Сміх і горе Російська ментальність у мові і в тексті

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

В. В. Колесов

Іноземця дивує глузливий характер російської людини, а здатність його до самоіронії і весела відчайдушність у відчайдушних положеннях - лякає. Але й російської людини вже з часів Івана Грозного нескінченно дивувала надута пихатість іноземних гостей, "цісарських послів" із Заходу. Ось у чому важливу розбіжність у ментальності. Про схильність росіян до жарту в самому серйозній справі говорять багато, але тільки російські письменники відзначають, що "гумор є ознака таланту" (Михайло Пришвін), що "без гумору немає розуму" (Дмитро Лихачов), що "сміх є найменша одиниця звільнення" (Тетяна Горічева), та й взагалі - "без смішного не буває і життя" (Федір Достоєвський), тому що без жарту ні говорити, ні писати не можна (Олексій Хомяков). Благоговіння перед високим і насмішка над вульгарним і низьким йдуть поруч, зауважив Микола Гоголь, і ця особливість російського характеру досить помітна. Буття і побут сплітаються в загальну нитку життя саме в момент, коли роблять вибір між ними - там, де і виникає іронія: "де розум живе не в ладу з серцем" (Георгій Федотов). На сміх треба наважитися, потрібно посметь ​​висміяти. Історики культури стверджують, що сміх - корелят страху. Звільнитися від страху можна сміхом, сльозами або гнівом. "Сміх крізь сльози", "сміх до сліз", сумний сміх ... такі поєднання невипадкові теж. Сміх і сльози пов'язані емоцією, але протилежні за результатом. У російській ментальності, кажуть нам, домінує риса: сльози, які єдині - на відміну від сміху, яким можна поділитися. Нібито тому на Заході більше нас сміються, у нас - більше плачуть в горі. Російські філософи іншої думки; практика життя - теж. Горе вбивають сміхом, тим самим зберігши у своєму підсвідомому архаїчну опозицію сміх я сльози ', сміх-надбання неба, сльози-підземного світу, сміх і сльози є метафора смерті в двох її проявах, відродження і вмирання. Сміх відрізняє людину від тварини, він розвиває другу сигнальну систему на стику образу і поняття, користуючись мовою, словом. Виконуючи важливі соціальні функції, сміх стає ознакою суспільного середовища і характеристикою її розвиненості. Щоб, пробуджуючи до життя, розвеселити казкову царівну Несмеянов (Природу), потрібні праця, кмітливість і внутрішній вогонь любові. Але міфологічних сюжетів і уривчастих історичними свідченнями ми знаємо особливості "сміхової культури" Стародавній Русі, яка описана в багатьох працях. Розглянемо етапи послідовного розвитку ідеї сміху і снехового, як вона склалася в історичній традиції російського народу. Все, що існує сьогодні, є спадщиною минулого-якщо воно закріплене в мові.

В давнину сміх народжується у словесній грі: скоморох жартує, "говорить-каже", юродивий пророкував у слові, мудрий радник вирікає несподіване. Несподіванка слова, непередбачуваність справи викликають сміх. Основне джерело сміху - не дія, а слово. Слово, яке викликає енергію дії.

Настільки ж ритуальним є подзадоріваніе противника перед сутичкою, насмішка, зла іронія, що пробуджує лють дикої сили. Не чистої енергії, але злісної сили.

"Сміх як велике звільнення" (Вишеславцев) традиційно російська проблема.

Сміх звільняє від бід і горя: "Хто сміється, той не злиться, - говорив Ключевський, - тому що сміятися значить прощати". Навіть у крайніх проявах рефлексії про сміх говорять зі страхом, як Розанов: "Сміх є взагалі негідне ставлення до життя ... Боже! - Навіть посміхнутися над життям - страшно". А над смертю?

Історія сміху повчальна. Це динаміка перетворення древніх тілесних відносин і магічних дій з річчю в єдину систему художнього тексту, тексту як коду ментальності, у кожного народу своєї. Слід тільки знімати історичні нашарування: етимологічно (відтворюється образ), історично (кристалізується поняття) і концептуально, коли виникає символ. Ми сміємося не так і зовсім не над тим, як і над чим сміялися колись.

Щасливіше ті, хто не сміється зовсім - але їм багато чого має бути для себе відкрити.

Як робив це людина минулого. Архаїчний сміх двузначен, одночасно це і осміяння, та вихваляння. Переживання сміху медіально-зворотно, сміх спрямований на самого себе, в росіян це так: не * смеят', а сміятися. Через себе самого особистість показує порушення гармонії світу, почуття і думки про світ.

Це - покаяння зовні, але без викриття Іншого. Говорити про інше означало говорити про себе як би з боку, і сутність сміху стає засобом подвоєння сущого, символічно розмежуванням реального та ідеального, щоб у слові висвітлити суть ідеї як би ззовні неї самої, показати її всебічно, впливаючи відразу не всі почуття. Саме сміх захищає від страху, рятує від гордині, допомагає об'єднатися. Цей сміх іноді дуже грубий, не тонка іронія англійця, взагалі не та іронія, "якої навчили нас Гейне і єврейство", а сміх крізь сльози або соловйовської регіт, - говорив Олександр Блок. Цей сміх не створює веселощів - але рятує від горя. Б протиставленні маркована саме горе, яке слід подолати. Це - "задумаємося" Розанова, коли "сміх до плачу доводить". Сміх осмислюється в слові, бо друга сигнальна система вербально.

Усі конкретні слова видового значення (гіпоніми) легко етімологізуются, їх внутрішній образ прозорий.

Глумітіся, знущання від глум' 'шум': 'створювати шум (ротом)' з розвитком значення в 'насміхатися, дратуючи'.

Ругатіся сходить до стародавнього кореня зі значенням 'скалити зуби, сердячись' або 'рщеріваться, бурмочучи', у давньоруській мові дієслово означав 'насміхатися, ганьблячи' (наругу).

Третє слово родинне кореня зі значенням 'кричати (на всю пащу)', але збереглося тільки в найдавніших текстах; похрітаті - 'насміхатися з презирством'; охріта, похріта - 'насмішка, сором!.

Таким чином, внутрішня форма всіх трьох коренів висловлює давнє уявлення про вискаленою пасти; як в образі у Костянтина Бальмонта: "Зу-уби-то вишкірив, ніби сме-ох здолавши-їв!" "І вовк зубоскалити, та не сміється", і тому Георгій Федотов зауважив, що знущання - сміх, який вбиває насамперед самого сміється. Це сміх негативний, злісний. Його уникали.

Але був і радісний сміх, і він висловлювався конкретно словами:

Скалітіся 'тріскатися; покриватися трещінамі'-в корені із загальним значенням' щель1. Зараз непристойно сказати "він шкіриться", надто грубо, що домашня тварина. Але це слово нейтральній за змістом, ніж хрітаті тлят ругаті, воно-сама невизначена формула сміху. Це сміх взагалі.

Іноді зустрічається інший дієслово: (о) склабіт'ся. У давнину саме він вживався особливо часто, але у поєднанні з уточнюючими відтінки сміху словами. Як правило, це гримаси крику, жалості, веселощів, скорботи, люті і подібних афектів. Осклабленіе-усмішка, але посмішка сумна. Грохотаті (або хрохотаті) - позначення нестримного реготу, який недопустимий, оскільки здатний закликати бісів. Звукоподражательное грохотаті в деяких слов'янських мовах зберегло споконвічне значення "бити ключем, клекотіла '. Заразливий гучний сміх порівнюється з клекочучих джерелом.

Інші дієслова повертають нас до образів - тріщини, щілини.

Улиснутіся - 'посміхнутися'; викликає довіру посмішка. Явна зв'язок з л'ск' 'промінь, блискавка, блиск в тріщині' (блиснули перлинні зуби - доброзичливо), але також і з коренем у значенні "лестощі ': лискаті в народних говорах до цих пір значить' лестити '. Посмішка запобігливо-улеслива.

Значення 'посміхатися' присутній і в дієслові либіт', внутрішньою формою, вихідним образок якого є уявлення про голом черепі (л'б'); либіт'ся - скелі всіма зубами подібно черепу. І сучасних російських говірках дієслово має й переносне значення 'обманювати, зникаючи' - зникає, оманлива посмішка "на всю пащу". Зовсім не посмішка.

Такі відтінки усмішки та сміху, представлені на всі випадки життя. Кожна ситуація і будь-яка зустріч має право на власний вид доброзичливого привіту, що позначався дієсловом, внутрішньою формою ознаки як би малює образ афекту. У ті часи прояви сміху просякнуті природним "речовим" сенсом сміху страхітливого або радующего. Це знак відношення до Іншого, жест, не насичений словом, який вимагає відповідної реакції в дії ж. Протиставлені сміх творчо-ритуальний, сакральний, здатний привести до порушення гармонії - і сміх нищівно войовничий, руйнівний, злобний, здатний викликати руйнування гармонії. Якщо за походженням це просто шум або мелодійний сміх (як би "згодні" і "голосні" звуки відповідно), то пізніше, наповнюючись словом, такі реакції на Іншого створюють культурну опозицію "пустотний" - "змістовне" в сміху, і пустотний (балакучість -обманне) засуджується (темний сміх, строкате). Осягнула таємницю світу розуміюча посмішка - і удаваний оскал ощерівающегося в оманливості ворога. Внутрішнє відчуття радості - і показна доброзичливість постійно протиставлені в російській підсвідомості. Це старе протиставлення образу - і іміджу, причому друге завжди позначається осуджуваних іноземним словом ('або калькою): персона, личина, імідж і т.д.

Цінується усмішка, і не всяка, а лише справжня - "це вираз, продиктоване почуттям" так ", і це" так "має світитися повно, жваво й щиро, - говорив Іван Ільїн: - нещира посмішка завжди фальшива і огидна: вона отруєна зсередини і знесилена запереченням "ні". Справжня посмішка, проте, повинна бути повноцінною - зовні, світися на обличчі, а всередині-лучась від душі ".

"Щілина" або "лягти" (байдуже що) як би розширюється в прагненні виразити в словесному образі сенс афекту. Слово диференціює сенс природного жесту, який, стаючи культурним знаком, через слово породжує ієрархію вражень від сміху. Тепер це не самі по собі жести у ставленні до конкретної речі, але саме враження від речі. Сміх у слові стає ознакою особистості, яка обрала ту чи іншу форму втілення сміху. Звідси ще одна особливість "російського сміху": самоіронія, спрямованість сміху на самого себе як на об'єкт осуду або "прикладу".

Михайло Пришвін зауважив у своєму щоденнику, що "посмішка - це єдине, чого не вистачає в Євангелії", але, з іншого боку, і "в міщанському суспільстві сміятися не можна". Такі дві крайності, область сакрального і область профанного, які не допускають чисто людської емоції. Високий і низький стилі однаково уникають сміху. Крайнощі визначені ритуалами і традиціями, в них неможливо прояв особистості, тобто свободи. Навпаки, тексти середнього стилю, які згодом стали основою літературної норми, постійно повертаються до протиставлення сміху злісного, демонів, і сміху радісного, творчого. Народна культура у високих зразках своєї творчості зберігала язичницькі (по суті) енергії "сміхового світу", але розподілила їх згідно з християнським етичним дуалізмом. Ощеренная пащу розлюченого біса і ніжна посмішка Богородиці стали символами, що увібрав у себе всі вихідні образи сміху.

Слово смЬх' в середньовічних текстах зустрічається рідко; слово високого стилю, воно пов'язане з грецьким Л, ал, гща (тобто сміх у слові). Сучасне поняття про сміх як єдиною формою прояву даного афекту виникло вже в пізньому Середньовіччі. Це завершальна стадія узагальнюючої роботи колективної свідомості: замість конкретно-чуттєвого, щоразу легко усвідомлюваного по прояву сміху, стало загальне позначення сміху, гипероним сміх. XVII століття вибухає гучними гуркотом сміху, який виявляє себе в діяннях, в літературі, в житті. Приховане народне почуття прорвалося назовні в момент, коли розколювався світ Середньовіччя. Цей порив охопив все суспільство, навіть церковників. Ніхто в XVII столітті не сміявся так, як сміявся, обурюючись і знущаючись, протопоп Аввакум. І як сміявся Петро Великий. Росія наче поверталася до тих далеких часів, коли в загальному ритуальному сміху бачили єдину можливість перетворити світ, пробуджуючи його до нового життя, прикрасити його і облагородити. Російський сміх залишився сміхом творящим, але змінився якісно. Він став зрозумілий і був усвідомлений як сила творча. Повертаючись же до нашої теми, зауважимо, що всі давні відтінки сміху так чи інакше збереглися в позначеннях сучасним дієсловом, хоча і даються, відповідно до прийнятих тепер формами, категоріально граматично. Слово сміх позначає всякий прояв радості у всіх його видозмінах, але дієслова розрізняються: сміятися вживається замість старого смеятіся, висміяти або висміяти - замість старого поохрітаті, насміхатися-замість старого ругатіся, і т.п. Перехід від конкретних образів через смислові символи до загального поняття викликав узагальнення в гіпероніму і на рівні дієслів. Сучасна думка все більше укрупнюється, у міру розвитку мови конкретності речі зникають зі свідомості і все рідше позначаються словом (причина руйнування діалектів).

Таким чином ми можемо реконструювати багато аспектів ментальне ™ Slavia Orthodoxa в їх розвитку. Це - динаміка перетворень древніх тілесних відносин, уявлень і магічних дій в єдину художню систему культурного тексту, тексту як коду ментальності, оскільки складання ментального пля свідомості йде паралельно зі складанням культурних текстів.

І природний, і культурний, і соціально забарвлений сміх спрямований на збереження ладу. Гармонію не слід порушувати, такі жести - безплідні.

Потрібен тільки творчо збудливий сміх, і 'тому необхідно відповісти на дзвінок: потрібно встигнути. "На відкрите нахабство слід відповідати мовчазним сміхом", - радив історик Василь Ключевський.

Російські філософи помітили цю рису слов'янської ментальності - здатність оцінювати все з гумористичної точки зору, доба, що ще англійці розділяють з ними цю особливість думки. Не зовсім так. У англійців гумор "тонше", в тому сенсі, що номіналісти-англійці сприймають, як смішні, конфлікти між ідеєю і словом, а їм здається, що про речі вони все знають, з речі виходять у своїх судженнях, а перевірки - через сміх - піддають не ідею у відношенні до речі, як російські, а ідею у відношенні до речі.

Російський сміх - це "взяття на себе": звернене почуття, сміх над самим собою, у проявах якого постають одночасно і я, і інший, відразу і скоморошина, і навіть юродство. Російська мова своїм змістом і структурою як би підштовхував думку на цей шлях, наприклад, у ньому довго збігалися (граматично) суб'єкт-об'єктні відносини у висловленні, що найчастіше виражено спеціальної категорією застави, а вона склалася не так вже й рано.

Сміючись над кимось (об'єкт), тут же я сам (суб'єкт) переживаю цей стан. Може бути, звідси походить почуття уразливості, яке відчуває російська людина, коли хтось інший сміється над ним, не співпереживання тугу сміху. Якусь роль зіграло і уявлення про збиральної множинності згідно відомому "принципом соборності", та і різні види сміху теж, "ситуаційні" його види, не раз педантично перераховані, - від "сміху доброго" до сміху від лоскоту.

Російський сміх - добрий. Він рятує від горя.

І в смутку-тузі відбувається "взяття на себе" - на себе звернене колективне переживання присутній і в біді. У старій російській літературі тільки суто позитивні особистості - герой і святий - наділялися особливим почуття душевного очищення в бідах-сумом, тугою і смутком. У такі хвилини, говорив Ключевський, російська жінка вдаряється в сльози, чоловік впадає в смуток ".

НЕ станемо множити приклади з текстів і словників, пов'язані з позначенням відтінки цього - спочатку почуття, потім емоції. Тонкі переходи в його переживанні постають у ланцюжку слів:

смуток як відразу: вона гризе

печаль як турбота: вона пече, пече ("печаль над смерті")

туга як сором: вона виснажує (їй те саме що і нудьга)

плач як биття (у груди): він б'є

скорбота як страшна турбота: вона висушує серце

туга як важкість (на серці): вона тягне

борошно як роздирання (серця): вона тисне.

Найновіше з цих слів - смуток, до 17 ст. воно невідомо. Невизначене відчуття дискомфорту, ще не печаль, але вже і не нудьга, а перший напад до переживання, що росте і посилюється. Грустко в народної мови те саме, то нудно. Чогось не вистачає, а от чого?

Всі інші слова стародавні, з них скорбота взагалі церковне, тоді як рівне йому за змістом народне слово туга майже зникло, залишилося лише в похідному тужити. Туга і скорбота - публічне переживання особистого горя. Ланцюжок образних осмислень конкретного переживання в його відтінках і аналітичної послідовності показує, що переживання звернуто на себе, перетворюється в особисте відчуття прикрості. Християнська культура принесла з собою звичайне для російської ментальності розподіл слів, що позначали відмінність між особистим горем і соборною бідою: горе не біда. Горе від горіти, як смуток від піч, той же зміст, з позначенням злитого психічно-культурного переживання як поступове пристосування до спіткала втрати. Біда ж, за споконвічного змістом кореня, значить клятва, присяга з примусу (дана під тиском сили). Народне бідою значить по нужді (наприклад, при голоді). Горе - переживання, біда - дія ворожих сил. У сучасному побуті майже всі ці слова залишилися, при цьому як би підвищуючи ступеня емоції, нудьга - смуток - туга - печаль - скорбота - борошно - але збирацько загальним в цьому ряду стало слово горі. Воно позначає душевне страждання, глибоку печаль, нерозділене скорботу, але одночасно і подія, що викликає такий стан духу, і загальне поняття про біду взагалі. Микола Бердяєв говорив про "екстенсивності російської душі і російської культури", в якій, дійсно, все горить і згорає. Слово горі, історично увібравши в себе відтінки інших слів семантичного ряду, стало символом і словом родового значення. Воно виражає ідею прикрощі, виплекану на безлічі блізкозначних слів.

Як і страх, і горе подолає сміх. "Сміх рятує" - вважають російські люди. Постійний інтерес російського "реаліста" (у філософському сенсі слова) до ідеї, що виходить від речі, збагачує думка і розвиває саму ідею, яка постає у різноманітних видах, багатошарово і барвисто, щоразу в іншому освітленні, сама постійно змінюючись. Подібне біфокальні зір збагачує "реаліста" новим знанням і про речі, і про ідею в діалектичному русі думки. Збагачує через особисте пізнання, а не отриманням інформації про чужий досвід через слово. Гумористичне ставлення до буття та побуту виникає в зазорі між реальним і дійсним, між річчю та ідеєю речі - саме в цьому, недоступному розуму, зазорі й крутиться уяву реаліста, здатного прийняти цей світ таким, який він насправді: смішним.

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Іноземні мови і мовознавство | Реферат
38кб. | скачати


Схожі роботи:
Російська ментал`ност у мові і в тексті
Честь і совість Російська ментал`ност у мові і в тексті
Російська ментальність
Російська ментальність у казках сучасної молоді
Ментальність мовну поведінку і національно-російська двомовність
Російська революція 1917 року і ментальність великих соціальних груп проблеми вивчення
Функціонально-семантичні особливості модальних дієслів в англійській мові в непрямій мові
Ментальність українства політичний аспект
Сміх
© Усі права захищені
написати до нас