Зміст
Введення ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .... 3
Глава 1. Спектр підходів дослідників XX ст. до творчості Гоголя ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .... 5
Глава 2. Сучасні тенденції розуміння Гоголя ... ... ... ... .... 12
Висновок ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. 17
Список літератури ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .... 18
Примітки ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. 19
Введення
Не так давно, в 2002 році відзначалося сто п'ятдесят років з дня смерті Миколи Васильовича Гоголя, що викликало сплеск інтересу до його творчості. Нові підходи, позначені в роботах сучасних дослідників, роблять актуальним вивчення стан справ у вітчизняному гоголезнавство.
Традиційно в Радянська гоголезнавство панував підхід, згідно з яким гоголівське творчість є творчістю соціальним. Таке переконання грунтується і на багатьох дореволюційних оцінках. Прихильники такого підходу бачили в творіннях Гоголя сатиру на суспільство, на які панують в ті часи вдачі та пороки. Але навіть у рамках подібної теорії не спостерігалося єдності думок. Одні читачі і критики вважали, що в своїх книгах, таких як «Ревізор» і «Мертві душі», Гоголь зводить наклеп на Росію і малює злісну карикатуру на її дійсність. Інші ж за знищенням визнавали, що Гоголь певною мірою прав у своїй сатирі.
Однак у будь-якому випадку, таке трактування гоголівських книг досить обмежена і не відображає всієї їхньої глибини. У результаті такого негативного сприйняття суспільством його творів, Гоголь протягом всього свого залишилася робив спроби пояснити читачам і критикам свою позицію і пом'якшити гнітюче враження, що виникає після прочитання його книг. Це стало причиною того, що він взявся за написання "Розв'язки" Ревізора "," Вибраних місць із листування з друзями ", задумав другого тому" Мертвих душ ", в якому, крім Чичикова, вводилися цілком позитивні персонажі.
Минув час, але підхід до трактування гоголівської творчості в радянський період залишався тим самим. На розуміння творів Гоголя наклало незгладимий відбиток соціально-ідеологічне сприйняття. Згідно з ним, Гоголь представлявся великим сатириком, який на диво глибоко і точно виявив вади кріпосницького суспільства і вказав громадськості на них у своїх книгах.
Зараз спостерігаються нові підходи, крім того, літературознавці звертаються до поглядів учених початку і середини XX ст., Чиї погляди відрізнялися від загальноприйнятих, наприклад, Набокова або Розанова. Розвитку нових підходів до творчості Гоголя сприяє публікація нових архівні даних, раніше практично недоступних. Багато десятиліть в архівах Києва, Москви і Санкт-Петербурга незатребуваними зберігалися рукописи Гоголя: зошити його виписок з творінь святих отців і богослужбових книг. Ці матеріали (близько вісімнадцяти друкованих аркушів) вперше були видані в 1994 році в девятитомная зібранні творів письменника. Опубліковані тексти показують пізнього Гоголя в новому світлі і змушують переглянути багато традиційних уявлень про його духовній суті.
У зв'язку представляється актуальною мета даної роботи - вивчення сучасних підходів до творчості Гоголя. Для досягнення цієї мети ставляться такі завдання:
1) проаналізувати спектр підходів дослідників XX ст.;
2) вивчити напрями в сучасному гоголезнавство.
Глава 1. Традиційні підходи до творчості Гоголя
Звернувшись до короткого аналізу усталеною інтерпретації творчості Гоголя, можна знайти, що коріння традиційного підходу до Гоголя як до соціального сатирику спирається на закладену ще В. Бєлінським інтерпретацію Гоголя виключно як реаліста і соціального сатирика. Однак у світлі іншого підходу, що виник в кінці XIX - початку XX століття. така інтерпретація представляється односторонньою. Бердяєв, зокрема, писав: «Дивне і загадкове творчість Гоголя не може бути віднесено до розряду громадської сатири, що викриває тимчасові і скороминущі вади дореформеного російського суспільства ... Творчість Гоголя є художнє одкровення зла як почала метафізичного і внутрішнього, а не зла громадського і зовнішнього, пов'язаного з політичною відсталістю і неосвіченістю ».
Для іншого мислителя - В. Розанова - творчість Гоголя залишалося болісної загадкою, що терзала його до останніх днів. Однак саме Розанова належить пріоритет у перегляді звичного погляду на творчість Гоголя. Він, зокрема, зробив спробу проникнення в творчу лабораторію письменника з метою проаналізувати процес створення Гоголем тих жалюгідних або відверто потворних персонажів - «жахливих харь і пик», якими сповнені його твори. За Розанова, гоголівський дар полягав в надзвичайній здатності всюди знаходити зло, яке під пером письменника набувало самі гротескові форми. Той факт, що Гоголь саме створював, конструював своїх персонажів, а не списував їх з натури, підтверджується і його власним визнанням: "Ці нікчемні люди, проте ж, нітрохи не портрети з нікчемних людей, навпаки, в них зібрані риси тих, які вважають себе кращими інших ... Тут, окрім моїх власних, є навіть риси моїх приятелів ... Мені потрібно було відібрати від всіх прекрасних людей, яких я знав, все вульгарне до бридке, яке вони захопили ненавмисно ". [1]
На думку Розанова, трактуючи Гоголя як художника метафізичного зла, читач не має права, звичайно, укладати, що якщо, приміром, у творі письменника городничий наділений такими-то негативними рисами, то всі або більшість городничих того часу були наділені описаними рисами. Тим більше на основі творчості Гоголя він не вправі скласти собі образ Росії чи не суцільно заселеній Хлестакова. Плюшкіна, Ноздрьовим, Собакевича і т.д. Метафізічность зла означає, що воно зображено в нарочито концентрованому вигляді, розглянуто через збільшувальне скло письменницького методу. Метафізичне зло не обов'язково знаходиться у внутрішній зв'язку з тією або іншою соціальною роллю, з суспільним устроєм, з національними особливостями. Воно може проявлятися в найрізноманітніших умовах, в будь-яких соціальних, часових і просторово-географічних межах. «Якщо ж Гоголь - не болеечем викривач самодержавства і пов'язаних з ним порядків,
то як пояснити той факт, що п'єса "Ревізор" була в числі тих, які Микола II дивився дуже охоче і часто? ». [2]
Іноді, читаючи Розанова, здається, що він буквально був хворий Гоголем, і що в його уяві Гоголем вболівала вся Росія. Так що зцілення, звільнення від Гоголя мало для Розанова не тільки особистий, але і соціальний зміст. "Так Гоголь і є Алекс <Андрій> Мак <едонскій>, - пише Розанов. - Так само великі і великі завоювання ". Письменник як завойовник - фігура мало симпатична. Завоювання увазі захоплення, насильство і навіть - наруга.
Розанов у своїх етюдах спростовував А. Григор 'єва, який писав, що "вся наша новітня література сходить з Гоголя", і запропонував діаметрально протилежну тезу: "російська новітня література" вся в своєму цілому; стала запереченням Гоголя, боротьбою проти нього "Вона зводиться до того, що російські читачі не зрозуміли "обману": вони прийняли "мертві душі" за реальне відображення соціального характеру цілого покоління - покоління "ходячих мерців" - і зненавиділи це покоління. За свою "геніальну і злочинну наклеп" Гоголь, на думку Розанова, поніс заслужену кару (кінець його життя), але вплив гоголівської творчості, негативним чином відбилося на розвитку російського суспільства. "
«З Гоголя саме починається в нашому суспільстві втрата почуття дійсності, так само як від нього ж йде початок і відрази до неї». [3]
Інтерпретація Гоголя виключно як соціального сатирика і реаліста, на якій грунтується літературний міф про Росію, так чи інакше звужує значення його творчості, обмежуючи останнє спеціально російськими рамками. Як художник зла метафізичного, зла не тільки надвременного, але і понадпросторову, Гоголь може бути цікавий і китайцеві, і англійцю. У цьому універсалізм його творчості, як і творчості інших російських письменників-класиків.
На початку XX ст. став модний психоаналіз, і з такої точки зору була написана книга професора І. Єрмаков написав книгу «Нариси з аналізу творчості М. В. Гоголя» (1923), яка була нещодавно перевидана. Таке ставлення до Гоголя свого часу одностайно засудили В. Виноградов, В. Переверзєв, А. Білий, П. Біціллі, К. Мочульський. Поет Владислав Ходасевич в еміграції згадував: «Одного разу, на початку революції, в Москві, до мене прийшов мій знайомий психіатр І. Д. Єрмаков і запропонував мені прослухати його дослідження про Гоголя ... Я був занурений в бурхливий потік хитромудрих, але абсолютно фантастичних натяжок і довільних умовиводів, стрімко уносит дослідника в чорний вир нісенітниці. Таким чином мені довелося бути якщо не розчуленим, то все ж таки першим свідком "дитячих забав" російського літературного фрейдизму. На початку двадцятих років працю Єрмакова з'явився у пресі - і весь літературознавчий світ, можна сказати, тільки зойкнув і обімлів, після чого вибухнув на рідкість дружним і заслуженим сміхом ».
Погляди А. Бєлого на творчість Гоголя також не уникли впливу гендерного психоаналізу. Андрій Білий, простежуючи одну з тих дивних підсвідомих дороговказних ниток, які можна виявити тільки в творах справжніх геніїв, зауважив, що ця скринька була дружиною Чичикова (по суті, імпотента, подібно до всіх недолюдей Гоголя) в такій же мірі, в якій шинель була коханкою Акакія Акакійовича або дзвіниця Шпонька - його тещею. [4]
Взагалі А. Білий захоплювався Гоголем, обожнював майстерність слова цього великого письменника-художника. Виписуючи з Гоголя його вражаючі образи, на кшталт «Очі ... з співом вторгалися в душу» («Вій»), «Блискуча пісня солов'я» («Травнева ніч»), «З очей витягуються кліщі» («Страшна помста»), - виписуючи їх в неабиякому числі, Андрій Білий (стаття «Гоголь») вигукує: «Що за образи? З яких неможливостей вони створені? Всі перемішано в них: кольори, аромати, звуки. Де є сміливіше порівняння, де художня правда неймовірне? »Ось саме: яким чином з таких« неможливостей »створювати Гоголь свої гучні, чарівні, іронічні, страшнуваті оповідання - цілісні, точно зчленовані?». [5]
Підхід А. Бегого заснований на інтуїтивному розумінні Гоголя з точки зору письменника-символіста. А. Білий дивиться на творчість Гоголя як письменник, в якійсь мірі - як учень, і у меншій мірі як дослідники.
А. Білий, як і інші дослідники творчості Гоголя з табору символістів (В. Брюсов, І. Анненський) прагнув загострити і поглибити загальну проблему про Гоголя, як испепеления гіперболісте, ірреалісте-символіст і импрессионисте.
Валерій Брюсов у промові «испепеления», виходячи з розановской формули (про споглядання Гоголем явищ і предметів у їх проділ), доводив, що Гоголь оформляв словесний матеріал, керуючись принципом гіперболи (про це раніше дуже яскраво говорив Потебня, за ним Мандельштам). Однак, Брюсов зайнявся не стільки стилістичним аналізом гіпербол у творах Гоголя, скільки доказом ірреальності, неправдоподібності створеного ним художнього світу, і ставив це в зв'язок з характерною для Гоголівській психіки схильністю до крайнощів, до перебільшень.
І. Анненський у статті «Естетика мертвих душ» - за загальною психологічної характеристики Гоголя - детально зупиняється на його «типової тілесності, яка захарастила», «здавила світ». І тут особливо яскраві його міркування про те, як злилися в поетиці Гоголя категорія одухотвореності та особи з категорією речей. Напр., При рисовке Собакевича «і мужики, і хати, і навіть, імена мужиків, і страви, і стільці, і дрізд, і фрак, і герої на стінах - всі були Собакевичи. Але, роблячи все собою, цей центральний Собакевич фатально зглянувся на ранг речі, саму типовість свою виявляючи в останньому висновку лише кошмарної карикатур ». І. Анненський потім різкими штрихами накидає загальне визначення «стилю портрета» у Гоголя, характеризуючи його, як метод уособлення зовнішніх і речових деталей: «А Манілов? хіба він не весь в губах, в смачно-присмокталася поцілунку? А ці люди-брови? навіть люди-запахи ... Та ще й чи є в Прокурорі-то або Петрушці що-небудь, крім брів і запаху, так дивно, так жахливо олицетворявшегося ».
Повертаючись до А. Білому: Андрій Білий в статті «Гоголь», з одного боку, розвивав, з ухилом у бік поетики символізму, Розановское думки, що земля у Гоголя «не земля», і що у нього два світи - «надлюдський», оповитий «романтичної вуаллю з сонячних променів», витканий з синкретичних, «неможливих» образів, «де перемішані кольори, аромати, звуки», і «до-людський, світ« звірів »та« редек », побудований з символіки звірячою і речової. А, з іншого боку, він, переходячи до технології мови, стверджував, що «тканина Гоголівській мови - низка технічних фокусів, і дав схематичний опис деяких з них, частіше слідуючи за Мандельштамом, але додав і від себе цінні спостереження над евфоніческімі явищами і ритміко -синтаксичними фігурами у стилі Гоголя. Цей аналіз художніх форм Андрій Білий супроводжує своїм психолого-метафізичним тлумаченням особистості Гоголя і його творчості.
У зв'язку з цими стилістичними явищами загальна художня завдання Гоголя у символістів малюється, як запровадження системи речових образів і метафор, як занурення Пушкінського слова в «бездонну тілесність».
Іншого підходу дотримувався В. Виноградов. Випущена в 1925 році у видавництві культурно-освітнього трудового товариства "Освіта" книга В. В. Виноградова "Гоголь і натуральна школа" була задумана як оглядовий нарис, присвячений поточним підсумками та проблемам вивчення творчості М. В. Гоголя. Однак значення даної роботи набагато ширше. По суті, вона вперше в російській літературній науці намітила шляхи історичного вивчення творів цього письменника, вивчення, спирається не на інтуїтивні, хоча і досить глибокі, прозріння (як у символістів), а на факти і ретельний текстовий аналіз: «Гоголь, як художник слова - ця тема історико-літературного дослідження, яке майже навіть не розпочато. У неї, як у великій спутаний клубок, вплелося безліч побічних проблем. Деякі з них виходять далеко за межі творчості Гоголя, маючи загальний теоретико-літературний інтерес. Прикріплення цих принципових питань історико-літературного побудови (напр., про взаємовідносини романтичного і реалістичного стилів, про сутність реалізму в російській літературі і т. п.) до вивчення Гоголя відбулося давно, ще в 40-50 р. XIX ст. (Бєлінський, Чернишевський). Це невигідно відбилося на дослідженні Гоголівській поетики: невизначені термінологічні клейма обліпили Гоголівський стиль і затуляли мозаїчне складність його структури. Лише боязко, як другорядна лінія підходу до мистецтва Гоголя, з початку поточного століття, намічається шлях безпосереднього вивчення Гоголівській поетики і стилістики ».
Однак, порівнюючи підходи В. Виноградова та А. Білого, не можна заперечувати і того, що символіст Андрій Білий в книзі "Майстерність Гоголя" продемонстрував зовсім інший, але не менш плідний, а можливо, навіть більш вражаючий підхід до предмета.
Тим не менш, в наступні роки дослідники Гоголя йшли швидше за Білим, ніж за Виноградовим.
Цікаво також звернутися до позиції французького дослідника Анрі Труайя. [6] На його думку, Микола Гоголь - один із самобутніх російських письменників, його слава вийшла далеко за межі російського культурного простору. Його книги цікаві протягом всього життя, кожного разу вдається знайти в них нові грані, майже новий зміст. Але в той же час немає більш загадковою фігури в російській літературі, ніж Гоголь. Про його життя і смерті існує більше міфів, ніж про будь-якому іншому літератора. Чому Гоголь ніколи не був одружений? Чому в нього ніколи не було власного будинку? Навіщо він спалив другий том "Мертвих душ"? І, звичайно, найбільша загадка - це таємниця його хвороби і смерті. Таким чином, А. Труайя намагається розібратися в таємницях Гоголя, дізнатися правду про його життя і смерті.
Цікаво також думка В. В. Набокова, [7] який оскаржував традиційний «соціальний» підхід до Гоголя. Творчість Володимира Володимировича Набокова багато в чому перегукувалася з творчістю Гоголя, в ньому було багато схожих моментів, ось тому, напевно, постать Гоголя завжди представляла для нього величезний інтерес.
Традиційна точка зору критиків на "Ревізора" була однозначною - геніальне сатиричний твір, що висміюють бюрократичне суспільство і його вади. Набоков назвав у своїй статті "Державний привид", присвяченій "Ревізора", таких критиків "наївними душами", які "неминуче повинні побачити в п'єсі люту соціальну сатиру, націлену на ідилічну систему державної корупції в Росії ...".[ 8]
Введення ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .... 3
Глава 1. Спектр підходів дослідників XX ст. до творчості Гоголя ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .... 5
Глава 2. Сучасні тенденції розуміння Гоголя ... ... ... ... .... 12
Висновок ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. 17
Список літератури ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .... 18
Примітки ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. 19
Введення
Не так давно, в 2002 році відзначалося сто п'ятдесят років з дня смерті Миколи Васильовича Гоголя, що викликало сплеск інтересу до його творчості. Нові підходи, позначені в роботах сучасних дослідників, роблять актуальним вивчення стан справ у вітчизняному гоголезнавство.
Традиційно в Радянська гоголезнавство панував підхід, згідно з яким гоголівське творчість є творчістю соціальним. Таке переконання грунтується і на багатьох дореволюційних оцінках. Прихильники такого підходу бачили в творіннях Гоголя сатиру на суспільство, на які панують в ті часи вдачі та пороки. Але навіть у рамках подібної теорії не спостерігалося єдності думок. Одні читачі і критики вважали, що в своїх книгах, таких як «Ревізор» і «Мертві душі», Гоголь зводить наклеп на Росію і малює злісну карикатуру на її дійсність. Інші ж за знищенням визнавали, що Гоголь певною мірою прав у своїй сатирі.
Однак у будь-якому випадку, таке трактування гоголівських книг досить обмежена і не відображає всієї їхньої глибини. У результаті такого негативного сприйняття суспільством його творів, Гоголь протягом всього свого залишилася робив спроби пояснити читачам і критикам свою позицію і пом'якшити гнітюче враження, що виникає після прочитання його книг. Це стало причиною того, що він взявся за написання "Розв'язки" Ревізора "," Вибраних місць із листування з друзями ", задумав другого тому" Мертвих душ ", в якому, крім Чичикова, вводилися цілком позитивні персонажі.
Минув час, але підхід до трактування гоголівської творчості в радянський період залишався тим самим. На розуміння творів Гоголя наклало незгладимий відбиток соціально-ідеологічне сприйняття. Згідно з ним, Гоголь представлявся великим сатириком, який на диво глибоко і точно виявив вади кріпосницького суспільства і вказав громадськості на них у своїх книгах.
Зараз спостерігаються нові підходи, крім того, літературознавці звертаються до поглядів учених початку і середини XX ст., Чиї погляди відрізнялися від загальноприйнятих, наприклад, Набокова або Розанова. Розвитку нових підходів до творчості Гоголя сприяє публікація нових архівні даних, раніше практично недоступних. Багато десятиліть в архівах Києва, Москви і Санкт-Петербурга незатребуваними зберігалися рукописи Гоголя: зошити його виписок з творінь святих отців і богослужбових книг. Ці матеріали (близько вісімнадцяти друкованих аркушів) вперше були видані в 1994 році в девятитомная зібранні творів письменника. Опубліковані тексти показують пізнього Гоголя в новому світлі і змушують переглянути багато традиційних уявлень про його духовній суті.
У зв'язку представляється актуальною мета даної роботи - вивчення сучасних підходів до творчості Гоголя. Для досягнення цієї мети ставляться такі завдання:
1) проаналізувати спектр підходів дослідників XX ст.;
2) вивчити напрями в сучасному гоголезнавство.
Глава 1. Традиційні підходи до творчості Гоголя
Звернувшись до короткого аналізу усталеною інтерпретації творчості Гоголя, можна знайти, що коріння традиційного підходу до Гоголя як до соціального сатирику спирається на закладену ще В. Бєлінським інтерпретацію Гоголя виключно як реаліста і соціального сатирика. Однак у світлі іншого підходу, що виник в кінці XIX - початку XX століття. така інтерпретація представляється односторонньою. Бердяєв, зокрема, писав: «Дивне і загадкове творчість Гоголя не може бути віднесено до розряду громадської сатири, що викриває тимчасові і скороминущі вади дореформеного російського суспільства ... Творчість Гоголя є художнє одкровення зла як почала метафізичного і внутрішнього, а не зла громадського і зовнішнього, пов'язаного з політичною відсталістю і неосвіченістю ».
Для іншого мислителя - В. Розанова - творчість Гоголя залишалося болісної загадкою, що терзала його до останніх днів. Однак саме Розанова належить пріоритет у перегляді звичного погляду на творчість Гоголя. Він, зокрема, зробив спробу проникнення в творчу лабораторію письменника з метою проаналізувати процес створення Гоголем тих жалюгідних або відверто потворних персонажів - «жахливих харь і пик», якими сповнені його твори. За Розанова, гоголівський дар полягав в надзвичайній здатності всюди знаходити зло, яке під пером письменника набувало самі гротескові форми. Той факт, що Гоголь саме створював, конструював своїх персонажів, а не списував їх з натури, підтверджується і його власним визнанням: "Ці нікчемні люди, проте ж, нітрохи не портрети з нікчемних людей, навпаки, в них зібрані риси тих, які вважають себе кращими інших ... Тут, окрім моїх власних, є навіть риси моїх приятелів ... Мені потрібно було відібрати від всіх прекрасних людей, яких я знав, все вульгарне до бридке, яке вони захопили ненавмисно ". [1]
На думку Розанова, трактуючи Гоголя як художника метафізичного зла, читач не має права, звичайно, укладати, що якщо, приміром, у творі письменника городничий наділений такими-то негативними рисами, то всі або більшість городничих того часу були наділені описаними рисами. Тим більше на основі творчості Гоголя він не вправі скласти собі образ Росії чи не суцільно заселеній Хлестакова. Плюшкіна, Ноздрьовим, Собакевича і т.д. Метафізічность зла означає, що воно зображено в нарочито концентрованому вигляді, розглянуто через збільшувальне скло письменницького методу. Метафізичне зло не обов'язково знаходиться у внутрішній зв'язку з тією або іншою соціальною роллю, з суспільним устроєм, з національними особливостями. Воно може проявлятися в найрізноманітніших умовах, в будь-яких соціальних, часових і просторово-географічних межах. «Якщо ж Гоголь - не болеечем викривач самодержавства і пов'язаних з ним порядків,
то як пояснити той факт, що п'єса "Ревізор" була в числі тих, які Микола II дивився дуже охоче і часто? ». [2]
Іноді, читаючи Розанова, здається, що він буквально був хворий Гоголем, і що в його уяві Гоголем вболівала вся Росія. Так що зцілення, звільнення від Гоголя мало для Розанова не тільки особистий, але і соціальний зміст. "Так Гоголь і є Алекс <Андрій> Мак <едонскій>, - пише Розанов. - Так само великі і великі завоювання ". Письменник як завойовник - фігура мало симпатична. Завоювання увазі захоплення, насильство і навіть - наруга.
Розанов у своїх етюдах спростовував А. Григор 'єва, який писав, що "вся наша новітня література сходить з Гоголя", і запропонував діаметрально протилежну тезу: "російська новітня література" вся в своєму цілому; стала запереченням Гоголя, боротьбою проти нього "Вона зводиться до того, що російські читачі не зрозуміли "обману": вони прийняли "мертві душі" за реальне відображення соціального характеру цілого покоління - покоління "ходячих мерців" - і зненавиділи це покоління. За свою "геніальну і злочинну наклеп" Гоголь, на думку Розанова, поніс заслужену кару (кінець його життя), але вплив гоголівської творчості, негативним чином відбилося на розвитку російського суспільства. "
«З Гоголя саме починається в нашому суспільстві втрата почуття дійсності, так само як від нього ж йде початок і відрази до неї». [3]
Інтерпретація Гоголя виключно як соціального сатирика і реаліста, на якій грунтується літературний міф про Росію, так чи інакше звужує значення його творчості, обмежуючи останнє спеціально російськими рамками. Як художник зла метафізичного, зла не тільки надвременного, але і понадпросторову, Гоголь може бути цікавий і китайцеві, і англійцю. У цьому універсалізм його творчості, як і творчості інших російських письменників-класиків.
На початку XX ст. став модний психоаналіз, і з такої точки зору була написана книга професора І. Єрмаков написав книгу «Нариси з аналізу творчості М. В. Гоголя» (1923), яка була нещодавно перевидана. Таке ставлення до Гоголя свого часу одностайно засудили В. Виноградов, В. Переверзєв, А. Білий, П. Біціллі, К. Мочульський. Поет Владислав Ходасевич в еміграції згадував: «Одного разу, на початку революції, в Москві, до мене прийшов мій знайомий психіатр І. Д. Єрмаков і запропонував мені прослухати його дослідження про Гоголя ... Я був занурений в бурхливий потік хитромудрих, але абсолютно фантастичних натяжок і довільних умовиводів, стрімко уносит дослідника в чорний вир нісенітниці. Таким чином мені довелося бути якщо не розчуленим, то все ж таки першим свідком "дитячих забав" російського літературного фрейдизму. На початку двадцятих років працю Єрмакова з'явився у пресі - і весь літературознавчий світ, можна сказати, тільки зойкнув і обімлів, після чого вибухнув на рідкість дружним і заслуженим сміхом ».
Погляди А. Бєлого на творчість Гоголя також не уникли впливу гендерного психоаналізу. Андрій Білий, простежуючи одну з тих дивних підсвідомих дороговказних ниток, які можна виявити тільки в творах справжніх геніїв, зауважив, що ця скринька була дружиною Чичикова (по суті, імпотента, подібно до всіх недолюдей Гоголя) в такій же мірі, в якій шинель була коханкою Акакія Акакійовича або дзвіниця Шпонька - його тещею. [4]
Взагалі А. Білий захоплювався Гоголем, обожнював майстерність слова цього великого письменника-художника. Виписуючи з Гоголя його вражаючі образи, на кшталт «Очі ... з співом вторгалися в душу» («Вій»), «Блискуча пісня солов'я» («Травнева ніч»), «З очей витягуються кліщі» («Страшна помста»), - виписуючи їх в неабиякому числі, Андрій Білий (стаття «Гоголь») вигукує: «Що за образи? З яких неможливостей вони створені? Всі перемішано в них: кольори, аромати, звуки. Де є сміливіше порівняння, де художня правда неймовірне? »Ось саме: яким чином з таких« неможливостей »створювати Гоголь свої гучні, чарівні, іронічні, страшнуваті оповідання - цілісні, точно зчленовані?». [5]
Підхід А. Бегого заснований на інтуїтивному розумінні Гоголя з точки зору письменника-символіста. А. Білий дивиться на творчість Гоголя як письменник, в якійсь мірі - як учень, і у меншій мірі як дослідники.
А. Білий, як і інші дослідники творчості Гоголя з табору символістів (В. Брюсов, І. Анненський) прагнув загострити і поглибити загальну проблему про Гоголя, як испепеления гіперболісте, ірреалісте-символіст і импрессионисте.
Валерій Брюсов у промові «испепеления», виходячи з розановской формули (про споглядання Гоголем явищ і предметів у їх проділ), доводив, що Гоголь оформляв словесний матеріал, керуючись принципом гіперболи (про це раніше дуже яскраво говорив Потебня, за ним Мандельштам). Однак, Брюсов зайнявся не стільки стилістичним аналізом гіпербол у творах Гоголя, скільки доказом ірреальності, неправдоподібності створеного ним художнього світу, і ставив це в зв'язок з характерною для Гоголівській психіки схильністю до крайнощів, до перебільшень.
І. Анненський у статті «Естетика мертвих душ» - за загальною психологічної характеристики Гоголя - детально зупиняється на його «типової тілесності, яка захарастила», «здавила світ». І тут особливо яскраві його міркування про те, як злилися в поетиці Гоголя категорія одухотвореності та особи з категорією речей. Напр., При рисовке Собакевича «і мужики, і хати, і навіть, імена мужиків, і страви, і стільці, і дрізд, і фрак, і герої на стінах - всі були Собакевичи. Але, роблячи все собою, цей центральний Собакевич фатально зглянувся на ранг речі, саму типовість свою виявляючи в останньому висновку лише кошмарної карикатур ». І. Анненський потім різкими штрихами накидає загальне визначення «стилю портрета» у Гоголя, характеризуючи його, як метод уособлення зовнішніх і речових деталей: «А Манілов? хіба він не весь в губах, в смачно-присмокталася поцілунку? А ці люди-брови? навіть люди-запахи ... Та ще й чи є в Прокурорі-то або Петрушці що-небудь, крім брів і запаху, так дивно, так жахливо олицетворявшегося ».
Повертаючись до А. Білому: Андрій Білий в статті «Гоголь», з одного боку, розвивав, з ухилом у бік поетики символізму, Розановское думки, що земля у Гоголя «не земля», і що у нього два світи - «надлюдський», оповитий «романтичної вуаллю з сонячних променів», витканий з синкретичних, «неможливих» образів, «де перемішані кольори, аромати, звуки», і «до-людський, світ« звірів »та« редек », побудований з символіки звірячою і речової. А, з іншого боку, він, переходячи до технології мови, стверджував, що «тканина Гоголівській мови - низка технічних фокусів, і дав схематичний опис деяких з них, частіше слідуючи за Мандельштамом, але додав і від себе цінні спостереження над евфоніческімі явищами і ритміко -синтаксичними фігурами у стилі Гоголя. Цей аналіз художніх форм Андрій Білий супроводжує своїм психолого-метафізичним тлумаченням особистості Гоголя і його творчості.
У зв'язку з цими стилістичними явищами загальна художня завдання Гоголя у символістів малюється, як запровадження системи речових образів і метафор, як занурення Пушкінського слова в «бездонну тілесність».
Іншого підходу дотримувався В. Виноградов. Випущена в 1925 році у видавництві культурно-освітнього трудового товариства "Освіта" книга В. В. Виноградова "Гоголь і натуральна школа" була задумана як оглядовий нарис, присвячений поточним підсумками та проблемам вивчення творчості М. В. Гоголя. Однак значення даної роботи набагато ширше. По суті, вона вперше в російській літературній науці намітила шляхи історичного вивчення творів цього письменника, вивчення, спирається не на інтуїтивні, хоча і досить глибокі, прозріння (як у символістів), а на факти і ретельний текстовий аналіз: «Гоголь, як художник слова - ця тема історико-літературного дослідження, яке майже навіть не розпочато. У неї, як у великій спутаний клубок, вплелося безліч побічних проблем. Деякі з них виходять далеко за межі творчості Гоголя, маючи загальний теоретико-літературний інтерес. Прикріплення цих принципових питань історико-літературного побудови (напр., про взаємовідносини романтичного і реалістичного стилів, про сутність реалізму в російській літературі і т. п.) до вивчення Гоголя відбулося давно, ще в 40-50 р. XIX ст. (Бєлінський, Чернишевський). Це невигідно відбилося на дослідженні Гоголівській поетики: невизначені термінологічні клейма обліпили Гоголівський стиль і затуляли мозаїчне складність його структури. Лише боязко, як другорядна лінія підходу до мистецтва Гоголя, з початку поточного століття, намічається шлях безпосереднього вивчення Гоголівській поетики і стилістики ».
Однак, порівнюючи підходи В. Виноградова та А. Білого, не можна заперечувати і того, що символіст Андрій Білий в книзі "Майстерність Гоголя" продемонстрував зовсім інший, але не менш плідний, а можливо, навіть більш вражаючий підхід до предмета.
Тим не менш, в наступні роки дослідники Гоголя йшли швидше за Білим, ніж за Виноградовим.
Цікаво також звернутися до позиції французького дослідника Анрі Труайя. [6] На його думку, Микола Гоголь - один із самобутніх російських письменників, його слава вийшла далеко за межі російського культурного простору. Його книги цікаві протягом всього життя, кожного разу вдається знайти в них нові грані, майже новий зміст. Але в той же час немає більш загадковою фігури в російській літературі, ніж Гоголь. Про його життя і смерті існує більше міфів, ніж про будь-якому іншому літератора. Чому Гоголь ніколи не був одружений? Чому в нього ніколи не було власного будинку? Навіщо він спалив другий том "Мертвих душ"? І, звичайно, найбільша загадка - це таємниця його хвороби і смерті. Таким чином, А. Труайя намагається розібратися в таємницях Гоголя, дізнатися правду про його життя і смерті.
Цікаво також думка В. В. Набокова, [7] який оскаржував традиційний «соціальний» підхід до Гоголя. Творчість Володимира Володимировича Набокова багато в чому перегукувалася з творчістю Гоголя, в ньому було багато схожих моментів, ось тому, напевно, постать Гоголя завжди представляла для нього величезний інтерес.
Традиційна точка зору критиків на "Ревізора" була однозначною - геніальне сатиричний твір, що висміюють бюрократичне суспільство і його вади. Набоков назвав у своїй статті "Державний привид", присвяченій "Ревізора", таких критиків "наївними душами", які "неминуче повинні побачити в п'єсі люту соціальну сатиру, націлену на ідилічну систему державної корупції в Росії ...".[ 8]
На думку Набокова, "... сюжет" Ревізора "так само не має значення, як і всі сюжети гоголівських творів. Більш того, якщо говорити про п'єсу, фабула її, як і у всіх драматургів, лише спроба вичавити до останньої краплі забавне непорозуміння . Мабуть, Пушкін підказав цю фабулу Гоголю, посміявшись над тим, як під час ночівлі в нижегородському трактирі він був прийнятий за важливого столичного чиновника ... " Далі, він уважно розглядає і по-своєму трактує композицію п'єси: "В п'єсі немає експозиції. Блискавка не втрачає часу на пояснення метеорологічних умов. Весь світ - трепетний блакитний сполох, і ми посеред нього. Єдина театральна традиція, якої дотримувався Гоголь, це монологи , проте ж і люди розмовляють самі з собою під час тривожного затишшя перед грозою, очікуючи першого грому. Діючі особи - люди з того кошмару, коли вам здається, ніби ви вже прокинулися, хоча насправді занурюєтеся в саму бездонну безодню сну. " Набоков взагалі вважав твори Гоголя як би "сновідческіх", чия реальність існує за законами сну, тобто не піддається звичайній логіці.
Особливу увагу Набоков також приділяє так званим "другорядним" персонажів, уважно вишукуючи їх сліди в усьому тексті "Ревізора". Ось що він пише з цього приводу: "У Гоголя особлива манера змушувати" другорядних "персонажів вискакувати при кожному повороті п'єси (роману чи оповідання), щоб на мить блиснути своїм життєподібності. В" Ревізорі "цей прийом виявляється з самого початку, коли городничий Ськвозник -Дмухановскій читає дивний лист своїм підлеглим - доглядачу училищ Хлопову, судді Тяпкіна-Ляпкина і піклувальнику богоугодних справ Суниця. " Причому автора статті дуже займають ці персонажі, оскільки якщо Чехов "... як-то заявив .., що якщо в першій дії на стіні висить мисливська рушниця, на останньому вона неодмінно має вистрелити", то "... рушниці Гоголя висять в повітрі і не стріляють, треба сказати, що чарівність його натяків і полягає в тому, що вони ніяк не матеріалізуються ".
Так само Набоков звертає увагу на імена, які дає свої героям автор "Ревізора": "... доглядач училищ Хлопов, суддя Тяпкін-Ляпкіних і опікун богоугодних справ Суниця. Зверніть увагу, що це за прізвища ... Прізвища, вигадувались Гоголем, - по суті клички ... "
Мабуть, що світ другорядних персонажів займає Володимира Володимировича Набокова значно більше, ніж зовнішня дія і головні герої, так як "персонажі" Ревізора "реальні лише в тому сенсі, що вони реальні створення фантазії Гоголя". Навпаки, ".. потойбічний світ, який немов проривається крізь фон п'єси, і є справжнє царство Гоголя. І вражає, що всі ці сестри, чоловіки і діти, дивакуваті вчителя, що отупіли з перепою конторники і поліцейські, поміщики, п'ятдесят років ведуть тяжбу про перенесення огорожі, романтичні офіцери, які шахраюють в карти, чутливо зітхають про провінційних балах і приймають приведення за головнокомандувача, ці переписувачі і неіснуючі кур'єри - всі ці створення, чия мельтешня створює саму плоть п'єси, не тільки не заважають тому, що постановники звуть дією, але явно надають п'єсі надзвичайну сценічність.
Ці персонажі другого плану стверджують своє існування іноді найпростішим способом: використовуючи манеру автора підкреслювати те чи інше обставина або умова і ілюструвати їх якою-небудь помітною деталлю. Картина починає жити власним життям - на зразок того посміхаються шарманщика, якого художник в оповіданні Г. Уельсу "Портрет" намагався замазати зеленою фарбою, коли портрет ожив і вийшов з покори.
Особливо відзначав Набоков особливості погляду Гоголя на світ: «Різницю між людським зором і тим, що бачить фасеточний око комахи, можна порівняти з різницею між напівтоновим кліше, зробленим на найтоншому растрі, і тим же зображенням, виконаним на самій грубій сітці, якою користуються для газетних репродукцій. Так само відноситься зір Гоголя до зору середніх читачів і середніх письменників. До появи його і Пушкіна російська література була підсліпуватий. Форми, які вона помічала, були лише обрисами, підказаним розумом; кольору як такого вона не бачила і лише користувалася витертою комбінаціями сліпців-іменників і по-собачому відданих їм епітетів, які Європа успадкувала від древніх. Небо було блакитним, зоря червоною, листя зеленої, очі красунь чорними, хмари сірими і т. д. Тільки Гоголь (а за ним Лермонтов і Толстой) побачив жовтий і ліловий кольори. Те, що небо на сході сонця може бути блідо-зеленим, сніг в безхмарний день густо-синім, прозвучало б безглуздою єрессю у вухах у так званого письменника-"класика", звиклого до незмінною, загальноприйнятої колірній гамі французької літератури XVIII в ». [ 9]
Глава 2. Сучасні тенденції розуміння Гоголя
Узагальнюючи сучасні підходи і методи у вивченні життя і творчості великого російського письменника, кидається в очі підвищений інтерес до вивчення Гоголя з позицій православного світогляду. На рубежі другого тисячоліття відбувається відкриття Гоголя як православного письменника-просвітителя, у зв'язку з чим Святійший Патріарх Алексій II в одному з виступів сказав: «Нашим сучасникам відкривається справжній лик Гоголя як великого духовного письменника Росії».
Як відомо, в літературознавстві - і в дореволюційному ліберальному, і особливо в радянському - творчість і життя, і весь внутрішній вигляд Гоголя освітлювалися поза православного світогляду письменника, хоча воно виразно видно в творах, листах, свідоцтвах сучасників, численних документах.
У рамках цього підходу створено шість томів підручника «Православіє і російська література» Михайла Дунаєва, викладача літератури Московської Духовної семінарії. На думку М. Дунаєва, православні догмати формували характер нації, визначали політичний і економічний своєрідність її історії, долю народу. Адже російська література своє завдання і сенс існування бачила в запалювання і підтримці духовного вогню в серцях людських. Свою творчість російські письменники усвідомлювали як служіння пророче.
Гоголь, як пише Дунаєв, підняв планку вимог до літератури так високо, як ніхто до нього. І трагедія його полягала в тому, що він спробував у сфері душевного (яким є мистецтво) домогтися того, що можливо тільки у сфері духовного. «Не вади суспільного ладу висміював він, а розкривав пороки душі людини, щоб спонукати його до покаяння. Успіх "Ревізора" нажахав його, оскільки глядачі не зрозуміли його цілей. Геніальний художник Гоголь зробив подвиг: він направив всю російську літературу на шлях усвідомленого релігійного служіння. З цього часу вона або служила Православ'ю, або опиралася йому на найглибшому - світоглядному рівні. Як відомо, у своєму гнівному істеричному листі Бєлінський звинуватив Гоголя у відході від цілей літератури, яку сам він бачив у боротьбі з Православ'ям, самодержавством і народністю, з якими Гоголь ніколи не боровся ». [10]
Однак не тільки духовні, а й світські літературознавці все частіше звертаються до розумію творчості Гоголя як творчості православного письменника.
«Н. В. Гоголь і православ'я »- так називається збірник статей про творчість Гоголя, складений доктором філософських наук, професором Валерієм Алексєєвим і виданий у 2004 році Видавничим домом« До єдності! »Міжнародного Фонду єдності православних народів.
«Гоголь завжди був звернений до Бога настільки, наскільки вміщала душа його Господа, - зазначає у передмові до збірки Валерій Алексєєв, - наскільки це взагалі було можливо в миру, у світському суспільстві Росії першої половини XIX століття, вже тоді міцно який хворів хворобою маловір'я, а то й прямого боговідступництва, спокусам суєтного цінностями матеріального побуту, чужої культури, активно проникала з католицько-протестантської Європи, на той час досить зараженої вірусом войовничого атеїзму. Звичайно, цим душевним недугам в більшій частині була піддана дворянська і разночинная Росія, інтелігенція. Але Гоголь якраз і належав за становою ознакою до цієї частини суспільства, хоча, звичайно, душею, творчістю письменник завжди був народний. Саме в товщі народного життя, здоровою, як це розумів Гоголь, він шукав порятунку, бо, на думку письменника, російський народ глибоко релігійний за самою своєю природою ». [11]
Одним з найбільш яскравих дослідників цього напряму - Володимир Олексійович Воропаєв, доктор філологічних наук, професор Московського державного університету, член Союзу письменників Росії, автор численних праць про життя і творчості Гоголя.
«Новизна пропонованого підходу до біографії і творчості Гоголя, - зазначає у своїй статті Володимир Воропаєв, - полягає насамперед у тому, що ми розглядаємо їх крізь призму релігійного світогляду письменника. Гоголь був православним християнином, і його православ'я було не номінальним, а дієвим, - без урахування цього ми мало що зрозуміємо в його житті і творчості. Геній Гоголя до цих пір залишається невідомим в бажаної повноті не тільки широкому читачеві, але і літературознавцям, які при нинішньому стані вітчизняної науки, очевидно, не завжди здатні осмислити долю письменника і його зрілу прозу. Це дослідження - спроба намітити віхи духовної біографії Гоголя, особливо в його зв'язках з російською чернецтвом ». [12]
Сучасний дослідник Гоголя Ігор Виноградов також бачить ключ до його загадки у зверненні до аналізу християнських основ художнього світогляду Гоголя. «Намагайтеся краще бачити в мені християнина і людини, ніж літератора», - просив Гоголь. І вся, якщо можна так висловитися, стратегія досліджень творчості Гоголя вибудувана у Виноградова цього гоголівської прохання. Його книга називається «Гоголь - художник і мислитель: християнські засади світогляду». [13] Виноградовим підготовлені і випущені також збірники «Невиданий Гоголь» і «Листування Н. В. Гоголя з Н. Н. Шереметьєвої».
Згаданий підхід до гоголівського творчості виявився вельми плідний і допоміг запропонувати рішення деяких проблем гоголезнавство. Розгляд під цим кутом зору самих ранніх, "веселих" творів письменника - "Вечорів на хуторі поблизу Диканьки" - принесло результат, який важко переоцінити: у "Вечорах ..." з їх "дитячими" забобонами виявлено присутність теми моральної недосконалості людини - теми, якої Гоголь так болісно тривожився все життя, і теми реального, а аж ніяк не казкового присутності в нашому житті нечистої сили. Чорт - у світському житті, у світських законах буття. Основа світськості - потурання ницим пристрастям людини, його гордості і пихатості. Підеш хоч в малому назустріч риску, сопрікоснешься з темними силами - і помертвіла душа. Може бути, в цій ідеї Гоголя і криється розгадка того, що письменник так і не зв'язав себе сімейними узами, залишився "ченцем у миру"?
Таке пояснення цілком виправдано в концепції Ігоря Виноградова. У цих веселих "казках" вже видно майбутній автор не тільки "Мертвих душ", але і незрозумілих Бєлінським, несправедливо облаяні їм "Вибраних місць із листування з друзями", а також "Роздумів про Божественну літургії", молитов і духовно-моральних правил. Виноградов переконливо показав, що Гоголь "Вечорами ..." вступив в літературу не просто дотепним оповідачем "з народного побуту", а серйозним письменником, пов'язаним глибинної духовної зв'язком з православною традицією російської літератури та російської мислення.
У зв'язку з цим цікаві дослідження такого важливого питання, як відношення Гоголя до католицизму.
Виноградов також доводить, що католицькі симпатії Гоголя не більше ніж легенда, і суперечності між пафосом "Тараса Бульби" і життям і поведінкою Гоголя в Італії в 1837 - 1838 роках уявні. Ні протиріч, переконує і показує дослідник. І княгиня Волконська, ревна католичка і прихильниця Європи, намагається звернути Гоголя в католицтво, врешті-решт стала тільки прототипом ще одного образу в галереї "мертвих душ" Росії.
Особливо цікаво в побудовах І. Виноградова спроба охарактеризувати відносини Гоголя до міської темі. Читаючи розділи, присвячені петербурзьким повістей, не знаходиш аргументів для суперечки з автором, який доводить, що у Гоголя немає ніякого милування Містом, міський "цивілізацією". Правда, фрази автора про всілякі "розбещуючих спокуси", що хлинули через Петербург з Заходу до Росії, залишають враження деякої наївності. Коли заходить мова про відносини Росії і Заходу, справа представляється незмірно більш складним і глибоким. І Гоголь, здається, це розумів. Його неприйняття "цивілізації", неприйняття Міста пояснюється саме його розумінням національного, його християнським, православним світоглядом. Все це розкрито і явлено читачеві об'ємним, вичерпним аналізом текстів Гоголя, фактів його біографії, листуванням свідоцтвами його сучасників. Це ще один результат, обумовлений вихідної концепцією Виноградова при підході до аналізу творчості Гоголя.
Так, піднімаючись до вершин художньої творчості Гоголя - до "Ревізора" і "Мертвих душ", Виноградов хіба що готує читача до висновку про те, наскільки порожня, брехлива і неспроможна марксистсько-ідеологізована теорія про "два Гоголя": ранньому - викривач і зрілому - реакціонери. Гоголь і в молодості, і в зрілості єдиний - православний художник-мислитель, щиро хворів недосконалістю російського життя. Більш того, стає ясно, що з'явилися слідом за першим томом "Мертвих душ" "Вибрані місця з листування з друзями", а також пізніші релігійні писання Гоголя, центральне з яких - "Роздуми про Божественну літургії", - це не результат повороту в душі його, а логічно виправдане, послідовне і зрозуміле діяння його як християнина, це ще один прояв відбитого в його художніх творах християнсько-православного світогляду.
Цілісність Гоголя як православного письменника і мислителя-державника підтверджується виданням його неопублікованих рукописів, підготовлених Виноградовим. З цих матеріалів видно, з яким напругою Гоголь працював над лекціями та статтями з російської та світової історії. Думка про державний єдності, про державний служіння як релігійному борг ("Монастир ваш - Росія!") Стала не абстрактній істиною, а була вистраждана Гоголем у результаті його занять історією і роздумів над нею. Гоголь разом з найближчими своїми друзями став одним з перших співробітників С. Уварова, який сформулював і заявив три принципи виховання російського юнацтва - православ'я, самодержавство, народність. Гоголь всією душею підтримував ці принципи - знову-таки в силу цілісності своєї натури. І сталося це не в кінці 1840-х років, коли Бєлінський справили його в реакціонери, а в 1834 році. Чудовий факт!
Немає сумнівів в тому, яку важливість для російської культури мають публікації листування Гоголя - саме листування, а не одних тільки листів Миколи Гоголя. "Листування Н. В. Гоголя з Н. Н. Шереметьєвої", підготовлена Ігорем Виноградовим і Володимиром Воропаєвим, занурює читача в атмосферу живого спілкування письменника з цією чудовою жінкою і допомагає глибше зрозуміти великого письменника на схилі його життя. Листів предпослана об'ємна і насичена фактами вступна стаття, а в якості додатку надруковані унікальні матеріали з історії масонського і декабристського руху в Росії, що містять виписки з невиданих масонських творів графа М. М. Сперанського, а також листування Шереметьєвої з перейшов у католицтво і тим самим втратили право повернутися до Росії князем І. Гагаріним.
Літературознавцем І. Виноградовим була здійснена публікація цілої книги гоголівських автографів (близько двадцяти п'яти друкованих аркушів. Нові тексти Гоголя знайдені, зібрані, приведені в порядок, атрибутовані і ретельно прокоментовані. Їм предпослана вступна стаття, яка приваблює і своєю глибокою серйозністю, і любов'ю до Гоголя , і жвавістю викладу. Серед нових текстів, опублікованих Виноградовим, відзначимо лекції Гоголя з давньої та нової історії (білової автограф), які він читав у Петербурзі в патріотичному інституті і Імператорському університеті, - вони значно поповнюють уявлення про погляди письменника на світову історію. Гоголь пов'язував як би в одну науку історію і географію. Опубліковані в книзі записи показують, наскільки це логічно, як збагачується при цьому викладається предмет. Ось як розумів Гоголь мету своїх лекцій: «Показати весь цей великий процес, який витримав вільний дух людини кривавими працями, борючись від самої колиски з невіглаством, природою і велетенськими перешкодами: ось мета загальної Історії! Вона повинна зібрати в одну всі народи світу, розрізнені часом, бува, горами, морями, і з'єднати їх в одне струнке ціле; з них скласти одну величну повну поему ».
До безлічі відомих творів Гоголя духовного характеру додано тепер ще одне, невелике, але з великим почуттям і любов'ю написане, - «Про подяки», де мотив безперестанного подяки Бога, проходить через багато творів і листи Гоголя, розгорнуто у відповідності зі святоотецької традицією. «Наше життя повинна бути, - писав Гоголь, - невгамовної піснею постійного подяки Богу. Дякувати, дякувати, губитися в подяці, - це потрібно зробити своєю їжею, питтям, існуванням, життям. Постійне подяку високо підносить душу, а серце розчиняє всепрощаючої любов'ю до всіх. Воно дає нам вищу силу над нашими силами ... ».
Важливим досягненням сучасного літературознавства слід визнати перевидання малодоступних досліджень, присвячених життю і творчості Гоголя. З усього різноманіття літератури про Гоголя, створеної російськими емігрантами першої хвилі, відзначимо як найбільш значущі книги К. Мочульського «Духовний шлях Гоголя» (1934), професора протопресвітера В. Зіньківського «Н. В. Гоголь »(1961) і В. Набокова« Микола Гоголь »(1944). Поряд з названими працями є ряд менш об'ємних творів, які також внесли свій внесок у вивчення біографії і творчості великого російського письменника. Це роботи С. Франка, протоієрея Г. Флоровського, І. Ільїна, Д. Чижевського, П. Біціллі, В. Ільїна, Б. Зайцева, В. Ходасевича, А. Ремізова та ін Разом з тим слід зазначити вторинність і поверховість більшості емігрантських робіт про Гоголя. Майже всі писали про Гоголя в російській зарубіжжі як одним з найважливіших джерел користувалися книгою В. Вересаєва «Гоголь в жизни» (1933), яка при всіх своїх достоїнствах не містить документів у необхідній повноті.
Останнім часом виникли Гоголівські наукові центри - у Ніжині, Санкт-Петербурзі та Москві. Так, при Ніжинському державному педагогічному університеті імені Миколи Гоголя створений Гоголівський науково-методичний центр, який з 1996 року випускає «Гоголеведческіе студії» - єдине на сьогоднішній день спеціальне періодичне видання з проблем гоголезнавство. У семи випусках видання в достатній мірі відображена картина сучасного літературознавства. Останній, восьмий випуск, що тільки що вийшов з друку, є «Літопис життя і творчості Миколи Гоголя. Ніжинський період (1820-1828) ». Це значне досягнення. Створення Гоголівській літописі - одне з нагальних завдань гоголезнавство. До безумовних переваг видання варто віднести бібліографічні публікації.
У Санкт-Петербурзі при кафедрі російської літератури Російського державного педагогічного університету імені А. І. Герцена сформувалася група дослідників, що випустили кілька гоголівських збірок.
Дотримуючись описаних вище поглядів, представники православного напряму в гоголезнавство вступили в полеміку з коментаторами недавно вийшов нового Академічного видання зібрання творів Гоголя, куди увійшли «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». На думку В. А. Вопропаева, автори коментарів до ранніх творів Гоголя неправомірно виводять поетичний світ гоголівських повістей з німецького романтизму, де людина як би не може протистояти світовому злу: «При всій яскравості та художньому багатстві перших творів Гоголя в них присутній твердий і ясний погляд на сили зла - погляд православного християнина. Вони у Гоголя неминуче виявляються зневаженими і переможеними Божественною силою, подібно до того як знехтувано і переможені бувають біси на православній іконі, якими б страшними вони там не були зображені. Змій тут заколеним списом святого великомученика Георгія Побідоносця. Якщо ж герої Гоголя виявляються часом боявся, і навіть переможені бісівськими підступами, то це свідчить лише про те, що в них самих був той духовний вада, який відкрив до них доступ і дав можливість так зухвало господарювати в їхніх душах бісівської сили. Людські пристрасті і пороки - ось причина розгулу і тимчасової перемоги темних сил. Про це тонко, але твердо і ясно говорять твори молодого Гоголя ». [14]
Коментатори академічного видання дотримуються протилежної точки зору. А. В. Воропаєв вважає, що «Тут можна констатувати протилежність світогляду Гоголя і наших сучасників. У Гоголя Бог завжди сильніше сатани. Про це свідчать численні епізоди його ранніх творів, в яких хресне знамення руйнує всі диявольські підступи («Пропала грамота», «Ніч перед Різдвом»). І це зовсім не фольклорний мотив, як вважають коментатори нового академічного видання. Так, я не обмовився, - прямо так і написано, що хресне знамення - це «типовий фольклорний мотив, характерний також і для вертепного театру».
Але, на думку А. В. Воропаєва, фольклорні та етнографічні реалії, використані Гоголем з такою майстерністю в його ранніх творах, виконують роль притчі, іносказання, за допомогою яких письменник говорить нам про те ж, про що буде сказано в «Ревізорі» та «Мертвих душах», - тобто про добро і зло, про силі Божій і силах темряви, поле битви яких - серце людське (як скаже про це Достоєвський). За Гоголем, як це і є в православній аскетиці, людина є учасником цієї битви; результат її залежить від нього. «Ми покликані у світ на битву, а не на свято, - казав Гоголь, - святкувати перемогу ми будемо на тому світі».
Таким чином, виникла ще на початку ХХ століття традиція вивчення Гоголя як релігійного письменника виявилася дуже актуальна в останній час. Проте деякі дослідники вважають, що замикатися виключно на православних тенденції у творчості Гоголя було б невірно, оскільки було достатньо і інші, в тому числі фольклорні, філософські та ін тенденції. Книга М. Вайскопф «Сюжет Гоголя» викликала новий сплеск дослідницького інтересу до містичної складової творчості письменника. У новому виданні своєї книги Вайскопф постарався максимально врахувати недавні роботи. Це перш за все книга С. Гончарова «Творчість Гоголя в релігійно-містичному контексті». Особливої зізнання автора заслуговує також збірка статей І. Вінницькій «Дещо про привидів. Історії про російської літературної міфології ХІХ століття », де простежується залежність фігури гоголівського« Ревізора »від втілює караючу совість і страх смерті героя« Тоски по Вітчизні »Юнга-Штіллінга.
Нове видання книги дає набагато більше уявлення про те, наскільки гностицизм відомого німецького містика виявився співзвучний миколаївської епохи, з характерним для неї страхом перед насувається кінцем світу і Страшним судом. Проте історична концепція епохи Миколи I не зазнала скільки-небудь істотних змін. Беручи до уваги що вийшов в 2000 році збірник документів і праць істориків "Микола Перший і його час", Вайскопф знаходить нові аргументи на користь того, що офіційна доктрина про велику місію Росії, покликаної прийняти на озброєння всі кращі досягнення Заходу і погодити його чвари з Сходом , знаходить сприятливий грунт в середовищі мислителів, письменників і публіцистів. Тим часом автору надзвичайно далекий виважено-лояльний підхід до епохи Миколи I, характерний для більшості сучасних істориків. Внутрішню політику царя він називає "амальгамою самодержавства, вітчизняного доброзвичайності та імпортного консерватизму", а зовнішню - "мрійливим нарцисизмом".
Незрівнянно більшу увагу приділяється впливу на естетику Гоголя пантеїстичної філософії Шеллінга і вчення про прекрасне і високе Канта. Пояснюючи появу тих чи інших мотивів у творчості Гоголя впливом німецьких романтиків Гофмана та Тіка, він у той же час показує, як стилістика самого Гоголя з часом стала впливати на характер їх російських перекладів.
Вчений вперше звертається до своєрідної космогонії російського романтизму, що дозволяє зримо уявити його дуалістичну природу: "... Саме небо наче розшаровувалося на дві зони. Нижня, зоряно-планетарна, була притулком сатанинської, жорстоким або хоча б амбівалентной, Долі; верхня - безтілесним і світосяйні царством Спасителя ... Там, над нижніми земними небесами, знаходиться і передвічна шукана мудрість, там її справжнє батьківщину, який кличе до себе ". У паралель зі зміною сюжетної тематики (від оспівують з'єднання краси і думки абстрактних міфологем - до орієнтації на з'єднання мрії і суттєвості) змінюється і сама система жанрів: на зміну високої поезії приходить втілена в прозі поезія життя.
Вайскопф демонструє бездоганне знання першоджерел, історичних реалій і володіння теософської термінологією. Послідовно розглядаючи композиційну будову гоголівського сюжету, автор привертає величезну кількість різнопланових асоціацій і методів (від культурно-історичного плану до інтертекстуальних і структуралістських). Кожна глава може служити темою окремого дослідження. Таким чином, зміст книги виходить за рамки заявленої в заголовку теми і претендує на всеохопне дослідження всього російського романтизму в цілому.
Висновок
Узагальнюючи сучасні підходи і методи у вивченні життя і творчості великого російського письменника, можна з достатньою часткою умовності виділити принципово новий напрямок у літературознавстві, яке базується не на традиційному розумінні Гоголя як соціального мислителя, а розглядає творчість Гоголя як православного письменника.
Нагадаємо, що традиційний підхід був закладений ще В. Бєлінським, тим, хто ввів інтерпретацію Гоголя виключно як реаліста і соціального сатирика. Відповідно до такого поданням гоголівське творчість є творчістю соціальним. Прихильники такого підходу бачили в творіннях Гоголя сатиру на суспільство, на які панують в ті часи вдачі та пороки.
Зараз, у світлі спроб нового розуміння гоголівських текстів, літературознавці звертаються до поглядів учених початку і середини XX ст., Чиї погляди відрізнялися від загальноприйнятих, наприклад, Набокова або Розанова. За Розанова, гоголівський дар полягав в надзвичайній здатності всюди знаходити зло, яке під пером письменника набувало самі гротескові форми, тому як художник зла метафізичного, зла не тільки надвременного, але і понадпросторову, Гоголь може бути цікавий і китайцеві, і англійцю.
А. Білий захоплювався Гоголем, обожнював майстерність слова цього великого письменника-художника. Підхід А. Білого, як і В. Брюсова, і І. Анненського, був заснований на інтуїтивному розумінні Гоголя з точки зору письменника-символіста.
В. В. Набоков також оскаржував традиційний «соціальний» підхід до Гоголя. На думку Набокова, сюжет «Ревізора», також як і всі сюжети гоголівських творів, не має принципового значення.
В останнє десятиліття намітився новий, підхід, заснований на вивченні Гоголя з позицій православного світогляду (а таке і світогляд самого Гоголя). На думку представників цього напряму, в літературознавстві - і в дореволюційному ліберальному, і особливо в радянському - творчість і життя, і весь внутрішній вигляд Гоголя освітлювалися упереджено.
Вишукування представників цього напряму базується на оновленій джерельній базі: багато десятиліть в архівах Києва, Москви і Санкт-Петербурга незатребуваними зберігалися рукописи Гоголя: зошити його виписок з творінь святих отців і богослужбових книг. Використовуючи ці раніше недруковані запису, а також здійснюючи заходи по їх виданню, представники православного напряму в гоголезнавство по новому інтерпретують багато аспектів творів Гоголя, знаходячи в них не лише казкові, фольклорні або соціальні мотиви, як це робилося попередніми дослідниками, але й спроби письменника відповісти на вічні питання про добро і зло.
Список літератури
1. Білий А. Майстерність Гоголя: Дослідження. М., 1996.
2. Виноградов В. В. Етюди про стиль Гоголя / / Виноградов В.В. Поетика російської літератури: Вибрані праці. М., 1976.
3. Виноградов І. Гоголь - художник і мислитель: християнські засади світогляду. М., 2000.
4. Воропаєв В. А. Ржевський знаменитий проповідник / / Москва. 1997. № 6.
5. Воропаєв В. О. Кожного з нас святим / / Москва. 1999. № 4.
6. Воропаєв В. А. «Немає іншої двері ...» / / Москва. 2000. № 2.
7. Воропаєв В. А. «... катехізис надзвичайно чудовий» / / Москва. 2002. № 6.
8. Гоголь - художник і мислитель: Християнські основи світогляду / Под ред. І. Виноградова. М., 2000.
9. Гоголь Н. В. Ніч перед різдвом / / Гоголь Н.В. Собр. соч.: В
8 т. М., 1984. Т. 1.
10. Дунаєв М. Ітсорія російської літератури. М., 2000.
11. Мочульський К. Гоголь. Соловйов. Достоєвський. М., 1995.
12. Набоков В. В. Зібрання творів. Гатчина, 2000.
13. Розанов В. В. Думки про літературу. Москва, Современник, 1989.
14. Труайя А. Микола Гоголь / Пер. з франц. Ш. Кадиргулова. М., 2004.
Примітки
Особливу увагу Набоков також приділяє так званим "другорядним" персонажів, уважно вишукуючи їх сліди в усьому тексті "Ревізора". Ось що він пише з цього приводу: "У Гоголя особлива манера змушувати" другорядних "персонажів вискакувати при кожному повороті п'єси (роману чи оповідання), щоб на мить блиснути своїм життєподібності. В" Ревізорі "цей прийом виявляється з самого початку, коли городничий Ськвозник -Дмухановскій читає дивний лист своїм підлеглим - доглядачу училищ Хлопову, судді Тяпкіна-Ляпкина і піклувальнику богоугодних справ Суниця. " Причому автора статті дуже займають ці персонажі, оскільки якщо Чехов "... як-то заявив .., що якщо в першій дії на стіні висить мисливська рушниця, на останньому вона неодмінно має вистрелити", то "... рушниці Гоголя висять в повітрі і не стріляють, треба сказати, що чарівність його натяків і полягає в тому, що вони ніяк не матеріалізуються ".
Так само Набоков звертає увагу на імена, які дає свої героям автор "Ревізора": "... доглядач училищ Хлопов, суддя Тяпкін-Ляпкіних і опікун богоугодних справ Суниця. Зверніть увагу, що це за прізвища ... Прізвища, вигадувались Гоголем, - по суті клички ... "
Мабуть, що світ другорядних персонажів займає Володимира Володимировича Набокова значно більше, ніж зовнішня дія і головні герої, так як "персонажі" Ревізора "реальні лише в тому сенсі, що вони реальні створення фантазії Гоголя". Навпаки, ".. потойбічний світ, який немов проривається крізь фон п'єси, і є справжнє царство Гоголя. І вражає, що всі ці сестри, чоловіки і діти, дивакуваті вчителя, що отупіли з перепою конторники і поліцейські, поміщики, п'ятдесят років ведуть тяжбу про перенесення огорожі, романтичні офіцери, які шахраюють в карти, чутливо зітхають про провінційних балах і приймають приведення за головнокомандувача, ці переписувачі і неіснуючі кур'єри - всі ці створення, чия мельтешня створює саму плоть п'єси, не тільки не заважають тому, що постановники звуть дією, але явно надають п'єсі надзвичайну сценічність.
Ці персонажі другого плану стверджують своє існування іноді найпростішим способом: використовуючи манеру автора підкреслювати те чи інше обставина або умова і ілюструвати їх якою-небудь помітною деталлю. Картина починає жити власним життям - на зразок того посміхаються шарманщика, якого художник в оповіданні Г. Уельсу "Портрет" намагався замазати зеленою фарбою, коли портрет ожив і вийшов з покори.
Особливо відзначав Набоков особливості погляду Гоголя на світ: «Різницю між людським зором і тим, що бачить фасеточний око комахи, можна порівняти з різницею між напівтоновим кліше, зробленим на найтоншому растрі, і тим же зображенням, виконаним на самій грубій сітці, якою користуються для газетних репродукцій. Так само відноситься зір Гоголя до зору середніх читачів і середніх письменників. До появи його і Пушкіна російська література була підсліпуватий. Форми, які вона помічала, були лише обрисами, підказаним розумом; кольору як такого вона не бачила і лише користувалася витертою комбінаціями сліпців-іменників і по-собачому відданих їм епітетів, які Європа успадкувала від древніх. Небо було блакитним, зоря червоною, листя зеленої, очі красунь чорними, хмари сірими і т. д. Тільки Гоголь (а за ним Лермонтов і Толстой) побачив жовтий і ліловий кольори. Те, що небо на сході сонця може бути блідо-зеленим, сніг в безхмарний день густо-синім, прозвучало б безглуздою єрессю у вухах у так званого письменника-"класика", звиклого до незмінною, загальноприйнятої колірній гамі французької літератури XVIII в ». [ 9]
Глава 2. Сучасні тенденції розуміння Гоголя
Узагальнюючи сучасні підходи і методи у вивченні життя і творчості великого російського письменника, кидається в очі підвищений інтерес до вивчення Гоголя з позицій православного світогляду. На рубежі другого тисячоліття відбувається відкриття Гоголя як православного письменника-просвітителя, у зв'язку з чим Святійший Патріарх Алексій II в одному з виступів сказав: «Нашим сучасникам відкривається справжній лик Гоголя як великого духовного письменника Росії».
Як відомо, в літературознавстві - і в дореволюційному ліберальному, і особливо в радянському - творчість і життя, і весь внутрішній вигляд Гоголя освітлювалися поза православного світогляду письменника, хоча воно виразно видно в творах, листах, свідоцтвах сучасників, численних документах.
У рамках цього підходу створено шість томів підручника «Православіє і російська література» Михайла Дунаєва, викладача літератури Московської Духовної семінарії. На думку М. Дунаєва, православні догмати формували характер нації, визначали політичний і економічний своєрідність її історії, долю народу. Адже російська література своє завдання і сенс існування бачила в запалювання і підтримці духовного вогню в серцях людських. Свою творчість російські письменники усвідомлювали як служіння пророче.
Гоголь, як пише Дунаєв, підняв планку вимог до літератури так високо, як ніхто до нього. І трагедія його полягала в тому, що він спробував у сфері душевного (яким є мистецтво) домогтися того, що можливо тільки у сфері духовного. «Не вади суспільного ладу висміював він, а розкривав пороки душі людини, щоб спонукати його до покаяння. Успіх "Ревізора" нажахав його, оскільки глядачі не зрозуміли його цілей. Геніальний художник Гоголь зробив подвиг: він направив всю російську літературу на шлях усвідомленого релігійного служіння. З цього часу вона або служила Православ'ю, або опиралася йому на найглибшому - світоглядному рівні. Як відомо, у своєму гнівному істеричному листі Бєлінський звинуватив Гоголя у відході від цілей літератури, яку сам він бачив у боротьбі з Православ'ям, самодержавством і народністю, з якими Гоголь ніколи не боровся ». [10]
Однак не тільки духовні, а й світські літературознавці все частіше звертаються до розумію творчості Гоголя як творчості православного письменника.
«Н. В. Гоголь і православ'я »- так називається збірник статей про творчість Гоголя, складений доктором філософських наук, професором Валерієм Алексєєвим і виданий у 2004 році Видавничим домом« До єдності! »Міжнародного Фонду єдності православних народів.
«Гоголь завжди був звернений до Бога настільки, наскільки вміщала душа його Господа, - зазначає у передмові до збірки Валерій Алексєєв, - наскільки це взагалі було можливо в миру, у світському суспільстві Росії першої половини XIX століття, вже тоді міцно який хворів хворобою маловір'я, а то й прямого боговідступництва, спокусам суєтного цінностями матеріального побуту, чужої культури, активно проникала з католицько-протестантської Європи, на той час досить зараженої вірусом войовничого атеїзму. Звичайно, цим душевним недугам в більшій частині була піддана дворянська і разночинная Росія, інтелігенція. Але Гоголь якраз і належав за становою ознакою до цієї частини суспільства, хоча, звичайно, душею, творчістю письменник завжди був народний. Саме в товщі народного життя, здоровою, як це розумів Гоголь, він шукав порятунку, бо, на думку письменника, російський народ глибоко релігійний за самою своєю природою ». [11]
Одним з найбільш яскравих дослідників цього напряму - Володимир Олексійович Воропаєв, доктор філологічних наук, професор Московського державного університету, член Союзу письменників Росії, автор численних праць про життя і творчості Гоголя.
«Новизна пропонованого підходу до біографії і творчості Гоголя, - зазначає у своїй статті Володимир Воропаєв, - полягає насамперед у тому, що ми розглядаємо їх крізь призму релігійного світогляду письменника. Гоголь був православним християнином, і його православ'я було не номінальним, а дієвим, - без урахування цього ми мало що зрозуміємо в його житті і творчості. Геній Гоголя до цих пір залишається невідомим в бажаної повноті не тільки широкому читачеві, але і літературознавцям, які при нинішньому стані вітчизняної науки, очевидно, не завжди здатні осмислити долю письменника і його зрілу прозу. Це дослідження - спроба намітити віхи духовної біографії Гоголя, особливо в його зв'язках з російською чернецтвом ». [12]
Сучасний дослідник Гоголя Ігор Виноградов також бачить ключ до його загадки у зверненні до аналізу християнських основ художнього світогляду Гоголя. «Намагайтеся краще бачити в мені християнина і людини, ніж літератора», - просив Гоголь. І вся, якщо можна так висловитися, стратегія досліджень творчості Гоголя вибудувана у Виноградова цього гоголівської прохання. Його книга називається «Гоголь - художник і мислитель: християнські засади світогляду». [13] Виноградовим підготовлені і випущені також збірники «Невиданий Гоголь» і «Листування Н. В. Гоголя з Н. Н. Шереметьєвої».
Згаданий підхід до гоголівського творчості виявився вельми плідний і допоміг запропонувати рішення деяких проблем гоголезнавство. Розгляд під цим кутом зору самих ранніх, "веселих" творів письменника - "Вечорів на хуторі поблизу Диканьки" - принесло результат, який важко переоцінити: у "Вечорах ..." з їх "дитячими" забобонами виявлено присутність теми моральної недосконалості людини - теми, якої Гоголь так болісно тривожився все життя, і теми реального, а аж ніяк не казкового присутності в нашому житті нечистої сили. Чорт - у світському житті, у світських законах буття. Основа світськості - потурання ницим пристрастям людини, його гордості і пихатості. Підеш хоч в малому назустріч риску, сопрікоснешься з темними силами - і помертвіла душа. Може бути, в цій ідеї Гоголя і криється розгадка того, що письменник так і не зв'язав себе сімейними узами, залишився "ченцем у миру"?
Таке пояснення цілком виправдано в концепції Ігоря Виноградова. У цих веселих "казках" вже видно майбутній автор не тільки "Мертвих душ", але і незрозумілих Бєлінським, несправедливо облаяні їм "Вибраних місць із листування з друзями", а також "Роздумів про Божественну літургії", молитов і духовно-моральних правил. Виноградов переконливо показав, що Гоголь "Вечорами ..." вступив в літературу не просто дотепним оповідачем "з народного побуту", а серйозним письменником, пов'язаним глибинної духовної зв'язком з православною традицією російської літератури та російської мислення.
У зв'язку з цим цікаві дослідження такого важливого питання, як відношення Гоголя до католицизму.
Виноградов також доводить, що католицькі симпатії Гоголя не більше ніж легенда, і суперечності між пафосом "Тараса Бульби" і життям і поведінкою Гоголя в Італії в 1837 - 1838 роках уявні. Ні протиріч, переконує і показує дослідник. І княгиня Волконська, ревна католичка і прихильниця Європи, намагається звернути Гоголя в католицтво, врешті-решт стала тільки прототипом ще одного образу в галереї "мертвих душ" Росії.
Особливо цікаво в побудовах І. Виноградова спроба охарактеризувати відносини Гоголя до міської темі. Читаючи розділи, присвячені петербурзьким повістей, не знаходиш аргументів для суперечки з автором, який доводить, що у Гоголя немає ніякого милування Містом, міський "цивілізацією". Правда, фрази автора про всілякі "розбещуючих спокуси", що хлинули через Петербург з Заходу до Росії, залишають враження деякої наївності. Коли заходить мова про відносини Росії і Заходу, справа представляється незмірно більш складним і глибоким. І Гоголь, здається, це розумів. Його неприйняття "цивілізації", неприйняття Міста пояснюється саме його розумінням національного, його християнським, православним світоглядом. Все це розкрито і явлено читачеві об'ємним, вичерпним аналізом текстів Гоголя, фактів його біографії, листуванням свідоцтвами його сучасників. Це ще один результат, обумовлений вихідної концепцією Виноградова при підході до аналізу творчості Гоголя.
Так, піднімаючись до вершин художньої творчості Гоголя - до "Ревізора" і "Мертвих душ", Виноградов хіба що готує читача до висновку про те, наскільки порожня, брехлива і неспроможна марксистсько-ідеологізована теорія про "два Гоголя": ранньому - викривач і зрілому - реакціонери. Гоголь і в молодості, і в зрілості єдиний - православний художник-мислитель, щиро хворів недосконалістю російського життя. Більш того, стає ясно, що з'явилися слідом за першим томом "Мертвих душ" "Вибрані місця з листування з друзями", а також пізніші релігійні писання Гоголя, центральне з яких - "Роздуми про Божественну літургії", - це не результат повороту в душі його, а логічно виправдане, послідовне і зрозуміле діяння його як християнина, це ще один прояв відбитого в його художніх творах християнсько-православного світогляду.
Цілісність Гоголя як православного письменника і мислителя-державника підтверджується виданням його неопублікованих рукописів, підготовлених Виноградовим. З цих матеріалів видно, з яким напругою Гоголь працював над лекціями та статтями з російської та світової історії. Думка про державний єдності, про державний служіння як релігійному борг ("Монастир ваш - Росія!") Стала не абстрактній істиною, а була вистраждана Гоголем у результаті його занять історією і роздумів над нею. Гоголь разом з найближчими своїми друзями став одним з перших співробітників С. Уварова, який сформулював і заявив три принципи виховання російського юнацтва - православ'я, самодержавство, народність. Гоголь всією душею підтримував ці принципи - знову-таки в силу цілісності своєї натури. І сталося це не в кінці 1840-х років, коли Бєлінський справили його в реакціонери, а в 1834 році. Чудовий факт!
Немає сумнівів в тому, яку важливість для російської культури мають публікації листування Гоголя - саме листування, а не одних тільки листів Миколи Гоголя. "Листування Н. В. Гоголя з Н. Н. Шереметьєвої", підготовлена Ігорем Виноградовим і Володимиром Воропаєвим, занурює читача в атмосферу живого спілкування письменника з цією чудовою жінкою і допомагає глибше зрозуміти великого письменника на схилі його життя. Листів предпослана об'ємна і насичена фактами вступна стаття, а в якості додатку надруковані унікальні матеріали з історії масонського і декабристського руху в Росії, що містять виписки з невиданих масонських творів графа М. М. Сперанського, а також листування Шереметьєвої з перейшов у католицтво і тим самим втратили право повернутися до Росії князем І. Гагаріним.
Літературознавцем І. Виноградовим була здійснена публікація цілої книги гоголівських автографів (близько двадцяти п'яти друкованих аркушів. Нові тексти Гоголя знайдені, зібрані, приведені в порядок, атрибутовані і ретельно прокоментовані. Їм предпослана вступна стаття, яка приваблює і своєю глибокою серйозністю, і любов'ю до Гоголя , і жвавістю викладу. Серед нових текстів, опублікованих Виноградовим, відзначимо лекції Гоголя з давньої та нової історії (білової автограф), які він читав у Петербурзі в патріотичному інституті і Імператорському університеті, - вони значно поповнюють уявлення про погляди письменника на світову історію. Гоголь пов'язував як би в одну науку історію і географію. Опубліковані в книзі записи показують, наскільки це логічно, як збагачується при цьому викладається предмет. Ось як розумів Гоголь мету своїх лекцій: «Показати весь цей великий процес, який витримав вільний дух людини кривавими працями, борючись від самої колиски з невіглаством, природою і велетенськими перешкодами: ось мета загальної Історії! Вона повинна зібрати в одну всі народи світу, розрізнені часом, бува, горами, морями, і з'єднати їх в одне струнке ціле; з них скласти одну величну повну поему ».
До безлічі відомих творів Гоголя духовного характеру додано тепер ще одне, невелике, але з великим почуттям і любов'ю написане, - «Про подяки», де мотив безперестанного подяки Бога, проходить через багато творів і листи Гоголя, розгорнуто у відповідності зі святоотецької традицією. «Наше життя повинна бути, - писав Гоголь, - невгамовної піснею постійного подяки Богу. Дякувати, дякувати, губитися в подяці, - це потрібно зробити своєю їжею, питтям, існуванням, життям. Постійне подяку високо підносить душу, а серце розчиняє всепрощаючої любов'ю до всіх. Воно дає нам вищу силу над нашими силами ... ».
Важливим досягненням сучасного літературознавства слід визнати перевидання малодоступних досліджень, присвячених життю і творчості Гоголя. З усього різноманіття літератури про Гоголя, створеної російськими емігрантами першої хвилі, відзначимо як найбільш значущі книги К. Мочульського «Духовний шлях Гоголя» (1934), професора протопресвітера В. Зіньківського «Н. В. Гоголь »(1961) і В. Набокова« Микола Гоголь »(1944). Поряд з названими працями є ряд менш об'ємних творів, які також внесли свій внесок у вивчення біографії і творчості великого російського письменника. Це роботи С. Франка, протоієрея Г. Флоровського, І. Ільїна, Д. Чижевського, П. Біціллі, В. Ільїна, Б. Зайцева, В. Ходасевича, А. Ремізова та ін Разом з тим слід зазначити вторинність і поверховість більшості емігрантських робіт про Гоголя. Майже всі писали про Гоголя в російській зарубіжжі як одним з найважливіших джерел користувалися книгою В. Вересаєва «Гоголь в жизни» (1933), яка при всіх своїх достоїнствах не містить документів у необхідній повноті.
Останнім часом виникли Гоголівські наукові центри - у Ніжині, Санкт-Петербурзі та Москві. Так, при Ніжинському державному педагогічному університеті імені Миколи Гоголя створений Гоголівський науково-методичний центр, який з 1996 року випускає «Гоголеведческіе студії» - єдине на сьогоднішній день спеціальне періодичне видання з проблем гоголезнавство. У семи випусках видання в достатній мірі відображена картина сучасного літературознавства. Останній, восьмий випуск, що тільки що вийшов з друку, є «Літопис життя і творчості Миколи Гоголя. Ніжинський період (1820-1828) ». Це значне досягнення. Створення Гоголівській літописі - одне з нагальних завдань гоголезнавство. До безумовних переваг видання варто віднести бібліографічні публікації.
У Санкт-Петербурзі при кафедрі російської літератури Російського державного педагогічного університету імені А. І. Герцена сформувалася група дослідників, що випустили кілька гоголівських збірок.
Дотримуючись описаних вище поглядів, представники православного напряму в гоголезнавство вступили в полеміку з коментаторами недавно вийшов нового Академічного видання зібрання творів Гоголя, куди увійшли «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». На думку В. А. Вопропаева, автори коментарів до ранніх творів Гоголя неправомірно виводять поетичний світ гоголівських повістей з німецького романтизму, де людина як би не може протистояти світовому злу: «При всій яскравості та художньому багатстві перших творів Гоголя в них присутній твердий і ясний погляд на сили зла - погляд православного християнина. Вони у Гоголя неминуче виявляються зневаженими і переможеними Божественною силою, подібно до того як знехтувано і переможені бувають біси на православній іконі, якими б страшними вони там не були зображені. Змій тут заколеним списом святого великомученика Георгія Побідоносця. Якщо ж герої Гоголя виявляються часом боявся, і навіть переможені бісівськими підступами, то це свідчить лише про те, що в них самих був той духовний вада, який відкрив до них доступ і дав можливість так зухвало господарювати в їхніх душах бісівської сили. Людські пристрасті і пороки - ось причина розгулу і тимчасової перемоги темних сил. Про це тонко, але твердо і ясно говорять твори молодого Гоголя ». [14]
Коментатори академічного видання дотримуються протилежної точки зору. А. В. Воропаєв вважає, що «Тут можна констатувати протилежність світогляду Гоголя і наших сучасників. У Гоголя Бог завжди сильніше сатани. Про це свідчать численні епізоди його ранніх творів, в яких хресне знамення руйнує всі диявольські підступи («Пропала грамота», «Ніч перед Різдвом»). І це зовсім не фольклорний мотив, як вважають коментатори нового академічного видання. Так, я не обмовився, - прямо так і написано, що хресне знамення - це «типовий фольклорний мотив, характерний також і для вертепного театру».
Але, на думку А. В. Воропаєва, фольклорні та етнографічні реалії, використані Гоголем з такою майстерністю в його ранніх творах, виконують роль притчі, іносказання, за допомогою яких письменник говорить нам про те ж, про що буде сказано в «Ревізорі» та «Мертвих душах», - тобто про добро і зло, про силі Божій і силах темряви, поле битви яких - серце людське (як скаже про це Достоєвський). За Гоголем, як це і є в православній аскетиці, людина є учасником цієї битви; результат її залежить від нього. «Ми покликані у світ на битву, а не на свято, - казав Гоголь, - святкувати перемогу ми будемо на тому світі».
Таким чином, виникла ще на початку ХХ століття традиція вивчення Гоголя як релігійного письменника виявилася дуже актуальна в останній час. Проте деякі дослідники вважають, що замикатися виключно на православних тенденції у творчості Гоголя було б невірно, оскільки було достатньо і інші, в тому числі фольклорні, філософські та ін тенденції. Книга М. Вайскопф «Сюжет Гоголя» викликала новий сплеск дослідницького інтересу до містичної складової творчості письменника. У новому виданні своєї книги Вайскопф постарався максимально врахувати недавні роботи. Це перш за все книга С. Гончарова «Творчість Гоголя в релігійно-містичному контексті». Особливої зізнання автора заслуговує також збірка статей І. Вінницькій «Дещо про привидів. Історії про російської літературної міфології ХІХ століття », де простежується залежність фігури гоголівського« Ревізора »від втілює караючу совість і страх смерті героя« Тоски по Вітчизні »Юнга-Штіллінга.
Нове видання книги дає набагато більше уявлення про те, наскільки гностицизм відомого німецького містика виявився співзвучний миколаївської епохи, з характерним для неї страхом перед насувається кінцем світу і Страшним судом. Проте історична концепція епохи Миколи I не зазнала скільки-небудь істотних змін. Беручи до уваги що вийшов в 2000 році збірник документів і праць істориків "Микола Перший і його час", Вайскопф знаходить нові аргументи на користь того, що офіційна доктрина про велику місію Росії, покликаної прийняти на озброєння всі кращі досягнення Заходу і погодити його чвари з Сходом , знаходить сприятливий грунт в середовищі мислителів, письменників і публіцистів. Тим часом автору надзвичайно далекий виважено-лояльний підхід до епохи Миколи I, характерний для більшості сучасних істориків. Внутрішню політику царя він називає "амальгамою самодержавства, вітчизняного доброзвичайності та імпортного консерватизму", а зовнішню - "мрійливим нарцисизмом".
Незрівнянно більшу увагу приділяється впливу на естетику Гоголя пантеїстичної філософії Шеллінга і вчення про прекрасне і високе Канта. Пояснюючи появу тих чи інших мотивів у творчості Гоголя впливом німецьких романтиків Гофмана та Тіка, він у той же час показує, як стилістика самого Гоголя з часом стала впливати на характер їх російських перекладів.
Вчений вперше звертається до своєрідної космогонії російського романтизму, що дозволяє зримо уявити його дуалістичну природу: "... Саме небо наче розшаровувалося на дві зони. Нижня, зоряно-планетарна, була притулком сатанинської, жорстоким або хоча б амбівалентной, Долі; верхня - безтілесним і світосяйні царством Спасителя ... Там, над нижніми земними небесами, знаходиться і передвічна шукана мудрість, там її справжнє батьківщину, який кличе до себе ". У паралель зі зміною сюжетної тематики (від оспівують з'єднання краси і думки абстрактних міфологем - до орієнтації на з'єднання мрії і суттєвості) змінюється і сама система жанрів: на зміну високої поезії приходить втілена в прозі поезія життя.
Вайскопф демонструє бездоганне знання першоджерел, історичних реалій і володіння теософської термінологією. Послідовно розглядаючи композиційну будову гоголівського сюжету, автор привертає величезну кількість різнопланових асоціацій і методів (від культурно-історичного плану до інтертекстуальних і структуралістських). Кожна глава може служити темою окремого дослідження. Таким чином, зміст книги виходить за рамки заявленої в заголовку теми і претендує на всеохопне дослідження всього російського романтизму в цілому.
Висновок
Узагальнюючи сучасні підходи і методи у вивченні життя і творчості великого російського письменника, можна з достатньою часткою умовності виділити принципово новий напрямок у літературознавстві, яке базується не на традиційному розумінні Гоголя як соціального мислителя, а розглядає творчість Гоголя як православного письменника.
Нагадаємо, що традиційний підхід був закладений ще В. Бєлінським, тим, хто ввів інтерпретацію Гоголя виключно як реаліста і соціального сатирика. Відповідно до такого поданням гоголівське творчість є творчістю соціальним. Прихильники такого підходу бачили в творіннях Гоголя сатиру на суспільство, на які панують в ті часи вдачі та пороки.
Зараз, у світлі спроб нового розуміння гоголівських текстів, літературознавці звертаються до поглядів учених початку і середини XX ст., Чиї погляди відрізнялися від загальноприйнятих, наприклад, Набокова або Розанова. За Розанова, гоголівський дар полягав в надзвичайній здатності всюди знаходити зло, яке під пером письменника набувало самі гротескові форми, тому як художник зла метафізичного, зла не тільки надвременного, але і понадпросторову, Гоголь може бути цікавий і китайцеві, і англійцю.
А. Білий захоплювався Гоголем, обожнював майстерність слова цього великого письменника-художника. Підхід А. Білого, як і В. Брюсова, і І. Анненського, був заснований на інтуїтивному розумінні Гоголя з точки зору письменника-символіста.
В. В. Набоков також оскаржував традиційний «соціальний» підхід до Гоголя. На думку Набокова, сюжет «Ревізора», також як і всі сюжети гоголівських творів, не має принципового значення.
В останнє десятиліття намітився новий, підхід, заснований на вивченні Гоголя з позицій православного світогляду (а таке і світогляд самого Гоголя). На думку представників цього напряму, в літературознавстві - і в дореволюційному ліберальному, і особливо в радянському - творчість і життя, і весь внутрішній вигляд Гоголя освітлювалися упереджено.
Вишукування представників цього напряму базується на оновленій джерельній базі: багато десятиліть в архівах Києва, Москви і Санкт-Петербурга незатребуваними зберігалися рукописи Гоголя: зошити його виписок з творінь святих отців і богослужбових книг. Використовуючи ці раніше недруковані запису, а також здійснюючи заходи по їх виданню, представники православного напряму в гоголезнавство по новому інтерпретують багато аспектів творів Гоголя, знаходячи в них не лише казкові, фольклорні або соціальні мотиви, як це робилося попередніми дослідниками, але й спроби письменника відповісти на вічні питання про добро і зло.
Список літератури
1. Білий А. Майстерність Гоголя: Дослідження. М., 1996.
2. Виноградов В. В. Етюди про стиль Гоголя / / Виноградов В.В. Поетика російської літератури: Вибрані праці. М., 1976.
3. Виноградов І. Гоголь - художник і мислитель: християнські засади світогляду. М., 2000.
4. Воропаєв В. А. Ржевський знаменитий проповідник / / Москва. 1997. № 6.
5. Воропаєв В. О. Кожного з нас святим / / Москва. 1999. № 4.
6. Воропаєв В. А. «Немає іншої двері ...» / / Москва. 2000. № 2.
7. Воропаєв В. А. «... катехізис надзвичайно чудовий» / / Москва. 2002. № 6.
8. Гоголь - художник і мислитель: Християнські основи світогляду / Под ред. І. Виноградова. М., 2000.
9. Гоголь Н. В. Ніч перед різдвом / / Гоголь Н.В. Собр. соч.: В
8 т. М., 1984. Т. 1.
10. Дунаєв М. Ітсорія російської літератури. М., 2000.
11. Мочульський К. Гоголь. Соловйов. Достоєвський. М., 1995.
12. Набоков В. В. Зібрання творів. Гатчина, 2000.
13. Розанов В. В. Думки про літературу. Москва, Современник, 1989.
14. Труайя А. Микола Гоголь / Пер. з франц. Ш. Кадиргулова. М., 2004.
Примітки
[1] Розанов В. В. Думки про літературу. Москва, Современник, 1989. С. 129.
[2] Там же. С. 24.
[3] Там же.
[4] Білий А. Майстерність Гоголя: Дослідження. М., 1996. С. 119.
[5] Там же.
[6] Труайя А. Микола Гоголь / Пер. з франц. Ш. Кадиргулова. М., 2004.
[7] Набоков В. В. Зібрання творів. Гатчина, 2000. С. 312.
[8] Там же. С. 212.
[9] Там же.
[10] Дунаєв М. Історія російської літератури. М., 2000.
[11] Воропаєв В. О. Кожного з нас святим / / Москва. 1999. № 4.
[12] Там же.
[13] Виноградов І. Гоголь - художник і мислитель: християнські засади світогляду. М., 2000.
[14] Там же.