Роль художньої деталі у творах російської літератури 19 століття

Дійсно, поетичне слово набуває особливої ​​справжність; перед нами свідчення очевидця, а часом і учасника події. Багато некрасовские вірші будуються як розповідь про побачене або почуте, швидше навіть як «репортаж» з місця події, як передача живого діалогу. При цьому автор не претендує на винятковість свого становища, своєї точки зору. Не поет - обранець, що стоїть над дійсністю, але пересічний спостерігач, так само, як і інші, відчуває на собі тиск життя.
Створюється чарівна ілюзія справжнього., Неорганізованого потоку подій, народжується атмосфера довіри до рядового і випадковому, до незалежного, невпорядкованому ходу життя, «як він є». Однак для того, щоб життя вільно і невимушено розкрилася у своєму внутрішньому значенні, потрібно чимала енергія автора. Репортер, постійно в русі, він не тільки готовий спостерігати і слухати, вбирати в себе враження, але і брати участь.
З іншого боку, можливість такого підходу до дійсності була обумовлена ​​деякими її характерними властивостями, що здобували особливу виразність і гостроту. Надзвичайний інтерес спостереженого й почутого викликався тим, що різні прояви життя все більше ставали публічними, відкритими погляду. Масове, насичене драматизмом дія переносилася на вулиці і площі, в «присутні місця» та лікарні, в театральні та клубні зали. Тому така велика в поезії Некрасова роль «вуличних вражень»; часом автору досить лише глянути у вікно, щоб навколишня життя почала розкриватися назустріч його жадібному і гострого увазі в найхарактерніших сценах і епізодах (наприклад, «Роздуми біля парадного під'їзду», «Ранок» і т. д.).
І справа не тільки у зміні місця дії. Головне в тому, що життя людське виявляє себе у спілкуванні і взаємодії, найчастіше самому буденному, побутовому. І некрасовському «репортер» бере участь в цьому спілкуванні як рівноправна «дійова особа».
Для творчості Некрасова характерні складні поетичні структури, що виникають як би на кордоні епосу я лірики. Взаємодія цих двох стихій, їх нероздільність я визначають художню своєрідність. Такими є найбільш «некрасовские» вірші: «Про погоду» (частина перша - 1859, частина друга - 4865), «Газетна» (1865), «Балет» (1867). Що вийшли з «репортажу» і «фейлетону» і говорять про те, про що до Некрасова в ліричній поезії ще не говорилося, вони досягають високого ступеня поетичного напруги.
Зовні рухаючись у руслі петербурзького «фейлетону» - невимушеній балаканини про «погоду» і міських «новинах», Некрасов створює цілісну картину світу.
Починається день потворний -
Мутний, вітряний, темний і брудний.
Ах, ще б на світ нам з посмішкою дивитися!
Ми дивимося на нього через тьмяну мережу,
Що як сльози струмує по вікнах будинків
Від туманів сирих, від дощів і снігів!
Цілком реальні дощ, сніг, туман наполегливо асоціюються з «нудьгою», смутком і прямо зі «сльозами»:
Злість бере, розтрощує хандра,
Так і просяться сльози з очей.
І ось вже не просто сльози просяться з очей, -
лунають ридання. Проводжають рекрута.
А сльозами-то баби поділяться!
За ведерочку сліз на сестричок піде,
З піввідра молодиці дістанеться ...
«Ведерочко», «піввідра» сліз ... І нарешті, від стриманої іронії - до інтонації неперебутнього відчаю:
А стара-то мати і безмірно візьме -
І без міри візьме - що залишиться!
Безутішне ридання - в самому ритмі, в самому звучанні рядків.
На початку циклу «Про погоду» є слова, що нагадують про «петербурзької поемі» Пушкіна з її грізною картиною повені:
І минула велика біда - Потроху збуває вода.
Присутній тут і Мідний вершник - у Некрасова це просто «мідна статуя Петра», неподалік від якої і побачив репортер драматичну сцену проводів в солдати. Але Петро тут не грізний володар, а скоріше лише байдужа, нежива прикмета Петербурга, міста, так несхожого на пушкінський, долає зовсім іншими, набагато більш звичайними турботами і бідами. Але мотив «вода» - «біда», як бачимо, виявляється значущим, стійким і тут. Він ніби об'єднує в одному настрої різні епізоди, свідком яких стає репортер.
На солдатів навряд чи що сухо,
З осіб біжать дощові струмені,
Артилерія тяжко й глухо
Посуває знаряддя свої.
Всі мовчить. У цій рамі туманною
Особи воїнів жалюгідні на вигляд ",
І підмочений звук барабанний
Немов здалека рідко гримить ...
Вода посилює до межі безвихідно-похмуре враження від похорону бідного чиновника, на які «випадково» набрів оповідач:
Нарешті, ось і свіжа яма,
І вже в ній по коліно вода!
У цю воду ми труну опустили,
Рідкої брудом його завалили,
І кінець! ..
З цим же пов'язана і «смішний каламбур», почутий на кладовищі:
«Та господь, як захоче образити,
Так образить: вчора погорал,
А сьогодні, зволите бачити,
З вогню прямо у воду потрапив! »
Так перефразується звичне «з вогню та в полум'я». Але й вогонь і вода у Некрасова не символічні, а натуральні, справжні.
У той же час «погода» в Некрасова - це і є стан світу; Мова йде в нього про все те, що впливає на першооснову самопочуття людини, - вогкість, туман, мороз, хвороба, - що проймає його «до кісток», а часом і смертельно йому загрожує.
Петербург - місто, де «все хворі».
Вітер щось удушлів не в міру,
У ньому зловісна нота звучить,
Всі холеру - холеру - холеру -
Тиф і всяку допомогти обіцяє!
Смерть тут-масове явище, похорони-звичайна картина, перше, з чим зіштовхується, вийшовши на вулицю, репортер.
Всілякі тифи, гарячки,
Запалення - йдуть чергою,
Мруть, як мухи, візники, прачки,
Мерзнуть діти на своєму ложі.

Погода уособлює тут мало не саму долю. Петербурзький клімат знищив Бозіо - знамениту італійську співачку.
Епітафія їй природно, органічно включена в Некрасівській цикл «Про погоду»:
Дочка Італії! З російським морозом
Важко ладити полуденним трояндам.
Перед силою його фатальною
Ти поникла чолом ідеальним,
І лежиш ти в вітчизні чужий
На кладовищі порожньому і сумне.
Забув тебе чужий народ
У той же день, як землі тебе здали,
І давно там інша співає,
Де квітами тебе обсипали.
Там світло, там гудіти контрабас,
Там як і раніше голосні литаври.
Так! на півночі сумне у нас
Важкі гроші і дороги лаври!
Забута могила на пустельному кладовищі ... Це і могила блискучої співачки з мелодійним іноземним ім'ям, загублена на холодних просторах чужої країни. І могила бідного, самотнього чиновника - яма, повна води та рідкого бруду. Згадаймо:
Перед труною не йшли ні рідні, ні поп,
Не лежала на ньому золота парча ...
І нарешті, могила, «де заснули великі сили», могила, яку оповідач так і не зумів відшукати, - це підкреслюється особливо, хоча вона і не на чужому кладовищі, не в чужій країні:
... А де немає ні плити, ні хреста,
Там, мабуть, і є автор.
Всі ці три моменти як би «римуються» один з одним, утворюючи наскрізну тему «петербурзької поеми» Некрасова. Виростає по-некрасовському складний образ Петербурга, який, у свою чергу, стає символом російської півночі.
Петербург дається тут не як струнке закінчене ціле, державна столиця, як то було у Пушкіна, а в ключі іншої поетики. «Фізіологічні» описи дозволяють побачити Петербург негарним, Справді:
Брудні вулиці, крамниці, мости,
Кожен будинок золотухою страждає;
Штукатурка падає, - і б'є
Тротуаром що йде народ ...
... На додаток, з травня,
Не надто-то чиста і завжди,
Від природи відстати не бажаючи,
Зацвітає в каналах вода ...
Але того ми ще не забули,
Що в липні просочений ти весь
Сумішшю горілки, стайні та пилу -
Характерна російська суміш.
Навіть традиційний епітет «стрункий» потрапляє у Некрасова в найнесподіваніший контекст: «задушливий, стрункий, похмурий, гнилої».
Цікаво, що в «Злочин і кару» - мабуть, найбільш «петербурзькому» романі Достоєвського, що відноситься до того ж періоду, - є такі рядки про «вуличних враження» Раскольникова: «На вулиці спека стояла страшна, до того ж задуха, штовханина, усюди вапно, ліси, цегла, пил і та особлива річна сморід, така відома кожному петербуржцю, який не має можливості найняти дачу ... »Саме в цій петербурзької смердючій духоті виношує Раскольников свою дивовижну ідею. «Фізіологічні» подробиці мають занадто близьке відношення до речей досить абстрактним, до загальної атмосфери міста, його духовного життя.
Те ж можна сказати і про Петербурзі Некрасова.
З кожним новим епізодом все більш саркастично звучать слова поета:
Ми не тужім.
У російської столиці,
Крім похмурої
Неви і темниці,
Є досить і світлих картин.
Некрасовские «вуличні сцени» майже незмінно - «жорстокі сцени».
Усюди зустрінеш жорстоку сцену, -
Поліцейський, не в міру сердитий,
Тесаком, як в гранітну стіну,
У спину бідного Ваньки стукає »
Чу! верескливі стогони собаки!
Ось сильніше, - видно тріснули знову ...
Стали грітися - догрелісь до бійки
Два Калашника ... регіт - і кров!

Ці вірші продовжують мотиви попередньої творчості (згадаймо хоча б цикл «На вулиці» з його заключними словами: «ввижається мені всюди драма») і передбачають теми і настрої наступного. Варто назвати в цьому зв'язку хоча б одне з пізніх віршів Некрасова-«Ранок» (1874) з його концентрацією «жорстоких сцен» і з його «відчуженої» інтонацією:
Двірник злодія колотить - попався!
Женуть стадо гусей на забій;
Десь у верхньому поверсі пролунав
Постріл-хтось наклав на себе руки ...
Символічною стає в циклі «Про погоду» сцена побиття коні, як би «процитована» потім Достоєвським в знаменитому сні Раскольникова.
Випадково побачені картини не так вже випадкові-опи діють в одному напрямку, створюють єдиний образ. Також і буденні факти у Некрасова аж ніяк не буденні - для цього вони дуже драматичні. Драматизм навколишніх подій концентрується їм в найвищого рівня. «Жахливе», «жорстоке», «болісне» нагнітається до тієї межі, коли воно вже перевершує людську міру сприйняття. Картини Петербурга не здатні пестити погляд, запахи його дратівливо, звуки його повні дисонансів ...
У нашій вулиці життя трудова:
Починають, ні світ ні зоря,
Свій жахливий концерт, приспівуючи,
Токарі, різьбярі, слюсаря,
А у відповідь їм гримить бруківка!
Дикий крик продавця-мужика,
І шарманка з пронизливим виттям,
І кондуктор з трубою, і війська,
З барабанним боєм йдуть,
Погоничів змучених шкап,
Трохи живих, закривавлених, брудних,
І дітей роздирає плач
На руках у бабусь потворних ...
Але всі ці «надривні», прозові «шуми» петербурзької вулиці, які приголомшують людини, вражають його, - від них дійсно, «моторошно нервах», - підносяться у Некрасова до зловісної, майже апокаліпсичної симфонії.
Все зливається, стогне, гудіти,
Якось глухо й грізно гуркоче,
Немов ланцюга кують на нещасний народ,
Ніби місто обрушитися хоче.
І разом з тим щось болісно привабливе є в «музиці» цього «фатального» міста:
Там світло, там гудіти контрабас, Там як і раніше голосні литаври ...
Таке складне Некрасовское сприйняття міста, суворого і холодного, де успіх важкий, боротьба жорстока («важкі гроші і дороги лаври»), де панують дисгармонія і морок, лише різкіше відтіняють часом зовнішнім блиском. Як справедливо пише Н. Я. Бековському, «Петербург» - і тема, і стиль, і колорит особливої ​​фантастичності, доданої російськими письменниками всієї, і блискучою і тьмяною, прозі сучасного життя, її механізму і повсякденному його роботі, перемелює людські долі ».
Столиця постає у Некрасова як цілісний організм, чужий гармонійної стрункості, але живе власної, насиченою енергією і внутрішніми протиріччями, життям. Він складається як би з безлічі різних контрастують світів (наприклад, світ некрасовського «Современника» і світ франтів з Невського чи світ самотньою старенької, проводжала труну чиновника), які знаходяться в активній взаємодії. Вони можуть зійтися раптом тут, на петербурзьких вулицях, де перемішано все і вся. Адже в столичній житті все так чи інакше беруть участь, «все замішані гуртом». Недарма слово це постійно повторюється:
Всі хворі, торжествує аптека-
І варить свої зілля гуртом ...
І небіжчика до церкви внесли.
Багато їх там гуртом відспівували ..;
Звістка про те, що трапилося десь і з кимось стає негайно надбанням всіх:
Всі прочитаємо, коли стерпить папір,
Завтра вранці в газетних сторінках ...
Це надає некрасовські віршам про Петербурзі особливий колорит. У самому поета живе та високий ступінь життєвої сили і життєвої сприйнятливості, яка властива столиці, складає її поезію. Напружений ритм цьому житті розбурхує, розганяє нудьгу, незважаючи на велику кількість жорстокого, потворного, похмурого. Це - ритм праці і ритм наростаючих сил, пробуджених можливостей. Тут, в Петербурзі, не тільки «ланцюга кують на нещасний народ», але десь в невидимих ​​глибинах йде важка, невпинного духовна робота. І жертви, принесені тут, не даремні.
Дійсно: Петербург «виростив сили, що перевершують його, виростив російську демократію і російську революцію».
Складно і опосередковано, в «зчепленні» художніх мотивів і образів реалізується Некрасовим то узагальнення, яке з публіцистичною прямотою він висловив про роль Петербурга раніше, в поемі «Нещасні» (1856):
... У стінах твоїх
І є і були в старі роки
Друзі народу і свободи,
А посеред могил німих
Знайдуться гучні могили.
Ти дорогий нам, - ти був завжди
Ареною діяльної сили,
Допитливої ​​думки і праці!
Проте завдання такого масштабу була б, звичайно, не під силу самому розторопному петербурзькому «репортерові». Автор то зближується з цим породженим їм самим героєм, то відтісняє цю фігуру в бік і виходить на авансцену сам. Саме його, «Микола Олексійовича», бачимо ми перш за все, коли «репортер» розпитує розсильного Минаю про журнали і літераторів. Голос самого Некрасова чуємо ми і в «фейлетоні» «Газетний» (1865), коли серед невимушеного, іронічного оповідання раптом проривається справжня патетика:
Примиріться ж з Музою моєї!
Я не знаю іншого мотиву.
Хто живе без Почаїв і гніву,
Той не любить вітчизни своєї ...

Еволюція «образу оповідача» відбувається і в «Балет» (1866). Репортер вирішив побувати в балеті на бенефісній виставі - здавалося б, «картина столичних моралі», тільки й усього. Але от і кордебалет, і Петіпа в наряді російського мужика, як пише К. І. Чуковський, «немов крізь землю провалюється разом з оркестром і сценою, - і перед тим же« квітником бельетажу », перед тими ж золотими еполетами і зірками партеру виникає похмурий, як похорон, сільський рекрутський набір:
Сніжно - холодно - імла і туман ... »
Той же рекрутський набір незмінно малюється Некрасовим і в циклі «На вулиці», і в циклі «Про погоду». У «Балет» це ціла картина, що розгортається в безкрайніх російських просторах і невблаганно витісняє всі колишні враження, як реальність витісняє сон, - хоча картина створена тут уявою автора:
Але марно мужик огризається.
Шкапа ледве йде - впирається;
Скрипом, вереском околиця повна.
Немов до серця поїзд сумний
Через білий покрив похоронний
Ріже землю - і стогне вона,
Стогне біле снігове море ...
Важко ти - селянське горе!
Рішуче змінюється весь лад мови. Б. Ейхенбаум свого часу звернув увагу на те, як Некрасов перетворює тут «тристопний анапест з фейлетонний форми у форму тягучою, надривною пісні:
Знайте, люди хорошого тону,
Що я сам обожнюю балет.
Ой ти поклажу, непомітна поклажу!
Де доведеться тебе вивантажувати? .. »
Зникнення фейлетонний інтонації знаменує зникнення самого «фейлетоніста», замість якого відкрито виступив поет.
Тепер ми повною мірою усвідомлюємо, що поява завершальній картини підготовлено пробиваються: з самого початку деталями і асоціаціями, що пронизують весь твір, єдністю світовідчування, незважаючи на різкі переходи стилю: це і уїдливо-сумне зауваження про генеральські і сенаторських зірках - «помітно одразу, / / Що вони не нахапати з неба - / / Зірки неба не яскраві у нас », це і знаменна визнання у зв'язку з захопленим прийомом публікою селянського, танцю Петіпа -« Ні! де справа йде про народ, / / ​​Там я перший захопитися готовий. Шкода одне: в нашій убогій природі / / На вінки не вистачає квітів! »Мотив цей знову озивається в образі« убогого півночі », землі, одягненою« білим саваном смерті »:
Бачиш, як під кущем іноді
Пріпорхнет ця мала пташка,
Що від нас не летить нікуди -
Любить убогий наш північ, бідолаха!
Петербурзькі «містерії» знаходять, таким чином, своє справжнє місце - це зовсім не весь світ, а лише якась його частина, зовсім не найзначніша, хоча і відтворена Некрасовим в справжній багатогранності і багатобарвності. Про що б не писав Некрасов, початковим для нього виявляються картини народного побуту, думка про народну долю, - дано це явно або приховано, але завжди вгадується.
Подібно до того як завжди жваво відчувається в собі Некрасовим, збережена і укрепляемая їм кровний зв'язок з народним світосприйняттям не дозволила ніяким протиріччям і сумнівам зруйнувати внутрішню єдність і міцність його натури, так і народне життя в цілому, з її драматичним змістом, її духовними витоками і устремліннями , визначила основу єдності його поетичного світу.
Це - центр, з якого виходять усі імпульси і до якого сходяться всі нитки.
Російська лірика, як вірно зазначив М. Я, Берковський, відрізнялася особливим характером освоєння навколишнього світу, і в першу чергу національної природи і національного побуту. Це навіть не пошуки відповідностей, - швидше, там поети вперше знаходили і дізнавалися свою емоцію. Звідси - саме широке включення в ліричну поезію образів зовнішнього світу як образів пережитого.
«Грач на ріллі,« клуб воронячого роду », петербурзький гнилої грудень з його розмитою вулицею, заплакана, сира величезна двері в дерев'яній церкві - все це образи ліричних станів у Некрасова».
Ліричний почуття Некрасова впізнає себе перш за все там, де звучить народна біль, туга пригніченості і страждання. Некрасовские фабули - як правило, історії неблагополучні, герої їх - «Ямщик, сільські баби ... люди з петербурзькі ліхтарі, автори по лікарнях, кинуті жінки ...». Зрозуміло, Достоєвський був значною мірою однобічний, коли стверджував, що «любов до народу в Некрасова була лише результатом його власної скорботи по собі самому ...». Проте він справедливо говорив не просто про співчуття, але про «пристрасної до муки кохання» Некрасова «до всього, що страждає від насильства, від жорстокості неприборканої волі, що гнітить нашу російську жінку, нашу дитину в російській сім'ї, нашого простолюдина в гіркій .. . частці його ». Власне, це і передано в знаменитій характеристиці Некрасова - «печальник народного горя». Тут однаково важливі і нерозривні обидві сторони: світ народних пристрастей, інтересів, сподівань відбивається у Некрасова як світ, що живе за своїми власними складним законами, світ самостійний і суверенний, формуючий і перетворює особистість поета, але цей світ не надано поетом сам собі - у світовідчутті поет з ним тісно злитий.
Вже в першому ліричному вірші з «селянської» фабулою в основі - «В дорозі» - Некрасов досягає дуже складного єдності. Він дивиться на побут парода не тільки через «аналітичну призму», як вважав Аполлон Григор'єв, але й через призму свого власного душевного стану: «Нудно! нудно! .. »Страждання тут не тільки« від горя мужика, якого розтрощила «лиходійка-дружина», і від горя нещасної Груші, і від загального горя народного життя », як вірно сказано в книзі М. М. похилих. Воно існує, живе в поета як би спочатку - розповіддю візника воно лише підтверджується, обгрунтовується і посилюється. Окреслено якесь замкнуте коло: «розвіяти тугу» можна, здається, тільки знову до цієї ж тузі звернувшись - наприклад, в пісні «про рекрутський набір і розлуку». «Спровокований» співрозмовником, ямщик, однак, вражає його: «втішає» розповіддю про власний горі, яке сам і усвідомити-то повною мірою, як виявляється, не в змозі:
А, бач, бити - так майже не бував,
Хіба тільки під п'яну руку ...
Саме тут хвилювання слухача сягає крайньої точки - він перериває розповідь. Для Некрасова це дуже характерно: чекаєш, що туга, біль ось-ось якось буде втамованою, чимось вирішиться, але виходить навпаки, результату немає і бути ж може. Безвихідно нагнітається жорстокість у відомій сцені погонича з конем:
І вже бив її, бив її, бив!
Він знову: по спині, з боків,
І вперед забігши, по лопатках
І за які сумували, лагідним очам!
Але остання сцена була
Обурливий першою для погляду:
Кінь раптом напружилася - і пішла
Як-то боком, нервово скоро,
А погонич при кожному стрибку,
У подяку за ці зусилля,
Піддавав їй ударами крила
І сам поруч біг без нічого.
(«Про погоду»)
У вірші «Ранок» (1874) малюється похмура картина села, бачачи яку «не страждати дивно». Деталі сплітаються в один ланцюг, посилюючи один одного:
Нескінченно сумні й жалюгідні
Ці пасовища, ниви, луки,
Ці мокрі, сонні галки ...
Ця шкапа з селянином п'яним ....
Це каламутне небо -
Природно було б очікувати тут якогось протиставлення, по, так само як у випадку зі скаргою візника, воно здатне ще більше оглушити і пригнітити сприймає:
Але не кращою і багатий ...

А далі розгортаються свого роду «танці смерті», як пише Н. Н. Скатов. З цим-то, мабуть, і пов'язане позірна байдужість авторського тону, на яке звернув увагу дослідник. Але так виявляє себе не байдужість, звичайно, а, навпаки, крайня ступінь потрясіннями. Ніде, в усьому навколишньому світі, здається, не знайти вже нічого, що могло б протистояти побаченому, його переважити і спростувати. І така інтонація впливає набагато сильніше, ніж безпосередні вигуки співчуття і співчуття.
Лірична активність автора шукає для себе нових, все більш складних шляхів вираження. Подія виявляється центром перетину емоційних і етичних оцінок. Так, якщо повернутися до вірша «В дорозі», неважко побачити, що підкреслені особливості мови візника-оповідача - «на варгане», «тоісь», «врезамшісь», «натре» і т. д. - не тільки створюють соціальну характерність, по і покликані відтінити (на тлі правильної общелитературной мови) драматичний зміст оповідання, тим самим посилюючи його сприйняття. Точка зору оповідача-героя і точка зору слухача-автора, не збігаючись, перетинаються, взаємодіють.
Енергія зацікавленого спостерігача, слухача, співрозмовника відкриває найпотаємніші глибини народного побуту і характеру. Він вдивляється, вслухається, розпитує, аналізує - без його зусиль наша зустріч з цим світом у всій його справжності не відбулася б. У той же час він наче боїться заступити його собою, намагається усунутися, зникнути, залишивши нас наодинці з явищем. Він навіть прагне часом підкреслити своє особливе положення стороннього спостерігача, зі своїми інтересами, заняттями, настроями, способом життя:
З самого ранку сумовитий, дощовий
Видався нині деньок нещасливий:
Задарма в болоті промок до кісток,
Задумав працювати, та праця не дається,
Зирк, вже й вечір - ворони летять ...
Дві старенької зійшлися біля криниці,
Дай-но послухаю, що кажуть ...
І далі ми чуємо справжні голоси персонажів, дізнаємося і сприймаємо все так, як це сприйнято, усвідомлено і висловлено ними самими:
- Здрастуй, рідна. -
«Як можеться, кумонько?
Усе ще плачеш ніяк?
Ходить, знати по серцю гірка думоньки,
Немов господар-битий шлях? »-
Як же не плакати? Пропала я, грішна!
Серденько ниє, болить ...
Помер, Касянівна, помер, сердешна,
Помер, і в землю зарито!
Вітер хитає избенки убогу,
Весь розвалився клуню ...
Немов очманіла пішла я дорогою:
Чи не попадеться син?
Взяв би топірець - біда виправна, -
Мати б потішив свою ...
Помер, Касянівна, помер, рідна-
Треба ль? сокира продаю.
Хто приголубить стару безрідну?
Вся зубожіла вкрай!
У осінь непогожу, в зиму холодну
Хто запасеться мені дровець?
Хто, як доноситься тепла шубушка.
Зайчиків нових наб'є?
Помер, Касянівна, помер, голубонько -
Дарма рушницю пропаде!
Але ось оповідач знову поспішає відокремитися від того, що відбувається:
Плаче стара. А мені яке діло?
Що й жаліти, коли нема чим допомогти? ..
Цей мотив завжди виразно помітний у Некрасова. У віршах «Про погоду» він з досадою перериває сам себе в описі жахливої ​​сцени погонича з конем:
Я сердився - і думав понуро:
«Не заступитися мені за неї?
У наш час співчувати мода,
Ми допомогти б тобі і не проти,
Нерозділене жертва народу, -
Так собі не вміємо допомогти! »
Тут і гіркоту безсилля, безвиході, і виклик тим, хто схильний самоуспокоіться, зняти з себе відповідальність, лише «поспівчувавши» нещасним. Для поета дума про їхні страждання - це і дума про страждання власних («Так собі не вміємо допомогти»).
«Сторони» погляду в автора таким чином вимушена, і вона йому не дається. Як пі прагне оповідач, спостерігач відстояти свою позицію, опа безповоротно руйнується тими враженнями, які народжені навколишньою дійсністю і яким відкрита його душа.

Слабо моє виснажене тіло,
Час до сну.
Недовга моя ніч:
Завтра раненько піду на полювання,
До світла треба міцніше заснути ...
Ось і ворони готові до відльоту,
Закінчився раут ...
Ну, рушає в путь!
Ось піднялися і закаркала разом. -
Слухай, рівняйся! -
Вся зграя летить:
Здається, ніби між небом і оком
Черпаючи сітка висить.
Замість безпосередніх виливів, з якими оповідач явно бореться, намагаючись їх придушити і уникнути, з'являється випадково вихоплений з навколишнього «емпірії» образ - ворони. Ніби на них вся справа, мовби це вони «накаркати біду». Тут концентрується емоційне напруження. Цим вірш починається:
Право, не клуб чи воронячого роду
Біля нашого нині приходу?
Ось і сьогодні ... ну, просто біда!
Дурне каркання, дикі стогони ... -
і цим же вона як ми бачили, закінчується. Від цього авторові вже не відбутися: щось чорне, похмуре застилає очі, заважає дивитися, що чомусь потворне, дисгармонійний дзвенить у вухах ...
Але і сама розмова бабусь біля колодязя зовсім не жанровий картинка, не замальовка з натури-ліричне почуття автора підключено сюди досить відчутно. Воно живе передусім у тому загостреному сприйнятті смерті, втрати, в усвідомленні і поетичному вираженні його, яке знаменує високий ступінь розвитку особистості. Син тут - і годувальник і захисник, але не тільки це. У ньому - єдине виправдання життя, єдине джерело світла і тепла. Матеріальні, побутові деталі, у хвилюванні перебираються бідної старою, важливі для неї не самі по собі, але як речі, причетні до жізнп сина, а зараз пусті, непотрібні, безжально свідчать про його безповоротній догляду, - тому згадування їх овіяне особливою ніжністю.
Зі смертю однієї людини руйнується цілий світ, і слова тут знаходять особливу значущість: «Помер і в землю зарито!» Це зовсім не схоже на те зображення смерті мужика, яке дане, наприклад, Толстим в оповіданні «Три смерті». Смерть селянина в Некрасова стане надалі темою цілої поеми, і вірш «У селі» можна розглядати як один з предваряющих ескізів.
Справа доходить тут до буквальних і дуже суттєвих за змістом і стилем збігів:
Помер, не дожив ти століття,
Помер і в землю зарито! -
читаємо ми в поемі «Мороз, Червоний ніс» (1863).
Герой її Прокл - теж «годувальник, надія родини». Але оплакують тут не просто втрату годувальника, а страшну, непоправну втрату, - горе, пережити яке не можна:
Стара помре з журби, Не жити і батька твого, Береза ​​в лісі без вершини - Господиня без чоловіка в хаті.
Знаменно, що трагедія селянської сім'ї вільно і природно співвідноситься при цьому з долею самого поета. Посвящепіе «Сестрі» до поеми «Мороз, Червоний сел», написане пізніше, сприймається як внутрішньо необхідне; воно говорить ніби й зовсім про інше, по пов'язано з самою поемою єдністю почуття і тону. У той же час воно зберігає самостійність ліричного звернення, стає потужним ліричним заспівом:
... Для життєвих розрахунків і чар
Не розлучився б я з музою моєю,
Але Бог знає, не згас чи той дар,
Що, бувало, дружив мене з нею?
Але не брат ще людям поет,
І тернистий його шлях, і не готується ...
. . . . . . . . . . .
Та й час минув, - я втомився ...
Хай я не був бійцем без докору,
Але я сили в собі усвідомлював,
Я в багато чого вірив глибоко,
А тепер - мені пора вмирати ...
Я останню пісню співаю
Для тебе - і тобі присвячую.
Але не буде вона веселіше,
Буде багато сумніше колишньої,
Тому що на серці темніше
І в прийдешньому ще безнадежней ...
Почуття відчаю і безнадії - у зв'язку з постійними некрасовські мотивами тернистого шляху поета, власної небездоганності, що загрожує смерті - ніби й призводить саме до цього сюжету, визначає його вибір. Сюди вплітаються і біль власних втрат, і навіть загальне тривожний стан природи, охопленої бурею.
І тремтить і рясніє вікно ...
Чу! як великі градини скачуть!
Милий друг, зрозуміла ти давно -
Тут одні тільки камені не плачуть ...
Природні стихії будуть в поемі і далі висловлювати стан героїв. У день похорону Прокла
Суворо метелиця вила
І снігом кидала в вікно ...
Сумна хатинка осиротілої сім'ї, та й вся земля, «як саваном, снігом одягнена» (пізніше той же прозвучить у вірші «Балет»: після проводів рекрутів повертаються, як з похорону, - «в білому савані смерті земля»).
З мотивом смерті, похорону, савана знову виникає і посилюється мотив ридань.
У присвяті:
Знаю я, чиї молитви і сльози
Фатальну стрілу відвели ...
Далі це скупі, але неспинним сльози «гіркої вдовиці» Дарини:
Зшиваючи моторної голкою
На саван шматок полотна,
Як дощ, зарядили надовго,
Неголосно ридає вона.
Для її сліз Некрасов знайде і інший, може бути, несподіваний образ:
Сльоза за сльозою упадає
На швидкі руки твої.
Так колос беззвучно упускає
Дозрілі зерна свої ...
Образ цей з'являється не раптом, він органічно виростає з усього селянського світобачення і світопочування, в яке занурився тут поет. Ще у вірші «Незжата смуга» (1854) зрілий колос благає про орачі:
«... Нудно схилятися до самої землі,
Гладкі зерна купаючи в пилу!
Ні! ми не гірше за інших - і давно
У нас налилося і дозріло зерно.
Не для того ж орав він і сіяв,
Щоб нас вітер осінній розвіяв? .. »
Але орачеві вже не судилося повернутися на свою ниву:
Руки, що вивели борозни ці,
Висохли в тріску, повисли як батоги,
Очі потусклі, і голос пропав,
Що тужливу пісню співав ...
Сиплються па землю зерна - як сльози осиротілої «смужки» над помираючим орачем, У цьому сенсі і «Незжата смуга» також звучить передвістям, передбаченням пізнішої поеми. У «Морозе ...» у зверненні до померлого Проклу знову почуємо:
З смужки своєї заповідної
За льоту сберешь урожай!
Дарині спиться страшний сон:
Бачу - мене оступається
Сила - незліченна рать, -
Грізно руками махає, Грізно очима виблискує: ..
Але «бусурманського рать» виявляється хитними, що шумлять колоссям па житньому полі:
Це колосся житні,
Стиглим зерном налиті,
Вийшли зі мною воювати!
Тиснути почала я проворно,
Жну, а на шию мою
Сиплються великі зерна -
Немов під градом стою!
Витече, витече за ніч
Вся наша матінка-жито ...
Де ж ти, Прокл Савастьянич?
Що пособлять не йдеш? ..
Стиглі зерна падають, сиплються, течуть, випливають, не дають спокою, вимагають крайньої напруги і нагадують про безповоротній втраті:
Стану без милого жати,
Снопики міцно в'язати,
У снопики сльози упускати!
Те, що визначає основу основ селянського життя, складає її зміст і радість:
Стала скотінушка в ліс забиратися,
Стала жито-матінка в колос кидатися,
Бог нам послав урожай! -
тепер, зі смертю Прокла, непоправно, остаточно зруйновано. У щасливому передсмертному баченні Дарії ще видається весілля сина, якої, «як свята», чекали вони з Проклом і в якій роль хлібного колосся знову світла, життєстверджуюча:
Висипання на них хлібні зерна,
Хмелем осип молодих! ..
Але їй, як і Проклу, теж не судилося більше брати участь у цьому розміреному, наймудріший, близькому до природного перебігу оновлюється життя. Все, що було повно для неї живого значення, померкло.
Дослідниками вже зазначалося, що ліричний натиск в поемі «Мороз, Червоний ніс» щасливо поєднується з її епічним началом. У цьому виявляє себе більш загальна для Некрасова закономірність. Ліричний почуття поета по-справжньому знаходить себе, тільки стикаючись з епічними основами народного світу. Його внутрішнє «я» тільки тут отримує найбільш повний та вільний своє втілення. Розгортання поеми на ділі долає відчай і самотність поета, хоча її сюжет і не укладає нічого в прямому сенсі втішного. Дорогоцінна тут сама можливість внутрішнього злиття з високим ладом життя. «До самого кінця життя Дар'ї, до останніх її хвилин, - пише Я. Білінкіс, - не розійдеться поет ніде і ні в чому зі своєю героїнею, зуміє від себе передати її передсмертні бачення і почуття».

Ні звуку! Душа вмирає
Для скорботи, для пристрасті.
Стоїш
І відчуваєш, як підкорює
Її ця мертва тиша.
Некрасов у поемах часом виступає великим ліриком, ніж у власне ліричних віршах, особливо якщо справа стосується народного життя. Суворе жанрове розмежування тут взагалі не на користь - загальна картина вимальовується лише з зіставлення і простеження наскрізних тем, мотивів, образних зв'язків.
Некрасову потрібна цілісність світу, внутрішньо дуже суперечливого, - і епос і лірика тут взаємопроникають і підсилюють один одного.
Недарма деякі уривки з поем Некрасова часто розглядаються в дослідженнях про лірику. Так, наприклад, ще Андрій Білий (за ним пішли багато літературознавці) зупинявся на наступних строфах поеми «Мороз, Червоний ніс», відчуваючи в них цілісність ліричного почуття:
Заснув, потрудившийся в поті!
Заснув, попрацювавши землі!
Лежить, непричетний турботі,
На білому сосновому столі,
Лежить нерухомий, суворий,
З палаючої свічкою в головах,
У широкій сорочці полотняній
І в липових нових постолах.
Великі, з мозолями руки,
Под'ял багато праці,
Красиве, далеке борошна
Особа - і до рук борода ...
Дійсно, цей уривок можна прочитати як закінчений вірш, затверджує світ селянського життя як вищої реальності. Це - пряме вираження людських цінностей. Тут немає прозових деталей. «Пот» і «мозолі», «праця» і «земля» в даному контексті слова високі, поетичні.
Образу «заснулого» притаманне справжня велич. Не випадково ім'я його тут не вимовлено. Перед налгі ніби вже і не той конкретний, так жваво й індивідуально сприймається близькими «Прокл Савастьянич», «Проклушка», яким він є в побутових сценах. Але не забудемо, що самі ці сцени спливають лише в уяві Дарії, в'яве ми Прокла живим не бачимо. Від світу живих його відокремлює значна дистанція.
Зовнішність орача в «Нестиснутий смузі», як ми пам'ятаємо, спотворений хворобою, непосильною працею, він швидше об'єкт авторського співчуття («погано бідоласі»), і «непоетичні» описи лише підсилюють враження («руки ... висохли в тріску, повисли як батоги »,« очі потусклі »і т. д.). Герой «Мороза ...» вільний від цього, до нього звернено не співчуття, а захоплення. Безмовність, несуєтність («лежить, непричетний турботі»), наближеність до «іншого» світу («з палаючою свічкою в головах», «чуже борошна обличчя») створюють особливу урочистість, ідеальність образу.
Прокл, «живий», «побутовий», який, якщо потрібно, міг сам приховаю до воза, неквапливо пити з жбана квасок або мимохідь ласкаво «щіпнуть» свого Гри-гауху і той, що безмовно лежить «на білому сосновому столі», зливаються в єдиний образ лише у величезному просторі всієї поеми. Але цікаво, що у Некрасова більшість віршів тяжіє саме до «поемності», якщо можна так висловитися.
Внутрішня співвіднесеність всіх елементів має У Некрасова вирішальне значення.
У його «селянської» ліриці, як і в поемах, з цією лірикою тісно пов'язаних, очолює образ страждання і подвижництва. До яких би різним творам ми тут ні звернулися-«В дорозі», «Трійка», «У селі», «Незжата смуга», «Орина, мати солдатська», «Роздуми біля парадного під'їзду», «Залізниця», «коробейники »,« Мороз, Червоний ніс », - всюди з дивовижною постійністю йдеться про силу підірваною, погубленої, про розбиті надії, про сирітство і безпритульності, нарешті, про смерть, вже настала або неминуче наближається. Проте за всією цією крайнім ступенем людських лих відкривається світле, ідеальне, героїчне начало.
Так само як в «покаянних» віршах Некрасова істинний подвиг поета міг постати - і висловитися тільки через його внутрішні суперечності, душевну боротьбу, сум'яття і розпач, так і тут високі і безсмертні основи народного життя відкриваються в безоднях нещастя і неподобства, темряви і убозтва. Саме на цій арені нестерпно важкої боротьби і проявляються богатирські сили героїв.
Якщо в «коробейники» (1861) цей непатріархальний, жорстокий світ, де «обходами» три версти, «а просто-то шість», де так дивно переплелися торг і любов, пісня-стогін «убогого мандрівника» і віроломні постріли лісника, - якщо цей світ не валиться остаточно, то тільки тому, що є ще десь селянське, ревне, міцне, бути може, просте, як думи Катерінушкі, як її мрії про сімейної ідилії з коханим:
Ні тобі, ні свекра-батюшці
Ніколи не согрублю,
Від свекрухи, твоєї матінки,
Слово всяке стерплю.
...........................
Ти не нудь себе роботою,
Сили мені не позичати,
Я за милого з охотою
Буду Пашенко орати.
Ти живи собі гуляючи,
За робітницею дружиною,
По базарах раз'езжаючі,
Веселися, пісні співай!
А повернешся з торгу п'яненький -
Нагодую і покладу!
«Спи, гожий, спи, румяненькій!»
Більше слова не скажу.
Слова ці звучать тим пронизливіше, чим ясніше стає, що збутись їм не судилося. Так само і в «Трійці» сліпучість першій частині контрастує з похмурим колоритом фіналу:
І поховали в сиру могилу,
Як пройдеш ти важкий свій шлях,
Марно згаслу силу
І нічим не зігріту груди.
Якщо Некрасов і вступає в область ідилії, то це, як влучно висловився М. Я. Берковський, «ідилія, одягнена в траурні одягу».
У поемі «Мороз, Червоний ніс» краса і щастя селянського життя існують реально, але бачаться вони крізь сльози, коли повернення до цієї радісної гармонії вже немає. І тим уважніше вдивляється Некрасов у ці звичайні картини, з усіма їх життєвими, непомітними деталями, чим більший сенс вони набувають тепер для Дарини - відірватися від них у неї не вистачає сил.
- Біжить! .. у! .. біжить, постреленок,
Горить під ногами трава! -
Грішуха чорний, як Галченя,
Бела лише одна голова.
Кричачи, підбігає в присядку
(На шиї горох хомутом).
Почастував бабці, матку,
Сестричку - крутиться в'юном!
Від матері молодцю ласка,
Батько хлопчика щіпнул;
Між тим не дрімав і Савраска:
Він шию тягнув так тягнув,
Добрався, - вишкірив зуби,
Горох апетитно жує,
І в м'які добрі губи
Гришухин вухо бере ...
У щасливих Дар'їно снах найвищою мірою художньо велике значення не лише «снопи золоті»,
«Красива Маша, пустунка», «рум'яні обличчя дітей» і т. д., але і ось цей самий «горох хомутом», так любовно Некрасовим описаний. Н. Я. Берковський називає поему чудовим пам'ятником «боротьби за« святу прозу »селянського життя, за лірику праці і господарства, сім'ї та домоводства» ...
Завжди у них тепла хата,
Хліб випечений, смачний квасок,
Здорові і ситі хлопці,
На свято є зайвий шматок.
Та ж боротьба за «святу прозу» селянського укладу проходить і через лірику, - приховані можливості і народні сподівання заявляють про себе всупереч мізерної реальності. Цикл «Пісні» (1866) відкриває наступне чудовий вірш:
У людей-то в дому - чистота, ліпота,
А у нас-то в будинку - тіснота, духота.
У людей-то для щей - з Солонінко чан,
А у нас-то у щах - тарган, тарган!
У людей куми - дітлахів дарують,
А у нас куми - наш же хліб приїду!
У людей на думці - погуторіть з кумою,
А у нас на думці - не піти б з торбою?
Якби так нам зажити, щоб світло здивувати:
Щоб гроші в калитці, щоб жито на току;
Щоб шлея в бубонцями, розписна Дута,
Щоб сукно на плечах, не плоскінь-рядно;
Щоб не гірше за інших нам шана від людей,
Поп в гостях у великих, у дітей - вченому;
Щоб діти в будинку, як бджоли в меду,
А господиня в домі - як малинка в саду!
Мрія народна про щасливе життя виражена в «пісні» гранично близько до тих форм, в яких вона справді живе в народній свідомості. Світ бажаного, чаєм уособлює тут будинок, в якому панує достаток, тепло, «чистота, ліпота».
Те, що передано словом «ліпота», важко визначити, назвати якось інакше. «Лєпота» - це не просто «ключове слово», це - головний образ вірші, а може бути, і всього циклу. У ньому - порядок і затишок, матеріальний достаток і моральне гідність. Хліб, якого для всіх вдосталь, і «щі з солониною-кою» - не просто прикмети благополуччя і достатку, але майже символи щастя.
Саме тут, у сфері народного мислення, виправдовуються «прозові» деталі повсякденного побуту. Залишаючись житейськи конкретними, вони раптом несподівано стають по-своєму значні і високі. У вірші «Дума» (1860), наприклад, читаємо:
У купця у Семіпалова
Живуть люди не говеючі,
Ллють на кашу масло пісне
Як ту воду, не жаліючи.
У свято - жирна баранина,
Пар над щами хмарою носиться,
За пів-обіду распояшутся -
Геть з тіла душа проситься!
Звичайна ситість (хліб, щі, «масло пісне» та «жирна баранина») отримує моральне виправдання ще й тому, що ідеал героя з народу - не неробство, а праця. Закономірним і розумним, що становить певний внутрішній порядок життя, вважає він «праця» і «відпочинок», «будні» і «свята». Одне неможливе без іншого.
Ніч хропуть, наївшись до поту,
День прийде - роботою тешуть ...
Гей! візьми мене в працівники,
Попрацювати руки сверблять!
Особливо ваблячими і бажаними стають ознаки достатку за контрастом з голодом, відчаєм, убогістю, з усім тим, що судилося герою в дійсності:
Сторона наша убога,
Вигнати нікуди корівчину ...
(«Дума»)
А у нас на думці - не піти б з торбою,,.
(«Пісні»)
Народна мрія не знає «поезії» і «прози» в їх метафізичної роз'єднаності. Тому абсолютно природно тут таке поєднання:
Щоб гроші в калитці, щоб жито на току;
Щоб шлея в бубонцями, писана дуга,
Щоб сукно на плечах, не плоскінь-рядно ...
Будь-яка деталь матеріального побуту виявляється в кінці кінців естетично пережиту, осмисленою.
Щоб діти в будинку, як бджоли в меду,
А господиня в домі - як малинка в саду!
Ідеал народний постає у Некрасова і в «тісному» конкретності, і в гармонійної багатосторонності. Народна життя розкривається в самих різних своїх рисах, на самих різних рівнях. Некрасов то наче цілком залишається в колі народної свідомості і народного поетичного вираження, то відкрито і рішуче виходить за ці межі.
Воістину, з якихось прихованих, «артезіанських» глибин черпає Некрасов переконаність у невичерпної силу народного духу:
Та не бійся за вітчизну люб'язну ...
Виніс досить російський народ,
Виніс і цю дорогу залізну -
Винесе усе, що вже ні пошле!
Винесе всі - і широку, ясну
Грудьми дорогу прокладе собі.
Шкода тільки - жити в цю пору прекрасну
Чи не доведеться - ні мені, ні тобі.
(«Залізниця», 1864)
В останніх рядках - все та ж Некрасовська нота печалі, ускладнює картину щасливих можливостей. Але шляхи тут не замкнути, а відкриваються. Не ідеалізація, а безстрашно тверезий погляд на реальний стан світу, глибоке творче проникнення в нього дозволяють некрасовської поезії зміцнитися в життєстверджуючому підсумку, Досягнення Некрасова як художника полягало в умінні охопити єдиним поглядом і область ідилії, і область трагедії, і область комізму.
У Некрасов значно перетворив сферу поетично-піднесеного, ввівши туди поняття «низькою» прози, переосмислені новим соціальним досвідом. Перш за все це стосується ознак селянської праці та побуту, які отримали особливе значення для демократичного суспільної свідомості. Ряд цікавих спостережень з цього приводу міститься в книзі Б. О. Кормана. Такі слова, як, наприклад, «чорнороб» і «коваль», «поденник», «землекоп», придбали поетичний сенс, розширили свій зміст, стали вживатися Некрасовим у переносному значенні - стосовно до явищ духовного життя. Слово побутового словника «постоли» у новому контексті отримало роль високого символу: «Щоб широкі постоли народні до неї торували шляхи» 1.
Але були в оволодінні різними сторонами дійсності й інші можливості. Л. Я. Гінзбург звертає увагу на трагічно-низьке початок, невід'ємно притаманне поезії Некрасова. «Слово залишається низьким, підкреслено низьким, - пише вона, - але набуває сенсу трагічний і жахливий, що відображає соціальну трагедію пригноблених».
З кори його
Распучіло,
Туга-біда
Змучила.
... Коврига з'їм
Гора горою,
Ватрушку з'їм
Зі стіл великий!
Всі предмети один,
Впораюся сам.
Хоч мати, хоч син
Проси - не дам!
Правда, рядки ці взяті Л. Я. Гінзбург не з лірики, - це «Голодна» з поеми «Кому на Русі жити добре».
Чим глибше входить Некрасов у селянську тему, чим більш многопланной і багатоголосої вона йому представляється, чим сильніше стає разом з тим у ньому художня потреба синтезу, тим далі відходить він від лірики у тісному сенсі слова. М. М. Скатов вважає: «Широкий фронт дослідження народної селянського життя в поезії Некрасова з кінця 60-х років явно звужується, воно майже припиняється в ліриці, замикається, по суті, на одному правда грандіозному, створенні - на поемі« Кому на Русі жити добре »і, загалом, несе мало принципово нового, хоча і народжує справді художні шедеври типу бурлацьке пісні в« Современнике ».
Пісня ця - «У гору» - дійсно може сприйматися як самостійний твір, немов увібрало в себе все вчинене з безлічі некрасівських «пісень».

Хлібця ні,
Валиться будинок,
Скільки вже років
Камі Ноєм
Горе своє,
Погано життя!
Братики, підйом!
Ухнем, напр!
Ухні, хлопці!
гора-то висока ...
Кама похмура! Кама глибока!
Хлібця дай!
Якою пісок!
Ека гора!
Якою деньок!
Ека спека!
Камінчика! скільки ми сліз у тебе пролили!
Ми чи, рідна, тебе не доводили?
Бракує дай!
Кинули будинок,
Малих хлопців ...
Ухнем, напр! ..
Кістки трешшат!
На піч б лягти
Зиму проспати,
Влітку витекти
З бабою гуляти!
Якою пісок!
Ека гора!
Якою деньок!
Ека спека!
Не без добрих душ на світі -
Хто-небудь звезе до Москви,
Будеш в університеті -
Сон здійсниться наяву!
Там вже терені широко:
Знай працюй та не бійся ...
От за що тебе глибоко
Я люблю, рідна Русь!
(«Школяр», 1856)
На розломі патріархального світу виникали нові цінності, які живили некрасовську поезію, дозволяючи залишатися саме поезією.
Це перш за все - ідеал свободи порив до неї, боротьба за неї. Це - народна звільнення, народне щастя.
При цьому виникають нові соціальні, духовні спільності - пригноблених їх прихильників, їх «заступниками». Величезну роль відіграє у Некрасова ідейний однодумність і співробітництво у боротьбі. Це - найміцніший союз. Нове духовне єднання, необхідність його, його поезія в ідейно-художній системі Некрасова надзвичайно активні.
«Висока» у поезії Некрасова пов'язано, з одного боку, з «книжкової культурою», з ідеями просвітницькими, з «променем свідомості», який передова інтелігенція покликана кинути на народний шлях.
Тут виникають символічні образи «книги», «портрета» - знаки ідейного впливу, наступності, духовного піднесення.
З іншого боку, джерела поетичного для Некрасова - у засадах народного життя, національного характеру.
Росія, батьківщина - сприйнята і представлена ​​як батьківщина народу - вершина некрасовської ієрархії цінностей.
Лірика Некрасова знаменує собою дуже складний етап у розвитку поезії. У ній висловився новий підйом почуття особистості, пов'язаний якраз з ламанням старих устоїв, активним соціальним рухом, в цілому - з епохою підготовки російської революції.
На цьому грунті і був можливий новий підйом ліричної поезії, Разом з тим Некрасовська поезія відрізнялася від поезії попереднього етапу якісно іншою структурою свого ліричного «я».
"Я" тут відкрито зовнішнього світу, приймає в себе його строкатість і багатоголосся.
Воно не замкнуто, не індивідуалістично, здатне відчути і висловити «за іншого». Воно як би множиться, залишаючись в той же час єдиним і самим собою, приймає різні «обличчя», «голос» його сполучає, співвідносить в собі різні «голоси», різні інтонації.
«Лірика Некрасова відкривала величезні можливості для утвердження принципів художнього поліфонізму, за яким стояли і нові етичні форми, і демократизм соціальної позиції.
Власне, у Некрасова поліфонізм, багатоголосся і ставали художнім, структурним вираженням такого демократизму ».
Ліричний «я» Некрасова принципово не індивідуалістично.
Поезія Некрасова виросла як би із заперечення поезії. Вона безсумнівно увібрала в себе досвід прози і драми. Їй притаманні значною мірою і «розповідність» і «аналітичність».
Однак, завдяки авторській «суб'єктивності», в ліриці Некрасова вироблені абсолютно особливі принципи образності, особливі жанри, особливі ритмічні структури, неможливі в прозі.