Тема батьків і дітей у російській класиці

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Анікін А.А.

Роман І.С. Тургенєва дав ім'я нашої теми, яка, проте, поставлена ​​в російській літературі настільки широко і значно, що можна всіх провідних героїв представити у двох ракурсах: як батьків, дітей або ж героїв-одинаків, поза роду-племені. Здається навіть, що кількісно друга позиція переважає: герої бездітні і безсімейні - перші герої російської класики. Чацький, Онєгін, Печорін сприймаються як сироти і в життєвому, і в метафоричному сенсі слова, але ж і це - зворотний бік нашої теми. Особистісне, індивідуальне початок настільки переважає у тому вигляді, що "думка сімейна" зовні не пов'язана з ними. Зауважимо - тільки на перший погляд. Адже і негативне розвиток теми теж треба враховувати. Так, можна побудувати спостереження й інакше: тільки сиротами і можуть бути названі герої - в силу їх характерів.

Загальновідома початок "Анни Кареніної": "Всі щасливі родини схожі одна на одну, кожна нещаслива нещасна по-своєму", незважаючи на полемічне його спростування самим же романом, взагалі можна вважати девізом теми, вектором її інтересів. Вся напруженість теми випливає з внутрішнього конфлікту: "батьки і діти" прочитуються як "діти проти батьків" або "батьки проти дітей". Чи не так будуються долі Раскольнікових, Базарова, Кабанова, Болконских? .. Туга Чичикова по потомству здається чисто комедійної рисою. А внутрішня спустошеність героїв "Вишневого саду" покаже, що героям взагалі не до батьківства. Цей фон затуляє не обов'язково щасливі, але - позитивні, змістовні зв'язки. Але це оманливе враження, і в глибині змісту тургеневского роману "Батьки і діти" зовнішній конфлікт дітей і батьків змінюється єдністю, доступним лише обраним героям і вираженим у заголовку всього лише з'єднувальним союзом. Такий попередній ескіз теми.

Тим не менш негативні рішення переважають в нашій темі, більш яскраві і привабливі для письменника, хоча і свідомо приречені на незгоду проникливих читачів. Наведемо несправедливу, але й не випадкову репліку В. В. Розанова: "Батьки і діти" Тургенєва перейшли в якусь сухоти російської сім'ї, зруйнувавши останню зв'язок, останнє миле на Русі. Після того, як були прокляті поміщики у Гоголя і Гончарова, адміністрація у Щедріна, купці в Островського, духовенство у Лєскова і, нарешті, ось сама сім'я у Тургенєва, російській людині Але конфліктні стану в батьків та дітей * не залишилося нічого любити "(10 , 792). - аж ніяк не новина в літературі 19-го століття: ще фонвізінського Митрофанушка шкодував матінку через те, що "так втомилася, б'ючи батюшку" (14, 89). Родовід конфлікту можна довести до одного з найдавніших міфів, і навряд чи можливо встановити, що первинне - ворожнеча чи дружба батьків і дітей. В античній міфології саме створення світу відбувається в смертельній сутичці батька і сина, в порівнянні з чим дрібніють всі сюжети 19-го століття. Так що істота конфлікту безумовно йде до коріння світової культури: перший чоловік Уран ненавидить своїх дітей, хоча і не може уникнути лавиноподібний детородства, і буде оскоплений (символічно убитий) своїм сином Кроносом, який у свою чергу скинутий Зевсом, - всіх інших своїх дітей Кронос пожирає, щоб уникнути поразки від свого нащадка. Відбиток цієї ворожнечі можна знайти і в подальшій міфологічної історії, а також у міфах різних народів. Який першоджерело нашої теми?!.

Протилежну картину дає християнська релігія. Старозавітний закон Мойсея "Шануй батька твого і матір твою" (Іс., 20, 12) у вищій мірою втілений Христом: це зразок стосунків батьків і дітей: "Передав Мені Отцем Моїм, і ніхто не знає Сина, крім Отця, і Отця не знає ніхто, окрім Сина "(Мф., 11, 27). І саме через Христа сам Бог сприймається як Отець загальний: "Так будете синами Отця вашого небесного" (Мф., 5, 45); точніше - виконуючи заповіді, людина знаходить Отця в Бога: "І буде вам нагорода велика, і будете синами Всевишнього "(Лк., 6, 35). Заповідь шанування батьків залишається однією з найголовніших. Це благо життя; навпаки, катастрофа життя малюється словами: "І видасть на смерть брата брат, і батько - сина, а діти повстануть на батьків і смерть їх" (Мф., 10, 21).

Умовно кажучи, між образом Урана і образом Христа і розташовуються варіації нашої теми, наближаючись то до однієї, то до іншої лінії. Схильності письменників і мислителів будуть тут цілком очевидні. У цілому будь-який сумнів у єдності батька і сина буде самим прямим шляхом до сумніву в Христі. Ось і звернемо пафос В. В. Розанова на його власну думку і побачимо антихристиянську позицію: "Син, діти завжди не схожі на батька і швидше протіволежат йому, ніж його повторюють собою ... Син народжується, якщо батько був не повний ... Тому хто сказав би : "Я і батько - одне" (слова Христа .- А.А.), викликав би у відповідь здивування: "До чого? Навіщо повторення? ". Ні, явно син міг би" прийти ", тільки щоб заповнити батька, як недосконалого, позбавленого повноти і взагалі недостатнього ... Без протиріччя батькові не може бути сина" (10, 623). Чи не це уранове джерело початку 20-століття?

Л. М. Толстой у своєму знаменитому викладі Євангелія, навпаки, надзвичайно загострить мотив єдності батька і сина, але - бачачи справжнім батьком тільки Бога, немов на шкоду земній батьківства. Тому, за Толстим, "Ісус був син невідомого батька. Не знаючи батька свого, він у дитинстві своєму називав батьком своїм Бога" (12, 39): "Людина - син нескінченного початку, син цього Отця не плоттю, але духом" (12 , 33). І сам заповіт шанувати батька і матір пізній Толстой сприймає тільки як шанування цього батька - Бога: "Шануй Батька твого (з великої літери на відміну від відповідного місця в канонічному Євангелії .- А.А.), виконуй його волю", - напише Толстой (12, 59).

Наведені приклади повинні показати ресурси теми, яка навіть у зверненні до Євангелія не сприймається як щось навіки вирішена, стійке. Література сповна відобразить всю динамічність відносин батьків і дітей. Додамо поряд з міфом про Урані і християнської заповіддю ще один важливий першоджерело нашої теми, що слугує орієнтиром у російській культурі. Це знаменитий "Домострой", пам'ятник літератури 16 століття (візьмемо найбільш відому і повну редакцію в авторстві священика о. Сильвестра, духівника Івана Грозного). "Домострой" є життєвим втіленням християнської моралі, а написано у формі "повчання від батька до сина": це заповіт облаштування життя по слову Божому. Тут батько і син єдині саме перед лицем Бога, що анітрохи не применшує земну, батьківську зв'язок. Батько насамперед відповідальний за сім'ю перед Богом, це зовсім не тиран сім'ї, як через незнання часто говорять про "Домострої". Більш того, з повноліттям, з набуттям своєї власної сім'ї, син виходить з-під батьківської опіки, сам відповідає перед Богом: "Аще цього мого писання не почуйте і покарання не послухаєте і по тому не учнет жити і не тако творити, яко же є писано, самі собі відповідь дасте в день Страшного суду, і аз вашим винам і гріху не причетний "(5, 23). Це майже ідеальне рішення теми батьків і дітей ніколи більше не буде втілено в нашій літературі - і тому, що всяка заповідь не багатьма сприйнята і втілена ("Багато покликаних, та вибраних мало", Мт., 22, 14), і тому, що життя конфліктна за своєю суттю і неповторні нещасливі сім'ї цікавіше письменнику. Як і відкрито в Новому Завіті, християнський ідеал стверджується вкрай напружено і навіть не втілимо до самого Апокаліпсису. Так що і в літературі, орієнтованої на православ'я, частіше відображено урановское рішення нашої теми, хоча і з засуджує авторської оцінкою. Це буде лінія Чацького і Онєгіна, Печоріна і Базарова, героїв Островського. Достоєвський дасть картину карамазовщину, але й покаже відданість дітей навіть такому батькові, як Мармеладов. Гоголь особливо гостро відчуває ідеальну сторону в єдності батьків і дітей. Толстой веде до домобудівному рішенням героїв "Війни і миру". І так поступово ми підійдемо до Чехова, у якого з'явиться нове рішення: не любов і не ворожнеча, а або бессемейной і безбатченки, або внутрішнє відчуження і байдужість батьків і дітей, тобто тема по суті перестає існувати.

У російську класику тема батьків і дітей входить з Чацький - і з усіма притаманними цьому героєві рисами. Герой вривається в будинок Фамусова, немов у свій рідний дім, і ця деталь перш за все задає особливу окреслення Чацького: він сирота, засланні для нього з дитинства - підміна батька, з прихованою, як і у всякій підміні, конфліктністю, що додає і особливу інтонацію репліці "Спитали б, як робили батьки? Вчилися б, на старших дивлячись". Не знав батька Чацький тому подвійно жовчно відноситься до Фамусову, а його відповідна репліка "А судді хто?" прикриває іншу відповідь: "Ви нам ніхто". І далі: "Де, вкажіть нам, отечества батьки, яких ми повинні визнати за зразки?". Є навіть і відтінок особистої ущербності, коли Чацький озброюється на століття батьків - великий 18-е століття, вбачаючи в ньому лише нікчемність. Не менш нігілістично Чацький тлумачить і про дітей - вже в самому прямому значенні: "Щоб мати дітей, кому розуму бракувало?" (4, 78). Чацький весь зосередився на своєму Я і в простакуватою злобі відкидає все, що було до і буде після нього. Тим часом у самому Чацького багато родових рис батьків-Фамусова (див. про це у розділі "Зайвий людина"), а його характер немов на зло претензіям на новаторство сприймають саме у відображенні предків: "По матері пішов, по Ганні Алексевне, покійниця з розуму сходила вісім разів "(4, 101). Для самого Чацького не те що немає прагнення до батьківства, до шлюбу, а скоріше це для нього перешкода в житті. Така його образлива поза перед батьком Софії. Засланні мав усі підстави просто і прямо запитати у нашого героя: "Обрискал світло: не хочеш одружуватися?" і потім дотепно парирує репліку Чацького "А вам на що?": "Мене не зле б запитати, адже я їй кілька на кшталт, / Принаймні споконвіку / Отцем недарма називали". Для Чацького це - зрозуміло, даром, та й він сам внутрішньо боїться шлюбу, ухиляється від відповіді Фамусову, скрізь говорить про кохання, але ніде - про шлюб. Чи не це головна перешкода в його відносинах з Софією? Або Чацький в дусі Молчаліна збирається "без весілля час проволочіть"? З'явитися на світанку до Фамусова можна на правах сина або нареченого Софії, Чацький ж, відкидаючи і те, і інше, явно потрапляє у двоїсте становище, сам собі створює "мільйон терзань" і одночасно робиться героєм комедії.

Засланні в "Горе ..." - передусім батько, і немає нічого смішного в його репліці "Що за комісія, Творець, / Бути дорослої доньки батьком!": Всякий батько повинен зрозуміти Фамусова. Трохи пізніше - про те, яким батьком буде він, теж герой комедії ... Напруженість в фамусовское положенні посилюється значною деталлю: Софія нещодавно втратила матір, і репліка "Ми в жалобі, так балу дати не можна", очевидно, відноситься до трауру за дружиною Фамусова.

У чому значення цієї подробиці, яка змушує по-особливому сприймати все, що відбувається в будинку Фамусова? У комедії Грибоєдова дуже важливо побачити конкретну картину життя, а не тільки різку сатиру. Визначення І. А. Гончарова - "комедія життя" - найвищою мірою відповідає "Горю від розуму". Втрата матері наче робить Софію старше: вся її роль до самого фіналу несе ореол поваги і навіть покірності перед нею. Засланні боїться її присутності при легковажної сценці з Лізою, ховається, як тільки чує голос Софії: ремарка "Крадеться геть з кімнати навшпиньках". У порівнянні з Фамусова Софія набагато впевненіше, не виражає показного страху за свою долю (пор. інтонацію її батька: "Ах! Матінка, не виконують плану удару!"). Справа тут далеко не тільки в силі характеру Софії, але і в її більш сильному, ніж слід, становище в домі: звернення матінка дуже багатозначно. Вона ніби стала грати роль, більш властиву старшим в будинку, що відбивається і на становищі Фамусова і дає несподівану інтригу комедії.

Чи не тому засланні в кінці п'єси з усією силою обрушується на Софію: нове і досить принизливе становище дочки немов звільнило його від стискаючого і сковуючого авторитету Софії: "Дочка, Софія Павлівна! Страмніца! Безсоромниця ... як мати її, покійниця дружина". Немов виходить назовні приховане роздратування покійною дружиною: "Трохи нарізно - вже де-небудь із чоловіком". Порівняємо: засланні в дусі батьківського могутності може "принанять ... другу мати", яка, звичайно, виявиться "золотце" - не в докір чи першою? Публічність сцені в сінях надає засланні, а без цього немає серйозного приводу обрушуватися на дочку. Батько всіляко загрожує дочки, але тут є і своя частка зловтіхи: він уявно нечуваним вчинком доньки хоч на якийсь час звільняється від батьківського обов'язку: "Не бути тобі в Москві, не жити тобі з людьми!" Це свого роду помста за батьківські тяготи, адже внутрішньо засланні готовий скинути "з плечей геть" будь-яке тягар: Софія зрештою заважає повеснічать йому з Лізою, та й не тільки з нею, з цього боку багато репліки Фамусова двозначні. "Чернечим відомий поведінки," - скаже він і люто заткне рот Лізі, яка бажала щось заперечити на цю репліку і, мабуть, мала для цього підстави: "Насмілюсь я, добродію ... - Мовчати! Жахливий століття! Не знаєш, що почати" . Власне, якщо б засланні був саме відданим і сумлінним батьком, він не був би героєм комедії.

У Софії більше трагічного початку. Вона гранично серйозна в любові. З одного боку, любов до Молчалину насичена прагненням протегувати (ось - позиція матері); вона домінує у відношенні Молчаліна, і це цілком переконливе уявлення любовного почуття, тут є грунт для психоаналітика. Софія взагалі аж до останньої сцени першенствує щодо будь-якого героя, і джерело цієї риси визначено в заміщенні старших. Вона не може любити Чацького, який сам прагне бути лідером і покровителем, не завжди маючи на це право, саме не може, а не помиляється або не хоче. Бажану роль у відношенні Софії Чацький виконає тільки коли та без почуттів, в непритомності: "Але вас я воскресив" - ця метафора не випадкова. Стати в позу воскрешує Бога-Отця - завершення характеру Чацького, знову ж таки, мабуть, слідство сирітства: він не звик бачити поруч із собою завідомо авторитетного батька.

Але метафорично воскресити Молчаліна прагне і Софія. Тому інша сторона в її ставленні до Молчалину - це бажання побачити в ньому смиренну жертву і, якщо не подобу Христа, то вже точно християнського праведника. Софія про тюрмі ":" За інших себе забути готовий, / Ворог зухвалості "," поступливий, скромний, тихий, в особі ні тіні занепокоєння і на душі проступків ніяких ", на противагу йому" батюшка часто без толку сердитий, а він мовчанкою його обеззброїть , від доброти душі простить "," струнко пощади ні "та ін - воістину звід християнських чеснот, виявлених Софією в беззахисну, як дитина, герой, якого" сміливо бере вона під захист ". Тому мотив "я жваво в ньому участье прийняла" треба прийняти в Софії всерйоз, більш значуще, ніж виглядає сам епізод з падінням Молчаліна. І тут, як і належить в комедії, сміх народжується на контрасті дріб'язкового польоту з коня (пор. репліки Лізи і Скалозуба) і надмірно глибокого переживання.

Зауважимо і постійне протиставлення Фамусова Молчалину у свідомості Софії - протиставлення зла і добра. Сон ж її прямо видає сприйняття батька як перешкоди її щастя, перешкоди добру. Поява батька звідкись із-під землі ("Розкрився підлогу - і ви звідти. Бліді, як смерть, і дибки волосся!") Видає невиразне бажання смерті батька. Словом, сюжет, гідний античної трагедії. Але комедія - завжди комедія помилок. Софія помиляється і в розумінні Молчаліна, і в розумінні самої себе. Власне горі в цій комедії - від помилок розуму. Додамо - і від помилок почуття. Тому одним з аналогів назви комедії в Євангелії буде вірш від Матвія: "Горе світові від спокус ... горе тому чоловікові, через якого спокуса приходить" (Мф., 18, 7). У комедії спокуса приходить через кожного героя, і в кожного - своє горе, свій мільйон терзань, жоден герой не блаженствує на світі - всупереч словам Чацького, який бачить тільки свої нещастя.

Помилки те саме що брехні, тому Софія, з її "обличчям найсвятішою богомолки" і урочисто звучить ім'ям (Софія - мудрість, чи Премудрість Божа - в православному світі), виявиться одночасно брехухою і обмовливі. Вона власне входить в п'єсу з брехнею батькові про зустріч з тюрмі і про пророчий сон, брехнею розгорнутої і, напевно, звичної ("буває гірше - з рук зійде"). Чи не це дало привід Пушкіну кинути знамениту й загадкову репліку про Софії: "не те б ..., не то московська кузина" (9, 8, 74), а 'геніальному' Всеволоду Мейєрхольда з нестримним захопленням зробити її у своїй постановці "саме" б "і чотири точки!", за його словами (8, 326). Оцінка несправедлива: у Софії автор показує, як нелегко прийняти християнський ідеал і в пошуках праведності поринути в глибоку оману. Турбота ж Фамусова про дочку буде віддавати прагненням звільнитися від тягаря і передоручити його самому невластивому і сильнішого - зрозуміло, полковнику Скалозубу, вже полковник-то знає, як смиряти звичаї ("а пикнете, так миттєво заспокоїть").

Отже, в "Лихо з розуму" наша тема представлена ​​по Урану: діти заважають батькам, батьки стають ворогами дітям, діти відповідають тим же, об'єднує їх хіба що взаємна мстивість і - "громадську думку". Але авторський задум, чи ідеал, звичайно, не в цьому. Тому це і комедія, що автор, глибоко віруючий, знавець Біблії, перелагаются Псалтир, знає Христову заповідь для батьків і дітей. У комедії ж шанує батька хіба що Молчалін: "Мені заповів батько ...", і заповіт цей виявиться зовсім комічний.

Осередок варіацій в темі "батьків і дітей" у Пушкіна - у творах різних жанрів. Загальне позитивне її рішення - милостиве, але і з присмаком гіркоти - може бути виражено віршованим девізом:

Два почуття чудово близькі нам -

У них знаходить серце їжу -

Любов до рідного попелища,

Любов до батьківських могил.

Проте "вірний оцінювач життя", за визначенням Гоголя (2, 227), не міг не відбити обидва полюси в нашій темі. Тому і скорботний наліт попелища. Інша справа, що якщо у Грибоєдова напружене протистояння залишається нерозв'язним в сюжеті п'єси, то Пушкін завжди приводить своїх героїв до відчуття - але, ймовірно, не до досягнення - християнського ідеалу, звичайно, - у пушкінської стилістиці.

Приклад Онєгіна в цьому сенсі - "іншим наука" (почнемо з цього ведучого пушкінського героя, нехай і не самого очевидного представника нашої теми). Легко запам'ятовується репліка "батько зрозуміти його не міг і землі віддавав у заставу", і це неодмінна риса Онєгіна: відчуження від життя починається з відчуженості до батька. Смерть батька як проходить повз свідомості героя (так само, як і горезвісного дядька, але - ніяк не смерть Ленського). Цікаво порівняти, як по-різному надходять літературні герої-сучасники: Онєгін і Микола Ростов з "Війни і миру". Пушкінський герой легко відмовляється від спадщини батька, "задоволений жеребкуванням своїм", і це цілком символічний жест: він не відчуває відповідальності за батька, він - не спадкоємець. Тут немає ніякої духовної складової, тільки арифметика: борги батька обтяжують Онєгіна, перевершують вартість спадщини, і це - не борги сина. Микола Ростов так вчинити не може: не прийняти спадщину і борги означає для нього відмовитися від батька, і Микола буквально жертвує собою заради свого духовного боргу перед батьком, але, зауважимо, надходить тут виключно вільно, тобто так, як велить совість, а не життєвий розрахунок.

Загальновідомо: "вірний ідеал" Пушкіна зосереджений в образі Тетяни Ларіної, Онєгін лише спрямований до цього ідеалу, який у смисловому плані треба прийняти повно: у відношенні до світу, до Бога, до людей, в тому числі і до батьків. "Смиренний грішник" Дмитро Ларін змальований просто і з добродушним співчуттям. Деяка безтурботність видно в ньому і в ставленні до дочкам: "Батько її був добрий малий, / У минулому столітті запізнілий / ... І не піклувався про те, / Який у доньки таємний тому / дрімав до ранку під подушкою". У цих легких віршах - типово пушкінське уявлення про батька: батько аж ніяк не присвячує себе дітям, може бути і не багато чого в змозі зробити для дітей, але образ його - при всьому простодушності, а іноді і при всій безглуздості - священний. Це, скажімо так, рядовий, не трагічний варіант.

Тетяна, як і Онєгін, втрачає батька, але переживає це зовсім інакше: "Він помер ... оплаканий / ... Дітьми і вірна я дружиною / щиросердно, ніж інший". Зауважимо, що в цих рядках ми опустили слова, що передають відтінок авторської іронії, - іронії до людини як такої, до "простого і доброго пана" (пор.: "Він помер за годину перед обідом ..."). Це іронія над "господнім рабом і бригадиром", а ніяк не над ставленням Тетяни до батька. Не можна не помітити, що найкращі рядки про Ленський пов'язані з його ставленням до батьків, в тому числі - ставленням до батька Ольги і Тетяни: "Він на руках мене тримав, / Як часто в дитинстві я грав / Його Очаківської медаллю! / Він Ольгу готував за мене ... "(останній рядок, правда, може не вселяти довіри, чи не є це поетичний вимисел і - все та ж авторська іронія?). Отже, діти не відмовляються від батьків, щиросердно віддані і навіть покірні їм (той же видно і у ставленні до матері), незважаючи на внутрішнє несхожість, до чого був такий чутливий і гострий грибоедовский герой: зв'язок "батьків і дітей" сильніше можливих конфліктів, сильніше Онегинская нерозуміння. Повернення Онєгіна до Тетяни в кінці роману означає і прийняття в Тетяні всій її особистості, її вірності.

Пушкінське рішення теми завжди динамічно: якщо реальність може відображати швидше лінію Урана, то це ще не є ідеал або істина життя; ідеал ж - у наближенні до Христа, нехай і не завжди названому в Пушкіна.

Найзапекліша картина у відносинах батьків і дітей, зрозуміло, в "Скупий лицар". Не будемо вдаватися в аналогії з біографією самого поета: загальновідомі конфлікти Пушкіна з батьком, але є щось неприйнятне в інтимних розкопках чужих доль. Будемо судити про поета з його творчості. До речі, з-за очевидного бажання проникливих читачів зблизити ситуацію "Скупого лицаря" з будинком Пушкіних автор довгий час взагалі не друкував п'єсу (до 1836 року), опублікував її під псевдонімом "Р", видав її за якийсь переклад з Ченстока, і треба поважати право і волю автора. Конфлікт старого-барона і його сина Альбера розкриває загальну неправоту обох сторін: обидва сприймають один одного як противників і, кожен за своїми підставах, зневажають один одного. Альбер зі зловтіхою чекає спадщини - немов тільки смерть батька доведе його синівські права ("Невже батько мене переживе?"). Немає ніякого синівського послуху, цього застави відповідальності батька перед сином, але немає й можливості показати свою незалежність. Звинувачення ближніх із-за своїх страждань взагалі ніколи не можуть сприйматися переконливо, так що тут це і свідомо негативна реакція автора на свого героя. Переказ публічності конфлікту батька і сина - крок, на Пушкіну, негідний і навряд чи виправданий: образ Альбера набагато сильніше в його внутрішньому стражданні, в гніві на Жида, підказує, як отруїти батька, ніж у сцені скарги Герцогу на Барона. Хоча не слід і перебільшувати чистоту гніву Альбера на Жида: це може бути і сильний спосіб домогтися грошей, налякавши простодушного порадника. Тоді вина тут знову перенесена на іншого: "Ось до чого мене доводить / Батька рідного скупість! Жид мені смів що запропонувати! ... Проте ж гроші мені потрібні. Збігай за жидом клятим. Візьми його червінці ... Іль немає, його червінці будуть пахнути отрутою, як срібняки пращура його ... ". Це звернення до образу Христа, можливо, і зупинило Альбера, не дозволило взяти гроші, адже ім'я Спасителя воскрешає, як символ, всю християнську мораль, в тому числі і зразок відносин батька і сина. Христос готовий пити ту чашу, як визначено Отцем, - Альбер не здатний на подвиг християнського смирення і - всього лише йде до Герцогу зі скаргою. Батько Альбера - не благості, страждання, принесені синові, - однозначне зло, Барон взагалі явно недоумством, але скарга Герцогу на батька виглядає принизливо.

Пушкін показує, що відносини батька і сина - особливі відносини, тут не виправдані будь-які вчинки, що порушують суверенність цих відносин, як би оправдательно це не виглядало, більше того - ці відносини не підсудні будь-яким зовнішнім вимогам справедливості чи просто логіки. Тому втручання Герцога не приносить добра, навпаки, на його очах зав'язується поєдинок батька і сина, хоча спочатку здавалося, що виправити помилки в сім'ї Барона буде так легко і навіть велично: "Вашого батька усовещу наодинці, без шуму". Лицарська войовничість в подібному поєдинку - не доблесть, а ганьба, Герцогу ж залишається замість примирення лише вимовити мораль: "Жахливий століття, жахливі серця". У ворожнечі батька і сина немає ні правого й винуватого, ні переможця і переможеного. Так у Пушкіна картина впертістю тим не менш стверджує ідеал єдності батька і сина - доступний лише справді величного характеру. Таким у сцені виступає Герцог, з підкресленою відданістю говорить про своїх предків: "Ви дідові були одним; / Мій батько вас поважав / І я завжди вважав вас вірним ...", "У які дні надів я на себе ланцюг герцогів". Конфлікт батька і сина, таким чином, конфлікт низький, недостойний. Але ще раз підкреслимо: втручання Герцога у відносини між батьком і сином виявиться марним і самовпевненим вчинком, що призводить лише до граничного жорстокості, а врешті-решт і до смерті Барона. Будь-яка зовнішня влада тут безсила, як безсилий і загальновідомий ідеал: те, що так легко засуджується ззовні, змінити неможливо.

Суверенність будь-яких родових інтересів взагалі затверджується Пушкіним (пор.: "Залиште, це суперечка слов'ян між собою"), обопільна ж неправота героїв "Скупого лицаря" може бути зрозуміла саме з християнських позицій: у Старому завіті Хам покараний за те, що "відкрив наготу "свого батька, коли той був у самому знехтуваному стані - п'яний безпробудно (Бут., 9, 22). І дуже часто син, що йде проти батька, уподібнений Хаму, незалежно від мотивів вчинку. Далі. Альбер мислить про смерть батька і оволодінні його спадщиною. Але в християнстві думка прирівняна до скоєного вчинку, і Альбер у душі своїй здійснює вбивство і грабіж: "Кожен ненавидить брата свого той душогуб," - сказано апостолом Іоанном (1 Іо., 3, 15). Так порочність Альбера виявиться не меншою, ніж порочність Барона. Головна ж оцінка - в неможливості виправдати конфлікт батька і сина, які б не були його витоки.

Мотив провини в образі батька найбільш повно і глибоко показаний в "Станційному доглядачі". Нагадаємо саме рішення теми. Самсон Вирін не наділений якимись кричущими вадами, як Барон в "Скупий лицар". Однак цей послужливий батько приносить в сім'ю горі, не менше, ніж батько Альбера. Простодушність Самсона лише підкреслює його зосередженість на своєму малому щастя: уникати конфліктів з проїжджими, насолоджуватися домашнім затишком, гарячим пуншем, милуватися турботливою донькою, не допускаючи думки про внутрішній конфлікт з нею і про свою відповідальність перед нею, не помічаючи, що весь уклад у його будинку насичений фальшивої солодкістю і розпустою. Його готовність завжди пом'якшити гнів проїжджаючих за рахунок шарму дочки привчає Дуню до брехливості, готовності догоджати сильних світу цього заради отримання малих, сьогохвилинних благ. Це обернеться проти батька, але фінал повісті говорить саме про взаємну відповідальність батьків і дітей.

Велике майстерність вимагалося від поета, а також і зрілість світовідчуття, щоб зобразити порок не у кричущому вигляді, а у вигляді повсякденного, прихованого егоїзму, під маскою взаємної турботи, послужливості і чарівності. Навряд чи можна засумніватися в тому, що рішення теми в "Станційному доглядачі" не представляє авторського ідеалу відносин батьків і дітей: образ будинку Виріна розкриває злобу дня, а не істину.

Типове рішення теми у Пушкіна - "Батько ним не займається, але любить" (з "Російського Пелама") - представлена ​​в "Панночка-селянка", "Дубровському", "Капітанської дочці". Мабуть, це, як найбільш реальний, положення і виявиться ближче всього до істини.

Повість із циклу Бєлкіна немов спокутує обтяжливість "станційного наглядача": там приховане протистояння призводить до трагедії, тут же відкрите непокорство батькам дозволяється зі всієї веселістю. Батько: "Ти одружишся, або я тебе прокляну", але щасливе вирішення конфлікту повністю збігається з волею батька, немов саме життя благословила слухняність дітей батькам, навіть таким своєрідним, як Муромський і Берестов. Пити чашу долі, приготовлену батьком, виявиться легко і приємно. Саме таємне бажання сина дивним чином збіжиться з суворою волею батька. Пушкін явно мріяв про такий поворот долі, але комічне початок повісті, її веселість підкреслюють наївність такого очікування.

"Дубровський" здається дзеркальним відображенням сюжету "Панянки-селянки": дружба батьків і ворожнеча дітей, удавання дівчини, щасливий шлюб тепер замінені на ворожнечу батьків, любов дітей, удавання Дубровського, батьківське вимога шлюбу дочки зі старим, катастрофа любові Маші Троєкуровою і Дубровського. Якщо в "Панночка-селянка" покірність дітей волі батьків виглядає щасливим і природним фіналом, то в "Дубровському" Пушкін показує відданість дітей батькам наперекір своєму щастю. Володимир Дубровський, як сказано, "майже не знав батька свого", а Маша абсолютно протилежна генералу Троєкурову. Тим не менш, батьки, як і в "Панночка ...", не шкодують нічого для своїх дітей. Однак Троєкуров звик панувати над своєю дочкою, в той час як батько Дубровський надав своєму синові повну свободу. За здатністю бачити у своїх дітях особливу особистість чи ні і розрізняються уклади у Троєкурова і Дубровського. Становлення особистості - безумовний авторський ідеал, і це вже серйозний поворот теми, чого не було в "Панночка-селянка".

У розвиток цього ідеалу Дубровський стане месником за свого батька, причому тоді, коли той з'явиться в самому незначному вигляді - буквально позбавленим волі і розуму, розорених і безсилим. У Володимирі немає ні найменшого докору батькові, який вже не може нічого зробити для сина і не може нічого вимагати від нього. Інакше - у Троєкуровим: батько в повному могутність і всіляко примушує дочка підкоритися його волі, вийти заміж за старого-князя. І дочка готова бігти від батька, хоча потім і підпорядковується, але - швидше самої долі, а не власне батьківському бажанням, у якому, зауважимо, більше власної пихи, ніж турботи про дочку. Придушення особистості, свободи підштовхує до розриву з батьком.

Але порівняймо: вже немає думки про смерть батька (на відміну від "Скупого лицаря"), швидше за Маша стає захисницею Троєкурова від помсти Володимира - від неминучої смерті. Пушкін не протиставляє відданість батькові свободі особистості, скоріше мова йде про взаємну відповідальність батьків і дітей, а іншими словами - про гармонію у цих зв'язках: і відданість, і свобода, навіть більше того - саме свобода посилює відданість. Будь-яке порушення гармонії відносин на користь свого Я - з боку батьків або з боку дітей - з'явиться джерелом трагедії. За змістом цього роману швидше можна пробачити деяка відстороненість щодо сина у Дубровського, ніж непохитне бажання довільно керувати дочкою у Троєкурова. Зауважимо, свавілля показаний навіть і в тому, що Троєкуров може за своїм бажанням визнавати або не визнавати своїх дітей: гарем у його маєтку постійно приносить йому нащадків, "безліч босих дітлахів, як дві краплі води схожих на Кирила Петровича, бігали під його вікнами і вважалися двірськими ", і лише син від m-lle Мімі був ним визнаний. Свобода для Пушкіна не є сваволю, але це правда, і гармонія в людських відносинах (пор.: "Я говорив перед хладною натовпом Мовою істини вільною", "Учуся в істині блаженство знаходити, Свободною душею закон боготворити"). Беззаконня - у великому сенсі цього слова - це руйнування гармонії, не обіцяє нічого доброго і у відносинах батьків і дітей. Але й тут відданість - сильніше, тому Маша рятує від смерті і батька, і потім тільки повінчана з нею старого-князя. Пушкін як сам вчиться у своїх героїв цієї відданості і смиренності.

Пізніша прозовий твір Пушкіна вже самою назвою звертає нас до теми батьків і дітей - "Капітанська дочка", а перше слово цієї повісті - слово батько ...

Батько Петра Гриньова більше проводив часу за читанням "Придворного календаря", ніж за вихованням сина. З цього боку дитинство Петра мало чим відрізняється від дитинства Митрофанушки з "Недорослого". Батюшка чи не забув вік сина, очевидно, більш замислюючись про своїх колишніх товаришів по службі, ніж про нього: "Раптом він обернувся до матінки:" Авдотья Василівна, а скільки років Петруше? ". Але звернення до сина ніколи не буде в нього мати відтінок злоби чи сваволі. Не прагнучи до дріб'язкової опіки, він по суті довіряє синові, який повинен стати особистістю, в розумінні батька - справжнім солдатом: "Так буде солдатів, а не шамотон". Важливо і відповідь довіру сина: Петро Гриньов без сумніву приймає волю батька, не підозрюючи в ній нічого, собі ворожого, хоча йому і доводиться розлучитися зі своїми витівками і мріями про легку гвардійської службі.

Тому перше рішення теми - непохитне єдність батька і сина, без дріб'язкових докорів: цей зв'язок вище того, що "батько їм не займався". Пушкін дає уві сні молодого Гриньова мотив спокуси, коли мати велить тому йти під благословення "мужика з чорною бородою" (Пугачова): "Це не батюшка. І до якої мені дива просити благословення у мужика? - Все одно, Петруша, це твій посаджений батько ". Неясно, чим пояснити це спонукання матері, але Гриньов не прийме підміни ні в символічному сні, ні наяву - не бажаючи кланятися Пугачову як государеві, батькові: відданість справжньому батькові вище будь-якого одномоментного блага. Пугачов не стане весільним батьком на весіллі Гриньова, не замінить батька як новий наставник життя, який обіцяє більше, ніж батько справжній. Незважаючи на спокуси та загрози, Гриньов залишиться вірний дворянського обов'язку і присязі, а тим самим - і своєму батькові.

Інша спокуса ледве долає Гриньов. Любов до Маші Миронової протиставлена ​​синівської вірності: Петро вирішує вступити в шлюб без благословення батька (пор., з якою легкістю готовий і тут благословити його уявний батько - Пугачов). Це переломний момент повісті, і тут вирішальна роль відведена Маші: вона уособлює чистоту і законність у долі Гриньова. Абсолютно покірна своїм батькам, Маша отказиавется від шлюбу з Гриньовим без благословення - при всій видимій несправедливості батьківського відповіді на лист Петра ("Жорстокі вираження, на які батюшка не поскупився, глибоко образили мене. Зневага, з яким він згадував про Марії Іванівні, здавалося мені настільки ж непристойним, як і несправедливим "). Воля і самовідданість кажуть тут не тільки про характер Маші, але - і в цьому сенс епізоду - про характер відносин батька і сина: встановлений законний порядок сильніше бажань і навіть самої справедливості. Людина, наступний законом, набуває більше, ніж радість життя, - силу і немов подяку долі.

В цьому значення образу капітанською доньки, і чи не тут розгадка того, чого дивувалася Марина Цвєтаєва: Маша чи не трьома роками старше Петра Гриньова, саме старше, а не найрозумнішим, розвинутою або обаятельнее (пор. з "панночкою-селянкою"). Вона уособлює мудрість і метафізику, здавалося б, настільки сковували особистість застарілих моральних заповідей. Вона ніяк не "пусте місце", як висловилася поетеса. Помилковий батько Пугачов і справжня дочка Маша Миронова - от дві точки тяжіння для рухомого характеру Гриньова.

Чи не цією хибністю пояснюється і настільки загадкове для Цвєтаєвої перетворення Пугачова в "Капітанської дочці" у порівнянні з "Історією Пугачевського бунту", де він виписаний досконалим лиходієм: у повісті йому відведена роль лукавого спокусника, тут він повинен бути привабливий, але і вести до загибелі. Це омана, якому важко не піддатися, інакше і його піднесення в герої повстання залишиться незрозумілим, не кажучи вже про роль у людських долях. Адже диявол приходить саме під личиною блага: "Злі люди матимуть успіх у злому, зводячи помилки і помиляючись" (2 Тим., 3, 13); "Сам сатана набуває вигляду Ангела світла" (2 Кор., 11, 14). Пугачов, відповідно до євангельської притчі, "вовк в овечій шкурі" (Мф., 7,15), в цьому сенс овечий кожух, подарованого Пугачов "з свого плеча". Привабливість Пугачова не повинна спокусити героїв повісті та її читачів, що роз'яснюється саме в християнському контексті.

Для віруючої людини немає слів, мудрішими слів Маші Миронової: "Буди у всьому воля Господня! Бог краще знає, що мені потрібно". Оцінимо цей мотив зсередини творчості Пушкіна. Рік створення "Капітанської дочки" - 1836 - символічне заповіт поета, останній рік його творчості. І зрозуміти образ Маші у повісті 1836 треба в єдності з такими віршами, як "Молитва", "Батьки пустельники ...", "Мирське влада", "Як з дерева зірвався зрадник учень". Тут же - відгук знаменитого вірша "Велінням Божу, про муза, будь послушна": послух - доля Маші, цієї музи Петра Гриньова (згадаймо його пісеньку). За Пушкіним, в слухняності та вірності людина знаходить благо, інакше здається необов'язковим ключовий епізод "Капітанської дочки" - від'їзд до батьків Гриньова, незважаючи на те, що "відоме неблагорасположеніе батька мого її опудало". Але Гриньов тепер упевнений у батька: той "почтет за щастя і вменит собі за обов'язок прийняти дочка заслуженого воїна", він це знає напевно, як сказано у Євангелії: "Батька не знає ніхто, окрім Сина, та кому Син хоче відкрити" (Мт ., 11,27).

Впевненість у батька в кінці кінців стане запорукою порятунку Гриньова, сюжет повісті весь залежить від цього епізоду: Маша прийнята батьками Петра, врятована, а потім і сама рятує Гриньова: рятує сина для батька. Наївність у описі будинку Гриньових контрастна в порівнянні з мудрістю, закладеної у значенні цього епізоду: "Моя любов не здавалася батькові пустою примхою; а матуся лише цього й хотіла, щоб її Петруша одружився на милій капітанською дочці". "Незабаром потім Петро Андрійович одружився на Марії Іванівні. Потомство їх благоденствує" - так, не боячись мелодраматичного ефекту, закінчує повість про батьків і дітей Пушкін, повість, що входить в заповіт поета - творчість 1836 року.

Пушкін, друг парадоксів, не вагаючись, дає художню картину, не спростовує, а підтверджує життєву і християнську істину: діти та батьки воістину єдині, їх зв'язок позбавлена ​​брехні і підозр, хоча не позбавлена ​​і протиріч. Батько чекає від сина не сліпій покорі, а саме втілення повноцінної особистості, і не Троєкуровському влада, а свобода є запорукою міцної зв'язку батьків і дітей, запорукою гармонії. І в чому не можна не погодитися з М. І. Цвєтаєвої, так це в репліці: "Пушкін. Пруст. Два пам'ятники синівської" (15, 356). Отже, Пушкін - пам'ятник синівської (додамо: що б там не говорили конфліктні епізоди його біографії).

"Тоді я кинув дикі прокльони / На мого батька і мати, на всіх людей" (7,1, 139); "Ах, я світло зненавидів / І безжальних людей ... Діві сміх туга милого, / Для дітей тиран батько" (7, 123); "Син обожнює, що проклинав батько" (7, 192); "У батька ти ключі вкрадеш" (7, 51); "Багаті ми ... / Помилками батьків і пізнім їхнім розумом" (7, 32): ці рядки - зовсім інша стихія, це Лермонтов, з його "насмішкою гірким обманутого сина над промотавший батьком" (7, 33). Демонічна спрага бурі, пристрасть до конфліктів, захоплення в засудженні ближнього вносять, здавалося, нездоланний розлад у вирішення нашої теми. Зовні будь-який конфлікт більш привабливий, але по суті докору і прокляття батькові простуваті настільки, що не потребують особливої ​​оцінці: заперечення завжди простіше твердження, хоча і це теж свого роду філософія.

Відзначимо спочатку, що на відміну від Пушкіна для Лермонтова немає такої неодмінною суверенності у відносинах батька і дітей, скоріше це загальний ряд проклять, звернених на всіх людей. Звернення до людей гранично негативно, а батько й мати просто не становлять винятку: "Навіщо так рано, так жахливо / Я повинен був дізнатися людей" (7, 140), "Я вище і похвал, і слави, і людей" (7, 120), "І не вмію жити серед людей" (7, 269), "Але тільки далі, далі від людей" (7, 251), "Не для таких людей я жив на світі" (7, 293), "Людей відомо віроломство "(7, 265)," Він не був створений для людей "(7, 161)," Щоб не згадав я людей і борошна "(7, 190)," І людям руку тисну охоче, хоч зневажаю їх притому "( 7, 281), "І люди зі злобою отруйної засудять моє життя" (7, 199), "Нерідко люди і лаяли, і мучили мене" (7, 180) ... Ми спеціально дали два довгі ряди цитат з різних віршів Лермонтова, щоб показати стійкість мотиву: ворожість до людей і ворожість до батька складають синонімічні ряди.

Синівське Пушкіна починається саме з уявлення про те, що відносини між батьками і дітьми - відносини особливі і не можуть судитися за мірками позасімейних норм. У Лермонтова часто саме через сім'ю приходить перше відчуття загального зла в людях. Характер героя поеми "Сашка" (1839) до кінця зумовлений ненавистю до батька: "Умів він пам'ятати, хто його образив, / І тому батька зненавидів" (7, 2, 94). Тут батько - слабке, але жорстоке і безглузде істота, сам обдурять у шлюбі, блудлів і байдужий до позашлюбних дітей ("Дітей поза шлюбом прижитися / ... розкидав по світу, де трапиться", 91). У сприйнятті Сашка батько не стільки джерело життя, скільки джерело порочності й приниження для сина.

Лермонтов намагається надати фатальний відтінок сцені, де настільки чисто улюблена юнаків кріпосна дівчина на його очах спокушена батьком. Ось розв'язка: батько з народження сина - його суперник, причому свідомо більш сильний, що і викликає прийдешню ворожнечу. Батько - джерело приниження і болю, душевної та тілесної (постійно січе сина, навіть у день похорону матері). Мотив поєдинку, відбитий в "Скупий лицар", у Лермонтова стає закономірним розвитком відносин батька і сина, причому в помітно зниженому вигляді: якщо у Пушкіна - лицарська дуель, то тут - просто бійка: "Він став з батьком сваритися / ... Правдивої помсти знаки / Він не щадив, хоча б дійшло до бійки "(109). Батько відсилає сина на навчання до Москви хіба що зі страху бути побитим підрослим нащадком. Судячи з усього, в цьому викритті автор не бачить нічого негідного: міг би пушкінський Герцог не зупинити поєдинку батька з сином, а лише позловтішатися? Оповідач "Сашка" виступив саме в такій ролі, розповідь тут несе відбиток авторської позиції.

Чи є ще в російській літературі автор, настільки часто звертається до мотиву вбивства батька чи дітей? Це може бути випадкове, ненавмисне вбивство дочки ("Кавказький бранець"), вбивство дочки як покарання за свободу, за недозволену любов, вбивство неймовірно жорстоке і свідоме, сповнене болючою помсти ("Боярин Орша"), вбивство батька сином, та ще й перелюб з мачухою ("Поєдинок"). Ворожість батьків і дітей, по Лермонтову, це загальнолюдське відчуття, відбите в різні епохи, в різних станах, у різних націй: ці відносини чреваті вбивством і серед росіян, і на Кавказі, і в Європі (драма "Іспанці"). Є, правда, один виняток, адже властивий Лермонтову романтичний пафос завжди передбачає якусь винятковість як противагу буденності. Якщо у буденності - низька ворожнеча, щось виняткове має відобразити протилежні риси: не ворожнеча, а єдність, не низький, а героїчний пафос.

Така у Лермонтова єврейська сім'я, що живе найміцнішою зв'язком батьків і дітей. Це ті ж "Іспанці", де набуття сина для Мойсея - вищий сенс життя, заради якого він втрачає все - стан і навіть саму своє життя. Дочка Мойсея Ноемі - уособлення вірності батькові і долям єврейського роду. Тут батько, якщо і жорстокий, то аж ніяк не слабкий чи мізерний, як у "Сашки". Навіть вбивство доньки в "Баладі" ("Куди так спритно, жидівка Млада") - це вчинок високої трагічності: батько вбиває дочку дотримуючись закону Мойсея, караючи за зраду своєї нації, тим самим лише підтверджуючи непорушність єврейської сім'ї. Батько тут не тиран, не ворог або суперник, а суддя.

У якійсь мірі це говорить про те, що ідеал стосунків батьків та дітей, по Лермонтову, все ж таки в єдності. Може бути, цей ідеал виражений в єврейській історії саме для контрасту між повсякденною низькою істиною відносин і повчальним прикладом: єврей для Лермонтова несе відбиток неправедних гонінь, безвинних страждань, незаслужених принижень - і, як не дивно, ототожнений в цьому з ліричним героєм: "Тепер не смійте зневажати євреїв "(7,3,222)," Гнаний усіма, зневажаємо, / Наш рід поневіряється по світу ... / Та час прийде, коли й ми повстанемо! " (196), "Що зробив мій батько сим кровожерливим християнам?", "Прошу тебе, подумай, / Що я твоя сестра, що той єврей - батько твій" (200). Ці репліки співставні з лермонтовським ліричним героєм.

Горяни Кавказу теж близькі до цієї ролі, тому в "Аулі Бестунджі" звучатиме такий мотив: "Батько мій був великий воїн ... / Я дочка його й честь його зберігаю" (7,2,329). Але повної єдності батьків і дітей тут вже не буде, і руйнівна роль виявиться пов'язаної з присутністю чужинця і іновірця - російської. Черкешенка з "Кавказького бранця" в таємній любові до російської йде проти батька і гине від його пострілу (але поки це ще випадкове вбивство); Зара з "Ізмаїл-Бея" теж налаштована проти батька; Леіла в "Хаджі-Абрек" байдужа до страждань батька: "Батьківщини для серця немає" (412).

Нарешті, звернімося "Герою нашого часу". Азамат буде причиною загибелі свого батька, Бела, дізнавшись про його смерть, за словами Максима Максимович, недовго тужить: "Так вона два дні поплакала, а потім забула". Серед горян батько не ворог дітям, але діти легко спокушаються і нехтують батьками. Лише зрідка темперамент Бели ("розбійницька кров", як каже Максим Максимович), змусить пригадати її, що вона "княжа дочка", але це тільки на противагу охолодженню до неї Печоріна, який, зауважимо, і відіграє тут роль інородця, зруйнував горянську сім'ю .

У самому Печорине немає ознак Синівський, йому швидше властива роль руйнівника сімейних зв'язків. Його близькість з Вірою - по суті наругу над материнством, думка про її сина народжує дуже нечисте зловтіха і презирство до чоловіка - батька її дитини: в його уяві, "вона буде вірна йому як батькові і буде обманювати як чоловіка"; "Бідолаха! Радіє , що у нього немає дочок ". Печорину завжди важливо внести ворожість у відносини батьків та дітей. Нічого не сказано про батька княжни Мері, але поява у її долі Печоріна призводить до протистояння з матір'ю, іноді настільки дріб'язкового, як у сценці з перекуплених Печоріним килимом (мати тут виставлена ​​скнарою). Саме відсутність батька Мері, мабуть, не випадково: це одночасно підкреслює і її беззахисність, і - примхливу деспотичність (пор. з Софією Фамусовой). Мати зрештою впадає в повну залежність від настроїв дочки: спочатку Мері запевняє, що вона зуміє зняти всі перешкоди з боку рідних для шлюбу з Печоріним, пізніше княгиня буде вже сама, втрачаючи всяке гідність, пропонувати Мері в дружини нашому герою. Не впевнені, що все це психологічно переконливо, але так виписано самим Печоріним на сторінках його щоденника, де він вільний моделювати події як йому завгодно. У даному випадку важлива не достовірність, а спрямованість особистості Печоріна.

Що сказати про інших героїв? Всі, хто виведений пером Печоріна, немов не потребують синівської і не вообразімие в ролі батьків: Вернер, Грушницкий, Вуліч. Зате в образі Максима Максимович можна знайти тугу за батьківства. Капітан з гіркотою говорить, що і про своїх батьків вже багато років не має жодних звісток. І його ставлення до Печоріна і Белі явно схоже на батьківське: "Я любив її, як рідну дочку". Образ Максима Максимович повертає нас до пушкінським героям, теж "простим серцем" (є в ньому щось від батька Гриньова, від капітана Миронова), з природною тугою за гармонії дому та сім'ї. Але гармонії - так і не знайденої.

Пафосом Максима Максимович пройняті і деякі ліричні твори Лермонтова. "Батьківщина", наприклад, і перш за все - "Бородіно".

І як же поставитися тоді до рядків, знайомим з раннього дитинства і багато в чому зумовлює все подальше сприйняття Лермонтова, так що всі, суперечить цим світлим віршам, здається пробачити помилками: "Полковник наш народжений був хватом, / Слуга царю, батько солдатам", взагалі до пафосу "Бородіна"? Спробуйте прочитати ці рядки, маючи на увазі під образом батька хоча б героя "Сашка", який тоді полковник - прихований і нікчемний ворог своїм солдатам? Це неможливо. І тут треба уточнити: звичайно, в і без того суперечливому творчості Лермонтова було і протилежне розвиток теми батьків і дітей. "Батько солдатам" сказано без будь-якої двозначності.

Вірші Лермонтова, написані в 1831-32 роках під враженням смерті його батька, розкривають тему в дусі єдності отця і сина: "О мій батько! Де ти? Де мені знайти твій гордий дух, що бродить в небесах? У твій світ ведуть настільки різні шляхи ... "(7,1, 221). Образ батька величний, ледь доступний - не для осуду, а для розуміння сином, шлях батька і сина - єдиний. В інших віршах поет виконаний відчуття провини перед батьком (зауважимо, і було від чого): "Жахлива доля батька і сина / Жити нарізно і в розлуці померти ... Дай Бог, щоб, як твій, був спокійний кінець / Того, хто був всіх мук твоїх причиною! - Але ти пробачиш мені "(7, 225). Той же пафос - у вірші "Епітафія", хоча тут і повертається відтінок докору: "Ти дав мені життя, але щастя не дав; / Ти сам на світі був гнаний, / Ти в людях тільки зло спізнав ... / Але розуміємо був одним" (7, 290) - сином! Як це відрізняється від попереднього розвитку теми. Запам'ятаймо ці рядки, буде важливо повернутися до цього мотиву при аналізі героїв з інших творів.

І тут ми бачимо пушкінську суверенність відносин батька і сина, з лермонтовським тільки неодмінним випадом проти людей. Тим не менше після цих рядків поет як має право увійти в традиційно гармонійне рішення теми, включаючи і рядки з "Бородіна". "Дитину милого народження ... / Хай буде він батька гідний, / Як мати його, прекрасний і любимо" (7,35), "Козача колискова пісня", де батько - захист і приклад для сина ... Здається дивним, що в ті ж роки поет пише "Сашка", але ми знаємо, що гармонійні рішення взагалі не в дусі Лермонтова. Будь-яке набуття може бути відкинуто мотивом "Не вір собі" (вірш 1839 року): чи не здається поет-праведник лише "розрум'янених актором, махати мечем картонним"? А в "Пророка" старці (батьки) будуть вселяти дітям презирство до істини.

Лермонтов, таким чином, не дав єдиного вирішення у темі батьків і дітей. Переважаючий його пафос, специфічно лермонтовський ракурс стане знаком найзапеклішою для російської класики картини ворожнечі батька і сина, переліком всіляких закидів і синівських претензій. Мотив вбивства вінчає тему батьків і дітей. Ім'я Лермонтова завжди асоціюватиметься з пізнішими конфліктами. Але і перетворення цього пафосу здається принаймні повчальною як доказ сили традиційних християнських цінностей.

У творчості Гоголя центральним твором для нашої теми з'явиться, звичайно, "Тарас Бульба". Зв'язок з Лермонтовим тут майже не відчутна, хоча сам конфлікт батька і сина, доведений до вбивства, надзвичайно близький автору "Сашка". Гоголівський пафос виявиться зовсім не споріднений Лермонтову.

Не випадково робота над "Тарасом Бульбою" йшла разом з створенням "Мертвих душ": і там, і тут Гоголь показує, наскільки величний християнський ідеал, але і як далеко від нього недосконала людина. Занадто просто уявити повість про запорожців противагою чічіковщіне, ні, тут мова теж йде про помилки, хоча і зовсім іншого роду: якщо в "Мертвих душах" вульгарність вульгарного людини робить характери дрібними, незначними, то і героїка козацтва не менше безблагодатна, що і призводить до синовбивства.

Сама присутність християнського ідеалу в "Тарасі Бульбі" цілком очевидно, але авторська позиція аж ніяк не отождествимости з головним героєм, чий характер пронизаний протиріччями при всій зовнішній цілісності.

Так, чарівно щастя батька, який бачить у сина гідного козака, батько не суперник для сина і не ворог, він навіть від того саме і щасливий, що син "їй-богу, добрий буде полковник, та ще такий, що й батька заткне за пояс ", доблесть і слава синів для Бульби - його власна слава і доблесть. Власне, заради цієї доблесті та починає він, спочатку навіть дуже підступно і віроломно, військовий похід. Відмінність від лермонтовського рішення очевидно: там індивідуалізм руйнує будь-яку взаємність батьків і дітей. Ідеал батька, за Гоголем, бачиться зразком доблесті, в цьому право і керувати дітьми, і відчувати їх характери. Інша справа, чи буде Тарас ідеальним батьком?

Повна довіра у відносинах батька і сина не затьмарене знаменитої бійкою при першій же зустрічі Тараса з синами: побитися не всерйоз значить піти від цієї ворожнечі. Для Гоголя любов батька і сина безумовна, але разом з тим не настільки суверенна, щоб зняти всі духовні, моральні критерії: Остап не на жарт зачеплений глузуваннями батька і загрожує його побити: "Та хоч і батька. За образу не подивлюся і не уважу нікого . - Добре, синку! Ось так лупцюй кожного, як мене молотив ". "І прийде ж в голову таке, щоб рідна дитина та батька била!" - Вигукне мати, думаючи, що ця сцена - лише безглуздість. Але потім інший син Тараса, Андрій, вже буде не в жарт битися проти козаків, що символічно прирівняне до битви з батьком. Тому і в першій сцені закладено приховане пророцтво.

Ось слова Андрія: "Янкель! Скажи батькові, скажи братові, скажи козакам, скажи запорожцям, скажи всім, що батько - тепер мені не батько, брат - не брат, товариш - не товариш, і що я з ними буду битися з усіма" . Такого повстання проти батька не зображено навіть у Лермонтова: там батько був ворожий синові, але з боку сина сипалися переважно прокляття; у Пушкіна в крайньому випадку - непокору, а частіше смиренність із несправедливістю батька. Тут же - миттєве огиду до батька призводить до смертної поєдинку. Було б наївним бачити тут тільки безвольність Андрія або його надмірне любов до жінок. Здається, це серйозний протест проти батька, і не почав він зароджуватися ще в будинку Тараса, коли той так жорстоко заподіює біль матері, відводячи тут же синів на Січ і, як бачимо, відводячи від матері назавжди, до смерті. І саме до Андрія кидається мати, "приєднавшись до сідла його", а молоді козаки лише "втирали сльози, боячись батька свого".

На наш погляд, Гоголь не бачить у своєму герої повноти батьківства: це надзвичайно колоритна, вольова особистість, що не несе настільки багатою сенсом християнської любові. Так, він бажає тільки добра дітям, але саме благо йому бачиться так вузько, що це не може задовольнити скільки-небудь більш розвиненого духовно чи більш вимогливого до життя героя. І саме таким буде представлений Андрій. У козаків є своя естетика, є своя привабливість, але немає тут усієї глибини християнського світовідчуття. Врешті-решт тут немає ніякої іншої краси, крім краси військового подвигу, а цього виявляється недостатньо, щоб встояти навіть перед красою жінки. Де взагалі в козаків Ерос, де видно присутність жінки в козацькому свідомості? Як багато просто закрито для козацького сприйняття: праця, творчість, знання, почуття прекрасного ... Де і суто християнські чесноти: смиренність, здатність прощати, жалість, презирство до матеріального блага, де те, в чому головна прагнення християнина, - уподібнення Христу?

Тому козак Тарас - найвищою мірою батько, але батько недосконалий, не благий, про що буде міркувати Гоголь вже на сторінках "Мертвих душ". Це батько, що сковує свого сина уподібненням собі: син повинен бути розвитком того ж характеру, типу особистості, що і батько: більш доблесним, але - саме таким, як батько. Чи не в цьому причина краху Тараса Бульби? Порівняємо: Христос - як син - йде з новим заповітом, що розвиває закон батька, - Бульба не дозволяє в сина розвинутися нічому новому. У зраді Андрія, яке нітрохи не підлягає виправданню, а лише розумінню, відображена незадоволеність грубої естетикою Січі, в більш широкому сенсі - таким потворним виглядом, який прийняла християнство у козаків. Зауважимо, який захват переживає Андрій, коли потрапляє в костьол і чує звуки органу: це відбувається при його втечу з табору запорожців і символічно є знаком його розбіжності з батьком: немає в козацтва тієї повноти життя, яка розкривається йому в одвічних козацькі ворогів. Християнство, настільки багато відкидає у світі заради буйного товариства, - це помилкове християнство. Христос - значніше будь-якого товариства.

Повість Гоголя відображає напрочуд яскраво пушкінський ідеал єдності батька і сина. Відмінність в тому, що ці відносини не суверенними: моральний закон стоїть вище, а для Тараса Бульби це тільки товариство, в якому християнство є свого роду паролем, але не суттю. Порушив цей моральний закон порушив усі зв'язки. Тому для Тараса Андрій - більш не син, він - син чорта: "І ти не вбив його на місці його, чортового сина?" - Вигукне він. Трагічність гоголівських героїв - в їх обопільною неправоті, але порушення синівської вірності настільки тяжкий злочин, що Андрій буде абсолютно надламаний, безпорадний при зустрічі з батьком на полі бою. Тут зовсім не поєдинок батька з сином (цілком билинний сюжет) і не жертвоприношення, для якого Андрій недостатньо чистий (пор.: біблійний сюжет про Авраама і Ісаака), це тільки кару. Якщо говорити про біблійні аналогії, то в цьому випадку вона можлива з фрагментом книги Пророка Захарії: "А батько його та мати його, що його, скажуть йому:" Тобі не повинно жити, бо ти брехня говорив в ім'я Господа ", і вдарить його батько його "(Зах., 13, 3).

Тарас вбиває сина не завдяки військовому майстерності, але лише однією своєю волею, перед якою син безсилий, як колос перед серпом або безпорадний баранчик (такі порівняння, дані Гоголем у цьому епізоді). Зауважимо, що ще під час втечі Андрій, наткнувшись на який спав батька, втрачає зовсім самовладання: "Андрій стояв ні живий, ні мертвий, не маючи сили глянути батькові в обличчя".

Отже, у повісті Тарас як батько непереконливий для Андрія, але - сильний. У християнському світі далеко не все вимірюється силою, це ще не синонім праведності. Так, єдність батька і сина, за Гоголем, ідеально. Глибина трагедії в "Тарасі Бульбі" саме в недосконалості і тому непривабливості цієї єдності для Андрія. Сила батька мусить бути переконлива в усьому.

Такому рішенню теми в повісті Гоголя є кілька альтернатив. Найближча - відносини Тараса Бульби та його другого сина - Остапа. Остап у всьому згоден з батьком, це його повторення. Особливо важливо і участь Остапа у сцені вбивства Андрія. Остап, бачачи вбитого брата, не засуджує батька, але відчуває жалість і пропонує "чесно зрадити його землі", на що батько скаже: "Поховають його й без нас". Подібне жорстокість навряд чи виправданим з авторської позиції, адже, точно за свою жорстокість, Бульба буде тут же покараний найстрашнішої для нього мірою: він втрачає Остапа. Відразу після вбивства Андрія козаки розбиті, як говориться у Гоголя, "свіжою силою" поляків: сила Тараса переможена іншою силою. Саме Остап, нічим не спаплюжений в очах товариства, буде мов викупив жертвою за батьківську жорстокість.

Гоголь не бачить в Тарасі горезвісного торжества православ'я, навпаки, як і в "Мертвих душах", він малює картину помилки під ликом православ'я, що й не може зупинити козаків ні перед зрадою, ні перед синовбивства. "Не слухали нічому жорстокі козаки і, піднімаючи списами з вулиць немовлят їх, кидали до них же в полум'я": чи потрібні будь-які аргументи, щоб порахувати козацький подвиги проявом православ'я і чи буде це на користь православ'я?

Тому іншою альтернативою у відносинах батьків і дітей буде у Гоголя зображення сімей неправославних. Красуня-полячка, яку полюбив Андрій, в першу чергу, страждаючи від голоду, пам'ятає про "батька і матері, для спасіння яких двадцять разів життя своє віддала". Те ж припускає вона і в Андрійовичу: "Тебе звуть твої батько, товариші, вітчизна", на що буде відповідь: "А що мені батько, товариші й вітчизна". І схиляння Андрія перед прекрасною полячкою підкреслює її моральну красу й перевага.

Зазвичай, кажучи про "Тарасі Бульбі", старанно обходять зображення "бідних синів Ізраїлю", в той час як їм відведена значна роль у змісті повісті. Тут показано приховане могутність і торжество: "Слухайте, жиди! Ви все на світі можете зробити," - звертається до них Тарас, і йому допоможуть не врятувати, правда, але лише побачити сина, провезя буквально замурованим у возі з цеглою: символічна картина. У руслі нашої теми треба зауважити немислиму згуртованість у єврейському середовищі, перш за все - у сім'ях. Це дійсне товариство, при всій зовнішній нікчемність і показовому потворності ("Просто страховисько," - скаже Гоголь про мудрого Соломона цього племені). Але немає свого Андрія в цьому середовищі, де ніщо не спокусить піти проти батьків, хоча б і були діти описані в самому жалюгідному вигляді: "Купа жиденят, замурзаних, обдертих, із кучерявими головами, галасувала й качалася в багнюці". І немає ніякого лукавства в клятвах Янкеля, говорить як про сам тяжкому для себе покарання: "Нехай трава поросте на порозі будинку мого батька, коли я вигадую! Хай кожне наплює на могилу батька, матері, свекор, і батька мого батька, і батька матері моєї ". Не можна не помітити, що той же Янкель чи не радий повідомити Тарасу про зраду його сина і спритно виправдає його: "За що ж убивати? Він перейшов з доброї волі. Чим людина винен? Там йому краще, туди й перейшов", нітрохи не звертаючи ці слова до своїх одноплемінників.

Так Гоголь малює не торжество, а лише становлення православ'я, з безліччю спокус і зі своєю напруженою героїкою.

Повернемося до того, що основна редакція "Тараса Бульби" створювалася Гоголем одночасно з "Мертвими душами". До цієї повісті треба віднести стрижневий мотив поеми: "помилкові шляхи, в той час як Богом людині відкритий прямий шлях, подібний до шляху, що веде до чудовій оселю ... Всіх інших шляхів ширше і роскошней він, осяяний сонцем і освітлений всю ніч вогнями; але мимо його в глухий темряві текли люди ". Було б неповним представляти помилковий шлях тільки в дусі витівок Чичикова. Це і героїчний, але кривавий і безблагодатною шлях "Тараса Бульби". За Гоголем, шлях Христа майже непосильний, неможливо уподібнитися Христу і у відносинах батьків і дітей. Загибель роду за хибно витлумачене християнство - ось розплата за уявну легкість і простоту в обігу січовиків до Христа: "Що, в Христа віруєш? - Вірую! - І в Трійцю святу віруєш? - Вірую. - І до церкви ходиш? - Ходжу! - А ну, перехрестися! - Прибулець хрестився. - Ну добре, йди ... На цьому й закінчувалася уся церемонія ". Церемонія цієї християнського життя виявиться не такою простою. Зауважимо, що безблагодатною початок відображено не тільки в козацтва, але і в образі самої церкви. Так, у розділі 12 говориться про народне повстання ("піднялася вся нація, бо не вистачило вже терпцю народу") - це вже не розбій або військова забава, як уявлялося на початку повісті (пор.: "Як би підняти Січ до зброї, де б можна було розгулятися як слід ", або" І Бог і Святе Письмо велить бити бусурманів "та ін.) І саме в хвилину праведного народного гніву "попи в ясно-золотих ризах і попереду сам архиєрей з хрестом у руці, в пастирській митрі" зупиняють переможне повстання козаків. Лише Тарас Бульба, як більш інших перестраждавши у пошуках істини, вже виніс загибель своїх синів, не погоджується з закликом церкви, вбачаючи в ньому прихований обман, якщо не зрада. Не випадково це примирення під егідою церкви буде названо в повісті "віроломним вчинком", а сам Тарас каже про користь миротворців: "Думаєте, купили спокій і мир, думаєте, панувати вам? .. Не врятуєте голів своїх". Так і відбувається.

Головний мотив пізнього Гоголя - обман на шляху до благої мети, на шляху до Бога. Це стан, повторимо, може бути розкрито як у омертвінні душ, в здрібнілих долю обивателя, так і в епоху, насичену пафосом героїки. У руслі нашої теми негероическое час пов'язано і з мотивом бездітності: немислимо батьківство Поприщина, Ковальових, Башмачкіна, Іван Іванович та Іван Никифорович. Підміна життєвих цілей бездушними примарами (від символічної шинелі до зваблювання бісівським мистецтвом у "Портреті") залишає людини немов в тривалому дитинстві, не веде до душевної зрілості. У "Старосвітських поміщиків" Панас Іванович і Пульхерія Іванівна "ніколи не мали дітей" і самі уподібнені дітям: "На кого залишити вас, хто й догляне за вами, коли я помру. Ви як дитя маленьке: потрібно, щоб любило вас те, що буде доглядати за вами ... Дивись мені, Явдоха, щоб берегла його, як очі свого, як своє рідне дитя ".

У "Мертвих душах" батьківство профанується Маніловим. Відзначимо пародійну дзеркальність манілівські родини в порівнянні з Бульбою: Алкід і Фемистоклюс Манілова на тлі Остапа й Андрія вражені дебильностью, Манілов як батько зовсім спустошений в порівнянні з Тарасом, так, власне, і йде від батьківського піклування, передоручивши своїх синів усміхненому вчителю, ледь зумів вселити дітям, що найкраще місто у Франції - Париж. Бездіяльність замість боротьби, апатія замість войовничості, відсутність будь-яких ознак віри - це свого роду безбатченки в манілівських будинку.

Ноздрьов просто закинув своїх двох дітей (знову двох, як у Бульби) і взагалі з презирством ставиться до родини, маючи вічно перед собою більш значні мети (див.: його слова Міжуеву, який хоче поїхати додому, до дружини: "Ну її дружину до ...! важливе справді справа станете робити разом! "). Випивка, карти, бійки, шахрайство - все для Ноздревой важливіше батьківства. На псарні він справжній "батько серед сімейства".

Плюшкін, переживши смерть дружини, втрачає майже будь-який інтерес до дітей, загострюється до того, що нагороджує їх батьківськими прокльонами, смерть дочки поглиблює її змертвіння. Ідеальний сім'янин зломлений стражданням, але, нагадаємо, що саме Плюшкін повинен був відродитися за задумом "Мертвих душ", і рідко що прокидається в ньому почуття - запорука цього відродження в далекому третьому томі, а поки що треба оцінити навіть і те, як Плюшкін "приголубив обох внучат і похитав їх абсолютно таким чином, як ніби вони їхали на конях, паску і халат взяв, але дочки рішуче нічого не дав ". Тим не менш Гоголь скаже про "неописаної радості" дітей від смерті такого батька. Безблагодатною початок проникає в усі пори життя, руйнуючи як особистість, так і всі людські зв'язки в першому томі "Мертвих душ".

Батьківство, за Гоголем, у вищій мірі вимогливе і високу терені. У задумах другого тому були сім'ї генерала Бетріщева, поміщика Хлобуева ... Улінька Бетріщева - вічний докір своєму батькові, колишньому колись героєм 1812 року, тепер самодур в дусі Троєкурова, але Улінька своєю глибиною, діяльністю перевершує героїню "Дубровського": "Генерал розреготався; болісно застогнала Улінька. "Я не розумію, тато, як ти можеш сміятися!" - сказала вона швидко. Гнів відмінити лоб її ... ". Інший начерк сім'ї - в Хлобуева, який сам собі визначив вирок "Я вже нікуди не годжуся", але при цьому думає, що може "зайнятися вихованням дітей", як самим нехитрим справою, на що отримає відповідь Муразова: "Ні, Семен Семенович, немає! Це найважче. Як виховати того дітей, хто сам себе не виховав? Дітей адже тільки можна виховати прикладом власного життя. А ваше життя годиться їм у приклад? Ні, Семен Семенович, віддайте дітей мені: ви їх зіпсуєте. Вас згубила ледарство ". Муразов був задуманий Гоголем як герой-праведник, в його словах виражений вимогливий ідеал батьківства, ці слова слід звернути і на образ Тараса Бульби: чи повною мірою той був переконливим прикладом для Андрія? Не в усьому може бути прийнятна і репліка Муразова, готового виховати чужих дітей на противагу рідному батькові. Другий том поеми був знищений через умоглядності низки сюжетів і героїв, для самого автора залишилися непереконливими. Можна віднести це і до вирішення Муразова.

Нарешті, до нашої теми безпосередньо відноситься і Чичиков. Гоголь адже наділив цього лицаря копійки якимось незборимим бажанням мати сім'ю і нащадків. Гоголь іронізує над цим, швидше за все в дусі позиції Муразова: недосконалий батько може бути трагічний, як Бульба, а й смішний, як Хлобуев або Чичиков. "Пропав би як пухир на воді без усякого сліду, не залишивши нащадків, не доставили майбутнім дітям ні стану, ні чесного імені," - думає Чичиков, щасливо уникнувши побоїв у Ноздревой. Схожа думка є за будь-якої неприємності, що додає комізму: застудившись, "він зважився посидіти днів зо три в кімнаті, щоб не припинилася, Боже борони, як-небудь життя без нащадків". "Герой наш дуже дбав про своїх нащадків": зауважимо, про неіснуючі нащадках, тому так і іронічний Гоголь. Чичиков все перетворює на фікції, змішує брехня і істину, високе і низьке, живе і мертве. Поки його нащадки - така ж фікція, як і покупка мертвих душ.

З іншого ж боку, задум відродження Чичикова в третьому томі - це і шлях до батьківства, герой проходить очищення в "горнилі нещасть" і буде гідний високої долі. Поки ж для Гоголя важливо і те, що властивості особистості Чичикова багато в чому зумовлені його дитинством і особливо - батьком. Це зворотна сторона гоголівської вимогливості до батьківства: порочне батько прямо згубний, за Гоголем.

Чичикова рухає думку про те, що ніби він взяв на себе відповідальність і прийняв страждання ще у своєму дитинстві, його ж діти не повинні повторити чічіковщіну і дорікнути його як батька: "Ось батько худоба не залишив нам ніякого стану!". Батько Чичикова показаний у першому томі людиною болючим, злим і обмеженим, до такого б справедливо можна віднести репліку Муразова. Єдиний заповіт берегти копійку - і той батько не зміг сам виконати, а лише передав синові як найцінніше. У другому томі Чичиков ще більш непривабливо оцінить батька: "Батько мені твердив моралі, бив, змушував переписувати з моральних правил ... а сам розбестив сирітку, якій був опікуном". Можливо, це і брехня, наклеп на батька, але в будь-якому випадку пам'ять про батька у Чичикова найпохмуріша, і він точно несе на собі це родове прокляття, намагаючись не повторити батька, стати іншим батьком.

Але, по-перше, зауважимо, за Гоголем, батьківські гени долаються з великою напругою, які вимагають від людини богатирства волі, за визначенням того ж Муразова. По-друге, навіть Чичиков не звернений до батька з прокльонами, подібно лермонтовскому герою, або з ворожнечею, як Андрій в "Тарасі Бульбі", хоча тут всі підстави для такого випаду. Чичиков більше сумує, ніж проклинає, згадуючи батька, і в цьому вже відображена сила його характеру. Батьківство в будь-якому випадку залишається для Гоголя найвищим призначенням. Але, як і на будь-якому іншому терені, тут очікують людини помилки і страждання, перш ніж буде відкритий істинний шлях. Тому високе призначення батьківства відіб'ється і як метафора в покликанні поміщика бути "деякого роду батьком серед своїх селян" (іронічна репліка щодо Чичикова, але - найсерйозніше її розвиток у статті Гоголя "Російський поміщик" з книги "Вибрані місця ..."). Навпаки, потворне, сліпе батьківство зобразить Гоголь у притчі про Кифе Мокиевиче і Мокии Кифовиче в кінцівці першого тому "Мертвих душ".

Отже, Гоголь безумовно вірить в істинність ідеалу батьківства, даного в християнської заповіді, але показує, наскільки тернистий веде до нього шлях. Відносини батьків і дітей не суверенними, непідсудні, а відкриті суду християнської моральності, що вимагає від людини найбільшого досконалості. У той же час батькові належить майже магічна владу над сином, немов по праву первородства (пор.: "Я тебе породив, я тебе і вб'ю" у Тараса Бульби), це і накладає на батька велику міру відповідальності. Пушкінська синівської зв'язана тут з моральної вимогливістю.

І ми знову бачимо, що ідилія у темі батьків і дітей, зовні настільки природна і бажана, так і не відтворена в літературі. Батьки і діти - одна з найтрагічніших тим російської класики.

Якщо позитивне рішення не досяжно за духом сучасності, то чи не буде рятівним звернення до патріархальним цінностям, чи можлива ідеальне життя по "Домострою"? Гоголівське козацтво показано взагалі поза сімейного укладу, християнський ідеал будинку не відомий січовикам. Письменником, який у 19 столітті звернеться до "Домострою" станетА.Н.Островскій, його герой вигукне: "Ось книга-то! Все життя як на долоні" (п'єса "Комік 17-го століття").

У центрі двох творів Островського, зазвичай вивчаються в школі, - "Грози" і "Безприданниці" - тема сімейна. По-своєму символічно в цих п'єсах вже й те, що головами сімей зображені жінки, Кабанова та Огудалової. Патріархальне початок зруйновано вже в цьому. Кабанова та Огудалової - матері абсолютно різні, часовий проміжок в двадцять років, що лежить між п'єсами багато визначив: видно, що поступово чоловік перестає сприймати сім'ю як своє головне життєве терені, за яке він відповідальний перед Богом. Дикого і Тихона щось тягне геть із дому; Борис Дикої, Тихон, Кулігін погано представляються в ролі батьків родин. Крім розпусти, нічого не принесуть в сім'ю герої "Безприданниці", всяке родове початок для них лише тягар, ланцюги за висловом Паратова, їх взагалі тягне подалі не тільки з будинку, але і з батьківщини, всіх їх взманіл Париж (нещасливий для російської літератури місто , символ найбільш ідіотських устремлінь: тут згадуються вічні французи з "Горя від розуму", Фемистоклюс Манілов, тургеневская Кукшина, словом, "Пустіть Дуньку в Париж!", як говориться в п'єсі К. Треньова), для бідняків у Островського є свій Париж - відомий трактир, куди може відправитися інший герой "Безприданниці" - сер Робінзон: хоча він і говорить, що він "людина сімейна" і повинен бути ближче до будинку, в це віриться насилу: який батько з Робінзона? Старовинний уклад життя зруйнований настільки, що став предметом жартів, і найбільш низький герой - Вожеватов - по-шутовски скаже, що саме патріархальне виховання отримав.

Кабанова і Дикої в "Грози" підкреслено патріархальні, але це лише зовнішнє враження: їх самодурство нічого спільного не має з "Домостроем". Кабанова вигукне: "Алі, по-вашому, закон нічого не означає?", Але на ділі вже немає ніякого закону, будинком править лише сила. Нагадаємо, "Домострой" представляє собою повчання батька до сина, що бере шлюб, після чого той стає сам головою сім'ї і відповідає перед Богом за себе і домочадців. Син Кабанова давно повинен був би отримати це передбачене законом право, а по суті - відповідальність, але мати не випускає його з-під своєї опіки, тим самим не виконуючи закон "Домострою" і руйнуючи сім'ю Тихона.

Дикої у своїй родині - воїн, сім'я тримається лише страхом і примусом, а не любов'ю та мудрістю. Дикої не просто суперечить духу "Домострою", але і порушує конкретні його заповіді, що, мабуть, свідомо виписано автором. "Домострой" простими і мудрими словами забороняє лайку та лихослів'я - Дикої перше лайливець в місті; засуджує злобу, лють, але це суть Дикого; засуджує пияцтво, а Дикої і Тихон - відомі п'яниці; вимагає виробляти чесний розрахунок з працівниками, "без волокіди платіж "- Дикої ніколи вчасно і точно не розплачується. Так що першими порушниками патріархального укладу в "Грози" виявляться представники темного царства, ототожнювати яких з "Домостроем" абсолютно безпідставно. Від свого самодурства вони ж перші і страждають: Кабанова постійно затьмарена передчуттям катастрофи, їй маряться "останні часи" (зауважимо, що передчуття в п'єсах Островського часто точні і виправдані: так, вже на початку п'єси Кабанова відчуває швидку зраду Катерини - "Хоч коханця заплави ! А! "," Мати чого очима не побачить, так у неї серце віщун "). Дикої мучиться від свого беззаконня так, що часом на колінах, прилюдно просить у скривдженого ним працівника вибачення; він мучиться від своєї самотності серед ним же пригноблених людей і йде до Кабанова як до рівної собі: вона його обсмикає і вичитає, але тільки рівна його " розговорити може ", за його словами. У своєму ж будинку він вояк, а не батько і стає всім чужий.

Домобудівний уклад зруйнований фатальним, за Островським, самодурством, частка якого є в кожному героєві "Грози", не виключаючи і Катерини. Для нашої теми показово, що це і картина безбатченка, Тихону і Катерині не дано дітей: "Ах, яка нудьга! Хоч би діти чиї-небудь! Еко горі! Діток-то немає у мене: все б я сиділа з ними та бавила їх , люблю дуже з дітьми розмовляти - ангели адже це ". Катерина швидше розмовляє не з ангелами, а з бісами: вона постійно бачить диявола уві сні, що для релігійного письменника, яким був Островський, чи не найбільша виразна авторська оцінка своєї героїні: диявол веде її за руку, як потім буде сказано про Раскольникова: в жадобі свавілля, а не закону і благодаті Катерина виявляється у підпорядкуванні самого диявола ("Чи знаєш ти, мене сьогодні вночі знову ворог бентежив", "Вночі хтось ласкаво говорить зі мною, мов голуб воркує ... Вже не сняться мені райські дерева" , "Мені лукавий у вуха шепоче, та все про справи такі нехороші"). Уклад життя без належної ролі батька валиться, за Островським, не частинами, а весь дощенту - до смерті. Справжнього батька просто немає ні в "Грози", ні в "Безприданниці".

І в пізнішій п'єсі Островського знову мати заміщає батька в будинку Огудалової, але якщо Кабанова прагнула утримати дітей під своєю владою, причому щиро бажаючи їм добра, то мати в "Безприданниці" прагне як завгодно звільнитися від своїх дітей. Трьох дочок дав Бог Огудаловой (пор. з Катериною), і її стараннями одна видана заміж за кавказького князя і вбита їм, інша видана за пройдисвіта, притворившийся багачем, третя - Лариса - видається за нікчемного Карандишева, якого менш Тихона можна уявити в ролі батька і глави будинку, але при цьому мати Лариси намагається заздалегідь влаштувати зв'язок дочки з багатим коханцем, мабуть, розраховуючи і на відповідну вигоду для себе, готова віддати його, і Паратову. Словом, це скоріше звідниця, ніж мати.

Символічними назви двох п'єс Островського. "Гроза" - згадаймо: Божа гроза у Пушкіна - означає вираз вищої і праведної сили, яка стоїть над людиною і без якої людина приречена на страждання і смерть. "Безприданниця" означає на просто бідну наречену, а саме життя без духовного приданого, без закону, коли роль єдиного спонукання в житті людини відіграють його пристрасті і - гроші. Без духовного приданого чоловік, за Островським, перетворюється на річ, у світі речей немає місця відносинам батьків і дітей. Островському важливо показати, що моральний закон дається людині тільки ззовні, понад, життя, вільна від закону, руйнівна. Островський не цілком довіряє природі людини, схильний лише до індивідуалізму. Погодимося ми з цим чи ні, але замість пушкінського девізу "моральність в природі речей" (тобто, що природніше, і моральнішими осіб) у Островського інша позиція: без проходження закону (передусім християнської заповіді) сама людина здатна лише руйнувати і моральність , і саму свою природу, природність. Тому й зруйновані зв'язки батьків і дітей.

Щоправда, "Безприданниця" дає і інший поворот: це туга за ідеалом, що так очевидно в Ларисі, яка не йде від минулого, а, скоріше, намагається повернутися до, як не несподівано, ідеалам пушкінської пори - мотивів, близьким Тетяні Ларіної: " Мене вабить скромна, сімейне життя, вона мені здається якимось раєм ... Якщо б я не шукала тиші, самоти, не захотіла втекти від людей, хіба б я пішла за вас. Ви бачите, я стою на роздоріжжі ". Але вже нікому зрозуміти ці устремління Лариси, та й вона сама обманюється іншим, дешевим і помилковим ідеалом - Паратовим ("Сергій Сергійович це ідеал чоловіка"). Вже те, що герой надходить не тільки по свавіллю, а шукає ідеальні устремління, повертає до російської духовної традиції, вже передчувається поворот від руйнування до єднання і в руслі нашої теми.

Але пушкінське рух в душі Лариси залишається лише імпульсом, і без грунтовного духовного приданого відбувається її помилковий вибір і щодо Карандишева, і щодо Паратова. Чи випадково безприданниця в п'єсі пов'язана з безбатченком, чи не тут, в житті без батьківського повчання і навіть присутності, - джерело помилок і втрат?

Фінал пізнішої п'єси Островського говорить також про ознаки відродження колишнього християнського ідеалу життя. Лариса не може зробитися самогубцем, хоча цей мотив теж відбито у фінальних сценах. У Катерину самогубство означало і остаточне відкидання Христа, Лариса ж йде з життя зі словами християнського смирення й любові: "Я ні на кого не скаржуся, ні на кого не ображаюся ... Я вас всіх люблю". СР сповнений ненависті до людей і до самого життя монолог Катерини: "А життя і думати не хочеться! І люди мені огидні, і будинок мені противний, і стіни огидні". Смиренний догляд Лариси, прощення тих, хто приніс їй страждання, усвідомлення своєї власної провини і відповідальності глибше і сильніше протесту Катерини, така смерть спростовує торжество Кнурова, їх Париж, влада речей і грошей і повертає нас в русло традиційних життєвих цінностей. Але, звичайно, це авторське, ідейний, а не тематичне повернення: в сюжеті п'єси герої залишаються без християнського приданого, тому у фіналі всі слова заглушає циганський божевільний хор.

Можна помітити, що в літературі другої половини 19 століття відчутно рух і до набуття ідеального єдності батьків і дітей: самодурство вичерпало конфліктне стан теми, і пафос "Безприданниці" відбив загальну тугу по втраченого духовного досвіду. Тематичного відновленню єдності батьків і дітей служить роман І. С. Тургенєва, що дав ім'я нашої теми. "Батьки і діти", що з'явилися через пару років після "Грози" Островського, дають довгоочікуваний позитивний поворот.

Головний того показник - зникла смертна напруженість і навіть серйозність в протиріччях батьків і дітей. Тут немає ідилії і немає зразкових характерів, на що претендували герої "Тараса Бульби". Спільним мотивом може бути репліка про Анну Одинцовій: "Вона дуже любила свого грішного, але доброго батька, а він обожнював її, дружелюбно жартував з нею, як з рівнею, і довіряв їй цілком, радився з нею" (13, 253). Тут що не поворот фрази, то - ціла концепція. Батько Одинцовій, кажучи лермонтовським віршем, їй щастя не дав, якщо не сказати, що був причиною принаймні бідності своїх дочок. Але - ні докору батькові (пор. з Чичикова). Батько визнає в дітях рівню, тобто особистість, не деспотичний навіть і в бажанні їм добра, не вимагає уподібнення собі (тут скрізь напрошуються літературні контрасти і паралелі). Радитися - це означає діалог між батьками і дітьми, і тут вже зовсім нове рішення теми.

Тургенєв з іронією зауважує, що Одинцова багато успадковувала від батька, ніякого фатального неприйняття батьківських генів тут немає: навіть те, що вона "майстерно грала в карти" - це батьківська, локтевская риса. Доходило навіть до чуток, що вона брала участь в шулерських витівки батька (13, 241). Якщо не уподібнюватися Базарову і не ловити по гостинним подібні чутки, ми б сказали, що в Одинцовій Тургенєв показує саме природне, нормальне рішення проблеми батьків і дітей: немає гноблення, немає однобічності, немає надмірної обопільної вимогливості. Правда, тут немає і християнського пафосу, яким і народжене колишнє напруга в нашій темі. Тут чисто мирське, логічне і розумне рішення.

Взаємність, розуміння і підтримка, рівноправність і вірність - це те, що робить зв'язок батьків і дітей шляхетної та привабливою. Тому Одинцова буде явно піднесена над іншими героями роману, без зусиль отримає перемогу над Базаровим, складе долі сестри Каті і Аркадія. Однак Тургенєв немов сам здивований надзвичайною розумністю своєї героїні. Те, що розумно всього-на-всього не завжди властиво людині, і в Одинцовій Тургенєв дасть відтінок свого роду недостатньою людяності: сама вона не показана матір'ю, шлюб її наприкінці роману віддає сухим раціоналізмом: "Вони живуть у великому ладу один з одним і доживуть, мабуть, до щастя ... мабуть, до любові "(13, 367).

Зробимо одне важливе відступ. Колись ми розглядали ворожнечу батьків і дітей як щось неминуче, закладене в крові людини. Ця напруга - як би від природи речей, такий status quo, і нічого дошукуватися до причин. Взаємні претензії виникають із самого положення, що, скажімо, пушкінський Барон - батько, а Альбер - син, інакше немає грунту для їх зіткнення. У Тургенєва, навпаки, status quo передбачає не конфліктність, а більшу частку взаємного розуміння і навіть вибачення, конфлікт якщо й відбувається, то не від внутрішньої неминучості, а від віянь ззовні сім'ї, від духу часу. Так, та ж Одинцова, цілком вільна від духу часу, буде позбавлена ​​будь-якої конфліктності щодо свого батька і старших взагалі (навпаки, визнає за потрібне запросити в свій будинок примхливу стару тітку: генна пам'ять - запорука будь-якого порядку). Конфлікт батьків і дітей, таким чином, за Тургенєвим, є конфлікт соціальний, а не буттєвий, метафізичний. Чим більше герой не вільний від злоби дня, тим швидше він втягнутий у конфлікт поколінь, і навіть розв'язує конфлікти батьків і дітей. Такий Євген Базаров, цей герой свого часу.

Базаров - рідкісний гість у своїх батьків (три роки з ними не бачився), і ось його зустрічають з трепетом і страхом, мати величає Енюшеньку "батюшкою", не знає як догодити синові, батько приховує свої погляди й уподобання, споров з сюртука орденську стрічку (символічний жест самознищення), приховує, що замовив молебень з нагоди приїзду сина - словом, всіляко пригнічує в собі особистість, показно уподібнюючись нігілістам. Приниження батька Базаров сприймає як належне, у Василя Івановича ж щастя бачити сина сильніше почуття образи, яке зрідка виходить назовні: "- Та годі тобі Лазаря співати, - перебив батька Базаров. - Лазаря співати! - Повторив Василь Іванович. - Ти, Євген, не думай ... ";" - А в Радемахер ще вірять в *** губернії? - запитав Базаров. - У губернії ... Звичайно, вам, панове, краще знати, де ж нам за вами викрадають "(13, 281-282). Базаров зацькував батька настільки, що в наступний його приїзд В.І. смиренно обіцяє взагалі не показуватися йому на очі (Базаров нагадує тут Савела Дикого): "фізіономію мою забудеш, ось як я тобі заважати буду" (13, 351). Базаров все одно залишиться незадоволений: "Що ти все близько мене наче навшпиньках ходиш? Ця манера ще гірше колишньої" (13, 352). Іронією і презирством відповідає Базаров на всі залицяння: "Вони ось, мої батьки тобто, не турбуються про власний нікчемність, воно їм не смердить, а я ... я відчуваю лише нудьгу та злість" (13, 292).

У відносинах батька і сина, за Базарову, немає ніякої гармонії, і якщо звичним виглядає домінування батька, то тут все перевернуто: син придбав над батьком якусь неприродну владу. Цікаве питання Аркадія: "Скажи, тебе в дитинстві не гнобили?" (291): за ним, мабуть, ховається здивування картиною, де син у всьому пригнічує свого батька: чи немає тут свого роду помсти за минулі утиски? Ні, це не помста, а тільки дотримання принципу Базарова: "Справжній чоловік той, якого треба слухатися" (293), що буде повністю втілено їм тільки стосовно батька та матері. Жалюгідна самозвеличування: пор. рядолм з Одинцовій Базаров "тихенький став" (246).

Подібну ж етику хоче нав'язати Базаров і Аркадію щодо його батька і всієї його родоводу. Посипалися вироки: дід Аркадія - дубина порядна (282), дядько - архаїчне явище, ідіот (295), батько - відставний людина, її пісенька заспівана (209). Досконала безглуздість: за романом, скоріше вже заспівана пісенька нігіліста, якому судилося зовсім недовго маячити на світі. Миколі Кирсанову відкрита ще довга батьківська стезя.

Аркадій ж Кірсанов як щось само собою зрозуміле вимовить: "Син батька не суддя, і особливо я, і особливо такому батькові, який, як ти, ніколи і ні в чому не обмежував моєї волі" (13, 184). Хоча знову можна представити безліч докорів батька, на що провокує Аркадія Базаров, той, будучи начебто в усьому під впливом свого друга, тим не менш ні в чому не звинувачує батька. Так, про Фенички і другому сина Миколи Кірсанова Базаров скаже Аркадію: "Видно, зайвий наследнічек нам не по нутру" (13, 206), але цього не видно зовсім і Аркадій після першої ж зустрічі з спадкоємці буде в скоєному захваті: "Ми познайомилися , батько! Як же ти не сказав мені, що у мене є брат? Я б вже вчора розцілував його, як я зараз розцілував його "(13, 185). Але й пізніше Базаров буде наполегливо вбивати клин між Кірсановим на грунті спадщини: у розмові з Одинцовій він запевняє, що Аркадій - єдиний спадкоємець батьківського стану, Митя наполегливо їм ігнорується ("Стан у Кірсанова неабияку, він один син у батька", 13, 347 ).

Базаров ніби хоче замінити для Аркадія авторитет батька своїм горезвісним нігілізмом, всіляко чіпляючись до Миколи Петровича: читати Пушкіна не можна, грати на віолончелі - "помилуй!", Господарство ведеться не так ("Бачив я заклади твого батька ... Худоба поганий і коні розбиті", 206). Вінець всього - репліка "Твій батько добрий малий, але він людина відставний, його пісенька заспівана" (209), яку чує і сам Микола Петрович, а потім зайве глибоко переживає цю сцену. В ній дійсно багато негідного, в прямому сенсі хамського (від біблійного Хама, насміхається над батьком), жахливо і те, що все це робиться тишком-нишком, гостем, до якого господар прагне проявити всіляке розташування.

Причина дуелі з Павлом Петровичем - омана Базаровим Фенички - теж може сприйматися в загальному ряді приниження батьків, яких наш герой прагне витіснити у всьому, навіть у шлюбі. Зауважимо, що Базаров в альтанці показаний звабником низьким і вульгарним, його репліки - зразок дон-жуанства в дусі гоголівського поручика Пирогова: "У вас кінчик носика дуже мило рухається ...", "Усі дами у світі не стоять вашого ліктика" і т.п . (13, 312). Печоринский мотив "вона поважає його як батька і буде обманювати як чоловіка" розіграний Базаровим слабо і невдало. Виклик Базарова на дуель виглядає дійсно безглуздо, але навряд чи якось інакше міг вчинити Павло Петрович, захищаючи честь брата - честь всіх батьків. Так чи несправедливий слуга Прокофьіч, відразу возненавідевшій Базарова, шкуродера і пройдисвіта, кажучи, що "таких собі прощелиг б за грубість на стайні віддерти веліли" (327)? Протиприродність відчуження серед батьків та дітей показана автором із сатиричним відтінком: чи не смішно, що ідеологом батьків виступає бездітний, бессемейной Павло Петрович, а ідеологом дітей - доходжалий Євген Васильович: дитяча хвороба нігілізм.

Так що сам собою конфлікт батьків і дітей ніяк не розпалюється: навіть погоджуючись з Базаровим, Аркадій нітрохи не відчуває ворожнечі або зневаги до батька. Він саме диалогичен, у ставленні до старших - особливо, прагне зрозуміти і виправдати ближнього, а не засудити. Нігілізму в ньому від початку бракує. Мабуть, саме на грунті ставлення до батьків починає валитися дружба двох псевдо-однодумців. Базаров претендує на роль вождя, будучи атеїстом міг би на свій лад повторити євангельські слова: "Якщо хто приходить до мене і не зненавидить свого батька та матері, і дружини й дітей, і братів і сестер, а до того й своєї душі, той не може бути Моїм учнем "(Лк., 14, 26; не будемо тут коментувати зміст цього вислову з християнських позицій). Базаров далеко не Христос, а його нігілізм виявить всю свою нікчемність саме в простих, життєвих стосунках.

Не вдаючись у загальновідомі суперечки Базарова з батьками, відзначимо, що, незважаючи на гадану його силу і навіть перемоги, він програє в головному: власне вся його войовничість - заради того, щоб Аркадій відмовився від батьків і йшов сліпо за цим новим духовним батьком нігілізму. Але в кінці роману Аркадій показаний істинним сином Миколи Петровича, успадковує і розвиває його справа, ферму, живе спільним домом в глибокому згоді з сім'єю батька. Символічно: син Аркадія названий Миколою на честь діда. Символічна і вихідна точка зближення батьків і дітей - заступництво Христа, що показано в сцені одночасного церковного вінчання Аркадія і Каті, Миколи Петровича і Фенички.

Базарову належить репліка "Любов - почуття напускна". За Тургенєвим, удаваний буде саме безплідна ідеологія нігіліста. Його відносини до власних батьків мали б надихнути Аркадія, але тільки ще більше відчужують від Базарова, з яким врешті-решт стає просто нудно ("Якби хто-небудь сказав йому, що він може скучити під одним дахом з Базаровим, та ще й під яким ! - під батьківським дахом ", 307), саме батьківський дах перемагає Базарова.

Смерть Базарова, прийнята їм настільки стійко, тим не менш підкреслює духовний крах героя. Перед смертю він звернений до Одинцовій ("Це по-царськи ... царі теж відвідують вмираючих", 364), але одні з останніх його слів - про батька і матері: "Не зневірюється старого. І мати приголубте. Адже таких людей, як вони, у вашому великому світлі вдень з вогнем не знайти "(364). Хоча, звичайно, великий світ тут абсолютно ні при чому. Смерть Базарова, як не дивно, зближує його з Аркадієм: обидва герої повернуті в лоно будинку і оточені близькими. Подружжя, потім батьки і діти - це єдино справжнє людське оточення для тургенєвських героїв. Доля повертає Базарова в батьківський будинок, але бессемейной і бездітність героя (Базарову вже цілком годиться бути самому батьком), за Тургенєвим, служать найбільш суворої його оцінкою. Базаров повернуто лише для смерті, а Аркадій - для життя в батьківському домі.

Заголовок роману в дусі нашої теми можна прочитати символічно: спочатку воно означає "батьки проти дітей" або "діти проти батьків", але поступово глузд все більше зосереджується в соединительном союзі: батьки і діти означає батьки разом з дітьми. Батьки і діти для Тургенєва єдині перед лицем буття: Бога, життя і смерті. Гідність героя - вірно усвідомити метафізику простих людських зв'язків і не віддаватися напускним світогляду, тешащих сатанинське самолюбство (пор.: "Адже я гігант! Я потрібен Росії" і тут же - "Ні, видно не потрібен"; не гігант, а "вмираюча лампада "- такий підсумок руйнування зв'язку батьків і дітей).

Отже, Тургенєв повертає тему батьків і дітей у традиційне, гармонійне русло. Наскільки доречно називати гармонійне рішення саме традиційним? Адже набагато помітніше і ширше тема представлена ​​через різкі конфлікти? Коли ми говоримо про традиційний рішенні, мається на увазі зміст ідеалу щодо батьків і дітей. Цей ідеал справді залишається традиційно незмінним, навіть там, де подієво, суто тематично панує лінія Урана.

Тургенєв відмовився від більш привабливою, але удаваної конфліктності в цій темі і показав подолання конфліктів, що аж ніяк не виглядає легким або по-манілівських солодкавим. Навпаки, до знаходження простоти і природності веде тернистий шлях життєвого досвіду, що вимагає і духовного напруження, і повноти життєвих вражень. Доля Базарова - конфліктувати з батьками і піти з життя, не залишивши сліду. Тургенєв віддає належне і обретшим істину, і щиро помиляється, зневажаючи лише всіляку профанацію життя, кривляння Кукшиной і Ситникова, омертвіння Павла Кірсанова, які показані взагалі поза темою батьківства (синівської Ситникова показана виключно сатирично).

Література 60-х років розвивається під знаком подолання усього наносного - спрощення. Критична сторона реалізму буде пов'язана з подоланням соціально-історичних конфліктів заради досягнення гармонії особистості, що відіб'ється і в нашій темі. Спробуємо запропонувати теза гармонії відносно батьків і дітей.

Тут є своя частка суверенності, відособленості цих відносин в порівнянні з іншими зв'язками людини в світі. Але це не замкнутість і непідсудність. Ці відносини скоріше з'являться синтезом, моделлю відносин людини до світу. Тут найбільш конкретно і життєво втілюється християнська мораль, заповіді Люби, не вбий, стався до ближнього як до самого себе, не вкради і інші в першу чергу перевіряються в темі батьків і дітей. Це вимагає і визнання свободи особистості, батьківський авторитет потрібно приймати, а не нав'язувати. З іншого боку, зростає і відчуття фамільної, генетичної пам'яті, породи, як буде сказано толстовським героєм. Порода не обтяжує героя і виражає, як і нація, множинність підходів до пошуків істини

Так, у І. А. Гончарова виправдання Обломова буде йти від фіналу роману - від його батьківства. Яким би не виховав його сина Штольц після смерті головного героя, це буде обломовское продовження, оскільки така, по Гончарову, логіка батьківства: син продовжує свого батька, і це буде видно як в Обломова, так і в Штольце, і навіть у Тарантьеве. Торкнемося для прикладу цього останнього героя: "батько його, провінційний піддячий старого часу, передав було і синові в спадок мистецтво і досвідченість ходіння по чужих справах"; з дитинства Тарантьев був присутній на всіх гулянках батька, вслухався в батьківські розповіді, сам став його повторенням, цитує батьківські настанови: "Недарма мій батько радив берегтися цих німців, а вже він чи то не знав усяких людей на своєму віку" (3, 55).

Другорядний герой тут відображає авторську лінію у виконанні генези властивостей особистості. Усі світовідчуття головного героя винесено їм не з університету, а з пологового поместия, де він перш за все усвідомлює себе як син пана: "Норма життя була готова і преподана їм батьками, а ті прийняли її теж готову від дідуся, а той від прадіда, з заповітом дотримуватися її цілість і недоторканність, як вогонь Вести "(3, 126). Звичайно, Гончаров у дусі свого часу багато що пов'язує з впливами середовища, суспільства, де виховується, а точніше - просто живе людина, особливо дитина, проте сильний і фамільний генотип: Обломов і в Петербурзі зумів повторити свого батька, вічно сидить без праці біля вікна і лише спостерігає життя (див. "Сон Обломова"). Родові враження сильні настільки, що й у зовсім іншій обстановці - на службі - Іллі Іллічу все здавалося, що батько десь поруч, тільки тепер це його начальник: "Про начальника він чув у себе вдома, що це батько підлеглих .., який тільки й дихає тим, як би за діло, чи не за справу нагороджувати своїх підлеглих і піклуватися не тільки про їх потреби, а й задоволеннях "(3, 59), у чому йому і довелося гірко зневіритися.

Ось і Штольц теж продовжує в собі свого батька-бюргера, який виховав його в постійній діяльності, самостійності, але - і з приземленою душею. Батьківський ген може бути прихований досить ретельно, однак він виявляється там, де від Штольца потрібно щось більше, ніж одна його діловитість, - в сім'ї. Ольга недарма, хоча і жартома, називає його "старим німецьким перукою" (3, 467), адже настільки зовні насичена і приваблива життя Штольца веде її до духовного зубожіння ("Куди ж іти? Ніде! Далі немає дороги", 469). Тут Ольга почасти повторить мати молодого Штольца, яка швидко розчарувалася в своєму діловитому чоловіка-німця і мріяла про те, щоб син не повторив батька, - марно мріяла. Кредо Штольца - цілком бюргерський, міщанське: "Ми не Титани з тобою, ми не підемо з Манфредом і Фауста на зухвалу боротьбу з бунтівними питаннями ... Схилимо голови і смиренно перечекаємо важку хвилину, і потім знову посміхнеться життя" (3, 475). І те, що Штольц виявиться вихователем сина Обломова не може вселяти наївний оптимізм: від змішування різнорідних почав Бог звістка який може відбутися симбіоз.

Є у Гончарова й інша тенденція: син розвиває лінію батька, розвиває краще в батьківському "спадщині". Тарантьеву просто нічого було гідного запозичувати у батьківському терені. А Обломов і Штольц вже набагато змістовніші і яскравіше своїх батьків, хоча кожен з них і розвинений саме в батьківському руслі. У Штольце і розмах діяльності, і широта знань, і етична позиція не порівнянні зі справами його батька за масштабами, але й тільки, сам тип особистості залишився тим же. Не випадково навіть горезвісну діяльність Штольца Гончаров представляє як суто колонізаторську - в дусі батька, який приїхав до Росії, щоб тільки мати достаток, ось і син його "бере участь у якійсь компанії, що відправляє товари за кордон" (3, 167). Ось і духовні його потреби не настільки вже високі: на всі пафосні критичні репліки Обломова про сучасне життя Штольц тільки помітить: "У кожного свої інтереси. На то життя" (3, 179) - абсолютно бюргерський відповідь.

Обломов ж розвиває у своєму панському стані саме духовне начало, він не виробник, не діяч, його дворянська природа дозволяє йому цілком зосередитися на думці про свою душу, про Бога. Обломов глибоко релігійний, вимогливий у своїх уявленнях про людину, він поет, він філософ, як вигукує у розмові з ним Штольц. Чи не цим обломовском станом жила російська культура золотого століття? На частку бездіяльних власників обломовок залишалася вже не стільки служба государю, скільки одухотворення життя "працьовитого мурашника", як називає автор поміщицьке господарство. І в цьому терені Ілля Ілліч перевершує свого батька, далеко не володів духовністю сина. Але духовний терен сина ніким не затребуване; пан і поміщик, він живе вже за тисячі верст від маєтку, вся його одухотворяющая селян роль залишилася в мріях та на папері.

У Гончарова немає ніякого відтінку протиборства батька і сина, тільки спадкоємність. Але спадкоємність - це і рух у часі, яке затребує або, навпаки, гасить родові, батьківські риси особистості. Час Штольців не може бути і часом Обломових. Духовне багатство Обломова виявиться анахронізмом, час ігнорує традиційні духовні цінності, які збереже в собі він, як батьківський заповіт: віру, християнське смирення, чистоту совісті, чуйне поділ добра і зла, почуття прекрасного - словом, багато християнських і національні російські цінності.

"Де тут людина? Де його цілість? Куди він зник, як розмінявся на будь-яку дрібницю," (3, 179) - гірко вигукне Ілля Ілліч і буде бачити, як картину раю, вічні спогади про дитинство, про Обломовке.

Отже, Гончаров представив розвиток теми батьків і дітей як картину різноманітних фамільних доль, йдучи в цій темі і від конфліктних ситуацій, і від ідеальних домобудівних відносин: свідомо чи ні, але син все одно несе відбиток особистості батька. Тому по-своєму виправдано звучить у романі визначення обломовщина: поняття, по Гончарову, утворена від родового досвіду. Можна продовжити: штольцевщіна, тарантьевщіна, мухояровщіна. Стійкість родового початку виражена в словах Пшеніциной, двічі повторених у романі: "Тут народилися, століття жили, тут і померти треба" (397, 503). Герой Гончарова швидше помре, ніж змінить у собі ген батька.

У Достоєвського тема батьків і дітей присутній настільки розгорнуто і суперечливо в "Братах Карамазових", "Бісах", "Підлітку", "принижених і ображених", що простежити її скільки-небудь повно можна лише в спеціальному дослідженні. У шкільному програмному романі "Злочин і кара" вона виникає, мабуть, побічно, але для нашого нарису порушити це мотив необхідно.

Почнемо не з головних персонажів. Фоном ця тема співвіднесена зі Свидригайловим: "Діти мої залишилися в тітки, вони багаті, а я їм особисто не потребує його. Та й який я батько!" (6, 301). Ця репліка підкреслює безжиттєвість Свидригайлова, його людську падіння і спрямованість до смерті. Зауважимо і пов'язаний з ним образ батька нареченої: тут звучить визначення розслаблений батько (6,501): хворий, третій рік у паралічі. Будь-яке ослаблення батьківства у Достоєвського - це причина занепаду: життя руйнується там, де слабшає присутність батька. Тому й наречена Свидригайлову знайдена в збитковій сім'ї.

З іншого боку, навіть спогади про батька здатні підтримувати нещасних героїв роману: Катерина Іванівна буде вічно пишатися тим, що вона полковницька дочка, але не бачиться чи корінь нещасть її сім'ї в тому, що вона свого часу знехтувала батьком, виходячи заміж? Вона сама рве з батьком - не з тим, щоб образ батька залишився для неї постійним докором, а й останньої підтримкою?

Раскольніков бачить свого покійного батька уві сні, причому це буде свого роду застереженням перед задуманим вбивством, не кажучи вже й про те, що сам злочин народжене безбатченком: позбавлений батьківського піклування, герой в потворних фантазіях сам себе бачить піклувальником людства, залишаючись всього лише неуком- студентом. Такі зміщення в психіці цілком можуть бути пов'язані з відсутністю батька.

Символічно, що уві сні батько веде Родіона за руку: це жест, що передає відтінок заступництва, виховання. Вони йдуть на цвинтар, де любив бувати хлопчик і де все виконано святості: родові могили, старовинна, улюблена ним церква - все пробуджує Бога в душі Раскольникова ("Він кожен раз, як відвідував кладовищі, релігійно і шанобливо хрестився над могилою, кланявся їй і цілував її ", 60). Словом, батько веде сина по праведному шляху, а навколо - страшний і гріховний світ: "Він тримає батька за руку і з острахом озирається на шинок" (60). Тут розігрується жахлива сцена вбивства коні, перша символічна аналогія майбутнього вбивства. Веде від закривавленої коні - батько. "Татусь! - Звучить тут. - За що вони ... вбили!": Це дуже важливе звернення до батька, швидше за все, як до можливого захисника, носію добра і одночасно сили. І у всій цій сцені важливий відтінок саме безсилля батька в картині урочистості зла. "П'яні, пустують, не наша справа, підемо, - каже батько. Він охоплює батька руками, але груди йому тіснить, тіснить" (65). Чи не через це чи безсилля наступним, хто буде вести Раскольникова за руку буде вже сам диявол: "Як ніби його хтось взяв за руку і потягнув за собою, чарівно, сліпо, з неприродною силою, без заперечень" (77). Син не може прийняти в батька всього лише маленької людини, і в його свідомості народжується мрія, як він сам висловився, про роль Наполеона, про роль рятівника, право має.

Батька вже немає у Раскольникова, він сирота, а для героїв Достоєвського рятівним буде присутність навіть слабкого батька. У цьому роль Мармеладова для нашої теми. Він несе лише нещастя своїй родині, тим не менше ніхто з дітей не висловить йому ніякого докору. Навіть сам його дивний шлюб з Катериною Іванівною може бути зрозумілий не тільки через мотив "нікуди піти" людині, а й через необхідність батьківства для трьох сиріт. Для трьох прийомних дітей він справжній татусь, за якого всі моляться нарівні з молитвою за рідного батька ("іншого татуся"). За Достоєвським, любов не повинна суперечити страждань, джерелом яких буде і батько (пор. протилежне рішення у Лермонтова). Це саме християнське стан: любов не всупереч страждань, а саме як почуття до ближнього, стражданнями очищене. Тому тільки любов пов'язує Мрамеладова і його дочку Соню і його прийомних дітей.

Прийомні діти введені у роман, звичайно, не випадково: Достоєвському важливо не стільки кревне, скільки духовне батьківство. У словах Мармеладова є і відтінок, відзначений нами ще в толстовському перекладенні Євангелія: він називає себе "земним батьком" (26), маючи на увазі якесь вище батьківство в самого Бога. Власне Мармеладов і вносить до сім'ї, до тями Соні релігійність, він вчить дітей Закону Божого (197). Він дає Соні надію на виправдання перед Богом за її любов - до земного, занепалому батькові: "Прощаються тобі гріхи твої мнозі за те, що ти полюбила" (27), переказує він Євангеліє. Ставлення до батька символізує тут любов до грішного мужа в цілому, тому так природно буде для Соні полюбити і куди більш грішного, ніж батько, Раскольникова: через ставлення до батька всі люди стають для неї справді близькими. Від Мармеладова дано їй християнське почуття, а далі вже сам герой відповідає за свою душу перед Отцем небесним.

Зауважимо, що тут теж видно протилежність Раскольникова і Соні: слабкий батько в одному випадку веде героя до комплексу Наполеона і вбивства, а в іншому - до Христа і любові. Але і Раскольников в кінці роману буде звернений до позиції Соні.

При всьому сюжетно незначному присутності теми батьків і дітей у "Злочин і кару", очевидно суттєва відмінність рішення Достоєвського від інших авторів. Є нелюдське рішення теми в Свидригайлове - повне відчуження батьківства, до байдужості до своїх дітей, що навіть більш відкидає батьківство, ніж колишня ворожнеча, але це вже ознака приреченості героя (пор. для контрасту з Ноздрьовим). Однак і в Свидригайлове буде помічена свого роду туга за батьківства, хоча б коли він влаштовує дітей Мармеладова.

Далі. У цьому романі - відсутність конфлікту батьків і дітей за будь-яких приводів для звинувачень і ворожнечі (пор. з Лермонтовим, а потім і з Братами Карамазовими), як немає тут і особистої відособленості (герої Грибоєдова), немає мотиву влади батька (пор. з Тарасом Бульбою), відповідальності батька за земне благо дітей (Чичиков), немає і суто родової, генетичного зв'язку (пор. з Гончаровим). Рішення Достоєвського в "Злочин і кару" полягає в тому, що батьківство - чисто духовна тема: батько - це найближчий з близьких, його присутність символізує ставлення людини до людей, до світу. Розрив зв'язку з цим (в Раскольникова) веде до розриву і з людьми. Тому повернення до світу, до життя відбувається в Раскольникова через звернення до Соні, істинної дочки свого батька. Безбатченки спустошує, зв'язок навіть з самим занепалим батьком пов'язує з Богом, хай і не обіцяючи ніякого земного блага. Ліричного героя Лермонтова варто було б читати Достоєвського, але - це вже рішення теми в іншому часі.

Ми починали наш нарис зі звернення до Л. Н. Толстому, його прочитання Євангелія і сприйняття в цьому ключі образу батька. Однак філософські та релігійні праці цього письменника істотно відрізняються від рішень у його художньому світі, перш за все в його головному творі - романі "Війна і мир". На відміну від однобічності толстовської проповіді образний світ його творів дивно синтетичні, багатогранний - як саме життя. Всі смислові відтінки, відмічені порізно в інших авторів, відображені так чи інакше в "Війні і світі". Тому ми не станемо детально описувати толстовські сюжети, а лише назвемо їх як у якості підсумку для розвитку теми батьків і дітей.

Ось заперечення зв'язку батьків і дітей - граф Безухов байдужий до безлічі своїх незаконнонароджених дітей, проте по якомусь капризу виділяє лише П'єра. Деспотизм і самодурство батька - в старому князя Болконском, покірлива смирення - у його дочки княжни Марії. Вірність батькові - у Ростові, яким більше інших властиво родове почуття ("ростовська порода" скаже про цю сім'ю Денисов). Турбота батька тільки про матеріальний стан (слово Чичикова) дітей - образ кн. Василя Курагіна, у ньому ж і відчуття дітей як перешкоди у світському житті (оцінка Анни Шерер). Показне, помилкове батьківське почуття розкрито в Наполеона (сцена перед портретом сина). У Андрія Болконском дано ставлення до батька як до духовного авторитету, з правом сина на самостійність і критичну оцінку; це ж властивість передається синові кн. Андрія - Николеньке. У П'єра Безухова батько показаний і як джерело життя, і як духовний вихователь, навіть рятівник: П'єр називає себе батьком врятованого їм на пожежі дівчинки, сам по-синів відноситься до духовного наставництва масона Осипа Баздеева, у свою чергу буде наставником сина кн. Андрія, в сні якого він ототожнений з батьком. Відсутність батька, сирітство так чи інакше позначилася на характерах Соні, Бориса Друбецкого, Долохова ... Навряд чи ми перерахували всі варіації нашої теми, ясно лише, що образ батька в романі присутній як необхідна складова для розкриття будь-якого характеру.

Але де ж ворожість, взаємна ненависть, такі характерні раніше для теми батьків і дітей? Цей мотив дійсно не властивий толстовськи світу, можна лише побічно відзначити його в образі Верещагіна ("такою собі купецький син, франтик, спокусник, слухав десь лекції і вже думає, що йому чорт не брат", 11, 303): справедливо чи ні , але, названий зрадником батьківщини, цей персонаж зображений гранично відчужено від родового єдності, його страта почасти співвідноситься зі стратою Андрія в повісті Гоголя. Немов на противагу цьому сюжету в романі йдеться про генерала Раєвського, який у битві під Смоленськом веде в битву своїх синів: зауважимо, правда, що така помітна героїка не близька автору, що і показано через сприйняття цього епізоду Миколою Ростов.

У романі є і свого роду метафора батьківства. Лермонтовський "батько солдатам" - це перш за все Кутузов, уявний батько нації - імператор Олександр (пор.: "Світло побачили, як ясновельможний надійшов," - скаже про Кутузова Тимохін, 11, 211).

Роман Толстого важливий і цікавий не стільки несподіваної концептуальністю у розвитку теми батьків і дітей, скільки художньою переконливістю. Толстой глибоко позитивний у вирішенні цієї теми: подолання хворобливих конфліктів - як у сім'ї, так і в нації - основний пафос "Війни і миру".

До суто толстовської концепції слід віднести саме характер подолання помилок. Людина у Толстого вписаний усіма сторонами своєї особистості в історичний рух. Мотив відчуженості в сім'ях буде збігатися з загальною кризою нації на порозі Вітчизняної війни: саме у подіях 1-2 томів відображені і конфлікти батьків і дітей. Очищення полум'ям війни торкнеться і сімейні зв'язки: після війни майже чудово відроджуються герої роману у набутті батьківства та материнства, які благословенні для Толстого. Це природне, природне, а й християнську єдність, що було зруйновано в період кризи. Так, П'єр у першому шлюбі залишається бездітним, про що з викликом, бажаючи заподіяти страшний біль, говорить Елен; зате в шлюбі з Наташею йому дано щасливе батьківство. Помітна і схильність Толстого до вирішення протиприродних конфліктів напередодні смерті його героїв: П'єр буде визнаний сином лише за заповітом графа Безухова; особливо сильно представлена ​​смерть старого князя Болконського: "Усі думки ... про тебе думки!" - Його передсмертне звернення до дочки після настільки довгого і несправедливого відчуження: "Я тебе кликав всю ніч. Спасибі тобі, дочка ... прости ... дякую, прости ... дякую!" - І сльози текли з очей "(11,144).

Проте фінал роману малює передчуття нової хвилі кризи - вже у наближенні до декабристським виступу, що поступово породжує і нове напруження у сім'ях, особливо між Ніколенькой Болконским і Миколою Ростовим, який як би заміщає йому померлого батька: сон Николеньки - це його битва з Ростов.

Повнота і позитивність толстовського розкриття теми - свого роду її кульмінація, підтверджена в цілому кращими творами російської класики 60-х років. Але кульмінація - це і переддень кризи теми. Поки рано говорити про літературу 20 сторіччя, коли стануть знову буденними мотиви розпаду зв'язків батьків і дітей - до настільки рідкісного в літературі 19 століття синовбивства або батьковбивства.

Після своєї кульмінації тема хіба рассредотачівается, втрачає напруженість, на місце ворожнечі чи любові приходить байдужість. Це інтонації пізнього Чехова. Батьки і діти немов стали існувати самі по собі, без усякого зв'язку, та й сама присутність цієї теми стане все більш рідким. Найчастіше герої не пам'ятають батьків і не доростають до батьківства: це і безглуздо для героїв на кшталт Петі Трофимова, "людини у футлярі" або Іонич. Герой боїться кохання, а вже у батьківстві бачить швидше якусь неприємну посаду, ніж неодмінна життєве покликання. Інколи ж батьківство стає просто кумедним, як у сценці "Про шкоду тютюну".

Деспотизм і грубість батька Лопахина з "Вишневого саду" вже не викликає ніякого сильного почуття, обурення в дусі Лермонтова, а тільки тужливе презирство. Туркін з "Іонич" прошутить і свою власну долю, і долю дочки - Котика. У "Нудної історії" Чехов говорить про "байдужість, паралічі душі" у відношенні до дочки, і це визначення може бути названо лейтмотивом теми .. У "Ганні на шиї" за зовнішньою теплотою почуттів до дочки теж варто нерозуміння і відчуженість, діти соромляться свого батька: "Не треба, татко. Буде, татусь" (16, 8, 25). Генетичний зв'язок з батьком тільки спотворює характер і ламає долі - Марія Шелестова-Годфруа в "Вчителя словесності". Дитина на самоті входить у великий світ ("Степ"). В народі - діти кинуті, а батьки лише обтяжують у своїй немочі ("Мужики"), гроші руйнують, здавалося б, міцні сім'ї, про колишню домострої залишається тільки переказ: "Діти повинні годувати старих, шануй батька та матір ... а вона, невістка-то, вигнала свекра з власного будинку "(" В яру ", 16, 8, 454). Смерть стає ізбавітельніцей і для батьків, і для дітей від цих тяжких доль ("Мужики", "В яру").

Тема втратила свою метафізичну глибину, що було раніше неодмінною властивістю російської класики. Точно для підкресленого вододілу в літературному звучанні цієї теми, в п'єсі "Дядя Ваня" нікчемним батьком, буквально забуває про долю дочки, виведений історик російської літератури професор Серебряков. Як розвернутися темі батьків і дітей, якщо "замість людей колом ходять якісь сірі плями"?

* * * * * * * * * *

Підведемо короткий підсумок опису теми батьків і дітей. У літературі пушкінської пори тема бачиться однією з найзмістовніших і буде розгорнута в самих різних аспектах: релігійному, моральному, психологічному, соціальному. Література передає вірність християнського ідеалу у відносинах батьків і дітей, але і його трагічну недосяжність. Література середини золотого століття показує вже реальність в єдності батьків і дітей, знімаючи протиріччя, що здавалися нерозв'язним конфліктом, хоча для цього потрібно значний особистий досвід, зрілість і звернення до духовного посагу - до християнства. Завершення золотого століття внесе у творчість Чехова як би згасання теми. Але на відміну від тем маленького або зайвої людини тема батьків і дітей не буде вичерпана у своєму християнському аспекті і стане чітко звучати в літературі 20 століття - якщо не в прямій, то в асоціативному зв'язку з біблійними заповідями і притчами.

Список літератури

1. Біблія. Книги Старого і Нового Завіту. М., 1968.

2. Гоголь Н.В. Вибрані місця з листування з друзями. - Собр. соч., т. 6. М., 1978.

3. Гончаров І.А. Обломов. - Собр. соч., т. 4. М., 1953.

4. Грибоєдов А.С. Горе від розуму. - Твори. М., 1956.

5. Домострой. М., 1991.

6. Достоєвський Ф.М. Злочин і кара. - Собр. соч., т. 5. М., 1957.

7. Лермонтов М.Ю. Повне зібр. соч. М., 1948.

8. Мейєрхольд В.Е. Статті, промови, листи, бесіди. Т. 2. М., 1968.

9. Пушкін А.С. Повне зібрання творів. Т. 8. М., 1954.

10. Розанов В.В. Про себе і свого життя. М., 1990.

11. Толстой Л.Н. Війна і мир. - Собр. соч., т. 6. М., 1951.

12. Толстой Л.Н. Короткий виклад Євангелія. - Толстовський листок. Вип. 1.М., 1995.

13. Тургенєв І.С. Батьки і діти. - Собр. соч., т. 3. М., 1953.

14. Фонвізін Д.І. Бригадир. Наталка. М. - Л., 1963.

15. Цвєтаєва М.І. Мій Пушкін. - Собр. соч., т. 2. М., 1980.

16. Чехов А.П. Собр. творів у 12 тт. М., 1956.


Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Іноземні мови і мовознавство | Твір
234.8кб. | скачати


Схожі роботи:
Тургенєв і. с. - Проблема батьків і дітей в російській літературі
Образ лікаря в російській класиці
Батьки і діти в російській класиці
Проблема влаштування дітей-сиріт і дітей які залишилися без піклування батьків
Організація музичного виховання розумово відсталих дітей-сиріт та дітей позбавлених піклування батьків 2
Організація музичного виховання розумово відсталих дітей-сиріт та дітей позбавлених піклування батьків
Правовий захист прав та інтересів дітей-сиріт і дітей які залишилися без піклування батьків
Правовідносини батьків та дітей
Проблема Батьків і дітей-2
© Усі права захищені
написати до нас