Введення.
Генетика ... Зараз це слово в тій чи іншій мірі відомо кожному. Спеціалізовані наукові заклади, дослідження, досліди, овечка Доллі, розшифровка геному людини і багато, багато іншого, але так було не завжди. У це важко повірити, але ще на початку 20-століття велика частина наукового світу насторожено ставилися до цієї нової і незнаної до того часу науці. Її, як в іншому і психологію, нерідко просто недооцінювали або не сприймали серйозно. «Генетика-лженаука»; «Генетика - продажна дівка капіталізму» - ось так нерідко відгукувалася преса про цю науці, хоча на «Заході» вона отримала досить широке поширення і вже відкривалися лабораторії і Н.І.І. (науково-дослідні інститути) спеціалізувалися на проблемах генетичного вивчення світу. Викликано це було, перш за все, далекоглядністю західних умов, які одразу зрозуміли перспективність і можливу прибутковість цього проекту. У нас же, як це зазвичай і буває, справа стояла на місці, хоча, напевно, це закономірно, аж надто багато потрясінь випало на долю Росії в цей період. Але земля руська народжувала, і буде народжувати людей, які своїм розумом, знаннями і талантом не втомлювалися ще і ще раз доводити всьому світу, що росіяни не «дикі північні ведмеді», а високоосвічена, розумна, здатна мислити, творити і винаходити, раса. Такими були: Михайло Васильович Ломоносов, Олександр Сергійович Пушкін, Дмитро Іванович Менделєєв, Іван Петрович Павлов, Олександр Степанович Попов, Михайло Юрійович Лермонтов, Сергій Павлович Корольов, Олександр Сергійович Грибоєдов і багато інших, таким був і Іван Миколайович Вавілов - людина неабиякого розуму з непокірною душею і дуже сумною, трагічно склалася долею. Цей видатний вчений, який по праву може вважатися світилом світової науки, зробив все можливе і, часом, неможливе, для розвитку генетики, та й науки, загалом. Саме його роботи стали основою для всієї сучасної генетики.
Життєвий шлях Вавілова І.І.
Вавилов Микола Іванович (1887-1943) народився в Москві 26-го листопада 1887 року. Батько його був здатним комерційним діячем, що пройшов через важке дитинство. Він щиро любив своїх синів, Миколу і Сергія (згодом стали геніальними росіянами вченими), дочка Лідію - мікробіолога, що померла в роки своєї молодості, і Олександрові, що стала пізніше лікарем. Микола був поміщений батьком у Московське комерційне училище. Його ж тягнуло до себе природознавство.
Як багато видатні вчених М. І. Вавілов рано став займатися самостійною роботою. Після закінчення училища Вавілов надійшов у Московський Сільськогосподарський Інститут, де і почалася його активна наукова діяльність (нині Сільськогосподарська Академія імені К. А. Тімірязєва), який він закінчив у 1911 році. Його дипломна робота "Голі слимаки (равлики), що ушкоджують поля і городи в Московській губернії", опублікована в 1910 році, відразу ж була оцінена по достоїнству і навіть визнана гідною премії Московського політехнічного музею. У 1909 році, будучи ще студентом 2-го курсу, він виступає на урочистому засіданні студентського кружка - кружка аматорів природознавства, - присвяченому 100-річчю з дня народження Дарвіна, з доповіддю "Дарвінізм і експериментальна морфологія". Таким чином, ще на студентській лаві визначилося коло наукових інтересів Вавілова - від прикладних питань сільського господарства до самих широких теоретичних питань еволюційної біології. Уже тоді многим з його оточення було ясно, що його як ученого чекає велике майбутнє. Пізніше, один з його вчителів, що видається агрохімік Д. М. Прянишников скаже про Вавілова: "Ми не говоримо, що він геній тільки тому, що він наш сучасник".
Працюючи в Д. М. Прянишникова, по закінченню інституту, Вавілов одночасно став учнем і співробітником основоположника вітчизняної селекції сільськогосподарських рослин професора Д. Л. Рудзинського, що заснував Селекційну станцію при Московському сільськогосподарському інституті. Миколі Івановичу везло на корифеїв! Це завжди був прояв взаємного тяжіння. Крім Д. М. Прянишникова і Д. Л. Рудзинського, Микола Іванович у перші роки свого наукового розвитку зблизився з такими високоталановитими діячами селекції і мікології, як С. І. Жегалов і А. А. Ячевский. Микола Іванович потрапив у плеяду найбільших дослідників початку століття.
Центри походження культурних рослин.
З 1911 року Вавілов прагне в Бюро по прикладній ботаніці в Петербурзі, що у той час очолював Р. Е. Регель. Тут він почав з вивчення пшениці, а потім ячменя й інших культур. Його вже починають цікавити більш широкі питання походження культурних рослин. Трохи пізніше він зробить приголомшливу роботу, він збере інформацію про основні культурних рослинах і визначить основні центри їх появи і розвитку. Над цією роботою він трудився приблизно 9 років
Центри походження культурних рослин:
1.Южноазіатскій тропічний центр (близько 33% від загального числа видів культурних рослин). Батьківщина рису, цукрової тростини, безлічі тропічних і овочевих культур.
2. Східноазіатський центр (20% культурних рослин). Батьківщина сої, різних видів проса, овочевих і плодових культур.
3.Юго-західноазіатські центр (4% культурних рослин). Найважливіша область походження видів оброблюваних в Європі культур - хлібних злаків, бобових, плодових культур та винограду.
4.Средіземноморскій центр (приблизно 11% видів культурних рослин). Батьківщина маслини, ріжкового дерева, безлічі кормових та овочевих культур.
5.Ефіопскій центр (близько 4% культурних рослин). Характеризується рядом ендемічних видів і навіть родів - хлібний злак Теффі, олійна рослина нуг, особливий вид банана, кавове дерево і ін Характерно наявність оригінальних культурних ендемічних видів і підвидів пшениці і ячменю.
6. Центральноамериканський центр (9% культурних рослин). Звідси беруть початок близько 90 харчових, технічних і лікарських видів рослин, у тому числі кукурудза, довговолокнистих види бавовнику, ряд видів квасолі, гарбуза, какао, багато видів плодових.
7. Андійський центр. Батьківщина багатьох видів клубненосное рослин. Перш за все культурних видів картоплі, оки, ульюку, анью, а також хінного дерева, кокаїнового куща і ін
8.Переднеазіатскій - Тут були окультурені жито, ячмінь, троянда, інжир.
Наукові розробки Вавилова в області імунітету і генетики.
Більш того, в 1911 і в 1912 роках він, імовірно, під враженням робіт І. І. Мечникова починає свої дослідження з імунітету рослин і грибкових захворювань, які він проводить у понаднормовий час, у керованої професором А. А. Ячевским лабораторії в бюро мікології і фітопатології. Вражала працездатність Вавілова. За свідченням очевидців, він міг працювати по 18 годин на добу. Він мав дивне уміння концентрувати волю й енергію, працювати з азартною шаленістю. Його скажений ритм мимоволі захоплював усіх, хто з ним працювати. "Життя коротке - треба поспішати", - говорив він, немов передчуваю, що доля відпустила йому не багато часу.
Вже в тому ж 1911 року Вавілову доручають вести заняття зі студентами Вищих Голицинских сільськогосподарських курсів. Він уперше вводить елементи генетики і робить заняття настільки цікавими, що захоплює за собою молодь, будить у ній допитливість і справжній інтерес до науки. У 1912 році директор Голицинских курсів, Д. М. Прянишников, пропонує Вавілову виступити з актового промовою. Не без хвилювання Вавілов виголошує промову під назвою "Генетика і її відношення до агрохімії", яка була видана окремою брошурою. У цій промові він переконливо показує практичне значення генетики. Без генетики селекція була ще недосконала, гібридизація і штучний відбір ще застосовувалися в значній мірі в сліпу, без обгрунтування законами спадковості і мінливості. Але він говорить не тільки про селекції. Його цікавлять питання походження й еволюції культурних рослин - тема, яка стане однією з головних у його подальших дослідженнях.
Велике значення для наукової біографії Вавілова мала відрядження "для завершення освіти" в Англію в 1913 році, до самого Вільяму Бетсона - одному з творців генетики. "Основні камені величезного значення, розміри якого ми ще не в змозі охопити, закладені Бетсона", - напише Вавілов у 1926 році. Вавілов вважає Бетсона найбільшим біологом, особа якого "вражала своєю універсальністю, енциклопедичністю". Але такий був і сам Вавілов, учений - енциклопедист, однаково цікавився як суто прикладними питаннями сільськогосподарської науки, так і найбільшими проблемами еволюційної біології. Це були багато в чому родинні душі. Їх об'єднувала універсальна широта інтересів, як у науці, так і мистецтві, вміння поєднувати науку з життям, терпимість у критиці. Обидва вони були апостолами волі науки і вірили в те, що вона робить світ краще.
У 1914 році Вавілов переїжджає з Англії у Францію, де його зацікавила найбільша насінницька фірма Вильморенов. Будучи скоріше комерційним підприємством, вона також вела велику селекційну і насіннєву роботу і, зокрема, досліджувала хлібопекарські якості пшениці. З Франції Вавілов відправляється в Німеччину, працювати в знаменитого біолога - еволюціоніста Ернста Геккеля. Тут його застає світова війна, і він не без праці добирається до Росії, позбувшись частини багажу з цінними книгами.
Після повернення із закордонного відрядження, Вавілов у 1914 році був обраний викладачем Голицинских курсів і одночасно вів літні курси по приватному землеробству в Петроградській сільськогосподарській академії. Але викладацька діяльність у Москві не дає йому повного задоволення і майже не залишає часу для наукової роботи. Тому в1917 році Вавілов вирішує переїхати в Саратов - центр вивчення сільського господарства південно-сходу Росії, де працює на Вищих сільськогосподарських курсах Саратовского суспільства сільського господарства.
Тут він читає курс приватного землеробства і селекції. У липні 1918 року Вавілов призначається на посаду професора, завідувача кафедрою приватного землеробства, знову організованого Саратовского сільськогосподарського інституту.
У саратовський період, хоча він і був коротким, зійшла зірка М. І. Вавілова - ученого. Там він відібрав колектив молодих послідовників його ідей, студентів університету, і разом з ними зробив експедиційне обстеження польових культур Юго - Сходу європейської частини Росії. Результатом експедиції з'явилося опублікування першої радянської регіональної монографії по видовому і сортовому складі польових оброблюваних рослин. Книга називалася "Польові культури Південного - Сходу". Видати її вдалося лише в 1922 році.
У 1918 році Вавілов настає з ініціативою організації в Саратову філії відділу прикладної ботаніки. Незважаючи на зрозумілі для тих років виняткові труднощі, Вавілов не тільки продовжує початі дослідження, але і безупинно розширює масштаби робіт із прикладної ботаніки. Перш за все, він продовжує досліди, розпочаті в Петровської сільськогосподарської академії. Це, за його власними словами, "імунітет, гібриди і деякі ботаніко-географічні роботи". Вавілова, звичайно ж, особливо цікавить проблеми імунітету, особливо імунітету пшениці. Протягом багатьох століть хвороби пшениці були однією з найважливіших перешкод гарного врожаю.
Восени 1918 року Вавілов закінчив свою роботу з імунітету рослин до інфекційних захворювань, і на початку 1919 року з ініціативи Д. М. Прянишникова вона публікується в "Известиях Петровської сільськогосподарської академії". Стаття виходить з написом: "присвячую пам'яті великого дослідника імунітету І. І. Мечникова". Проблема імунітету хвилює Вавілова протягом усього життя.
Імунітет рослин
Імунітет рослин, несприйнятливість рослин до збудників хвороб і шкідників, а також до продуктів їх життєдіяльності. Приватні прояви імунітет рослин - стійкість (резистентність) і витривалість. Стійкість полягає в тому, що рослини будь-якого гатунку (іноді виду) не уражаються хворобою чи шкідниками або уражаються менш інтенсивно, ніж інші сорти (або види). Витривалістю називається здатність хворих або пошкоджених рослин зберігати свою продуктивність (кількість і якість врожаю). Застосування стійких сортів - найбільш надійний метод боротьби з багатьма хворобами рослин (іржею хлібних злаків, сажкою та іржею кукурудзи та ін.) Обробіток сортів соняшнику, стійких проти вовчка та молі, призвело до майже повної ліквідації поразки його цими шкідниками. Вавилов встановив, що до захворювань контролюється порівняно невеликим числом генів, піддаються обліку при гібридологічного аналізу. Наприклад, у різних видів пшениці виявлено близько 20 генів стійкості до стеблової іржі, які локалізовані на 9 хромосомах, що знаходяться в різних хромосомних наборах (геномах). Стійкість або сприйнятливість рослин - результат взаємодії двох геномів (рослини і паразита), що і пояснює різноманіття як генів стійкості рослин до одного й того ж виду збудника, так і фізіологічних рас паразита, здатних долати дію цих генів. Таке різноманіття - наслідок паралельної еволюції паразита і рослини-хазяїна (Н. І. Вавілов, П. М. Жуковський). Американський генетик і фітопатолог Х. Г. Флор висунув гіпотезу «ген на ген». За цією теорією, всі гени резистентного рослини (R-гени) рано чи пізно повинні бути подолані генами вірулентності паразита, оскільки темп його розмноження набагато вище, ніж у рослини. Тим не менше в природі завжди можна знайти рослини, стійкі до всіх відомих рас паразитів. Одна з найважливіших причин цієї стійкості рослин - наявність у них так званої польової стійкості (типи стійкості, при яких паразит може розвиватися, але внаслідок нестачі їжі в рослині, через наявність механічних перешкод, несприятливого будови продихів і т. п. розвивається повільно, і втрати врожаю у зв'язку з цим невеликі). Польова стійкість контролюється полімерними генами, кожен з яких не дає видимого ефекту стійкості, але їх різні поєднання визначають ту чи іншу її ступінь.
Єдиної теорії імунітету рослин немає внаслідок великої різноманітності типів збудників хвороб і захисних реакцій рослин. М. І. Вавілов подразделял І. р.. на структурний (механічний) і хімічний. Механічний імунітет рослин обумовлений морфологічними особливостями рослини-хазяїна, зокрема наявністю захисних пристосувань (наприклад, густе опушення пагонів і т. д.), які перешкоджають проникненню патогенів в тіло рослин. Хімічний імунітет рослин обумовлений багатьма хімічними особливостями рослин. Іноді імунітет рослин залежить від недоліку в рослині будь-якого необхідного для паразита речовини, в інших випадках рослина виробляє речовини, шкідливі для паразита (фітоалексинів німецького біолога К. Мюллера; фітонциди радянського біолога Б. П. Токін). Радянський мікробіолог Т. Д. Страхов спостерігав, що в тканинах стійких до хвороб рослин відбуваються регресивні зміни патогенних мікроорганізмів, пов'язані з дією ферментів рослини, його обмінними реакціями. Радянський біохіміки Б. А. Рубін і інші пов'язують реакції рослин, спрямовані на інактивацію збудника хвороби і його токсинів, з діяльністю окислювальних систем і енергетичним обміном клітини. Різні ферменти рослин, що регулюють енергообмін, характеризуються різним ступенем стійкості до продуктів життєдіяльності патогенних мікроорганізмів. У імунних форм рослин частка участі ферментів, стійких до метаболітам патогенів, більш значна, ніж у неімунних. Найбільш стійкі до впливу метаболітів окисні системи (пероксидази і поліфенолоксидази), а також ряд флавінових ферментів. У інфікованих клітинах імунних рослин активність цих ферментів не тільки не падає, але навіть зростає. Це активування обумовлено біосинтезом ферментних білків, як ідентичних присутнім у незаражених тканинах, так і відрізняються від них по ряду властивостей (так званих ізоферментів). У рослин, як і у безхребетних тварин, не доведена здатність виробляти антитіла у відповідь на антигени. Тільки у хребетних є спеціальні органи, клітини яких виробляють антитіла. У інфікованих тканинах у імунних рослин утворюються повноцінні у функціональному відношенні органоїди протоплазми - мітохондрії, пластиди, рибосоми, які зумовлюють притаманну імунним формам рослин здатність не тільки зберігати, але й підвищувати при інфекції енергетичну ефективність дихання. Викликаються хвороботворними агентами порушення дихання супроводжуються утворенням різних сполук, що виконують, зокрема, роль своєрідних хімічних бар'єрів, що перешкоджають поширенню інфекції. Отже, І. р.. - Вираз особливостей протопласта, клітини, тканини, органа і організму в цілому, представляє складну, різноякісних і в той же час функціонально єдину біологічну систему. Характер відповідних реакцій рослин на пошкодження шкідниками, паразитами - утворення хімічних, механічних і ростових бар'єрів, здатність до регенерації пошкоджених тканин, заміна втрачених органів - усе це відіграє важливу роль в імунітету рослин до шкідників і паразитів. Разом з тим у ряді випадків істотне значення для прояву імунітету рослин мають зміст у тканинах деяких хімічних сполук, анатомічні особливості рослин і т. д. У великій мірі це відноситься до явищ імунітету рослин до шкідників-комах. Так, ряд продуктів так званого вторинного обміну рослин (алкалоїди, глікозиди, терпени, сапоніни та ін) надає токсичну дію на травний апарат, ендокринну і нейрогуморальну системи комах та інших шкідників рослин.
У селекції рослин на стійкість до захворювань і шкідників найбільше значення має гібридизація (внутрісортовая, міжвидова і навіть міжродова). Вихідним матеріалом для селекції служать авто - і амфіполіплоіди, на основі яких отримують гібриди між разнохромосомнимі видами. Такі амфидиплоидов створені, наприклад, радянським селекціонером М. Ф. Тернівським при отриманні сортів тютюну, стійких до борошнистої роси. Для створення стійких сортів можна використовувати штучний мутагенез, а у перекрестноопиляемих рослин - відбір серед гетерозиготних популяцій. Таким способом радянські селекціонери Л. А. Жданов і В. С. Пустовойт отримали сорти соняшнику, стійкі до вовчка. Для тривалого збереження стійкості сортів запропоновано: 1) створення Багатолінійні сортів шляхом схрещування господарсько цінних сортів з сортами, що несуть різні гени стійкості. При цьому внаслідок різноманітності генів стійкості у отриманих гібридів нові раси паразитів не можуть накопичитися в достатній кількості; 2) поєднання в одному сорті R-генів з генами польовий стійкості. Підвищенню стійкості сприяє також періодична зміна сортового складу в тому чи іншому районі або господарстві.
Закон гомологічних рядів.
Значною подією в житті М. І. Вавілова й історичною подією в науці був III Всеросійський селекційний з'їзд у Саратові. Тут 4-го липня 1920 року Вавілов виступив з доповіддю "Закон гомологічних рядів у спадковій мінливості". Це був один із зоряних годин ученого.
Закон гомологічних рядів мінливості, розроблений радянським ученим Н. І. Вавіловим закон, що встановлює паралелізм в мінливості організмів. Ще Ч. Дарвін (1859-68) звернув увагу на далекоглядний паралелізм в мінливості близьких видів і родів тварин і рослин. У 19 і початку 20 ст. ряд ботаніків і зоологів (наприклад, франц. учений М. Дюваль-Жув, 1865; швейцарський мікології Е. Фішер, 1896; ньому. ботанік Е. Цедербауер, 1907, 1927; рос, зоолог В. М. Шімкевіч, 1906, 1921, та ін) спеціально вивчали паралельну мінливість різних видів рослин і тварин. Радянський генетик Ю. А. Філіпченко підсумував (1922) ряд таких, переважно зоологічних, даних у статті про паралелізм мінливості в живій природі, який він пояснював систематичної і філогенетичної близькістю пологів і видів, які входили в досліджувані групи.
Лише Н. І. Вавілов підійшов до проблеми паралелізму в мінливості близьких видів і родів з генетичних позицій і на основі порівняльного вивчення широкого світового матеріалу (в природних умовах, культурах і в дослідах) по мінливості ряду сімейств рослин, багатих добре вивченими культурними видами, - головним чином злаків. М. І. Вавілов показав, що якщо всі відомі у найбільш вивченого в даній групі виду варіації розташувати в певному порядку в таблицю, то можна знайти й у інших видів майже всі ті ж варіації мінливості ознак. Більше того, у міру розвитку досліджень видів, які входять у цю групу, «порожні» місця в таблиці заповнюються, і паралелізм в мінливості близьких видів стає все більш повним. Принципово подібний, але слабкіше виражений паралелізм характеризує мінливість різних родів в межах сімейства, і ще менш повний - різних родин в межах групи більш високого рангу.
Таким чином, закон гомологічних рядів зводиться до наступного: близькі види завдяки великому подібністю їх генотипів (майже ідентичні набори генів) мають подібну потенційної спадкової мінливістю (подібні мутації однакових генів); в міру еволюційно-філогенетичного видалення досліджуваних груп (таксонів), у зв'язку з з'являються генотипічними відмінностями паралелізм спадкової мінливості стає менш повним. Отже, в основі паралелізмів у спадковій мінливості лежать мутації гомологічних генів і ділянок генотипів у представників різних таксонів, тобто дійсно гомологичная спадкова мінливість. Однак і в межах одного і того ж виду зовні схожі ознаки можуть викликатися мутаціями різних генів; такі фенотипічні паралельні мутації різних генів можуть, звичайно, виникати і у різних, але досить близьких видів. М. І. Вавілов підкреслював, що закон гомологічних рядів неминуче обіймає і таку, в генетичному сенсі не строго гомологичную, фенотипічно паралельну мінливість.
Після 1920 представники школи М. І. Вавілова у СРСР, а також ботаніки і селекціонери зарубіжних країн нагромадили величезний фактичний матеріал, що підтверджує загальність закону гомологічних рядів.
Спочатку дослідження стосувалися в основному морфологічних ознак; потім вони були поширені на біологічні, фізіологічні та біохімічні властивості. Численні підтвердження закону гомологічних рядів були отримані на найпростіших, нижчих рослинах, великому числі сімейств вищих рослин і на тварин.
Закон гомологічних рядів відображає загальне і фундаментальне явище у живій природі. Він має величезне практичне значення в рослинництві та селекції, а також у тваринництві.
Новий етап у науковій, організаційній і суспільній діяльності Вавілова.
У березні 1921 року Вавілов разом із групою співробітників переїжджає в Петроград. Починається новий етап у науковій, організаційній і суспільній діяльності Вавілова. Незабаром зі США приходить лист із запрошенням двох радянських учених на міжнародний з'їзд по хворобах хлібних злаків. Було ясно, що повинні їхати М. І. Вавілов і А. А. Ячевский. Але питання про поїздку зважувався не вченими, Вавілову довелося їхати в Москву, де він обходить різні заснування, пише листа, умовляє і доводить бюрократам і столоначальникам необхідність цієї поїздки. Але завдяки енергії і наполегливості Вавілова, йому вдається "пробити" цю настільки потрібну для країни поїздку. У США Вавілова цікавлять дослідження культурних рослин і успіхи в області селекції. Його, насамперед, цікавлять роботи Бюро рослинництва у Вашингтоні. Не менший інтерес викликали й успіхи американських генетиків, особливо знаменитого Т. Г. Моргана і його співробітників, генетичні дослідження яких привертали увагу усього світу.
Після повернення, Вавілов знову з головою занурюється в наукову й організаційну роботу. Поступово він збирає навколо себе групу здатних і талановитих учених.
У 1922 році відбулася важлива подія. Відділи колишнього Сільськогосподарського ученого комітету були об'єднані в Державний інститут досвідченої агрономії, директором якого погодився стати Вавілов. 1-го грудня 1923 Вавілов обирається членом - кореспондентом Академії наук СРСР. А в 1924 році Відділ прикладної ботаніки і селекції перетворюється у Всесоюзний інститут прикладної ботаніки і нових культур. І перед Вавіловим відкриваються нові більш широкі можливості. Тепер він може почати організацію експедицій у вогнища походження культурних рослин.
У 1924 році йому, нарешті, вдається поїхати в Афганістан - він був включений як кур'єра в радянську дипломатичну групу. Поїздка дає найбагатший матеріал для розвитку Вавіловской теорії географічних центрів походження культурних рослин. За ці дослідження Вавілову присуджується золота медаль імені М. М. Пржевальського. Але ще до афганської поїздки, Вавілов побував в Ірану, Канаді, США і Західній Європі, не говорячи про поїздки по Радянському Союзу. Ці поїздки плюс феноменальне знання світової літератури дають Вавілову досить матеріалу для написання знаменитої монографії "Центри походження культурних рослин", опублікованої в 1926 році і відзначеної в тому ж році премії імені В. І. Леніна.
У 1924 році він призначається директором, створеного їм Всесоюзного інституту прикладної ботаніки і нових культур, а з 1926 по 1935 він обирається членом ЦВК СРСР. У 1929 році Вавілов обраний академіком Академії наук СРСР і УРСР і з 1929 по 1935 рік - президентом ВАСХНИЛ. У 1930 році Вавілов обирається директором лабораторії генетики Академії наук СРСР, а в 1931 році - президентом Всесоюзного географічного товариства. З ініціативи Вавілова організується ряд нових науково-дослідних установ. Вавілов був талановитим організатором науки.
Трагедія життя Вавілова.
Але поступово на творчому шляху Вавілова виникає усе більше перешкод, а потім і відкритої ворожнечі, яка незабаром переходить в організоване цькування. Але трагедія Вавілова не була тільки особистої, вона була частиною трагедії епохи. Вже в другій половині 20-х років починається повне придушення гласності і перехід до командно-адміністративних методів управління. Починаються репресії, наприклад по вигаданій справі, так званої "трудової селянської партії". У 1929 році піддається гонінням і арешту творець еволюційної генетики, один з видатних біологів світу С. С. Четвериков. Починаються нападки і на інших біологів, у тому числі на М. К. Кольцова. Хмари починають згущатися і над Вавіловим. Але, імовірно, доля Вавілова не була б настільки трагічної, якби не поява лиховісної фігури Трохима Лисенко.
Лисенковщина - явище соціальне, одне з породжень сталінщини. Але як це не парадоксально, плекання цього лжевчення і авантюриста до деякої міри сприяв сам Вавілов.
Цькування Вавілова почалося вже усередині Всесоюзного інституту рослинництва. У 1930 році при ВАСХНІЛ створюється інститут аспірантури, що незабаром передається ВИРу. Однак аспірантура поповнюється людьми з дуже слабкою підготовкою. Це група аспірантів, а разом з ними малопідготовлені і морально малостійкі молоді співробітники, утворили в інституті малу колону лисенківців. Вони звинувачували Вавілова у відриві від практики, в антидарвінізмі і навіть у реакційності. Коли Вавілов повернувся з експедиції в США, Мексику і Центральну Америку, він застав в інституті такий розгул наклепницьких виступів, що був змушений звернутися в президію ВАСХНИЛ і до народного комісара землеробства Я. А. Яковлеву.
Але наклепники були не тільки в інституті. Вавілову нав'язують так звані "дискусії", на яких лисенковці і "філософи", задають йому провокаційні питання й обвинувачують його в реакційності. Пишуться наклепницькі статті і навіть брошура. Більш того, починаються прямі політичні доноси. У результаті всього цього вже в 1931 році на Вавілова була заведена агентурна справа. Число доносів особливо зросло до кінця 30-х років. Такі, як Е. К. Еммі, писали доноси з чи страху з примусу, але інші, а їх більшість, писали по розуміннях чи кар'єри просто з агресивної заздрості. Один з найбільш мерзенних доносів, датувався березнем 1939 року, належав старшому науковому співробітнику Вира Г. М. Шликову. "Просто важко представити, щоб реставратори капіталізму пішли повз таку фігуру, як Вавілов, авторитетний у широких колах агрономії, особливої старий", - пише він. Але найстрашнішої і, імовірно, що вирішує долі Вавілова була скарга Лисенко на нього під час одного з прийомів до Кремлеві. За деякими даними, це було в березні 1939 року. На цьому прийомі Лисенко дав ясно зрозуміти, що Вавілов є перешкодою в його діяльності на користь соціалістичному господарству. Йому удалося викликати невдоволення Сталіна, а присутній при цьому Берія зробив відповідні "оргвисновки". Доля Вавілова була вирішена. Чому ж його не заарештували тоді ж? Є всі підстави вважати, що арешт затягся через майбутній Міжнародного генетичного конгресу.
Влітку 1939 року в Единбурзі повинний був відбутися VII Міжнародний генетичний конгрес, президентом якого ще 1938 року був обраний Вавілов. Але Вавілову, незважаючи на його звернення до Академії наук і в уряд, було відмовлено в поїздці. Президентом конгресу довелося обрати іншого вченого - англійського генетика, професора Ф. Крю. На відкриття конгресу, звертаючись до його учасників, він сказав: "Ви запросили мене відігравати роль, яку так прикрасив би Вавілов. Ви надягаєте його мантію на мої, не бажаючі цього плечі. І якщо я буду виглядати незграбно, те ви не повинні забувати: ця мантія зшита для більш великої людини ". Що могло бути великим свідченням міжнародного авторитету Вавілова, чим ці слова? Не дивно, що навіть така людина, як Берія, не зважився заарештувати його в рік проведення конгресу.
Вавілов уже почував арешт, що насувається. Але людина він був мужній, тримався бадьоро, говорив гаряче про науку. І ось 6-го серпня 1940 року, під час експедиції в Західну Україну, Вавілова заарештували. Під час цієї поїздки, яку він робив разом зі своїм учнем Ф. Х. Бахтеевим, Вавілов одержав цікаві результати, але свої нові знахідки йому вже не вдалося опублікувати. Історія загибелі Вавілова - одна з найтрагічніших історій нашого століття.
Допит Вавілова почався ранком 12 серпня 1940 року в Москві у внутрішній в'язниці НКВД. У перші дні допиту Вавілов тримався дуже твердо і рішуче заперечував, висунуті проти нього абсурдні обвинувачення. Але слідчий - інквізитор бериевской виучки - умів "розколювати" і таких мужніх, твердих і вольових людей як Вавілов, і 24-го серпня домагається "визнання". Більш того, старшому лейтенанту А. Г. Хвату вдається змусити Вавілова написати на дванадцятьох сторінках зовсім фантастична заява, озаглавлена "шкідництво в системі рослинництва, мною керованого з 1920 року до арешту (6.VIII. 1940 року)". Написати таке Вавілова змусили, звичайно ж, катування, приниження і безсонні ночі. Було ясно, що опиратися і спростовувати наклеп зовсім даремно, пручатися безглуздо. Цілком спростовував Вавілов тільки обвинувачення в шпигунстві. Але шпигунство, як, втім, і в багато чого іншого не вірили його кати.
Після того як Вавілов "визнав" себе "шкідником і ворогом народу", до березня 1941 року його більше не викликають на допити, і, сидячи в одиночній камері він міг віддатися своїм думкам. Але Вавілов усе ще залишався Вавілов. Він не міг не діяти: пише давно задуману книгу про історію світового землеробства. Під рукою він не мав нічого, крім олівця і папера, але зате мав воістину безмежні знання. Це був останній подвиг великого вченого.
У березні 1941 року знову починаються допити. До цього часу він був переведений у 27-у камеру Бутирської в'язниці, у якій уже сиділи близько 200 чоловік. Щоночі Вавілова вели на допит, а на світанку, знесиленого, волокли назад і кидали прямо в порога камери. Після цих нових допитів, під час яких А. Г. Хват усіляко принижував і ображав Вавілова, він сильно змінився, майже не розмовляв, замкнувся в собі. Незабаром Вавілова перевели у внутрішню в'язницю НКВД, а 9-го липня 1941 року відбулася комедія суду над "троцькістом і монархістом".
Перед судом слідчий організував експертизу наукової діяльності Вавілова. Організована Хватом "експертна комісія" складалася з явних супротивників і особистих ворогів Вавілова. Хват уміло підібрав експертів, і коли він послав список президенту ВАСХНИЛ, щоб той міг "познайомитися зі списком комісії і висловитися по його складу", то президент написав на полях: "Згодний, Лисенко". Склад експертної комісії його цілком влаштовував. На закритому засіданні військової колегії Верховного суду СРСР, що відбувалося 9-го липня 1941 року і продовжувалося лише кілька хвилин, Вавілову виносять вирок - вища міра покарання, розстріл. У помилування Вавілову було відмовлено, і він був переведений у бутирську в'язницю для приведення вироку у виконання.
Але Вавілова не розстріляли в Бутирській в'язниці. Розстріл був відстрочений на півтора року. Фактично миттєва смерть була замінена повільною болісною смертю.
2-го жовтня 1941 року Вавілов був переведений з Бутирської в'язниці у внутрішню в'язницю НКВД, а 15-го жовтня йому було заявлено, що він одержить повну можливість наукової праці як академік і що це буде з'ясовано остаточно протягом двох-трьох днів. Очевидно, мова йшла про його роботу в одному з тюремних інститутів. 8-го серпня 1941 року Вавілов звертається до Берії з проханням дати йому можливість закінчити протягом напівроку складання "Практичного посібника для виведення сортів культурних рослин, стійких до найголовніших захворювань", а протягом 6 - 8 місяців закінчити при напруженій роботі складання "Практичного керівництва із селекції хлібних злаків "стосовно до різних умов СРСР. Але він так і не одержує відповіді з НКВД. 29-го жовтня 1941 року Вавілова на потязі привозять у Саратов. Вавілов попадає в корпус, де містили найбільш великих суспільних і політичних діячів. Тут з ним разом виявилися редактор "Известий" Ю. М. Стеклов, філософ, історик і літературознавець, директор Інституту світової літератури Академії наук СРСР академік І. К. Луппол і інші великі діячі. Спочатку Вавілов сидів в одинаку, а потім він потрапив у камеру, де його сусідами виявилися І. К. Луппол і інженер І. Ф. Філатов. Незважаючи на здоров'я, що погіршується, Вавілов не падає духом і підбадьорює товаришів. Вавілов тримався дуже непохитно, був бадьорий і прочитав у камері 101 година лекцій по біології, генетиці, рослинництву. Він був налаштований оптимістично, багато розповідав про подорожі. Винуватцем свого арешту він називав Лисенко.
У камері смертників Вавілов пробув у цілому біля року. За цей час арештантів жодного разу не вивели на прогулянку. Їм було заборонено листуватися з рідними, одержувати передачі. Їх не випускали в лазню і навіть не давали мило для умивання в камері. До весни 1942 року стан Вавілова погіршилося, і він важко занедужав цингою. 25-го квітня 1942 року Вавілов пише несамовитий лист Берії, у якому благання про повернення до праці. "Прошу і благаю Вас про зм'якшення моєї долі, про з'ясування моєї подальшої долі, про надання роботи з моєї спеціальності, хоча б у скромнейшем вигляді ...". Вавілов просить також дозволу побачитися з чи родиною хоча б що-небудь довідатися про неї. Але навесні 1942 року у в'язниці розігралася епідемія дизентерії. Захворів і Вавілов. Але і цей іспит не було для нього останнім. До двох академіків Вавілову і Лупполу, посадили якогось божевільного, котрий, пускаючи в хід кулаки і зуби, віднімав у них ранкову пайку хліба. У цей час у Саратову жила, що оселилася у своєї сестри - учительки, дружина Вавілова, доктор біологічних наук Е. І. Барулина. Але про те, що чоловік її в Саратову, вона не знала. Вавілов теж нічого не знав про дружину. Як не знав і про те, що в травні 1942 року, був обраний членом Лондонського королівського товариства.
Між тим тринадцятого червня 1942 заступник народного комісара внутрішніх справ В. М. Меркулов пише голові військової колегії Верховного суду СРСР Ульріху про Вавілова і Лупполу: "Зважаючи на те, що зазначені засуджені можуть бути використані на роботах, що мають оборонне значення, НКВД СРСР клопоче про заміну їм вищої міри покарання висновком у виправно-трудовому таборі НКВД терміном на 20 років кожному ". Президія Верховної Ради СРСР швидко прийняв постанову. Легко собі уявити, з якою радістю Вавілов писав: "Сьогодення постанова мені оголошено 4-го липня 1942 року". Здавалося, все буде добре. Вавілова і Луппола з підвалу перевели в загальну камеру на 1-му поверсі. Незабаром відправили в табір Луппола. Але
Вавілов так і не дочекався цього бажаного для нього тепер табору. Він захворів дизентерією і 24-го січня 1943 попадає в тюремну лікарню, а через 2 дні його не стало. Перестало битися серце одного з найвидатніших учених світу.
Висновок.
Праці по географії рослин, за дослідження походження культурних рослин і імунітету рослин, йому в числі перших вчених у 1926 році була присуджена Ленінська премія. За географічний подвиг його експедиції по Афганістану, він був нагороджений Географічним суспільством СРСР золотою медаллю імені М. М. Пржевальського.
Довго перераховувати обов'язки і визнання заслуг М. І. Вавілова. Він складався директором Державного інституту досвідченої агрономії (1923-1929 рр..), Засновником і директором Інституту генетики Академії наук СРСР (1930-1940 рр..), Першим президентом Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені В. І. Леніна (1929-1935 рр.). , президентом Географічного товариства СРСР. Він був членом багатьох закордонних академій.
Не раз відзначалося, що Микола Іванович був обраний членом Королівського товариства в Лондоні (Англійська академія наук), членом Королівського суспільства в Единбурзі (Шотландська академія наук), членом-кореспондентом Академії наук у Галлі, почесним членом Всеіндійської академії наук, членом-кореспондентом чехословатского академії сільськогосподарських наук, почесним членом Американського ботанічного суспільства, садівницького товариства в Лондоні, членом Нью-Йоркського географічного суспільства, почесним членом Британської асоціації біологів, членом багатьох інших наукових товариств. Йому було присвоєно звання професора Університету в Брно і Софійського університету. Ім'я Вавілова поміщено на першій сторінці найбільшого міжнародного журналу "Heredity" ("Спадковість") поряд з іменами Дарвіна, Линнея, Менделя. Ці імена обрамлені рамкою пошани. М. І. Вавілов обирався президентом і віце-президентом міжнародних наукових конгресів.
У 1949 році в США вийшла до друку велика зведення робіт М. І. Вавілова. Протягом 10 років (1926-1935 рр..) Він був членом ЦВК СРСР, а також членом ВЦИК. Його удостоювали також обранням у депутати Ленінградської обласної ради.
Вавілов віддав усю свою енергію для підняття сільського господарства на новий рівень, одержавши від країни "по заслугах" - вмираючи в ГУЛАЗі від голоду, він думав про свою Батьківщину, про все людство. Прагнучи довести необхідність генетики - науки, здатної створити нові сорти рослин, які врятують людство від голоду і задовольнять зростаючі потреби населення в продуктах харчування. Забуття праць Вавілова відкинуло сільське господарство країни на кілька десятків років тому. Псевдонауковці Лисенко завдало непоправної шкоди Російському сільському господарству. У сталінських катівнях ГУЛАГу загинув в саме потрібне і важке для країни час вчений зі світовим ім'ям, цвіт нашої нації - М. І. Вавілов.
Список літератури
1. «Велика Радянська Енциклопедія»
2. «Культурні рослини і їх родичі», 3. вид., Л., 1971.
3. Дарвін Ч., Походження видів шляхом природного відбору
4. Стаття Н.В.Тімофеева-Ресовський «Н. І. Вавілов»
5. Інтернет.