Бібіков М. В.
Російсько-візантійські договори, будучи найдавнішими дипломатичними актами древньої Русі, в цьому сенсі не є, звичайно, в строгому сенсі "візантійськими джерелами" з історії Русі. Однак детальний текстологічний, дипломатичний і правовий аналіз [1] показав, що тексти дипломатичного протоколу, актових та юридичних формул, збережені в давньоруських версіях трьох останніх договорів (в 907 р. не було, по всій видимості, вироблено реального документа з необхідним набором дипломатичних атрибутів , але було укладено лише загальна угода), є або перекладами класичних візантійських канцелярських стереотипів, відомих за збереженими грецьким справжнім актам, або парафразою пам'яток візантійського права.
Всі три текстуально відомих договору дійшли до нас в давньоруській версії, зазначеної деякими русизмами, проте всі вони мають візантійські дипломатичні прототипи. Тексти, що збереглися є перекладами, зробленими з автентичних (тобто володіли силою оригіналу) копій актів із спеціальних копійних книг.
Договори з Візантією слід вважати найдавнішими письмовими джерелами російської державності. Разом з тим, будучи міжнародними договірними актами, вони зафіксували норми міжнародного права, а також правові норми договірних сторін, що означає залучення кожної з них в орбіту другий культурно-юридичної традиції. До норм міжнародного права можна віднести ті статті російсько-візантійських договорів, аналоги яких виявляються в текстах низки інших договорів Візантії. Це відноситься до обмеження терміну перебування іноземців в Константинополі, відзначеному угодами 907 і 944 рр.., До норм берегового права, відображених у договорі 911 р. Аналогом положень того ж тексту про швидких рабів можуть бути пункти візантійсько-болгарських угод. Обмеження на вивезення шовку, зафіксоване в договорі 944 р., також було характерно для юридичних документів того часу, причому не тільки Візантії.
Візантійські дипломатичні угоди включали в себе пункти про термах (лазнях), подібні з відповідними умовами договору 907 р. Нарешті, міжнародною нормою є зазначені текстом 944 р. протокольні вимоги наявності печаток у послів і купців.
Дипломатичне оформлення російсько-візантійських договорів, як неодноразово наголошувалося дослідниками, багато в чому зобов'язана візантійському канцелярському протоколу. Тому важливо узагальнити відображені в текстах грецькі протокольні і юридичні норми, канцелярські та дипломатичні стереотипи, норми, інститути. До них відноситься звичайне для візантійських актів згадка співправителів поряд з правлячим монархом: Льва, Олександра та Костянтина в договорі 911 р., Романа, Костянтина і Стефана в договорі 944 р., Іоанна Цимісхія, Василя і Костянтина в договорі 971 р. Ця особливість була чужа як літописним текстам, так і коротким візантійським хроніками, будучи елементом формуляра офіційних документів.
Визначальний вплив візантійських норм позначилося у вико ¬ користуванні візантійських вагових та грошових заходів, літр, в тексті 911 р., а також візантійської системи літочислення і датування акту в договорах 911 і 944 рр.., Індіктовой датування договору 971 р. Ціна раба в договорі як 911 р., так і 944 р. (удвічі менша) близька до вилки середньої ціни невільника у Візантії. Виявляється за договором Ігоря перевагу рангу послів над рангом купців відповідає даним трактату Костянтина Багрянородного "Про церемонії", де виплати в столиці послам вдвічі перевершують купецькі. Вимога третього пункту того ж договору про необхідність спеціальної реєстрації іноземних торговців, які прибувають до Константинополя, знаходить своє підтвердження в "Книзі єпарха", а в наступному параграфі цього документа відображений візантійський звичай викупу полонених за шовкові тканини. Деякі визначення розглянутих договорів порівнянні з положеннями юридичних пам'яток.
Можна вказати і слов'янські кальки з грецьких типових для візантійської дипломатії формул. У договорах "цісарем чоловік" передає найменування візантійської придворної посади василіка. Формула договору 911 р. - "одно другаго свещанія" - автентичний примірник, дублікат офіційного актового тексту. "По першому убо слову" - звичайне грецьке вступ документів; "суть яко понеже" можна порівняти з аналогічною фразою відомого Византин-перського світу 562 р., текст якого збережений у фрагментах "Історії" Менандра протектора.
Але поряд з цим, дуже характерні зафіксовані в текстах договорів терміни і поняття, що суперечать візантійському соціально-політичному і конфесійною етикету. Це категорія "цісарі", що позначає в договорі 907 р. аж ніяк не титул цісаря (що стоїть в ієрархії, зрозуміло, нижче імператора), а самого василевса. Те ж можна сказати і про вживання загальнослов'янської етноніма "греки", до певної міри принизливій для "ромеїв"-візантійців. "Боярьство" в тому ж договорі 907 р. - теж категорія не з візантійського понятійно-культурного кола. Відображенням давньоруських реалій є і клятва на зброї в договорі 911 р., а також, зрозуміло, і клятва Перуном. Передбачена договором Олега передача майна вбивці у разі його втечі найближчого родича вбитого не знаходить аналогій у візантійському праві. Дослідниками відзначалася й незастосовність епітета "Богонатхненний" до візантійського імператора, як це зроблено в договорі 971 р.
Виявлені паралелі як юридичних норм російсько-візантійських договорів з нормами візантійських юридичних текстів, перш за все Х ст., Так і протокольних форм є важливим датуючих моментом, що суперечить гіпотезі про пізнє походження текстів договорів, синхронному часу написання "Повісті временних літ", у складі якої договори дійшли до нас.
Облік візантійської концепції політичної ієрархії в мі ¬ ре і дипломатичної практики імперії в стосунках з іншими державами допомагає оцінити російсько-візантійські договори і взаємини обох держав. Принципи і методи візантійської дипломатії у взаєминах з "Варварка" державами включали в себе, перш за все, встановлення міждержавних договірних відносин, що вводили міжнародну політику в правове русло, теоретично перешкоджали здійсненню несподіваних набігів, розгрому міст, надання військового тиску.
Саме такою була політика Імперії в попередній X століття період по відношенню до традиційно небезпечним для себе партнерам-супротивникам - на сході, в Малій Азії, і на півночі, в Подунав'я.
Особливість зовнішньополітичного становища Візантії в X ст. обумовлювалася військовим тиском на неї з двох традиційно небезпечних напрямків - зі сходу і півночі. На сході в цей час велися війни з арабами, морськими піратами.
На півночі Імперії, крім складних взаємин з Болгарським царством, які стали за царя Симеона могутнім чинником міжнародних взаємин у регіоні, новим контрагентом зовнішньої політики Візантії вже з другої половини IX ст. стає розвивається і міцніюче Давньоруська держава.
Міжнародно-політична концепція Візантії, її відносини з іншими країнами і народами, в тому числі і з Руссю, була обумовлена традиціоналізмом ідеологічних установок. Вони полягали в римському імперському универсалізмі, в елліністичному протиставленні греків і "варварів", у християнському екуменізм з ідеєю загальної церкви і в біблійному уявленні про обраному народі, сочетавшейся з візантійською ідеєю самодержавства. Одночасно не можна не відзначити дивовижну пластичність і гнучкість візантійської дипломатії в балансуванні між традиційною теорією і урахуванням політичних реалій сучасності [2].
Важливим фактором розподілу свого впливу на навколишній світ Візантія вважала християнство. Причому, віра і церква були не тільки фактором духовного, культурного взаємодії, але і мірою вирішення політичних конфліктів. Так, активність константинопольського патріарха Миколи Містика, тонкість політичної гри в Византин-болгарських відносинах початку Х ст. спонукали зупинити наміри Симеона сісти на візантійський престол у Константинополі з допомогою військової сили, але, разом з тим, здобути почесне в світовий "табелі про ранги" східноєвропейських держав Середньовіччя титул василевса болгар, ставши, як би рівний з василевсом ромеїв - візантійським імператором. У світовій християнської ойкумени центром залишалася столиця на Босфорі, а головою православного світу сприймався імператор ромеїв. У зв'язку з цим характерно, що знову християнізовані Візантією народи ставали в положення як би духовних дітей; саме як до духовного сина звертається в офіційному листуванні до болгарського царя Симеона його візантійський кореспондент. Однак церковна дипломатія Візантії, як показав Д. Оболенський, була надзвичайно гнучкою: вчений пише про російсько-візантійському угоді, спеціально регулював призначення глави російської церкви [3]. Д. Закітінос [4] - взагалі схильний, правда, вважати, що православна церква спочатку ніколи не була справою національним, однак і він визнає важливу роль "церковної дипломатії" у Візантії.
Іншим засобом дипломатичного вирішення проблем, постійно і активно використовуються Візантією, були грошові виплати контрагентам, - у вигляді подарунків, данини, одноразових виплат. Візантійці були впевнені в тому, що все на землі, - в тому числі і в державній та міжнародній сферах, не кажучи вже про людський індивідуумі, будь він ремісник або емір або вождь сусідньої країни, - має свою ціну. З іншого боку, лояльність по відношенню до Імперії, - така ж річ, теж стоїть певних, і чималих, витрат. Відповідно до цього, навіть очевидні виплати, вирвані у Візантії зброєю у вигляді данини, розглядалися як благодійні дарування василевса, обдаровує партнера в обмін на його певні обов'язки.
Використання символіки ритуалу і великого престижного значення візантійської титулатурі - також один з методів візантійської дипломатії, відбитий і в російсько-візантійських договорах. Вперше Карл Великий у 812 р. був названий у Візантії імператором. Про прийняття Симеоном Болгарським в 913 р. титулу василевса Болгарії уке говорилося; Стефан Душан також знайде титул василевса і автократора Сербії і Романії. Д. Оболенський припускав, що це торкнулося і київського князя Володимира у 989 р. Іноземні принци, князі, спадкоємці престолу, просто видні політики і воєначальники також отримували, вступивши в контакт з Імперією, відповідні візантійські придворні титули: вони ставали кесарями, Патрік, севастократоров , ексусіастамі, магістрами, протоспафаріямі і т.д.
Не можна сказати, що візантійцям було взагалі чуже сприйняття іноземних політичних реалій, - чи то в етноніміці (загальновідомо візантійське пристрасть із архаїчним назвами племен і народів), або в титулатурі. Навпаки: у візантійських документах ми зустрічаємо і справжні termini technici або їх візантійські кальки.
Проте включення держави у візантійську "екуменічну" культурно-історичну спільність зберігало політичний і правовий суверенітет і незалежність держав-союзників. Але й тут візантійської дипломатією була вироблена тонка градація категорій для позначення політичних союзів, що включає як ідею обов'язковості у виконанні пунктів договору, так і відносини васальної залежності від імператора, навіть якщо вона була суто номінальною.
Поряд з символікою титулатури та дипломатичного етикету, дуже важливе місце у відносинах з чужоземцями приділялася церемоніям прийомів, урочистих обідів, офіційних і неофіційних розмов. Ритуал подібних цілих вистав був строго диференційований залежно від рангу гостя, послідовність "мізансцен" досконально розписувалася в керівництві по прийомам послів і режисерувати. Прекрасним зразком такого пам'ятника, особливо для досліджуваного періоду, є трактат "Про церемонії візантійського двору" - обряднік, авторство якого відносили до останнього часу до імператора Костянтина VII Багрянородного [5]. У книзі наводяться приклади організації прийомів різних іноземних послів; саме завдяки цьому твору ми так детально знаємо обставини посольства княгині Ольги. Зверталася увага на естетичне, емоційний вплив на гостей побаченого у візантійській столиці. З цією метою демонструвалися імператорські і церковні скарби, пам'ятники мистецтва, коштовності. Цій же меті служили і багаті, часто приголомшливі подарунки візитерам, піднесення яких супроводжувалося особливим ритуалом.
Сакральна важливість церемоній, увагу до кожного слова і навіть жесту, руху, місцезнаходженням під час прийомів у візантійській дипломатичній практиці позначилася в тому, що центральними фігурами імператорського відомства міжнародних відносин були посадові особи високого рангу: поряд з Логофетом Дром, - магістр оффікіев і магістр церемоній . Більше того: не зовсім, правда, ясні функції певних чиновників, чиє найменування, однак, вказує на їх безпосередню участь у візантійській політиці по відношенню до іноземців. Мається на увазі "начальник відомства варварів". Для вивчення актових міжнародних матеріалів важливі свідоцтва про функціонування особливого бюро, чи архіву, що стосувалося справ іноземців - "варварів". Відомий і "хартуларій варварів": не в його чи архівах могли зберігатися і досліджуване російсько-візантійські договори?
Те, що саме для Візантії дані договори мали насамперед реальне юридичне значенні, уже зазначалося в літературі. Навпаки, вивчення С. Франкліном функції письмових актів у ще тільки складалася канцелярської системі Давньої Русі показало першорядне значення саме символічного ритуалу дотримання вірності досягнутому договором. Аналогом цього явища можуть служити грекомовні друку Стародавньої Русі, основна частина яких датується, починаючи з XI ст., Але Д. Шепард обгрунтував датування однієї з них серединою Х ст., Зв'язавши її знаходження з функціонуванням статей російсько-візантійського договору 944 р., що обумовлюють необхідність використання печаток у двосторонніх посольських і купецьких відносинах. Однак для Стародавньої Русі на початковому етапі її дипломатичної практики велике значення мали ритуальні церемонії (типу відомого пізніше "Хрещеного цілування"), що закріплюють - часто усні - договори з партнерами. Канцелярсько-юридичне оформлення акта було справою візантійської сторони.
Однак не слід спрощувати розуміння принципів і методів візантійської дипломатії. Д. Оболенський підкреслює її характерний дуалізм: це завжди було поєднання консерватизму мислення і чуйною гнучкості в практиці, гордовитої гордості і широти гостинності, агресивного імперіалізму і політичного благородства. Особливе значення обліку співвідношення між політико-ідеологічної фікцією, що використовувалася Візантією, і реальністю військово-політичних планів, що стоять перед правителями стає могутнього Давньоруської держави, висувається на перший план при аналізі російсько-візантійських взаємин.
Вся історія російсько-візантійських відносин після першого великого військового конфлікту в 860 р. і, ймовірно, перших кроків до християнізації Русі, - це історія воєн і перемир'я, конфліктів і союзів, укладання шлюбних контрактів і ведення прихованих воєн без зброї, що виражався в організації дипломатичної ізоляції, протокольних приниження, у проведенні політики "розділяй і володарюй".
Вивчення російсько-візантійського договору 907 р. ускладнюється не тільки відсутністю оригінального тексту, але і, як вважається дотепер, мовчанням візантійських джерел про самому поході Олега на Царгород. Докладних свідоцтв про похід в історіографічних творах дійсно немає. Правда, часом ок. 905 р. ми можемо датувати згадка про "скіфських човнах" в морському трактаті, що приписується традицією імператору Льву VI (886-912 рр..), "Навмахіка" [6]. В іншому трактаті Лева - "Тактика" згадуються битви на море з флотом арабів і росів [7]. Чи існує якийсь зв'язок цих ремарок з походом Олега?
Приблизно до цього часу відноситься і повідомлення хроніки Псевдо-Симеона (остання третина Х ст.) Про участь росів у війні Візантії проти арабського флоту Лева Тріполітанська. Про росах, що відносяться в іншому випадку тим же автором до "франкам", тобто, у світлі сказаного вище, до скандинавів, говориться: "Роси, або ще дроміти, отримали своє ім'я від якогось могутнього Роса, після того, як їм вдалося уникнути наслідків того, що звіщали про них оракули, завдяки якомусь застереженню або божественного осяяння того, хто панував над ними. дроміти вони називалися тому, що могли швидко рухатися (бегать. - Авт.) "[8].
У згадуваному вождя деякі коментатори тексту готові бачити князя Олега. Щоправда, весь цей фрагмент Псевдо-Симеона являє собою складну контамінацію ледь не з елліністичних географічними трактатами [9], що ускладнює його історичну інтерпретацію. Однак повністю відкидати на цій підставі достовірність свідчень хроніки Псевдо-Симеона було б поспішно: візантійська історична традиція знає чимало випадків опису реальних подій середньовічної історії, використовуючи (часом майже дослівно) античні тексти з розповідями про війни, облог або епідеміях [10].
Самий повний і докладний текст російсько-візантійської угоди представляє нам договір князя Ігоря 944 р. Висновок даного акту було наслідком військового конфлікту між Руссю і Візантією, що завершився укладенням перемир'я і дипломатичними переговорами. Візантійські хроніки, поряд з "Повістю минулих літ", записками Ліудпранда Кремонського і арабським письменником ал-Мас'уді, зберегли свідоцтва про похід Русі на Константинополь, що почався 11 червня 941 р. Полиці росів приголомшили візантійців, ведучи успішні бойові дії і спустошуючи околиці столиці і прилеглі острови і передмістя. 15 вересня вони пустилися в зворотне плавання, в ході якого зазнали поразки в новій битві. Про це повідомляють дві інші хроніки Х ст.: Продовжувача Феофана та Псевдо-Симеона. Продовжувач Феофана так розповідає про події 941 р.:
"Одинадцятого червня чотирнадцятий індикта на десяти тисячах суден припливли до Константинополя роси, яких називають також дроміти, відбуваються ж вони з племені франків. Проти них з усіма дромонах і трієра, які тільки опинилися в місті, був відправлений патрикій. Він спорядив і привів в порядок флот, зміцнив себе постом і сльозами і приготувався битися з росами. Коли роси наблизилися і підійшли до Фарос (Фарос називається спорудження, на якому горить вогонь, вказуючий шлях йде в ночі), патрикій, що розташувався біля входу в Евксинський понт (він названий "гостинним "по протилежності, бо був перш ворожий для гостей з-за постійних нападів тамтешніх розбійників; їх, проте, як розповідають, знищив Геракл, і отримали безпеку мандрівники перейменували понт в" гостинний "), несподівано напав на них на Ієронім, що отримав таку назву з-за святилища, спорудженого аргонавтами під час походу. Першим вийшов на своєму дромони патрикій розсіяв стрій кораблів росів, безліч їх спалив вогнем, інші ж змусив утікати. вийшли слідом за ним інші дромони і трієри довершили розгром, багато кораблів потопили разом з командою , багатьох убили, а ще більше взяли живими. Уцілілі попливли до східного берега, до Згорю (місце на Віфінській узбережжі. - Авт.). І був посланий тоді по суші їм навперейми з стратигів патрикій Варда Фока з вершниками і добірними воїнами. Роси відправили було в Віфінію неабиякий загін, щоб запастися провіантом і всім необхідним, по Варда Фока цей загін наздогнав, розбив ущент, змусив утікати і вбив його воїнів. Прийшов туди на чолі всього східного війська і найрозумніший доместик схол Іоанн Куркуас, який, з'являючись то там , то тут, чимало вбив відірвалися від своїх ворогів, і відступили роси в страху перед його натиском, не наважуючись більше залишати свої судна і здійснювати вилазки. Багато злодіянь скоїли роси до підходу ромейського війська: зрадили вогню узбережжі Стіна (тобто Босфора. - Авт.), а з полонених одних розпинали на хресті, інших вбивали в землю, третіх ставили мішенями і розстрілювали з луків. полоненим ж зі священицького стану вони зв'язали за спиною руки і вганяли їм у голову залізні цвяхи. Чимало вони спалили і святих храмів . Однак насувалася зима, у росів закінчувалося продовольство, вони боялися наступаючого війська доместика схол Куркуаса, її розуму і кмітливості, не менше побоювалися і морських битв і майстерних маневрів патрикія Феофана і тому вирішили повернутися додому. Намагаючись пройти непомітно для флоту, вони у вересні п'ятнадцятий індикта вночі пустилися у плавання до фракійському березі, але були зустрінуті згаданим патрикієм Феофаном і не вміли сховатися від його невсипущої і доблесної душі. Негайно ж зав'язується другий бій. І безліч кораблів пустив на дно, і багатьох росів вбив згаданий чоловік. Лише небагатьом вдалося врятуватися на своїх суднах, підійти до узбережжя кили і бігти з настанням ночі. Патрикій ж Феофан, який повернувся з перемогою і великими трофеями, був прийнятий з честю і пишністю і шанований саном паракимомена "[11].
Автор хроніки продовжувача Феофана називає росів "дроміти" і вказує на їх "франкское", тобто західноєвропейське, походження.
Останній з відомих по російським літописам договір Русі та Візантії пов'язаний з підсумками війни князя Святослава у візантійських дунайських провінціях в 970-971 рр.. Найбільш повну інформацію про перебіг цих подій ми черпаємо з "Історії" візантійського письменника Льва Диякона. Вона була написана, ймовірно, після 992 р. під час правління Василя II і охоплювала царювання трьох його попередників: Романа II, Никифора Фоки та Іоанна Цимісхія, тобто 959-976 рр.. (В оповідання вставлені і епізоди з перших років правління Василя II). Народжений бл. 950 р. в малоазіатських селищі Калой, Лев приїхав вчитися до столиці імперії, там став дияконом, і в правління Василя II складалася в придворному клірі. На цій посаді він і супроводжував василевса в закінчився невдачею болгарський похід 986 р.: участь у політичних подіях останньої третини Х ст., Мабуть, і дало історику право говорити у своїй історичній праці про опис подій на підставі власного особистого досвіду, а не за літературними джерелам. Втім, Лев Диякон, як це тепер з'ясовано, подібно іншим своїм сучасникам, скористався і так званої "Історією Фок", і, можливо, документальними матеріалами.
Кінець книги VII і вся книга IX "Історії" Льва Диякона присвячені опису боїв армії Святослава з візантійським військом біля Доростола (Дрістри). Лев Диякон представляє росів у вищій мірі войовничим племенем:
"Роси, що здобував серед сусідніх народів славу постійних переможців у боях, вважали, що їх спіткає жахливе лихо, якщо вони зазнають ганебне поразка від ромеїв (тобто візантійцев. - Авт.), І билися, напружуючи всі сили" [12] .
Разом з тим він відмовляє їм у військовому мистецтві, стверджуючи, що вони б'ються лише в пішому строю і зовсім не можуть їздити верхи і тому непридатні для кавалерії. Крім того, вони пасують під ударами техніки: "Вони не могли витримати дії снарядів, які зі свистом проносилися над ними: кожен день від ударів каменів, що викидаються [машинами], гинуло безліч скіфів" [13]. Військовий досвід і стратегічне майстерність візантійської армії протиставляються звіриним звичкам супротивників:
"Роси, якими керувало їх вроджене звірство і сказ, в шаленому пориві спрямовувалися, ревучи як одержимі, на ромеїв, а ромеї наступали, використовуючи свій досвід і військове мистецтво" [14].
Лев Диякон знає поіменно як руських князів, так і деяких ватажків його війська. Він називає "Сфенкела, почитавшегося у тавроскіфи третім після Сфендослава, доблесного, величезного зростанням чоловіка, відважно боровся в тому бою" [15]. Сфендослава, у точній фонетичної передачі імен у візантійській традиції, називався князь Святослав. Історик говорить про князя Ігоря, нагадуючи, як "мідійським" (тобто грецьким, за нашою традицією) вогнем "ромеї перетворили на Евксинський [Понте] на попіл величезний флот Інгора, батька Сфендослава" [16]. Вирішальну роль у перемозі над російськими відводить "грецькому вогню" та іншої, агиографический, пам'ятник - "Житіє Василя Нового" (кінець Х ст.).
В описі вирішальної битви російсько-візантійської війни 21 червня 971 р. [17] Сюзюмов. 1974) розповідається про другий за значенням серед росів - Ікмор: "Підбадьорені такою перемогою, роси вийшли на наступний день з міста і вишикувалися до бою на відкритому місці. Ромеї також вишикувалися в глибоку фалангу і рушили їм назустріч. Був між скіфами Ікмор, хоробрий чоловік гігантського зростання, [перший] після Сфендослава ватажок війська, якого [скіфи] шанували по достоїнству другим серед них. Оточений загоном наближених до нього воїнів, він люто кинувся проти ромеїв і вразив багатьох з них ... " [18].
Багато уваги Лев Диякон приділяє опису звичаїв росів і їхніх вірувань:
"І ось, коли настала ніч і засяяв повне коло місяця, скіфи вийшли на рівнину і почали підбирати своїх мерців. Вони нагромадили їх перед стіною, розклали багато багать і спалили, заколовши при цьому за звичаєм предків безліч полонених, чоловіків і жінок. Зробивши цю криваву жертву, вони задушили кілька грудних немовлят, а також півнів, топлячи їх у водах Істра. Кажуть, що скіфи вшановують таїнства еллінів, приносять за язичницьким обрядом жертви і жертви литі за померлими, навчившись цьому чи то у своїх філософів Анахарсіса і Замолксіса, то Чи у соратників Ахілла "[19].
Язичницькі вірування русів описують і інші джерела. Про спалення ними небіжчиків повідомляють арабські автори, про обряд жертвопринесення полонених у слов'ян - Длугош, Тітмар, Хельмольд. У візантійській літературі про масове закланні жінок на могилі померлого слов'янина повідомляють Маврикій і Лев VI, а також арабські автори, Тітмар і Боніфацій. Ритуальні удушення описують Ібн Русте, Ібн ал-Хусаин, Ібн Фадлан, а вбивство немовлят - Псевдо-Кесарій (VI ст.). Добре відомий слов'янський звичай топити півня - символ смерті. Про жертви півнів під час плавання росів по шляху "з варяг у греки" повідомляє Костянтин Багрянородний в Х ст. [20]
Лев Диякон пояснює походження імені ріс у відповідності з біблійною традицією:
"Тавроскіфами і тепер ще мають звичай вирішувати спори вбивством і кровопролиттям. Про те, що цей народ безрозсудний, хоробрий, воінствен і могутній, [що] він здійснює напади на всі сусідні племена, стверджують багато, каже про це і божественний Єзекіїль такими словами: "Ось я наводжу на тебе Гога і Магога, князя Poc" [21].
Таким чином, Лев Диякон з'єднує класичну античну традицію, називаючи росіян "скіфами", "тавроскіфами", "таврами", з апокаліптичною.
Для зіставлення з матеріалом "Повісті временних літ" і текстом російсько-візантійського договору 971 р. важливий опис Левом Дияконом обставин укладення цієї угоди: "Сам Сфендослав, поранений стрілами, що втратив багато крові, ледве не потрапив у полон, його врятувало лише настання ночі. Кажуть, що в цій битві полягло п'ятнадцять тисяч п'ятсот скіфів, [на полі] підібрали двадцять тисяч щитів і дуже багато мечів ... Всю ніч провів Сфендослав в гніві і печалі, шкодуючи про загибель свого війська. Але, бачачи, що нічого вже не можна зробити проти незламного всеозброєнні [ромеїв], він вважав боргом розумного полководця не падати духом під вагою несприятливих обставин і докласти всіх зусиль для порятунку своїх воїнів. Тому він відрядив на світанку послів до імператора Іоанна і став просити миру на наступних умовах. тавроскіфи поступляться ромеям Дорістол, звільнять полонених, підуть з Місії і повернуться на батьківщину, а ромеї дадуть їм можливість відплисти, не нападуть на них по дорозі з Вогненосними кораблями (вони дуже боялися "мідійського вогню", який міг навіть і камені звертати на попіл), а крім того, забезпечать їх продовольством і будуть вважати своїми друзями тих, які будуть посилаєми по торгових справах у Візантії (тобто Константінополь. - Авт.), як було встановлено раніше ... Імператор ... з радістю прийняв умови [росів], уклав з ними союз і угоду і дав їм хліба - по два медимн на кожного. Кажуть, що з шістидесятитисячним війська росів хліб отримали тільки двадцять дві тисячі осіб, уникли смерті, а решта тридцять вісім тисяч загинули від зброї ромеїв "[22].
Описуючи церемонію укладення договору, Лев Диякон представляє дуже мальовничий портрет князя Святослава:
"Показався і Сфендослав, що приплив по річці на скіфській човні; він сидів на веслах і веслував разом з його наближеними, нічим не відрізняючись від них. Ось якою була його зовнішність: помірного зросту, не надто високого і не дуже низького, з кошлатими бровами і світло-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим, надмірно довгим волоссям над верхньою губою. Голова в нього була зовсім гола, але з одного боку її звисало пасмо волосся - ознака знатності роду; міцна потилиця, широкі груди та всі інші частини тіла цілком співмірні, але виглядав він похмурим і диким. В одне вухо в нього була просунута золота сережка; вона була прикрашена карбункулом, обрамленим двома перлинами. Вбрання його було білим і відрізнялося від одягу його наближених тільки чистотою. Сидячи в човні на лавці для веслярів, він поговорив трохи з государем про умови миру і поїхав. Так закінчилася війна ромеїв зі скіфами "[23]. Кінець Святослава, вбитого на зворотному шляху з Подунав'я на Русь печенігами, також добре відомий Льву Діакону, який завершує докладна розповідь про тривалу російсько-візантійської війни і укладення в її підсумку договору описом тріумфу Іоанна Цимісхія в Константинополі.
Епоха "великих битв" Візантії останньої третини Х ст. породжувала не тільки історіографічні розповіді, а й віршовані епіграми "на випадок", присвячені тим чи іншим історичним подіям. Так, Іоанн Кіріот, або Геометр (930 - бл. 990 рр..), Монах, священик, автор гімнів, які прославляють Богородицю, св. Пантелеймона, отців церкви і подвижників-аскетів, прославився віршами військово-політичного змісту - на смерть Никифора Фоки та Іоанна Цимісхія, на набіг Іверо, на заколот болгар і т.п. Герой віршованій похвали Іоанна Геометрія - імператор Никифор Фока - уподібнюється сонцю, слава його подвигів доходить до Криту і Кіпру, Тарса і Антіохії.
Однак не тільки, навіть не стільки потужність і слава ромейського зброї становить лейтмотив історичної лірики Івана геометра, скільки постійно нагнітається відчуття небезпеки і страху перед обличчям варварського світу - "скіфських" племен, "роські всеозброєнні", устремившегося на Візантію. Слов'янська лексика в сатиричному образі ("гавкіт") потрапляє в одну з епіграм Кіріота.
Відгомін драматичних подій останньої третини Х ст. в історії російсько-візантійських відносин отримав своє відображення не тільки в історіографії та поезії. Не так давно був виданий за що зберігається в Ескуріальской бібліотеці під Мадридом грецької рукописи XI ст. тактикою, тобто розрядний список або табель про ранги, відповідно до якого посадові особи і сановники повинні були займати свої місця на офіційних прийомах. "Ескуріальскій тактікон" [24] датується саме часом правління Іоанна Цимісхія або, за іншою датування, початком царювання Василя II (з 979 р.) і відрізняється від інших аналогічних пам'яток більш раннього часу: "Тактікона Успенського" 842-843 рр.., "Кліторологія" Філофея 899 р. і "Тактікона Бенешевич" 934-944 рр.. Це джерело повідомляє нові відомості про адміністративний устрій Русі другої половини Х ст. і дозволяє конкретизувати відносини Візантії з Руссю і вихідцями з Русі до останньої чверті Х ст.
У нововиданих пам'ятнику вперше згадується маса невеликих військово-адміністративних одиниць - стратигам. Так, у Північному Причорномор'ї, крім добре відомої за іншими джерелами феми Херсонеса (античний Херсонес, в сучасному Севастополі), вперше з'являється у списку стратиг Боспору. Створення цієї феми зв'язується з наслідками війни Іоанна Цимісхія з метою охорони меж імперії від можливих реальних вторгнень російських сил. Фема (область) Боспору припинила своє існування після взяття Херсона росіянами в 989 р. і знову була утворена при Олексія I Комніна в кінці XI ст., Що отримало відображення в іншому візантійському джерелі - в сучасника подій, що відбуваються Мануїла Страворомана.
У "Ескуріальском тактіконе" названо й начальники різних військових підрозділів (етерія) візантійської армії. У числі нових значиться етерія піхотинців, під якою можна розуміти дружину росів, які служили у візантійській армії якраз у піхоті. До того ж у "Книгах царств" Генесия (X ст.) Під 856 р. згадуються піхотинці з "Етер скіфів з Таврики", що може також мати відношення до формування іноземного корпусу у Візантії. Щоправда, під "тавроскіфами" Генесия можуть ховатися й xaзари [25], якщо взагалі даний пасаж Генесия не є інтерполяцією XI ст., Так як в інших джерелах Х ст., Не пов'язаних з історіографічною традицією продовжувача Феофана та Генесия, не обмовляється етнічна приналежність вказуються Генесия піхотинців. Але два останніх припущення важко доказові.
Так чи інакше, знаючи про часте залучення у Візантії іноземців до служби в палацової сторожі і маючи в своєму розпорядженні точних даних про російських піхотинців у складі візантійських військ в 50-80-х роках Х ст., Можна з достатнім ступенем вірогідності припустити, що в етерії піхотинців, з'явилася, згідно з "Ескуріальскому тактікону", в 70-х роках Х ст., знаходилися і вихідці з території Русі.
Договори Русі з греками, збережені "Повістю минулих літ", тим самим містять важливі свідчення, що характеризують риси давньоруської державності, а саме - наявність князівської канцелярії, існування державної дипломатичної служби, складання соціальної ієрархії, функціонування організації торгівлі. Разом з тим, аналіз договорів Русі з Візантією в якості однієї з найважливіших джерелознавчих завдань висуває необхідність порівняльного дослідження в області слов'янської дипломатії та законодавства, пошук паралелей не тільки у візантійській, а й у невізантійського культурно-правовому середовищі, а також у сфері неюридичних норм на рівні звичаю і ритуалу [26].
Список літератури
1. Лаврівський Н.А. Про візантійському елементі у мові договорів руських з греками. СПб., 1853; Sorlin I. Les traités de Byzance avec la Russie au Xe siècle / / Cahiers du monde russe et sovietique. 1961. Vol. 2. № 3-4. P. 447-475; Маlingoudi J. Die russisch-byzantinischen Verträge des 10. Jhs. aus diplomatischer Sicht. Thessalonike, 1994; Каштанов С.М. З історії російського середньовічного джерела. Акти X-XVI ст. М., 1996.
2. Moravscik Gy. The Principles and Methods of Byzantine Diplomacy / / Actes du XIIe Congrès International d'Études Byzantines. Beograd, 1963. T. 1. P. 301 sq.
3. Obolensky D. The Principles and Methods of Byzantine Diplomacy / / Ibidem. P. 45 sq.
4. Zakythenos D. / / Ibidem. P. 313 sq.
5. Ср: Шевченко І.І. Перечитуючи Костянтина Багрянородного / / Візантійський временник. 1993. Т. 54. С. 6-38.
6. Dain A. Naumachica. Paris, 1943. P. 32.
7. PG. Т. 107. Col. 1011; Vasiliev AA The Second Russian Attack on Constantinople / / Dumbarton Oaks Papers. 1951. Vol. 6. Р. 183-184.
8. Ps.-Symeon: Theophanis Continuatus, Ioannes Cameniata, Symeon Magister, Georgius Monachus. Bonnae, 1838, 707.3-6.
9. Карпозілос А. Рос-дроміти і проблема походу Олега проти Константинополя / / Візантійський временник. 1988. Т. 49. С. 112-118.
10. Бібіков М.В. Візантійська історична проза. М., 1996. С. 30-31, 42 і ін
11. Theoph. Cont. VI. 39; цит. по: Продовжувач Феофана. Життєпис візантійських царів / Пер. Я.М. Любарського. М., 1992. С. 175-176.
12. Leonis Diaconi Caloensis Historiae libri X. Paris, 1828. 140. 16-20; цит. по: Лев Диякон. Історія / Пер. М.М. Копиленка. М., 1988. С. 74.
13. Ibidem. 148. 2-5; цит. по: Лев Диякон. Історія ... С. 77.
14. Ibidem. 141. 3-6; цит. по: Лев Диякон. Історія ... С. 74.
15. Ibidem. 144. 19-21; цит. по: Лев Диякон. Історія ... С. 76.
16. Ibidem. 144. 5-8; цит. по: Лев Диякон. Історія ... С. 76.
17. Сюзюмов М.Я. Допоміжні історичні науки і внутрішня критика при датуванні подій / / Допоміжні історичні дисципліни. Свердловськ, 1974.
18. Leonis Diaconi Caloensis Historiae libri X. Paris, 1828. 148. 23-149.7; цит. по: Лев Диякон. Історія / Пер. М.М. Копиленка. М., 1988. С. 78.
19. Ibidem. 149. 17-150.4; цит. по: Лев Диякон. Історія ... С. 78.
20. Костянтин Багрянородний. Про управління імперією. Текст, переклад, коментар / Г.Г. Літаврін, А.П. Новосельцев. М., 1989; 1991. С. 48-49.
21. Leonis Diaconi Caloensis Historiae libri X. Paris, 1828. 150. 14-19; цит. по: Лев Диякон. Історія / Пер. М.М. Копиленка. М., 1988. С. 79.
22. Ibidem. 155. 6-156.14; цит. по: Лев Диякон. Історія ... С. 81.
23. Ibidem. 156. 18-157.12; цит. по: Лев Диякон. Історія ... С. 82.
24. Oikonomidès N. Les listes de préséance byzantines. Paris, 1972.
25. Ahrweiler H. Les rélations entre les Byzantins et les Russes au IXe siècles / / Bulletin d'information et coordination. 1971. Vol. 5. P. 45.
26. У цій роботі враховано також результати досліджень: Новосельцев А.П., Пашуто В.Т., Черепнін Л.В., Щапов Я.М. Давньоруська держава та її міжнародне значення. М., 1965; Ларін Б.А. Лекції з історії російської літературної мови (X-сер. XVIII ст.). М., 1975; Каштанов С.М. Інтітуляція російських княжих актів X-XIV ст. / / Допоміжні історичні дисципліни. Л., 1976. Т. VIII; Його ж. Росіяни князівські акти X-XIV ст. (До 1380 р.) / / Археографічний щорічник за 1974 р. М., 1975; Свердлов М.Б. Давньоруський акт X-XVI ст. / / Допоміжні історичні дисципліни. Л., 1976. Т. VII; Hellmann M. Die Handelsverträge des 10. Jhds. zwischen Kiev und Byzanz / / Untersuchungen zu Handel und Verkehr der Vor-und frühgeschichtlicher Zeit in Mittel-und Nordeuropa. Göttingen, 1987. T. IV; Карпозілос А. Рос-дроміти і проблема походу Олега проти Константинополя / / Візантійський временник. 1988. Т. 49; Петрухін В.Я. Шелов-Коведяєв Ф.В. До методики історичної географії. "Зовнішня Росія" Костянтина Багрянородного і антична традиція / / Візантійський временник. 1988. Т. 49; Назаренко А.В. Коли ж княгиня Ольга їздила до Константинополя? / / Візантійський временник. 1989. Т. 50; Літаврін Г.Г. Репліка на статтю А.В. Назаренко / / Візантійський временник. 1988. Т. 50; Його ж. Склад посольства Ольги в Константинополі і "дари" імператора / / Візантійські нариси. М., 1982; Його ж. Про юридичний статус давніх русів у Візантії в X столітті (Попередні зауваження) / / Візантійські нариси. М., 1991; Його ж. Умови перебування давніх русів у Константинополі в X ст. і їх юридичний статус / / Візантійський временник. 1993. Т. 54; Каждан А.П. Косьма Єрусалимський і похід Русі на Константинополь / / Візантійський временник. 1991. Т. 52; Шрайнер П. Miscellanea Byzantino-Russica / / Візантійський временник. 1991. Т. 52; Оболенський Д.Д. Херсон і хрещення Русі: проти перегляду традиційної точки зору / / Візантійський временник. 1994. Т. 55 (80); Маlingoudi J. Die russisch-byzantinischen Verträge des 10. Jhs. aus diplomatischer Sicht. Thessalonike, 1994; Малінгуді Я. Російсько-візантійські зв'язку в X столітті з точки зору дипломатики / / Візантійський временник. 1995. Т. 56 (81); Каштанов С.М. З історії російського середньовічного джерела. Акти X-XVI ст. М., 1996.