Технічні прийоми орієнтування на місцевості

Технічні прийоми орієнтування на місцевості
Питання, що розглядаються на занятті:
1. Вимірювання відстаней, напрямків руху, висот і крутизни схилів на топографічній карті.
2. Прийоми визначення відстаней і напрямків руху на місцевості.
3. Вимірювання висот і крутизни схилів на місцевості. Визначення точки стояння.

1. Вимірювання відстаней, напрямків руху, висот і крутизни схилів на топографічній карті.
Топографічні та туристські карти застосовуються як для розробки маршруту в передпохідному період, так і для ефективного орієнтування на місцевості безпосередньо під час походу. І в тому і в іншому випадку робота з картою припускає проведення необхідних вимірювань. Наприклад, розробка маршруту спортивного або оздоровчого походу неодмінно включає визначення по карті протяжності всього маршруту та окремих денних переходів. При плануванні ділянок руху по бездоріжжю (у відсутності «попутних» доріг, просік і тощо) потрібно вимір відповідних азимутів руху. Вибір техніки подолання схилів на маршруті гірського походу, визначатися, в тому числі їх крутизною, яку так само можна визначити по карті. Нижче ми наводимо методику основоположних для туризму вимірювань із застосуванням карти і спеціальних інструментів.
Як виміряти необхідну відстань (відрізок маршруту) на карті? Вимірювання відстаней включає дві дії: по-перше, вимірюють довжину необхідної лінії руху на самій карті (в сантиметрах), по-друге, обчислюють необхідну відстань на місцевості в метрах, кілометрах, виходячи з масштабу карти. При визначенні відстані за допомогою чисельного масштабу задана лінія на карті (відрізок маршруту) вимірюється лінійкою, і отриманий результат у сантиметрах множиться на величину масштабу. При вимірі прямій лінії на карті циркулем-вимірником голки циркуля встановлюють на її кінцеві точки, а потім, не змінюючи розчину циркуля, використовуючи масштабну лінійку, нанесену за рамкою карти, визначають потрібну відстань. У тому випадку, коли розчин циркуля перевищує довжину лінійного масштабу, ціле число кілометрів визначається по квадратах координатної сітки, а залишок - вищевказаним порядком за масштабом. Вимірювання довжин кривих ліній на карті проводиться послідовним відкладенням «кроку» циркуля (Мал. 1).


Рис. 1. Вимірювання відстаней «кроком» циркуля
Величина «кроку» циркуля залежить від ступеня «звивистості» лінії, але, як правило, не повинна перевищувати 1см. Після проходження циркулем всій лінії, число «кроків» множать на величину розчину циркуля, виражену в масштабі. Довжина звивистій лінії, яка вимірюється таким чином на карті, завжди трохи менше її дійсної довжини на місцевості, так як вимірюються не сама крива лінія, а хорди окремих ділянок цієї кривої. Найбільш ефективний для вимірювання відстаней на карті (як прямих, так і кривих ліній) спеціальний інструмент - курвіметр. Курвіметр - зручний прилад з невеликим коліщатком і циферблатом з міліметровою шкалою. Обертанням коліщатка стрілку курвіметри встановлюють на нульову поділку, а потім прокочують коліщатко вимірюваної лінії на карті з рівномірним натиском зліва направо (або знизу вгору); отриманий результат в сантиметрах (на шкалі курвіметри) множать на величину масштабу даної карти.
Як на карті вимірюють площі? Примірне вимір площ на топографічній карті здійснюють по квадратах кілометрової сітки. Площа потрібної ділянки місцевості визначається підрахунком цілих квадратів і їх часток, які оцінюються на-віч. Кожному квадрату кілометрової сітки відповідає на картах масштабу 1:25000 і 1:50000 - 1 кв. км місцевості, на картах масштабу 1:100 000 - 4 кв. км, на картах масштабу 1:200000 -16 кв. км. Примірне визначення площ можна так само поводитись по карті геометричним способом. Ділянка розбивається прямими лініями на відповідні геометричні фігури: прямокутники, трикутники, трапеції. Площі цих фігур обчислюють за формулами геометрії, вимірявши попередньо необхідні величини.
Як на карті визначають напрямки руху? Визначення напрямків по карті здійснюють за допомогою компаса. Напрямки руху задаються т.зв. азимутом (від арабського ас-сумут - шляхи, напрямки) - кутом одна сторона якого є напрямом на географічний або магнітну північ, а інша сторона - направленням на заданий орієнтир місцевості. Істинний азимут - це кут, вимірюваний по ходу годинникової стрілки від 0 до 360 ° між північним напрямком дійсного (географічного) меридіана і напрямом на визначену точку (на заданий орієнтир). Відповідно магнітний азимут - це кут, вимірюваний по ходу годинникової стрілки від 0 до 360 ° між північним напрямком магнітного меридіана (напрямом усталеною магнітної стрілки компаса) і напрямом на заданий орієнтир. Азимут приймає значення від 0 до 360 ° (0 ° - Північ; 90 ° - Схід; 180 ° - Південь; 270 ° - Захід). На карті за допомогою компаса вимірюється істинний азимут руху на заданий орієнтир. Вимірювання здійснюється наступним чином.
· Межею підкладки спортивного компаса на карті об'єднують вихідний орієнтир руху і кінцевий (цільової) орієнтир. При цьому планшет розгортають так, щоб нанесена на ньому стрілка (покажчик напрямку руху) була повернута в бік цільового орієнтиру.
· Обертанням шкали азимутів, не звертаючи уваги на магнітну стрілку, виводять значення 0 ° (відповідне напрямку на Північ) у бік північного обрізи карти, при цьому червоні орієнтують лінії на дні колби компаса повинні встановитися паралельно лініям істинного меридіана карти (або, без урахування невеликий похибки паралельно вертикальних лініях координатної сітки на карті).
· Покажчик азимутів на планшеті компаса (біла лінія навпаки колби компаса) відсікає потрібний справжній азимут.
Компас необхідний не лише для вимірювання потрібного азимуту руху, але і власне для точного руху певним азимутом. Стрілка компаса, однак, орієнтується вздовж магнітного, а не географічного меридіана (уздовж силових ліній магнітного поля Землі). У той же час магнітні та географічні (істинні) меридіани зазвичай не збігаються один з одним внаслідок різної локалізації магнітних і географічних полюсів Землі (зокрема, північний магнітний полюс віддалений від північного географічного полюса на значній відстані і розташований серед арктичних островів на півночі Канади). На орієнтацію силових ліній магнітного поля Землі, крім розташування магнітних полюсів, впливають і інші чинники «місцевого» значення, наприклад, поклади залізних руд в даному районі (т.зв. магнітні аномалії). Тому перед початком руху за вимірюваним на карті азимуту в його значення треба внести поправку на розбіжність географічного і магнітного меридіанів для даної місцевості - поправку на т.зв. магнітне відхилення. Магнітне відхилення - це величина відхилення магнітного азимута від істинного (географічного) азимута. Магнітне відхилення зі знаком «+» прийнято вважати в наших широтах східним; відмінювання зі знаком «-» прийнято вважати західним. Перехід від істинного азимуту до магнітного азимуту проводиться на підставі наступної розрахункової формули:
A = M ± C, де A - істинний азимут; M - магнітний азимут; C - магнітне схилення (зі своїм знаком).
Наприклад, певний по карті азимут руху дорівнює 100 º. Східне відхилення в даному районі дорівнює 4 º. Виходячи з вищевказаної формули, одержуємо: 100 º = М + 4 º. Відповідно для вірного руху на місцевості до обраного орієнтиру на компасі слід встановити величину магнітного азимута М = 96 º. Увага! На спортивній мапі спочатку показані не справжні, а магнітні меридіани (напрям на магнітний полюс). Тому виміряний по такій картці азимут є магнітним. У даному випадку вимірюються по карті азимутом слід рухатися на обраний орієнтир місцевості, без будь-яких поправок на відміну.
Азимут який або лінії АВ, що визначається в початковій точці «А», називають прямим. Азимут тієї ж лінії, визначений у її кінцевій точці "В" - називають зворотним. Зворотний азимут дорівнює прямому азимуту, плюс 180 º, якщо він менше 180 º, і прямому мінус 180 º, якщо прямий азимут понад 180 º.
Яким чином можна зорієнтувати карту по компасу з урахуванням магнітного схилення? Як правило, орієнтування карти проводять за компасом, розгортаючи карту на площині таким чином, щоб лінії магнітного меридіана були паралельні стрілкою компаса, а її північний обріз був би звернений на північ місцевості. Однак Ви вже знаєте з лекційного матеріалу про те, що північний обріз топографічної карти спрямований на істинний (географічний північ); внутрішніми кордонами рамки карти є справжні меридіани, а лінії магнітного меридіану на топографічній карті, взагалі не нанесені. Тому при орієнтуванні карти за компасом слід врахувати величину магнітного схилення в даному районі, якщо воно досить велике (магнітне відхилення вказано за рамкою карти). Процес орієнтування карти з урахуванням відмінювання можна представити у вигляді такої послідовності дій.
· Спочатку вводимо поправку на магнітне схилення на компасі шляхом довороту шкали азимутів на лімбі компаса на відповідний кут відміни. Наприклад, якщо величина західного відмінювання становить 10 º, то напроти покажчика азимутів встановлюємо значення шкали 010. Якщо величина східного відмінювання становить 10 º, то напроти покажчика азимутів встановлюємо значення шкали 350.
· Далі кладемо пластину компаса на лист карти таким чином, щоб довгі сторони основи компаса були паралельні вертикальних лініях координатної сітки, а стрілка напряму руху на ній вказувала на північний обріз карти (відхиленням координатних ліній від напрямку на істинний північ нехтуємо).
· Нарешті картку разом з лежачим на ній компасом розгортаємо в площині до тих пір, поки червона магнітна стрілка компаса не сполучиться зі значенням 0 º (стрілка вказує на позначення «N» лімба компаса). Орієнтування карти завершено.
Нагадаємо, що інші прийоми орієнтування карти (по наземним лінійним і точковим орієнтирам місцевості) представлені нами в лекції «Основи техніки орієнтування».
Яким чином визначають крутизну схилів по горизонталях топографічної карти? При даній висоті перерізу рельєфу на карті, чим більше горизонталей включає зображений на карті схил, тим він вищий, а чим частіше нанесені горизонталі одна відносно іншої - тим він крутіше. Отже, за кількістю горизонталей можна визначити перевищення одних точок місцевості над іншими, а за величиною закладення карти судити про крутизну схилу. Гранична крутизна схилу, яку можна відобразити горизонталями на топографічних картах різного масштабу із стандартним значенням висоти перерізу (20м на картах рівнинних районів, 40м на картах гірських районів), дорівнює приблизно 40 градусам. При зображенні схилів крутизною 40-65 º горизонталі викреслюють разом одну з іншого або проводять їх з розрядкою, залишаючи між потовщеними горизонталями замість звичайних чотирьох горизонталей, тільки дві або три проміжні горизонталі. Обриви крутизною понад 65 º зображуються на карті особливими умовними знаками.
Для визначення середньої крутизни схилу по карті необхідно заміряти відстань між горизонталями, що обмежують підставу і вершину схилу (закладення горизонталі); перевести його з допомогою масштабу у відстань на місцевості і визначити кут нахилу схилу по відношенню до горизонтальної поверхні за формулою:
tg α = h / d,
де α - кут нахилу схилу; h - висота перерізу рельєфу (м); d - відстань між горизонталями (закладення) (м).
Як на карті визначають прямокутні координати об'єкта (точки) місцевості? Прямокутні координати (x, y) однозначно задають локалізацію будь-якої точки на площині карти (і, відповідно, вказують місце розташування на місцевості необхідного об'єкту: населеного пункту, туристського табору, продуктової закидання і т.д.). Таким чином, знаючи прямокутні координати можна без зусиль знайти необхідний об'єкт на місцевості або нанести його на карту. Прямокутні координати на топографічних картах застосовуються за т.зв. координатним зонах - ділянкам земної поверхні, обмеженим меридіанами з довготою, кратній 6 °. Перша зона обмежена меридіанами з довготою 0 ° і 6 °, друга - 6 ° і 12 °, третя - 12 ° і 18 ° і т.д. Рахунок зон йде від нульового Гринвіцького меридіана з заходу на схід. Протяжність (довжина) території кожної зони з півночі на південь складає близько 20000км, ширина зони на екваторі становить близько 670км, на широті 40 ° - 510км, на широті 50 ° - 430км, на широті 60 ° - 340км.
Всі топографічні карти, виконані в межах даної зони, мають загальну систему прямокутних координат. За вісь абсцис (X) прийнятий осьової меридіан шестіградусной зони, а за вісь ординат (Y) - екватор (Мал.
). Для зручності користування Координа
тами на топографічних картах прийнятий умовний рахунок ординат, що виключає їх негативні значення. Точка перетину осьового меридіана і екватора (початок координат) має значення: X = 0км; Y = 500км.
Рис. 2 Прямокутні координати точки M місцевості. Точка M розташована на відстані 800 км від екватора (координата Xm) і на 200 км на захід від осьового меридіана координатної зони (координата Ym).
Т. е. початок координат в кожній зоні як би перенесено на 500км вліво вздовж осі Y. Для однозначного визначення положення точки по прямокутним координатам на земній кулі, до значення координати Y зліва приписується номер шести градусної зони (однозначне або двозначне число). Наприклад, якщо точка має координати: Х = 5650450; Y = 3620840, то це означає, що точка розташована у третій зоні на відстані на схід на 120 км 840м від середнього меридіана зони (620840м - 500000м) і на північ від екватора на видаленні 5650км 450м.
Координатна (кілометрова) сітка - це сітка квадратів на топографічних картах, утворена горизонтальними і вертикальними лініями, проведеними паралельно осям прямокутних координат через певні інтервали. Ці лінії називаються кілометровими. Координатна сітка призначається для визначення координат об'єктів і нанесення на карту об'єктів за їх координатами, для орієнтування карти і для наближеного визначення відстаней і площ. Кілометрові лінії на картах підписуються у їх зарамковим виходів і у декількох перетинань усередині аркуша. Крайні кілометрові лінії на аркуші карти підписуються повністю, решта - скорочено, двома цифрами (тобто вказуються тільки десятки і одиниці кілометрів). Підписи у горизонтальних ліній відповідають відстаням від осі ординат (екватора) в кілометрах. Наприклад, підпис 6082 в правому верхньому куті показує, що дана лінія відстоїть від екватора на видаленні 6082км. Підписи вертикальних ліній позначають номер зони (одна чи дві перші цифри) і відстань в кілометрах (завжди три цифри) від початку координат. Наприклад, підпис 4308 в лівому нижньому кутку означає: 4 - номер зони, 308 - відстань від лінії умовного початку координат в кілометрах (лінія знаходиться на 192км на захід середнього меридіана 4-й шестіградусной зони).
Для того щоб визначити прямокутні координати об'єкта, на карті циркулем (або лінійкою) вимірюють по перпендикуляру відстань від даного об'єкта до нижньої кілометрової лінії і за масштабом визначають його дійсну величину. Потім цю величину в метрах приписують праворуч до підпису кілометрової лінії, а при довжині відрізка більше кілометра спочатку підсумовують кілометри, а потім приписують число метрів праворуч. Це буде координата об'єкта Х (абсциса). Таким же прийомом визначають і координату Y (ординату), тільки відстань від об'єкта вимірюють до лівої сторони квадрата.

2. Прийоми визначення відстаней і напрямків руху на місцевості.
Рухаючись за маршрутом, туристи виконують необхідні вимірювання на місцевості. Наприклад, вимірюють пройдене відстань між опорними орієнтирами денного переходу, протяжність природних перешкод (ширину річки в місці переправи, протяжність схилу) і т.д. Нижче ми представляємо інформацію про поширені в туризмі способи вимірювань даних параметрів.
Якими способами можна визначити необхідні відстані на місцевості? У туристської практиці застосовуються найпростіші способи визначення відстаней на місцевості: на око, промірів кроками, за лінійним величинам спостережуваних об'єктів, за часом і швидкості руху. Глазомерно оцінка - це найшвидший, часто вживаний в похідних умовах, але вимагає великої попередньої тренування спосіб визначення відстаней. Чтобы развить свой глазомер, надо возможно чаще в разных условиях местности в различное время года и суток упражняться в оценке на глаз расстояний с обязательной проверкой их шагами или по карте. Прежде всего, необходимо научиться мысленно представлять и уверенно различать на любой местности несколько наиболее удобных в качестве эталонов расстояний. Начинать надо с расстояний 10, 50, 100м и, только твердо овладев ими, переходить к отрезкам от 200 до 1000м. Закрепив в зрительной памяти определенные эталонные отрезки, можно в дальнейшем мысленно сравнивать с ними интересующие расстояния (Алешин, Серебрянников, 1985). Тренируя глазомер, следует иметь в виду, что на оценку расстояний влияет ряд факторов, таких, как освещенность, характер местности, контраст рассматриваемых объектов с окружающим фоном и их размеры. Например, объекты кажутся ближе, чем находятся в действительности, если они ярко освещены на темном фоне или, наоборот, если наблюдать темные объекты на светлом фоне. Ближе кажутся и более крупные объекты по сравнению с мелкими объектами, находящимися на таком же расстоянии, а так же любые объекты при наблюдении их снизу вверх, например, от подножия горы к вершине. И наоборот, объекты "удаляются" от наблюдателя: в сумерки, при наблюдении против света и на закате солнца; в тумане, при пасмурной и дождливой погоде; при наблюдении сверху вниз, от вершины к подножию и в целом ряде иных случаев. Точность глазомерных измерений зависит от тренированности туристов, величины расстояния, условий наблюдения. Обычно опытный наблюдатель для расстояний 1-1,5км не делает ошибок более 10-15%. При оценке больших расстояний ошибка возрастает до 30% и даже 50%. Некоторое представление о глазомерной оценке расстояний дает таблица 1, в которой приведены предельные расстояния видимости объектов в дневное время для человека с нормальным зрением (Алешин, Серебрянников, 1985).
Таблиця 1.
Предельные расстояния видимости определенных объектов для человека с нормальным зрением.
Промер расстояний шагами – простой и достаточно точный способ определения расстояний. Его применяют при измерении относительно коротких отрезков пути: двигаясь от одного ориентира к другому, считают количество парных шагов. Длину парного шага можно определить по эмпирической формуле: L=2(H/4+37) где L - длина двойного шага, H - рост человека (см), а 4 и 37 - постоянные числа. Но измерение будет более точным, если знать количество своих парных шагов, соответствующее 100м на местности. Определить свое количество пар шагов в 100м несложно. Известно, что человек среднего роста при движении по тропе на 100м делает 62-66 парных шага. Следует правда отметить, что длина шага меняется при движении в разных условиях (по дороге, траве, мху, зарослям, вверх или вниз по склону). Поэтому в известную Вам величину пар шагов в 100м обычной дороги, необходимо внести поправки на данные конкретные условия. Точность измерения шагами зависит от тренировки туриста и характера местности. При овладении определенными навыками на ровной местности ошибки измерений не превышают 2-4% пройденного пути (Алешин, Серебрянников, 1985).
Определение расстояний по времени и скорости движения применяют в походе в качестве вспомогательного способа для общего ориентирования на местности. Данный способ удобен при измерении протяженных отрезков пути (например, длины отдельных переходов вдоль линейных ориентиров местности). Время движения можно определить довольно точно по наручным часам. Сложнее обстоит дело с определением в походных условиях средней скорости движения группы. Причем трудности возникают как с определением абсолютной величины скорости, так и с поддержанием ее постоянства. По ровной дороге средняя скорость человека (быстрым шагом) – 5-6км в час. Разумеется скорость группы с учетом переносимого груза в пешем походе ниже. В конце «рабочего» дня с накоплением усталости скорость движения так же падает. В каждом конкретном случае надо пытаться определить скорость движения группы по известным отрезкам пути. Измерения скорости проводят несколько раз в первые дни похода и затем можно использовать полученное среднее значение скорости, с поправками на физическое состояние группы, характер конкретного участка маршрута и пр.
Способ определения расстояний по известным линейным размерам наблюдаемого объекта применяют, если прямое измерение расстояния до данного объекта шагами по каким-либо причинам невозможно. Сущность этого способа представлена на Рис 3. Наблюдатель держит линейку, (например, линейку подложки спортивного компаса) перед собой перпендикулярно лучу зрения на расстоянии 50см от глаз и определяет по ней величины отрезка (в данном случае это 2см), закрывающего наблюдаемый объект (дерево высотой 20м). Из правила подобия треугольников следует, что искомое расстояние до дерева равно 2000см х 50см / 2см = 50000см (500м).
SHAPE \ * MERGEFORMAT

2 см

50 см

20м

Рис.3 Схема определения расстояний по известным линейным размерам наблюдаемого объекта.
Ширину реки (или иного препятствия) на местности можно измерить т.н. геометрическим способом (шагами с последующим переводом полученного значения в метры (Федотов, Востоков, 2003)). Для этого (Рис. 4) вначале выбирают на краю противоположного берега реки какой-либо заметный ориентир. Затем становятся напротив выбранного ориентира и под прямым углом к направлению на ориентир, вдоль берега отсчитывают определенное число шагов, например 50. На данное место устанавливают вешку и продолжают идти в том же направлении, отсчитывая такое же число шагов. Далее изменяют направление движения и идут под прямым углом от берега до тех пор, пока не окажутся на одной прямой с вешкой и выбранным ориентиром (в створе). Число шагов от берега до нашей остановки в створе и есть искомая ширина реки в шагах. Перевести его в метры не составляет труда, зная число своих пар шагов в 100м. Средняя длина шага – 0.7-0.8м.
Какими способами можно определить направления движения на местности (стороны света)? Очевидно, что самым распространенным способом определения необходимого направления движения туристов в походе является применение специального инструмента – компаса. Компас указывает направления на все стороны света; с помощью компаса можно измерить необходимые направления движения. Порядок измерения азимутов на карте был представлен нами выше. В этом разделе мы излагаем порядок определение азимута на выбранный ориентир (этот технический прием называют «визированием» или «определением пеленга»). Прием визирования используют, в частности, при определении точки стояния способом обратной засечки.


Рис. 4 Схема измерения ширины реки геометрическим способом. Расстояние «ВГ» равно ширине реки (расстоянию от точки А на одном берегу до выбранного, наблюдаемого ориентира на другом берегу) (по Вяткину Л.А. с соавт., 2001).
Чтобы измерить нужный азимут длинную грань подложки компаса (указатель направления на подложке) направляют на целевой ориентир местности. При этом удерживают компас горизонтально на уровне глаз и смотрят на ориентир вдоль грани подложки. Далее вращением шкалы колбы компаса добиваются того, чтобы красная стрелка компаса указывала на значение «ноль градусов» шкалы азимутов, соответствующее направлению на север (при этом стрелка располагается внутри нанесенных на дне колбы специальных рисок указателя севера). Наконец, снимают значение нужного азимута на шкале напротив черты-риски азимутов.

Если компаса в распоряжении туриста нет, то стороны света можно определить, например, по небесным светилам (смотрите так же лекцию «Основы техники ориентирования на местности»). В солнечный день
стороны света приблизительно можно определить по тени от предмета. На ровной поверхности земли втыкается палка (Рис. 5), так чтобы она отбрасывала отчетливую тень. Оконечность тени отмечается на земле (например, камнем). Далее следует подождать, по крайней мере, 15 минут, чтобы тень сместилась на несколько сантиметров в сторону от первоначального положения и поместить вторую метку на оконечность сместившейся тени. Увага! Чем больше времени ожидания, тем точнее конечный результат измерения. Линия, проведенная через две метки, указывает направление восток-запад, причем первая метка всегда будет западной.
Стороны света можно так же определить по Солнцу и механическим часам. Положив часы горизонтально, и направив часовую стрелку на Солнце, мы получим направление линии север-юг как биссектрису между часовой стрелкой и направлением на цифру 12 (Рис. 6). Естественно, что до полудня надо делить пополам дугу, которую часовой стрелке осталось пройти до 12 часов, а после полудня – дугу, которую стрелка уже прошла после 12 часов (Алешин, Серебрянников, 1985). Данный способ определения вновь указан для местного (солнечного) времени и он «сработает», если в группе какие-либо часы установлены на данное время. В обычном же случае следует вводить поправку на декретное, летнее время. При определении направлений с помощью часов – чем выше Солнце, тем больше ошибка измерения.
Надежно определить стороны Света без компаса в лесу можно с помощью просек и квартальных столбов. Просеки обычно разбивают лесной массив на квадраты со стороной 2км (кварталы). Кварталы нумеруют в данном лесном хозяйстве по направлению с запада на восток (возрастание номера слева направо), доходят до границы соседнего лесного хозяйства и продолжают нумерацию в соответствии с правилами переноса.

Рис. 6 Определение сторон света по солнцу и часам (см. описание в тексте). По Алешину В.М., Серебрянникову А.В., 1985)
Таким образом, номера кварталов, указанные на квартальном столбе, стоящем на пересечении просек, изменяются на одну единицу с запада на восток, а резкий скачок в нумерации более чем на две единицы указывает на более южный квартал (Рис.7).

Карта лесничества. З 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 Ю Рис. 7 Определение сторон горизонта с помощью просек и квартальных столбов (По Федотову Ю.Н., Востокову И.Е., 2002).

1-й Столб

Какую технику применяют туристы для точного движения в заданном направлении с использованием компаса? Точное движение по азимуту производят следующим образом (Рис. 8).
· Устанавливают нужное показание азимута на шкале компаса с учетом магнитного склонения местности (с данными операциями Вы уже знакомы).
· Затем, удерживая компас перед собой, поворачиваются всем телом, вправо или влево, так чтобы красная стрелка компаса установилась между рисок указателя севера, начерченных на дне колбы (тогда значение шкалы 0º, соответствующее Северу, совпадет с направлением на Север местности).
· В результате длинная грань подложки (указатель направления на подложке) спортивного компаса покажет нужное направление движения.

Рис. 8. Движение по точному азимуту (описание действий смотрите в тексте) (По Уилсону Н., 2004).
Турист строго в указанном компасом направлении намечает для себя какой-нибудь объект (дерево, куст и т. п.). Этот объект и будет первым промежуточным ориентиром. Нужно только чтобы ориентир был достаточно заметным и не терялся из виду при приближении к нему. Дойдя до первого промежуточного ориентира, таким же порядком, по компасу определяют второй промежуточный ориентир и двигаются, пока не достигнут его. Достигнув второго промежуточного ориентира, находят себе третий ориентир и т. д. При отсутствии видимых ориентиров в направлении движения (при продолжительном движении в условиях ограниченной видимости), туристы передвигаются просто в направлении, указанному боковой гранью подложки компаса, удерживая красную стрелку между рисок указателя Севера на дне колбы компаса.

3. Измерение высот и крутизны склонов на местности.
Определение точки стояния.
Какими способами можно определить крутизну склонов на местности? Склоны, как Вы уже знаете из предыдущих лекций, являются характерной разновидностью естественных препятствий в походах по горной и сильно пересеченной местности. В туристской практике применяют ряд простейших способов определения их крутизны. Глазомерный способ используют в походных условиях наиболее часто. Не представляет большой трудности на глаз дать оценку крутизны склона на качественном уровне: склон пологий, средней крутизны (до 45º), крутой. Руководствуясь такими оценками, можно, к примеру, выбрать технику передвижения по склону и приемы страховки. Труднее решить задачу количественной глазомерной оценки крутизны склона. Для относительно точной количественной оценки крутизны склонов требуется специфическая тренировка. Для этого изучают и закрепляют в зрительной памяти несколько склонов известной крутизны; затем путем мысленного сравнения определяют крутизну нужного склона.
В горных походах для более точного определения крутизны склона можно воспользоваться простейшим угломером. Он представляет собою жесткое основание, на котором закреплен транспортир и отвес с грузом (Рис.9). При замере углов наклона поверхности к горизонту одну из сторон основания выставляют параллельно поверхности склона и по положению отвеса относительно шкалы транспортира определяют крутизну искомого склона (Алешин, Серебренников, 1985).

Рис. 9. Определение крутизны склона с помощью простейшего угломера (см. описание действий в тексте). Угол α на транспортире равен углу крутизны склона (по Алешину В.М., Серебрянникову А.В., 1985).
Как можно определить точку стояния? В материалах соответствующей лекции мы указывали ряд способов определения точки стояния. В данном занятии мы лишь дадим пояснения способу определения точки стояния обратной засечкой. Он заключается в следующем (Алешин, Серебрянников, 1985). Из точки стояния на местности (которую нужно идентифицировать на карте) визируют (измеряют азимут) последовательно на два опознанных (указанных на карте), расположенных под разным углом к наблюдателю ориентира местности (вершину холма, здание, и т.д.). Затем соответствующие визирные линии наносят на карту, а их пересечение соответствует точке стояния.
Например, турист стоит на местности в неизвестной точке X (Рис. 10) и последовательно определяет азимут на первый обозначенный на карте ориентир (горную вершину A) и на второй ориентир (другую вершину, B), расположенные под прямым углом зрения друг к другу. Далее турист переносит визирную линию XA на карту.
Для цього:
· Сохранив на компасе измеренное значение азимута в направлении XA, устанавливают компас на плоскость карты, совместив край подложки с ориентиром A карты (указатель направления на подложке при этом «смотрит» на ориентир A, а показания магнитной стрелки игнорируют).
· Перемещают компас по карте (вправо-влево вокруг ориентира A) до тех пор, пока ориентирующие линии на дне колбы компаса не окажутся параллельными вертикальным километровым линиям на карте, а значение шкалы 0º не будет направлено на северный обрез карты.
· Проводят визирную линию вдоль грани подложки от ориентира в сторону противоположную указателю направления.
Далее турист повторяет ту же последовательность действий в отношении точки B. Пересечение на карте (в точке X) прямых линий XA, XB указывает нашу точку стояния. Данный способ наиболее точен, если угол между выбранными ориентирами лежит в пределах от 30 до 150º.
Проще определить точку стояния обратной засечкой, если туристы находятся на опознанном и обозначенном на карте линейном ориентире (но не известно в какой его точке X). В данном случае визирование осуществляем на один заметный, указанный на карте, и находящийся в стороне от линии движения точечный ориентир (A). Далее ориентируем карту вдоль линейного ориентира, осуществляем вышеуказанные операции и про водим на карте линию визирования через точку A в направлении линейного ориентира. Точка пересечения линии визирования и линейного ориентира – есть точка стояния X.
Рис. 10 Определение точки стояния обратной засечкой. Точка стояния находится на пересечении визирных линий, проведенных на карте (по Уилсону Н., 2004).
Литература по теме занятия.
1. Альошин В.М., Серебрянніков А.В. Туристська топографія. - М.: Профиздат, 1985. - 160с.
2. Бардін К.В. Азбука туризму. Посібник для керівників туристських походів в школі. М., 1973.
3. Вяткін Л.А., Сидорчук О.В., немитої Д.М. Туризм та спортивне орієнтування: Учеб. Посібник для студ. Вищ. Пед. Учеб. Закладів. - М.: Видавничий центр «Академія», 2001. - 208с.
4. Ганопольский В.І. Уроки туризму / Посібник для вчителів. - Мн.: НМЦентр, 1998. -216 С. - (Туризм в школі).
5. Куликов В.М., Константинов Ю.С. Топографія та орієнтування в туристичній подорожі. - М.: ЦДЮТіК, 2002.
6. Туризм і спортивне орієнтування / Підручник для інститутів і технікумів фізичної культури. - Авт.-сост, В.І. Ганопольский. М: ФиС, 1987. - 240с.
7. Вілсон Н. Керівництво з орієнтування на місцевості: Вибір маршруту та планування подорожі. Навігація за допомогою карт, компаса та природних об'єктів. - Нейл Уїлсон. - Пер. з англ. До Ткаченко. - М.: ФАИР ПРЕС, 2004. - 352с.
8. Федотов Ю.М., Востоков І.Є. Спортивно-оздоровчий туризм: Підручник / За заг. Ред. Ю.Н. Федотова. - М.: Радянський спорт, 2002. - 364с