У кожній країні основу державних фінансів складає бюджет, а точніше - бюджетна система, яка включає державний бюджет і бюджети відповідних адміністративних одиниць. Бюджет - це збалансована кошторис, розпис грошових доходів і витрат на певний період.
Структура бюджетної системи значною мірою залежить від державного устрою країни. Так країна з федеральним устроєм має федеральний (державний) бюджети складових частин федерації (штатів, земель, кантонів, республік), а також місцеві бюджети (районів, міст, сіл - залежно від адміністративного поділу). Наприклад, у США центральне місце належить бюджетам штатів, а загальнодержавні функції (оборона, зовнішні зв'язки, загальне управління) задовольняються за рахунок федерального бюджету. У державі без федерального поділу є лише державний і місцеві бюджети. В Україні за структурою бюджетна система складається з республіканського бюджету та бюджетів адміністративно - територіальних одиниць.
Державний бюджет - найбільший централізований грошовий фонд держави, який знаходиться у розпорядженні уряду. У державному бюджеті концентрується велика частина валового національного продукту. Він грає неймовірно важливу роль у забезпеченні ефективного функціонування всіх складових частин господарського механізму, у визначенні балансових зв'язків усіх вартісних показників соціально - економічного розвитку та дотримання пропорцій між рухом матеріальних і фінансових ресурсів. Бюджетні кошти спрямовуються на державне управління, народне господарство, соціально - культурні заходи, оборону, підтримку і розвиток науки. Державний бюджет і місцеві бюджети всіх рівнів становлять фінансову основу для поєднання загальнодержавних і регіональних інтересів.
Центральне місце бюджету у фінансовій системі, перш за все, пояснюється тим, що з його допомогою перерозподіляється значна частина національного доходу. У країнах з розвиненою ринковою економікою через бюджет перерозподіляється майже половина національного доходу.
У відповідності з діючими в Україні законодавчими актами в основу функціонування бюджетної системи закладені два важливих принципи. Перший - поділ компетенцій між рівнями бюджету. Це дає можливість органам державної влади будь-якого рівня маневрувати власними й залученими в доходну частину бюджету джерелами для здійснення соціально - економічних заходів. Другий принцип - забезпечення єдиної правової бази, єдиної форми бюджетної документації при наданні (одержанні) необхідної статистичної та бюджетної інформації.
Бюджетна система грунтується на взаємозв'язку бюджетів всіх рівнів, що відбувається за допомогою використання регульованих дохідних джерел, створення цільових і регіональних бюджетних фондів, їх часткового перерозподілу. Це важливе положення реалізується через систему податків, які регулюють обсяги надходжень фінансових ресурсів, між державою та її регіонами, а також у цілому по території України. Необхідність такої системи виникає в результаті того, що в рамках країни існує різниця у фінансовій забезпеченості регіонів як наслідок ряду об'єктивних причин, пов'язаних з їх економічним і географічним положенням. Незалежність бюджетів забезпечується присутністю джерел доходів і правом вибирати напрямок їх використання і витрат.
Доходи бюджету - частина централізованих фінансових ресурсів необхідних для виконання його функцій. Вони виражають економічні відносини, що виникли, в процесі формування фондів грошових коштів і надходять у розпорядження органів влади.
У залежності від державного устрою країни розрізняють: в унітарній державі доходи центрального (державного бюджету) та доходи місцевих бюджетів.
Бюджетні доходи - поняття більш вузьке, ніж доходи держави, які включають крім коштів бюджетів усіх рівнів влади ресурси позабюджетних фондів і всього державного сектора.
Доходи державного бюджету формуються за рахунок податків, акцизних зборів, доходів від зовнішньоекономічної діяльності, відповідно до нормативів, що визначаються законодавчими актами. Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок різних місцевих податків та стягнень.
Головним матеріальним джерелом доходів бюджету є національний дохід. Коли національного доходу не вистачає на покриття фінансових потреб, держава залучає національне багатство. Одержавлення національного доходу здійснюється державою різними методами. Основними методами, використовуваними органами державної влади для перерозподілу доходу і освіти бюджетних доходів, є податки, позики і емісія грошей. Співвідношення між ними різне по країнах і у часі; визначається економічною ситуацією в країні, ступенем гостроти соціальних і інших протиріч, станом фінансів і фінансової політики держави.
Податки є головним методом перерозподілу національного доходу; забезпечують переважну частку доходів бюджету. Так у доходах різних держав вони складають близько 9 / 10. Частка податків у доходах членів федерації і місцевих бюджетів значно менше. Ці бюджети формуються за рахунок закріплених і регулюючих доходів.
Другим за своїм фінансовим значенням доходом бюджету є державні позики. До позиками держава вдається при бюджетні дефіцити, які передбачаються при складанні бюджету на майбутній рік. У міру посилення фінансової напруженості в країні і збільшення дефіциту держава все більше звертається до позик.
Основними причинами невиконання доходів бюджету України в 1996р. є зниження виробництва (на 5%) і зменшення обсягу валового внутрішнього продукту (близько 10%).
Податок на додану вартість та акцизний збір за сумою очікуваних доходів становлять найважливіше джерело бюджетних коштів, а відсотки їх виконання одні з найнижчих.
Витрати бюджету. Будучи компонентом загальної фінансової категорії - бюджету - являють собою витрати, що виникають у зв'язку з виконанням державою своїх функцій. Ці витрати виражають економічні відносини, на основі яких відбувається процес користування коштів централізованого фонду грошових коштів держави за різними напрямками. Економічна сутність бюджету проявляється в багатьох видах. Кожен вид витрат має якісну і кількісної характеристикою. При цьому якісна характеристика, відображаючи економічну природу, дозволяє встановити призначення державних витрат, кількісна - їх величину.
Відповідно до законодавства України витрати республіканського бюджету спрямовуються на фінансування:
а) виробничого та невиробничого будівництва, геолого-розвідувальних, проектно - пошукових та інших робіт;
б) методів у галузях освіти, науки, культури, охорони здоров'я, фізичної культури, соціального забезпечення;
в) загальнореспубліканських програм підвищення життєвого рівня і способів соціального захисту населення;
г) загальнореспубліканських програм охорони навколишнього середовища та ресурсозбереження;
д) утримання органів державної влади та державного управління, судів, прокуратури;
е) створення грошового резерву для ліквідації наслідків стихійних лих і катастроф;
ж) створення республіканських матеріальних резервів і резервного фонду;
і) оборонних потреб;
к) витрат на зовнішньоекономічну діяльність;
Аналіз стану бюджету України за останні роки свідчить про дедалі більшої напруженості проходження бюджетного процесу, ускладнення його формування та виконання, про величезне збільшення дефіциту бюджету (бюджетний дефіцит - це та сума, на яку в цьому році видатки перевищують доходи).
Дефіцит державного бюджету характерний на даний момент для багатьох країн. У США, наприклад, державний бюджет, був збалансований без дефіциту за останні пів сотні років тільки один раз (у 1969 р.), у Франції за останні 48 років державний бюджет був дефіцитним 32 рази, і навіть у Німеччині, з її економічним і валютним "благополуччям", перевищення доходів над витратами спостерігаються постійно. В Україні дефіцит державного бюджету за останні роки досяг такого рівня, що наша країна за цим негативним показником вийшла в лідери серед інших країн. Зараз фінансування бюджетного дефіциту поглинає 85% - 95% кредитної емісії й досягає майже 20% валового національного продукту.
Через ситуації, що склалася відсутні перспективи накопичення і розширеного відтворення. Особливо небезпечно для економіки, коли дефіцит бюджету супроводжується товарним дефіцитом. Саме в цій ситуації перебуває зараз Україна.
Причини дефіциту бюджету пояснюються цілою низкою чинників:
по - перше, що збільшується дестабілізацією економіки, зниженням рівня суспільного виробництва. Так, тільки за період 1991 - 1993 рр.. вироблений національний дохід скоротився на 39%, тоді як за роки великої депресії (1929 - 1933рр.) спад виробництва в США не перевищував 25%. У СРСР в роки другої світової війни найбільш високе значення падіння виробництва спостерігалося на рівні 30%, проте на те були вагомі причини;
по - друге, глибокої і структурної та технологічної незбалансованістю виробництва, постійним виснаженням природних ресурсів, поглибленням процесу де індустріалізації господарства, зниженням науково - технічного потенціалу;
по-третє, неймовірно високим рівнем інфляції, повальним зростанням цін, послабленням контролю за фінансово - господарською діяльністю підприємств. За даними Світового банку, рівень інфляції в Україні в другій половині 1993р. був найвищим у світі. І якщо в 1992р. її рівень зріс у 21 разів, то за 1993р. - У 103 рази. І хоча в 1994р. рівень інфляції трохи знизився, однак сталося це не в результаті проведення кардинальних реформ і якісних змін в системі державних фінансів, а також введення лібералізації цін, а в результаті відстрочки бюджетних виплати небувале збільшення заборгованості бюджету;
по-четверте, нераціональною зовнішньоекономічною діяльністю держави. За розрахунками економістів спад виробництва впродовж 1991 - 1993рр. більше ніж на 35% визначається факторами, які пов'язані з помилками у зовнішньоекономічній діяльності нашої держави;
по-п'яте, великомасштабним оборотом "тіньового капіталу";
в шосте, великими непродуктивними витратами, приписками, крадіжками, ще поки не піддається цивільному обліку.
У країнах із фіксованою кількістю грошей в обороті можуть бути використані три способи покриття дефіциту бюджету - державні позики, жорстке оподаткування та емісія паперових грошей, тобто збільшення грошової маси в обороті, що призводить до збільшення державного боргу.
Державний борг - це сума накопичених в країні бюджетних дефіцитів за винятком позитивних сальдо бюджетів, які мали місце за цей час. Розрізняють зовнішній і внутрішній державний борг.
Зовнішній державний борг - це борг іноземним державам, організаціям, окремим особам. Він лягає на країну важким тягарем, оскільки їй доводиться розраховуватися за нього цінними товарами, сировиною, надавати певні послуги, щоб сплатити відсотки і погасити борг. Слід мати на увазі, що кредитор в цих умовах виставляє ті чи інші запити, тільки після виконання яких, можна нараховувати на кредит. За останній час зовнішній борг України дуже швидко зростає, збільшуючись щоквартально на 600 млн. дол. У 1994 р. він становив приблизно 7 млрд. дол.
Внутрішній борг - це борг держави своєму населенню. Відповідно до законодавства державним внутрішнім боргом їсть боргове зобов'язання уряду, виражене у валюті, перед юридичними і фізичними особами. Такі зобов'язання можуть мати форму: кредитів, отриманих урядом; державних позик, здійснених шляхом випуску цінних паперів від імені уряду; інших боргових зобов'язань, гарантованих урядом.
Збільшення внутрішнього боргу менш небезпечно для національної економіки в порівнянні зі збільшенням зовнішнього боргу. При погашенні внутрішнього боргу не відбувається зменшення цінних товарів і ресурсів, проте виникають певні зміни в економічному житті, зокрема перерозподіляються доходи всередині країни.
Слід також зазначити, що бюджетний дефіцит і державний борг тісно пов'язані, адже державний позика є важливим джерелом покриття бюджетного дефіциту. Крім того, з'ясувати наскільки небезпечним є той чи інший обсяг дефіциту, неможливо без аналізу величини державного боргу. У той же час для оцінки його розміру необхідно визначити фактори зростання бюджетного дефіциту.
Існування державного боргу в принципі не є винятковим і дуже негативним чинником. Більшість країн з розвинутою економікою мають державний борг, проте, це не стало причиною дестабілізації їх економіки, так як відбувається серйозний контроль над розмірами державних позик і чітко визначаються методи їх покриття. Гострі нинішні фінансові проблеми в Україні багато в чому пояснюються саме неконтрольованим збільшенням державного боргу без пошуку джерел його погашення. У результаті відбувається наростання інфляційних процесів і, як наслідок, посилення нестабільності грошових відносин.
Вплив інфляції на бюджетну систему в Україні багатофакторне, тому і програма по боротьбі з інфляцією повинна включати комплекс дій, спрямованих на оздоровлення фінансової ситуації в країні. Ці дії повинні бути спрямовані проти тих інфляційних факторів, які мали місце протягом останніх років. До їх числа належать:
в галузі грошових факторів інфляції
а) збільшення існуючої грошової маси за рахунок автоматичного збільшення заробітної плати незалежно від реальних результатів праці, тобто виробництва продукції;
б) збільшення безготівкового розрахунку за рахунок кредитування низько рентабельних підприємств;
в) збільшення дефіцитного фінансування бюджетних витрат за рахунок автоматичного кредитування центральним банком, що, у свою чергу, веде до контрольованому регулювання готівкової маси (заробітна плата, пенсії, стипендії) і безготівкового обороту (фінансування капітальних вкладень з довгостроковою окупністю, покриття витрат підприємств);
в галузі структурних чинників інфляції
а) сильне збільшення цін на енергоносії, основні види сировини і матеріалів;
б) заморожування великих коштів у капітальному будівництві, що веде, з одного боку, до перенесення витрат на собівартість продукції (фінансування за рахунок підприємств), з іншого боку - до збільшення бюджету (державне фінансування);
в) монопольне ціноутворення в умовах монополізації більшості видів промислового виробництва, що веде до діктатному збільшення цін виробниками, оскільки споживачі позбавлені вибору;
г) витрати матеріальних і фінансових ресурсів у галузі військової промисловості плюс військові витрати в бюджеті, а також витрати на конверсію підприємств.
Якщо способи впливу грошових факторів на інфляційний процес потрібно застосовувати негайно, то для структурних чинників має довгостроковий характер, проте і тут необхідна чітко розроблена поетапна анти - інфляційна програма.
Без зниження рівня інфляції не можуть бути успішно використані витрати бюджету, спрямовані на соціальні потреби (становлять 2 / 3 бюджету). Як показує світовий досвід, бюджетний дефіцит не може перевищувати 3% валового національного продукту, інакше не може нормально функціонувати фінансово - кредитна система, а, отже, не може проходити перехід до ринкових відносин.
Крім антиінфляційних методів, необхідно вдосконалити організацію бюджетної системи, змінити структуру бюджету. Крім того, необхідно: по-перше, зменшити витрати бюджету на дотації для покриття різниці в цінах на сировину та енергоносії, на сільськогосподарську продукцію, по друге, зменшити обсяг централізованих капіталовкладень (на нього припадає більше ніж половина загального обсягу капіталовкладень) за рахунок розширення госпрозрасчетного самофінансування капітального будівництва, по-третє, рішуче скоротити витрати на державний апарат (відповідно до Закону України "Про Державний бюджет України на 1994 рік" витрати на державний апарат становили величезну суму - 42 трлн. крб. (420 млн. гр.)); в третє, зменшити витрати на оборону в доцільних рамках (де можливо, залучити іноземний капітал для проведення конверсійних програм).
Проте головним в оздоровленні фінансів є не стільки скорочення витрат, скільки збільшення доходів бюджету. Величезне значення при цьому має розробка і прийняття спільного законодавчого акту про бюджетну систему, і бюджетний процес в країні. Наприклад, у США є спеціальний закон про бюджетний процес, на основі якого можна створити найраціональніший варіант бюджету. Так, у конгрес США передається проект бюджету, який розробляється апаратом президента. Конгрес, маючи свій науково - дослідний центр, створює на альтернативній основі свій проект бюджету, який виноситься на обговорення конгресу та громадськості. Через аналіз, дискусії, узгоджувальні комісії приймається оптимальний варіант бюджету (до 1 жовтня, коли в США починається новий фінансовий рік). Окремо затверджується дохідна частина бюджету. На основі закону про бюджетний процес стає можливим скорочення вже прийнятих витрат. Цей позитивний досвід заслуговує на увагу і в нашій країні.
Одним з основних напрямів удосконалення бюджетної системи в умовах ринкових відносин є демократизація формування і використання всієї системи бюджетів. Адже адміністративна система не тільки зумовила високу концентрацію грошей в центрі (3 / 4 національного доходу в колишньому СРСР, У США - приблизно 35% в середині 60-х років), а й визначила формування бюджету за принципом "зверху вниз". Це означало, що на початку задовольнялися пріоритетні інтереси, а вже після, все що залишалося, надсилалося республікам і місцевим органам влади. Тому тепер в Україні необхідно створити таку систему формування та використання бюджету, яка б зацікавила і виробників, і органи влади всіх рівнів збільшувати доходи і використовувати їх з найбільшою ефективністю. Говориться про те, що кожен трудовий колектив повинен працювати так, щоб збільшувати прибуток, одна частина якої йде на забезпечення соціально - економічних потреб колективу, іншу частину отримують місцеві органи влади, вона надходить до бюджету. Коли інтереси виробників будуть тісно пов'язані з інтересами всіх органів влади, тоді будуть створені найбільш сприятливі умови для підприємств та економічного розвитку окремих регіонів країни в цілому. Тому формування та виконання бюджетів за новими принципами "знизу вгору" забезпечує демократизацію бюджетної системи, реалізацію принципу соціальної справедливості, створює загальну зацікавленість у розширенні і збільшенні виробництва з метою максимального задоволення матеріальних і соціальних потреб суспільства.
Закон про бюджетну систему України вирішує проблему місцевих бюджетів. Органи місцевої влади самостійно розробляють, затверджують і виконують свої бюджети. При цьому передбачається, що для фінансування принципів загально районного або загально обласного масштабу частина грошей місцевих органів влади за взаємною згодою може передаватися до районних або обласних бюджетів. У той же час до місцевих бюджетів з бюджетів більш високих рівнів можуть передаватися кошти у вигляді субвенцій, субсидій, дотацій. Можливість маневрувати коштами дає можливість місцевим органам влади концентрувати їх на розв'язанні важливих господарських регіональних і соціальних проблем. Крім того, самостійно призначати норми і об'єми витрат на утримання житлово - комунального господарства, установ охорони здоров'я, народної освіти, соціального забезпечення, культури і спорту, органів охорони навколишнього середовища, надавати додаткові пільги і допомогу окремим верствам населення. Місцеві органи зупиняють розміри витрат на утримання управлінського апарату, створюють резервні фонди за рахунок власних доходів і частин перевищення доходів над видатками бюджетів нижчих рівнів, які можуть передаватися на договірних і компенсаційних засадах обласним органам влади для фінансового збалансування бюджетів регіону.
Таким чином, відповідно до законодавства України реформа бюджетної системи з розрахунком ринкової специфіки базується на основі принципів:
а) закріплення за кожною ланкою бюджетної системи певних джерел доходів;
б) встановлення диференційованих податків на прибуток залежно від виду діяльності, і рівноправних податків на всі форми власності, впорядкованості і залежності в рамках кожного виду діяльності;
в) забезпечення самостійності кожного осередку бюджетної системи в формуванні і використанні закріплених прибуткових джерел.
У збільшенні доходної частини державного бюджету, та ліквідації його дефіцитності на першому місці стоїть проблема удосконалення та розвитку оподаткування.
У доповіді Президента України на сесії Верховної Ради про основні засади економічної та соціальної політики (жовтень 1994р.) Підкреслювалося, що об'єктивною умовою фінансової стабілізації в країні є проведення протягом 1995р. глибокої реформи бюджетної системи України. Основними принципами та механізмами цієї реформи повинні бути призначені Законом України "Про бюджетну систему України".
Реформою фінансової системи передбачається:
по-перше, реальний поділ фінансової та податкової системи;
по-друге, реальний поділ фінансів державних підприємств і державного бюджету;
по-третє, розробка зведеного балансу фінансових ресурсів держави - доходів і витрат всіх без винятку юридичних і фізичних осіб, через яких проходить розподіл і перерозподіл національного доходу;
по-четверте, здійснення децентралізації державних фінансів, структурного поділу державного і місцевих бюджетів за джерелами доходів і витрат. Передбачається, що на республіканському рівні здійснюватися будуть тільки ті витрати, які мають загальнодержавне значення. Тому необхідно, щоб кожна клітинка бюджетної системи мала чітко виражену законом дохідну базу. Враховуючи різні умови соціально - економічного розвитку окремих регіонів, покриття дефіциту місцевих бюджетів повинно виконуватися в межах встановлених нормативів за рахунок виділення із загальнодержавного бюджету фінансових ресурсів у формі дотацій та субвенцій.
З метою підвищення діяльності бюджетної політики, організації здійснення та контролю за виконанням державного бюджету, регулювання відносин між державним і місцевими бюджетами, державним бюджетом і державними позабюджетними фондами в 1995р. повинно бути завершено створення в структурі Міністерства фінансів України та відповідних регіональних органів єдиної централізованої системи казначейства.
Державні системи бюджету та звітності.
Національний бюджет в економіці з централізованим плануванням включав у відповідності з принципом "демократичного централізму" бюджети центральних і місцевих органів управління. Така організація з продовженням одного з основних принципів адміністративної економіки, а саме "єдиного керівництва та централізованого управління", хоча первісні причини включення провінційних і місцевих органів управління в центральний бюджет були обумовлені з точки зору їх зручності, ніж будь - якими ідеалами. Протягом декількох років після революції в СРСР республікам було дозволено формувати їх власні бюджети, оскільки їх реакція на пропозицію про необхідність мобілізації фінансових коштів, необхідних для "соціалістичної реконструкції економіки", не виправдала очікувань, бюджети республік були внесені до центрального бюджету і в його рамках формувалися "національні бюджети.
Слід зауважити, що провінційні і місцеві бюджети складалися відповідно до наказів центрального міністерства фінансів і потім розглядалися і затверджувалися центральними органами управління. Обидва бюджету, а саме центральний і місцевий (включаючи бюджет на рівні провінцій) повинні були бути збалансованими і не мати дефіцитів. Правда протягом останніх років з'явилися виключення з правила, тобто допускався дефіцит центрального бюджету при одночасній збалансованості місцевих бюджетів. Досвід різних країн щодо цієї проблеми різний. Наприклад, в Китаї провінції повинні мати збалансовані бюджети, однак за останні роки була помічена тенденція по накопиченню прострочених платежів, що, як відомо, означає наявність бюджетних дефіцитів.
Бюджети також відображають зв'язок між урядом і державними підприємствами. В умовах економіки з централізованим плануванням держава втручається в усі види економічної діяльності і, практично всі вони, відбуваються в секторі державної власності. За традицією держава надавала зі свого бюджету весь необхідний для організації підприємств капітал, забезпечувало необхідні фактори виробництва і закуповувало готову продукцію. Капітал до недавнього часу надавався у вигляді субсидій, хоча в рамках реформ, які проводилися, певна частина капіталу надавалася у вигляді позики. Саме тому обговорення структури капіталу підприємства, відносних ролей активів і боргів а також розрахунок доходу від вкладеного капіталу здаються трохи чужими економіці з централізованим плануванням. Натомість на наданий капітал держава вимагала і отримувала частку прибутку і частина амортизаційних резервів на додачу до податку від обороту. Тісні зв'язки між державними бюджетами і бюджетами підприємств мали два види наслідків. Першим з них було збільшення обсягу грошей, які надходили з позабюджетних джерел. Ці фонди відрізнялися від бюджетів підприємств, які в будь-якому випадку не були включені до національного бюджету. Такі фонди, як правило, створювалися, щоб забезпечити певну ступінь автономії бюджетним одиницям з власними доходами для забезпечення ефективне використання ресурсів. Загальна характерна риса відносин між такими фондами та державним бюджетом полягала в тому, що коли фондам не вистачало власних доходів для виконання поставлених перед ними завдань, то фонди мали право на отримання субсидій з державного бюджету. І хоча позабюджетні фонди могли створюватися у різних країнах і з різних причин, вони поділяються на чотири категорії.
Окремі державні фонди - фінансувалися з спеціально асигнованих фінансових надходжень, не проходячи через центральний бюджет, а також за рахунок субсидій з державного бюджету. Основними завданнями цих фондів є: захист навколишнього середовища, забезпечення водопостачання та створення транспортних ліній, причому вони керувалися і подекуди продовжують управлятися відомствами на рівні міністерств.
Бюджетні структури, - яким було дозволено займатися діяльністю, пов'язаною з отриманням прибутку, крім їх бюджетних завдань. Ця категорія включає науково - дослідні інститути при університетах.
Спеціальні фонди підтримки - займаються наданням товарів і послуг у малих масштабах, наприклад, надають можливість для відпочинку працівникам міністерств.
Додаткові фонди, які організовані у формі адміністративних підрозділів, пов'язаних з забезпеченням такої діяльності, як експлуатація та ремонт адміністративних будівель.
Позабюджетні фонди, число яких постійно збільшувалося, займалися різними сферами діяльності, причому часто за розміром вони були порівнянні з державним бюджетом і їх існування, по суті, прала різницю між бюджетним завданням уряду і підприємства.
Проте важливою причиною є те, що єдиний характер бюджету, на якому так наполягає теорія, на практиці став не ясним.
Другий наслідок - це вплив на "готівковий характер" бюджету. Бюджетна система в умовах економіки централізованого планування в принципі орієнтована на готівку в тому сенсі, що операції реєструються, коли відбувається отримання або виплата грошей, а не тоді коду виникає зобов'язання. Однак на практиці, з урахуванням тісних зв'язків між урядовим бюджетом і підприємствами, операції можуть відбуватися без певного руху готівки.
Так, податки, які підлягають оплаті, як правило, зачитуються в субсидії або в перекладній капітал. Такого роду корективи в СРСР почали використовуватися кілька десятиліть тому. Вони були вдосконалені і отримали статус Соціально - облікової служби в колишній Югославії. Зазначене відомство було організовано в 1959 році як єдине фінансове реєстраційне відомство для всіх суб'єктів державного сектора. У результаті не було затримок із виплатами уряду податку з корпорацій або при виплаті урядом субсидій підприємствам, оскільки всі ці операції виконувалися шляхом внесення змін до баланси безготівкових операцій.
Системи в економіці з централізованим плануванням виділяли також провідну роль центрального банку. Усі надходження і виплати виходили і виплачувалися центральним банком та його відділеннями. Центральний банк, крім задоволення повсякденних державних потреб, ще й надавав уряду виходять дані, на базі яких уряд відігравало центральну роль в процесі контролю над виконанням бюджету.
Бюджетна система в умовах економіки з централізованим плануванням мала й іншу характерну рису, про яку варто згадати. Мова йде про класифікацію бюджетних операцій. З боку доходів цей підхід характеризується поділом між податками, перерахунком доходів тощо Проте з боку витрат поділ відбувалося між продуктивними і непродуктивними витратами. Зазначене поділ, яке у визначеному значенні може розглядатися як розширене додаток розділення, що поводив Адам Сміт між продуктивним і не продуктивною працею, відносить витрати на промисловість, сільське господарство, транспорт і зв'язок, витратами сектора виробництва, а витрати на соціальні послуги, оборону та адміністративні служби - відносив до непродуктивним. Слід сказати, що з точки зору національного розрахунку система економіки з централізованим плануванням відокремлює ту частину національного доходу, яка надходить до фонду накопичення (матеріальне виробництво), від тієї частини, яка призначена для фонду споживання (непродуктивні витрати). У вищевказаних системах правда, не робиться ніяких відмінностей між поточними і капітальними витратами.
Система звітності в державному секторі йшла двома шляхами, в тому сенсі, що на виробництві й у підприємницькій діяльності виконувалася бухгалтерська система реєстрації операцій з подвоєною записом, у той час як у повсякденній діяльності уряду в секторі послуг виконувалася проста бухгалтерія, тобто проведення бухгалтерського обліку шляхом реєстрації операцій одним записом. На стадії виконання бюджету міністерства, які виробляють витрати, можуть вільно розподіляти асигнації після затвердження бюджету. У більшості випадків кожне з виробничих відомств діяло через закріплений за ним банк розвитку, який виступав як платіжний заставу. У певних випадках такий банк відповідав за ведення рахунків цього відомства, тобто грав роль банкіра. У більшості країн, використовуючи практику колишнього радянського союзу, податки виплачувалися раз на десять днів, а звітні відомості, в яких як доходи, так і витрати, складалися за кожен десятиденний період, а також за місяць.
Концепція фінансового планування являє собою пройшов перевірку часом внесок систем централізованого планування в практику і теорію складання бюджетів. Фінансове планування направлено на створення адекватного мосту між виробничими планами та їх фінансовими наслідками. Планування в умовах економіки з централізованим плануванням, як правило, проводилося в рамках п'ятирічних і річних планів, причому річні плани, у свою чергу, складалися на основі орієнтації на матеріальні баланси, відповідно до яких, зв'язку межу різними галузями аналізувалися в поняттях матеріальних чинників і отриманих обсягах виробництва. Завдання державного сектора в цьому процесі розглядалися переважно в матеріальному вигляді і викладалися у фінансових категоріях. Однак не всі сторони діяльності держави переводяться в готівку, оскільки деякі операції можуть не включати певної виплати готівки, а замість цього в баланс вносилися відповідні корективи.
Таким чином, готувалися окремі плани щодо готівки. Проте ці плани були лише одним з багатьох компонентів всієї системи, (інші компоненти включали фінансові плани підприємств, сільського сектора, плани капіталовкладень і т.д.). Ці фінансові плани, як правило, складалися на рік, і тому збігалися за часом з бюджетом.
Основою для фінансових оцінок послужили цілі, поставлені планом в матеріальному вираженні. Для кожного сектора податків задавалися орієнтири щодо стандартів (норм), які позначені в матеріальній формі. Ці норми потім перетворювалися в "норми у фінансовому вираженні", які просто були наслідками перекладу матеріальних норм у грошове вираження при розрахунках за цінами, які призначалися урядом. Такі норми проводилися для всієї економіки, а "бюджетні норми" ставилися до витрат, які фінансувалися з бюджету. Витрати, отримані на основі цих норм, називалися нормами витрат хоча вони ставилися в основному до виплат готівкою, а не до отриманих витрат. Ці витрати відносяться до потокової діяльності, а також до будівельних об'єктів, причому вони розраховувалися, затверджувалися і реалізовувалися такими центральними установами, як Держплан і міністерство фінансів.
На основі вищенаведених норм щодо потреб країни, в широкому сенсі готувалися проекти планів, відомства отримували вказівки щодо цих планів, і починалося формування бюджету.
Закон України "Про порядок фінансування видатків з Державного бюджету України у 1997 році до прийняття Закону України" Про Державний бюджет України на 1997 рік "
Відповідно до статті 28 Закону України "Про бюджетну систему України" та з метою забезпечення безперебійного фінансування поточних витрат з Державного бюджету в 1997 році до прийняття Закону України "Про Державний бюджет України на 1997 рік" Верховна Рада України постановляє:
Стаття 1. Встановити, щодо затвердження Державного бюджету України на 1997 рік фінансування поточних витрат, за винятком тих, які не враховані проектом Державного бюджету України на 1997 рік, виконується пропорційно з надходженнями до Державного бюджету України в рамках середньомісячних витрат 1996 року з урахуванням індексу збільшення цін на товари споживання і послуги. Щодо ново створених установок, вперше здійснюваних в 1997 році способів фінансування з Державного бюджету України, здійснюються за тимчасовим платежах за згодою Комісії Верховної Ради України з питань бюджету.
В першу чергу фінансуються витрати на соціальний захист населення, заробітну плату, пенсії, стипендії, грошове забезпечення, продукти харчування, придбання медикаментів та енергоресурсів з дотриманням принципів рівномірності та пропорційності забезпечення потреб регіонів.
Стаття 2. Відрахування від загальнодержавних податків і зборів до бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя проводиться в розмірах, встановлених Законом України "Про Державний бюджет України на 1996 рік".
Стаття 3 Положення Закону України "Про Державний бюджет України на 1996 рік" та постанови Верховної Ради України від 22 марта1996 року "Про введення в дію Закону України" Про Державний бюджет України на 1996 рік "є дійсними до прийняття Закону України" Про Державний бюджет України на 1997 рік "в частині, яка не суперечить існуючому законодавству.
Стаття 4. Цей закон вступає в дію з 1 січня 1997 року.
Список літератури
"Доходи бюджету". Загальна теорія фінансів. Москва 1995 рік.
"Державний бюджет і бюджетне пристрій". Ринкова економіка. Москва 1995 рік.
"Суть бюджетної системи". Системи бюджету та звітності. Бобров Київ 1995 рік.
Управління державними витратами в перехідних економіках. Розпутенко, Київ 1993 рік.
"Закони України" (відомості Верховної Ради України).
"Фінанси України" 96 - 97 рр..
"Вісник Національного банку України" 96г.
"Негоціант" 97г.
Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.ef.wwww4.com/