транспорту, шляхи сполучення, закріплені за підприємствами, об'єднаннями, установами та організаціями Міністерства транспорту України є загальнодержавною власністю і належать до єдиної транспортної системи.

У загальнодержавній власності можуть також перебувати транспортні засоби, споруди, обладнання транспорту, закріплені за підприємствами, об'єднаннями, установами та організаціями інших міністерств і відомств (відомчий транспорт).

Транспортні засоби, споруди, фінансові ресурси, устаткування транспорту та дорожнього господарства, закріплені за підприємствами, установами та організаціями місцевих Рад народних депутатів, належать до комунальної власності.

Транспортні засоби, споруди, обладнання транспорту можуть перебувати у власності підприємств, об'єднань, установ, організацій і громадян.

Стаття 10. Вимоги до транспортних засобів

Транспортні засоби повинні відповідати вимогам безпеки, охорони праці та екології, державним стандартам, мати відповідний сертифікат.

Стаття 11. Землі транспорту

Землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно із Земельним кодексом України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об'єктів транспорту.

Розміри земельних ділянок, що надаються для зазначених цілей, визначаються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм або проектно-технічною документацією.

Розміщення споруд та інших об'єктів транспорту на землях, наданих у користування підприємствам транспорту, здійснюється за погодженням з місцевими органами влади і самоврядування.

Підприємства транспорту зобов'язані раціонально використовувати надані їм земельні ділянки, не порушувати інтереси інших землекористувачів (у тому числі орендарів), не допускати заболочення, погіршення якості земель і забруднення їх промисловими та іншими відходами, неочищеними стоками, вживати заходів для захисту грунтів від ерозії, проводити зміцнення ярів, крутих схилів, пісків, а також додержуватися інших вимог щодо охорони земель.

Відповідальність за утримання в належному стані земель, наданих у користування підприємствам і організаціям транспорту, і використання їх за цільовим призначенням покладається на керівників (власників) цих підприємств, установ і організацій.

З метою забезпечення належної експлуатації споруд та інших об'єктів транспорту, а також охорони земель від негативного впливу зазначених об'єктів на землях, наданих у користування підприємствам транспорту, можуть встановлюватися охоронні зони з особливими умовами землекористування.

Стаття 12. Обов'язки та права підприємств транспорту

Підприємства транспорту зобов'язані забезпечувати:

потреби громадян, підприємств і організацій у перевезеннях;

обслуговування пасажирів під час тривалих перевезень доброякісною питною водою, харчуванням, можливість задоволення інших біологічних потреб;

якісну і своєчасну перевезення пасажирів і вантажів;

виконання державних завдань (контрактів) щодо забезпечення потреб оборони і безпеки України;

безпеку перевезень;

безпечні умови перевезень:

попередження аварій і нещасних випадків, усунення причин виробничого травматизму;

охорону навколишнього природного середовища від шкідливого впливу транспорту;

права на пільги громадян при користуванні транспортом.

Підприємства транспорту мають право:

визначати термін і графік перевезень;

призначати регулярні та додаткові рейси і маршрути перевезень;

пропонувати рівень комфорту на вибір самих пасажирів;

вимагати від пасажирів, відправників та одержувачів вантажів виконання вимог цього Закону, кодексів (статутів) окремих видів транспорту та інших нормативних актів України, що регулюють діяльність транспорту.

Стаття 13. Відповідальність підприємств транспорту

Відповідальність підприємств транспорту за невиконання або неналежне виконання зобов'язань з перевезення пасажирів, багажу, а також відповідальність перед пасажиром за несвоєчасне надання транспорту визначається кодексами (статутами) окремих видів транспорту та іншими законодавчими актами України.

Підприємство транспорту, діяльність якого пов'язана з підвищеною небезпекою, несе матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну внаслідок загибелі або ушкодження здоров'я пасажира під час користування транспортом, у порядку, встановленому чинним законодавством України.

Підприємства транспорту відповідають за втрату, нестачу, псування і пошкодження прийнятих до перевезення вантажу і багажу в розмірі фактичного збитку, якщо вони не доведуть, що втрата, недостача, псування або пошкодження сталися не з їх вини.

Підприємства транспорту несуть відповідальність за шкоду, заподіяну навколишньому природному середовищу, згідно, чинному законодавству України.

Стаття 14. Охорона вантажів і об'єктів транспорту

Підприємства транспорту забезпечують збереження вантажів і багажу з моменту їх прийняття до перевезення і до видачі їх одержувачам, якщо інше не передбачено договором.

Охорона вантажів і об'єктів транспорту, а також проведення протипожежної профілактичної роботи та контроль за виконанням встановлених вимог пожежної безпеки, ліквідація пожеж на транспорті здійснюються працівниками підприємств транспорту у встановленому порядку.

Перелік вантажів, що підлягають спеціальній охороні та супроводу, затверджується Кабінетом Міністрів України. Порядок охорони та супроводу таких вантажів установлюється Міністерством транспорту України.

Перелік військових вантажів, порядок охорони і супроводу їх караулами встановлюються Міністерством оборони України за погодженням з Міністерством транспорту України.

Охорона та супровід небезпечних і цінних вантажів за переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України, забезпечуються відправниками або одержувачами вантажів протягом усього шляху слідування.

Порядок охорони та супроводу швидкопсувних вантажів визначається відправниками (одержувачами) вантажів самостійно і погоджується з Міністерством транспорту України.

Охорона громадського порядку, забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав, свобод і законних інтересів, запобігання правопорушенням та їх припинення, виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили, захист власності від злочинних посягань, державний пожежний нагляд на транспорті забезпечуються органами Міністерства внутрішніх справ України за сприяння підприємств транспорту.

Стаття 15. Організація роботи транспорту у надзвичайних умовах

Підприємства та організації транспорту вживають невідкладних заходів для ліквідації наслідків стихійних лих (повінь, пожежа, замети тощо), аварій та катастроф, які призвели до порушення роботи транспорту.

Центральні та місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, органи внутрішніх справ на транспорті та інші підрозділи Міністерства внутрішніх справ України, Національної гвардії України, Цивільної оборони України, Збройних Сил України надають невідкладну допомогу в ліквідації наслідків стихійних лих, аварій і катастроф на транспорті та припиненні протизаконного втручання у діяльність транспорту, що загрожує безпеці життя або здоров'ю людей, безпеці експлуатації транспортних засобів і збереження вантажів.

Збитки, заподіяні транспорту внаслідок навмисного блокування транспортних комунікацій та інших незаконних дій, спрямованих на порушення безперешкодної та безперервної роботи транспортних засобів, відшкодовуються транспортним підприємствам, установам і організаціям винними особами у встановленому законом порядку.

Стаття 16. Безпека на транспорті

Підприємства транспорту зобов'язані забезпечувати безпеку життя і здоров'я громадян, безпеку експлуатації транспортних засобів, охорону навколишнього природного середовища.

Працівники, які безпосередньо забезпечують безпеку руху транспортних засобів, повинні мати відповідну професійну підготовку і за станом здоров'я бути здатними якісно виконувати свої обов'язки. Ці працівники, а також працівники, котрі піддаються дії шкідливих і небезпечних умов праці, повинні проходити в установленому порядку медичне обстеження.

Частини території підприємств, вокзалів, станцій, портів, пристаней, аеродромів і шляхів сполучення, де здійснюється рух транспортних засобів, проводяться маневрові та вантажно-розвантажувальні роботи, є зонами підвищеної небезпеки. Знаходження громадян у цих зонах забороняється. Правила перебування в зоні підвищеної небезпеки і виконання в ній робіт встановлюються Міністерством транспорту України з урахуванням пропозицій заінтересованих організацій та за погодженням з місцевими органами влади і самоврядування.

Не допускається розміщення об'єктів, пов'язаних з виробництвом, зберіганням, навантаженням, транспортуванням і розвантаженням вибухових, легкозаймистих, радіоактивних і отруйних речовин поблизу місць загального користування, споруд, житлових масивів, природних територій та об'єктів, що підлягають особливій охороні. Мінімальна відстань від таких об'єктів визначається відповідними будівельними нормами та правилами, погодженими з Міністерством транспорту України, відповідними законодавчими актами.

Переобладнання всіх комунікацій, пов'язане з реконструкцією і ремонтом споруд транспорту, розташованих у смузі відводу шляхів сполучення, здійснюється власниками комунікацій за їх рахунок.

Відповідальність за дотримання встановлених нормативів при будівництві та експлуатації газопроводів, нафтопроводів та інших комунікацій, що перетинають залізничні колії та автомобільні дороги або межують з цими коліями і дорогами, несуть власники таких комунікацій.

Підприємства, установи та організації-відправники та одержувачі вибухових, легкозаймистих, радіоактивних, отруйних та інших небезпечних вантажів зобов'язані гарантувати безпеку їх перевезення, мати засоби і мобільні підрозділи для запобігання аварійних ситуацій при перевезенні таких вантажів або ліквідації наслідків аварії.

Нагляд за забезпеченням безпеки руху транспортних засобів здійснюється в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Питання безпеки руху транспортних засобів на території України, пов'язані з діяльністю транспорту інших держав, регулюються на основі норм, прийнятих в Україну, та міжнародних договорів України.

Перевезення пасажирів і вантажів повітряним, а в окремих випадках і іншими видами транспорту, підлягають обов'язковому контролю на відповідність їх вимогам безпеки України у порядку, визначеному Міністерством транспорту України відповідно до чинного законодавства України.

Стаття 17. Трудові відносини, соціальний захист і дисципліна працівників транспорту

Трудові відносини, соціальний захист і дисципліна працівників транспорту регулюються Кодексом законів про працю України, іншими законодавчими актами України, статутами (положеннями) про дисципліну працівників окремих видів транспорту, затверджуються Кабінетом Міністрів України за погодженням з відповідними профспілками

Стаття 18. Страйки на транспорті

Припинення роботи (страйк) на підприємствах транспорту може мати місце у разі невиконання адміністрацією підприємства умов тарифних угод, крім випадків, пов'язаних з перевезенням пасажирів, обслуговуванням безперервно діючих виробництв, а також, коли страйк становить загрозу життю і здоров'ю людини.

Стаття 19. Страхування працівників, які здійснюють експлуатацію транспортних засобів, а також пасажирів, багажу і вантажів на транспорті

Умови і порядок страхування працівників, що здійснюють експлуатацію транспортних засобів, пасажирів, багажу і вантажів на транспорті визначаються чинним законодавством України.

Стаття 20. Звітно-облікове час на транспорті

На підприємствах транспорту, що безпосередньо беруть участь у перевезеннях, встановлюється єдиний звітно-облікове час - київський.

Розділ II

ТРАНСПОРТНА СИСТЕМА УКРАЇНИ

Стаття 21. Єдина транспортна система України

Єдину транспортну систему України становлять:

транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен);

промисловий залізничний транспорт,

відомчий транспорт;

трубопровідний транспорт;

шляхи сполучення загального користування.

Єдина транспортна система повинна відповідати вимогам суспільного виробництва та національної безпеки, мати розгалужену інфраструктуру для надання всього комплексу транспортних послуг, у тому числі для складування і технологічної підготовки вантажів до транспортування, забезпечувати зовнішньоекономічні зв'язки України.

Стаття 22. Залізничний транспорт і його склад

До складу залізничного транспорту входять підприємства залізничного транспорту, які здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, рухомий склад залізничного транспорту, залізничні шляхи сполучення, а також промислові, будівельні, торговельні та постачальницькі підприємства, навчальні заклади, технічні школи, дитячі дошкільні установи, установи охорони здоров'я, фізичної культури та спорту, культури, науково-дослідні, проектно-конструкторських організації, підприємства промислового залізничного транспорту та інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують його діяльність і розвиток.

Стаття 23. Землі залізничного транспорту

До земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування під залізничне полотно та його облаштування, станції з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, шляхового, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації, захисні і зміцнюють насадження, службові , культурно-побутові приміщення та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи залізничного транспорту.

До складу земель залізничного транспорту входять землі, прилеглі до залізничної колії, що є смугою відведення залізниць і надаються їм у користування відповідно до чинного законодавства.

Землі залізничного транспорту повинні утримуватися в належному санітарному стані і використовуватися для вирощування деревини, в тому числі ділової, та кормів для тваринництва.

Стаття 24. Морський транспорт і його склад

До складу морського транспорту входять підприємства морського транспорту, які здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, порти і пристані, судна, судноремонтні заводи, морські шляхи сполучення, а також підприємства зв'язку, промислові, торговельні, будівельні і постачальницькі підприємства, навчальні заклади, установи охорони здоров'я, фізичної культури , науково-дослідні, проектно-конструкторські організації та інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу морського транспорту.

Стаття 25. Землі морського транспорту

До земель морського транспорту належать землі, надані в користування під:

морські порти з набережними, майданчиками, причалами, вокзалами, будівлями, спорудами, обладнанням, об'єктами загальнопортового і комплексного обслуговування флоту;

гідротехнічні споруди і засоби навігаційної обстановки, судноремонтні заводи, майстерні, бази, склади, радіоцентри, службові та культурно-побутові приміщення та інші споруди, що обслуговують морський транспорт.

До земель морського транспорту не належать території, насипані або намиті в акваторії за кошти портів.

Спорудження на підходах до портів (каналів) мостових, кабельних і повітряних переходів, водозабірних та інших об'єктів, а також спорудження радіосистем у зоні радіонавігаційних об'єктів погоджується з адміністрацією портів.

Стаття 26. Технічний нагляд за суднами

Технічний нагляд за суднами та їх класифікація незалежно від форм власності судна і його власника здійснюються класифікаційним товариством, обраним за пропозицією судновласника та за погодженням з Міністерством транспорту України.

Стаття 27. Річковий транспорт і його склад

До складу річкового транспорту входять підприємства річкового транспорту, які здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, порти і пристані, судна, судостроітсльно-судноремонтні заводи, ремонтно-експлуатаційні бази, підприємства шляхового господарства, а також підприємства зв'язку, промислові, торговельні, будівельні і постачальницькі підприємства, навчальні закладу, установи охорони здоров'я, фізичної культури і спорту, культури, проектно-конструкторські організації та інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу річкового транспорту.

Стаття 28. Землі річкового транспорту

До земель річкового транспорту належать землі, надані в користування під:

порти, спеціалізовані причали, пристані і затони з усіма технічними спорудами та устаткуванням, що обслуговують річковий транспорт;

пасажирські вокзали, павільйони і причали;

судноплавні канали, судноплавні, енергетичні та гідротехнічні споруди, службово-технічні будівлі;

берегоукріплюючі споруди і насадження;

спеціальні насадження для вирощування деревини, в тому числі ділової;

вузли зв'язку, радіоцентри і радіостанції;

будівлі, берегові навігаційні знаки та інші споруди для обслуговування водних шляхів, судноремонтні заводи, ремонтно-експлуатаційні бази, майстерні, судноверфі, відстійно-ремонтні пункти, склади, матеріально-технічні бази, інженерні мережі, службові та культурно-побутові приміщення, інші об'єкти, забезпечують роботу річкового транспорту.

Для робіт, пов'язаних із судноплавством і сплавом на внутрішніх водних шляхах, поза населеними пунктами виділяється у встановленому порядку берегова смуга. Землі берегової смуги не вилучаються у землекористувачів і використовуються відповідно до чинного законодавства України.

Стаття 29. Технічний, класифікаційний і судноплавний нагляд за річковими суднами

Технічний, класифікаційний і судноплавний нагляд за річковими суднами здійснюється Українською державною інспекцією Регістру і безпеки судноплавства у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Стаття 30. Автомобільний транспорт і його склад

До складу автомобільного транспорту входять підприємства автомобільного транспорту, які здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, авторемонтні і шиноремонтні підприємства, рухомий склад автомобільного транспорту, транспортно-експедиційні підприємства, а також автовокзали і автостанції, навчальні заклади, ремонтно-будівельні організації і соціально-побутові заклади, інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу автомобільного транспорту.

Стаття 31. Землі автомобільного транспорту та дорожнього господарства

До земель автомобільного транспорту належать землі, надані в користування під споруди і устаткування енергетичного, гаражного та паливно-роздавального господарства, автовокзали, автостанції, лінійні виробничі споруди, службово-технічні будівлі, станції технічного обслуговування, автозаправні станції, автотранспортні, транспортно-експедиційні підприємства, авторемонтні заводи, бази, вантажні двори, майданчики контейнерні та для перецепкі, службові та культурно-побутові приміщення та інші об'єкти, що забезпечують роботу автомобільного транспорту.

До земель дорожнього господарства належать землі, надані в користування під проїзну частину, узбіччя, земляне полотно, декоративне озеленення, резерви, кювети, мости, тунелі, транспортні розв'язки, водопропускні споруди, підпірні стінки, смуги відведення і розташовані в їх межах інші дорожні споруди та обладнання.

До складу земель дорожнього господарства входять також землі, що знаходяться за межами смуг відведення, якщо на них розташовані споруди, що забезпечують функціонування автомобільних доріг, а саме:

паралельні об'їзні дороги, поромні переправи, снігозахисні споруди і насадження, протилавинні та протисельові споруди, вловлюючі з'їзди;

майданчики для стоянки транспорту і відпочинку, підприємства та об'єкти служби дорожнього сервісу;

будинки (в тому числі жилі) та споруди дорожньої служби в виробничими базами;

придорожні лісосмуги для захисту доріг і вирощування деревини, в тому числі ділової.

Землі, що знаходяться під автомобільними дорогами загального користування та їх спорудами, надаються дорожнім організаціям у користування відповідно до чинного законодавства.

Стаття 32. Авіаційний транспорт і його склад

До складу авіаційного транспорту входять підприємства повітряного транспорту, які здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, аерофотозйомки, сільськогосподарські роботи, а також аеропорти, аеродроми, аероклуби, транспортні засоби, системи управління повітряним рухом, навчальні заклади, ремонтні заводи цивільної авіації та інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу авіаційного транспорту.

Стаття 33. Землі авіаційного транспорту

До земель авіаційного транспорту належать землі, надані в користування під:

аеропорти, аеродроми, відокремлені споруди (об'єкти управління повітряним рухом, радіонавігації та посадки, очисні та інші споруди), службово-технічні території з будівлями та спорудами, що забезпечують роботу авіаційного транспорту;

вертольотні станції, включаючи вертольотодроми, службово-технічні території з усіма будівлями та спорудами;

ремонтні заводи цивільної авіації, аеродроми, вертольотодроми, гідроаеродромами та інші майданчики для експлуатації повітряних суден;

службові об'єкти, що забезпечують роботу авіаційного транспорту.

Стаття 34. Міський електротранспорт і його склад

До складу міського електротранспорту входять підприємства міського електротранспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, рухомий склад, трамвайні і тролейбусні лінії, ремонт-но-експлуатаційні депо, службові приміщення, фунікулери, канатні дороги, ескалатори, заводи по ремонту рухомого складу і виготовленню запасних частин, споруди енергетичного господарства та

зв'язку, промислові, ремонтно-будівельні, торговельні та постачальницькі організації, навчальні заклади, науково-дослідні та проектно-конструкторські установи, установи охорони здоров'я, відпочинку, фізичної культури і спорту та інші культурно-побутові заклади і підприємства, установи та організації незалежно від форм власності , що забезпечують роботу міського електротранспорту.

Стаття 35. Землі міського електротранспорту

До земель міського електротранспорту належать землі, надані в користування під відокремлені трамвайні лінії та їх облаштування, лінії та станції фунікулерів, канатних доріг, ескалаторів, трамвайно-троллейбуспих депо, вагоноремонтні заводи, споруди 'енергетичного та шляхового господарства, сигналізації і зв'язку, службові і культурно -побутові приміщення та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи міського електротранспорту.

Стаття 36. Відомчий транспорт

До складу відомчого транспорту входять транспортні засоби підприємств, установ і організацій.

Підприємства та організації, що мають відомчий транспорт, повинні забезпечувати його розвиток і утримання на рівні, що відповідає вимогам безпеки при наданні транспортних послуг.

Відносини підприємств, які мають відомчий транспорт, з підприємствами, установами, організаціями та громадянами, яким вони надають транспортні послуги, та підприємствами транспорту загального користування регулюються кодексами (статутами) окремих видів транспорту.

Стаття 37. Трубопровідний транспорт

Відносини в галузі трубопровідного транспорту регулюються спеціальним законодавством України.

Стаття 38. Використання лісових смуг і земель транспортними підприємствами

Поряд з прямим призначенням лісових смуг, що обслуговуються підприємствами транспорту, в лісопосадках може вирощуватися ділова деревина (хвойні дерева, береза, липа тощо).

Підприємства дорожнього господарства повинні проводити на магістральних дорогах з інтенсивним рухом заміну плодових дерев у лісосмугах на породи дерев промислового призначення для запобігання випадкам отруєння плодами дерев, насиченими шкідливими речовинами вихлопних газів автомобільного транспорту.

Керівники підприємств транспорту несуть відповідальність за забруднення земель, прилеглих до транспортних магістралей, бур'янами.

Стаття 39. Взаємодія підприємств різних видів транспорту

Відносини підприємств різних видів транспорту при перевезеннях пасажирів і вантажів визначаються кодексами (статутами) окремих видів транспорту, а також укладеними на їх основі договорами (вузловими угодами).

Розробка та укладання вузлових угод здійснюється в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 40. Координація діяльності всіх видів транспорту

Координація діяльності всіх видів транспорту здійснюється Міністерством транспорту України.

Координація діяльності всіх видів транспорту в межах регіонів здійснюється комісіями з координації роботи транспорту, які утворюються органами місцевої влади та самоврядування і діють відповідно до положення, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Розділ III

ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 41. Контроль за дотриманням законодавства

на транспорті

Контроль за дотриманням законодавства на транспорті здійснюють відповідні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень.

Стаття 42. Міжнародні договори

Якщо міжнародним договором, укладеним Україною, встановлено інші правила, ніж ті, які містяться в законодавстві України про транспорт, то застосовуються правила відповідного міжнародного договору.

Президент України Л. КУЧМА

м. Київ, 10 листопада 1994

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Держава і право | Книга
338.6кб. | скачати


Схожі роботи:
Транспортне право 2
Цивільне та транспортне право
Транспортне право Значення транспорту
Транспортне страхування
Транспортне планування міст
Транспортне обслуговування туристів
Транспортне забезпечення комерційної діяльності
Транспортне обслуговування туристів в Чилі
Транспортне забезпечення опереційних процесів
© Усі права захищені
написати до нас