Сергій Алпатов
З кабінету музики своєї рідної школи я виніс кілька сильних вражень, два з яких мають безпосереднє відношення до предмету цього розмови. Перше враження належить класу шостому (на старий рахунок), коли під диктовку писали: "Ми йшли під гуркіт канонади ...", декламували по строфах парта за партою:" ... з веселим іншому барабаном, з вогнем більшовицьким у грудях! " і, нарешті, виспівували хором: "Загинув наш юний барабанщик, але пісня про нього не помре!" Ні з того ні з сього на одному з уроків наш музикант сам почав співати, але зовсім інше: "Хлопці, треба вірити в чудеса .. . "І так це було пронизливо і задушевно, що я, подолавши боязкість і збентеження, попросив списати слова і після уроку натхненно копіював з зошити:" ... над бухтою, де відважний Грей знайшов свою Ассоль ... "і так далі.
Інше враження належить, очевидно, випускного десятого класу. Той же кабінет. Той же скрип і запах лінолеуму. Але вже свіжий вітер перебудови. Вже ми пройшли з історії XX з'їзд і викриття культу особистості, а на суспільствознавстві студіюючи матеріали XXII з'їзду. І вже зрозуміло, що "Ассоль" - це не тільки мої суб'єктивні пристрасті, але й загальнолюдські цінності, а "юний барабанщик" - ніби як вже немає. І в цій музично-ідеологічної какофонії гортаю самотньо кинутий в шафі пісняр тридцятирічної давності, на першій сторінці якого:
Там, де кедри шумлять велетні,
Де могутні ріки течуть,
Там про Сталіна мудрого билини
Біля вогнища лісоруби співають ...
Цитую по пам'яті, так міцно засів в ній цей шедевр.
Те, що текст пародіював сам себе, було очевидно. Перед думкою так і стояла картинка: в короткі хвилини відпочинку ударні кадри Севлага - артисти великих і малих академічних театрів - співають билини власного твору про мудрого рішення, круто змінила їхні творчі біографії. Але одночасно постало питання: усвідомлював автор процитованого тексту трагічну іронію створюваного образу або він був незмінно і щиро серйозний?
Той шкільний питання можна переформулювати сьогодні, коли я знайомий не з одним збіркою віршів такого роду («Сталін у піснях народів СРСР», «Вірші та пісні народів Сходу про Сталіна», «Сталінська конституція в поезії народів СРСР» і тому подібне). Що це - ремісничі вироби, серійні цеглинки в нерукотворний мавзолей (подібний єгипетським пірамідам, що зводилися заздалегідь, ще за життя фараона)? Чи все-таки були не тільки щирі за намірами, а й творчі щодо втілення, і цінні за результатами спроби увічнити образ вождя народів?
У пошуках відповіді на поставлене питання візьмемо твори, що належать не професійним авторам, а носіям живої фольклорної традиції, і розглянемо тексти трьох родів: прозові оповідання, епічні пісні і лірику.
Фольклорна проза про історичних осіб існує в трьох жанрових формах: перекази, казки та анекдоти. Народні перекази про царів, воєначальників, молодецьких отаманів об'єднує одна спільна властивість: діяльність відомого історичного обличчя, популярного народного героя обов'язково приурочена до конкретної місцевості - кургану, річковому обриву, лісовій дорозі, селі, в якій живе оповідач. Сюжет оповідання обмежується викладом одного-єдиного факту проїзду, зупинки, зустрічі, розмови історичного обличчя з кимось із місцевих жителів. Пам'яттю про те, що трапилося залишається не тільки усне передання, а й матеріальний слід, звичай, змінилося назва місця:
"Село Вянга була. Коли камзол вкрали у Петра, він сказав:
- Ну! Ви - тигри!
Ось і перейменували її: Витегра стала на місці Вянгі ".
Інший варіант:
"Ось ПетрI, значить, відпочивав, заснув на воді, відпочивав і роздягнувся, розумієш? - У нього це камзол витягли, вкрали. А він не став ні розшукувати, ні карати нікого, а дав команду відлити чавунну медаль і написав на цій медалі, що: «Витегори-злодії, камзольнікі». І медаль цю в капличці повісив. Вже вся напис злиняв, як я її бачив ... "
Новелістичні казки поглиблюють колізію випадкової зустрічі царя з його підданими, насичують її авантюрно-психологічними подробицями, збагачують соціально-моральними судженнями. Такі сюжети про солдата, що рятує царя від розбійників, про безжурне монастирі, про справедливі царських судах, про мудрого селянина, що зумів "Потереба гусей з Русі":
"Не в якому місці селянин рубав дрова. Раптом прибув до нього невідомою Незнамов людина і каже: «Бог-допомога тобі, людина доброї! Скажи-ко, не збреши, по багато-чи заработиваешь грошима на цих дровах і куди жо ти ете гроші діваєш? Теж я, принаймні, зле-не корисливих, буду вам цар, і це потрібно дізнатися царю ».
Мужик ошелешений, іспужался і перед царем вибачився, що не знав, не відав ево, а заработивает він у день по три полтиники: «перву полтину заемку плачу, а втору позику даю, третя-жо - так іде». «Як так? - Запитує знову ево цар, - кому-жо ти віддаєш позикову полтину? »-« Вашо царсько величність! Теж мене годував батько з матір'ю, то першою половиною я їх тепер відгодовують, значить - позики плачу, другий половиною годую моїх дітлахів-діточок, значить, на них в позики тримаю, а оне, після, мене стануть відгодовувати, відплачувати ». «Як-жо, - запитує цар, - третя полтина так іде?» - «А третю полтину даю пісарішкам та панам ...» - «Для чого-жо оне беруть з вас ете гроші?» - «Ну, хто їх знає , на що оне беруть, як оне живуть не по нашому, та й не по вашому, цар ».
За тим цар попрощався з Дроворуб, сказав йому: «Спасибі тобі, мужик! Дивись-жо, прилетить до тобі 100 гусей, то Потереба через пір'їнка їх вмій ». Сказав це цар і поїхав у своє місце, де він жив, і дає там своєму раді знати, штоби з'їхалися всі ево посадові князі та бояри і думні дяки і што де будуть оне тамо ево думу думати.
Зібралися в призначено час князі, бояри і дяки в палац до царя і загадав він їм ті загадки, што чув сам від Дроворуб, велів відгадати їх і через трої добу знову з'явитися.
Головні бояр, 100 осіб, швидким успіхом негайно сідають все на коней і відправляються в ту ж сторону, з якої приїхав цар, і наштовхуються там на тово-жо мужика, што рубав дрова: «Бог-допомога тібе трудитися, людина доброї! Скажи-ко ти нам про твою загадку, котору ти цареві загадав? »-« Гаразд, я, панове чесно, подумаю; лише загадки мої будуть вам коштувати дорого ». - «Про це, братику, слова немає, хошь зараз гроші виймемо». Самі вийняли між тим гроші і видали їх мужику, а він обсказал свої загадки.
Поїхали потім бояри всі до царя прямо і за сказаним, як по писаному, розгадали йому загадки. Розпустив їх цар по домівках живих і здорових; по мужика послав він гінця, витребував ево до сибе і запитав: «Што, дроворубушко, яке потеребив гусей?» - «Взяв, Вашо царсько величність, я з них по 3 тисячькі з носу». - «Ну ось, братику, ти тепер і дізнався, куди дівають гроші пісарішкі та панове» ".
Наведені перекази про ПетреI і казка про Івана Грозного добре відображають фольклорний ідеал государя: він бачиться великим, але водночас і близьким до народу, грізним, але неодмінно справедливим, що зазнають підданих безсторонньо, але завжди дотепно.
У свою чергу анекдоти про історичних осіб, які виростають на жанрових традиціях переказів і казок, витягають з товщі монотонної повсякденному житті гострі соціальні колізії, шаржированном передають типові риси епохи, суспільства та його вождів.
Вражаюче, що практично в жодній з наведених вище жанрових позицій (переказ, казка, анекдот) ми не зустрінемо образ Сталіна як самостійну фігуру. Ні в ролі деміурга, особисто облаштовують конкретне місце, ні в ролі мандрівника, incognito вивчає потреби свого народу, ні в ролі справедливого судді у фольклорній історичної пам'яті він не залишився (на відміну, скажімо, від Леніна з уже фольклорізованнимі сюжетами переказів та анекдотів про " людини з рушницею "," ходоків у Смольному "," мітинг на Путилівському "," ялинку в Сокольниках "і так далі). Навіть у великому корпусі анекдотів радянської епохи образ Сталіна виявляється одним з проміжних ланок у довгій низці "генеральних секретарів".
Показово, що називати міст, заводів, станцій метро на честь вождів та інших діячів радянської історії також лише поверхово відповідало механізмам фольклорної пам'яті. Більш того, нескінченні зміни назв породжували в результаті відверто комічний ефект. Так, на початку 1980-х років мешканка села Красновідово розповідала збирачеві: "Їхала Катерина в Крим і зупинилась у нас тут на кургані обідати. Подивилась навколо, і каже: «Який гарний вигляд! Хай це місце так і називається: колгосп імені Горького »".
Навіть у народних спогадах про Велику Вітчизняну війну, де будь-яка фігура, яка потрапляє у фокус історичної пам'яті, закарбовується виразно, образ Сталіна виглядає схематичним і другорядним. Ось, наприклад, розповідь ветерана війни, донського козака:
"Жуків чотири рази раз Герой Радянського Союзу. Ось я тобі доведу.
Німець до Москви підійшов. Сталін збирає Ставку, запитує: «Хто буде захищати Москву?» Жуков говорить: «Я буду захищати Москву!» Сталін каже: «А як ти будеш захищати?» - «А так і так». - «Ну, йди захищай!» Жуков пішов і Пропер німців на 120 кілометрів від Москви. Йому за це - Героя Радянського Союзу.
А німець тим часом Ленінград оточив. Жданов тоді захищав Ленінград. Він каже: «Треба здавати Ленінград». Жуков говорить: «Не можна здавати Ленінград. Я буду захищати Ленінград! »І Пропер німців на 200 кілометрів від Ленінграда. Йому - другий раз Героя Радянського Союзу ... "
Пара Сталін-Жуков сильно нагадує тут класичні епічні пари Володимир Красне Сонечко - Ілля Муромець, Кей Кавус - Рустам в «Шах-наме», Карл Великий - Роланд, король Артур - Ланселот тощо. Діяльність володаря в епічному сюжеті і його вплив на інших персонажів вичерпуються словом. Мова государя на бенкеті вважає початок епічної інтризі, сюзерен словом "накидає службу" на своїх васалів. Тоді як саме богатир (справжній герой епосу) своїми діями дозволяє постають завдання, одним рухом руки усуває виникаючі перешкоди ("на право махне - вуличка, на ліво махне - переулочек"). При цьому як би не зображували билин епічного государя (а він часто сластолюбство, самовпевнений, швидкий на гнів і розправу), вони тим не менше бачать в ньому втілення централізованої влади, навколо якої об'єднуються богатирі - захисники вітчизни.
З цієї ж архетипической схемою будується наведений розповідь: вся історія Великої Вітчизняної укладається в чотири реальні, але не вичерпні всього ходу війни битви (Москва - Ленінград - Сталінград - Берлін), і в діяльність трьох історичних осіб - Сталін, Жуков, Жданов (володар, один справжній і один помилковий герой), які протистоять безособовому німцеві-бусурманів.
Звертаючись від прозового розповіді до пісенного епосу і від російського матеріалу до іноетнічного, ми також знаходимо епічні стереотипи. Так, наприклад, в сказаннях казахського акина Джамбула одним з центральних є образ співака на бенкеті у правителя:
Був чорний буран, і чорний сніг крейда,
Коли в світ я прийшов, малий, хирляві, бідний і гол, -
Але, Сталін, на свято мене ти покликав -
І я багачем на поріг твій зійшов ...
На серце моє він своєю рукою
Орден Леніна, щедрий друг, поклав ...
Традиційний мотив незавидною частки співака, поки його мистецтво не оцінили по достоїнству (знайомий і російському фольклору, наприклад, по билині про Садко новгородському), отримує в радянському епосі нову стильову розробку. Замість золотої скарбниці і шуби з царського плеча нагородою стає орден Леніна - деталь, кочівний з тексту в текст незалежно від національності співака:
- Хлопець Хачо,
Голий Хачо!
Замість якби з дірок та латок
Новеньким Френчем став ти багатий.
Хто тобі дав?
Хто тобі дав?
- Френч, облягаючий міцний мій стан,
Леніним, Леніним френч цей дано,
Леніним!
- Хлопець Хачо,
Жебрак Хачо!
Замість драних панчох, не збреши,
Довгі вище колін чоботи
Хто тобі дав?
Хто тобі дав?
- Мені чоботи цієї самої довжини
Леніним, Леніним теж дано,
Леніним!
- Хлопець Хачо,
Товариш Хачо!
Був мовчазний ти всіх бідолах!
Новий твій, гострий, майстерний мову
Хто тобі дав?
Хто тобі дав?
- Мені, у наймах хто до мовчання звик,
Леніним дано мій майстерний мову,
Леніним!
- Товаришу Хачо!
Професор Хачо!
Темним ти був наймитом - уй-у-у!
Знання твої, усяку вченість твою
Хто тобі дав?
Хто тобі дав?
- Мені, як і багатьом, що були темні,
Леніним знання наші дані,
Леніним!
- Славний Хачо,
Знатний Хачо!
Ти - кращий колос рідних наших нив!
"Леніна орден", твоя праця оцінивши,
Хто тобі дав?
Хто тобі дав?
- Мені за все те, що в праці моєму є,
"Леніна орден", як вища честь,
Сталіним даний,
Сталіним даний,
Сталіним!
Напрошується висновок про те, що Сталін у фольклорних творах 1930-х років змальовується не як історичний діяч конкретної епохи, але як стереотипний правитель завідомо умовного, ідеалізованого, хоча і володіє всіма зовнішніми рисами історизму, "епічного часу".
Механізми створення картин "золотого століття" на матеріалі радянської реальності добре видно у фольклорних стилізаціях М. С. Крюкової. Творчість цієї дійсно видатної розповідачка билин при зіткненні з сучасністю набуває специфічні форми. Ось цитата з підручника з фольклору 1941 року: "При читанні« новин »Крюкової потрібно взяти до уваги одна обставина, пов'язане з процесом її творчості у створенні їх: вона працює за допомогою письменника В. А. Попова. Попов постачає М. С. Крюкову книгами, газетами та журналами, багато їй розповідає, супроводжує розповідачка в її подорожах (М. С. Крюкова нещодавно здійснила подорож на Кавказ у супроводі В. А. Попова і його дружини). Що стосується участі письменника в самому творчому процесі Крюкової, то він сам так говорить про це: «Моя участь при записі і обробці сказань полягало в допомозі розташувати події у правильній історичній послідовності, у виключенні відволікань, які не мають стосунку до основної теми, в скороченні повторень і занадто розтягнутих описів ... Останнім часом М. С. Крюкова зайнята великою творчою роботою над створенням великої поеми про І. В. Сталіна. Подорож на Кавказ, де вона відвідала Горі, батьківщину вождя, і милувалася Кавказькими горами і Чорним морем, справило на неї сильне враження, що повинно буде знайти яскраве відображення в її поемі »".
Результатом подібних "соціальних замовлень" і подальшої літературної обробки, що знищує характерні риси билинного епосу, ставали тексти типу «Слава Сталіну буде вічна!»:
Хороша Москва прекрасна!
Всього краше-дорожче стіна кремлівська
З високими все зі вежами.
Як з тієї вежі день і ніч
Під плаття-то у військовому все,
У руках з трубочкою підзорну,
З посмішкою з веселою
Дивиться-править країною дбайливо
Превеликою вождь, предоброй батько,
Ще славної, мудрої Сталін-світло.
Він все бачить-чує, як живе народ,
Як живе народ, як працює.
За хорошу працю нагороджує всіх ...
Очевидно, що складаю століттями стиль і образний світ російських билин пручається сюжетним новацій та ідеологічної правці. Набагато більшою естетичної удачею виявлялися оповіді народів Півночі на ті ж теми. Канони первісного епосу припускали наявність єдиного героя, богатиря космічного масштабу, один на один б'ється з хтонічними чудовиськами і облаштовують всесвіт, що як не можна краще відповідало завданням ідеального зображення особистості вождя. Разом з тим застосування казок звичних міфопоетичних гіпербол призводило до повної втрати історичної конкретності і стирання будь-яких було індивідуальних рис героя. У результаті "Сталін-Батор" практично не відрізняється від доісторичних богатирів:
У краю великої землі,
У самого чорного моря,
У найвищих гір -
Летить орел не долетіти,
Кращою коні не доскакати -
У далекій землі народився,
У славному народі виріс
Великий, більше за інших, богатир.
На овечій шкурі йому не влягтися,
На волової шкурі йому не влягтися,
Не по роках зростає - по днях.
Багато про що дізнатися він захотів,
Батька-матір розпитувати став ...
.....................................
Слухав ці слова, цю промову
Сталін-Батор і грізно хмурився:
"Побори за народ!" - Сказав.
Круглу землю взяв у руку,
Крутитися на долоні своєї змусив, -
Як взуття, з усіх боків оглянув:
Куди поставити латку, побачив ...
Якщо схематизм і стереотипність зображення особистості вождя народів в історичних жанрах фольклору можна було б списати на звичні сюжетні схеми, стійкі смислові асоціації та канонічний набір художніх прийомів, за допомогою яких створюється ідеальний світ етнічної історії, то однотипність мотивів, образів і словесних формул в ліричних піснях і частівки явно суперечить призначенню цих жанрів - висловлювати індивідуальну, унікальну, миттєву думку і емоцію:
Відгриміли грози в небі,
Теплий в полі випав дощ;
Життя чудову налагодив
З нами Сталін, друг і вождь.
Наш батько, великий Сталін,
Дивиться пильно з Кремля:
Чи немає в поле де огріхів,
Вся чи зорана земля?
Василечки, як глазочкі,
Розквітають в полюшко.
За те Сталіну спасибі,
Що живемо на воленьці!
Не намагайся мене, подружка,
Чим я засмучена:
Я на з'їзді не була,
Не бачила Сталіна.
Кілька багатшими світ традиційної любовної частівки 1930-х років. Злободенна інформація (льотчики визволяють челюскінців з льодового полону) дає лише новий поворот для розробки теми вічного почуття:
Я закрию піч заслінкою,
Щоб пиріг рум'яна.
Мені, молоденької дівчині,
Водоп'янов кланявся!
Моє серце поранено
Льотчиком Каманіна.
Ех, потрапити б серед крижин,
Та щоб вилетів один!
Софізм Сталіна - "пролетарська за своїм змістом, національна за формою - така загальнолюдська культура, до якої йде соціалізм" - містить в собі логічне протиріччя: приватні та історично минущі категорії культури ("пролетарська", "соціалістична") зрівнюються з істотними, універсальними і неперебутними ("національне", "загальнолюдське"). У тому ж судженні допущена і інша "помилка", за яку лають на уроках літератури вже восьмикласників: форма не може бути беззмістовна, національна форма передбачає національний зміст.
Розглянуті вище приклади добре показують, що справді фольклорні твори не просто використовують національний колорит, не просто прикрашають стародавніми орнаментами "дівчину з веслом". Застосовуючи всі формальне багатство своєї багатовікової етнічної традиції, кожен із співаків і казок прагне висловити власні, а не індоктрінірованние уявлення, національні ідеали, а не знеособлено розтиражовані ЗМІ штампи.
Саме в цьому випадку замість чорно-білої гами (темне минуле / світле сьогодення, класові товариші / вороги народу) виникає кольоровий килим національного образу світу, де своє значне місце займає і функція центральної влади, і особа, її представляє. Як, наприклад, в удмуртської пісні, де образ народного вождя вписаний ключовим, але всього лише одним з багатьох елементів в картину всесвіту. Точно так само, як у справжньої фольклорної загадки відгадка не буває єдиною:
"Що яскравіше на світлі сонця?
Що вище на світлі хмари?
Що глибше на світлі моря? "-
Так питав онук у діда,
І так відповідав йому дід:
"Щастя яскраво, як сонце,
Мрії високі, як хмари,
Глибокий чоловік, як море, -
Знайди мені іншу відповідь ".
А онук засміявся ... "Слово
Твоє дорогоцінне, дід.
Але чекаю я, мій старий, знову
На п'ять запитань відповідь.
Хто дав удмуртами щастя,
Хто дав їм силу і славу,
Відкрив їм ворота до сонця,
Мрією окрилив високою?
Хто кращий удмуртів друг? "
"Сталін приніс мрію нам,
Сталін приніс нам щастя,
Сталін приніс нам силу,
Сталін приніс нам славу -
Він наш учитель і друг! "