Курсова робота
РОЛЬ НАФТОВОГО ФАКТОРА В СУЧАСНИХ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ
2004

О Г Л А В Л Е Н Н Я:
"1-2" ВВЕДЕНИЕ________________________________________________________________ 3
РОЗДІЛ 1. ЗНАЧЕННЯ НАФТОВОГО ФАКТОРА В СУЧАСНИХ МІЖНАРОДНИХ ОТНОШЕНИЯХ____________________________________________________________ 6
1.1.Вліяніе нафтової проблеми на міжнародні отношенія__________________ 6
1.2.Роль нафтового фактора у посиленні позицій арабських держав на світовій політичній арене__________________________________________________________________________ 8
РОЗДІЛ 2.Аналіз СТРАТЕГІЇ США НА БЛИЗЬКОМУ ВОСТОКЕ_______________ 13
2.1.Стратегія США на Близькому Сході: істокі______________________________ 13
2.2.Современная зовнішньополітична доктрина США і її вплив на розвиток ринку нафти 18
ЗАКЛЮЧЕНИЕ____________________________________________________________ 25
ЛИТЕРАТУРА_____________________________________________________________ 27

ВСТУП

Відбуваються в останнє десятиліття у світовій економіці якісні зміни, пов'язані з посиленням процесів інтернаціоналізації виробництва, лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків і в цілому - відкритості більшості економік, стали предметом пильної вивчення як зарубіжних, так і російських вчених.
Починаючи з 70-х років, дедалі зростаючу роль у міжнародних стосунках відіграють нафтовидобувні країни арабського регіону. Цей процес знайшов своє відображення у становленні ісламської моделі розвитку в рамках світової політико-економічної системи. Тому виділення суттєвих особливостей цієї моделі є актуальним для формування нової наукової парадигми.
Актуальність вибору в якості об'єкта дослідження нафтового чинника і його впливу на міжнародні відносини на Близькому Сході визначається тим, що на початку 90-х років Росія опинилася перед необхідністю вирішення багатьох економічних і соціально-політичних проблем, схожих з тими, які стояли перед арабськими країнами- нафтоекспортерах на різних етапах розвитку: входження у світове господарство на правах незалежних держав, структурна перебудова нафтової галузі, розробка інвестиційної стратегії національними компаніями та державної програми приватизації, проведення цінової політики на світовому ринку і т.д. При вирішенні деяких з них цими країнами накопичений як позитивний, так і негативний досвід, який представляє безперечний інтерес для Росії, оскільки нафтовий фактор відіграє важливу роль у російській внутрішній і зовнішній політиці.
У резюмоване вигляді актуальність обраної нами теми такими обставинами: по-перше, стрімким розвитком гострих соціальних процесів у ряді країн Перської затоки і Середнього Сходу (Ірані, Іраку, Афганістані). Вони настільки радикалізував суспільне життя в них, що поставили під загрозу стабільність політичних режимів у сусідніх державах, по-друге, наростанням числа непідконтрольних, більше того, ворожих, Заходу країн, а з ними - великих мас населення і територій. До того ж ці тенденції крок за кроком стабілізувалися (крім Афганістану), розвивалися і надавали відповідне ідеологічний вплив на громадську думку всього Близького Сходу, по-третє, збереглася стратегічна значимість Перської затоки як регіону найбагатших на земній кулі нафтових родовищ і промислів. Значення даного феномена зростає, у зв'язку із зростанням споживання світовою економікою нафто і газопродуктів, а також у зв'язку з інтенсифікацією розробок і налагодженням експорту даних продуктів із сусідніх внутрішньоконтинентальних ареалів - Центральної Азії та Кавказу. Все це в сукупності утворює в перспективі більший і, природно, більшого міжнародного значення, видобувають нафту регіон «Перська затока - Каспійське море», по-четверте, в останній чверті XX століття в зоні Затоки з'явилися політичні режими, які стали відкрито ворогувати один з одним і з зовнішніми силами, не зупиняючись навіть перед загрозою військового втручання США та інших держав. А це означає, що Захід зіткнувся з необхідністю відстоювати свої інтереси в регіоні за допомогою застосування збройних сил, причому у великих масштабах і періодично висувати в Затока, під виглядом проведення військових маневрів, значні маси військових підрозділів; по-п'яте, ісламський чинник, зайняв у останні роки провідні позиції у суспільному та політичному житті країн Близького Сходу і має суттєвий вплив на політичну стабільність розвинених країнах Заходу.
Основною метою курсової роботи є вивчення впливу нафтового чинника [1] на сучасні міжнародні відносини країн Близького Сходу, а також на зміну їхньої ролі у світовому господарстві в умовах посилення інтернаціоналізації господарського життя. Ця тема посилюється високим напруженням політичних подій і збройних конфліктів, які стрясали регіон в останній третині ХХ і початку ХХ1 століття.
Автор роботи зосередив увагу на вирішенні наступних завдань:
1) визначити значення нафтового чинника в сучасних міжнародних відносинах;
2) здійснити ретроспективний аналіз стратегії США на Близькому Сході; позначити основні пріоритети США на світовому ринку нафти.
Теоретичною та методологічною основою курсової роботи є роботи російських і зарубіжних дослідників. При розгляді теоретичних аспектів проблеми формування світового господарства автор спирався на роботи таких вчених, як А. М. Васильєв, Л. Л. Разумова, У. З. Шаріпов і інших.

РОЗДІЛ 1. ЗНАЧЕННЯ НАФТОВОГО ФАКТОРА В СУЧАСНИХ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ

1.1.Вліяніе нафтової проблеми на міжнародні відносини

Як справедливо зазначають експерти, протягом ста років «нафтовий фактор» залишається одним з вирішальних елементів, що впливають на міжнародні відносини. І хоча період безумовного могутності найбільших нафтопромисловців у визначенні політики своєї країни за кордоном вже залишився в минулому, і провідні держави світу, і країни, що розвиваються, як і раніше знаходяться під найсильнішим впливом енергетичного, у тому числі нафтового, чинника [2].
Величезне значення енергоресурсів у світовій політиці викликає загострення як прихованого, так і відкритого протиборства між провідними державами за контроль над ними. Ситуація посилюється тим, що світові запаси нафти і газу вкрай обмежені, непоправні і нерівномірно розподілені по земній кулі [3]. Незважаючи на величезні зусилля з розвідки нових родовищ, відомі запаси нафти за останні десятиліття збільшилися дуже незначно, хоча деякі країни і збільшили офіційні цифри своїх запасів. Приблизно 80 відсотків нафти добувається в даний час на родовищах, відкритих ще до 1973 року, причому більшість з них знаходиться в стані занепаду. [4]
Нафта виступає найбільш широко використовуваним у світовій економіці енергетичним продуктом, але разом з тим переважна маса країн - основних споживачів нафтопродуктів (і серед них в першу чергу держави Західної Європи, Японії та США) практично позбавлена ​​власних нафтових родовищ, або має в своєму розпорядженні такими, але з надзвичайно недостатніми потужностями. Незважаючи на інтенсивний розвиток інтернаціональних мереж транспортування і передачі енергії у вигляді пального газу, вугілля, сланців, електрики ТЕС, АЕС та ін, нафту залишилася практично самої універсальною і гнучкою формою міжнародної торгівлі енергетичними ресурсами.
Щодо великий вплив нафтової проблеми на міжнародні відносини може бути пояснено принаймні трьома основними причинами. По-перше, всі держави світу вкрай зацікавлені в забезпеченні енергетичної безпеки. Звідси ж випливає поява деяких довгострокових спілок, які визначають обстановку в ключових нафтовидобувних регіонах.
По-друге, суттєво впливає на зовнішню політику той факт, що бізнес на «чорному золоті» залишається одним із найприбутковіших видів підприємництва. Наприклад, виявлення в Лівії значних запасів нафти швидко перетворило відсталу країну у відносно впливове на міжнародній арені держава, яка може дозволити собі розкіш мати головним зовнішньополітичним противником найпотужнішу державу світу - Сполучені Штати.
По-третє, нафтова промисловість за своєю природою носить інтернаціональний характер, що веде до утворення дуже великих компаній. Останні діють незалежно від кордонів суверенних держав, не рахуючись з політичними розбіжностями між ними. Більш того, найбільші нафтові компанії ведуть переговори з національними урядами і досягають з ними домовленостей, виступаючи, по суті справи, на рівних.
Країни Близького Сходу займають особливе місце у світовій торгівлі нафтою. Так, наприклад, в зоні Перської затоки зосереджені найбагатші нафтові родовища світу і знаходяться її великі виробники та експортери. Розвідані і підтверджені запаси нафти в регіоні в 80 - 90-ті роки ХХ століття були оцінені на рівні 56-60% загальних світових запасів, а виробництво -18-20% до підсумку. Серед найбільших виробників і експортерів нафти - членів ОПЕК в аналізовані роки виступали Саудівська Аравія (26%), Іран (10-12%), Ірак (7-9%) / Кувейт і ОАЕ (по 6-7%), Катар (2 %) і т.д. [5] Поряд з цим, важливими специфічними рисами зазначеного регіону виступають: великі надходження нафтодоларів, які суттєво підвищили платоспроможність розглянутих країн і збільшують їх запити на імпорт технології і споживчих товарів відповідно до державних планами прискореного економічного і соціального розвитку: ісламський характер і нерозвиненість багатьох елементів місцевих громадських структур; здатність держав регіону регулювати експорт нафти на світові ринки з метою збільшення своїх валютних надходжень.
Таким чином, у 90-ті роки ХХ століття основними полюсами політичних протиріч в близькосхідному регіоні стали держави: Іран; Ірак; монархічні режими Аравійського півострова.

1.2.Роль нафтового фактора у посиленні позицій арабських держав на світовій політичній арені

Наявність найбагатших запасів нафти в арабському регіоні стало головною передумовою, що обумовило стрімке залучення ісламських економік у світове господарство в другій половині ХХ століття. Поглиблення і розвиток цього процесу проходило протягом усього цього періоду, протягом якого була розпочата і досягла значних розмірів промислова розробка нафтових родовищ у країнах близькосхідного регіону західними нафтовими монополіями.
Роль арабських країн в освоєнні родовищ, видобутку та реалізації нафти змінювалася на різних етапах розвитку. Посилення впливу арабських держав спочатку на розподіл доходів від продажу нафти на світовому ринку, а потім на динаміку її видобутку пов'язане, перш за все, з діяльністю ОПЕК. Сімдесяті роки минулого століття характеризуються різким підвищенням світових цін на нафту і переходом практично всіх родовищ вуглеводнів в руки арабських держав, націоналізувати всі природні багатства на своїй території. Встановлення високих цін на нафту, натомість монопольно низьких, утримуваних західними компаніями протягом післявоєнного періоду, викликали приплив валютних надходжень в близькосхідні економіки і дозволили їм здійснити прискорену модернізацію. Хоча в комерційних цілях нафта стала видобуватимуться у цьому регіоні вже на початку ХХ століття, в який і постійно діючий фактор економічного зростання нафтовидобувних держав вона перетворюється саме на цей період.
Під впливом нафтового фактору відбулися значні зміни не тільки в економіці самих арабських виробників, але і в країнах імпортерах нафти, стратегії і тактики найбільших нафтових монополій, а також у відносинах між цими контрагентами світового нафтовиробництва.
Зона Перської затоки опинилася в епіцентрі двох енергетичних криз, які потрясли світ у 70-х роках ХХ століття. Доходи нафтових монархів такі, що вони стали мультимільярдера, а їх особистий статок перевищило багатство фінансових магнатів Заходу. Нафтові держави перетворилися на найбільших у світі експортерів капіталу, а їх правителі злилися з міжнародною фінансовою олігархією.
Ці процеси знайшли своє відображення і на соціо-культурному рівні, де простежується прагнення арабських держав до формування незалежної ісламської моделі економічного розвитку. До такого висновку автор приходить, аналізуючи різні наукові підходи, викладені в роботах вчених, які розкривають роль, місце нефтеекспортірующіх держав. В загальносвітовому історичному процесі розвитку, характер взаємодії з іншим і, зокрема, із західноєвропейським світом.
Беручи за основу технічна перевага західноєвропейських країн і США, деякі західні економісти, такі як Ф. Фукуяма, розглядають історичний розвиток даної групи країн як закономірний природно-історичний процес, який повинні пройти всі держави, прийшовши з тими чи іншими відхиленнями до спільного знаменника - єдиної планетарної цивілізації. Матеріальною основою цього процесу є, на їхню думку, інтернаціоналізація виробництва, утворення єдиного світового господарства, уніфікація споживчої та духовної культури, загальна демократизація, що виражає ідеї західного лібералізму.
У зв'язку з цим пошлемося на дослідження Л. Разумова, яка, аналізуючи західно-центристські і ісламські погляди на процеси взаємодії західних і східних економік, робить такі цікаві висновки. По-перше, теза про уніфікацію світу на базі західної економічної системи, як закономірного підсумку єдиного і безперервного процесу розвитку людської історії, призводить до грубих перекручувань фактів та вражаючого звуження історичного кругозору. По-друге, прихильники ідеї універсальності принципів західної демократії недооцінюють історичні, релігійні, морально-етичні аспекти, які грають величезну роль в ісламському суспільстві і є стримуючим фактором у процесах інтернаціоналізації всіх сфер життя, в тому числі у проведенні реформ щодо лібералізації арабської економіки, залученню іноземних і приватних національних інвестицій, а також процесів приватизації. По-третє, неправомірним здається їх прагнення применшити вплив нафтового фактору близькосхідного регіону як на економіку найбільших нафтоімпортерів, так і на світовий ринок в цілому [6]. У той же час, Л. Разумова вважає перебільшеними погляди ісламських економістів на можливість створення незалежних, відмінних від ринкових господарських механізмів.
З точки зору зовнішньополітичної орієнтації, близькосхідні держави, при всіх їхніх етнічних і географічних особливостях і суверенності, як суб'єктів міжнародного співтовариства, можна в цілому, з низкою застережень, підрозділити на лояльні і нелояльні до Заходу (і перш за все щодо США). Природно, серед них були різні ступені схильності, активності та співпраці з позарегіональними силами. Однак при всьому цьому через їх зовнішню політику і конкретні дії досить чітко простежувалася соціальна суть місцевих режимів.
Основними видимими проявами внутрирегионального напруги 80-х років виступали ірано-іракська війна, ідеологічне та політичне протистояння між режимами ІРІ і С. Аравії, побоювання Кувейту бути залученим у вказану війну з відповідними несприятливими для його долі наслідками, і нарешті, введення в Перську затоку військових кораблів країн-членів НАТО під приводом забезпечення безпеки вивозу нафти з Затоки. У 90-і роки вістрі найбільшою конфліктності в регіоні перемістилося у сферу захоплення Іраком Кувейту і міжнародних санкцій проти Багдада. Таким чином, до політичного протистояння між Іраном, з одного боку, і С. Аравією і Кувейтом - з іншого, додався новий фронт протистояння - між Іраком і Аравійським країнами Затоки, що проіснував до військового вторгнення США до Іраку в 2003 році.
Події останніх 13 років, з нашої точки зору, дозволяють зробити висновок, що процеси інтернаціоналізації будуть прискорюватися, приводячи до зростання взаємної залежності арабських і західних економік. В основі подальшого поглиблення цих процесів лежить зростання ролі саме нафтового чинника. Посилюватиметься тиск арабських лідерів на світові політичні та економічні процеси шляхом створення ісламської моделі соціально-економічного розвитку, для якої характерні на сучасному етапі слабкість і нерозвиненість, що виражаються в ідеалізації ісламських господарських методів, суперечливості релігійних постулатів, фрагментарності і відсутності цілісності загальноекономічної концепції, а часом у відкритому протистоянні західним цінностям.

Несмотря на то, что военные конфликты в Персидском заливе в 80 -90-х годов ХХ века и начале ХХ1 в. обнаружили экономическую, политическую зависимость арабского Востока от Запада, его неспособность самостоятельно решать свои внутренние проблемы, практически не вызывает сомнений стремление лидеров стран Ближнего Востока усилить и конкретизировать свои позиции на мировой политической арене.
Вместе с тем, с конца 90-х годов ХХ века арабские лидеры отчетливо стали осознавать, что изменения произошедшие на нефтяном мировом рынке, смена стратегии нефтяных компаний, переход нефте- и газодобывающих отраслей в разряд высокотехнологичных, обострение международной конкуренции, повышение инвестиционного порога, а в целом, возрастание нефтяного фактора в условиях усиления интернационализации различных отраслей мировой экономики делают необходимым проведение реформ по либерализации экономики, участие их стран в международных инвестиционных процессах, а в недалеком будущем, и в борьбе за привлечение большей доли этих инвестиций в свою экономику.

ГЛАВА 2.АНАЛИЗ СТРАТЕГИИ США НА БЛИЖНЕМ ВОСТОКЕ

2.1.Стратегия США на Ближнем Востоке: истоки

Освоение западными компаниями нефтяных месторождений стран Ближнего Востока относится еще к первой трети ХХ века. На протяжении многих лет лидирующие позиции здесь занимали нефтяные (энергетические) корпорации, известные как «семь сестер», пять из которых были американские: «Экссон» (бывшая «Стандард ойл оф Нью-Джерси»), «Стандард ойл оф Калифорниа» («Сокал»), «Галф ойл», «Тексако», «Мобпл ойл», одна - англо-голландская («Ронял датч-Шелл»), одна-английская («Бритиш петролеум»)[7], которые осуществляли фактически тотальный контроль над нефтяными потоками региона. Для американских корпораций внедрение в международный нефтяной бизнес означало, прежде всего, распространение внутриамериканской конкурентной борьбы за границы США.
Ситуация изменилась лишь в сентябре I960 года, когда была создана Организация стран - экспортеров нефти, или - по первым буквам ее английского названия - ОПЕК. Сначала в ее состав вошли Иран, Ирак, Кувейт, Саудовская Аравия и Венесуэла. Впоследствии к ним присоединились Абу-Даби, Катар, Ливия, Алжир, Индонезия, Нигерия, Эквадор, Габон.
Члены ОПЕК потребовали установить твердые справочные цены на нефть, уровень которых нельзя было бы изменить без предварительных консультаций с правительствами стран-экспортеров. Второе требование участников ОПЕК из зоны Персидского залива состояло в том, чтобы включить арендную плату в эксплуатационные расходы компаний и подоходный налог в 50 процентов вычитать из оставшейся суммы. Это означало бы повышение доли стран - хозяев нефти на несколько процентов, или на несколько сот миллионов долларов в год. Наконец, члены ОПЕК отказались нести часть бремени торговых расходов компаний.
Требования ОПЕК, учитывая последующее развитие событий, были скромны и не выходили из чисто коммерческих рамок. Тогда мало кто верил, что новорожденная организация выживет. Слишком часто в прошлом страны Ближнего и Среднего Востока пытались согласовать свои действия, и слишком часто их объединения рушились в результате нажима внешних сил, внутреннего соперничества и раскола. «Семь сестер», хотя и были обеспокоены появлением ОПЕК, долгое время отказывались признать новую реальность.
Промышленно развитые государства объединили свои усилия против ОПЕК и стали планомерно проводить в жизнь комплексы мероприятий по ослаблению влияния ОПЕК на мировой рынок. За короткие сроки они добились экономии потребления нефтепродуктов в своих народных хозяйствах и наладили службу по обеспечению крупномасштабного нефтехранения в национальных границах, а также в нейтральных водах, и даже в определенных пределах стали регулировать спрос на нефть на мировом рынке. Это облегчило их маневренность в области соотношения между спросом и предложением на нефть в международной торговле. Как пишет А.Васильев, в США во время нефтяного кризиса 1973-1974 гг. ограничили снабжение жидким топливом учреждений, жилых домов и школ, объявили о планах нормирования нефтепродуктов и повышения на них налогов. Впервые после второй мировой войны ввели жесткое нормирование мазута[8]. Общим же итогом всех названных действий стали либо более удовлетворительные для Запада международные цены на нефть, либо появление препятствий на пути их роста.
Однако правительства западных стран продолжала беспокоить жизнеспособность ОПЕК на фоне неустойчивого и подверженного отрицательному влиянию различных факторов мирового нефтяного рынка. Поэтому в последней четверти XX столетия наблюдается усиление заинтересованности Запада как в сохранении своего контроля над функционированием всего мирового нефтяного рынка, и прежде всего в ценах на нефть, так и в активизации своей деятельности непосредственно в районах основных нефтяных месторождений земного шара (то есть, в сфере, обеспечивающей основу могущества стран-членов ОПЕК).
В начале 1974 года Вашингтон выдвинул план постепенного преодоления энергетического кризиса. Глава американской администрации предлагал создать организацию стран - импортеров нефти, своего рода «анти-ОПЕК» - Международное энергетическое агентство, которому была предназначена роль орудия борьбы против стран-членов ОПЕК. На парижской конференции 1975 года, состоявшейся в начале февраля, участники агентства поставили цель сократить свой импорт на 10 процентов, или примерно на 100 миллионов тонн в год, ускорить развитие других источников энергии и сбить цены на жидкое горючее. Однако организаторы конференции учитывали, что такая политика таит в себе серьезные противоречия, так как более дешевая нефть сделала бы нерентабельными многие виды энергии и бессмысленными огромные капиталовложения. В качестве выхода предполагалось, заставив членов ОПЕК снизить цены на свое сырье, поддерживать эти цены на высоком уровне внутри стран-импортеров с помощью соответствующих тарифов.
Главная политическая задача стран Запада, и США в частности, в зоне Персидского залива с конца 70-х годов заключалась в сохранении и упрочении приобретенных в прошлом политических, экономических и социальных позиций в системе влияния на внешнюю политику стран ближневосточного региона. В первую очередь Запад старался не допустить: 1) проникновения и развертывания прокоммунистической идеологии и влияния бывшего СССР; 2) усиления инициативы и влияния уже сформировавшихся к тому времени социально-радикальных режимов (Ирана, Ирака, Демократической Республики Афганистан); 3) потери своих господствующих позиций в сфере приобретения нефти Персидского залива; 4) возникновения новых общенациональных социальных потрясений, которые, как правило, приводят охваченные ими общества к конфронтации с интересами США и их союзников в этом регионе. На этом основании внимание Запада к Персидскому заливу, а следовательно и его активность здесь, стали значительно масштабнее. Американское правительство сделало следующее обоснование своей позиции по Заливу: «Ближний Восток и Персидский залив являются в совокупности жизненно важным регионом для США по своим энергоресурсам, стратегическому положению, по своему непредсказуемому враждебному влиянию, а также ввиду продолжительных и тесных связей Соединенных Штатов со многими местными нациями. То, что может случиться в Юго-Западной Азии, серьезно скажется экономически на индустриальном мире... Контроль СССР над нефтяным потоком из Залива на Запад, манипуляция им могут иметь серьезные последствия для системы западного сообщества. Мы должны помочь нашим союзникам в Персидском заливе защитить себя политически и экономически против внешней агрессии. Мы также должны поддержать свободу мореплавания, прохода через проливы»[9].
Политическая стратегия Запада в Персидском заливе в рассматриваемый период не была однообразной и по своим основным внутренним ориентирам. Она менялась в зависимости от развития конкретных событий в регионе. Так, по первому варианту (1979- конец 80-х годов ХХ века) были определены три полюса политического противостояния: Демократическая Республика Афганистан; Исламская Республика Иран; Республика Ирак и призаливные государства Аравийского полуострова. Запад делал все, чтобы воспрепятствовать любым попыткам появления сил взаимодействия между полюсами и поддерживать атмосферу непримиримости противоречий между ними. Для этого он активно спекулировал на чрезвычайной значимости для мирового рынка бесперебойности нефтяных поставок из Залива и на реальной близости советской угрозы странам региона. Запад навязывал свое право открыто проявлять теплые чувства к так называемым «дружественным» режимам и оказывать им соответствующее технологическое, политическое и военное содействие, а прохладное и более жесткое отношение - к «враждебным».
На рубеже 80-90-х годов - после падения правящего режима в Афганистане и окончания ирано-иракской войны - в первый вариант западной стратегии в Заливе стали вводиться соответствующие коррективы. После же военного захвата Ираком Кувейта и образования враждебного противостояния между Ираком и аравийскими странами четко обозначился ее второй вариант, который действует по настоящее время. Так, Иран, в силу своего исламского радикализма, особенно в отношении к США и Израилю, а также больших возможностей воздействия на политическую ситуацию в Заливе, продолжал рассматриваться Вашингтоном в качестве опасного для его интересов государства. Еще одним врагом США был объявлен Ирак, на который сначала обрушилась военная акция возмездия «Буря в пустыне», а также тотальная экономическая, транспортная и политическая блокада со стороны мирового сообщества, а затем было осуществлено открытое вооруженное вторжение, свергнуто правление С.Хусейна, в результате чего страна превратилась в плацдарм международного терроризма с неясной политической перспективой.
Таким образом, можно констатировать, что практически с самого начала проявления нефтяного фактора в международных отношениях изменились основы формирования внешней политики заинтересованных государств. В качестве основных действующих лиц стали выступать правительства и крупнейшие нефтяные компании. При этом последние являлись инициаторами большинства внешнеполитических шагов на международной арене. Кроме того, в прошлом сами крупнейшие нефтяные компании нередко были готовы представлять свое государство в нефтедобывающих регионах. Кроме того, они имели в соответствующих регионах свои постоянные представительства, которые по ряду параметров оказывались влиятельнее официальных национальных дипломатических представительств своих стран.

2.2.Современная внешнеполитическая доктрина США и ее воздействие на развитие рынка нефти

Современный энергетический режим обладает сильно сконцентрированным политическим влиянием. Определяющим фактором воздействия на развитие рынка нефти остается политика США. Обеспечение национальной безопасности - вопрос, которому подотчетна вся внешнеполитическая концепция США. Ее важнейшей составляющей является обеспечение энергетической безопасности страны. Это определяется непосредственной зависимостью американской экономики, потребляющей четверть всех производимых в мире объемов нефти (из них менее половины добывается внутри страны), от внешних источников нефти и крайней уязвимостью от любых эксцессов на мировом рынке нефти.
Сегодня США самодостаточны по всем видам энергоносителей, за исключением нефти. В условиях роста энергопотребления США постоянно увеличивают импорт нефти из-за рубежа, который только в течение шести последних лет возрос на 1,94 млн. барр/день с 8,1 млн. барр/день в 1994 до 9,7 млн. барр/день в 1998 и 10 млн. барр/день в 2000 году. В прошлом году импорт составил 52 процента всего внутреннего потребления нефти. По прогнозам Администрации энергетической информации Министерства энергетики США, чистый импорт нефти в США возрастет до 12,2 млн. барр/день в 2010 году, что будет соответствовать уже 58 процентам всего внутриамериканского потребления. К 2020 году уже 64 процента внутреннего спроса на нефть будет удовлетворяться за счет импортных поставок. В этот период, как предполагает администрация Буша, два из каждых трех баррелей потребляемой в США нефти будет импортированной.[10] Нефть все больше рассматривается в США как опасная зависимость от внешнего мира. Это вынуждает Вашингтон диверсифицировать источники.
В глобальной энергетической стратегии США приоритетными являются три направления: государства Западного полушария, Ближний Восток (зона Персидского залива) и Каспий. С учетом того, что в Западном полушарии наличествует максимальная финансово-экономическая и военно-политическая привязка государств-нефтеэкспортеров региона к США и ничто не угрожает позициям Вашингтона и бесперебойности поставок нефти в США, а каспийскому региону еще только предстоит пройти длительный период развития производства и инфраструктуры, чтобы стабилизировать свою роль ключевого региона-нефтеэкспортера, в настоящее время и в кратко- и среднесрочной перспективе зона Персидского залива будет продолжать оставаться главным объектом геостратегического внимания США. Большинство специалистов сходятся во мнении, что если бы не международные политические нюансы, вся мировая добыча нефти сконцентрировалась бы в зоне Персидского залива. Кроме того, регион Персидского залива имеет огромную геополитическую важность для США, обеспечивая выход и контроль непосредственно и опосредованно над всеми прилегающими регионами: Центральной Азией, Средними и Дальним Востоком, Южной и Юго-Восточной Азией, Южным Средиземноморьем и в некоторой степени Европой.
Как подчеркивается в Национальной энергетической политике, «Персидский залив будет главным объектом внимания международной энергетической политики США, однако наша вовлеченность будет глобальна, мы будем высвечивать существующие и зарождающиеся регионы, которые будут оказывать главное воздействие на глобальный энергетический баланс».[11]
В США просчитывают и альтернативные варианты. По мнению ряда западных экспертов, нефтедобывающие страны СНГ, и в первую очередь государства Каспийского бассейна, способны в определенном объеме компенсировать издержки надвигающегося на Америку энергетического кризиса или даже снять его угрозу. По оценке авторитетного американского журнала «Foreign Affairs», в 2002-2006 гг. США могут увеличить экспорт нефти из этих стран как минимум до 2 млн. баррелей в день. По оптимистическим прогнозам западных специалистов, при неблагоприятном для США развитии обстановки на Ближнем Востоке, после ввода в строй Основного экспортного трубопровода Баку-Джейхан (2005 г.), при условии наращивания его мощности до 50 млн. тонн нефти в год (2010 г.) и подключении к нему нефти Казахстана экспорт углеводородов из стран СНГ уже в не столь отдаленной перспективе мог бы приблизиться к объему экспорта из Саудовской Аравии. Просчитывая запасной вариант на каспийском направлении, американские специалисты не исключают, что со временем нефтедобывающие государства Содружества сообща могли бы составить серьезную конкуренцию странам ОПЕК[12].
Многие специалисты полагают, что форсированная и масштабная разработка каспийских месторождений будет во многом зависеть от ситуации на Ближнем Востоке и успеха операции в Ираке.
Если взглянуть в лицо фактам, вырисовывается вполне определенная картина и относительно причин виновников войны в Ираке. С этой точки зрения суть ситуации, связанной с событиями в Ираке и других странах, хорошо объясняют три документа, предопределяющие стратегическую логику поведения и роль США.
1. Доповідь Національної ради США по розвідці (грудень 2000 р.) «Про розвиток світової ситуації до 2015 року», що містить попередження про те, що до зазначеного терміну США зіштовхнуться з проблемою енергетичної кризи. Причина - зростання споживання енергоресурсів в інших країнах, особливо Китаї, Індії, а також у Європі. У доповіді прогнозується, що до 2015 р. 4 / 5 близькосхідної нафти буде імпортуватися в Східну Азію. Даються рекомендації про необхідність скорочення залежності США від імпорту нафти. Експерти рекомендують скоротити щоденний імпорт із 11 млн. барелів до 5-6 млн.
2. Енергетична програма Дж.Буша, опублікована в травні 2001 р., де ставиться завдання збільшити споживання до 2040 р. до 23 млн. барелів на день. Такі масштабні плани викликають необхідність пошуку нових джерел енергетичних ресурсів в усіх районах світу і встановлення над ними жорсткого контролю.
3. Нова стратегія національної безпеки США, що свідчить про вибір шляхів виходу з передкризового стану, в якому знаходиться американська економіка. Вашингтон рассчитывает решать эти проблемы преимущественно с помощью военной силы, устанавливая контроль над ключевыми ресурсными регионами мира, а также волевым введением гибких цен на нефть для себя и лояльных ему стран[13].
Как сообщала газета «Красная звезда»[14], экстренное заседание Совета Безопасности ООН по войне в Ираке, созванное по настоянию Лиги арабских государств и Движения неприсоединения завершилось скандалом. Американская делегация во главе с постоянным представителем США в ООН послом Джоном Негропонте демонстративно покинула зал заседания во время выступления иракского представителя в ООН. Мухаммед ад-Дури призвал членов СБ «сделать все, что в их силах, чтобы принять резолюцию, требующую прекращения войны и агрессии, и защитить иракский народ от нависшей над ним угрозы». Иракский дипломат также обвинил США и Великобританию в том, что те намерены вести против его страны войну на уничтожение.
Развязав войну в Ираке и тем самым проигнорировав нормы международного права, США в очередной раз показали, какое им дело до ООН и разговоров, которые в этой организации ведутся. Хотя на фоне мировых антивоенных демонстраций Вашингтон и Лондон опасались, что противники войны, к которым смело можно отнести большую половину постоянных членов Совета безопасности, устроят единогласное осуждение войны в Ираке. Заявления, в том числе и жесткие, призывающие немедленно остановить боевые действия и вернуть ситуацию в русло урегулирования кризиса политико-дипломатическими средствами в рамках ООН с соблюдением норм международного права и на основе соответствующих резолюций Совета Безопасности, действительно имели место - в Совете безопасности прозвучали выступления представителей более 70 государств. Но никаких резолюций или хотя бы заявлений, осуждающих действия Вашингтона и Лондона, принято не было. Да и не могло быть принято - право вето позволяло США заблокировать любую резолюцию, осуждающую войну в Ираке.
Целый ряд государств, в том числе и Россия, осудили позицию США и пытались предотвратить военную агрессию всеми доступными дипломатическими методами. Андерс Фог Расмуссен, председатель совета Европейского союза, премьер-министр Дании: «США теперь будут стремиться получить сведения через ООН, чтобы убедиться, демонтировал ли Ирак химическое и биологическое оружие. ЕС и США договорились в Йоханнесбурге, что теперь следует концентрировать общие усилия на предоставлении международным военным инспекторам свободного и беспрепятственного доступа в Ирак» (AFP, 04.09.2002.). Хавьер Солана, верховный представитель ЕС по внешней политике и безопасности: «Решение США провести в одиночку военную операцию против Ирака может стать большой ошибкой. Такой шаг будет иметь самые негативные последствия для самих США. Именно поэтому мы открыто говорим американцам, что невозможно установить на Ближнем Востоке новый политический порядок при помощи голой силы» («Berliner Zietung», 02.09.2002.) и другие.
После того как началась война в Ираке Президент России В.Путин сделал заявление, где, в частности говорилось: «Целый регион оказался под угрозой крупномасштабной гуманитарной и экологической катастрофы. Сразу же подчеркну: военные действия осуществляются вопреки мировому общественному мнению, вопреки принципам и нормам международного права и Уставу ООН. Эта военная акция ничем не может быть оправдана - ни обвинениями Ирака в поддержке международного терроризма (информации подобного рода у нас никогда не было и нет), ни желанием сменить в этой стране политический режим, что прямо противоречит международному праву и должно определяться только гражданами того или иного государства…независимо от того, как будет складываться ситуация вокруг Ирака, я от имени России как государства - постоянного члена Совета Безопасности ООН - хочу обратиться к Генеральному секретарю ООН и международным инспекторам. Хочу обратиться к ним со словами признательности и благодарности. Они честно и ответственно исполнили свой долг, проявили при этом высокий профессионализм и мужество. Уверен, что институт международных инспекторов еще будет востребован мировым сообществом…И мы по-прежнему уверены: центральная роль в решении кризисных ситуаций в мире, в том числе и вокруг Ирака, должна принадлежать Совету Безопасности ООН»[15].
Развитие событий вокруг Ирака предоставило серьезный повод для того, чтобы задуматься над современными тенденциями в мировой политике. Так получается, что нынешний иракский кризис поставил много вопросов, выходящих далеко за рамки очередной попытки Вашингтона приструнить еще одного строптивого и непослушного политического лидера одной их развивающихся стран мира. Реально международное сообщество в общепринятом понимании этого термина, сегодня оказалось в весьма двусмысленной, более того - опасной ситуации. Мало того, що для людства поряд з традиційними загрозами, що переслідують його постійно, виникла нова серйозна небезпека в особі міжнародного тероризму. Гораздо более масштабная и системная угроза для него вызревает там, где многие ее, возможно, до последнего времени и не ожидали - в недрах современной политики Вашингтона, стремящегося под прикрытием или предлогом решения задач борьбы с международным терроризмом установить полный силовой контроль над стратегически важными районами мира, нефтяными потоками стран Ближнего Востока, не считаясь при этом ни с интересами большинства своих союзников, ни с международно-правовыми нормами.
Вторжение США в Ирак продемонстрировало мировому сообществу: во-первых, разрушение сформировавшихся в последние 50 лет международно-правовых традиций и правил, ставших основой европейской демократии, и, во-вторых, - возникновение ситуации, когда США, используя как рычаг нефть Ближнего и Среднего Востока, регулируют мировые политические и экономические процессы, руководствуясь исключительно собственными интересами.

ВИСНОВОК

Резкое обострение межгосударственных противоречий и политической ситуации в ближневосточном регионе на протяжении нескольких десятилетий в XX – начале ХХ1 столетий обусловлено активным и во многом негативным взаимодействием внутренних и внешних факторов. Главные из них - это значительный рост цен на нефтепродукты, уровень которых во многом зависел от политических позиций государств Ближнего Востока. Однако такие изменения в ценообразовании вызвали большую обеспокоенность и противодействие со стороны Запада. Увеличение же доходов от нефти местных стран, в свою очередь, подстегнуло рост амбиций правящих элит и гонку вооружений. С другой стороны, произошло усиление политического, военного и идеологического вмешательства Запада во внутренние дела региона. Это осуществлялось во имя сохранения контроля над торговлей стратегическим сырьем мирового значения - нефтью, а также во имя удержания политической ситуации в Персидском заливе в рамках, удовлетворяющих интересы западных держав.
Внешними проявлениями изменения геополитической ситуации в Персидском заливе стали: а) возникновение антизападных и радикальных по своим социально-политическим и религиозным концепциям правящих режимов в Иране и Афганистане; б) ирано-иракская, ирако-кувейтская войны; в) начало военных форм борьбы за нефтяные интересы в Заливе при участии вооруженных сил Запада, и прежде всего США в Ираке; г) возникновение в регионе Персидского залива, вместо двух полюсов политического и военного противостояния - Иран-арабские страны, треугольника противостоящих полюсов - Иран-Ирак-призаливные аравийские государства.
В рассматриваемый период нефть стала мощным и зачастую решающим оружием в определении политического статуса стран Ближнего Востока. Один из последних примеров – события в Ираке.
Нефть - это и финансовое богатство, и оружие, и обширный импорт иностранной продукции, и возможность достижения достаточно высокого, или по крайней мере удовлетворительного, жизненного уровня населения, и иностранная военная и политическая помощь. Таким образом, нефть - такой стратегический и емкий фактор, не только местного, но и мирового значения, который обусловил ожесточенное международное противоборство большого круга участников-государств (из них главные - США, Иран, Ирак и призаливные аравийские страны).
США, наращивая свое вмешательство во внутренние дела Персидского залива, создали удобное, сначала идеологическое, а затем и международно-правовое обоснование для своего непосредственного соучастия в решении межгосударственных (а в ряде случаев и внутригосударственных) проблем Залива. Для реализации своих задач Вашингтон использовал все возможности с целью усиления внутрирегионального напряжения. В результате здесь возникли: межгосударственные конфликты, войны, усилились диктаторские и силовые методы воздействия со стороны США для создания атмосферы международного осуждения политических противников Соединенных Штатов и облегчения Западу преодолевать их сопротивление в политической игре по опутыванию региона сетью своего многостороннего присутствия и вмешательства.

ЛІТЕРАТУРА

1) Василенко А. Нефтяной фактор в российской внешней политике //Русский журнал.-1998.-№ 2.
2) Васильев А. М. Персидский залив в эпицентре бури.- М., 1983.
3) Денчев К. Нефтегазовый фактор в международных отношениях // Полития.- 1999.- №3 (13).
4) Ивашов Л.Г. Що стоїть за планами війни США проти Іраку / / Журнал теорії і практики Евразійства.-2003 .- № 22.
5) Лященко А. ООН: эмоции сменяет прагматизм //Красная звезда. 2003. 23 березня.
6) Мирский Г. Иракская головоломка. Что после Саддама?// Россия в глобальной политике.-2003.-№ 1.
7) Независимая газета.№ 55 (2888) 21 марта 2003 г.
8) О долговременной стратегии США в Каспийском регионе и практических шагах по ее реализации. Аналітична доповідь. / / Євразійський вестнік.-2003 .- № 22.
9) Разумнова Л.Л. Роль нефтяного фактора в экономике арабских государств в условиях интернализации хозяйственной жизни (1986-1996) //Автореферат дисс. канд.эк.наук.-М., 1998.
10) Шарипов У.З. Политика и нефть в Персидском заливе 70-80-х годов (Запад и государства региона). - М., 1994.
11) Шарипов У.З. Международные отношения в регионе Персидского залива и роль нефтяного фактора (Запад и страны региона) //Автореферат дисс.док.полит.наук.-М., 1999.
12) AFP, 04.09.2002.
13) Berliner Zietung, 02.09.2002.
14) Colin J. Campbell and Jean H. Laherrere, "The End of Cheap Oil", Scientific American, March 1998.
15) National Energy Policy. Washington, DC, 2001.
16) The Persian Gulf, are we committed? At what cost? A dialogue with the Reagan administration on US policy. Prepares for the use of the joint economy Committee, Congress of the US. Washington: Government printing office, 1981.