Роль громадських організацій у формуванні соціальної політики в сучасному українському суспільстві

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

1.1 Методологія дослідження діяльності громадських організацій

1.2 Типологія громадських організацій.

2. ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЯК СУБ'ЄКТИ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

2.1 Соціальна політика: визначення, функції, основні напрями реалізації

2.2 Світовий досвід діяльності громадських організацій у сфері соціальної політики

2.3 Функції громадських організацій як суб'єктів соціальної політики

2.4 Механізми взаємодії органів виконавчої влади та громадських організацій як партнерів

3. РОЛЬ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У ФОРМУВАННІ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

3.1 Нормативно-правові засади діяльності громадських організацій в Україні

3.2 Проблеми створення, розвитку та функціонування громадських організацій в сучасному українському суспільстві

3.3 Напрямки удосконалення системи забезпечення діяльності громадських організацій

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТОК 1.1.

ВСТУП

Актуальність дослідження.

У зв'язку з процесом трансформації українського суспільства, громадські організації переживають новий етап становлення, поступово інституціоналізірує, складаючись у єдину структуру із специфічними правилами і механізмами функціонування. Розвиток громадських організацій в сучасних умовах можна охарактеризувати як нестійкий, мінливий швидкими темпами. Вони здійснюють свою громадську діяльність, спираючись на нові орієнтири, шукають більш ефективні форми взаємодії з молоддю, державною владою, ЗМІ, комерційними організаціями, а також між собою.

Громадські організації надають особливий вплив на розвиток інститутів громадянського суспільства в Україні. Громадські організації не тільки є суб'єктами соціальної політики і представляють інтереси різних соціальних груп, а й здійснюють пріоритетну діяльність з реалізації «державного замовлення». У цьому випадку, організації та рухи служать одним з ефективних інструментів виховання і контролю молодого покоління. При цьому в останні роки, різко збільшується кількість «штучних», кон'юнктурних організацій, створюваних «зверху» (державною владою) або «зі сторони» (екстремістськими організаціями, зарубіжними фондами, комерційними структурами). Тому на сучасному етапі трансформації вітчизняного соціуму набуває особливої ​​значущості питання про найважливіші фактори формування та ефективності функціонування громадських організацій та їх домінуючих соціальних функціях.

З точки зору ефективності функціонування українських громадських організацій важливим є аналіз форм їх взаємодій в умовах зростаючої конкуренції за доступ до різних соціальних ресурсів в рамках національного простору. Значущим також є питання про те, якою мірою громадські організації виступають джерелом зміни ціннісних орієнтацій молоді та формують стереотипи свідомості та поведінки, будучи посередником між особистістю та суспільством.

Таким чином, актуальність дослідження функціонування громадських організацій в Україні визначається безліччю факторів. Розробка практичних рекомендацій щодо вдосконалення державної політики дозволить поліпшити ефективність діяльності громадських організацій щодо соціалізації особистості та включенню сучасного українця в процес демократизації.

За даними Держкомстату України на 1 січня 2008 р. в Україні функціонувало 54862 громадських організацій [49].

За останні роки відзначається зростання активності громадських об'єднань практично у всіх областях діяльності. Тим не менш, на фоні високої потреби у допомозі громадських організацій по вирішенню найважливіших соціальних проблем, ступінь їх активності усе ще істотно нижче, ніж ступінь їх необхідності.

Як правило, громадські організації створюються для вирішення проблем, пов'язаних з підтримкою соціально вразливих верств населення, захистом прав та інтересів різних груп населення, просвітою, організацією дозвілля, поліпшенням екології регіону і т.п. Даний коло проблем громадські організації намагаються вирішувати у співпраці з державою і комерційними організаціями.

Значення громадських організацій обумовлений наступними факторами [47]:

1. Яскраво вираженою соціальною спрямованістю діяльності.

Громадські організації надають допомогу частини суспільства з низьким рівнем доходу, що підвищує загальний рівень добробуту членів суспільства. Крім того, громадські об'єднання надають додаткові робочі місця.

2. Масовістю.

За допомогою до громадських організацій звертається чимало людей. Для вирішення поставлених проблем громадські організації створюють власну інфраструктуру: засоби масової інформації, бібліотеки, навчальні центри, бази даних і т.д.

3. Високим інтелектуальним потенціалом організаторів та учасників.

Ступінь розробленості теми.

Дослідження в галузі функціонування громадських організацій спираються на фундаментальну теоретичну та емпіричну базу. У роботах класиків соціологічної думки М. Вебера, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, А. де Токвіля та ін представлений аналіз соціальних інститутів і організацій, груп інтересів і груп тиску. Проблема підвищення ролі громадських організацій стосовно країн Заходу знайшла своє відображення в роботах Е. Арата, Р. Арона, А. Лейпхарда, Ю. Габермаса та ін

У західній соціально-психологічної традиції основи сучасних досліджень громадських організацій заклали Г. Тард і Р. Лебон. На базі розробленої ними теорії колективної поведінки в середині минулого століття сформувалося впливовий напрям у вивченні громадських організацій і соціальних рухів. Такі видатні дослідники як Л. Фойер, С. І. ФРИС, Е. Еріксон, А. Еткінд, Л. Гозман і Г.Г. Ділігенскій акцентують увагу на особистісної мотивації учасників, соціально-психологічній характеристиці учасників молодіжної організації. Даний підхід був продовжений теорією колективної дії (Г. Блумер, Н. Смелзер) і теорією масового суспільства (X. Арендт, У. Корнхаузер, С. Ліпсет).

Прихильники культурологічної стратегії аналізу громадських організацій вважають, що в економічно розвинених країнах основними причинами тих чи інших соціальних дій є прагнення задовольнити духовні потреби (А. Турен, Д. Лапероні, Ж. де Торсак, К. Мангейм, М. Мід).

Безпосереднє відношення до аналізу такого складного і багатоаспектного процесу як інституціоналізація громадських рухів, визначення його сутнісних характеристик мають соціологічні дослідження Д. Тернера, П. Бергмана, Т. Лукман та інших зарубіжних дослідників. Особливий інтерес представляє вивчення особливостей світогляду, схем мислення і поведінки учасників цих груп (М. Брейк, Р. Фабіан).

У вітчизняній соціологічній науці значний внесок у розробку проблеми дослідження діяльності громадських організацій був зроблений ще в радянський період. Серйозне значення для аналізу досліджуваного феномена мають роботи: В.В. Костюшева, Г. Ільїнського, В. Воронкова та інших вітчизняних дослідників, присвячені специфіці рухів кінця 80-х - початку 90-х рр.. Дослідження демократичних рухів в контексті політичних та соціальних трансформацій в СРСР і України в 1990-х - 2000-х рр.. були продовжені такими вченими як Л. Гордон, Е. Клопов, В. Пастухов які у своїх роботах аналізують стан і механізми формування ідеології організацій громадських рухів.

Серед робіт, що розглядають проблеми інституціоналізації соціальних суб'єктів у сучасній Україні, можна виділити праці Новічкова Г. В., Лойко Л. В., Гайовий Н.П., Колодія А. В., Додін ої Є.Є.

Дослідженням актуальних проблем становлення громадянського суспільства в сучасній Україні та ефективного функціонування його основних інститутів, в тому числі громадських об'єднань, присвячені праці Онищенко О.С., Скрипнюк О. В., Максименко О.М.

Таким чином, аналіз наукової літератури дозволяє зробити висновок про недостатню розробленість досліджень діяльності та ефективного функціонування громадських організацій. В даний час, зростає необхідність комплексного аналізу даного питання.

Необхідність вивчення суспільних організацій, послужила основним чинником, що вплинув на вибір теми дипломного проекту, його цілей і завдань, об'єкта, предмета та методу дослідження, а також напрямів використання досягнутих результатів.

Об'єктом дослідження є суспільні організації.

Предмет дослідження становлять фактори та умови діяльності сучасних громадських організацій в Україні.

Мета роботи: виявити шляхи оптимізації ефективності громадських організацій України в умовах трансформується українського соціуму.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних дослідницьких завдань:

1. Виявити особливості соціологічного підходу до аналізу сучасних суспільних організацій.

2. Розкрити тенденції формування і розвитку сучасних громадських організацій, їх відмінних рис.

3. Обгрунтувати основні критерії ефективності діяльності громадських організацій в умовах сучасної України.

4. Визначити шляхи оптимізації ефективної діяльності громадських організацій в Україні.

Теоретико-методологічні засади дослідження.

Методологічною основою дипломної роботи виступили принципи структурно-функціонального підходу, що дозволяють визначити місце громадських організацій у структурі громадянського суспільства та їх роль в процесі реалізації інтересів молоді та соціалізації індивідів. У роботі також використані загальнонаукові методи, порівняльно-історичний метод.

Теоретичною базою дослідження є теорія структурації Е. Гідденса, концепція соціального конструювання реальності П. Бергера і Т. Лукман. Принципово важливим є розуміння місця громадських організацій у структурі вітчизняного соціуму, обгрунтована в роботах Т.А. Лугиніни і О.А. Батьківщиною.

Емпіричною базою дипломного дослідження виступили:

1. дані Служби державної статистики України;

2. нормативно-правова база України, в тому числі закон України «Про об'єднання громадян»;

3. результати соціологічних досліджень про діяльність громадських організацій в Україні;

4. матеріали ЗМІ;

5. програми і статути громадських організацій і рухів.

Науково-теоретична та практична значущість роботи.

Результати даного дослідження можуть бути використані органами державної влади при підготовці управлінських рішень, вироблення молодіжної політики органами державної влади, а також органами місцевого самоврядування. Окремі рекомендації та висновки можуть послужити основою щодо підвищення ефективності роботи громадських організацій, в їх взаємодії з різними соціальними суб'єктами і між собою.

Структура дипломного проекту складається з вступу, трьох розділів, висновків, бібліографічного списку і додатків.

У вступі обгрунтовується актуальність теми дипломної роботи, виявляється ступінь її наукової розробленості, визначаються об'єкт і предмет, мета і завдання дослідження, підкреслюється наукова новизна, висвітлюється теоретична і практична значущість проведеного дослідження.

У першому розділі - «теоретичні основи дослідження діяльності громадських організацій» - розглянуто основна методологія дослідження діяльності громадських організацій, проаналізовано типологія громадських організацій з різних точок зору.

У другому розділі - «громадські організації як суб'єкти соціальної політики» - розглянуто теоретичні аспекти соціальної політики, функції громадських організацій як суб'єктів соціальної політики, механізми взаємодії органів виконавчої влади та громадських організацій як партнерів.

У третьому розділі - «роль громадських організацій у формуванні соціальної політики в сучасному українському суспільстві» - представлені і проаналізовані нормативно-правові засади діяльності громадських організацій в Україні, висвітлено проблеми створення, розвитку та функціонування громадських організацій в сучасному українському суспільстві, розроблено напрями удосконалення системи забезпечення діяльності громадських організацій.

1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

1.1 Методологія дослідження діяльності громадських організацій

Методологія дослідження діяльності громадських організацій та організацій в цілому в основному є похідною соціальної антропології. Особливості пізнавального апарату соціальної антропології виявилися привабливими для соціологів і поступово оформилися в самостійну соціологічну традицію, яка досліджує антропологічними методами проблеми міського життя і функціонування організацій.

Власне кажучи, в літературі з соціальних наук поняття етнографії організацій часто використовується в сенсі сукупності "етнографічних", якісних методів збору даних (довгострокове включене спостереження, глибинні інтерв'ю, збір документів і т. ін), що застосовуються при вивченні організації. Розглянемо найбільш важливі методи дослідження організацій [40].

Довготривале включене спостереження [40].

Все, що може здатися дрібницями для інших методів, для довготривало го включеному го наблюдени я має істотне значення, оскільки з аналізу безлічі повсякденних дій і відносин, взятих у їх взаємозв'язку один з одним, через розкриття їх явного або прихованого змісту і складається загальна цілісна картина об'єкта дослідження. Цю думку добре висловив один з найбільших істориків сучасності Ф. Бродель: «З маленьких пригод, з подорожніх нотаток вимальовується суспільство. І ніколи не буває байдуже, яким чином на різних його рівнях їдять, одягаються обставляють житло. Ці «скороминущості» до того ж фіксують від суспільства до суспільства контрасти і відмінність зовсім не поверхневі »[8]. Метод довготривало го включеному го наблюдени я є специфічним, оригінальним методом вивчення діяльності суспільно и х організацій зсередини. Дослідник повинен бути реально включений в повсякденні реалії ізучаема й організації. Він в ідеалі повинен бачити проблеми «зсередини» і «зовні».

Включене (бере участь) спостереження передбачає довгострокове перебування серед «інших», освоєння їх мови (жаргону), розуміння образу мислення і поведінки. Цей дослідницький метод є оригінальним для антропології, і хоча його давно взяли на озброєння інші науки (соціологія, зокрема), коріння його - антропологічні.

Глибинні (поглиблені) інтерв'ю [40].

Глибинні (поглиблені) інтерв'ю - це індивідуальна бесіда, що проводиться за заздалегідь розробленим сценарієм. Глибинне інтерв'ю передбачає отримання від респондента розгорнутих відповідей на питання, а не заповнення формальної анкети. Хоча інтерв'юер дотримується якогось загального плану інтерв'ю, порядок запитань та їх формулювання можуть істотно змінюватися, в залежності від того, що говорить респондент. При використанні методу поглиблених інтерв'ю на висловлювання респондента не впливають оточуючі (як це відбувається, наприклад, у фокус-групах).

Глибинні інтерв'ю базуються на використанні методик, що спонукають респондентів до тривалих і розважливих суджень по цікавого дослідника кола питань. Це дозволяє дістатися до самих дрібних деталей, з'ясувати всі аспекти поведінки і реакцій респондентів, які можуть бути важливі для вирішення завдань дослідження. Проведення глибинного інтерв'ю вимагає дуже високої кваліфікації інтерв'юера. Інтерв'ю проводиться при особистій зустрічі в відсутність сторонніх осіб, або по телефону, якщо це допускається характером дослідження.

Глибинне інтерв'ю може тривати від 30 хвилин до 3-4 годин в залежності від завдань дослідження і особливостей самого респондента. Найчастіше глибинне інтерв'ювання увазі опитування однієї людини, але існують модифікації цього методу, коли в бесіді беруть участь 2 або 3 респондента. Бесіда фіксується на аудіо або відеоплівку. Запис піддається обробці, в результаті якої дослідник одержує текст усього інтерв'ю («транскрипт»). На основі транскрипту пишеться аналітичний звіт. Відеозапис використовується також для того, щоб врахувати при аналізі невербальні реакції респондентів.

Респондент, як правило, отримує подарунок у якості винагороди за участь у тривалій бесіді. Серед особистих інтерв'ю даний метод глибинних інтерв'ю є найбільш дорогим.

Обсяг вибірки залежить від дослідницьких завдань та бюджету дослідження. Як правило, в рамках одного дослідження проводиться не менше 20-30 глибинних інтерв'ю.

Глибинні інтерв'ю можуть використовуватися як для внутрішнього аналізу суспільних організацій, так і для ставлення до них оокружающіх.

Зміст робіт при використанні методики «глибинне інтерв'ю» [40]:

• визначення мети, об'єкта і предмета дослідження;

• підготовка сценарію бесіди;

• відбір респондентів для глибинного інтерв'ю;

• проведення глибинного інтерв'ю;

• обробка результатів інтерв'ю;

• аналітичний опис результатів дослідження;

• підготовка звіту.

Збір та аналіз документів.

У переважній більшості випадків при проведенні якісного дослідження організації так чи інакше доводиться мати справу з документами. Деякі документи існують до проведення дослідження, інші ж можуть бути створені для або під час проведення соціального дослідження. Практично будь-яке конкретне соціальне дослідження повинно починатися з аналізу існуючих з досліджуваної проблеми документів. Зокрема, не рекомендується починати ні пілотажне, ні тим більше польове дослідження, не вивчивши попередньо офіційні статистичні дані - звіти та публікації Держкомстату, дані відомчої статистики, звіти, рішення колегій, накази і розпорядження з-ответствующих державних органів і т. п. Прикладом другого (за їх відношенню до конкретного дослідженню) виду документів можуть служити записи, створювані при проведенні будь-якого роду інтерв'ю або фокус-груп, в яких фіксується все вимовлене учасниками для подальшого аналізу.

Традиційний аналіз документів являє собою сукупність певних логічних побудов, спрямованих на розкриття основного змісту досліджуваного матеріалу. У більшості випадків цікавить дослідника інформація, що міститься в документах, присутній у них в неявному вигляді, у формі, що відповідає цілям, заради яких документ був створений (статистичний звіт, закон і т. п.), а це далеко не завжди збігається з інтересами і завданнями соціологічного аналізу. Традиційний аналіз дозволяє перетворити початкову форму інформації, що міститься в документі в ту форму інформації, яка цікавить дослідника. При цьому необхідно встановити, хто є автором документа, з якими цілями і в якому соціальному контексті створювався даний документ? Яке співвідношення фактів, відображених у документі, з досліджуваної дійсністю? Як відбиваються на змісті документа погляди, оцінки, соціальні та політичні уподобання автора, його статус і позиція? У пошуках відповіді на ці питання дослідник отримує можливість проникнути в глибинний зміст документа, з'ясувати його зміст і застосувати цей результат для даного конкретного дослідження.

Традиційний аналіз документа являє собою самостійний, творчий процес, який залежить від [47]:

1) змісту, спрямованості самого документа;

2) умов, цілей і завдань проведеного дослідження;

3) кваліфікації, багатства досвіду і творчої інтуїції дослідника (більш кваліфікований і творчо мислячий дослідник зуміє витягти з одного і того ж документа набагато більш велике і потрібне для дослідження зміст, ніж менш кваліфікований і досвідчений, що не володіє творчою уявою).

При всій важливості і значимості традиційний вид аналізу невіддільний від особистості дослідника, а тому несе в собі можливість суб'єктивної оцінки документа. Прагнення позбутися від суб'єктивності призвело до розробки істотно іншого виду формалізованого аналізу документів, званого контент-аналізом.

Контент-аналіз (від англ. Contens - зміст) - метод якісно-кількісного аналізу змісту документів з метою виявлення або вимірювання різних фактів і тенденцій, відображених у цих документах. Особливість контент-аналізу полягає в тому, що він вивчає документи в їх соціальному контексті. Може використовуватись як основний метод дослідження (наприклад, контент-аналіз тексту при дослідженні політичної спрямованості організації), паралельний, тобто в поєднанні з іншими методами (напр., у дослідженні ефективності функціонування організації), допоміжний або контрольний (напр., при класифікації відповідей на відкриті запитання анкет) [47].

Не всі документи можуть стати об'єктом контент-аналізу. Необхідно, щоб досліджуваний зміст дозволило поставити однозначне правило для надійного фіксування потрібних характеристик (принцип формалізації), а також, щоб цікавлять дослідника елементи змісту зустрічалися з достатньою частотою (принцип статистичної значимості). Найчастіше в якості об'єктів дослідження контент-аналізу виступають повідомлення друку, радіо, телебачення, протоколи зборів, листи, накази, розпорядження тощо, а також дані вільних інтерв'ю і відкриті запитання анкет.

Велика частина широко проведених нині досліджень общественнихорганізацій методом контент-аналізу являє собою елементарний підрахунок частоти зустрічальності та обсягу матеріалів в різних ЗМІ. На основі аналізу таких даних робляться цілком обгрунтовані висновки, що стосуються обсягу рекламної активності цих організацій, характеристик діяльності і т п. Однак, тим самим, можливості застосування цього методу для аналізу саме громадських організацій сильно збіднюється.

По-суті, даний метод використовується лише в тій формі, в якій він застосовувався в США на зорі свого існування (у 40-50-і рр.) - як метод систематичної та об'єктивної квантифікації текстового матеріалу. У теперішній же час відбулася суттєва еволюція даного методу, що полягає в розширенні та уточненні його пізнавальних можливостей як кошти не тільки описи, а й якісно нової інтерпретації змісту текстових даних. Головне ж завдання, що вирішується за допомогою контент-аналізу, полягає в спробі розкрити латентний (прихований) зміст комунікації через вивчення проявів цього змісту в структурі тексту. Так, за допомогою розробки спеціальної сітки змістовних категорій можна виявити закладені в текст ЗМІ цінності, установки, моделі поведінки, виявити які норми впроваджуються у свідомість контактних аудиторій громадських організацій, визначити на кого орієнтовані дані повідомлення і пр [47].

При використанні методу «некількісних» контент-аналізу, де завдання полягає у виявленні хоча б одиничного появи певної категорії, в якості основних категорій при аналізі повідомлень виступають [47]:

• концепція (задум, зміст образу);

• стратегія (мета і засоби її досягнення);

• ціннісний зміст (апеляція до конкретних цінностей і потреб аудиторії);

• співвідношення інформаційного та емоційного компонентів повідомлення;

• потенційна аудиторія (спрямованість повідомлення, образ адресата).

Представленість цих категорій визначається за допомогою підрахунку формальних індикаторів змісту оголошень і повідомлень, таких як оцінні прикметники, кількісні та історичні факти, образи людей, загальнокультурні символи та ін

Етапи застосування контент-аналізу.

Необхідною умовою застосування методики аналізу змісту є наявність матеріального носія інформації. У всіх випадках, коли існує або може бути відтворений такий носій, допустимо використання методики контент-аналізу [40, 47].

1. Перший етап

Визначення сукупності досліджуваних джерел або повідомлень за допомогою набору заданих критеріїв, яким повинна відповідати кожне повідомлення:

• заданий тип джерела (преса, телебачення, радіо, рекламні або пропагандистські матеріали)

• один тип повідомлень (статті, замітки, плакати);

• задані боку, що у процесі комунікації (відправник, одержувач (реципієнт);

• зіставний розмір повідомлень (мінімальний обсяг або довжина)

• частота появи повідомлень,

• спосіб поширення повідомлень;

• місце поширення повідомлень;

• час появи повідомлень.

При необхідності можна використовувати й інші критерії, проте перераховані вище зустрічаються найчастіше.

2. Другий етап

Формування вибіркової сукупності повідомлень. У деяких випадках можна вивчати всю визначену на першому етапі сукупність джерел, оскільки підлягають аналізу випадки (повідомлення) часто обмежені за кількістю і добре доступні. Однак іноді контент-аналіз повинен спиратися на обмежену вибірку, взяту з більшого масиву інформації.

3. Третій етап

Виявлення одиниць аналізу. Ними можуть бути слова або теми. Правильний вибір одиниць аналізу - важлива складова всієї роботи. Найпростішим елементом повідомлення є слово. Тема - це інша одиниця, що представляє собою окреме висловлювання про який-небудь предмет. Існують досить чіткі вимоги до вибору можливої ​​одиниці аналізу:

• вона повинна бути досить великою, щоб висловлювати значення;

• вона повинна бути достатньо малою, щоб не висловлювати багато значень;

• вона повинна легко ідентифікуватися;

• число одиниць має бути настільки великим, щоб з них можна було робити вибірку.

4. Четвертий етап

Виділення одиниць рахунку, які можуть збігатися зі смисловими одиницями або носити специфічний характер. У першому випадку процедура аналізу зводиться до підрахунку частоти згадки виділеної смислової одиниці, в другому - дослідник на основі аналізованого матеріалу і цілей дослідження сам висуває одиниці рахунку, якими можуть бути:

• фізична протяжність текстів;

• площу тексту, заповнена смисловими одиницями;

• число рядків (без абзаців, знаків, колонок тексту);

• тривалість трансляції по радіо або ТБ;

• метраж плівки при аудіо-та відеозаписах;

• кількість малюнків з певним змістом, сюжетом та інше.

У деяких випадках дослідники використовують і інші елементи рахунку. Принципове значення на цьому етапі контент-аналізу має суворе дефінірованія його операторів.

5. П'ятий етап

Безпосередньо процедура підрахунку. Вона в загальному вигляді подібна зі стандартними прийомами класифікації по виділених угрупованням. Застосовується складання спеціальних таблиць, застосування комп'ютерних програм, спеціальних формул, статистичних розрахунків.

6. Шостий етап

Інтерпретація отриманих результатів відповідно до цілей і завдань конкретного дослідження. Зазвичай на цьому етапі виявляються і оцінюються такі характеристики текстового матеріалу, які дозволяють робити висновки про те, що хотів підкреслити або приховати його автор.

Але крім перерахованих вище якісних методів дослідження діяльності громадських організацій, можуть застосовуватися кількісні методи соціологічних досліджень.

Кількісні дослідження так називаються через націленості на отримання кількісної інформації про велику кількість об'єктів дослідження (громадських організацій). Головним завданням кількісних досліджень є отримання чисельної оцінки стану діяльності або реакції респондентів на якась подія. Такі дослідження застосовуються, коли необхідні точні, статистично надійні чисельні дані.

В основі методик кількісних досліджень завжди лежать строгі статистичні моделі, використовуються великі вибірки. Це дозволяє не просто отримати думки і припущення, а з'ясувати точні кількісні (числові) значення досліджуваних показників. Тобто результати кількісних досліджень статистично достовірні, їх можна екстраполювати (поширювати, узагальнювати) на ту групу, на яку спрямоване дослідження.

Сновним методики кількісних досліджень [40]:

• особисті інтерв'ю;

• телефонні інтерв'ю.

Особисте інтерв'ю - це метод соціологічного дослідження, за допомогою якого інтерв'юер отримує інформацію безпосередньо від респондента. Тобто, опитування респондента відбувається в особистій бесіді, у відсутність сторонніх осіб. Персональне інтерв'ю передбачає високу ступінь довіри. Етапи робіт при використанні особистого опитування [47]:

• розробка та тиражування анкет;

• формування вибірки;

• підготовка інтерв'юерів і планування маршрутів;

• польове дослідження і контроль інтерв'юерів;

• обробка анкет і логічна чистка масиву;

• побудова діаграм, таблиць і розподілів;

• аналітичний опис результатів інтерв'ю.

Телефонне інтерв'ю - індивідуальне інтерв'ю, яке проводиться за телефоном. Методом телефонного опитування можна збирати інформацію по юридичних особах (керівники, менеджери організацій тощо) [47].

Для проведення опитування по телефону використовується база телефонних номерів (юридичних осіб) або список випадкових телефонів, згенерованих спеціальним програмним забезпеченням (для фізичних осіб).

Переваги телефонного опитування:

• оперативність проведення; можливість охоплення великої вибірки в стислі терміни;

• порівняно низька вартість: телефонне опитування - один із самих недорогих методів дослідження;

• можливість опитування важкодоступних респондентів;

• висока ступінь контролю якості роботи інтерв'юера.

1.2 Типологія громадських організацій

При визначенні типології громадських організацій потрібно врахувати те, що поняття "громадські організації" взагалі дуже часто пов'язує з тим, що визначається в політології як "третій сектор", тобто недержавними і некомерційними громадськими структурами. У визначеннях ООН є чіткі критерії, які дозволяють віднести ту чи іншу структуру саме до цього "третього сектора". Це п'ять критеріїв, кожен з яких повинні бути в наявності.

По-перше, мова йде про організовану структурі самостійної організації, яка має статут, організаційну структуру, певні напрями роботи, мети і т.п.

По-друге - приватний характер, тобто інституційне відокремлення від держави. Такі організації повинні бути в структурному, управлінському і кадровому відношенні відокремленими від будь-яких державних органів, установ, і не повинні виконувати функцій державного суверенітету (які їм, зокрема, могло б делегувати держава).

По-третє - автономність, тобто самостійність в управлінні, непідконтрольність ані державі, ані комерційним структурам.

Четвертий критерій - неприбутковість. Це не означає заборону на комерційну діяльність взагалі, але весь прибуток повинна інвестуватися на досягнення статутних цілей.

І, врешті-решт, добровільність [50].

Б. Хлєбніков піддає критиці такий підхід за жорсткість і разом з тим розпливчастість окремих ознак [50]. Тут, зокрема, не враховуються організаційно недооформлені або тимчасові структури, не чітко формулюється поняття неприбутковості тощо. І взагалі підхід, який категорично поділяє політичну, економічну, соціальну сферу, є непродуктивним. Адже в сучасному суспільстві ці сфери взаємопроникні. Зокрема, соціальна сфера. Це характерно і для політичного життя, оскільки їй тепер притаманні всі форми соціальності - від неформальних мереж через соціальні рухи, політичні партії і, врешті-решт, формалізовані державні структури.

Не можна не відзначити, що існування громадських організацій цілком можливе й за умов несформованості громадянського суспільства. У цьому випадку громадська ініціатива прямо чи опосередковано ініціюється державною владою і, відповідно, громадські об'єднання (та навіть і трудові колективи, як це було закріплено в Конституції СРСР) включаються в політичну систему в якості "гвинтиків" партійно-державного механізму. Безперечно, за своєю сутністю подібні об'єднання дуже відрізняються від об'єднань громадянського суспільства, хоча не можна відкидати і можливості їх поступової трансформації. Принаймні, можливість існування подібних перехідних форм потрібно враховувати при аналізі типології громадських установ так званих перехідних суспільств, до яких належить нині й Україна [22].

Громадські організації - це формалізовані самостійні (неурядові) неприбуткові об'єднання громадян, спрямовані на реалізацію різноманітних колективних інтересів і захист колективних прав. У такому широкому значенні до розряду громадських організацій потрапляють досить різні по суті установи - політичні партії, власне громадські організації, організації за інтересами, благодійні фонди тощо Очевидно, ці групи організацій необхідно розглядати окремо, хоча, з іншого боку, не можна не бачити їх загальної сутності як організацій громадянського суспільства.

Вкажемо в зв'язку з цим, що Закон Україн и "Про об'єднання громадян" (1992 р.) [3] вважає таким об'єднанням "добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод" (ст. 1). Під це визначення потрапляють як політичні партії, так і громадські організації. Громадською організацією у вузькому сенсі закон вважає "об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів" (ст. 3). Крім цього, існують професійні спілки, релігійні, кооперативні організації; об'єднання громадян, основною метою яких є отримання прибутку; комерційні фонди; органи місцевого і регіонального самоврядування (в тому числі ради і комітети мікрорайонів, вуличні, квартальні, сільські, селищні комітети); органи громадської самодіяльності (народні дружини, товариські суди тощо); інші об'єднання громадян. Все це розмаїття взагалі підпадає під категорію об'єднань громадян (хоча, в силу їх специфіки, в правовому відношенні їх діяльність регулюється різними законами).

Слід зазначити, що детальна класифікація громадських об'єднань в політологічній науці практично не розроблена - на відміну, скажімо, від класифікації політичних партій (щоправда, і в останньому питанні існує значна розбіжність думок). Пояснити це можна, з одного боку, величезною різноманітністю цих інститутів суспільного життя як всередині країн, так, особливо, між різними країнами. Скажімо, існує значна різниця між американською практикою, яка грунтується на принципах плюралізму і визначена історично тим, що нові мешканці американських штатів були об'єктивно змушені об'єднуватися в асоціації для досягнення як абстрактних політичних, так і щоденних практичних цілей поза будь-якого впливу або контролю держави, і це виробило певні звички самоорганізації для вирішення політичних та громадських питань; та європейської корпоративістську або неокорпоратівістской практикою, яка визнає велику роль держави як регулятора соціальних відносин [7]. З іншого боку, причиною може бути їх менша порівняно з політичними партіями задіяність у політичному житті, яка, природно, не стимулює увагу до них з боку політологів. Специфічним моментом є також те, що в нашій країні характер і статус цих організацій принципово змінюється останніми роками, але це зміна (тобто перетворення одержавлених суспільних організацій на організації громадянського суспільства) ще далеко недостатньо усвідомлюється навіть самими практиками цього процесу і не отримало ще достатнього теоретичного обгрунтування.

Класифікація громадських організацій можлива за кількома критеріями [23].

1. За рівнем політизованості чи місцем у політичній системі (політичні партії, суспільно-політичні організації, громадські організації за інтересами).

2. За рівнем комерціалізації (некомерційні та неприбуткові організації, благодійні фонди, кооперативи).

3. За характером організованості (партії, рухи, організації).

4. За ступенем ієрархії (місцеві, регіональні або загальнодержавні організації; первинні організації або їх об'єднання, асоціації).

5. По напрямку діяльності, сфери інтересів (професійні, демографічні, творчі, спортивні, культурно-просвітницькі, науково-технічні і т.п.).

6. За рівнем стабільності (постійно діючі або тимчасові).

Нижче наведена дещо інша типологія громадських організацій. Розглянемо цю типологію громадських організацій, представлену за такими критеріями [34]:

1. За своїм завданням - політичні, професійні, наукові, творчі і т.п. організації.

2. За типом членства - тільки індивідуальне членство (партія, профспілки), тільки колективне членство (асоціації міст і підприємств), змішане членство (наукове товариство), без членства (суспільні рухи, дружин-ради) та за спеціалізацією.

3. За суспільної ролі виділяють масові організації, орієнтовані на справи всього суспільства і переважно на потреби та інтереси своїх членів.

4. По галузях діяльності (див. Додаток 1.1).

Серед першого типу організацій, орієнтованих на справи суспільства, можна виділити три наступні групи організацій: політичні, проблемні і творчі. Політичні організації, або партії, претендують на вплив і керівництво суспільством і найважливішими його сферами. Проблемні організації орієнтовані на рішення якоїсь окремої суспільної проблеми, не пов'язаної безпосередньо з потребами її членів. Зазвичай членство в такого роду організаціях пов'язане з проявом альтруїзму, з почуттям власної відповідальності за глобальні проблеми (Червоний Хрест, порятунок на водах, охорона природи, пам'яток культури тощо). Творчі організації - на створення нових цінностей: знань, техніки, мистецтва. У них поєднуються вирішення важливих соціальних завдань і задоволення особистих професійно-творчих інтересів учасників. Це досить численні за складом організації артистів, художників, літераторів, науковців, винахідників і т.д.

До другого типу організацій, організацій, орієнтованих на інтереси учасників, відносяться наступні три групи організацій: корпоративні, взаємодопомоги й аматорські. Корпоративні організації - це різного роду кооперації, які створюються для задоволення інтересів учасників (споживча кооперація, суспільства рибалок, мисливців, собаківників, колекціонерів і т.д.), також корпоративні інтереси виражають профспілки та спілки підприємців. Організації взаємодопомоги можуть створюватися або з метою компенсації поширених недуг (товариства сліпих, глухонімих), або для поліпшення матеріального становища їх учасників (споживспілки, жілкооператіви і т.п.). Аматорські організації - це організації клубного характеру, які дозволяють задовольняти непрофесійні інтереси та інтереси своїх членів (суспільства спортсменів, колекціонерів і т.д.).

Крім того, кажучи про типології громадських організацій, необхідно визначити місце громадських організацій у більш високих рівнях організації громадянського суспільства, що розкрито на наведеному нижче рисунку 1.1.

Так, А. І. Пригожин [40] виділяє в суспільстві чотири типи організаційних утворень, два перших - власне організації, а два останніх типи представляють собою прикордонні форми, вони не є власне організаціями, але в багатьох своїх рисах споріднені їм і мають деякі ознаки останніх - це напіворганізація.

І, нарешті, наведемо третій тип класифікації, що є більш повним і узагальненим [34]:

Критеріями класифікації громадських організацій виступають їх базові характеристики, а саме: порядок здійснення легалізації; організаційна структура та характер членства; статус та територія дії; суб'єкти діяльності; вид організаційно-правової форми; мотиваційні аспекти створення; сфера суспільного життя, в якій діє відповідна організація; тип і спрямованість діяльності організації.

Рис. 1.1. Типи організаційних утворень у суспільстві [34].

Згідно з цими критеріями пропонується розрізняти наступні основні види громадських організацій:

1. по суб'єктах діяльності - молодіжні, дитячі, жіночі організації, об'єднання ветеранів, спілки роботодавців, підприємців та ін;

2. за видами організаційно-правової форми - громадський рух, союз, суспільство, громадський / благодійний фонд, асоціація, конгрес, громадська / благодійна установа, благодійна організація (фундація, місія, ліга тощо);

3. по сфері суспільного життя - культурні, просвітницькі, спортивні, екологічні, творчі та ін;

4. за типом і спрямованості діяльності організації щодо суб'єкта, який її утворив - професійні спілки, благодійні організації, правозахисні організації, організації національних меншин, суспільно-політичні рухи та ін.

Крім того, окремої уваги заслуговують роботи Е. Гідденса [15] в області соціальної структуризації громадських організацій. Зокрема ним запропонована так звана «структурально» двомірна типологія громадських об'єднань, де предалагается оригінальна наочна схема класифікації різних громадських об'єднань за двома "структурально" параметрам-"правилами", що визначає діяльність об'єднання, і "ресурсів", існуючим у такого об'єднання.

Відповідно до даної теорії будь-яка структура являє собою набір правил і ресурсів. Правила по Е. Гидденсу діляться на конститутивні або «утворюють» і регулятивні [15].

Основні характеристики правил, суттєві з точки зору соціологічного аналізу, Е. Гідденс описує як кілька дихотомічних пар: «інтенсивні - поверхневі», «неявні - дискурсивні», «неформальні - формалізовані», «слабо санкціоновані - сильно санкціоновані». Наприклад, з цієї точки зору закони, що діють в державі, відносяться до дискурсивним і формалізованим правилами, а ступінь їх інтенсивності та сила санкцій за порушення змінюється від одного закону до іншого.

Ресурси Е. Гідденс також поділяє на дві групи - аллокатівние (матеріальні) і авторитативні. До других відносяться ресурси нематеріальної влади і впливу - просторово-часовий порядок комунікацій та прийняття рішень, відносини людей всередині цієї спільноти, наявність шансів і напрямків для саморозвитку системи та її складових та ін [15].

Тепер повернемося до нашого об'єкту розгляду - громадським організаціям. Можна легко побачити, що в кожній з них є свій набір правил і свої ресурси для розгортання діяльності.

При цьому у будь-яких громадських організацій є правила «утворюють» (Статут, Положення тощо), і є правила «регулятивні» - наприклад, регламент проведення засідань, і т. д. Де-то правила «жорсткі», які регламентують безліч сторін життя об'єднання та його членів, десь дуже «ліберальні».

Відрізняються об'єднання і по ресурсах. У кого-то є приміщення для роботи, засоби зв'язку, сайт, газета, гроші на проведення заходів. У кого-то ресурсна база слабка.

Крім того, з точки зору задоволення потреб членів конкретної організації на думку соціальних психологів можна виділити кілька різних мотивацій, а саме: потреби спілкування, творчості, участі та влади.

Як підсумок, все вищесказане можна зобразити у вигляді такої схеми класифікації громадських організацій за Е. Гидденсу [15]:

1 рівень (потреби спілкування):

• Малі громадські організації (мало правил і мало ресурсів).

2 рівень (потреби творчості):

• Громадські організації середнього рівня (невелика кількість та ресурсів і правил).

3 рівень (потреби участі):

• Громадські організації мережевого типу (є ресурси, середня кількість правил);

• Традиційні громадські організації («цільового типу») (є правила, середня кількість ресурсів);

• Громадські організації-руху (середня кількість і правил та ресурсів).

4 рівень (потреби влади):

• Ідеологічні організації, корпоративні спілки (в т.ч. проф-спілки);

• Релігійні організації (багато правил, невелике або середня кількість ресурсів);

• Політичні партії (багато правил і багато ресурсів).

2. ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЯК СУБ'ЄКТИ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

2.1 Соціальна політика: визначення, функції, основні напрями реалізації

Як відомо, Україна відповідно до Конституції в 1996 р. проголосила себе соціальною державою, тобто таким, в якому створюються умови для досягнення високого матеріального добробуту громадян, запровадження дієвої системи соціального захисту для всіх без винятку членів суспільства, для вільного і всебічного розвитку, а також максимально можливі шанси для самореалізації, зберігаючи тим самим стабільність в суспільстві.

У переході до ринкових відносин соціальна політика є визначальним напрямом внутрішньої політики держави. Вона забезпечує захист прав людини, створює передумови для розширеного відтворення людиною своєї діяльності і для стабільності суспільної системи.

Соціальна політика будь-якої держави передбачає визначення глибоких тенденцій розвитку в усіх сферах соціально-політичного життя, які обумовлюють процес розвитку соціального буття і соціальної безпеки людини і цілеспрямовано впливають на суб'єктів регулятивної діяльності. Політика такого типу має створити необхідний економічний механізм для вирішення розбіжностей як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру в економіці, політиці, соціальних, духовних відносинах суспільства, міжособистісних соціальних зв'язках людей [9].

З багатьох визначень можна створити загальне макроекономічне поняття соціальної політики:

Соціальна політика - це складова частина загальної політики, головне завдання якої полягає у розробці і здійсненні необхідних заходів по збереженню і зміцненню наявного суспільного і державного ладу [9].

Соціальна політика - це система управлінських, організаційних, регулятивних, саморегулятивних заходів, дій, принципів і засад, спрямованих на забезпечення оптимального соціального рівня та рівня життя, соціального захисту малозабезпечених верств населення, їх соціальної безпеки в суспільстві [9].

Основні напрямки соціальної політики наступні [9]:

1. захист рівня життя населення від підвищення цін через використання різних форм компенсацій;

2. надання допомоги малозабезпеченим сім'ям;

3. надання допомоги у разі безробіття;

4. здійснення політики соціального страхування;

5. встановлення оптимальної мінімальної заробітної плати для працюючих;

6. забезпечення за рахунок держави розвиток освіти, охорони здоров'я, захист навколишнього середовища;

7. надання допомоги в отриманні громадянами кваліфікації, надання відповідно до чинного законодавства гарантії процесу трудової діяльності (дотримання тривалості робочого дня, надання оплачуваних відпусток, створення профспілок і т.д.). [50]

Основними принципами соціальної політики є оптимальне поєднання соціальної справедливості та ефективності, облік життєво необхідних соціальних стандартів відповідно до Конституції країни при формуванні бюджетів різних рівнів, чітке розмежування відповідальності за їх виконання між різними гілками влади та ін

Відповідно до статті 25 Декларації прав людини сучасна правова держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, який враховує забезпечення людей їжею, житлом, необхідним для підтримання здоров'я медичним обслуговуванням, власного добробуту та стану сім'ї, а також право на соціальне забезпечення у випадку безробіття, хвороби, інвалідності, втрати годувальника, за віком або інших випадків втрати засобів до існування через незалежні від людини обставин [39].

Якщо реалізація цілей фінансової і грошової політики сприяє накопиченню матеріального капіталу, то соціальна - людського і соціального капіталу.

Передумови для реалізації соціального капіталу створюються нагромаджених матеріальним і людським капіталом. Адже ймовірність виключення для людей, які мають менші доходи, найгірше здоров'я і нижчий рівень освіти, є більшою. Разом з тим реалізація соціального капіталу передбачає певний рівень розвитку політичної системи.

Тоді зміст соціальної політики можна відобразити у такому визначенні: "Соціальної є та політика, яка забезпечує створення та накопичення соціального капіталу. Таким чином вона сприяє обмеженню виключення окремих груп людей з процесу споживання певних благ". Тобто мета соціальної політики - обмеження виключення з процесу споживання матеріальних і соціальних благ бідних верств суспільства [39].

Створення більш рівного доступу до споживання благ означає велику соціальну справедливість. Беручи на себе відповідальність за реалізацію соціальної справедливості - природного права кожної людини на гідне життя, - держава змушена здійснювати перерозподіл доходів. Якщо ринковий розподіл доходів забезпечує економічну ефективність, то державне перерозподіл - соціальну справедливість.

Ефективність і справедливість - є альтернативними цілями. Ця теза зображують за допомогою кривої соціальних можливостей (рис. 2.1) [43]

Рис. 2.1. Крива соціальних можливостей

1. Розміщення кривої в координатах справедливість - ефективність підкреслює те незаперечне обставина, що ці дві пов'язані між собою.

2. Функція, яка є низхідною, відображає зворотну залежність між ефективністю і справедливості: чим більша справедливість, тим менша ефективність. Ці дві цілі є альтернативними.

3.Двіженіе від точки А до точки В ілюструє ситуацію збільшення справедливості за рахунок зменшення ефективності. У цьому випадку передбачається невелика норма заміщення (зменшення ефективності на одиницю дає приріст справедливості на величину, яка перевищує одиницю). Ця норма різна в залежності від рівня економічного розвитку країни.

Засоби державної соціальної політики досить різноманітні. Їх класифікують за різними ознаками. Ми скористаємося критерієм "сфери використання коштів". Основні елементи, що відповідає цьому критерію представлені в таблиці 2.1. [43]

Таблиця 2.1. Засоби державної соціальної політики

Головним засобом зменшення нерівності у розподілі доходів і майна є прогресивний прибутковий податок і соціальні витрати держави. У процесі регулювання доходів слід домагатися оптимального співвідношення між ефективністю суспільного виробництва і соціальною справедливістю економічної системи. Надмірне вирівнювання доходів і майна призводить до значного ослаблення, а іноді і повного руйнування дієвих стимулів до праці. До істотного ослаблення ринкових механізмів господарювання. У той же час надмірна диференціація доходів обумовлює наростання соціальної напруженості, поглиблення соціальних конфліктів [43].

У системі соціального захисту населення важливим елементом, є соціальне страхування, яке складається з пенсійного, медичного, страхування від безробіття та нещасних випадків на виробництві. Страхові виплати у разі безробіття проводяться із спеціальних страхових фондів. Розмір їх залежить, по-перше, від тривалості безробіття, по-друге, від специфічних умов тієї чи іншої країни. [43]

Важлива ланка соціального захисту населення - програми працевлаштування та перекваліфікації. У виконанні цих програм беруть участь держава і підприємці. При цьому велику частину відповідних коштів держава направляє на перекваліфікацію працівників.

В Україні законодавча основа програми захисту населення від безробіття закладена у Законі України "Про зайнятість" і державній програмі зайнятості.

Соціальна політика, всупереч її перевершує спрямованості на окремі соціальні групи, має макроекономічні слідства, які стосуються економіки взагалі. Вони можуть бути як позитивними, так і негативними. Перш за все підлягають розгляду можливі позитивні макроекономічні наслідки соціальної політики. Їх забезпечують [9]:

1. Участь держави у відтворенні робочої сили, зокрема у сприянні перекваліфікації та ефективної зайнятості, запобігає втрати ВВП. Останні можуть виникати через недовикористання ресурсів. Забезпечуючи підвищення рівня кваліфікації, держава одночасно стимулює нагромадження людського капіталу.

2. Перерозподіл доходів на користь найбідніших соціальних верств. Сприяє зростанню загальних витрат і забезпечення кращих умов реалізації продукту в поточному періоді. Оскільки при перерозподілі не скорочується споживання більш заможних верств, а зменшення доходів компенсується скороченням заощаджень, то сукупний попит зростає.

3. Забезпечення мінімально нормальних умов життя для всіх членів суспільства. Запобігає соціальну нестабільність. Таким чином створюються кращі загальні умови (соціальне середовище) економічного зростання, обмежується процес виключення і забезпечується накопичення соціального капіталу.

Негативні макроекономічні наслідки соціальної політики пов'язані з виходом за об'єктивні межі державного втручання в перерозподіл доходів.

2.2 Світовий досвід діяльності громадських організацій у сфері соціальної політики

Некомерційний або третій сектор, як особливий соціальний, економічний і політичний феномен, привернув серйозну увагу дослідників відносно недавно - лише в кінці 60-х. Тільки в 70-х ця проблематика стала предметом суспільних дискусій і політичних програм. Зараз державна і муніципальна політика в розвинених країнах обов'язково будується з урахуванням економічного і політичного потенціалу некомерційних організацій. Однак важливо підкреслити, що цінність некомерційного сектора виходить за рамки економіки.

На нинішній день у світі склалася система взаємодії владних структур і некомерційних організацій та їх донорів, що включає правові, економічні, функціональні аспекти. Україна належить виконати воістину гігантську роботу, перш ніж можна буде очікувати від вітчизняного некомерційного сектору настільки ж вражаючих, як у розвинених країнах масштабів залучення громадських організацій у вирішення суспільних проблем. Тим не менше, використання досвіду світового співтовариства і адаптація його до місцевих умов дозволить тут просуватися швидше, навіть незважаючи на різну соціально-економічну обстановку [36].

Очевидно, що держава не може і не повинно виступати, в ролі агентства, керуючого соціальними послугами. За словами відомого американського соціолога Пітера Друкера, "Завдання держави - ​​розробляти правила і вводити їх в дію силою закону, бізнесу - заробляти гроші. Завдання організацій соціального сектору (в нашому контексті - громадських організацій) - сприяти здоров'ю та добробуту людини ... Ці організації є ще однієї, не менш важливої ​​мети. Вони пробуджують почуття громадянської відповідальності. Все, що ми можемо робити як громадян - це голосувати один раз на кілька років і регулярно платити податки. Беручи участь в роботі організацій соціального сектора, можна внести в таке положення речей певні корективи "[36].

У країнах з розвиненою демократією роль громадських організацій публічно визнається державою. Як правило, громадські організації розцінюються як партнери у вирішенні багатьох соціальних проблем суспільства, а часто грають ключову роль в цьому процесі. Так, у Великобританії в 1997 році був навіть прийнятий офіційний документ, що проголошує основні принципи партнерства між урядом і громадськими організаціями. Важливість ролі громадських організацій підкреслюється також активним реальною участю лідерів держави у таких подіях, як щорічні національні конференції громадських організацій, зльоти добровольців [38].

Держава розглядає третій сектор як постачальника суспільно значущих послуг, причому значна частина їх фінансується з державних джерел (наприклад, у Великобританії в 1997 році внесок місцевої влади і центрального уряду в економіку третього сектору склав 2 мільярди 340 мільйонів фунтів стерлінгів). Громадські організації успішно конкурують з іншими на певних сегментах ринку в наданні соціальних послуг, охороні здоров'я, науці та освіті, культурі, самоврядування, захисту навколишнього середовища. У таких сферах як правозахист, міжнародна допомога, релігія частка такої активності істотно вище, ніж в інших секторах, і фінансування надходить з різних джерел. Розміщення державних замовлень у даному секторі часто найбільш вигідно, тому що дозволяє досягти оптимального співвідношення "ціна-якість" (best value), a також залучення добровільної праці, додаткових коштів і кваліфікованих фахівців, адресного підходу до допомоги потребуючим, більш повного врахування потреб конкретних груп населення.

З метою підтримки третього сектору на високому конкурентоспроможному рівні держава вкладає кошти в його організаційне зміцнення, створює сприятливі умови для діяльності, перш за все раціональне оподаткування. Відмінність в оподаткуванні громадських організацій у порівнянні з іншими організаціями стосується практично всіх видів податків за наявності певних обмежень, у тому числі напрямку доходу на основну діяльність організації та суворого контролю за цільовим використанням коштів. У Великобританії в 1997 році завдяки сприятливому податковому режиму в некомерційному секторі залишилося 824 млн фунтів стерлінгів [38].

Крім держсубсидії, сектор самостійно вишукує гроші, доповнюючи бюджетні асигнування. Держава і в цьому випадку заохочує громадські організації, цінуючи їх здатність мобілізувати приватні ресурси. У силу гнучкості та оперативності громадських організацій у боротьбі з громадськими недугами для країни сектор виступає полігоном випробування інноваційних соціальних технології.

Множинність форм і обсяг державної підтримки громадських організацій, а також система процедур, які гарантують відкритість конкурсу виконавців громадських проектів і цільове економне витрачання ресурсів реалізується через офіційні законодавчі акти і обов'язкову незалежну експертизу на всі етапах виконання. Розширення форм взаємодії проводиться на основі досліджень. Будь-яка урядова програма піддається по її завершенні т.зв. програмної оцінці (на цю статтю виділяється 5-10% від суми бюджету). Жодна громадська організація не може розраховувати на фінансування без звіту про попередньої діяльності [38].

Третій сектор також виконує функцію моніторингу діяльності уряду, будучи елементом системи політичних противаг. Громадські організації зайняті лобізмом, забезпечують представницькі функції для всіх соціальних груп і дають широку можливість брати участь у процесі вироблення та прийняття рішень, формують громадську думку. Саме некомерційний сектор розглядається як організаційна основа громадянського суспільства - такого стану соціально-політичних відносин в державі, при якому громадяни мають достатньо підстав бути впевненими в тому, що уряд діє в їх інтересах і досить ефективно. Громадські організації - каталізатор реалізації механізмів прозорості влади, зворотного зв'язку між жителями і урядом. Це в свою чергу сприяє виникненню у громадян почуття патріотизму та відповідальності, конструктивного спілкування з владою. Наступною стадією таких взаємин є якісно новий рівень самоорганізації та самоврядування, що особливо яскраво проявляється на низовому рівні - в громадах та мікрорайонах [36].

Глобалізація світових зв'язків відкриває перед некомерційним сектором нові перспективи. У багатьох сферах громадські організації набагато раніше урядів об'єдналися в міжнародні мережі. В умовах, коли діяльність міжнародних корпорацій націлена на завоювання нових ринків, третій сектор прагне знизити соціальні витрати економічної конкуренції, вирівняти умови життя "півдня і півночі", виступаючи миротворцем у міжнародних конфліктах і розчищаючи дорогу для контактів на офіційному рівні. Так, наприклад, в Росії міжнародні неурядові організації щорічно здійснюють проектів на суму в сотні мільйонів доларів США, що сприяють реформам практично у всіх сферах.

Останнім часом громадський сектор заявляє про себе як про самостійне гравці в економіці. Це пов'язано з тими реальними досягненнями в економіці і соціальній сфері, які демонструють громадські організації. Так, сумарний оборот "третього сектора" у 22 країнах (Нідерланди, Німеччина, Ірландія, Іспанія, Бельгія, Австрія, Франція, Фінляндія, Великобританія, Австралія, США, Ізраїль, Японія, Чехія, Угорщина, Словаччина, Румунія, Аргентина, Перу, Бразилія, Колумбія, Мексика, виключаючи релігійні організації) склав в 1995 році 1,1 трлн. доларів, що еквівалентно ВНП таких держав, як Італія і Великобританія [38].

У США, наприклад, середньорічний приріст національного доходу з 1977 року по 1994 рік дорівнює 2,1% в бізнесі і 2,3% в урядових установах, тоді як в некомерційному секторі цей показник істотно більше - 3,7%. Бюджет більше 1 млн. американських громадських організацій у 1996 році склав 670.3 мільярда доларів, що склало 8.8% валового національного продукту. У 1996 році в третьому секторі США було задіяно 10.9 мільйонів чоловік, що становить 7% від всієї робочої сили зайнятої у виробництві. При цьому кількість волонтерів, задіяних в секторі, склало 6.3 мільйона чоловік. В окремих країнах, наприклад, у Швеції, частка некомерційного сектора в економіці країни досягає 15%, хоча в середньому по інших країнах цей показник удвічі нижче [38].

Надходження до громадські організації за аналізований період у порівнянних цінах збільшилися з державних і муніципальних джерел - на 49%, пожертвування від корпорацій і приватних осіб - на 7%, доходи від власної господарської діяльності громадських організацій - на 43%. На той момент третій сектор забезпечував повну зайнятість 19 млн. чоловік. Співробітники громадських організацій становили 5% від загального числа зайнятих, 10% від працюючих у сфері послуг і 27% - у громадській сфері. Зокрема, в Угорщині кількість робочих місць в некомерційному секторі за цей же п'ятиріччя збільшилася на 37% при загальному зниженні рівня зайнятості на 1% [38].

Зниженню соціальної напруженості в суспільстві сприяє не тільки створення третім сектором робочих місць, але й помітні досягнення в галузі соціальної роботи. Так, у Німеччині сьогодні більше 35% усіх дитячих садів є недержавними установами, понад 60% інтернатів для інвалідів знаходяться поза ведення держави, приблизно 50% будинків для людей похилого віку і 40% лікарень - недержавні. У Франції всі програми по роботі з дітьми на місцевому рівні здійснюються виключно громадськими організаціями, в тому числі за рахунок державних контрактів і грантів. У США в 1994-96 роках на соціальні програми було витрачено Федеральним урядом 425 млрд доларів, регіональною владою - 225 мільярдів доларів, а громадськими організаціями 460 мільярдів доларів [38].

Взаємовигідним закладено співробітництво комерційного та некомерційного сектора: першому воно приносить поліпшення іміджу та споживчої ситуації, а другому - ресурси на виконання суспільної місії і організаційний розвиток. Плідне партнерство двох секторів дозволяє державі залучити, окрім податкових, додаткові кошти у соціальну сферу. Наприклад, виступаючи спонсорами некомерційних програм, корпорації використовують позитивний образ третього сектору в своїх рекламних і маркетингових програмах, в паблік рілейшнз, підвищуючи довіру населення до своєї продукції і намірам. Дана обставина особливо важливо зараз, коли демонстрація соціальної відповідальності бізнесу стає невід'ємною умовою успіху на ринку [38].

Третій сектор надає успішним фірмам і заможним людям специфічну послугу - можливість задовольнити їх потреби творити добро, яка втілюється у вигляді благодійних проектів і програм. Підприємці піклуються про збільшення доходів, примножують сукупний суспільний ресурс, некомерційний сектор - забезпечує його раціональний перерозподіл. Слід зазначити, що благодійність властива будь-якої соціально-економічної та культурному середовищі.

Зарубіжні дослідники вбачають безсумнівну взаємозв'язок економічного підйому в регіоні з наявністю сильних діяльних громадських організацій [36].

2.3 Функції громадських організацій як суб'єктів соціальної політики

Громадські організації є важливим і невід'ємним елементом демократії та громадянського суспільства. Для багатьох людей це звучить тривіально. Чи знаємо ми, проте, чому це так, чому організації так важливі. На це питання можна відповісти, аналізуючи їх внесок в суспільство, економіку і політику. Простіше кажучи, аналізуючи функції громадських організацій як суб'єктів соціальної політики.

Презентацію функцій третього сектору необхідно попередити важливим застереженням: деякі з описаних функцій варто сприймати швидше як постулати. Вони, найчастіше, базуються на певних загальних, модельних передумови, закріплених в теорії демократії, і виконуваних тільки частиною організацій, або тільки в певній мірі, або тільки в деяких країнах [22].

Прикладом не повністю виконується постулату може бути твердження, що третій сектор відіграє роль каталізатора дій ринку і політики - з одного боку пом'якшує негативні ефекти жорстокої конкуренції, а з іншого створює можливість ефективного контролю дій влади, а також піклується про права не завжди чутних меншин. Однак, це правда тільки тоді, коли ми говоримо про зрілий, сильному неурядовому секторі, і про зрілої, стабільної демократії. Навіть у найбільш розвинених демократичних країнах така модель рідко повністю відповідає дійсності, і сприймається скоріше як політичний проект, ніж опис статус-кво.

Розглянемо функції третього сектору в соціальній економіці [25].

1. Працевлаштування.

Неурядовий сектор дає роботу. У країнах Західної Європи показник працевлаштування в організаціях досить високий: у Бельгії чи Голландії він становить 10-14% всіх працюючих. У Польщі ця його функція все ще слабо розвинена. За останніми даними 2 / 3 польських неурядових організацій взагалі не має постійних, оплачуваних штатних працівників. Це, однак, не повинно затуляти факту, що в польських фондах та громадських об'єднаннях працює сьогодні близько 64 000 чоловік, тобто 0,5% всіх працевлаштованих в національній економіці (без урахування індивідуального фермерства). Така значна різниця між Польщею та іншими європейськими країнами обумовлена ​​також дефініціями третього сектору, прийнятими вченими з цих країн. Показник в Польщі має на увазі тільки громадські об'єднання і фонди, тоді як у Голландії чи Бельгії до нього зараховуються також працевлаштовані в кооперативах, профспілках, організаціях бізнесу та багатьох інших типах установ.

2. Школа майбутнього працевлаштування.

Неурядовий сектор готує майбутніх фахівців, а також користується допомогою добровольців. Таким чином, організації формують майбутніх фахівців не тільки в тій області, в якій вони працюють, але також дають приклад залучення в роботу, вчать відповідальності, креативності та самостійності.

3. Надання послуг.

Це найбільш очевидна функція громадських організацій. Так само, як комерційні суб'єкти і публічні установи, вони надають різного роду послуги. Це, в особливості, соціальні (напр., в області охорони здоров'я) або публічні (напр., освітні) послуги. Отримання цих послуг є правом кожного громадянина, і часто вони безкоштовні. Існують також послуги, що відповідають на потреби груп, які мають слабку купівельну спроможність, тобто непривабливих для комерційних фірм, а також послуги, надання яких вимагає, наприклад, довіри. У такій роду діяльності громадські організації, як правило, краще, ніж фірми та установи публічної адміністрації. Можна вказати багато причин, за якими це саме так. Нижче перераховані самі основні [26]:

1. знання про місцеві умови та потреби: громадські організації створюються громадянами, які разом хочуть вирішити якусь проблему. Тому вони краще за інших знають потреби та потреби своїх спільнот;

2. місія: організації ставлять перед собою виконання місії, яка для їх членів більш важлива, ніж фінансова прибуток. Місія також приваблює в організацію людей, готових підтримати її своєю роботою або грішми. Все це сприяє тому, що організації дуже рішучі у боротьбі за досягнення своїх цілей;

3. гнучкість: громадські організації, як правило, малі, і працюють у великій мірі на безкорисливому ентузіазмі своїх членів та добровольців. Їм властива горизонтальна організаційна структура, і вони не обтяжені бюрократичною ієрархією. Це дає можливість еластично адаптуватися до нових ситуацій і умов, і виживати в надзвичайних ситуаціях;

4. Б ó льшая фінансова ефективність: організації можуть надавати публічні блага і послуги більш ефективно, ніж інші суб'єкти. Це тому, що вони мають у своєму розпорядженні ряд специфічних ресурсів: час і енергію людей, добровільно і безкорисливо залучає до їх роботу (добровольців), широкі знання про місцеві потреби, взаєморозуміння з тими, які шукають у них допомоги. Вони також не прагнуть отримати прибуток від своєї активності, і не намагаються її збільшити. Що не менш істотно, на відміну від державних установ, вони сильно конкурують між собою за отримання грантів і замовлень (дотацій та контрактів). Ті організації, які не в змозі надати послуг високої якості при відносно низьких витратах, не отримають від спонсора коштів на заплановані заходи. Всі ці ресурси підвищують економічність діяльності громадських організацій.

Вища якість пропонованих послуг обумовлено [26]:

1. послуги надаються організаціями, як правило, дешевше;

2. організації швидше адаптуються до потреб людей, для яких вони працюють;

3. вони володіють знаннями про реальні потреби населення.

4. Боротьба з негативними наслідками саморегулювання ринку (так званого, marketfailure).

Третій сектор відіграє особливо важливу роль в наданні суспільно важливих благ і послуг, які не співвідносяться з механізмами ринку і з розрахунком у категоріях економічного прибутку. Мова йде, наприклад, про релігійні, суспільні потреби, прагнення до самореалізації, співчутті, почутті солідарності - тобто благах, обмін або надання яких підпорядковується іншим, ніж ринкові, цінностям. Вони мають економічне значення, проте, складно їм приписати певну фінансову цінність - складно їх купити.

Інший категорією неринкових благ і послуг є ті, які можна легко перевести в грошовий еквівалент, але які самі по собі, звичайно, не привабливі для комерційних підприємств: або через невеликий купівельної спроможності клієнтів (наприклад, послуги для бездомних, незаможних), або за причини того, що по праву належать всьому (напр. інформація про права споживачів), або, нарешті, тому що потенційний прибуток від інвестиції буде отримана в далекому майбутньому, і буде неподільної (наприклад, охорона навколишнього середовища). Також у разі цих благ і послуг невидима рука ринку не діє. Незважаючи на те, що є попит на ці блага, вони не надаються.

Громадські організації є, свого роду, реакцією суспільства на ці проблеми. Через свій спонтанного характеру і прихильності місії вони найкраще підходять для боротьби за інтереси економічно слабких груп або груп, непривабливих для ринку з інших причин.

5. Контроль надання публічних благ.

У частині, присвяченій громадським і політичним функцій організацій, ми пишемо про їх функції турботи про загальне благо. Ця риса діяльності організацій має також своє економічний вимір. Організації стоять на варті якості благ, що надаються адміністрацією. Публічними благами є, наприклад, вуличне освітлення, але також громадський порядок, чисте навколишнє середовище. Це неконкурентні блага (те, що ними хтось користується, не обмежує доступу інших до цих благ), і не підлягають виключенню (не можна виключити будь-кого від їх вживання, навіть якщо він користується ними невідповідно - наприклад, не вносить оплат). Організації стежать за правильним користуванням цими благами, щоб доступ до них був рівний для всіх, а також дбають про їх збереження (ця їхня функція - особливо в галузі екології - визначається, іноді, терміном «сталий розвиток»).

6. Впровадження інноваційних рішень.

Громадські організації часто пропонують нетрадиційні форми діяльності. Новаторство полягає, перш за все, в здатності створення процедур, моделей організації і поведінки, які природним чином виростають з оточення, в якому вони знаходяться. Організацію може заснувати кожен, і кожен може запропонувати абсолютно новий спосіб вирішення проблеми або задоволення потреб, який може виявитися більш економним та ефективним, ніж використовуваний до цих пір. Гнучкість організацій та їх незалежність призводять до того, що вони більшою мірою здатні брати на себе ризик, а, отже, експериментувати з новими підходами та рішеннями.

7. Зменшення витрат на соціальну допомогу.

Третій сектор це в значній мірі організації, які прагнуть включити в суспільне життя маргінальні груп. Вони працюють з, так званими, «важкими клієнтами», людьми у великій мірі залежними від державних установ соціальної допомоги. З перспективи державного бюджету діяльність організацій може значно скоротити витрати на соціальні виплати, вплинути на скорочення тіньового працевлаштування, або ж зменшити витрати на охорону здоров'я.

8. Непряме сприяння економічному розвитку, - формування «суспільного капіталу».

Сильне неурядове рух вчить плюралізму, вірі в установи та поваги до права. Це, у свою чергу, сприяє формуванню щільної мережі громадських зв'язків і народжує почуття громади (спільноти, спільності). Можна сказати, що неурядовий сектор це своєрідна фабрика «довіри». Довіра в сучасній економічній теорії є дуже важливою категорією. Воно зменшує інвестиційні витрати, скорочує час, необхідний для укладення угоди, тому що довіряють собі партнери менше часу витрачають на підстраховку своїх інтересів. Довіра, таким чином, є в економіці свого роду гарантією, що може замінити поручительства іншого типу. Довіра є, отже, також дуже конкретною формою капіталу, як гроші або нерухомість. Члени спільноти можуть спиратися в угодах на довірі, ставлячи в заставу свої суспільні зв'язки і добре ім'я, якщо звичайно вони благонадійні в очах своїх партнерів.

Суспільні та політичні функції громадських організацій [26].

1. Вираз прагнень та інтересів

Організації в тій самій мірі служать вираженню різноманітних прагнень, пристрастей, інтересів, в якій є їх продуктом. Вони є платформою співпраці людей, які поділяють спільні цінності, інтереси, захищають і поширюють свої погляди. Організації створюють можливість колективної діяльності. Хори, спортивні клуби, релігійні організації, професійні об'єднання, асоціації етнічних меншин, читацькі клуби, скаути - всі ці організації об'єднують людей, які бажають зробити щось разом. Вони збагачують їхнє життя і життя спільнот, в яких вони живуть.

2. Формування і плюралізації громадської думки

Неурядовий сектор це зліпок різнорідних думок. Прагнучи забезпечити суспільну підтримку, організації - особливо такі, які захищають групові інтереси або створюються для захисту певних політичних поглядів чи моральних цінностей - намагаються бути резонансними, заповнюючи публічну дискусія багатоголоссям закликів, аргументів і декларацій. Вони є інкубаторами альтернативних поглядів і способів життя. Це також школи плюралізму: вони пропонують свої відповіді на важливі питання, і намагаються переконати людей вважати їх своїми. Ця функція організацій третього сектора особливо важлива тоді, коли одна сила намагається монополізувати публічну дискусію, а також тоді, коли безлічі думок і поглядів супроводжує їх поверховість, дріб'язковість, що породжує у багатьох відчуття моральної порожнечі, загубленість або байдужість до того, що відбувається в суспільстві.

3. Діяльність на захист інтересів меншин - едвокасі

Місією деяких організацій є поліпшення ситуації дискримінованих груп, або груп нездатних самостійно боротися за свої права чи хоча б звернути увагу на свою ситуацію. Є організації, які представляють інтереси своїх членів (профспілки, об'єднання ветеранів), інтереси меншин (сексуальних, політичних, етнічних чи конфесійних), а також інтереси «статусних меншин» (наприклад, бездомні або жінки). Діяльність деяких з них виходить за рамки представлення інтересів своїх членів (наприклад, організації захисту прав людини, або допомагають людям з розумовими вадами).

Їх діяльність визначається поняттям едвокасі (з англ. Advocacy - захист інтересів) - тому що вони говорять від імені тих, які з різних причин не можуть ефективно зробити цього самі. Вони забезпечують вираження поглядів і проблем груп, які не настільки численні, щоб за їх голоси боролися політики, і не настільки багаті або впливові, щоб привернути увагу громадської думки іншими шляхами. Організації сприяють політичній та соціальній інтеграції цих груп із суспільством.

4. Турбота про загальне благо

Деякі організації стоять на сторожі загального блага (у світі НУО їх називають «сторожовими» організаціями - з англ. Watchdog). Це, наприклад, екологічні організації, організації з захисту прав людини, організації щодо запобігання корупції, або здійснюють моніторинг діяльності адміністрації

5. Соціальна інтеграція

Громадські організації сприяють інтеграції в суспільство людей або груп, що знаходяться під загрозою маргіналізації (наприклад, довго безробітних чи інвалідів). Організації сприяють формуванню їх довіри до демократичних інститутів і вчать співпраці. Вони також здійснюють діяльність, спрямовану на підвищення життєвого рівня груп, що мають низький економічний або соціальний статус. Завдяки цьому люди з низьким заробітком отримують доступ до благ і послуг, які інакше були б їм недоступні.

6. Ініціювання суспільних перетворень

Будучи виразником групових вимог і інтересів, громадські організації дають різним групам можливість впливати на владу і громадську думку, і, таким чином, часто призводять до системних перетворень. Організації часто є двигунами інновацій системного характеру - проектів законів, інституційних рішень, інструментів суспільного діалогу. У Польщі прикладом такого роду впливу може бути прийняття у червні 2003 року Закону про соціальне працевлаштуванні, який лобіювався організаціями, що працюють з бездомними та залежними особами.

7. Доповнення діяльності держави

Організації прагнуть заповнити прогалини в публічній системі охорони здоров'я, освіти, соціальних послуг, культури. Саме тому їх існування так важливо для поліпшення якості життя громадян - вони надають блага і послуги, адекватні їхнім потребам, і відповідають місцевим умовам. Прикладом цього можуть бути, так звані, малі школи, що знаходять у веденні громадських об'єднань - вони працюють там, де місцевому самоврядуванню невигідно їх утримувати.

8. Формування лідерів

Громадські організації є школами демократії. Вони вчать участі в громадському обговоренні важливих проблем, і демократичної конфронтації власних інтересів з інтересами інших. Що в рівній мірі важливо, вони формують громадських лідерів, ефективних менеджерів. Організації це також альтернативний шлях висунення політичних еліт. Це єдині місця, де непокірні або не зацікавлені чиновницької або комерційної кар'єрою люди, можуть навчитися ефективно діяти.

Громадські організації виконують різні функції в суспільстві: навчають, допомагають, запобігають негативні наслідки соціальної нерівності, пропонують і впроваджують інноваційні рішення і т.п. В умовах стабільної демократії, їх значення для держави, для бюджету, для дискримінованих груп, для всяких ентузіастів, лобістів або меншин важливо, а іноді фундаментально.

Потрібно пам'ятати, що такий функціональний погляд, представлений вище, це тільки одна з перспектив, яку можна прийняти, розглядаючи організації. Можна задуматися, яке значення третього сектору в економіці, який його вплив на реалізацію принципів соціальної справедливості, який його потенціал працевлаштування - словом, можна давати різні відповіді на запитання «навіщо потрібен третій сектор». Але одночасно потрібно задати і інші питання - чому існує третій сектор? На чому грунтується його існування, з чого відбувається? Проявом чого є третій сектор? Цей текст відповів на ці питання, посилаючись на категорію потреб, відповіддю на які і відображенням яких є сектор громадських організацій. Безперечно, організації це найбільш безпосередній прояв свободи. Їх діяльність може приносити певну користь, але є також цінністю самою в собі - організації це демократія «в дії».

2.4 Механізми взаємодії органів виконавчої влади та громадських організацій як партнерів

Причини зацікавленості держави та органів місцевого самоврядування у взаємодії з Третім сектором [12, 27]:

1. Більшість громадських організацій створені для вирішення тих же самих завдань, з якими повсякденно мають справу державні та муніципальні органи. Це турбота про малозабезпечених, хворих, соціально неблагополучних громадян, сприяння вихованню та освіті дітей і підлітків, збереження і розвиток культури, реальний захист прав і свобод, гарантованих Конституцією України, і багато іншого з того, що не може бути забезпечено на чисто комерційної, ринкової основі. Існування Третього сектора перш за все тим і обумовлено, що найбільш активні члени суспільства прагнуть внести свій внесок у вирішення поставлених перед ним проблем, не тільки виконуючи прямі обов'язки, покладені державою на всіх громадян, але і роблячи щось «понад обов'язків», добровільно. У зв'язку з цим очевидна необхідність об'єднання і координації зусиль.

2. У ряді випадків Третій сектор діє успішніше і економічніше, ніж державні установи. Це показують дослідження, що проводилися в багатьох країнах. У результаті державі нерідко виявляється вигідніше передавати кошти незалежним некомерційним організаціям, зрозуміло, в обмін на чіткі, конкретні і контрольовані зобов'язання з їхнього боку, ніж створювати додаткові організації. Так, у США в 80-і роки в Третій сектор прямувало більше третини всіх витрат на соціально-культурні потреби, у тому числі більше половини всіх федеральних витрат на соціальну допомогу, культуру, науку та гуманітарні цілі. Конкретний аналіз показує, що вигоди бюджетного фінансування незалежних некомерційних організацій особливо великі, коли в наявності хоча б одна з таких двох умов: є можливість залучити до роботи добровольців, і вирішити завдання не зовсім стандартна, потрібно нешаблонний підхід до конкретної категорії одержувачів послуг, глибока індивідуалізація діяльності . Таким чином, співпраця держави та органів місцевого самоврядування з організаціями Третього сектору здатне служити важливим фактором підвищення ефективності використання коштів, особливо виділяються на соціальні потреби.

3. Саме по собі зміцнення демократичної держави та розвиток місцевого самоврядування вирішальним чином залежить від формування сучасного громадянського суспільства. Мова йде про різноманітних формах цивілізованої взаємодії громадян, їх добровільної участі у громадських справах. У ролі «несучих конструкцій» громадянського суспільства виступають саме організації Третього сектору. Чим тісніше і плідніше контакти держави з цим сектором, тим краще взаєморозуміння влади та суспільства і тим менш імовірно їх взаємне відчуження.

Аналіз вітчизняної і зарубіжної практики взаємодії громадських організацій та виконавчої влади дозволяє виділити два типи форм підтримки та співпраці державних і муніципальних органів з організаціями Третього сектору [12, 27]:

1. Підтримка функціонування і розвитку громадських організацій, здійснення і вдосконалення їх статутної діяльності. До цього типу належать такі форми:

- Надання громадським організаціям податкових пільг;

- Надання податкових пільг особам, які надають матеріальну підтримку організаціям Третього сектору;

- Надання громадським організаціям пільг неподаткового характеру (за оренду приміщень і т.п.);

- Бюджетне фінансування (субсидування) окремих видів витрат організацій Третього сектору (наприклад, виділення коштів на ремонт приміщень, на оплату послуг зв'язку, на навчання кадрів тощо);

- Безоплатна передача державного або муніципального майна (будівель, споруд, технічних засобів тощо) у власність громадським організаціям;

- Надання пільгових кредитів;

- Інформаційна, консультаційна допомога та інші форми підтримки.

2. Залучення громадських організацій до розробки та реалізації державних і муніципальних програм. Тут виділяються такі форми, як:

- Координація діяльності та спільна розробка програм;

- Розміщення замовлень на виконання соціальних послуг;

- Підтримка проектів та програм громадських організацій в рамках державних та муніципальних програм.

Надання Третьому сектору державних і муніципальних коштів може носити прямий і непрямий характер (пряме і непряме фінансування Третього сектору). Пряме фінансування - це, наприклад, оплата громадської організації виконуваного нею соціального замовлення. Непрямим фінансуванням є надання пільг, тобто звільнення від частини платежів, головним чином податкових, а також інших зобов'язань, які організація повинна була б у протилежному випадку нести по відношенню до державних та муніципальним органам.

Непряме фінансування орієнтоване, як правило, на некомерційний сектор в цілому або на досить широкі групи організацій: благодійні організації, організації охорони здоров'я, освіти, культури і т. п. У рамках таких груп отримують підтримку «багато і різні»: організації, що здійснюють дуже різні види діяльності, які використовують традиційні та нетрадиційні форми і методи роботи, існуючі відносно давно і новостворені організації. Таким чином, непряме фінансування - це фактор розвитку Третього сектору, зростання кількості та збільшення різноманітності складових його організацій [27].

Зазначені властивості непрямого фінансування виявляються тільки в тому випадку, коли пільги надаються категорій організацій, а не в індивідуальному порядку. Важливо також, щоб пільги були досить стабільними і не піддавалися частим переглядам.

Пряме фінансування пов'язане з досягненням конкретної мети, рішенням конкретної проблеми, з детальним зіставленням наявності та потреб у фінансових коштах. Таке фінансування передбачає індивідуальний підхід. Разом з тим, для того, щоб у державного або муніципального органу була можливість обгрунтованого вибору громадських організацій для їх залучення до реалізації, що стоять перед цим органом цілей, коло таких організацій повинен бути досить широкий і різноманітний, чому сприяє непряме фінансування Третього сектору [27].

3. РОЛЬ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У ФОРМУВАННІ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

3.1 Нормативно-правові засади діяльності громадських організацій в Україні

Порядок створення, реєстрації (легалізації) та діяльності громадських організацій визначають відповідні акти законодавства України [19]:

1. Закон України від 16 червня 1992 року № 2460-ХІІ "Про об'єднання громадян" [3], із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 11 листопада 1993 року N 3582-II, від 18 листопада 1997 року N 642/97-ВР, від 13 травня 1999 року N 655-XIV, від 21 грудня 2000 року N 2171-III, від 11 липня 2001 року N 2651-III, від 3 квітня 2003 року N 662-IV, від 15 травня 2003 року N 762-IV, від 4 лютого 2005 року N 2424-IV, від 8 вересня 2005 року N 2852-IV, від 9 лютого 2006 року.

2. Закон України від 1 грудня 1998 року № 281-ХІV "Про молодіжні та дитячі громадські організації" [2] із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 19 жовтня 2006 року № 271-V.

3. Постанова Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 р. N 140 "Про затвердження Положення про порядок легалізації об'єднань громадян" із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року N 280, від 16 жовтня 1998 року N 1640, від 13 липня 2001 N 840, від 18 серпня 2005 року N 769, від 18 січня 2006 року N 25.

4. Постанова Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 р. N 143 "Про порядок проведення та розмірах збору за реєстрацію об'єднань громадян" із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1994 року N 113, від 8 червня 1996 року N 621 , від 7 березня 1998 року N 283, від 13 липня 2001 року N 840, від 18 серпня 2005 року N 769, від 31 травня 2006 року № 768.

1. Постанова Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 р. N 144 "Про порядок реєстрації символіки об'єднань громадян" із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1994 року N 113, від 8 червня 1996 року N 621, від 7 березня 1998 року N 283.

2. Постанова Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 р. N145 "Про порядок реєстрації філіалів, відділень, представництв та інших структурних осередків громадських (неурядових) організацій зарубіжних держав в Україні" із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1994 N 113, від 7 березня 1998 року N 283, від 27 грудня 2001 року N 1758.

Порядок реєстрації громадських організацій

Відповідно до статті 15 Закону України "Про об'єднання громадян" та пункту 3 "Положення про порядок легалізації об'єднань громадян", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року № 140, реєструючого органу подається заява встановленого зразка, підписана не менш як трьома засновниками об'єднання громадян або їх уповноваженими представниками. Їхні підписи повинні бути засвідчені в установленому порядку.

До заяви додаються [19]:

1) статут (положення) в двох примірниках. Статут має містити:

• назву об'єднання громадян (повну, а також скорочену) його статус та юридичну адресу;

• мета та завдання об'єднання громадян;

• умови і порядок прийому в члени об'єднання громадян, вибуття з нього;

• права та обов'язки членів (учасників) об'єднання;

• порядок утворення і діяльності статутних органів об'єднання, місцевих осередків та їх повноваження;

• джерела надходження і порядок використання коштів та іншого майна об'єднання, порядок звітності, контролю, здійснення господарської та іншої комерційної діяльності, необхідної для виконання статутних завдань;

• порядок внесення змін і доповнень до статутний документ об'єднання;

• порядок припинення діяльності об'єднання і вирішення майнових питань, пов'язаних з його ліквідацією.

У статутному документі можуть бути передбачені інші положення, які стосуються особливостей створення і діяльності об'єднання громадян, зокрема, потрібно враховувати вимоги [19]:

• статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", згідно з якою об'єднання громадян набувають статусу юридичної особи лише з моменту їх державної реєстрації в порядку, встановленому Законом;

• частини шостої статті 15 Закону України "Про об'єднання громадян" та частини третьої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", якими встановлено, що зміни до установчих документів юридичної особи підлягають обов'язковій державній реєстрації шляхом внесення відповідних змін до записів Єдиного державного реєстру;

2) протокол установчого з'їзду (конференції) або загальних зборів, які прийняли статут із зазначенням рішення про заснування громадської організації та затвердження статуту (положення), рішення про вибори керівних і контролюючих органів;

3) інформація про склад керівництва центральних статутних органів (із зазначенням прізвища, імені, по батькові, року народження, місця постійного проживання, посади (заняття), місця роботи);

4) дані про наявність місцевих осередків, підтверджені протоколами конференцій (зборів);

5) документ про сплату реєстраційного збору.

6) відомості про засновників об'єднання громадян або спілок об'єднань громадян (для громадян - із зазначенням прізвища, імені, по батькові, року народження, місця постійного проживання; для спілок об'єднань громадян - назви об'єднання, місцезнаходження вищих статутних органів, а також копії документа про легалізацію) ;

7) документ, який підтверджує місцезнаходження об'єднання громадян (гарантійний лист власника приміщення, договір оренди тощо).

У разі надання під юридичну адресу займаної квартири подаються довідка про склад сім'ї та заяви повнолітніх членів сім'ї про свою згоду.

Міжнародна громадська організація додатково подає документи, які підтверджують поширення її діяльності на території хоча б однієї іншої держави (довіреності, зобов'язання, протоколи, документи про легалізацію тощо).

Союз об'єднань громадян додатково подає рішення центральних статутних органів об'єднань громадян про їх вступ до спілки.

Реєстрація змін до статутних документів громадської організації [19].

Відповідно до статті 15 Закону України "Про об'єднання громадян" зміни до статутних документах зареєстрованих об'єднань громадян підлягають обов'язковій реєстрації.

Для реєстрації змін, що вносяться до статутних документів об'єднання громадян, органу реєстрації подаються:

• заяву про реєстрацію зазначених змін, підписана уповноваженим представником;

• протокол з'їзду (конференції) або загальних зборів з рішенням про внесення змін до статуту (положення);

• статут (положення) в двох примірниках з внесеними змінами;

• оригінали свідоцтва про реєстрацію об'єднання громадян та його статуту (положення).

Для підтвердження дотримання положень статуту в частині скликання вищого керівного органу громадської організації для реєстрації змін до статутних документів додатково подаються матеріали, які підтверджують правомочність зборів (з'їзду (конференції).

У разі внесення до статутних документів змін, пов'язаних зі зміною місцезнаходження об'єднання громадян, додатково подаються документи, які підтверджують місцезнаходження такого об'єднання.

Порядок реєстрації філій, відділень, представництв та інших структурних осередків громадських (неурядових) організацій зарубіжних держав [19].

Порядок реєстрації філій, відділень, представництв та інших структурних осередків громадських (неурядових) організацій зарубіжних держав в Україні регулюється Положенням, яке затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року № 145 зі змінами та доповненнями.

Реєстрація філій, відділень, представництв та інших структурних осередків громадських (неурядових) організацій зарубіжних держав в Україні здійснюється Міністерством юстиції.

Для реєстрації структурного осередку, крім представництва, представники громадської організації зарубіжної держави подають заяву до Мін'юсту.

До заяви додаються [19]:

1) документ, що підтверджує легалізацію громадської організації зарубіжної держави;

2) статут (положення) громадської організації зарубіжної держави;

3) рішення про створення структурного осередку;

4) статут (положення) структурного осередку;

5) відомості про склад керівництва вищих статутних органів структурного осередку (із зазначенням прізвища, імені, по батькові, року народження, місця постійного проживання, посади (заняття), номера телефону);

6) документ про сплату реєстраційного збору.

Термін розгляду заяви

Заява про реєстрацію структурного осередку за наявності всіх необхідних документів розглядається в двомісячний термін. У необхідних випадках Мінюст проводить перевірку відомостей, які містяться у поданих документах.

При розгляді питання про реєстрацію структурного осередку можуть бути присутніми представники громадської організації зарубіжної держави.

Відмова в реєстрації

Якщо статутні документи структурного осередку або інші документи, подані на реєстрацію, суперечать законодавству України, Мінюст приймає рішення про відмову в реєстрації структурного осередку.

Рішення про відмову в реєстрації структурного осередку в 10-денний термін надсилається заявникові.

Збір за реєстрацію

Збір за реєстрацію структурних осередків громадських організацій зарубіжних держав в Україні встановлений у розмірі 500 доларів США (за наявності ліцензії Національного банку) або еквівалент цієї суми у валюті України за курсом Національного банку на час сплати.

За реєстрацію структурних осередків громадських організацій інвалідів розмір реєстраційного збору знижується на 50 відсотків.

Структурні осередки дитячих громадських організацій від сплати реєстраційного збору звільняються.

За видачу структурної осередку громадської організації зарубіжної держави в Україні дубліката свідоцтва про реєстрацію встановлюється плата в розмірі 50 доларів США (за наявності ліцензії Національного банку) або еквівалент цієї суми у валюті України за курсом Національного банку на час сплати.

Кошти, одержані від сплати зборів за реєстрацію структурних осередків громадських (неурядових) організацій зарубіжних держав в Україну, а також за видачу дублікатів свідоцтв про реєстрацію структурних осередків громадських (неурядових) організацій зарубіжних держав в Україну, зараховуються до державного бюджету.

3.2 Проблеми створення, розвитку та функціонування громадських організацій в сучасному українському суспільстві

У процесі переходу відносин держави і громадянського суспільства на рівень партнерства, велике значення набуває використання державою такого механізму правового регулювання діяльності громадських організацій, який би створював умови для їх вільного розвитку. У таких умовах у правовому регулюванні суспільних організацій чільне місце має належати правовим стимулам, покликаним сприяти розвитку ініціативної діяльності громадського сектору та відповідає його інтересам.

Майбутнє розвитку громадських організацій залежить від пріоритетів, обраних владою, від чітко поставленої мети і відповідної досконалої системи політико-правового стимулювання.

Найбільш небезпечним для розвитку громадянського суспільства вадою чинного законодавства, яке регулює питання "третього сектору", є питання правових обмежень, який гальмує процес формування життєздатного громадського сектора і створює проблеми на всіх етапах існування громадських організацій. До таких обмежень належать [14]:

1. Обтяжлива процедура реєстрації.

За останні роки реєстраційна процедура громадських організацій була покращена. Законом "Про внесення змін до Закону України" Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців "від 16 березня 2006 року був ліквідований порядок подвійної реєстрації громадських організацій. Відповідно до Закону з жовтня 2006 року державна реєстрація громадських організацій буде відбуватися тільки в управліннях Міністерства юстиції. Протягом трьох днів Міністерство юстиції має видати зареєстрований статут і свідоцтво державної реєстрації юридичної особи та поставити на облік у податкову службу і соціальні фонди.

Законом "Про внесення змін до статті 15 Закону України" Про об'єднання громадян "[3] від 8 вересня 2005 року скорочено терміни розгляду заяв про реєстрацію об'єднань громадян. Тепер на розгляд заяв про реєстрацію місцевої громадської організації відведено три дні після надходження документів, а заяви про реєстрацію всеукраїнської та міжнародної громадської організації - один місяць.

Постановою Кабінету Міністрів від 18 серпня 2005 р. N 769 було внесено зміни до Порядку проведення і розмірів збору за реєстрацію об'єднань громадян, відповідно до яких реєстрація змін, що вносяться до статутних документів об'єднань громадян, проводиться безоплатно.

Незважаючи на такі позитивні зміни реєстрація залишається обтяжливою для бюджету громадської організації через неадекватну розміру реєстраційного збору, який встановлюється Постановою Кабінету Міністрів від 26 лютого 1993 р. N 143 "Про порядок проведення та розмірах збору за реєстрацію об'єднань громадян".

Крім того, через відсутність детальних положень щодо мети створення громадських організацій в Законі "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 року (ст.3) управління юстиції досить вузько її розуміють, а саме як "захист законних прав та інтересів їх членів" , і змушують громадські організації вносити відповідні зміни в статутні документи. Така позиція реєструючих органів створює проблеми отримання громадською організацією неприбуткового статусу в податковій інспекції, тому що відповідно до п. б) ст. 7.11.1. Закону "Про оподаткування прибутку підприємств" від 28 грудня 1994 неприбутковими визначаються громадські організації, створені з метою провадження екологічної, оздоровчої, аматорської спортивної, культурної, освітньої та наукової діяльності, тобто головним критерієм для надання організації неприбуткового статусу є сфера її діяльності [14 ].

2. Не вирішене питання статусу громадських організацій.

Закон "Про об'єднання громадян" розділяє громадські організації на всеукраїнських, місцевих та міжнародних, Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" такого статусу не передбачає.

У даному аспекті необхідно відзначити, що Міністерством юстиції та Департаментом конституційного законодавства і державного будівництва підготовлено Проект Закону "Про внесення змін до Закону" Про об'єднання громадян ", який пропонує ліквідувати територіальні статуси громадських організацій. Введення в дію такого нововведення дозволило б громадським організаціям здійснювати свою діяльність на території всієї держави без створення місцевих осередків для отримання статусу всеукраїнської [14].

3. Нерівні умови діяльності неприбуткових та підприємницьких організацій.

Норми чинного законодавства створюють для організацій громадського сектору більш жорсткі правила існування ніж для підприємницьких організацій. Крім дискримінаційних вимог при реєстрації, Законом "Про об'єднання громадян" передбачається також застосування державою до громадських організацій таких санкцій як попередження, заборона окремих видів діяльності і розпуск [14].

4. Перспективне законодавство переважно не орієнтоване на захист інтересів громадського сектору.

Проект нового базового закону для некомерційних організацій - "Закону України про непідприємницькі організації" Верховна Рада України 2 червня 2005 правильно направила на повторне друге читання, оскільки вступ в силу запропонованої редакції Закону може погіршити стан третього сектору в Україні.

Норми законопроекту жорстко регламентують діяльність непідприємницьких організацій та створюють нові можливості для державного втручання, що суперечить принципам незалежності та непідлеглості діяльності непідприємницьких організацій державного сектора. Законопроект визначає структуру органів, документацію непідприємницьких організацій, порядок проведення зборів - питання, які організація повинна вирішувати самостійно в статутних документах. До того ж, такі положення характерні для підприємницьких структур, однак неприйнятні для організацій, що не мають на меті отримання прибутку.

Пропонується ускладнена форма реєстрації непідприємницьких організацій, зокрема передбачено обов'язкове надання до органів реєстрації документа, що підтверджує придбання юридичної адреси (договір оренди, гарантійний лист, тощо). Така норма спричинить непотрібні фінансові витрати для непідприємницької організації, тому що на практиці виявляється, що юридична адреса не має нічого спільного з реальним місцезнаходженням організації [14].

5. Відсутній ефективний механізм податкового стимулювання для фінансування неприбуткових організацій з українських джерел.

Для розвитку громадянського суспільства необхідно впровадження податкових стимулів для залучення коштів у громадський сектор. Такими стимулами можуть бути оподаткування власної діяльності неприбуткових організацій та надання податкових пільг для організацій, які здійснюють внески неприбутковим організаціям. Без залучення достатнього обсягу коштів постає питання про саму можливість існування третього сектору.

Відповідно п.7.11.3. Закону "Про оподаткування прибутку підприємств" від оподаткування звільняються доходи неприбуткових організацій отримані у вигляді: "безоплатної або безповоротної фінансової допомоги чи добровільних пожертвувань; пасивних доходів; коштів або майна, які надходять таким неприбутковим організаціям, від проведення їх основної діяльності; дотацій або субсидій, отриманих з державного або місцевого бюджетів, державних цільових фондів або у межах благодійної, гуманітарної допомоги чи технічної допомоги, що надаються таким неприбутковим організаціям відповідно до умов міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, крім дотацій на регулювання цін на платні послуги , які надаються таким неприбутковим організаціям або через них їх отримувачам згідно із законодавством, з метою зниження рівня таких цін ".

Законодавство також створює легальні можливості для фізичних і юридичних осіб отримати податкові знижки через фінансову підтримку громадського сектору, проте даний механізм не приваблює потенційних інвесторів (представників бізнес-кіл). Причинами відсутності інтересу є:

- Відсутність у чинному податковому законодавстві стимулів для перерахування коштів непідприємницьким організаціям платниками фіксованого податку. Таким чином вагома частина представників дрібного і середнього бізнесу позбавлена ​​можливості отримати податкові пільги через допомогу неприбутковому сектору;

- Включення добровільних відрахувань (до державного та місцевого бюджетів і до органів влади та установ, ними освічених) в відсоток суми прибутку, яка може бути списана на добровільні пожертвування. Саме тому, більшість пожертвувань з цього відсотка надходять до державних та комунальним закладам, а не до адресата;

- Оподаткування таких доходів громадських організацій як вступні та членські внески;

- Встановлення нижньої межі суми пожертвувань, яку фізична особа повинна включити до складу податкового кредиту. Так відповідно п.5.3.2 Закону "Про податок на доходи фізичних осіб" від 22 травня 2003 року до складу податкового кредиту платник податку має право включити пожертвування або благодійні внески неприбутковим організаціям у розмірі, що перевищує два відсотки, але не є великим п'яти відсотків від суми його загального оподатковуваного доходу такого звітного року. Існування нижньої планки перешкоджає багатьом фізичним особам робити невеликі благодійні внески або пожертвування.

Таким чином, правове регулювання "третього сектору" має з боку держави елементи надмірного контролю процесу їх реєстрації та діяльності при абсолютному ігноруванні можливостей громадського контролю.

3.3 Напрямки удосконалення системи забезпечення діяльності громадських організацій

Перелічимо основні напрямки удосконалення системи забезпечення діяльності громадських організацій, що стосуються в основному зміни законодавства та державної політики по відношенню до громадських організацій [14].

1. Створення сприятливих умов для діяльності громадських організацій в Україні.

Основним напрямком діяльності органів державної влади є створення і підтримка умов, що сприяють формуванню та ефективній роботі некомерційного сектора в Україну. При наявності сприятливих умов розвиток громадянської активності забезпечить саморозвиток інститутів громадянського суспільства - некомерційних організацій, які зможуть поступово розширювати сферу своєї відповідальності за вирішення актуальних для України завдань і проблем.

1) Правові умови

Необхідно забезпечити законодавчу базу для функціонування некомерційних організацій і для забезпечення форм державної підтримки їх діяльності шляхом прийняття необхідних законодавчих заходів:

При подальшій доробці перспективного законодавства (Проекту Закону "Про непідприємницькі організації", проекту Закону "Про об'єднання громадян" та інших) необхідно забезпечити участь представників громадських організацій і врахувати їхні пропозиції, оскільки недостатній облік державними органами інтересів і позиції громадських ініціатив призводить до зниження якості державних рішень і створює додаткові бар'єри в реалізації державної політики динамічного розвитку України [25].

Важливим кроком у цьому напрямку стало обговорення з громадськими організаціями законопроекту "Про об'єднання громадян", підготовленого Мін'юстом, 6 лютого і 19 квітня 2006 р., в результаті чого були враховані деякі зауваження активної громадськості, проте багато важливих для організацій питань у проекті було вирішено не в їх користь. Необхідно закріпити практику залучення громадян до участі у розробці законодавства "громадського сектору" та надавати громадським інтересам належну увагу [20].

До прийняття Закону "Про непідприємницькі організації" та нової редакції Закону "Про об'єднання громадян" необхідно їх узгодити і уніфікувати термінологію.

З огляду на обмежені фінансові можливості громадських організацій, необхідно зменшувати витрати на реєстрацію: скоротити тарифи реєстраційних зборів і скасувати окрему плату за реєстрацію статуту організації.

Залучення коштів до громадського сектору через податкове стимулювання, яке може здійснюватися двома способами.

Перший - це збільшення обсягу власної діяльності організації, яка не оприбутковується. Такий спосіб підвищення залучення коштів до неприбуткових організацій має суттєві недоліки [20]:

1) складність контролю за власною діяльністю неприбуткових організацій може призвести до ухилення від оподаткування;

2) загроза для діяльності тих підприємницьких організацій, які можуть не витримати конкуренції.

Більш дієвим стимулом для фінансування неприбуткових організацій є збільшення залучення коштів українських інвесторів через надання їм податкових пільг. Для ефективної дії податкового стимулювання потребує змін податкове законодавство:

- Звільнити від оподаткування прибутковим податком членські та вступні внески громадських організацій;

- Скасувати нижня межа суми пожертвувань, яку фізична особа повинна включити до складу податкового кредиту.

2) Організаційні умови

Необхідно створити організаційні умови для реалізації розвитку громадських організацій шляхом наділення органів влади повноваженнями з її здійснення і ресурсами.

Для вимірювання результативності проведеної політики та отримання постійної інформації про стан некомерційного сектора, необхідний моніторинг, з аналізом тенденцій його розвитку та чинників, що забезпечують цей розвиток.

3) Інформаційні умови

Важливою умовою розвитку громадських організацій і залучення їх до вирішення актуальних для України завдань є створення ефективної системи інформування громадян та організацій про діяльність органів державної влади та можливості участі в ній, а також висвітлення роботи громадських організацій в ЗМІ.

4) Інституційні умови

Основною умовою для стабільного розвитку громадських організацій є можливість доступу до ресурсів для здійснення статутних завдань.

Суспільно корисний характер діяльності громадських організацій не дозволяє фінансувати їхню роботу за рахунок оплати послуг конкретними благоотримувачам. Тому основним джерелом фінансування громадських організацій є цільове фінансування їх діяльності через систему грантів та / або через субсидування витрат.

Для громадських організацій непосильною є конкуренція за ресурси (приміщення для офісів і проведених заходів тощо) з комерційним сектором, що покриває свої витрати за рахунок споживачів своїх послуг. Неможливість фінансування інституційних витрат (оплата приміщень, персоналу, комунальних платежів, податків) є головним фактором, що обмежує розвиток громадських організацій України [20].

У цих умовах необхідно підтримувати діяльність громадських організацій через створення для них системи преференцій, що знижують їх витрати в порівнянні з комерційними структурами. У тому числі: встановлення пільг з податків, надання приміщень, що перебувають у державній власності, повне або часткове субсидування витрат певних видів громадських організацій (організацій інвалідів, ветеранів, дитячих і молодіжних організацій, ресурсних центрів і центрів громадянської освіти і т.д.).

Для залучення громадських організацій до вирішення актуальних для краю проблем необхідно широко розвивати грантову систему фінансування діяльності некомерційних організацій за рахунок коштів державного бюджету.

2. Формування системи громадської участі в управлінні справами держави.

Істотний розвиток некомерційного сектора можливо тільки за умови зростання громадянської активності жителів України.

Необхідні умови для розвитку активності громадян припускають [25]:

а) становлення системи громадянської освіти, так як без розуміння основних принципів існуючої соціальної системи та можливих способів участі в ній громадяни не можуть усвідомлено брати участь у громадській діяльності;

в) забезпечення механізму реалізації громадянської активності, в тому числі шляхом прийняття закону про громадянське участі і створення організаційного механізму його забезпечення.

3. Залучення громадських організацій до розробки та реалізації соціально-економічної політики.

Для розширення участі громадських організацій у соціально-економічному житті країни необхідно підвищення ефективності взаємодії некомерційного сектору та органів державної влади шляхом більш активного залучення третього сектору у формування та реалізацію здійснюваної в Україні у різних сферах політики.

Даний напрямок передбачає наступну діяльність органів державної влади [20]:

а) залучення громадських організацій до розробки, обговорення і реалізації цільових програм і планів діяльності;

б) залучення громадських організацій до реалізації загальнодержавних, міжрегіональних програм та національних проектів;

в) розвиток системи державних грантів для громадських організацій;

г) формування соціального замовлення для державних потреб для конкурсного участі в його виконанні громадських організацій.

4. Створення інфраструктури для діяльності і розвитку некомерційного сектора.

Однією з основних функцій держави в будь-якій області економічного і соціального життя є створення і підтримку інфраструктури різних секторів економіки та соціальної сфери, наприклад, дороги, комунікації, підготовка кадрів, довідкові та сервісні служби та ін

На сьогоднішній день, держава практично не бере участь у формуванні та підтримці інфраструктури некомерційного сектора.

Тому одним з напрямків політики розвитку громадських організацій повинна стати підтримка їх інфраструктури, в тому числі [20]:

а) створення структур, які забезпечать становлення нових громадських організацій через надання їм доступу до ресурсів, навчання, інформаційної та методичної підтримки. Іншим напрямком діяльності цієї структури стане підтримка ініціатив громадян та груп, як основи відтворення некомерційного сектора;

б) підтримка і розвиток ресурсних центрів. Вирішення своїх завдань громадські організації можуть здійснювати спільно, спираючись на ресурси інфраструктурної організації - ресурсного центру, єдиною метою якого є сприяння діяльності інших громадських організацій.

Ресурсні центри повинні діяти на постійній основі і мати засоби для своєї діяльності не пов'язані з отриманням грантів, так як грант - це фінансова підтримка конкретних проектів, а не поточна діяльність центру. Відсутність стабільності у фінансуванні ресурсних центрів призводить до втрати ними своєї мети. Введення практики держзамовлення на надання послуг ресурсного центру для громадських організацій може істотно змінити ситуацію і створити стимулюючу інфраструктуру некомерційного сектора;

в) підтримка програм громадянської освіти. Важливою складовою частиною інфраструктури для некомерційного сектору є наявність системи відтворення кадрів для громадських організацій. Можливості діючих громадських організацій недостатні для вирішення завдання, що є чинником, що обмежує їх розвиток. Необхідно організувати підтримку програм громадянської освіти, що реалізуються в освітніх установах, організаціях додаткової освіти та в громадських організацій для [25]:

- Отримання варіативних програм громадянської освіти;

- Розширення кількості громадян, які мають знання, що дозволяють їм реалізовувати свою громадянську активність, в тому числі і через участь в діяльності існуючих громадських організацій та / або створення нових;

- Розробки нового змісту регіонального освітнього стандарту, що включає компонент, пов'язаний із суспільно-корисною діяльністю некомерційного сектора.

5. Розвиток взаємодії громадських організацій з органами державної влади.

Підвищення якості взаємодії органів державної влади та некомерційного сектора є важливим напрямом розвитку громадських організацій та вдосконалення державного управління.

Громадські організації та органи державної влади є природними партнерами, оскільки мають одні соціально значимі цілі, не пов'язані з отриманням прибутку. Їх партнерство дозволяє кооперувати ресурси для вирішення спільних завдань.

Пропонується наступна діяльність з даного напрямку [20]:

- Вивчення успішних практик в організації взаємодії органів державної влади та некомерційного сектора;

- Організація інформування та навчання службовців про специфіку діяльності громадських організацій та можливості співробітництва з інститутами громадянського суспільства;

- Підвищення відкритості у діяльності органів державної влади, активне залучення громадських організацій до процесу розробки, обговорення та реалізації рішень, прийнятих органами державної влади.

6. Сприяння участі населення в місцевому самоврядуванні.

Більшість громадських організацій створюються і діють на локальних територіях на рівні місцевого самоврядування. Їх інтереси тісно пов'язані з потребами місцевого співтовариства і, в більшості своїй, замикаються на питання місцевого значення. У цих умовах активна участь громадських організацій у здійсненні місцевого самоврядування може стати суттєвим чинником не тільки розвитку некомерційного сектора, але і становлення місцевого самоврядування в Україні.

7. Просування благодійності, сприяння розвитку волонтерства та підвищенню соціальної відповідальності бізнесу в України.

Одним з джерел підтримки некомерційного сектору є благодійність, яка реалізується через [20,25]:

- Передачу коштів для діяльності громадських організацій та спонсорської підтримки інститутів громадянського суспільства;

- Соціальну солідарність і допомога потребуючим громадянам і групам населення;

- Добровільний безвідплатна праця і громадську активність.

Розвиток благодійності це створення сприятливого середовища для активності громадян і громадських організацій. Заходи з реалізації даного напрямку розвитку некомерційного сектору припускають [20]:

- Підтримку корпоративної та приватної благодійності, в тому числі через проведення спеціальних акцій, спрямованих на створення позитивної мотивації щодо участі у благодійності;

- Підтримку добровольчества, перш за все, серед молоді.

- Введення системи соціальної звітності в бізнес структурах і організація діалогу між бізнес-спільнотою і громадськими організаціями.

ВИСНОВОК

Драматичне збільшення кількості організованих приватних некомерційних об'єднань в кожній частині світу є результатом великого тиску, криз, соціальних і технологічних змін. Ці зміни поставили під сумнів роль держави в однаковій мірі в капіталістичних, соціалістичних і країнах, що розвиваються світу, і відкрили дорогу альтернативним інституціональним підходам, які б могли на потреби населення реагувати більш гнучко і більш ефективно. Виявилося, що громадські організації стали ідеальними кандидатами для виконання цієї ролі. Приводом для цього є їх корисність, що випливає з їх відносної гнучкості, здатності підключати енергію простих людей, що має приватний характер, і чуйного довіри.

Третій сектор став впливовою економічною силою. У 22 країнах (Нідерланди, Німеччина, Ірландія, Іспанія, Бельгія, Австрія, Франція, Фінляндія, Великобританія, Австралія, США, Ізраїль, Японія, Чехія, Угорщина, Словаччина, Румунія, Аргентина, Перу, Бразилія, Колумбія, Мексика, виключаючи релігійні організації) в 1995 році в некомерційному секторі працювало на повну ставку 19 мільйонів чоловік, що загалом становило 5% трудящих, і кожен десятий чоловік був зайнятий у секторі з надання послуг. [12] Якби ми порівняли третій сектор з економікою держави, то він мав би собою восьме, найсильніша в економічному відношенні, держава у світі. У США в ньому працює 8% людей, а в Ірландії, Бельгії та Голландії він становить вже 11-13%. [12] Незважаючи на динамічність і зростання, третій сектор залишається вразливою екосистемою, крихкою, в недостатній мірі вкоріненою і легітимізованої, а що є найбільшою іронією - це те, що його власний успіх часто стає для нього загрозою. Таким чином перед третім сектором стоять завдання і перешкоди, які мають принаймні чотири різні форми: завдання легітимності, завдання ефективності, завдання збереження і завдання кооперації.

Завдання легітимності.

Незважаючи на зростаюче значення третього сектору в світовому контексті і всупереч зростаючої тенденції урядів перекласти на плечі третього сектору соціальні функції, третій сектор залишається в суперечливому становищі. Переважна двухсекторной модель соціального життя, що розраховує лише на державу та бізнес, є в більшості країн настільки домінантною, що не дає можливість розпізнати масштаб і розміри «третього сектору» приватних некомерційних організацій. Навіть у США, де концепція некомерційного третього сектору вже довгий час була визнаною, основні фактографічні дані про сектор відсутні до початку 80-их років. І сьогодні третій сектор експліцитно не фігурує у статистичних даних про доходи держави та її дійсний характер і роль сприймаються лише частково.

В інших державах інформованість про третій сектор ще менше. В офіційній економічній статистиці сектор систематично ігнорується, зрідка згадується у дебатах про суспільну політику, не помічається у пресі і в громадському освіту і являє собою сліпою плямою в академічному дослідженні. У багатьох країнах світу громадські організації обертаються в правовому вакуумі.

Наприклад, в Японії можливість створити некомерційну організацію не вважається правом, а привілеєм, яку відповідні міністерства можуть на свій розсуд приділити або в ній відмовити. Подібним чином проходить реєстрація некомерційної організації в Гані, де вона обумовлена ​​згодою Міністерства по соціальному забезпеченню, а в Єгипті закон HQ 32 від 1964 року дозволяє свавільно заборонити некомерційну організацію.

Подібні, або навіть ще більш серйозні правові труднощі, супроводжують можливості підтримки благодійних організацій. У Південній Африці в протиставлення принципам підтримки благодійності, ввело держава так званий філантропічний податок. У Франції для створення фонду необхідно отримати дозвіл Державної Ради, а в об'єднань є обмеження у придбанні фінансових коштів, які б могли забезпечити їм довготривалу підтримку.

Крім проблем з правової легітимністю останнім часом у секторі виникло і безліч патологічних проявів, які зіпсували репутацію третьому сектору. Такими з'явилася серія скандалів у США й у Великобританії, пов'язана із зарплатами і винагородами, незаконне використання МВО в якості проміжної ланки в посередництві при отриманні фінансових коштів з громадських джерел для політиків у Бразилії, як і використання фондів з метою податкового шахрайства в Центральній і в Східній Європі.

Для подолання цих проблем потрібно буде зробити кілька кроків:

У першу чергу нам потрібно масивно розширити інформацію про третій сектор, систематичним способом помістити його на економічну карту світу і інтегрувати його в методи, за допомогою яких готується і підсумовується державний бюджет. Іншим необхідним кроком є докладання зусиль для здійснення освіти громадськості, спрямованого на пізнання третього сектору та його внесок у розвиток суспільства. Якщо третій сектор хоче знайти підтримку у громадськості, то йому недостатньо сподіватися лише на свою добре проведену діяльність. Він повинен здійснити кроки, що дозволяють йому активно протистояти негативному думку про нього, яке про нього створюється засобами масової інформації та ті, які хочуть його дискредитувати. Третій крок - це оптімалізація правового середовища для діяльності некомерційних організацій. У законодавстві має бути чітко і без всяких сумнівів закріплено право на об'єднання. За умови, якщо громадські організації діють відповідно до встановленого законодавством, то повинні в максимальній мірі спроститися інші процедури, що дозволяють отримати правовий статус і вигідний податковий режим як для них самих, так і для їх підтримують. І, нарешті, потрібно здійснити кроки, що ведуть до забезпечення відповідальності та підзвітності («accountability») організацій третього сектора. Необхідно розвивати власні етичні кодекси і системи підзвітності.

Завдання ефективності

Третій сектор буде зобов'язаний підвищувати свої вимоги до ефективності управління і направляти свої зусилля на поліпшення якості власних систем управління. Це є умовою для професійного виконання і зростання. У більшості країн освіта менеджерів для некомерційного сектору обмежилося лише тим, що його кинули «напризволяще».

Таке ставлення навіть намагалися виправдати мовляв специфічним характером некомерційних організацій - їх надією на допомогу добровольців і відкиданням ригідних професійних норм. Якщо третій сектор хоче легітимізувати свою діяльність у вирішенні основних проблем суспільства, то повинен буде змінити таке ставлення. Він повинен спрямовувати своє зусилля на менеджмент некомерційних організацій. А це у свою чергу зажадає хоча б двох видів діяльності:

1) Посилити тренінг некомерційних менеджерів з метою поліпшення їх спроможності в управлінні, що є особливо важливим для цього сектора. Ми були свідками такої діяльності в Центральній і Східній Європі, де зусилля, витрачені на її виконання, принесли вражаючі результати.

2) Поряд з культивуванням індивідуальних здібностей некомерційних менеджерів необхідно створити та інфраструктуру мережі установ, яка б дала можливість зберігати ефективність некомерційних організацій. Такі установи здатні представляти джерела інформації, тренінг, підтримувати в третьому секторі його здатність смобілізіроваться і загальну моральну підтримку. Інфраструктурні організації такого типу відіграють головну роль у бізнесі, в такій же мірі вони могли б розвиватися і в третьому секторі.

Завдання збереження

Ослаблення закордонної фінансової допомоги в останні роки оголив неспростовність фінансової кризи в третьому секторі. Все більша кількість організацій змушене докласти зусилля до отримання постійно зменшується шматка пирога. Так як процес демократизації в різних частинах світу просувається вперед, активісти третього сектору виявляються у вищих позиціях влади і замінюють традиційних чиновників, проти яких вони коли-то з такою непохитністю виступали. Вони залишають свої громадські організації, тим самим, послаблюючи їх людський капітал. Таким чином, третій сектор стає жертвою свого власного успіху. Іронією є те, що поки третій сектор значною мірою сприяє демократизації, у близькому майбутньому може розвивається демократія послабити силу третього сектору.

У першу чергу саме велике зусилля необхідно спрямувати на зміцнення приватної філантропії. Це не повинно бути єдиним джерелом підтримки, але приватна філантропія є головною умовою незалежності третього сектору. Ослаблення закордонної підтримки повинно бути компенсовано зростанням домашньої підтримки. Це вимагає поширення такої концепції приватного дарітельства, яка б поширювалася не тільки на багатих, але і вважалася б моральним обов'язком усіх соціальних шарів. Це означає також і нове ставлення до нього з боку бізнесу і бажання частини організацій третього сектора знаходити дорогу до фірм і бізнесу. Третій сектор проте не мав би опинитися в пастці, сподіваючись лише на приватну філантропію. Вона є лише одним з довгострокових джерел підтримки і ніде в світі не носить переважний характер. Навіть у США лише 11% зобов'язана філантропії (в цей входить і загальна підтримка з боку окремих осіб, фірм і фондів). У Західній Європі ця цифра ще менша і становить всього 5% або 10%. Приблизна прибуток, отриманий філантропією, становить близько 10% всього прибутку третього сектору. Решта коштів потрібно буде знаходити в інших джерелах, включаючи кошти, виручені за продаж продукції і послуг. Одночасно повинен увійти до ужитку і концепт, який вважає кар'єру третього сектора за повноцінне особисте бачення, а не тільки за пересадочних станцію на шляху до державної служби. У цьому сенсі повинна була б виникнути і професійна підготовка до такої кар'єрі.

Завдання кооперації

Це завдання зіставляє третій сектор у трьох різних напрямках: у співпраці всередині третього сектору, у співпраці з бізнесом та у співпраці з державою. Поряд з конфліктами, що існують між державою і третім сектором, для їх взаємин характерні залежність і співробітництво ...

Пропонується система, позначена як «влада за допомогою третьої сторони», в якій уряд значною мірою спирається на інші соціальні установи. Перш за все, це стосується некомерційних груп, що надають послуги, оплачувані урядом. У всіх західноєвропейських країнах уряд функціонує в якості «налогосборщіка» також і для третього сектору. Однозначно уряд є переважаючим домінантним джерелом фінансування некомерційних організацій, що складає в Ірландії та Бельгії 77% доходів третього сектора, 64% - у Німеччині і майже 60% - у Голландії. Такий порядок не є випадковим. Навпаки, це результат цілеспрямованої політики по відношенню до третього сектору, що виходить із німецького принципу субсидування, голландської практики «опори» (тобто організація суспільних функцій у допомогу освіті, медичного обслуговування та соціального забезпечення і суспільною підтримкою для інших установ відповідно, наприклад , з поділом за релігійною, етнічною ознакою і т.п.) Така політика проявилася і в недавній децентралізації системи соціального забезпечення (welfare) у Франції. Там у великій мірі використовувалися громадські організації як реалізатори послуг, що надаються на договірній основі. Таке положення, природно, викликає побоювання стосовно незалежності третього сектору. Щоб уникнути втрати незалежності ми, проте, не повинні відкидати підтримку з боку уряду, а постаратися зробити все для того, щоб поряд з нею існували й інші джерела підтримки.

Більше ніж сто п'ятдесят років тому приїхав француз Алексіс де Токвілль (Tocqueville) до Сполучених Штатів, щоб зрозуміти, як там діє демократія. Він прийшов до висновку, що для неї головною умовою є діюча система приватних об'єднань, яку б сьогодні позначили під поняттям приватного некомерційного сектора. «Серед законів, які панують у людському суспільстві», - написав Токвілль, - «існує один, що здається більш точним і зрозумілішим, ніж всі інші. Якщо люди хочуть стати цівілівізованнимі або якщо вони такими будуть, то повинен підвищитись вміння громадського об'єднання і покращитися в такому співвідношенні, в якому збільшується рівноправність умов ».

Здається, що через півтора століття одночасно з ослабленням традиційних регульованих зобов'язань, люди стають доступнішими новим формам «взаємного об'єднання» і на світовому рівні почалася справжня «революція об'єднання». Наступну зростання інтересів до некомерційним організаціям відкриває ворота об'ємним резервуарів людського таланту та енергії, хоча одночасно і створюється небезпека складних ситуацій і суперечок. Ще не смокчемо ясно, що ще потрібно зробити для того, щоб ці ворота відкрилися і через них могло пройти якомога більше людей. Першим важливим кроком є необхідність як можна краще зрозуміти що відбувається драматичний процес і складні завдання, що стоять перед ним.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України: Офіц. текст: Коментар законодавства України про права та свободи Людина і громадянина: Навч.посібнік / Авт.-упоряд. М.І. Хавронюк. - К.: парламентських вид-во. - 2007.

2. Закон України «Про Молодіжні та Дитячі Громадські організації» від 1 грудня 1998 р.. / / Закони України: Офіційне видання. - Т.16. - 1999.

3. Закон України «Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р.. / / Закони України: Офіційне видання. - Т.3. - 1996.

4. Автореф. дис ... канд. юрид. наук: 12.00.02 / О.М. Ващук; НАН України. Ін-т держави І права ім. В. М. Корецького. - К., 2004.

5. Алімов Д.А. Конституційне право на об'єднання: механізм забезпечення та межі обмеження. Діc. канд.юрід.н. - Ростов-на Дону, 2001.

6. Беседін В.Ф. Державне регулювання ЕКОНОМІКИ. - К., 2000.

7. Боренько Я. Плюралізм Як основна рису Американської системи груп інтересу / / Вісник Львівського Університету. Серія: філософські науки. - 2002. - Вип. 4.

8. Бродель Ф. Структури повсякденності: можливе і неможливе / Пер. з франц. М.: Прогрес, 1986.

9. Биков С. В. Соціальна політика держави: Учеб. посібник. - М., 2002.

10. Введення в соціальну роботу: Навч. посіб. / Т. В. Семігіна, І. М. Грига, О. С. Шевчук. - К.: Фенікс, 2001.

11. Гансл І Т.М. Соціальна політика та соціальне забезпечення за рінкової ЕКОНОМІКИ. - К.: Основи, 1996.

12. Гаєва Н.П. Взаємодія органів ДЕРЖАВНОЇ влади та об'єднань громадян / / Держава І право: Зб. наук. праць. Юридичні І політічні науки. Віп.17. - К., 2002.

13. Гаєва Н.П. Констітуційні основи об'єднань громадян в Україні / / Проблеми реалізації Констітуції України: теорія і практика / Відп.ред. В. Ф. Погорілко: Монографія. - К.: ІДП НАН України: А.С.К., 2003

14. Гаєва Н.П. Проблеми правового забезпечення діяльності громадських організацій. / / Правова держава. - Віп.11. - К.: Юридична книга, 2000.

15. Гідденс Е. Соціологія. - Киів: Основи, 1999.

16. Громадські об'єднання у Львівській обл. Інформ Статистичний довідник. Львів, 1998.

17. Гурне Б. Державне управління. - К.: Основи, 1993.

18. Довідник громадських організацій України. - К., 1997.

19. Додіна Є.Є. Адміністративно-правовий статус громадських організацій в Україні. Дис ... канд.юр.н.: Одеса, 2002.

20. Іванова О.Л. Соціальна політика: теоретичні аспекти. - К.: Академія, 2003.

21. Констітуційне право України (за ред.В.Ф.Погорілка). - К.: Наукова думка, 2007.

22. Кукліна І.А. Неурядові організації та громадянське суспільство / / Право України. - 2002. - № 4.

23. Лойко Л. Тіпологічне позіціювання національніх організацій в інстітуціональній структурі громадянського суспільства / / Політичний менеджмент. - 2005. - № 5 (14). - C.51-60

24. Луман М. Глобалізація світового співтовариства / / Соціологія на порозі XXI століття: основні напрямки досліджень. - М.: Русаков, 1999.

25. Лисенко В.В. Громадські об'єднання як форма реалізації конституційного права на об'єднання в Україні: Дис. ... канд. юрид. наук. - К., 2001.

26. Макаренко О.В., Рудник Б.Л. та ін Держава та недержавні громадські організації: форми підтримки і співпраці. - М.: Сигнал, 1997.

27. Максименко О.М. Організаційно-правове забезпечення форм співпраці громадських організацій та органів місцевого самоврядування / / Правова держава: Щорічнік наукових праць ІДП НАН України. Вип. 13. - К., 2002.

28. Максименко О.М. Правові основи регулювання джерел Фінансування громадських організацій Як засіб забезпечення також їх статутної діяльності / / Держава І право: Збірник наукових праць. Юридичні І політічні науки. Віп .. 16 .- К.: ІДП НАН України, 2002.

29. Марченко Г. І. Етнос як об'єкт і суб'єкт політики: соціальні основи національної політики / / Вісник МГУ. Сер. 12. Політичні науки. - 1997. - № 5.

30. Міжнародний захист прав і свобод людини: Збірник документів. - М., 2002.

31. Мітрохін В.І. Соціальне партнерство. - М., 1998.

32. Наука і Соціальні проблеми суспільства: Міжнар. наук.-практ. конф. Харків, 18-19 червня 1998 р.-Харків, 1998.

33. Новічков Г.В. Громадські об'єднання І Рухи / / Політологія: Підручник / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. - 2-ге вид., Перероб І доп. - К.: Видавничий центр "Академія", 2001. - С. 286 - 295

34. Новікова С.С. Соціологія: історія, основи, інституціоналізація в Росії. - М.: Московський психолого-соціальний інститут; Воронеж: Видавництво НВО «МОДЕК», 2000. - 464 с.

35. Громадські організації в політичній системі / Отв.ред. проф. Ц. А. Ямпольська. - М.: Наука, 1998.

36. Онищенко О.С. Шляхи реформування в Україні громадянського суспільства / / Правова держава: Щоріч. наук.праць ІДІП НАН. Вип.13. - К., 2002.

37. Органи ДЕРЖАВНОЇ влади України / За ред. В. Ф. Погорілка: Монографія. - К.: Ін-т держави І права ім. В. М. Корецького, 2002.

38. Основи демократії: Навч.посібнік / За заг. ред А. Колодія. - К.: Вид-во "Ай-бі", 2002.

39. Попова І.М. Соціальна Політика і парадокс буденної свідомості / / Соціальна політика в Україні та Сучасні стратегії адаптації населення: Збірник наукових статей. - К.: НВФ "Студцентр" / НІКА-Центр, 1998.

40. Пригожин А.І. Сучасна соціологія організацій: [Підручник). - М.: Інтерпракс, 1995. - 295 с. - (Програма оновлення гуманітарної освіти в Росії).

1. Принципи законів про Громадські організації. - К.: Центр інновацій та розвитку, 1998.

2. Рабинович П.М. Основи загальної Теорії права та держави. - К: Атіка., 2006.

3. Радіонов І.Ф. Макроекономіка. - Х., 2004.

4. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. - Харків: Консум; Ун-т внутр. справ, 2000.

5. Скрипнюк О. Вплив інстітутів громадянського суспільства на становлення І розвиток демократичного політічного режиму / / Право України. - № 5. - 2001.

6. Солдатов С.А. Громадські організації в Російській Федерації (політико-правових та інституційне дослідження). - М., 1994.

7. Соціальний маркетинг для громадських організацій. Практичний посібник, під ред. Крістофера Вудс Ебнера та ін М.: Центр розвитку освіти .- 2001, - с. 91.

8. ШИНЕЛЄВА Л.Т. Громадські організації і влада. - М.: "Дашков і К", 2002.

9. Офіційний сайт державного комітету статистики України, http://www.ukrstat.gov.ua

10. http://magazines.russ.ru/nz/2003/2/grazh.htm Громадянське суспільство: у пошуках визначення. Бесіда з Борисом Хлєбниковим і Володимиром Якимця.

ДОДАТОК 1.1

Кількість громадських організацій за галузями економіки станом на 1 січня 2008 року [49]