Судова система на українських землях в XVI столітті

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Міністерство освіти і науки України
Таврійський національний університет ім. Вернадського
Юридичний факультет
Історія держави і права
Реферат
Судова система на українських землях в XVI столітті
Сімферополь 2005

Введення

В умовах розвитку Української незалежної правової держави велика увага приділяється до продовження традиції української державності, основні моменти якої висвітлюються у курсі історії держави і права України. Опора на історичний досвід може допомогти зайняти тверду громадянську позицію в складнощах сучасного життя. Розвиваючи цю думку, відомий український поет, академік Максим Рильський відзначав: «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього».
Життя вимагає наукової, глибокої, правдивої історії, так як не можна впевнено йти в майбутнє з тягарем ілюзій минулого, не відтворивши історичну справедливість. Саме у встановленні істини, сущої правди подій і процесів - запорука морального оздоровлення нашого суспільства, джерело духовного відродження нації.
Невичерпаний джерело самосвідомості нашої нації - вивчення її багатовікової історії держави і права. Це пояснюється тим, що право є одним з найважливіших знарядь забезпечення справедливості, прав та інтересів людини. Право - це частина культури народу. Його вивчення в історичному плані покликане розбудити, відновити втрачене, винести на більш високий рівень правосвідомість як частину самосвідомості народу - творця історії держави.
ХVІ сторіччя в історії України було складним і переломним етапом. Це століття прихованого розвитку в надрах нації почуття національної самоідентичності, а також епоха прилучення до загальноєвропейської правової традиції. У цей час відбувається значний розвиток судової системи України, яка зберігалася майже незмінною ще з часів Київської Русі. У цій роботі ми розглянемо більш докладно судову систему, що діяла на території Україні - особливо, земські суди.

Судова система на українських землях в XVI столітті
Суд і судочинство на українських землях до початку XVI століття спочатку були аналогічні існували ще в Київській Русі. Судова система в українських землях в XVI столітті безпосередньо визначалася класовим і становим порядком суспільства. Вона грунтувалася на залежність суду від адміністрації або на повному злитті з нею, а також на становому принципі побудови судової системи.
Вищою судовою інстанцією вважався великокнязівський суд, який мав необмежену компетенцію. Справи по звинуваченню князів, бояр, чиновників, справи про позбавлення феодалів честі, обвинувачення у державних злочинах, а також скарги на рішення нижчестоящих судів князь розглядав одноособово і сам виносив рішення.
Представники пануючих станів користувалися «судом рівних». Магнати і шляхта судилися в королівському суді і в суді сейму. Шляхта підпадала під юрисдикцію повітових шляхетських судових органів - земських судів, які сама і утворювала. Відповідно до Литовськими статутами земські суди розглядали кримінальні і цивільні справи, виконували функції нотаріату.
На землях Правобережної України, які поступово входили до складу Великого Князівства Литовського, судова і адміністративна влада до середини XVI століття здійснювалася через старост і воєвод. Згідно Першому Литовському Статуту 1529 Гродський суд вів староста в кожній волості воєводства від імені князя Литовського.
Після Бєльського сейму 1564 р., коли під натиском шляхти магнати зреклися права на привілейовану підсудність, і в зв'язку з невдоволенням дорожнечею великокнязівського суду сталася судова реформа. Князівства була розділена на волості з чітко визначеними кордонами. У кожній волості були створені по три судові установи: Гродський, земський і подкоморний суди.
Земський суд складався з судді, підсудка, писаря та обирався поміщиками. Поміщики мали право обирати по чотири «електо» (кандидата) на суддівство, подсудство і писарство. На кожну посаду обиралися кандидати з місцевих шляхтичів-християн («віри годні»), колишніх грамотними і знали право. Із списку кандидатів великий князь Литовський затверджував по одному на кожне місце. Судді призначалися на необмежений термін. На першій сесії вони присягали, що будуть справедливо судити. Сесія земського суду збиралася тричі на рік. Земські суди у своїй діяльності керувалися переважно Литовськими статутами 1529, 1566 і 1588 pp. Апеляційною інстанцією для земських судів були Коронний або Литовський трибунали.
При судах існувала також посада «ввізного», обов'язком якого було вручати повідомлення про виклик до суду і виконувати його рішення. У Статуті 1588 була введена посада «возного генерала» як старшого над «ввізних». Обраний на цю посаду давав присягу королю.
Спочатку суди мали чітко виражений коло своєї діяльності. Земський суд розглядав цивільні справи, його канцелярія мала так зване «право вічності», тобто право надання юридичної сили різних документах (умовами операції, контрактами, тестамент, купчих тощо). До компетенції градского суду входили кримінальні справи. Подкоморние ж суди займалися дозволом граничних спорів землевласників.
Надалі в практичній діяльності судів відбулося змішання їхніх функцій. Так, санкція майнових справ поступово перейшла до Міським судам, цьому сприяло й та обставина, що діяли вони постійно в той час як земський засідав лише три рази на рік.
Важливу роль у здійснення правосуддя грали призначені воєводою за поданням земського суду і шляхти (свого роду судові виконавці). Для забезпечення законності подібних дій була потрібна наявність при возним щонайменше двох-трьох шляхтичів-свідків, яким зацікавлена ​​сторона платила, як і возному, певну винагороду. У кожному повіті було кілька возних. Головний з них називався генералом. За дорученням земського суду або на прохання зацікавлених осіб возний здійснював огляд місця злочину, визначав розміри шкоди чи збитків і т.п. У разі необхідності він забезпечував явку відповідача до суду, вводив у володіння землею, фіксував публічно-правові дії приватних осіб і т.п.
Повітовими судами для шляхти та інших людей були так звані гродські («замкові») суди, в яких головними суддями звичайно виступали посадові особи місцевої адміністрації - воєводи і старости. Гродські суди поділялися на вищі й нижчі. У вищий суд входили головні судді, і він був судом другої інстанції. Нижчий суд складався з намісника головного судді, шляхтича і писаря. Засідання цього суду - «рочки гродські» - починалися першого дня кожного місяця і тривали два тижні. Гродські суди розглядали справи, що стосувалися найтяжчих злочинів, або якщо злочинець був затриманий на місці злочину, а також справи про повернення невійськової челяді і залежних селян. Важливою функцією гродських судів було виконання вироків і рішень інших судів.
Спеціальним судово-адміністративним органом у Великому князівстві Литовському, що розглядав тяжби щодо меж земельних володінь феодалів, встановлював межові знаки, був подкоморний суд. Справи тут розглядав один суддя - підкоморій, що призначався великим князем. Подкоморние суди створені в Правобережній Україні (у Київському, Волинському, Брацлавському воєводствах) Статутом 1566
Отже, у повіті було три судової установи: земський суд, гродських і подкоморний. Роль центру судово-адміністративної життя кожного повіту грала замкова канцелярія. Тут оформляли всі майнові угоди, сюди надходили заяви про вчинені злочини, доставляли підозрюваних у злочині, складали присягу.
У замкові книги канцелярії записували найрізноманітніші відомості. Працювали тут представники малоземельній («убогою») шляхти. З початку XVІІ ст. уже простежуються своєрідні династії дрібної шляхти, для якої канцелярська робота постійна професією.
Все, що відбувалося у судах, заносилося в актові книги. Залежно від характеру аналізованих справ вони ділилися на декретні, записні та поточні. У декретні книги, які велися лише під час судових сесій «рочки», вносили виключно протоколи кримінальних і цивільних справ. Записні мали деяку аналогію з нотаріальними книгами. У них вносили різні особистісно-правові документи: дарчі, купчі, боргові, продажні, а також контракти, умови і т.п. У них же, крім того, вносилися королівські дарчі грамоти і «прівйлеі», сеймові конституції, люстрації і т.п. Поточні книжки призначалися для скарг, свідчень і «реляцій» возних, заяв, «Протестація» та інших повідомлень різнопланового характеру. Більшість книг велося за подвійною системою: спочатку акти записувалися до «чернетка» «протокол», скорочено, без вступних та заключних формул, а потім переписувались у чистовик «індукту». Акти, як правило, вписувалися в «секстерні» зошити, складені з 4-6 аркушів паперу, які за підсумками року зшивалися в актові книги. Якщо документів було багато, книги за їх тематикою формувалися в томи.
Для полегшення пошуку та впорядкування листів останнє слово на кожному з них заносилося першим на наступному. Якщо ж на сторінці залишалося вільне місце, на ньому писалася літера «Z» або слово «Vacua».
Правильність написання актів перевірялася, про що говорять «маргіналії» позначки на полях, наприклад: «Той аркуш порядний треба б переписати» [1]. Нумерація актів (слов'янська і арабська) проводилася по місяцях; нумерація сторінок була введена значно пізніше.
Свій подальший розвиток актовому діловодство в судах отримало згідно зі Статутом 1566 р., який передбачав ведення всіх документів «слова російських». У документах тих часів простежується прагнення дотримуватися канцелярського стилю викладу, хоча і зустрічаються елементи живої розмовної мови, характерного для представників феодального суспільства.
Враховуючи значимість актових книг, завжди вживалися заходи для їх збереження. Статут зобов'язував поміщиків кожного повіту «збудовано таке місце, де б Завжди книги земські безпечно від усякої пригод були заховалася» і зберігалися у «Скриня Моцного за трьома-замками» [2].
На жаль, велика частина актових книг загинула. Нині загальна кількість актових книг становить 7,5 тис. томів, які вміщують близько 5 млн. документів-записів [3].
Актовій діловодство проіснувало на території Правобережної України до кінця XVIII століття.
Характерно, що відповідно до Волинської привілеєм, встановленої королем на Люблінському сеймі 1569 р., в повітових судових установах переважно вживався «російський», тобто українська, мова. «Російським» мовою видавалися акти замкових канцелярій, але в міста треба було слати документи, написані польською мовою.
Дія Волинської привілеї було поширено і на Брацлавщину. Для Київщини встановлювалася особливий привілей, де також забезпечувалася можливість вживання «російського» (української) мови [4].
Значними в той час були судові функції церкви. В українських землях існувало два види церковних судів: духовні, які розглядали справи про розлучення, подружню зраду, майнові спори між подружжям, справи про спадщину тощо; і церковний доменіальних суд, який виступав як суд феодала, якій була церква для залежних від неї людей. Юрисдикції церковного домениального суду підлягали дрібні цивільні і кримінальні справи селян, які жили на церковних землях, а також справи про невиконання феодальних повинностей. Аналогічними правами щодо ченців і підлеглого монастирям населення користувалися монастирські суди. Єпископи та настоятелі монастирів управляли своїми маєтками через намісників і управителів, яким доручали здійснення домениального суду щодо населення, що жило на церковних землях. Судові функції у церковних судах виконували протопопи, єпископи і консисторських суд митрополита.
Щодо міщан королівських і приватновласницьких міст судові функції виконували судді, які призначалися власниками цих міст, що було, по суті, різновидом домениального суду.
У містах, які користувалося самоврядуванням, судові функції здійснювали магістри й ратуші. У магістратських судах цивільні справи розглядалися радою на чолі з бургомістром, а кримінальні - лавою на чолі з війтом. Найважчі кримінальні справи (розбій, вбивство, підпал, згвалтування, посягання на життя шляхтича) розглядалися магістратським радою разом з міським старостою.
Староста разом з війтом розглядали справи, коли сторонами у них виступали міщани і міські жителі. У ратушах судові справи розглядалися війтом або бургомістром під головуванням міського старости або іншого чиновника. Міські суди збиралися на свої засідання двічі на тиждень, їх рішення можна було оскаржити підвоєводи, який представляв собою суд другої інстанції.
Жалувані грамоти містам на Магдебурзьке право надавали міщанам право-привілей судитися відповідно «положенням Магдебурзького права» [5]. Основними видами судів в містах України з самоврядуванням були поточний і викладений суди. Поточний суд збирався у міру необхідності, але не пізніше як на третій день після подання позивачем скарги. До складу поточного суду входили лентвойт (заступник війта), до чотирьох бургомістрів, декілька радників і лавників [6]. Нерідко поточні суди вирішували спори між феодалами та міщанами, так як гродські суди, що діяли за Магдебурзьким правом, часто ігнорували приписи Литовських статутів щодо порядку розгляду судових позовів. Іноді поточні суди не ухвалювали остаточних рішень, а передавали справу на розгляд викладеного суду.
Викладений суд працював під головуванням війта. Він збирався тричі на рік, і кожна сесія тривала до двох тижнів. До компетенції викладеного суду входили улагодження майнових спорів, розгляд кримінальних і цивільних справ.
У містах України діяли ще цехові суди, суддею в яких був цеховий майстер. Підсудність цехових судів охоплювала дрібні справи між членами цеху в процесі їх трудової діяльності (спори про неявку «Братчиков» на раду цеху, про непристойні висловлювання в присутності цехового майстра, про глузування над роботою іншого майстра). У залежності від вини цеховий майстер примовляв винуватця до грошового штрафу, до короткочасного позбавлення волі або до виключення з цеху. Рішення цехового майстра можна було оскаржити на цеховому зборах. Більш тяжкі злочини ремісників розглядалися у загальних судах міста.
Щодо залежних селян магнати і шляхтичі мали вотчинні суди, в яких здійснювали судочинство особисто або за дорученням - керівники і власники їх маєтків. Справи розглядалися з урахуванням місцевих звичаїв або волі власника землі. Найбільш поширеними були тілесні покарання і грошові штрафи. У Великому князівстві Литовському юрисдикції вотчинних судів підлягали й справи про тяжкі злочини, за якими відповідно до ІІІ Литовським статутом могло бути призначене покарання у вигляді тюремного ув'язнення і навіть смертної кари.
В Україні, переважно на королівських землях, тривалий час продовжували існувати общинні, так звані копи, суди (їх називали «копа», «купа» або ж «громада»). Вони були судами сільської громади. За допомогою цих своєрідних установ селяни і жителі містечок не тільки успішно боролися з різного роду правопорушеннями і злочинами, а й відстоювали право самостійно вирішувати всі питання життя громади незалежно від місцевої адміністрації та тиску феодалів [7].
Копиці суд територіально об'єднував кілька сіл. Його засідання відбувалися під відкритим небом на заздалегідь визначеному місці - «коповіще», куди збиралися представники селянських дворів, їх називали «сходаі», «чоловіки», «судді копні».
Право належати до копі мали тільки глави сімей, які постійно проживали на даному місці. Їхні дружини, брати і діти запрошувалися на засідання копою суду лише як свідки. Кількість суддів, як правило, становила 10-20 осіб. Священики повинні були бути присутніми на засіданні копицею суду під час зачитування його учасниками присяги. Крім головних учасників - «сходаев», на копицю суд запрошувалися селяни сусідніх громад - «люди сторонні», які не мали права втручатися у справи, але тільки стежили за перебігом подій. Це положення поширювалося також на шляхтичів і керуючих маєтків. Засідання копицею суду відбувалося у присутності представника державної адміністрації - возного, який складав протокол і донесення в Гродський суд для запису рішення в актові книги [8].
Підсудність копицею суду була досить широкою. Він розглядав земельні спори між селянами, справи про заорюванні землі, крадіжку худоби, привласнення чужих боргів, бійки і навіть убивства. Копиці суд мав право призначати такі покарання, як штраф, відшкодування збитків, тілесні покарання. Характерно, що копи суди самостійно здійснювали пошук обвинуваченого, розглядали справи по суті, виносили судове рішення, яке було остаточним і виконувалося негайно.
В окремих випадках копи суд розглядав справи, в яких однією із сторін був шляхтич. При цьому останній мав право на розгляд його справи як альтернативу у гродських суді. Поступово шляхта вийшла з-під юрисдикції копицях судів.
У міру посилення на українських землях, які з 1569 р. перебували в складі Речі Посполитої, феодальної залежності селян і юридичного закріплення кріпацтва (ІІІ Литовський статут 1588 р.) розвертається і подальший наступ на права копицях судів. Як наслідок, перелік справ, які підлягали розгляду копицями судами, поступово скорочувався. Але, незважаючи на це, на Правобережній Україні копиці суди продовжували функціонувати не тільки в XVІІ, а і в першій половині XVIII ст. [9]
Своєрідна судова система існувала у запорізьких козаків. Судові функції тут виконували всі представники козацької старшини: кошовий отаман, Довбиш, паланкові полковник, а іноді й весь кіш [10]. Кошовий отаман вважався найвищою судовою інстанцією, оскільки він зосереджував у своїх руках вищу владу над усім військом. Суд кошового отамана спочатку був судом першої інстанції у справах військової старшини і паланкові полковників. З плином часу, приблизно в середині XVІІ ст., Він перетворився у вищу апеляційну інстанцію. У найскладніших справах як суд першої інстанції іноді виступав весь кіш. Про рішення суду коша повідомлялося в спеціальних документах.
Основні функції щодо здійснення правосуддя у запорізьких козаків покладалися на військового суддю. У своїй діяльності він керувався козацьким правом і традиціями, на яких було засновано все устрій козацької життя і які були занесені на Запоріжжя з усієї України. Військовий суддя розглядав кримінальні і цивільні справи. Однак не у всіх справах він виносив остаточне рішення. Найскладніші справи він передавав кошовому отаману чи військовим раді.
Судові повноваження інших представників військової старшини були менш значними і зводилися переважно до виконання окремих доручень. Так, військовий писар періодично доповідав про рішення старшини на раді і сповіщав учасників процесу. Військовий осавул виконував роль слідчого, виконавця вироків, стежив за виконанням судових рішень, розглядав і вирішував на місці незначні скарги. Військовий довбиш був помічником осавула і приставом при екзекуції: він прилюдно оголошував судові рішення старшини і всього війська на місці страти або на військовому раді. ШАЛАШНИЙ отамани часто виконували серед козаків роль суддів у власних куренях. Вони мали право розглядати справи між козаками свого куреня і навіть карати їх тілесно. Паланкові полковники також виконували судові функції у межах своєї паланки [11].

Висновки

Отже, ми можемо зробити деякі висновки.
Судова система, що існувала на українських землях в XVI столітті, грунтувалася на становому принципі побудови суспільства і була залежна від адміністративної влади.
Вищими судовими інстанціями були сеймовий і королівські суди, де судилися магнати і родовита знать. Основним же судовим ланкою були створені в повітах земські, гродські і подкоморние суди.
Земський суд розглядав цивільні справи, його канцелярія мала так зване «право вічності», тобто право надання юридичної сили різних документах. До компетенції градского суду входили кримінальні справи. Подкоморние ж суди займалися дозволом граничних спорів землевласників.
У земських судах, які збиралися на сесії тричі на рік, розглядалися кримінальні та цивільні справи шляхти. Апеляційною інстанцією для земських судів були Коронний або Литовський трибунали.
Посадові особи земського суду (суддя, підсудок і писар) обиралися повітовими шляхетських сеймиках і затверджувалися верховною владою. Судді призначалися на необмежений термін. Важливу роль у здійснення правосуддя грали призначені воєводою за поданням земського суду і шляхти (свого роду судові виконавці).
Все, що відбувалося у судах, заносилося в актові книги. Відповідно до Волинської привілеєм, встановленої королем на Люблінському сеймі 1569 р., в повітових судових установах переважно вживався «російський», тобто українська, мова.
Крім земських судів, у той час діяли також доменіальних суди, потокові та викладені суди, магістратські, церковні суди, а також залишки копи (общинних) судів. На землях Запорізького козацтва також існувала своя власна судова система.

Література

1. Гурбик А.О. Копні суди на Українських землях у XIV-XVI ст. / / УІЖ. - 1990. - № 10 .- С. 111.
2. Долматова Н.І. Формування системи Козацьких судів на Українських землях XIV-XV ст. - К., 2000
3. Дорошенко Д. Нарис Історії України. Т. 1. - К., 1991.
4. Дорошенко Д. Нарис Історії України. Том ІІ. - К., Глобус, 1991.
5. Інкін В. Інститут прісяжніцтва та Громадські Сільські суди в Галіцькій звічаєвій практіці XVI-XVII ст. порівняно з Руською Правдою / / Україна модерна. - Львів, 1996.
6. Історія держави І права України. Частина 1. - К., Ін Юре, 1996.
7. Король В. Історія України. - К., Феміна, 1995.
8. Медєнцев О.М. Копні суди в Україні XIV-XVI ст. / / Вісник Одеського інстітуту внутрішніх справ. - 2001. - № 2.
9. Меотнік Л.Г. Боротьба за русский Державність (ХVІІ ст.). - К., Освіта, 1995.
10. Музиченко П.П. Історія держави і права України. - К., Вікар, 2002.
11. Сас П.М. Феодальні міста Україну в кінці XV - 60-х роках XVI ст. - М., 1977.
12. Хрестоматія з історії Української РСР. Т. 1. - К., 1981.
13. Яворницький Д.І. Історія запорізькіх козаків. Т.1. - Львів, 1999.


[1] Сас П.М. Феодальні міста Україну в кінці XV - 60-х роках XVI ст. - М., 1977. С. 115.
[2] Там же, С. 141.
[3] Там же, С. 162.
[4] Дорошенко Д. Нарис Історії України. Т. 1. - К., 1991. С. 111.
[5] Хрестоматія з історії Української РСР. Т. 1. - К., 1981. С. 142.
[6] Сас П.М. Феодальні міста Україну в кінці XV - 60-х роках XVI ст. - М., 1977. С. 177.
[7] Гурбик А.О. Копні суди на Українських землях у XIV-XVI ст. / / УІЖ. - 1990. - № 10 .- С. 111.
[8] Медєнцев О.М. Копні суди в Україні XIV-XVI ст. / / Вісник Одеського інстітуту внутрішніх справ. - 2001. - № 2. - С. 142-143.
[9] Інкін В. Інститут прісяжніцтва та Громадські Сільські суди в Галіцькій звічаєвій практіці XVI-XVII ст. порівняно з Руською Правдою / / Ук-раїна модерну. - Львів, 1996. С. 18.
[10] Яворницький Д.І. Історія запорізькіх козаків. Т.1. - Львів, 1999. С. 150.
[11] Долматова Н. І.. Формування системи Козацьких судів на Українських землях XIV-XV ст. - К., 2000. С. 75-77.
Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Держава і право | Реферат
47кб. | скачати


Схожі роботи:
Культурно-національний рух в українських землях в XVI-XVII століттях
Культурно національний рух в українських землях в XVI XVII століттях
Поширення християнства на українських землях
Історія первісного суспільства на українських землях
Еволюція форм грошей на українських землях
Первісне суспільство на етнічних українських землях
Культурно-національний рух на українських землях у ХVІ-ХVІІ ст
Державність і право на українських землях у складі Російської імперії
Культурно національний рух на українських землях у ХVІ ХVІІ ст 2
© Усі права захищені
написати до нас