Реферат

з літератури Відродження на тему:

Образ Дон Кіхота і тема «мудрого безумства» в романі Сервантеса

Робота студентки

1 курсу, гр. № 104

Канівської Юлії

Викладач:

Ванникова Н. І.

Москва, 2004

Байрон: "З усіх повістей це найсумніша і тим більш сумна, що змушує нас сміятися".

Гейне: "Малий-то недалекий! - Говорив я. Але дивна річ, на всіх дорогах мого життя мене переслідували тіні худорлявої лицаря і його зброєносця жирного, особливо коли я досягав фатального роздоріжжя".

Бєлінський: "Кожна людина є трошки Дон Кіхот ..."

Горький: "Дивовижно оброблені в образі і слові згустки думки, почуття, крові та прикрих пекучих сліз світу цього".

СЕРВАНТЕС Сааведра (Cervantes Saavedra) Мігель де (29 вересня 1547, Алькала де Енарес - 22 квітня 1616, Мадрид), іспанський письменник, класик світової літератури, видатний майстер пізнього Відродження, творець «Дон Кіхота», до якого піднімається одна з основних ліній розвитку новоєвропейського роману - «роман свідомості» або «метароман».

Сервантес, який писав «Дон Кіхота» в епоху католицької Контрреформації, в роки повної заборони «еразмізма», зашифровує ідеал всеєдності в образах, висхідних до рицарських романів високого Середньовіччя (звідси - метафоричне ототожнення на сторінках «Дон Кіхота» «містичного тіла Христового» і « тіла »мандрівного лицарства). Одночасно християнсько-гуманістична утопія перекладається творцем «Дон Кіхота» на мову карнавально-майданних дійств і святкових ритуалів, які відносяться до різних часів року: Дон Кіхот і його зброєносець Санчо Панса виступають як втілення Посту і Масниці, а їхні перші два виїзди спроектовані на цикл літніх свят, включаючи День Тіла Христового (свято, присвячений таїнства причастя і має яскраво виражену майданну бік) і свято «першого снопа» (Дон Кіхота молотять «як сніп», Санчо характеризує обрушуються на них побої як «збір врожаю мандрівного лицарства», а свого роду емблематичного заставкою книги є битва героя з вітряними млинами). У контексті жнивного ритуалу побиття, супроводжують героїв роману на їхньому шляху, отримують сакральне виправдання. Сміх, що звучить на сторінках роману, - це не злий, знущальний регіт натовпу, а святковий ритуальний сміх, розвінчує і затверджує одночасно.

Сервантес, використавши досвід майданного театру, створив образ зброєносця Дон Кіхота Санчо Панси. Безпосереднє ж вплив на виникнення сервантесівський задуму справила анонімна «Інтермедія про романсах» (1590-91?), Герой якої Бартоло, що збожеволів на їх читанні, відправляється робити героїчні подвиги. Розгортаючи бурлескну, комічну «одноходової» ситуацію інтермедії в прозовий розповідь, що ведеться від імені автора-іроніста, Сервантес виявляє переваги остраненно-непрямого алегорично-іронічного зображення пригод героя, що пародіює своїм виглядом, мовою і діями вигляд, діяння і мова героїв лицарської епіки. Переслідуючи мету висміяти і тим самим дискредитувати в очах читача лицарські романи, про що прямо заявлено в Пролозі до першої частини, автор «Дон Кіхота» створює не літературну пародію як таку (саме слово «пародія» він ніде не використовує), а радикально новий тип розповіді. Трансформуючи мотив карнавальної «звихнутися» героя в його сакральне безумство, що сходить до послань апостола Павла, який писав про одновірцях як про шалені «Христа ради», Сервантес представляє «розважливе божевілля» Дон Кіхота як особливий стан свідомості людини, що знаходиться в положенні читача творить їм у процесі читання тексту. Це відкриває письменнику-романістові шлях до зображення самої структури свідомості героя.

У низці ключових епізодів другої частини (зустріч Дон Кіхота з мандрівними акторами, з лицарем зеленому плащі, спуск Дон Кіхота в печеру Монтесиноса, лялькову виставу в балаганчик Маес Педро, політ Дон Кіхота і Санчо на Клавіленьо та ін) особливе місце займає розповідь про правління Санчо на Острові Баратарія. У ньому Санчо демонструє всю глибину своєї карнавально-блазнівського "безглуздій мудрості», контрастно доповнює «мудре безумство» Дон Кіхота. У фіналі другої частини, в момент смерті Дон Кіхота-Алонсо Кіхано, образ Санчо набуває особливу символічну значимість: він втілює безсмертя народу, його невмируще тілесне ціле і стає (за влучним спостереженням М. де Унамуно) духовним спадкоємцем свого пана, живим носієм донкіхотовского відносини до світу.

Сервантес представив драматичне становище людини в світі, який утратив середньовічно-ренесансну патріархальну цілісність і гармонію, єдність «слів» і «речей», «духу» і «матерії», помислу і діяння. Реальність в «перспектівістской» композиції «Дон Кіхота» виявляється роздробленою в безлічі індивідуальних точок зору, в грі «думок» і «суджень, що відкриває простір для самих різних трактувань сервантесівський роману.

Безглузді й часто смішні "подвиги" Дон Кіхота, який хотів бачити і бачив світ таким, яким його зображали лицарських романи. Заїжджий двір представлявся йому замком з чотирма вежами і блискучими срібними шпилями, пересічні шльондри - знатними мешканками замку, толедські купці - мандрівними лицарями, вітряні млини - багаторукий велетнями і т.п.

При цьому Сервантес мав на увазі не тільки загальну схему лицарського роману (чарівні принцеси, велетні і карлики, мандрівні лицарі та ін), а й окремі епізоди популярних книг. Так, перебуваючи в горах Сьєрра-Морени, Дон Кіхот вирішив наслідувати самому Амадіс галльських, який, за його словами, був "дороговказну зорею, яскравим світилом, сонцем відважних і закоханих лицарів". Одного разу, відкинутий принцесою Оріаною, Амадіс наклав на себе покаяння і, прийнявши ім'я Похмурого Красеня, пішов у гори. Дон Кіхота ніхто не відкидав, проте, опинившись серед скель, він намірився повторити вчинки Амадіс і, звертаючись до Санчо Панси, сказав: "Зараз я розірву на собі одягу, розпорошу обладунки, стану битися головою об скелі ..." На що добродушний Санчо, яка не читала лицарських романів, зауважив йому: "Заради самого Христа, дивіться, ваша милість, побережіть ви свою голову, а то ще нападете на таку скелю і на такий виступ, що з першого ж разу вся ця метушня з покаянням скінчиться ".

Жалісливі зауваження Санчо, продиктоване здоровим глуздом, відразу ж виявляє всю крайню надуманість книжкової романтики. Опущені на буденну землю традиційні ситуації лицарського роману перестають здаватися піднесеними і стають просто смішними. До цього прийому "приземлення" книжкової лицарської романтики Сервантес неодноразово вдається в цьому романі. Умовні, часом абсолютно неправдоподібні образи і пригоди як би "переводяться" на мову життєвої прози, і тоді казкові велетні виявляються вітряними млинами, військо могутнього чарівника - стадом баранів і т.п. Тільки в розладнаному уяві Дон Кіхота вигаданий світ лицарського роману зберігає свою "реальність". Сам же Сервантес робить все, щоб дискредитувати його в очах читачів.

Втім спочатку роман Сервантеса майже не виходить за межі літературної пародії. Поступово, однак, Дон Кіхот перестає бути тільки комічної фігурою. Він виявляє такі властивості, які дозволяють побачити його зовсім в іншому світлі. З яким воістину поетичним натхненням розповідає Дон Кіхот здивованому каноніку чарівну історію Лицаря Озера (I, 50). У зв'язку з цим можна, мабуть, сказати, що у його божевілля була поетична основа, та й саме божевілля було свого роду викликом світу, позбавленому яскравості і натхнення. Звичайно, Дульсінея Тобосская існувала тільки в уяві ламанчського фантазера, але ж придумати Дульсінею міг лише той, хто поетизував жінку, боявсь перед нею, для кого кохана, будь вона навіть простої селянської дівчиною, перетворювалася в блискучу принцесу. Згадаймо також, що Дон Кіхот любив слухати пісні та вірші, знав силу-силенну старовинних народних романсів і сам при нагоді складав вірші.

Але Дон Кіхот не тільки поет, він, при всьому своєму безумстві, ще й благородний мислитель, людина великого розуму. За зауваженням священика, "добрий цей ідальго говорить дурниці, тільки якщо мова заходить про пункт його божевілля, але, коли з ним заговорять про що-небудь іншому, він розмірковує в надзвичайно розсудливо і висловлює розум у всіх відносинах світлий і ясний ... " (I, 30). Недарма так вразила всіх мова Дон Кіхота про військове терені і вченості. Віддаючи перевагу військової професії, Дон Кіхот говорить разом з тим про тяготи, про небезпеку, яка чатує солдата, про бідність, супутньої йому. Але він і сам не шукає безтурботного спокою і в інших понад усе цінує самовіддане служіння загальному благу. А адже мета військового мистецтва, за його словами, - "світ", а світ є "найвище з усіх земних благ" (I, 37).

А натхненна мова про золотий вік, з якою Дон Кіхот звертається до мирних козопаса? "Блаженні, - сказав він, - часи І блаженний той вік, який древні називали золотим, - не тому, щоб золото, у наш залізний вік представляє таку величезну цінність, в ту щасливу пору діставалося дарма, а тому, що жили тоді люди не знали двох слів: твоє і моє. Тоді всюди панували дружба, мир і злагоду ". Але з плином часу "світ все більше і більше повнився злом", поки, нарешті, не настав "наше підле час, який по справедливості може бути названо залізним віком" (I, 11).

Про золотий вік, оспіваному ще поетами класичної давнини, любили згадувати гуманісти епохи Відродження. Красива легенда зміцнювала їхню віру в "споконвічні" гідності людини, народженої для щастя і свободи. І Дон Кіхот поряд з гуманістами хоче, щоб люди знову знайшли свій природний спадок. Виявляється, саме заради цього він і вирішив покласти на себе тягар мандрівного лицарства (I, 20). Для нього мандрівний лицар - самовідданий борець за справедливість, зобов'язаний "захищати скривджених і гнобили можновладцями" (I, 22). У залізному столітті істинний гуманізм повинен зодягнутися в лати і озброїтися гострим лицарським мечем.

Смішний дивак нічого не шукав для одного себе. Звичайно, він вважав себе цілком гідним Трапезундской корони. Але ж не заради неї він покинув свій будиночок і вирушив назустріч небезпекам. Чим ближче ми знайомимося з ним, тим ясніше бачимо його душевне благородство. Дон Кіхот справжній подвижник. Він служить Дульсінеї Тобосської, але, мабуть, ще з більшим завзяттям служить він справедливості, на яку ополчився залізний вік. Всі свої сили готовий він віддати людям, що потребують, як він вважає, в його безкорисливої допомоги. Важко в літературі епохи Відродження вказати іншого героя, який би з таким самим ентузіазмом боровся за загальне благо, хоча зусилля його і виявлялися марними.

З розвитком роману фігура Дон Кіхота набуває все більш патетичний характер. Його безумство все частіше обертається мудрістю. Особливо це впадає в очі в другій частині роману, який побачив світ незабаром після того, як якийсь Авельянеда видав 1614 підроблену другу частину "Дон Кіхота", в якій зобразив ламанчського лицаря недоумкуватим дурила, а його зброєносця - тупим ненажерою. У Сервантеса в другій частині роману Дон Кіхот вражає співрозмовників благородством своїх суджень і поривів. Це дало підстави позитивного дон Дьего назвати його божевілля "благородною" (II, 18), а Сервантесу у зверненні до читача навіть прямо говорить про "розумних його божевілля" (II, Пролог).

У Дон Кіхота все виразніше проступали гуманістичні риси. Часом він міркує так, як мали звичай міркувати гуманісти епохи Відродження. Тільки людина дуже розумна і освічена міг, наприклад, настільки проникливо судити про поезію (II, 16), хоробрості (II, 17), любов, красу, невдячності (II, 58) та багатьох інших речах. "Чорт його забирай, цього мандрівного лицаря, - вигукнув якось вражений Санчо Панса, - чого він тільки не знає! Я спочатку думав, що він розуміє лише у справах лицарства, але не тут то було: всі його стосується, і всюди він суне свого ніс "(II, 22).

Коли в розмові з герцогом Дон Кіхот сміливо заявляв, що "кров облагороджують чесноти" і що "більшої поваги заслуговує худородних праведник, ніж знатний грішник" (II, 32), він, по суті справи, висловив думку, яка з часів Данте і Петрарки належала до числа кардинальних істин ренесансного гуманізму. І хіба, з обуренням відзначаючи, що "у наш час лінощі торжествує над завзяттям, неробство над працьовитістю, порок над чеснотою, нахабство над хоробрістю" (II, 1), він не створював картину, намальовану Шекспіром у знаменитому 66-му сонеті? Тільки на відміну від ліричного героя шекспірівського сонета Дон Кіхот не думав про смерть. Він рвався назустріч небезпеці, він сподівався силою свого лицарського меча очистити землю від пороку, бо зворушливо вірив у могутність чесноти, яка з часом "вийде з честю з усіх випробувань і засяє на землі подібно до сонця у небі" (I, 47). Стверджуючи, що шляхетна "наука мандрівного лицарства" включає в себе "все або майже всі науки на світі, Дон Кіхот прокламував образ" універсальної людини ", прославленого не одним поколінням європейських гуманістів. Хіба його досконалий лицар не рідний брат" homo universale "європейського Відродження ? Адже він повинен бути і законоведом, і богословом, і лікарем, і ботаніком, і астролог, і математиком. До того ж йому належить "бути чистим в помислах, благопристойним в промовах, великодушним у вчинках, сміливим у подвигах, витривалим у працях, жалісливим до знедолених і, нарешті, бути поборником істини, хоча б це коштувало йому життя "(II, 18).

Таким "універсальною людиною" був і сам Дон Кіхот. На думку Санчо Панси, в красномовстві і мудрості він не поступався найзнаменитішим церковним проповідникам. Тільки, звичайно, мудрість Дон Кіхота зовсім не була церковної. Дон Кіхот мріяв не про небесне, а про земне щастя людства і завжди готовий був подати добру пораду тому, хто відчував у ньому потребу. У цьому відношенні особливо чудові настанови, з якими Дон Кіхот звернувся до Санчо, яка прибуває в якості губернатора на острів Баратарію. Ці настанови - одне з найдивовижніших свідоцтв неабиякого розуму ламанчського лицаря. Більш того, це свого роду маніфест гуманістичної мудрості. В основі його лежить думка, що справжня велич правителя вимірюється не знатністю походження, не прагненням піднестися над людьми, але справедливими і добрими справами. "Пам'ятай, Санчо, - говорив Дон Кіхот, - якщо ти вступиш на шлях чесноти і будеш намагатися робити добрі справи, то тобі не доведеться заздрити справах князів і сеньйорів, бо кров успадковується, а чеснота купується, і вона має цінність самостійну, на відміну від крові, яка такої цінності не має ". У зв'язку з цим Дон Кіхот закликає Санчо Панса не керуватися "законом особистого свавілля", дуже поширеного "серед невігласів, які видають себе за розумників", але судити про все безсторонньо, дбаючи передусім про істину і справедливості. І нехай користь не зіб'є його з вірного шляху, а сльози бідняка викличуть у нього більше співчуття, ніж скарги багатія (II, 42).

Коли ж герої роману покинули герцогський замок, Дон Кіхот з полегшенням сказав: "Свобода, Санчо, є одна з найкоштовніших щедрот, які небо виливає на людей; з нею не можуть впоратися ніякі скарби: ні ті, що таяться на дні землі, ні ті, що заховані на дні морському. Заради свободи, так само точно, як і заради честі, можна і треба ризикувати життям, і, навпаки, неволя є найбільше з усіх нещасть, які тільки можуть трапитися з людиною ... Блаженний той, кому небо посилає шматок хліба, за який він нікого не зобов'язаний дякувати, крім самого неба! " (II, 58).

Однак, наділяючи Дон Кіхота настільки привабливими рисами, зображуючи його подвижником, ратоборцев справедливості, Сервантес в той же час безперервно ставить його в безглузді смішні положення. І пояснюється це не тільки пародійної тенденцією, що пронизує роман. Адже прекраснодушність Дон Кіхота безсило що-небудь змінити в світі, в якому запанували егоїзм і користолюбство. Правда, Дон Кіхот надавав саме благотворний вплив на Санчо Панса. Йому в якійсь мірі зобов'язані своїм щастям прекрасна Китер і бідняк Басіле (II, 19-22). Але золотого століття ламанчського лицарю, звичайно, так і не вдалося воскресити. Тільки крайня наївність могла підказати йому думку, що своїм лицарським мечем, успадкованим від предків, завдасть він нищівного удару всемогутньої кривді. Він весь час був у владі ілюзій, які, з одного боку множили його сили, а з іншого - робили його зусилля марними. Не тільки вітряні млини брав він за казкових велетнів, а й людей часто бачив зовсім не такими, якими вони були насправді. Тому нерідко його пориви приводили до результатів прямо протилежним. Досить згадати хоча б епізод з пастушонком, якого Дон Кіхот вирвав з рук жорстокого господаря (I, 4). Відомо, чим усе це скінчилося. Дочекавшись від'їзду Дон Кіхота, розлючений селянин знову накинувся на хлопчика і мало не вбив його. Тому, коли згодом підпасок випадково зустрів Дон Кіхота, він прокляв його разом з усіма "мандрівними лицарями, які коли-небудь з'являлися на світ" (I, 31). Велика проникливість поєднувалася в Дон Кіхота з вражаючою сліпотою. За цю сліпоту життя весь час мстилася йому ляпасами і стусанами. Звільнені їм каторжники закидали його камінням (I, 22). Млинові крила мало не розлучили його з життям. Йому добряче дісталося від пастухів, які захищали своїх овець та баранів (I, 18). Над ним знущалися слуги та панове. На довершення всього стадо хрюкаючих свиней пройшлося по доблесному лицарю (II, 68).

В якості людини, позбавленого "всякого такту дійсності", Ламанчський дивак став під пером геніального іспанського письменника типовим втіленням "донкіхотізма", за яким ховається дуже реальне життєве зміст. Дон Кіхоти з'являлися в різні століття і в різних народів. Донкіхотізм можливий і в приватній, і в суспільному житті. З ним можна зустрітися і в політиці, і в мистецтві, і в науці. Але, звичайно, аж ніяк не випадково таке класичне вираження донкіхотізма виникло саме в Іспанії під кінець епохи Відродження.

Дон Кіхот (і в цьому секрет його архетипичности для західної цивілізації) реалізує те, що він навоображал. «І ось, коли він вже остаточно звихнувся, в голову йому прийшла така дивна думка, яка ще не приходила жодному безумцю на світі, а саме: він вважав розсудливим і навіть необхідним як для власної слави, так і для користі вітчизни, зробитися мандрівним лицарем, сісти на коня і, зі зброєю в руках відправившись на пошуки пригод, почати займатися тим же, чим, як це йому було відомо з книг, всі мандрівні лицарі, блукаючи по світу, звичайно займалися, тобто викорінювати будь-якого роду неправду і в борінні зі всілякими випадковостями і небезпеками здобути собі безсмертне ім'я і шана ". Оскільки у мандрівного лицаря повинна бути дама серця, він вирішує теж нею обзавестися. «Вичистивши ж зброю, зробивши з шишака справжній шолом, вибравши ім'я для своєї конячини і охрестивши самого себе, він прийшов до висновку, що йому залишається лише знайти даму, в яку він міг би закохатися, бо мандрівний лицар без любові - це все одно що дерево без плодів і листя або ж тіло без душі ». Так виникає кохана Дон Кіхота - Дульсінея Тобосская. Дульсінея з Тобосо - образ з тексту, ніколи раніше не існував і є плодом уяви Дон Кіхота. І саме цьому образу присвячений романс Дон Кіхота:

Так мені в душу врізаний образ

Дульсінеї з Тобосо ...

«Наївна смішна віра, без якої, проте, нікому не прожити. Без простодушності немає духу; залишається одне тіло, яке людини з'їдає. "Кожна людина є трошки Дон Кіхот ..."»,- так пише про Дон-Кіхота Н. Ейдельмана. А Тургенєв у своїй знаменитій статті «Дон Кіхот і Гамлет» так відгукується про Дон Кіхота: «Повторюємо: що виражає собою Дон-Кіхот? Віру насамперед; віру в щось вічне, непорушне, в істину, одним словом, в істину, що знаходиться поза окремої людини, але легко йому дає, вимагає служіння н жертв, але доступну постійності служіння і силі жертви. Дон-Кіхот пронизаний увесь відданістю до ідеалу, для якого він готовий піддаватися всіляким позбавленням, жертвувати життям; саме життя свою він цінує настільки, наскільки вона може служити засобом до втілення ідеалу, до водворению істини, справедливості на землі. Нам скажуть, що цей ідеал почерпнуть засмученим його уявою з фантастичного світу лицарських романів; згодні - і в цьому-то складається комічна сторона Дон-Кіхота; але самий ідеал залишається у всій своїй незайманій чистоті. ».

Тут можна було б і зупинитися. На поверхні в «Хитромудрий ідальго» - історія легковірного людину, яка прийняла за чисту монету небилиці лицарських романів і пустився шукати подвигів і чудес, а по ходу розповіді приймає одне за інше - вітряки за велетнів, бурдюки за велетенські голови, баранів - за військо. Він натикається на жорстку реальність, яка не має нічого спільного з атмосферою лицарських романів. Але справжня парадигмальної Дон Кіхота в рамках західної цивілізації, полягає в тому, що Дон Кіхот, рухаючись від тексту до уяви, йде далі - реалізує плоди власної фантазії, яка визначається текстом, і, почавши з себе, змінює навколишній світ, приводячи його у відповідність з плодами своєї уяви, які були породжені воприятия тексту.

Текст трансформує реальність. Цей парадигмальний для західної культури процес демонстіріруется в «Хитромудрий ідальго» по двох лініях. Одна лінія - перетворення реальності в свого роду контекст лицарських романів, у якому Дон Кіхот дійсно виявляється мандрівним лицарем. Навколишні Дон Кіхота персонажі - не прості, неписьменні люди, які книжок не читали, а грамотні, освічені, самі книг начиталися і добре знають зміст лицарських романів, - священик, цирульник, що з'являються у другій частині бакалавр, граф і графиня, - усі вони зміцнюють Дон Кіхота в упевненості, що він є мандрівний лицар. І поступово світ навколо нього, завдяки зусиллям цих читачів, стає антуражем лицарських романів.

Це відбувається внаслідок того, що оточуючі, бажаючи хитрістю позбавити його від охопила його божевілля, пропонують при цьому не позбавлені безумства способи, запевняючи його в реальності світу мандрівного лицарства. Так, розмірковуючи, до слова сказати, як типові «західники» - у загальних категоріях («якщо, мовляв, усунути причину, то наслідки, може статися, відпадуть самі собою»), вони спалюють усе лицарські романи і, поки Дон Кіхот хворів, замуровують сховище, в якому він їх зберігав. А зникнення входу в сховище пояснюють Дон Кіхоту тим, що кімнату забрав злий чарівник. Друга частина (видана через десять років після першої, в 1615 році) починається з ще більш хитромудрої комбінації, в якій відчувається ще більше божевілля, - бакалавр Самсон Карраско вмовляє Дон Кіхота виступити в новий похід - з тією метою, щоб потім, переодягнувшись мандрівним лицарем , нагнати його, зав'язати з ним бій, перемогти в цій битві і, по попередньо встановленому умові сутички, змусити його зробити те, чого бажає переможець - веліти Дон Кіхоту повернутися в рідне село й надалі протягом двох років нікуди не виїжджати. Все вийшло не так, як замишлялося, але в лісах Іспанії на додаток до Дон Кіхоту з'явився, як мінімум, ще один мандрівний лицар (між іншим, Лицар Дзеркал), який виконає свій божевільний план тільки в кінці другої частини «Хитромудрого ідальго».

Більше всього в реалізації антуражу романів про мандрівних лицарів досягли успіху граф з графинею, які, з бажання розважитися, не пошкодували зусиль і коштів, - аж до того, що були влаштовані інсценування за участю Мерліна і Дульсінеї Тобосської, лжеграфіней Тріфальді, чарівним конем Клавіленьо і т . п. До всього іншого вони влаштували так, що Санчо Панса, у відповідність з давнім обіцянкою Дон Кіхота, став-таки губернатором, і губернатором непоганим - справедливим, мудрим і не хабарниками.

Але і це ще не все. Дон Кіхота справді сприймають як мандрівного лицаря. Дон Дієго де Маранда, людина повністю осудний, освічений і розумний, який став свідком битви Дон Кіхота з левом, представляє своїй дружині Дон Кіхота без тіні іронії як «мандрівного лицаря, самого відважного і самого освіченого, який тільки є на світі». А до самого Дон Кіхоту він звертається зі словами захоплення і поваги як до носія ідеалів мандрівного лицарства: «Якщо б встановлення і закони мандрівного лицарства були втрачені, то їх можна було б знайти в серце вашої милості, ніби в навмисне для цього створеному сховищі та архіві ». Справа доходить до того, що у Дон Кіхота як у благородного мандрівного лицаря люди шукають заступництва - як це зробила дена Родрігес, зневірившись у справедливості герцога («сподіватися ж на правий суд сеньйора герцога - все одно що на в'язі шукати груш»).

Сервантес показує, що находить і потім у стані божевілля - спочатку індивідуального, потім колективного - реалізовувати якийсь світ, першоджерелом якого є дискурс, - прерогатива не лише читачів лицарських романів та романів про читача лицарських романів (Дон Кіхоті). Є й інші теми для того, щоб сбрендіть від читання і почати реалізовувати тексти. Ті пастушки, які захоплено зустріли Дон Кіхота як мандрівного лицаря, були зайняті зі своїми друзями реалізацією іншого тексту - про «пастушачої Аркадії». «В одному селищі, розташованому в двох милях звідси, проживає багато знаті, ідальго і багатих людей, і ось ми з численними друзями і родичами домовились цілою компанією, з дружинами, синами і дочками, приємно провести тут час ... і скласти нову пастушу Аркадію ». Іспанії з'їхала з глузду від читання книг.

І, нарешті, найголовніше. Великий і повчальний парадокс «Хитромудрого ідальго Дон Кіхота Ламанчського» - у тому, що Дон Кіхот реалізував-таки свій божевільний задум, навіяний читанням лицарських романів. Він, як і задумував, «здобував собі безсмертне ім'я і шана" - при тому, що Дон Кіхот - не більш ніж дискурс, що впливав на реальність західної культури.

Дон Кіхот починає "правильно" бачити як раз з того часу, як його оточує помилкова видимість, його колишнє бачення, реалізоване штучним способом, містифікація замість правди. Його "роман" втілюється в Імперична "факт", неймовірна лицарська матерія постає "на живо". досить груба робота, як то явище Дульсінеї (у виставі у герцога), що говорить низьким нежіночно голосом і майданним мовою. Дон Кіхот другої половини особливо далекоглядним, мудрий і широкий. Він раптом каже герцогині на питання про Дульсінеї Тобосської, що одному Богу відомо, чи існує вона на світі, "уявне чи вона істота або не уявне; в такого роду речі не слід дошукуватися до самого дна". Роман Дон Кіхота реальний якщо не явно, то віртуально (в прихованому вигляді, потенційно), як каже він у тій же бесіді з Герцег. так, "Дон Кіхот" не просто зображує певну реальність, але в цій книзі досліджується сама проблема реальності. Над нею б'ються всі особи роману, не тільки центральна пара; варто розкрити майже навмання, і хтось клянеться правдою, волає до істини, до очевидності. Бо істина очевидна, тому популярний такий аргумент на спростування донкіхотових бреднів, що все це настільки ж далеко від правди, як брехня від істини, а проте лицар Сумного образу їм може відповісти те саме. Санчо також, коли єдиний раз виступає "чарівником" і перетворює для Дон Кіхота просту жінку в Дульсінею, аргументує тим, що "так неважко виявити правду"; і Дон Кіхот хоч і не бачить, але вірить. Очевидність настільки ж аргумент противників Дон Кіхота, як його власний аргумент. Композиція книги Сервантеса - "перевірка і повторна перевірка", аналіз проблеми реальності, але при цьому картина світу являє нам ясне і незапутанное ціле. У побудові здійснений "контрапункт" емпіричного реального світу і роман свідомості Дон Кіхота його образ світу.

ДЖЕРЕЛА:

1. Сервантес, «Дон Кіхот Ламанчський».

2. А. Ігнатенко, «Література епохи Відродження», журнал «Вітчизняні записки».

3. І. С. Тургенєв, «Гамлет і Дон-Кіхот».

4. Н. Ейдельмана, «Простодушність і ВІДДАНІСТЬ: Роздуми про Дон Кіхота і ще більше - про Санчо Панси».

5. «Сервантес і всесвітня література», М., 1969.

Тема мудрого безумства в романі Дон Кіхот

Реферат