(1868-1912)
Англійський дослідник Антарктиди. У 1901-1904 роках керував експедицією, що відкрила півострів Едуарда VII, Трансарктичні гори, шельфовий льодовик Росса, досліджував Землю Вікторії. У 1911-1912 роках керував експедицією, що досягла 18 січня 1912 Південного полюса (на 33 дні пізніше Р. Амундсена). Загинув на зворотному шляху. Роберт Фол кон Скотт народився 6 червня 1868 року. У тринадцять років Роберт стає кадетом на учбовому кораблі Британія, в п'ятнадцять мідшіпменом на Боадіше, потім на Монарху, Ровере, у двадцять молодшим лейтенантом на Амфіон. У двадцять три роки Скотт поступив в мінно-торпедного училище. У двадцять п'ять, закінчивши його, став лейтенантом, мінним офіцером на Вулкані. У 1894 році родина Роберта Фолкона втратила всього свого стану. Через три роки помер його батько, ще через рік брат. У тридцять років-лейтенант Роберт Фолкон Скотт залишився єдиною опорою для матері і чотирьох своїх сестер. Він був на хорошому рахунку у начальства вольовий, цілеспрямований морський офіцер. Але тільки через десять років після виробництва в лейтенанти він повинен був отримати наступний чин капітана 2-го рангу. Розраховувати на протекцію не доводилося. У 1898 році в Лондоні була видана тоненька брошурка Дослідження Антарктики. Заклик до посилки національної експедиції, а в червні наступного року лейтенант Скотт випадково зустрів на вулиці автора брошури Клементса Маркхема, президента Королівського географічного товариства. Маркхем повідомив йому, що готується експедиція в Антарктику. Через два дні Скотт подав рапорт про своє бажання очолити експедицію. Рік по тому він був достроково підвищений до звання капітана 2-го рангу, став начальником експедиції. Скотт не мав ні найменшого полярного досвіду. Але він був наполегливий, цілеспрямований, честолюбний, вмів командувати людьми і вмів підкорятися. Ще перед початком експедиції, в 1900 році. Скотт спеціально їздив до Норвегії, де консультувався з Фрітьофом Нансеном. Потім відвідав Німеччину, ознайомився з підготовкою антарктичної експедиції Еріха Дрігальского. Перед початком експедиції Скотт закупив у Росії два десятки їздових собак. Але перша ж спроба використовувати їх абсолютно розчарувала його. Хоча собачої вини тут не було, позначилося повна відсутність досвіду у англійців. За офіційними документами, експедиція не ставила собі за мету досягнення Південного полюса. Але про це думали і Маркхем, і Скотт. Коли скінчилася довга полярна ніч і настало літо, спроба була зроблена. Роберт Скотт, Едуард Вілсон, Ернст Шеклтон становили полюсний загін.
Їх супроводжувала допоміжна партія з 12 чоловік. На нартах допоміжної партії майорів прапор з написом: У послугах собак не потребуємо. Але полюсний загін все ж розраховував на собак іншого транспорту не було. І собача упряжка за кілька годин зуміла наздогнати допоміжну партію, яка вийшла на три дні раніше. Скотт тріумфував: З вірою в себе, в наше спорядження і в нашу собачу упряжку ми радісно дивимося вперед. Але коли, досягнувши 79-ї паралелі, допоміжна партія повернула назад, собаки відмовилися везти вантаж. Поїзд, складений з п'яти НАРТ, був перевантажений. Довелося розділити поклажу на дві частини, а потім і на три і, відповідно, кожну милю проходити двічі або тричі. Зимою собаки харчувалися спеціальними сухарями з Пемікан (виготовленими для собак кращими фірмами Англії), але в санному подорожі за порадою якогось знавця їх перевели на дієту з мороженої риби, яка виявилася втраченою. Собаки слабшали з кожним днем. Через п'ять тижнів одна за одною стали вмирати ... М'ясо загиблих або убитих собак вже не могло підтримати сили живих. Вранці, впрягаючи в нарти, собак найчастіше доводилося підтримувати від слабості у них тремтіли ноги. За день вдавалося пройти чотири, потім тільки дві милі. Пайок людей скоротився до півтора фунтів в день, і відчуття голоду не покидало їх. Всі страждали від сніжної сліпоти, Уілсон, дотримуючись за нарти, часом брів з зав'язаними очима. У Шеклтона з'явилися перші ознаки цинги. 1 січня, досягнувши широти 82 ° 17, вони повернули назад. Вітер став попутним, і вони поставили імпровізований вітрило. Але швидкість різко зросла тільки тоді, коли мандрівники остаточно "відмовилися від допомоги собак. За цей день вони пройшли десять миль. Залишилися ще в живих собаки боялися поруч. Але собачий корм на нартах був зайвим вантажем, і 13 січня вбили останніх. Шеклтон слабшав, він кашляв, отхаркиваться кров'ю. Тепер він вже не допомагав тягти сани, не брав участі в табірних роботах. Іноді його навіть садили або укладали на сани. У Скотта і Вілсона теж були явні ознаки цинги. Всі вони тяглися з останніх сил ... Того рік вивільнити судно з льодового полону не вдалося, довелося залишитися на повторну зимівлю. І навесні Скотт очолив новий санне подорож у глиб Землі Вікторії. Цього разу без собак, впряглися в лямки, вони пройшли за 59 днів 725 миль. Майже по тринадцять миль на добу, а бувало й по тридцять! Як писав Скотт, вони розвинули швидкість настолькоблізкую до швидкості польоту, наскільки це можливо для санній партії.
Провівши в Антарктиді дві зими, англійська експедиція повернулася на батьківщину з тріумфом. Дванадцять об'ємистих томів стали її підсумком метеорологічні, гідрологічні, біологічні, магнітні спостереження, роботи з фізичної географії, геології Антарктиди. Англійці досліджували шельфовий льодовик Рофан, внутрішні частини Землі Вікторії. Скотт як начальник експедиції заслужив загальну повагу за рішучість коли пробивався на судні до берега Антарктиди, за м'якість під час зимівлі і, нарешті, за особисту мужність. Він отримав золоті медалі від географічних Товариств Англії, Америки, Данії, Швеції. Географічне товариство Росії обрало його своїм почесним членом. Скотт був підвищений до звання капітана 1-го рангу. Англійський король запросив його погостювати кілька днів у своїй резиденції і вручив йому орден Вікторії. До честі Скотта, всі похвали на свою адресу він відносив на рахунок експедиції в цілому. Антарктична експедиція це не спектакль одного, двох чи навіть десяти акторів. Вона вимагає активної участі всіх ... мені видається, що немає причини особливо виділяти мою персону. Скотт визнавав: Ми були жахливо неосвічені: не знали, скільки брати з собою продовольства і яке саме, як готувати на наших печах, як розбивати намети і навіть як одягатися. Спорядження нас зовсім не було випробувано, і в умовах загального невігластва особливо відчувалася відсутність системи в усьому. Коли Скотт читав першу публічну лекцію в Альберт-холі, тут зібралося близько семи тисяч членів і гостей Королівської академії, Королівського географічного товариства. А на прикрашеній прапорами трибуні розмістилася вся команда Діскавері "! Він отримав звання капітана 1-го рангу, служив деякий час помічником начальника військово-морської розвідки, командував лінкорами Вікторіес, Альбемерлен. Йому було тридцять сім, коли він познайомився з молодою художницею, скульптором Кетлін Брюс і полюбив її. Через два роки зважився просити її руки. За словами біографа, Кетлін володіла ясним логічним розумом, відкритим і щирим характером, була абсолютно вільна від претензійності і надмірних потреб: не виносила косметики, коштовностей і дорогих туалетів. 2 вересня 1908 вони обвінчалися, а 14 вересня 1909 у них народився син. Його назвали Пітером на честь Пітера Пена, героя книжки Дж. Баррі одного Скотта. Своє майбутнє Скотт уже назавжди пов'язав з Антарктидою. Напередодні народження сина, 13 вересня 1909 року, він оголосив про організації нової антарктичної експедиції. Головною метою, сказав Скотт, є досягнення Південного полюса, з тим щоб честь цього звершення дісталася Британської імперії.
У вересні 1909 року Фредерік Кук і Роберт Пірі майже одночасно заявили, що Північний полюс підкорений. Але залишався ще інший полюс Південний. Влітку того ж 1909 року з Антарктиди повернувся Ернст Генрі Шеклтон, колишній супутник Скотта. Його спроба досягти полюс закінчилася невдачею, хоча експедиція просунулася до рекордної широти 88 * 23. До полюса залишалося 179 кілометрів! У жовтні, вже почавши збір коштів на організацію експедиції, Роберт Скотт виступав у резиденції лондонського лорд-мера. Газета Таймс повідомлялось: Питання було поставлено так: чи бажають наші співвітчизники, щоб британський підданий першим досяг Південного полюса? Про свій намір підкорити Південний полюс заявляли також Роберт Пірі, а потім Руал Амундсен Пірі так і не зміг зібрати грошей на організацію експедиції. І Амундсен ставав головним конкурентом. Вже в Антарктиді з'ясувалося, що Амундсен влаштував свою базу на щельфовом льодовику Росса, всього в декількох сотнях кілометрів від мису Еванс, місця зимівлі англійців. Скотт записує в щоденнику: ... всього розумніше і коректніше буде і далі поступати так, як намічено мною ... йти своїм шляхом і трудитися в міру сил, не виявляючи ні страху, ні збентеження. Не підлягає сумніву, що, план Амундсена є серйозною загрозою нашому. Амундсен знаходиться на 60 миль ближче до полюса, ніж ми. Ніколи я не думав, щоб він міг благополучно доставити на Бар'єр стільки собак. У Амундсена 120 собак. У Скотта три мототягача, 19 низькорослих, але витривалих маньчжурських конячок і 35 їздових собак. Але один тягач затонув при розвантаженні, а восени і взимку загинули з різних причин дев'ять коней і десяток собак. План експедиції склався давно. Спочатку шельфовий льодовик Росса, 700 кілометрів. Потім між широтами 83,5''і 85,5 ° чекає важкий підйом на висоту більше трьох тисяч метрів по розтину тріщинами льодовику Бірдмора. А далі, ймовірно до самого полюса, високогірне крижане плато. Ще півтисячі кілометрів. Весь шлях до полюса і назад становив близько трьох тисяч кілометрів. Скотт розраховував витратити на нього близько 145 діб. Мототягачі повинні були доставити вантажі для складу на широту 80 ° 30''. Передбачалося, що коні і собаки зможуть довезти більшу частину необхідних вантажів принаймні до льодовика Бірдмора. У шлях він виступив 2 листопада 1911. Капітану Скотту нелегко керувати своїм безладним флотом. Сильні коні працюють з неповним віддачею, на кілька годин менше, ніж слабкі. Собачі упряжки за пару годин легко пробігають ті 10 миль, які коні долають за день.
Колишня моторна партія, дотягне свій вантаж до вказаної в інструкції широти 80 ° 30, шість днів змушена чекати підходу основної групи і нових вказівок. Непоправна втрата часу! 21 листопада всі три групи наконец.соедінілісь. Моторні сани довелося кинути, поні перебили за 83-ю паралеллю, коли вийшов весь фураж. Незабаром у 84 ° були відправлені назад собачі упряжки, і англійці самі тягли важко навантажені сани. За 85 ° Скотт наказав повернутися чотирьом учасникам експедиції. 3 січня на широті 87 ° 30''Скотт оголошує своє рішення. Троє завтра повертаються. До полюса підуть п'ятеро: бакалавр медицини, лікар Едвард Вілсон, квартирмейстер Едгар Еванс, капітан драгунського полку Лоуренс Отс, лейтенант корпусу морської піхоти Генрі Боуерс і сам Скотт. Вирішальний кидок до полюса нагорода. Троє повертаються жахливо засмучені. Бідний Крін розплакався, записує Скотт. Перші дні їм сильно заважають поперечні заструги. Здається, навколо море гострих, мерзлих хвиль. Температура постійно тримається близько мінус 30 °, заструги покриті щетиною гострих крижаних кристалів, і сани зовсім не пересуваються по цій крижаній щетині. Тепер ми робимо трохи більше 1 / 4 милі на годину, і це результат великих зусиль. 9 січня позаду рекордна широта Шеклтона. Година за годиною, день задньому вони налягають на лямки. Жахливо важко йти ... як видно, щоб дійти туди і звідти, потрібно відчайдушний напруга сил ... До полюса близько 74 миль. Витримаємо ми ще сім днів? Диться вкрай. З нас ніхто ніколи не відчував такого каторги. 13 січня досягнута широта 89 ° 9. До полюса 51 миля. Якщо і не дійдемо, то будемо біса близько від нього. Коли до полюса було всього кілька кілометрів. Скотт заніс у щоденник наступний запис: ... розгледіли чорну крапку попереду ... [Опинилася] чорним прапором, прив'язаним до полоз від саней. Тут же поблизу були видно залишки табору ... Норвежці нас випередили. Вони першими досягли полюса. Жахливе розчарування! 18 січня англійці знайшли намет, а в ній кілька кинутих інструментів, три мішки з безладною колекцією рукавиць і шкарпеток і записку на ім'я капітана Скотта від Амундсена з проханням доставити від нього листа норвезькому королю. Англійці сфотографували і замалювали намет, у полюса поставили англійський прапор, сфотографувалися і пустилися в дорогу назад. Жахливе розчарування! Мені боляче за моїх вірних товаришів. Коротке сумне торжество на полюсі: До нашого звичайного меню ми додали по паличці шоколаду і по цигарці. Попереду зворотний шлях, півтори тисячі кілометрів.
Боротьба буде відчайдушна. Питається, чи вдасться перемогти? записує Скотт. З перших же днів у його щоденнику з'являються тривожні нотки. У Отса постійно мерзнуть ноги. Вілсон мучиться з очима сніжна сліпота. Еванс ще по дорозі до полюса сильно порізав руку при переробці саней, до того ж у нього обморожені пальці рук і ніс. Вони не можуть дозволити собі ні дня відпочинку тільки крокувати і крокувати. Дев'ять, десять, дванадцять годин на день. Запасу продуктів на черговому складі вистачає лише на те, щоб дійти до наступного. День-другий затримки, і весь загін опиниться на межі загибелі ... Вдень 17 лютого, коли зробили привал, Еванс далеко відстав. Я перший підійшов до нього. Вид бідолахи мене чимало злякав. Еванс стояв на колінах. Одяг його був у безладді, руки оголені й обморожені, очі дикі. На питання, що з ним, Еванс відповів, запинаючись, що не знає, але думає, що був непритомність. Ми підняли його на ноги. Через кожні два-три кроки він знову падав. Всі ознаки повної знемоги ... Еванс помер, не приходячи до тями. Тепер четверо бредуть по нескінченній білої пустелі. Можна трохи збільшити щоденні раціони, але поспішати треба, як і раніше. Нова біда паливо. Банки з гасом, які лежать на складах, чомусь виявляються напівпорожніми. Палива ледь вистачає на приготування їжі. Не можна підігріти навіть зайву кухоль води, і часто вони гризуть мерзлий пемікан. Взуття не просихає, безнадійно змерзається за ніч. Вранці вони з труднощами натягують її на ноги, півтора-два години йде тільки на те, щоб взутися. Тепер навіть вдень, на ходу вони мерзнуть. Вітер, здається, пронизує наскрізь. Скінчилося антарктичне літо. Насувається зима. Мороз досягає 30 40 градусів. Поверхня льодовика покрита тонким шаром шорстких кристалів. Вітер попутний, сильний, але вони часом навіть не в змозі зрушити сани. При низьких температурах сніг, як пісок ... Дванадцять миль в день, потім одинадцять, шість, п'ять з половиною. П'ятницю, 16 березня або субота, 17. Втратив рахунок числах ... Життя наше чиста трагедія. Третього дня за сніданком бідний Отс оголосив, що далі йти не може, і запропонував нам залишити його, уклавши в спальний мішок. Цього ми зробити не могли і вмовили його піти з нами після сніданку. Незважаючи на нестерпний біль, він кріпився, ми зробили ще кілька миль. До ночі йому стало гірше. Ми знали, що це кінець ... Кінець же був ось який: Отс проспав попередню ніч, сподіваючись не прокинутися, однак вранці прокинувся. Це було вчора. Була заметіль. Він сказав: Піду пройдуся. Може бути, не скоро повернуся. Він вийшов в заметіль, і ми його більше не бачили.
Ми знали, що бідний Отс йде на смерть, і відмовляли його, але в той же час усвідомлювали, що він чинить як благородна людина і англійський джентльмен. Ми всі сподіваємося так само зустріти кінець, а до кінця, безсумнівно, недалеко ... До вечора 19 березня до великого, закладеного ще восени складу однієї тонни залишалося всього 11 миль два десятки кілометрів. У всіх обморожені ноги, сам Скотт записує в щоденнику: Краще, на що я тепер можу сподіватися, це ампутація ноги, але не пошириться гангрена ось питання. Останні три лаконічні запису: Середа, 21 березня. Вчора весь день пролежали через лютої завірюхи. Остання надія: Уїлсон і Боуерс сьогодні підуть на склад за паливом. Четвер, 22 березня. Заметіль не вгамовується. Уїлсон і Боуерс не могли йти. Завтра залишається остання можливість. Палива ні, їжі залишилося на один чи на два. Повинно бути, кінець близький. Вирішили дочекатися природного кінця. Підемо з речами або без них і помремо в дорозі. Четвер, 29 Березень. З 21-го числа лютував безперервний шторм. Кожен день ми були готові йти (до складу всього 11 миль), але немає можливості вийти з намету, так несе і крутить сніг. Не думаю, щоб ми тепер могли ще на щось сподіватися. Витримаємо до кінця. Ми, зрозуміло, всі слабшаємо, і кінець не може бути далекий. Шкода, але не думаю, щоб я був у стані ще писати. Нижче підпис. Почерк, здається, зовсім не змінився: Р. Скотт Вісім місяців по тому спеціальна рятувальна партія знайшла напівзасипаних снігом намет, знайшла їх тіла. Ми відшукали всі їх спорядження, писав доктор Аткінсон, і відкопали з-під снігу сани з поклажею. Серед речей було 35 фунтів дуже цінних геологічних зразків, зібраних на моренах льодовика Бірдмора. На прохання доктора Уїлсона вони не розлучалися з цією колекцією до самого кінця, навіть коли загибель дивилася їм в очі, хоча знали, що ці зразки сильно збільшують вагу того вантажу, який їм доводилося тягнути за собою. Коли все було зібрано, ми покрили тіла зовнішнім полотнищем намети і прочитали похоронну службу. Потім аж до наступного дня займалися будівництвом над ними величезного гурія. Цей гурій був закінчений на наступний ранок, і на ньому поставлений грубий хрест, зроблений із двох лиж ... Самотні у своїй величі, вони будуть лежати, не піддаючись тілесному розкладанню, в найбільш відповідною для себе могилі на світі. Тепер, звичайно, і гурій, і хрест давно вже пішли під сніг. Їх тіла лежать у товщі льодовика Антарктиди. А на мисі Хатини, на вершині пагорба Наглядової, встановлений девятіфутовий хрест з австралійського червоного дерева.
На ньому п'ять прізвищ, нижче, як епітафія, рядок англійського поета. По-російськи вона звучить так: Боротися і шукати, знайти і не здаватися. Амундсен пізніше скаже: Ніхто краще за мене не може віддати належне геройською відвазі наших мужніх англійських суперників, так як ми краще за всіх здатні оцінити грізні небезпеки цього підприємства. Мужності, твердості, сили їм було не позичати. У своїй передсмертній записці Послання суспільству Роберт Скотт каже: Причини катастрофи не викликані недоліками організації, але невезінням в тих ризикованих підприємствах, які довелося робити.