Солженіцин а. і. - Рецензія на розповідь а. і. Солженіцина

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати


Росія багата не тільки безмежними просторами, родючими землями, фруктовими садами, а й непересічними людьми, праведниками, обдарованими чистою, божественною енергією. Вони дивляться на нас ясними глибокими очима, ніби заглядають в душу, та так, що нічого від них не приховаєш. Праведники жертвують багатьма життєвими принадами заради чистоти душі, з радістю допомагають оточуючим гідно подолати всі негаразди, вийти переможцем з боротьби з самим собою, духовно очиститись. І що б про них не говорили, скільки б не дивувалися їх невибагливості, на російській землі завжди знайдеться місце таким людям, бо вони проповідують правду.
Залізниця чорної змійкою тікає за обрій, по ній все так само проносяться поїзди, десь швидше, десь повільніше. Але "на сто вісімдесят четвертому кілометрі від Москви по гілці, що йде до мурому і Казані, ще з добрих півроку після того всі поїзди сповільнювали свій хід". Ні, шляху вже давно полагодили, і, пройшовши переїзд, поїзд знову набирав швидкість. Тільки машиністи знали і пам'ятали, чому це все. Так Ігнатіч, що оповідає про ту гірко-безглуздою трагедії від першої особи.
"Матренин двір" - це розповідь про нещадності людської долі, злої долі, про дурість радянських післясталінські порядків, про життя простих людей, далеких від міської суєти і поспіху, - про життя в соціалістичній державі. Ця розповідь, як зауважував сам автор, "повністю автобіографічний і достовірний", по батькові оповідача - Ігнатіч - співзвучно з по батькові О. Солженіцина - Ісаєвич.
Дія відбувається в 1956 році, через три роки після смерті тирана. Люди ще не знають, як жити далі: з "курній гарячої пустелі" незліченних таборів вони потрапляють "просто в Росію", щоб назавжди загубитися десь у середній смузі - "без жари, з листяним рокотом лісу". Ще рік тому, повернувшись з неволі, людина могла влаштуватися хіба що носилки тягати. Навіть електриком на порядну будівництво його б не взяли. А тепер будьте ласкаві - можете вчителювати. У відділі кадрів, куди слід було звернутися з питання працевлаштування, "кадри вже не сиділи за чорній шкіряній дверима, а за заскленою перегородкою, як в аптеці". Повітря було просто наелектризоване свободою. Почекаєш, поки пояснення всім твоїм дивацтв знайдуть, кожну букву в документах "перещупали", походять з кімнати в кімнату, кудись подзвонять, - і ти працевлаштований.
У той рік швидких змін, коли "повелося по дві-по три іноземні делегації на тиждень приймати", оповідач повертається в новий світ з тих країв, звідки ще недавно живим мало хто міг повернутися. Влаштувався він вчителем в містечку, "де не прикро б і жити і померти", у Високому Полі. Вночі лише тихий шелест гілок по дахах, вдень нізвідки не чути радіо і всі в світі мовчить. Але людина потребує кожен день у сніданку і обіді, а хліба у Високому Поле не пекли, та й нічим їстівним не торгували. Що ж, шляхетні працівники відділу кадрів зглянулися на оповідачем і направили його долю в Торфопродукт, куди легко можна було приїхати, але виїхати - неможливо. У цьому селищі змішалися дві епохи - "одноманітні зле штукатурені бараки тридцятих років і, з різьбленням по фасаду, з заскленими верандами, будиночки п'ятдесятих". Але жителі і тих і інших в рівній мірі вдихали сморід і кіптява з фабричної труби. Ось куди може завести мрія про тихому куточку Росії! Адже там, звідки приїхав оповідач, "дув такий свіжий вітер ночами і лише зірковий звід распахівался над головою". Але краще вільно вдихати фабричні вихлопи, ніж насолоджуватися красою природи за колючим дротом.
На торф'яному селищі поневіряння оповідача не закінчилися. Долі було завгодно, щоб зупинився він у сусідній селі з нічого не промовистою назвою - Тальнова, в домі "з чотирма віконцями навряд на холодну некрасную бік і з прикрашеним під теремок горищним віконцем". Хату побудували давно і добротно, на велику родину, а жила в ній тепер самотня жінка років шістдесяти. Безмовну, з круглястий жовтим, хворим особою господиню звали Мотрона. Про неї ми дізнаємося набагато більше, ніж про рассказчике. Ця жінка з простим, сільським ім'ям багато працювала, незважаючи на хворобу, працювала безкоштовно: "не за гроші - за палички". Пенсію їй не платили. У Мотрони в хаті жили клишонога кішка, підібрана з жалю, миші і таргани. "Але не тому були миші в хаті, що клишонога кішка з ними не справлялася: вона як блискавка за ними стрибала в кут і виносила в зубах. А недоступні були миші для кішки через те, що хтось колись оклеїв Матрьоніна хату зеленуватими шпалерами, та не просто в шар, а в п'ять шарів. Один з одним шпалери склеїлися добре, від стіни ж у багатьох місцях відстали - та вийшло б внутрішня шкура на хаті. Між колодами хати і обойному шкурою миші і виконали собі ходи і нахабно шаруділи, бігаючи по них навіть і під стелею ". Солженіцин описує сільський побут з неабиякою часткою іронії. Бажання виконати роботу напевно, щоб потім переклеювати не довелося, обертається численними незручностями для тварини ("кішка сердито дивилася вслід шурхоті мишей, а дістати не могла") і людей. Мотрона Василівна хату не шкодувала - ні для мишей, ні для тарганів, бо в шурхіт мишей, безперервному, як далекий шум океану, шереху тарганів не було нічого злого, не було брехні. Шурхіт було їхнім життям.
Мотрона відрізнялася працьовитістю: вставала в чотири-п'ять ранку, "тихо, ввічливо, намагаючись не шарудіти, топила російську піч, ходила доїти козу, по воду ходила і варила в трьох чавунах". Напевно, жереб Мотрони був жити в той час, коли люди працювали безкорисливо, не думаючи про пенсію. А гроші і нагороди отримував той, хто про високі результати доповідав. Мотрона нікому не могла відмовити: без неї жодна оранка городу не обходилася. Грошей вона не брала, отримувала задоволення, приплив сил від роботи. Матрьоніна покірність йшла від серця. Вона не прислужувала, але служила оточуючим, завжди була готова поділитися останнім.
Мотрона Василівна - людина не від світу цього. Її діти померли в дитинстві, на війні без вісті пропав чоловік. Їй довго не оформляли за нього пенсію. І все ж жінка не озлобилася, залишилася привітній, відкритою і безкорисливо чуйною. Мотрона нагадуючи-ет біблійну героїню Марію.
Мотрона у Солженіцина - втілення ідеалу російської селянки. Її образ подібний іконі, життя - житія святої. Її будинок - наскрізний символічний образ оповідання - як би ковчег біблійного праведника Ноя, в якому він рятується від потопу разом з родиною і парами всіх земних тварин - щоб продовжити рід людський.
Мотрона - праведниця. Але односельці не відають про її прихованої святості, вважають жінку просто нерозумною, хоча саме вона зберігає вищі риси російської духовності. Подібно Ликері з оповідання Тургенєва "Живі мощі", Матрона на своє життя не скаржилася, Богу не докучала, адже він і так знає, чого їй треба.
Житіє святої має завершуватися щасливою смертю, що з'єднує її з Богом. Однак смерть героїні - гірко-безглузда. Брат покійного чоловіка, жадібний старий Тадей, примушує Мотрону віддати йому її світлицю. Безвідмовна Мотрона гостро відчуває провину перед Фаддєєм: незадовго до Першої світової війни вона стала його нареченою, але, впевнена, що той загинув на фронті, вийшла заміж за Фаддеева брата. Втрата світлиці і раптова пропажа кішки віщують загибель будинку Мотрони і її смерть. Бути може, вона й передчувала недобре: боялася пожежі, боялася блискавки, а найбільше чомусь - поїзди. Під потяг вона і попалаЕ Загибель героїні символізує жорстокість і безглуздість світу, в якому вона жила.
Спочатку розповідь називався "Не стоїть село без праведника" - з російської послове-це. Праведниця-селянка жила в оточенні недоброзичливих і корисливих колгоспників. Їх убога і нещаслива доля мало чим відрізнялася від існування табірних в'язнів. Вони жили по споконвіку заведеним порядків. Навіть після смерті Мотрони, яка зробила для всіх так багато добра, сусіди не особливо переживали, хоча і плакали, в хату йшли з дітьми, ніби на виставу. "Ті, хто вважав себе покійниці рідніше, починали плач ще з порога, а досягнувши труни, нахилялися голосити над самим обличчям покійною". Плач родичів був "свого роду політикою": у ньому кожен висловлював свої власні думки і почуття. І всі ці голосіння зводилися до того, що "у смерті її ми не винні, а щодо хати ще поговоримо!" Шкода, що добром, народним або своїм, називає мову майно наше. І його щось втрачати вважається перед людьми ганебно і нерозумно.
Оповідання "Матренин двір" неможливо читати без сліз. Ця сумна історія праведниці-селянки не художній вимисел автора. Солженіцин довіряє життя і його творця - Бога більше, ніж художнього вимислу. Тому з таким уболіванням і гордістю читається розповідь: адже залишилися ще на землі російської праведники, без яких не варто ні сіло, ні місто, ні вся земля наша.

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Різне | Твір
17.8кб. | скачати


Схожі роботи:
Солженіцин а. і. - Рецензія на розповідь а. Солженіцина
Рецензія на розповідь А Солженіцина На зламах
Рецензія на розповідь Олександра Солженіцина Матренин двір
Рецензія на розповідь А І Солженіцина Один день Івана Денисовича
Солженіцин а. і. - Архіпелаги а. і. Солженіцина
Солженіцин а. і. - Життя і творчість а. і. Солженіцина
Солженіцин а. і. - Національний характер у творах а. Солженіцина
Солженіцин а. і. - Творча робота з розповіді а. і. Солженіцина
Солженіцин а. і. - Жіночі образи у творчості а. і. Солженіцина
© Усі права захищені
написати до нас