Підготовка молодших школярів до самостійних занять фізичними вправами у процесі позакласної і позашкільної 2

Як шлях розвитку пізнавальної самостійності учнів дослідницький підхід до навчання привертав увагу багатьох вчених. Було запропоновано метод лабораторних уроків (К.П.Ягодовський), природничонауковий метод (А.І.Пінкевич), лабораторно-евристичний метод (А.Ф.Вінтергаль-тер), дослідно-випробний (В.О.Герд). Відомий методист-біолог Б.Є.Райков назвав ці методи дослідницьким методом, оскільки вони за методичними особливостями дуже близькі.
Широке коло проблем, що їх визначили методисти, стали програмою для досліджень, які поглибили розуміння сутності самостійної роботи і уточнили можливості її ефективного застосування в школі.
У дидактиці існує декілька точок зору на те, що слід розуміти під самостійною роботою. Одні вчені вважають самостійною роботою навіть усні відповіді учнів на запитання вчителя. Як зазначають М.Г.Казанський і Т.С.Назарова, „відповіді учнів на запитання вчителя – це не самостійна робота, хоча в них учні проявляють самостійність. Проте не можна ото-тожнювати самостійну роботу і самостійність. Самостійність – це якість особистості, а самостійна робота – це метод навчальної роботи” [32, 128].
Інші вчені вважають самостійною роботою таку, в яку учень вносить щось своє, особисте, індивідуальне. Якщо дитина виконує завдання за зразком, поданим учителем, це, на їх думку, не є самостійною роботою.
Є педагоги, які не погоджуються ні з першими, ні з другими визначеннями самостійної роботи (П.І.Підкасистий, Б.П.Єсіпов, О.Я.Сав-ченко), і вважають, що перше надзвичайно розширює це поняття, а друге дуже обмежує його.
Б.П. Єсіпов пропонує, на наш погляд, найоптимальніше і найбільш правильне визначення поняття „самостійна робота”. „Самостійна робота учнів, яка входить у навчальний процес, — це така робота, яка виконується без безпосередньої участі вчителя, за його завданням у спеціально виділений для цього час; при цьому учні свідомо прагнуть досягти поставленої в завданні мети, використовуючи свої зусилля і висловлюючи в тій чи іншій формі результати розумових або фізичних (або тих і інших разом) дій” [27, 35]. Таким чином, це сукупність різноманітних навчальних прийомів і дій, за допомогою яких учні самостійно закріплюють та поглиблюють раніше набуті теоретичні знання, практичні навички і вміння, а також оволодівають новими.
Як зазначає О.Я. Савченко, самостійна робота учнів має певну струк-туру. Вона містить три етапи: підготовчий (орієнтувальний), виконавчий та перевірний [64, 142-143].
Перший (підготовчий) етап ознайомлення із завданням та орієнту-вання в ньому полягає в тому, що учень, прослухавши завдання, розглядає предмет, читає або перечитує умову завдання, зміст тексту і т. ін. У процесі цього орієнтування учень здійснює аналіз завдання і пов’язаний з ним синтез, тобто осмислює його (виділяє, що дано в завданні, що потрібно дізнатися, які знання і дії для цього необхідні) і складає план виконання завдання.
Другий (виконавчий) етап полягає в тому, що учень, зрозумівши завдання і склавши план дій, виконує навчальну роботу.
Третій (перевірний) етап полягає в тому, що учень, виконавши завдання, за власною ініціативою перевіряє і оцінює власну роботу, тобто здійснює самоконтроль і самооцінку.
Таким чином, у структуру самостійної роботи входить: аналіз завдання, пошук способів розв’язання завдання, планування роботи, виконання завдання, перевірка й оцінка виконаної роботи.
Певні види самостійних робіт можуть містити або всі, або деякі із цих етапів (елементів). Чим більше вказаних елементів входить у самостійну роботу учнів, тим вищим є її рівень, а отже, і рівень самостійності школярів [68].
Мета організації самостійної роботи визначає її зміст і методику проведення. Тому види самостійних завдань надзвичайно різноманітні й водночас вони відображають специфіку формування основних умінь і навичок саме з конкретного предмета.
Слід зазначити, що у педагогіці проводять класифікацію самостійних робіт за різними критеріями (див. рис. 1):

	Самостійна робота

 

 SHAPE  \* MERGEFORMAT
 SHAPE  \* MERGEFORMAT

За дидактичною метою

 SHAPE  \* MERGEFORMAT

За навчальним матеріалом

 SHAPE  \* MERGEFORMAT

За способом організації

 SHAPE  \* MERGEFORMAT

За характером навчальної діяльності

Рис. 1. Види самостійних робіт (за М.Г. Казанським, Т.С. Назаровою)
1. За дидактичною метою виділяють самостійні роботи, спрямовані на:
а) підготовку до сприймання нового матеріалу – підготовчі роботи;
б) засвоєння нових знань і формування умінь – навчальні роботи;
в) закріплення, розширення й удосконалення засвоєних знань, умінь та навичок – перевірні роботи [32, 129].
На кожному уроці можуть використовуватися самостійні роботи різного дидактичного призначення: підготовчі, навчальні, перевірні.
Щоб актуалізувати опорні знання учнів, їхні уміння і навички, потрібні для сприймання нового матеріалу, майже на кожному уроці вчитель пропонує дітям підготовчі самостійні вправи. Це можуть бути усні й письмові вправи на повторення, зіставлення певних фактів, правил, способів дій, попереднє читання і спостереження, розгляд картин та ілюстрацій, складання описів, замальовок якихось об’єктів, знаходження даних тощо. Таким чином, призначення підготовчих робіт – актуалізація досвіду дитини, підготовка до засвоєння нових знань.
До навчальних самостійних робіт відносять ті, які пропонують дітям для самостійного засвоєння нового матеріалу. Тобто основним завданням цього виду самостійних робіт є формування знань, умінь і навичок учнів у процесі вивчення навчального матеріалу.
Під час використання самостійної роботи з метою одержання нових знань вчитель детально продумує план цієї роботи, тобто формулює її мету та шляхи досягнення. Відповідно до цього план самостійної роботи містить два основних розділи: що учень повинен зробити для виконання нового завдання і що потрібно для цього знати.
Основна функція перевірних самостійних робіт — контролююча, хоча і останній теж властиві елементи навчання.
2. За навчальним матеріалом розрізняють самостійні роботи, пов’я-зані зі спостереженням, постановкою дослідів, вимірюванням, роботою з підручником (книгою) і т. ін. Навчальним матеріалом можуть бути тіла і явища навколишньої дійсності. Він може бути трьох видів: а) для закріплення і повторення набутих знань, умінь і навичок; б) пропедев-тичний; в) позапрограмовий [34].
Значне місце у початкових класах займає самостійна робота учнів із підручником, навчальною книгою, її текстом, ілюстраціями, схемами, таблицями і т. ін. Останнім часом поширилися самостійні роботи над таким матеріалом, як навчальні фільми, радіо- і телепередачі тощо.
Критеріями добору навчального матеріалу, який доцільно засвоювати в процесі самостійної учбової діяльності молодших школярів, зазначає Л.С.Жарова, є:
·    зв’язок нового з раніше засвоєним матеріалом;
·    можливість логічного членування навчального матеріалу на чіткі кроки та елементарні завдання;
·    наявність протиріччя між опорними і новими знаннями;
·    готовність школярів до участі в самостійній діяльності [28, 64].
Розвивальні функції самостійного ознайомлення з новим матеріалом виявляються в тому, що воно передбачає самоорганізацію та виконання учнями у взаємозв’язку багатьох навчальних дій, спрямованих на один результат. Самостійно ознайомлюючись із новим матеріалом за підруч-ником чи іншим джерелом, школяр фактично виконує кілька супідрядних завдань: визначає мету, виділяє невідоме, зосереджує увагу на головному, встановлює послідовність виконання дій, контролює їх.
Орієнтиром для вчителя у визначенні матеріалу для самостійної навчальної роботи має бути:
1) міцне, свідоме володіти учнями знаннями, на яких ґрунтується новий матеріал;
2) можливість актуалізації опорних знань через підготовчі вправи;
3) доступність, чіткість викладу матеріалу в підручнику;
4) рівень сформованості умінь працювати з підручниками, картками;
5) достатній темп письма і читання [38, 42].
Визначаючи матеріал для навчальної самостійної роботи, вчитель повинен виходити з того, що діти добре засвоїли попередній матеріал, на якому тією чи іншою мірою ґрунтується вивчення нового. Так само треба дуже уважно визначити спосіб постановки завдання. Інструкція має бути лаконічною, але точною і повною, відображати послідовний хід міркувань, практичних дій, які треба виконати.
Важливо, щоб у процесі виконання самостійної роботи вчитель пропонував дітям пізнавальні завдання: для сортування навчального матеріалу за певними критеріями; для порівняння у формі зіставлення і протиставлення як засіб відкриття нових властивостей, ознак предметів, що вивчаються; для підготовки висновків за аналогією; для класифікації; виділення головного; встановлення причинно-наслідкових зв’язків; доведення істинності суджень.
3. За характером навчальної діяльності розрізняють самостійні роботи, пов’язані з роботою за: поданим зразком, за правилом чи системою правил, творчими завданнями [44, 52]. Даний вид самостійної роботи виражається у цілісній системі окремих завдань, спрямованих на розв’язання тих чи інших задач. У цій системі учні поступово просуваються вперед, стаючи все більш самостійними.
4. За способом організації виділяють такі види самостійної роботи:
а) фронтальна, коли всі учні виконують однакове завдання;
б) групова (різні групи учнів працюють над різними завданнями);
в) індивідуальна, коли кожен учень виконує окреме завдання [53].
Найчастіше самостійна робота організовується фронтально, однак у цьому випадку одні учні працюють не на повну силу, а для інших вона є непосильною. Групова форма організації самостійної роботи проводиться з метою попередження списування і пов’язана з організацією непостійних груп. Індивідуальна форма самостійної роботи використовується лише у випадку необхідності (хвороба, пропуск занять, відставання учнів).
У 60-70-х роках ХХ століття намітився новий підхід до оцінки й класифікації самостійних робіт як засобу навчання і розвитку учнів. Залежно від того, які елементи переважають у діяльності учнів (відтворю-ючі чи творчі), у дидактиці розглядають репродуктивні і пошукові самостійні роботи [7, 52].
Репродуктивна самостійна робота має на меті сприймання, осмис-лення і запам’ятовування учнями тієї навчальної інформації, яку подано в підручнику або яка повідомляється вчителем. У процесі цієї роботи учні нагромаджують знання, необхідні для виявлення нових властивостей природних об’єктів, що розглядаються, розкриття взаємозв’язків між ними. Такий вид роботи є необхідною умовою для самостійного пошуку.
Пошукова самостійна робота передбачає здобування нових знань і вмінь на основі набутих, оволодіння способами самостійного пошуку: виділення істотних ознак предметів і явищ, встановлення причинно-наслідкових зв’язків між ними, доведення окремих положень тощо.
Пошукова самостійна робота учнів молодших класів має такі ознаки:
1)     її метою є засвоєння нових знань;
2)     постановка завдань сприяє розвитку потреби розв’язувати їх самостійно, формуються позитивні мотиви учіння;
3)     учні оволодівають прийомами навчальної діяльності [12, 50].
Отже, важливо систематично залучати учнів молодших класів до пошукових завдань. Зміст самостійної роботи пошукового характеру в процесі вивчення нового матеріалу потрібно в міру розширення знань і оволодіння прийомами навчальної діяльності ускладнювати, а обсяг – збільшувати.
Проте це не означає, що матеріал, який опрацьовується на уроці, учні повинні вивчати тільки самостійно. Керівна роль вчителя залишається визначальною на всіх етапах засвоєння нового матеріалу. Головне, щоб учитель знайшов оптимальне поєднання репродуктивних і пошукових завдань [6]. Виходячи з цього, навчальна діяльність учнів на уроці повинна включати: сприймання, осмислення і запам’ятовування знань; застосу-вання здобутих знань за зразком; застосування знань у новій ситуації з метою здобуття нових знань, формування прийомів навчальної діяльності.
Самостійна робота пошукового характеру потребує більше часу. Це зумовлено різними факторами: несформованістю в учнів прийомів навчальної діяльності, відсутністю досвіду пошукової діяльності, а також індивідуальними особливостями учнів. Вплив цих факторів помітний на перших етапах організації самостійного пошуку. Згодом лише окремі учні потребують додаткових вказівок щодо виконання поставлених перед ними пізнавальних завдань.
Самостійна робота учнів у процесі фізичного виховання є органічною частиною навчального процесу. Тому методика її проведення визначається специфічними особливостями дисципліни, змістом теми, рівнем підготовленості учнів.
Плануючи самостійну роботу, зазначає О.Я.Савченко, вчителі повинні:
Ø  визначити її місце в структурі уроку чи іншого заняття;
Ø  знати вимоги до учнів на даному рівні оволодіння новим навчальним матеріалом;
Ø  передбачити труднощі, які можуть виникнути під час роботи у різних групах дітей;
Ø  правильно визначити зміст і обсяг завдань; форму їх подачі; тривалість самостійної роботи;
Ø  дібрати потрібний дидактичний матеріал;
Ø  знайти раціональний спосіб перевірки роботи чи контролю її результатів [64, 130-131].
У педагогічній літературі завдання для самостійної роботи учнів, як правило, називаються „самостійними вправами”. Під цим терміном розуміють сукупність проблемних запитань, логічних завдань, виконання яких вимагає від учнів початкових класів різного рівня самостійності. Серед них є такі вправи, які передбачають нагромадження знань і типових умінь. Навчальна діяльність учнів при цьому має репродуктивний характер, оскільки їм необхідно осмислити, запам’ятати і відтворити побачене, почуте або прочитане на вимогу вчителя. Проте без такої роботи неможливо працювати над завданнями, які вимагають від учнів само- стійного пошуку, застосування здобутих знань у нових ситуаціях.
Завдяки такій роботі учні розкривають нові сторони явищ, що вивчаються, оволодівають способами виконання таких завдань. Пошукова навчальна діяльність учнів тут полягає в тому, що вони аналізують об’єкти, виділяють їх істотні ознаки, встановлюють взаємозв’язки між ними, роблять висновки, доводять правильність висловленої думки тощо.
Організації самостійної пізнавальної діяльності учнів сприяють дидактичні матеріали. Використовуючи їх, вчитель керує пізнавально-практичною діяльністю школярів під час засвоєння нових знань та їх закріплення, а також організовує дослідницьку позаурочну і позакласну роботу [59].
Форму самостійних завдань бажано урізноманітнювати, щоб працювали різні види сприймання і пам’яті: зорова, слухова, моторна. Не варто перевантажувати якийсь один вид сприймання. Результативність самостійної роботи залежить і від того, як учитель зуміє поєднати способи виконання завдань: усні з письмовими, фронтальні з індивідуальними. Для підтримання уваги, розширення її обсягу молодшим школярам слід пропонувати завдання, виконання яких вимагає поєднання розумових дій із практичними.
Результативність самостійної роботи значною мірою залежить від способу постановки завдання (йдеться про розробку навчальних завдань, їх формулювання, вказівки щодо послідовності опрацювання матеріалу). Бажано, щоб інструктаж був детальним, особливо коли учням пропонують самостійно вивчити новий матеріал. Якщо вказівки мають загальний характер, то варто оформити їх у вигляді пам’ятки (настінної таблиці, плаката), яку вивішують на дошці чи демонструють дітям [64].
Найчастіше молодшим школярам потрібне керівництво вчителя, коли вони опановують новий вид роботи. У цьому разі корисно записати рекомендований план міркування в індивідуальних картках чи на дошці.
Плануючи завдання для самостійної роботи, вчитель враховує можливості кожного виду роботи і його відповідність меті уроку. Зокрема, коли самостійно виконуються тренувальні вправи, доцільно використати підручник чи картки з диференційованими завданнями; а коли йдеться про підготовку до сприймання нового матеріалу – в пригоді стануть розповідь-бесіда, різні вправи. Неправильне визначення часу на самостійну роботу може спричинити перебудову наміченого вчителем плану уроку.
Тривалість самостійної роботи зумовлюється рядом чинників. Насамперед складністю та обсягом завдання: воно може бути і невеликим, але учні тільки-но почали засвоювати цей матеріал і, отже, техніка виконання вправ опрацьована ще недостатньо. У такому разі на самостійну роботу потрібно відвести більше часу, ніж на етапі повторення матеріалу [57]. Буває, що робота нескладна, але, щоб здобути результат, учням доводиться робити багато спроб. Це також слід ураховувати, визначаючи час для самостійної учбової діяльності учнів. Крім того, тривалість роботи залежить від працездатності учнів, обсягу їхньої уваги, темпу фізичної і розумової діяльності.
Для виконання самостійних вправ, що передбачають формування комплексних умінь, доцільно пропонувати інструкції, які вказують на характер і послідовність розумових і практичних дій. Вони мають бути гранично чіткими й лаконічними.
Визначаючи матеріал для самостійної роботи, вчитель має бути впевнений, що попередні знання і уміння, на яких тією чи іншою мірою ґрунтується вивчення нового, добре засвоєні дітьми. Так само уважно слід поставитися до способу подачі завдання. Інструкція до нього має бути лаконічною, але достатньою і точною, її зміст повинен відображати послідовний хід міркувань, практичних дій, що приводять до засвоєння нового поняття тощо [13, 10].
Добираючи завдання для самостійної роботи, вчитель прискіпливо зважує можливості кожної форми завдання відповідно до мети уроку. Так, коли учням пропонується робота з тренувальними вправами, доцільно використати пояснення; коли ж ідеться про підготовку до сприймання вправи, в пригоді стануть таблиця, підготовчі вправи, які містять елементи основної вправи тощо [20, 34].
Виконання всіх самостійних робіт треба перевіряти й оцінювати. Для цього іноді досить запитати учнів про стан їхньої самостійної фізичної діяльності, зробити окремі зауваження чи похвалити школяра.
Таким чином, самостійна робота в початкових класах – це обов’яз-ковий компонент процесу навчання. Її роль, зміст, тривалість, способи керівництва визначаються метою вивчення матеріалу, його специфікою та рівнем підготовки школярів.
1.2 Вікові особливості молодших школярів та їх урахування під час проведення самостійної роботи з фізичного виховання
Молодший шкільний вік – найбільш відповідальний період у процесі формування особистості дитини. В цьому віці закладаються основи культури рухів, успішно засвоюються нові, раніш невідомі вправи і дії, фізкультурні знання. Саме у цьому віковому періоді „закладається і зміцнюється фундамент здоров’я та розвиток фізичних якостей, необхід-них для ефективної участі у різних формах рухової активності” [16, 22].
Дослідженнями вчених встановлено, що фізична активність учнів першого і другого класів падає в порівнянні з дошкільниками наполовину, а старшокласники 75% всього часу діяльності малорухомі [46]. Також було визначено, що обсяг рухової активності більшості дітей є нижчим вікової норми. Також нераціонально планується вільний час школярів.
Вік 6-10 років – це особливо чутливий період розвитку координації рухів. Тому значення рухової активності для нормального фізичного розвитку є особливо важливим [52]. Мабуть, не існує жодного виду рухової діяльності дитини, в якому б просторові орієнтири не були важливою основою засвоєння знань і вмінь, розвитку мислення.
На початковому етапі виховання, після того, як дитина приходить до школи, рухова активність її суттєво падає у зв’язку з регламентованістю занять. І це є закономірним явищем педагогічного процесу. Перед школою постає одне з найважливіших завдань – не допустити різкого зниження рухової активності, що може призвести до різноманітних захворювань та порушень у фізичному розвитку. На це свого часу звертали увагу С.Лес-гафт, М.Монтесорі, Я.Корчак, Б.Спок, К.Роджерс, відомі педагоги В.Ка-щенко, С.Русова та ін. Вони прийшли до висновку, що більшість хвороб і нездужань пов’язані з проблемами фізичного виховання у дитинстві.
Саме тому в сучасних умовах набуває особливого значення системне формування у дітей позитивного ставлення до фізичного виховання, яке і повинно звести зниження рухової активності до мінімуму шляхом організації самостійних занять фізичними вправами. Адже це є основним фундаментом здоров’я та нормального фізичного розвитку дитини.
Мотиви прояву самостійності у школярів різного віку різні. Молодші діти, проявляючи самостійність, використовують її як засіб досягнення власних цілей [53, 45-46].
Багато років у педагогічній науці існувала думка про обмежені можливості учнів молодших класів у самостійній діяльності теоретичного і проблемного характеру. Пояснювали це тим, що дітям цього віку властиве наочно-образне мислення, а пізнавальні інтереси їх ще не настільки розвинуті, щоб вони чимось займалися за власним бажанням.
Дослідження учених показали, що істотною особливістю розумової діяльності учнів молодшого шкільного віку є, з одного боку, інтенсивне зростання їхніх пізнавальних потреб, а з другого – недостатня зрілість логічного мислення, обмеженість пізнавальних можливостей. Для того, щоб дитина могла вільно і міцно засвоювати знання, треба розвивати її аналітичне мислення, навчати виділяти істотне в навчальному матеріалі, порівнювати, робити узагальнення, доводити окремі положення, оцінювати явища і події, встановлювати причинно-наслідкові зв’язки. Цього можна досягти у процесі активної самостійної діяльності.
Отже, організація самостійної роботи учнів вимагає від учителя знання й урахування їхніх індивідуальних психологічних і вікових особливостей: сприймання, пам’яті, мислення, уваги та ін. [47, 12].
Пізнання здійснюється за допомогою психічних процесів – мислен-ня, пам’яті, уваги та ін., починаючись із відчуттів і сприймань. У молодшому шкільному віці сприймання набуває рис цілеспрямованої діяльності: дитина спроможна виділити предмет із ряду інших предметів, зосередити увагу на ньому і визначити його специфічні якості. У першу чергу школярі сприймають яскраві, об’ємні об’єкти, що викликають емоційну реакцію, причому характерним є поверхневе сприймання і не завжди адекватне виділення суттєвих ознак. Ці особливості сприймання виявляються у навчальному процесі. Зокрема, учні плутають схожі графічні зображення і звуки, помиляються у врахуванні кількісного і просторового розміщення предметів при конструюванні та аплікації, порушують пропорції при малюванні та ліпленні. Недоліки сприймання утруднюють засвоєння дітьми понять, стримують перенесення дії у внутрішній план.
У процесі навчання сприймання учня молодшого шкільного віку розвивається як цілеспрямована й раціонально організована діяльність чуттєвого пізнання. Вчитель повинен забезпечити:
Ø  по-перше, достатню точність і повноту у сприйманні дитиною об’єкта, явища;
Ø  по-друге, збагачення сенсорного досвіду учнів;
Ø  по-третє, виховання якостей спостерігача — умінь спостерігати і бачити приховані закономірності;
Ø  по-четверте, оволодіння сенсорними еталонами (загальноприйня-тими зразками предметів та властивостей);
Ø  по-п’яте, організацію зовнішнього сприймання об’єктів у поєд-нанні з осмисленням даного матеріалу [77, 16].
Організовуючи процес сприймання об’єкта, учням слід дотримува-тися певної послідовності дій для його розгляду, а саме:
§ цілісне сприйняття предмета, формування загального враження про нього;
§ виділення основних частин предмета та його особливостей (форма, розміри, колір);
§ визначення просторового розміщення одних частин предмета відносно інших (вище, нижче, праворуч, попереду тощо);
§ характеристика додаткових дрібних частин, їх просторового розміщення відносно основи;
§ повторне цілісне сприйняття предмета, закріплення його образу в свідомості [2, 74-75].
Розвиток сприймання у молодших школярів нерозривно пов’язаний із засвоєнням слів, що фіксують властивості предметів та узагальнюють чуттєві уявлення дитини.
Сприймання є основою для мислення, що спрямоване на виявлення відношень і закономірних зв’язків між предметами і явищами об’єктивної дійсності. Розумовий процес реалізується через різні операції: аналіз, синтез, абстрагування, порівняння, конкретизація [62]. Розумова діяльність проявляється у дитини в різноманітних формах — як наочно-дійове, наочно-образне і логічне мислення. Наочно-дійове мислення вплітається у практичну діяльність: школяр реально оперує предметами. При наочно-образному мисленні він спирається на образи предметів чи уявлення. Логічне мислення ґрунтується на перетворенні понять і побудованих на їх основі суджень.
Дитина може розв’язувати завдання, застосовуючи всі форми мислення, однак домінуючим у цьому віці є наочно-образне мислення, а при зіткненні з труднощами активізується дійове мислення. Ця форма мислення є важливим резервом для засвоєння знань дітьми. Ефект у розумовому розвитку визначається взаємодією трьох форм мислення [66]. Повноцінний розвиток образного мислення і вправляння в розв’язанні завдань на рівні логічних міркувань сприяють розвитку логічного мислення як підґрунтя для засвоєння наукових знань.
Навчальний матеріал із різних предметів ставить дітей перед необхідністю виділяти суттєві ознаки, притаманні як одному явищу, так і їх сукупності, формулювати необхідні висновки. Істотні властивості предмета проявляються через включення його у зв’язки з іншими предметами і порівняння їх. Таке включення С.Л. Рубінштейн розглядав як „основний спосіб мислення, формування якого дає змогу пізнавати предмет у його взаємозв’язку з іншими об’єктами” [62, 186].
Перехід від зовнішньої дії до внутрішньої (від реальної до мовної) відбувається з великим напруженням і потребує ретельної роботи на кожному етапі. Час затримки на певному рівні визначається складністю навчального матеріалу і ступенем його новизни для учнів. Якщо у внутрішній план переходить недостатньо засвоєна дія, вона й уявно виконуватиметься повільно, нераціонально, із значною кількістю помилок. Тому вчитель у кожному окремому випадку визначає підготовленість дитини до переходу на вищий етап осмислення нового матеріалу, підкреслює Н.О.Половнікова [59].
Пізнавальна діяльність вміщує також процеси пам’яті. Як зазначають учені-психологи, пам’ять у молодших школярів переважно мимовільна, наочно-образного характеру. Вони добре запам’ятовують матеріал, що викликає інтерес чи має істотне значення для дитини. Учні мають певний досвід довільного запам’ятовування і відтворення, набутий у життєвих ситуаціях та іграх [38]. Але володіти своєю пам’яттю, підпорядковувати мнемічні процеси свідомо поставленій меті діти починають лише в навчальній діяльності.
За умови правильної організації навчання відбувається посилений розвиток і якісна перебудова пам’яті. Тенденція якісних змін полягає у переході до переважно довільного запам’ятовування і відтворення на основі логічної обробки матеріалу. Мимовільне запам’ятовування стає побічним продуктом, але ним також слід керувати.
Особливістю навчання у початковій школі спочатку є переважно мимовільне запам’ятовування, що дає змогу запам’ятати абстрактний матеріал без спеціального орієнтування і додаткових зусиль [30]. Формі мимовільного запам'ятовування відповідають навчальні ситуації з ігровим мотивуванням. Розвиток довільної пам’яті передбачає постановку свідомої мнемічної мети та використання певних прийомів запам’ятовувати. Не слід зловживати заучуванням напам’ять, доки діти не привчаться до попереднього усвідомлення матеріалу. Ефективний розвиток пам’яті на початковому етапі навчання значно підвищує загальну культуру розумової діяльності молодших школярів.
Що стосується емоційної сфери молодших школярів, то цей період характеризується імпульсивністю дитячої поведінки (схильністю діяти за першим спонуканням, під дією зовнішніх обставин чи емоцій). Емоції переважають над усіма сторонами психічного життя; вони швидко виникають і яскраво проявляються [63, 48]. Безпосередність дітей, зовнішні виразні рухи (міміка, поза, жести), мовленнєва інтонація дають можливість учителеві швидко виявляти характер емоцій учнів та відповідно реагувати на них.
У молодшому шкільному віці зароджуються елементи самооцінок та оцінок взірців, наслідування. На думку Н.С.Коваль [34], учні за цими ознаками поділяються на дві групи. Перші становлять групу школярів, які загалом правильно оцінюють себе і взірець для наслідування. Ці діти мають нахил до самовдосконалення, намагаються виробити у собі моральні якості, зокрема чесність, працьовитість тощо. У їхній поведінці зримо проступає прагнення самостійно або ж за допомогою дорослих знаходити і використовувати відомі їм прийоми самоосвіти. Типовим для багатьох учнів другої групи є неадекватна оцінка себе і взірців для наслідування. Такі діти мають або занижену оцінку взірця, або ж ідеалізацію людини. Неадекватність самооцінки у цих дітей частково пояснюється тим, що учні не аналізують власні дії та якості і не порівнюють їх зі взірцем.
В учнів молодшого шкільного віку починає формуватися само-стійність як риса особистості. Вчителі початкової школи нерідко вкладають різний зміст у поняття „самостійність” [40]. Оперуючи ним, педа-гоги мають на увазі бажання школяра виконати завдання своїми силами, не звертаючись по допомогу; вміння учня долати труднощі на шляху до кінцевої мети, не підміняючи її проміжною; або схильність дитини виявляти ініціативу, творчо ставитися до навколишнього; прагнення вихованця діяти автономно, окремо від інших; його здатність обстоювати особисту точку зору, давати критичну оцінку зробленому.
При визначенні сутності цього поняття, на думку Б.П.Єсипова, доцільно додержуватися двох основних вимог:
1)                щоб всі її складники загалом становили необхідний мінімум, тобто були найменшою сукупністю провідних умінь школярів;
2)                щоб об’єднання всіх компонентів в одне ціле було достатнім — охоплювало найголовніше, найістотніше у виявах самостійності [27, 162-163].
Із таких позицій самостійність треба розуміти як узагальнену характеристику активності молодшого школяра, що виявляється в його незалежності (вмінні без прямого керівництва і допомоги ззовні, власними силами досягти поставленої мети), творчій ініціативі (схильності реалізу-вати своє починання, виявляючи винахідливість, оригінальність) і критичності (здатності аналізувати ситуації або наслідок праці, щоб дати їм оцінку, виділити достоїнства й вади).
Таким чином, у різноманітних виявах названих якостей молодшого школяра практично розкривається його вміння діяти самостійно. Щоб одержати відомості про кожну з них, вчителеві передусім треба визначити характер активності учня, його ставлення до труднощів, наявність або відсутність намагання спростити кінцеву мету діяльності, форми вияву творчої ініціативи, ставлення до своєї роботи та оцінювання її результатів.
Про характер активності кожного учня можна робити висновок на підставі того, за допомогою яких пошукових дій він просувається до мети: раціональних (вони супроводжуються міркуванням), керується поціль-ністю, чи використовує лише продуктивні засоби. Або навпаки, ці пошуки набувають форми одноманітних, непродуктивних маніпуляцій [46, 9].
Особливої уваги вчителя заслуговує аналіз поведінки молодшого школяра під час його зіткнення з труднощами: „Як здебільшого поводить-ся той чи інший учень? Робить спроби продовжити самостійний пошук? Звертається до дорослого за допомогою? Залишає роботу незакінченою? Переключається на інше заняття?” [52, 47]. Знати відповіді на ці питання важливо тому, що самоспина дитина, як правило, і вимагає допомоги або користується нею лише в разі крайньої потреби.
Вчителю доцільно звернути увагу на наявність у дитини намагання спростити кінцеву мету діяльності, підмінити її проміжною, або ж іншою. Самостійний школяр завжди виявляє цілеспрямованість, докладає зусиль для того, щоб точно виконати завдання учителя [41]. Учень із недостатнім рівнем розвитку цієї якості часто схильний задовольнитися тим, що в нього вийшло, відповідно спрощуючи кінцеву мету діяльності. Деколи ці діти користуються обхідними шляхами, хитрують, вдаються до недозволених прийомів. Важливим показником самостійності молодшого школяра є форми вияву його творчої ініціативи. Чим самостійнішою є дитина, тим менше вона задовольняється роллю виконавця чужого задуму.
Зрозуміло, можливості виявити творчу ініціативу у цьому віці досить обмежені (насамперед умовами проведення уроку). І все ж молодший школяр за своєю природою залишається активною істотою, яка намага-ється проявити себе і за допомогою вигадки, і оригінального рішення, і спроби щось раціоналізувати [59]. Дуже потрібні вчителю й відомості про те, в чому саме прагне виявити власну творчість той чи інший учень – у зміні, збагаченні змісту виконуваної роботи, зовнішньому її оформленні, збільшенні кількості зробленого тощо.
Згідно даних експериментальних досліджень Б.Г. Друзя [24], молодшому школяреві найскладніше виявити творчу ініціативу саме під час виконання навчального завдання (спрацьовує звичка виконувати вимогу вчителя „Роби, як я кажу”). Зате йому значно легше щось „вигадати” після їх закінчення — підкреслити, виділити, оздобити. У таких показниках і виявляється його самостійність.
Кожний педагог повинен знати, з чим саме пов’язує учень успішне завершення роботи: об’єктивними показниками кінцевого результату праці чи зі звичною (бажаною) оцінкою. Самостійному учню притаманне вміння робити висновок про успіх та неуспіх, своєї діяльності передусім на підставі реального досягнення. А діти з недостатнім розвитком цієї якості обов'язково скажуть, що вони добре виконають певне завдання тільки тоді, коли знатимуть оцінку своєї роботи вчителем, зазначає І.Л. Гаркунова [20].
Бажано одержати й таку інформацію: чи спроможні школярі об’єктивно, обґрунтовано, розгорнуто оцінити те, що самі виконали, чи є в їхній оцінці аналіз достоїнств і вад, наскільки точно, вона відображає вкладену працю; чи характеризує труднощі, які трапилися на шляху до мети. Надавши дитині змогу зіставити свою роботу з іншими (сусіда по парті або однолітка), можна довідатись про те, як співвідноситься її критичність із самокритичністю, до наслідків чиєї праці — своєї чи чужої — вона виявляє більшу поблажливість, або навпаки, вимогливість.
Самостійні школярі здебільшого досить вимогливі як до себе, так і до навколишніх. Внаслідок цього вони володіють умінням об'єктивно оцінити достоїнства й вади незалежно від того, чию саме роботу аналізують. Недостатньо самостійні учні завищують оцінки результату своєї праці (занижуючи при цьому оцінки інших) або виявляють невміння сформулювати власне оцінне судження, повністю покладаючись на думку дорослого [19, 15].
Розподіл школярів за групами відповідно до рівня розвитку їхньої самостійності передбачає одержання точних відомостей про повноту, сферу і стійкість її виявів. Учитель має право називати самостійним лише того молодшого школяра, поведінка та діяльність якого характеризується повнотою вияву активності, тобто всіма провідними складниками: незалежністю, творчою ініціативою, критичністю. Проте кожен із них, важливий сам по собі, не вичерпує змісту поняття „самостійність”. Адже не всякий незалежний школяр може бути людиною творчою, а ініціа-тивний – критичною і самокритичною. Таким чином, несформованість хоча б одного з названих компонентів робить неможливою високу оцінку самостійності як важливої якості учня.
Щоб встановити сферу вияву самостійності вихованців, педагогу слід звернути увагу на те, в яких саме видах діяльності кожний із них реалізує здатність поводитися незалежно, ініціативно, виявляє критичність. Важливо, щоб учень не обмежувався тими діями, до яких виявляє інтерес, бо у цьому разі вони для нього нескладні [21, 75]. Щоб сферу вияву само-стійності можна було визнати достатньо широкою, вчитель повинен констатувати: школяр виявляє незалежність, творчу ініціативу й критич-ність у різноманітних видах діяльності – цікавих і нецікавих для нього.
Про стійкість вияву молодшими учнями самостійності варто робити висновок на такій підставі: наскільки притаманна кожному з них тенденція до незалежності, ініціативи і критичності в одному виді діяльності, але за різних умов її організації (наодинці, у присутності стороннього, під час виконання завдань різної складності або при наданні можливості обрати один із запропонованих для цього варіантів та ін.). Найкраще спостерігати за роботою, яка не викликає у дитини ні особливого інтересу, ні незгоди.
Отже, якщо незалежно від виду й умов організації діяльності учень початкових класів виявляє тенденцію до самостійності, вчитель має підставу високо оцінити цю його якість. Коли ж школяр у вияві самостійності не стійкий або навіть безініціативний, це означає, що потреба у цьому ще не виникла або, можливо, вже намітилася схильність до залежності. Дуже важливо своєчасно з'ясувати, хто з вихованців перебуває на високому і середньому рівні розвитку самостійності, а хто потребує активізації зусиль учителя.
С.Бойченко [7] наводить схему, орієнтуючись на яку педагог у змозі розподілити своїх вихованців на різні групи відповідно до рівня розвитку самостійності у кожного з них. Рівень визначають на підставі того, наскільки сильно або слабо розвинене у школярів уміння виявляти в діяльності й поведінці незалежність, ініціативність, критичність. Дітям із високим рівнем розвитку досліджуваної якості властива сильна вираже-ність позитивних виявів згаданих показників, із низьким — слабка.
До І групи відносять учнів, поведінка і діяльність яких відзначається найвищим ступенем розвитку основних ознак самостійності. Здебільшого ці учні здатні відстояти свою думку, обґрунтувати власне рішення. Вони прагнуть самоствердитися за допомогою кінцевого результату праці, завжди вдаються до раціональних пошукових дій, просять допомоги у дорослого лише в разі крайньої необхідності, найменше залежать від оцінних суджень авторитетних людей (хоча, зрозуміло, зважають на них, як усі молодші школярі). Це ініціативні діти, які завжди доводять розпочате до кінця, оптимістично сприймають труднощі, спроможні докладати максимум самостійних зусиль для досягнення мети.
З самого початку роботи ці школярі впевнені у своєму успіху, тому що мають переважно позитивний досвід досягнень, звикли до високих оцінок батьків та вчителів. Вони виявляють критичність суджень, досить вимогливо ставляться до результатів діяльності своєї і товаришів, рівень навчальних досягнень у них високий або достатній. Кількісний склад цієї групи, зрозуміло, коливається залежно від добору дітей, методів навчання і виховання дорослих, проте в середньому здебільшого становить 20-30% учнів класу.
II групу складають вихованці, вияви незалежності, творчої ініціативи і критичності яких менш стійкі, ніж у представників І групи. Залежно від настрою, інтересу, рівня знань й умінь, умов організації діяльності ці учні можуть виявляти оптимізм, завзяття, ініціативність або, навпаки, бути байдужими і несамостійними. На початку роботи вони здебільшого впевнені в успіху, однак, натрапивши на перешкоду, пасують перед нею.
Це діти з високим рівнем домагань і при цьому низьким рівнем розвитку вольової активності. Вони легко вдаються до допомоги вчителя, скориставшись якою прагнуть видати успіх за власний. В основному це досить творчі учні, значно більше критичні, ніж самокритичні. Таких школярів у кожному класі близько 30-40%. Варто підкреслити, що саме вони становлять основний резерв учителя, тому що мають реальні підстави піднятися на вищий рівень розвитку самостійності. Головне їхнє достоїнство — бажання виявити творчу ініціативу, породжене схильністю до ризикованих дій. Основна вада — звичка досягати мети, обираючи для цього полегшений, подекуди обхідний шлях, щоб ціною малих зусиль досягти високих успіхів.
У ІІІ групу входять учні, які в різних умовах і видах діяльності виявляють досить сталу поведінку. Рівень розвитку суттєвих ознак їхньої самостійності характеризується середніми показниками. Це досить пасивні діти, які не прагнуть високих досягнень, звикли задовольнятися необхід-ним мінімумом, не схильні до ризикованих дій. Здебільшого вони недостатньо організовані, легко приймають допомогу, не покладають на себе особливих надій.
Самокритичність таких школярів не стимулює високих прагнень. Вони дивляться на себе очима авторитетних дорослих (вчителя і батьків). Як і попередня, ця група налічує від 30 до 40 % дітей класу. Доречно зауважити: їхня поведінка та діяльність характеризуються консерватизмом, вони важко піддаються виховним впливам. Щоб активізувати цих учнів, необхідно перебудувати всю систему взаємин з дорослими (вчителями, батьками).
Останню, IV групу становлять молодші школярі, в яких вияви незалежності, творчої ініціативи і критичності найнижчі за рівнем розвитку. Вони не вміють працювати без допомоги й керівництва дорослих. Невпевнені у собі, задовольняються виконанням вимог учителя. Ці діти звикли до шаблонних рішень, тому прагнуть одержати для орієнтації готовий зразок, завжди віддають перевагу добре відомим завданням із розписаним ходом виконання. Зіткнення з новим, невідомим породжує розгубленість — вони потребують опіки, керівництва. Якщо їм відмовлено у допомозі, залишають роботу незакінченою або підмінюють кінцеву мету проміжною (роблять не те, що вимагається, а те, що виходить). Самостійно неспроможні оцінити зроблене, дати йому критичну, обґрунтовану оцінку, вони цілком залежать від оцінних суджень учителя. Здебільшого це діти, виховані у сім’ях, в яких панує авторитарний режим (вони звикли до необхідності підкорятися, беззаперечної слухняності).
Ця найменша група (близько 10 % учнів класу) викликає найбільшу турботу педагогів. Адже навчити їх самостійності надзвичайно складно, бо вони не володіють засобами досягнення мети, не вміють орієнтуватись у завданні, встановлювати асоціативні зв’язки, практично не користуються навіть методом спроб і помилок, їх необхідно вчити працювати в умовах дефіциту допомоги, вдаючись до методу поступового наближення трудності. Та головною, відправною точкою відліку у вихованні відносної самостійності цих дітей є повна відмова дорослих (батьків, учителів) від авторитарного стилю керівництва.
Виховання молодшого школяра як самостійної людини потребує забезпечення двох важливих умов: надання вихованцеві можливості виявляти цю важливу якість і формувати готовність до цього [10, 9]. Надати можливість означає не заважати становленню вміння дитини діяти за власним розсудом, не гальмувати розвиток її потреби робити щось по-своєму, свідомо сприяти вияву нею самостійної активності на уроках та в позаурочний час. Формування готовності передбачає збагачення учня знаннями й уміннями, необхідними для виконання певної діяльності, навчання позитивного ставлення до різних її видів.
Учитель зможе визначити рівень розвитку самостійності кожного вихованця, якщо навчальні завдання, які він пропонуватиме школярам, відповідатимуть таким вимогам:
·        міститимуть об’єктивну складність (саме вона „продукує” труд-нощі, викликає у дитини бажання звернутися до дорослого по допомогу);
·        надаватимуть учневі можливість діяти на власний розсуд, ризику-вати, відходити від зразка-штампа;
·        передбачатимуть необхідність оцінити зроблене (висловити оцін-не судження щодо кінцевого результату, орієнтуючись при цьому на реальні якісно-кількісні показники, не чекаючи оцінки вчителя) [23, 15-16].
Пропонуючи учням початкових класів певні види самостійних завдань, слід пам’ятати таке правило: якщо педагог прагне одержати хоча б мінімум відомостей про дитячу незалежність, ініціативність і критичність, він зобов’язаний забезпечити умови виконання школярами завдання, які б надавали їм максимум можливості їх виявити.
Отже, слід потурбуватися про те, щоб самостійна робота сприяла розвитку розумової активності учнів, спиралася на їхні знання, вміння, навички, життєвий досвід. Вона має бути посильною, різноманітною за формою та змістом, вносити у процес засвоєння знань елемент новизни, заохочувати до різностороннього вивчення предметів, використання ними різних форм порівняння, аналізу, узагальнень, конструювання та переконструювання матеріалу. Дітей слід учити переходу від оперування теоретичними положеннями до практичного їх використання, обґрунто-вувати свої дії, критично оцінювати зроблене.
Для того, щоб виявити рівень розвитку самостійності у молодших школярів, учителю потрібно шукати шляхи активізації їхньої розумової та практичної діяльності, спрямовувати увагу на розкриття суттєвих ознак різних понять, на визначення зв'язків і залежностей між ними [19, 17].
Форму вияву самостійної активності вихованців доцільно вивчати на різних етапах виконання навчальних завдань: на орієнтувальному, коли школяр прагне конкретизувати мету завдання, робить прогноз майбутнього результату, намагається програмувати свої дії; під час виконання роботи, коли необхідно усвідомити трудність, подолати її, виявити творчу ініціативу й незалежність від зовнішньої допомоги; на заключному етапі, коли результат уже досягнутий і треба самому дати розгорнуту, об’єктивну, критичну його оцінку, порівняти свою роботу з тією, яку зробив товариш.
У визначенні рівня розвитку самостійності молодшого школяра особливого значення набувають міра й форми допомоги вчителя вихованцеві. Головною умовою розвитку такої якості в учнів є правильний розподіл функцій між дорослим і дитиною [48]. З огляду на це допомога вчителя під час виконання дітьми самостійної роботи має набути форми сприяння, співучасті, а не підміни зусиль виконавця вміннями дорослого. Педагогу слід керуватися тим, наскільки його допомога об’єктивно й суб’єктивно потрібна: її зміст і форма залежать, з одного боку, від того, наскільки школяр відчуває потребу в ній у конкретній ситуації та, з іншого, — в якій мірі втручання вчителя в цілому відповідає досвіду його спілкування з дорослими, спрямованості на самостійну чи залежну поведінку.

РОЗДІЛ 2. Методика проведення самостійної роботи у процесі фізичного виховання учнів початкових класів
2.1. Зміст, методи і форми організації самостійної фізичної діяльності молодших школярів у позашкільній і позакласній роботі
Залучення школярів до фізичної культури – важливе завдання у напрямку формування здорового способу життя. Поряд із широким розвитком і подальшим удосконалюванням організованих форм занять фізичною культурою, вирішальне значення мають самостійні заняття фізичними вправами.
Сучасні умови життя диктують більш високі вимоги до біологічних і соціальних можливостей людини. Всебічний розвиток фізичних здібностей дітей за допомогою організованої рухової активності (фізичного тренування) допомагає зосередити усі внутрішні ресурси організму на досягненні поставленої мети, підвищує працездатність, зміцнює здоров'я.
Систематичне, відповідне статі, віку і стану здоров'я використання фізичних навантажень — один з обов'язкових факторів здорового режиму життя. Фізичні навантаження являють собою сполучення різноманітних рухових дій, виконуваних у повсякденному житті, а також організованих чи самостійних занять фізичною культурою і спортом, об'єднаних терміном „рухова активність” [53, 45]. У великої кількості людей, що займаються розумовою діяльністю, спостерігається обмеження рухової активності.
Тому характерною рисою фізичного виховання учнів є прив'язка всіх школярів до систематичних самостійних занять фізкультурою і спортом. Фізична культура в режимі дня учня розглядається як необхідна умова всебічного розвитку і постійного підтримування на високому функціо-нальному рівні фізичних і психічних можливостей.
Самостійні заняття учнів фізкультурою проводяться індивідуально (ранкова гімнастика), або колективно (ігри, змагання). Самостійна форма занять пов'язана з входженням фізичної культури в повсякденний побут учня. Основні вимоги до самостійних занять фізичними вправами: проводити заняття кожного дня і в визначений час; дотримуватись гігієнічних вимог до одягу і взуття; враховувати поєднання виконання вправ з факторами загартовування; правильно використовувати рухи, поєднувати дихання з рухами; правильно дозувати фізичне навантаження; використовувати самоконтроль [42, 11].
Для виховання у школярів самостійності систематично займатись фізичною культурою і спортом необхідно здійснювати практичні прив-чання школярів до щоденного заняття спортом. Самостійність виробля-ється в результаті багаторазового повторення визначених дій і вчинків.
Готувати школярів до самостійних занять необхідно перш за все на уроках фізкультури. Уроки фізкультури, відповідно вимогам навчальної програми, повинні допомагати формуванню в учнів навички і привички самостійно займатись фізичними вправами, вихованню стійкого інтересу до фізичної культури і входженню її в режим дня школярів.
Уроки є лише початком всієї складної системи цього процесу, який передбачає заняття протягом шкільного дня, позакласну і позашкільну фізкультурно-спортивну й оздоровчу діяльність.
Головною функцією позаурочних і позакласних форм занять є створення найсприятливіших умов для виховання звички до система-тичних занять, і як наслідок, сприяння запровадженню фізичної культури. На позаурочних заняттях закріплюються і вдосконалюються засвоєні на уроках фізичної культури вправи, набуті знання [73, 25].
Сьогодні немає можливості забезпечити щоденні заняття фізичною культурою на уроках у школі, тому необхідно приділяти велику увагу позакласній і позашкільній формам занять учнів фізкультурою. У першу чергу, це організовані заняття у спортивних секціях, де займаються переважно сильніші учні. А для всіх охочих самостійно займатися вдома вчителями фізичної культури розроблено спеціальні комплекси вправ на основі програмного матеріалу (домашні завдання). Це, насамперед, комплекси загальнорозвивальних вправ, вправи з предметами, комплекси атлетичної гімнастики, кросова підготовка та ін.
Головне в роботі вчителя — допомогти учням усвідомити, що систематичні заняття фізкультурою і спортом сприяють розвитку основних фізичних якостей, вихованню волі, сміливості, наполегливості, позитивно впливають на зміцнення здоров'я і, як наслідок, підвищують розумову працездатність [79, 82]. Тільки впроваджуючи фізичну культуру в повсякденне життя школярів, створюючи належні умови для занять фізичною культурою, спортом й активного відпочинку, можна прищепити любов до фізичної культури на все життя.
Успішність вирішення цього завдання багато в чому залежить від ставлення школярів до фізичної культури, яке значною мірою формується на уроках фізкультури. Задоволеність учнів уроками фізичної культури як самостійне психічне явище в різному віці виявляється по-різному.
Позакласна спортивно-масова робота в початковій школі включає заняття в гуртках фізичної культури і спортивних секціях, спортивні змагання. Позашкільна спортивно-масова робота (за місцем проживання учнів) містить заняття в дитячо-юнацьких спортивних школах, палацах школяра, дитячих туристичних станціях, спортивних товариствах, а також самостійні заняття школярів фізичними вправами в сім'ї, на пришкільних і дворових майданчиках, стадіонах, парках та ін.
Формування у молодших школярів самостійності у заняттях фізичними вправами в режимі позакласних та позаурочних форм занять багато в чому залежить від взаємозв'язку сім'ї і школи. Школа повинна проводити з батьками і учнями роботу, направлену на дотримання останніми правильного режиму дня, щоденне виконання ранкової гігієнічної гімнастики і загартовуючих процедур, виконання вдома завдань вчителя фізкультури [8, 12].
Особливе місце в практиці привчання учня до фізичної культури займають самостійні заняття фізичними вправами, іграми в режимі позашкільного часу. Такі заняття виконуються учнями по внутрішньому позиву, свідомо, тому вони впливають на появу у школярів свідомого ставлення до фізичної культури.
Учні багато часу проводять в школі, у групах продовженого дня. Це їх дуже стомлює. Тому привчання їх до самостійної організації і проведення найпростіших фізкультурно-оздоровчих заходів є важливою умовою зняття розумової і фізичної втоми [22, 38].
За традиційного способу проведення фізкультурно-спортивних занять в школі, їх методичне забезпечення залишалося практично поза увагою і не усвідомлювалося учнями, їхня увага поглиналася руховими діями. Якщо такий стан міг протягом тривалого часу задовольняти школу, розв'язання завдань фізичного виховання на сучасному етапі потребує постійного звернення уваги учнів на те, які завдання вирішуються за допомогою того чи іншого прийому. Тут треба активізувати і думки, і дії школярів. Доцільно підводити дітей до усвідомлення мети будь-якої вправи, визначати шляхи її опанування, спонукувати до порівняння, узагальнення. Робити це не від випадку до випадку, а систематично.
Проілюструємо цю тезу елементарним прикладом. Дітей навчили „розминати” плечовий пояс, застосовуючи дві вправи: колові рухи руками з положення „руки до плечей” і ривкові рухи руками назад із положення „руки перед грудьми”. На наступних уроках учитель підводить дітей до "відкриття" нових вправ для плечових суглобів. Потім називає лише групу м'язів або суглоби, котрі треба підготувати до роботи, а діти самі вирішують, які для цього підійдуть вправи. Далі подається оцінка ефективності різних вправ для певних ситуацій [48, 19].
Врешті-решт, визначаються вимоги до виконання запропонованих вправ. Наприклад під час тренування м'язів черевного пресу обов'язково використовуються три вправи: піднімання тулуба зафіксувавши ноги, піднімання ніг, одночасне (зустрічне) піднімання ніг і тулуба При цьому, піднімаючи тулуб, не варто намагатися сісти а скоріше „згорнути” торс до тазу, як згортають килим Якщо „проробка пресу” йде за нерухомої верхньої частини (підйом ніг у висі), то м'язи пресу працюють на обертання тазу вперед. Важливо зосередитися на обертанні тазу, а не прагнути піднести ноги, які виконують лише роль обтяження для руху тазу. Для розуміння механізму цього руху і його усвідомлення доцільно пропонувати дітям підіймати ноги з торканням пальцями вище голови у висі на гімнастичній стінці [42]. Виконуючи піднімання ніг і тулуба з поворотами, слід прагнути привести різнойменне плече до коліна або навпаки.
Під час підготовки до фізкультурно-оздоровчих занять на простих прикладах доцільно розповідати дітям, як відбувається їхнє навчання, як вони просуваються до певного вміння навички. Спочатку рухова дія переважно не вдається, і тут діти за допомогою вчителя пробують визначити, чому не можуть виконати рухову дію, порівнюють свої невмілі виконання дій з тим, як це робить учитель або їхні товариші. Педагог допомагає учням побачити власні помилки. Діти повторюють вправу, і вона починає вдаватись. Унаслідок багаторазового повторення вправа виконується правильно. Так поступово учні заглиблюються у процес навчання вже в початкових класах.
Доцільно навчити школярів готувати себе до наступної фізичної роботи, розминатись. Для цього при підготовці до фізкультурно-оздоровчих занять визначається спрямування вправ, що пропонуються до виконання, як вони впливають на організм. Обговорюється питання і про те, що різними вправами можна досягти одного і того ж ефекту. Такий аналіз здійснюється в найзагальніших рисах і в старших класах буде деталізуватись [72].
Зміст роботи щодо формування вміння самостійно займатися фізичними вправами часто підказують учителеві самі учні Якщо діти починають самостійно займатися, то в них у їхніх батьків виникає безліч питань, які допоможуть учителеві вносити відповідні корективи у зміст уроків, їхню організацію і методику проведення.
Може скластися враження, що за такої методики навчання, коли учням поставлено завдання, які потребують творчої думки й осмислення власних дій, знижується щільність уроків. Але цього не відбувається. Річ у тому, що на велику частину питань і завдань учителя учні відповідають не стільки словами, скільки діями. Проте необхідно постійно відчувати чи готові учні до сприйняття тієї або іншої інформації. Для цього в учнів варто сформувати переконання: якщо вчитель говорить, то його треба уважно слухати, і вони обов'язково довідаються про щось цікаве, важливе, корисне [8, 12].
Дотримуючись поступовості у формуванні вмінь самостійно займатися фізичними вправами, вчитель повинен звернути увагу на низку моментів [35, 38-39]:
1. Пропонувати вправи для самостійного виконання можна лише після того, як вони засвоєні на уроці у присутності вчителя. До свідомості школярів треба довести, що досягти помітних результатів вони можуть лише за умови тривалих і наполегливих тренувань. Підтримати інтерес до виконання вправ допоможе постановка проміжних завдань. Важливо поступово, за допомогою різноманітних стимулюючих прийомів, переводити учнів з орієнтації на результат до орієнтації на процес діяльності, прищеплювати їм потребу займатись не тільки задля досягнення конкретної мети, а й для задоволення.
2. Щоб самостійно виконувати вправи з метою вдосконалення або розвитку фізичних якостей, учень повинен уміти контролювати власні дії та оцінювати правильність їх виконання. Щоб навчити цього учнів, на уроці слід широко використовувати прийоми самоконтролю. Не потрібно поспішати самому оцінити правильність виконання, — доцільно залучати до цього учнів, використовувати предметні орієнтири, орієнтири-стимули. Далі варто привчити дітей до оцінки виконання вправ товаришами, вказуючи на помилки. Так закладаються основи вмінь оцінювати і контролювати дії як у тих, хто виконує, так і в тих, хто оцінює.
Корисно запропонувати учням на основі аналізу і порівняння власних м'язових відчуттів визначити різницю в ефективності впливу конкретної фізичної вправи (під час зміни варіантів її виконання). Наприклад, згинання і розгинання рук в упорі лежачи за постановки рук у різних спробах на різну відстань, із різним положенням кисті, із розміщенням ніг на різну висоту, різним кутом згинання в кулькових суглобах [29].
На конкретних прикладах слід показувати учням, що порушення ними вимог до техніки вправи фактично анулює ефект її виконання. Треба навчити всіх дітей оцінювати результати своєї самостійної роботи шляхом зіставлення досягнутого результату і запропонованого завдання. Низька оцінка діяльності повинна націлити учня й учителя на пошук причин невдачі і внесення коректив у подальшу роботу.
3. Центральним моментом навчання самостійно займатися фізич-ними вправами треба вважати набуття вмінь і навичок в організації та методиці самостійної діяльності. Для цього учнів залучають до раціо-нального розміщення приладів, роздачі та збору інвентарю. У ході заняття вчитель коментує доцільність запропонованого порядку виконання вправ, способів організації дітей. Далі вони залучаються до самостійного добору вправ. Уже в молодших класах учителі дають кожному завдання: підібрати оптимальну для себе вагу обтяження для силової підготовки. Час від часу ці завдання повторюються, виходячи з нового рівня розвитку сили дитини. Далі учні визначають оптимальну кількість повторень вправи, темп рухів, довжину відрізків, тривалість виконання завдань.
4. На початку кожного навчального року перевіряється вміння учнів елементарно визначати й оцінювати показники власного фізичного стану, а також інших прийомів самоконтролю. Необхідні для кожного класу дані уточнюються і доповнюються.
Самоконтроль – це „систематичні самостійні спостереження за зміною стану свого здоров'я, фізичного розвитку та функціональної готовності організму в процесі занять фізичними вправами” [41, 5]. Дані самоконтролю використовуються учнями й учителем фізичної культури з метою регулювання тренувальних навантажень, а також об'єктивної оцінки змін фізичного розвитку учня.
Доцільно навчити школярів користуватися вимірювальною апарату-рою (динамометром, вагою, секундоміром, ростоміром, спірометром тощо), починаючи з молодших класів. Доступ до такої апаратури повинні мати всі учні у спеціально обладнаному кутку залу. Дані самоконтролю поділяються на суб'єктивні (самопочуття, сон, апетит, працездатність, бажання займатись фізичними вправами, болі та ін.) й об'єктивні (зміст тренування, вага, ріст, ЖЕЛ, динамометрія тощо).
Учні можуть вести щоденник самоконтролю. Дані самоконтролю допомагають оцінити ефективність самостійної роботи і за необхідності внести в неї відповідні корективи [48, 20].
Контролювати стан свого організму можна по зовнішніх і внутрішніх ознаках. До зовнішніх ознак відносяться виділення поту, зміна кольору шкіри, порушення координації і ритму подиху. Якщо навантаження дуже велике, то спостерігається рясне потовиділення, надмірне почервоніння тіла, посиніння шкіри навколо губ, з'являється задишка, порушується координація рухів.
Крім самоконтролю, передбачається і контроль з боку батьків, обов`язок яких активізувати спосіб життя своїх дітей, зробити його більш динамічним, використовуючи щоденні самостійні заняття фізичними вправами. Батьки повинні стежити за тим, щоб щодня виконували домашні завдання з фізичної культури у потрібному обсязі і з достатньою інтенсивністю. [67, 4]
Наведемо орієнтовні правила проведення самостійних занять фізичними вправами, які слід повідомити молодшим школярам.
1. Перш ніж почати самостійні заняття фізичними вправами, з'ясуєте стан свого здоров'я, фізичного розвитку і визначите рівень фізичної підготовленості.
2. Тренування обов'язково починайте з розминки, а по завершенні використовуйте процедури, що відновлюють (масаж, теплий душ, ванна).
3. Пам’ятайте, що ефективність тренування буде найбільш високою, якщо ви будете використовувати фізичні вправи разом із процедурами, що гартують, дотримувати гігієнічні умови, режим правильного харчування.
4. Намагайтеся дотримувати фізіологічні принципи тренування: поступове збільшення навантаження вправ, обсягу й інтенсивності фізич-них навантажень, правильне чергування навантажень і відпочинку між вправами, з урахуванням вашої тренованості і адекватності навантаження.
5. Пам’ятайте, що результати тренувань залежать від їхньої регулярності, тому великі перерви (4-5 днів) між заняттями знижують ефект попередніх занять.
6. Не прагніть досягнути високих результатів за короткий термін. Поспіх може привести до перевантаження організму і перевтоми.
7. Фізичні навантаження повинні відповідати вашим можливостям, тому їхню складність підвищуйте поступово, контролюючи реакцію організму на них.
8. Складаючи план тренування, включайте вправи для розвитку всіх рухових якостей (швидкості, сили, гнучкості, витривалості, швидкісно-силових і координаційних якостей). Це дозволяє досягти успіхів в обраному виді спорту.
9. Якщо відчули втому, то на наступних тренуваннях навантаження потрібно зменшити.
10. Якщо відчули нездужання, або якісь відхилення в стані здоров'я, перевтому припиніть тренування, порадьтеся з учителем або лікарем.
11. Намагайтеся проводити тренування на свіжому повітрі, залучайте до тренувань своїх товаришів, членів родини, родичів, братів і сестер [65].
Організація самостійних занять учнів передбачає: підвищення рівня теоретичних знань щодо фізичної культури і спорту; підготовку до виконання нормативів з програми фізичного виховання, фізичну підготов-леність, удосконалення рухових умінь та навичок, що були засвоєні на обов'язкових заняттях. Під час проведення самостійних занять підвищу-ється не тільки рівень фізичної підготовленості дітей, але й розвиваються такі моральні якості, як працьовитість та самодисциплінованість тощо.
Важливими положеннями в реалізації цих завдань в педагогічному процесі є:
- оволодіння знаннями методики самостійних занять фізичними вправами в руховому режимі дня;
- забезпечення тісного взаємозв’язку навчальної, позакласної і позаурочної роботи з фізичного виховання молодших школярів;
- дотримання основних принципів занять фізичними вправами, прояв учнями сумлінності, ініціативи у навчанні, наполегливості у досягненні мети, у подоланні труднощів;
- усвідомлення дітьми реальної “перспективної лінії” свого фізичного розвитку і фізичної підготовленості [72, 32].
Дидактичними умовами ефективного формування умінь самостійно займатись фізичними вправами є:
- відображення в завданнях уроку фізичної культури необхідності формування умінь самостійно займатись фізичними вправами як об’єкта спеціального педагогічного впливу;
- поєднання різноманітних за способом діяльності методів на основі досягнення єдності їх навчальної, стимулюючої та контрольно-оцінюючої функцій;
- взаємопов’язане формування усіх компонентів умінь самостійно займатись фізичними вправами;
- методична завершеність і інструктивна спрямованість усіх форм занять фізичними вправами;
- безперервність педагогічного впливу на підготовку учнів до самостійних занять фізичними вправами [29, 22].
Поняття „самостійна фізична підготовка” розуміється як здатність школяра методично правильно організувати процес власної рухової діяльності з метою оптимального розвитку її рухових якостей сили, прудкості, гнучкості, спритності і витривалості.
Підготовка учнів до проведення самостійних занять з розвитку фізичних якостей передбачає:
- озброєння дітей теоретичними знаннями про фізичні якості;
- висування завдань у досягненні оптимального для молодшого шкільного віку розвитку всіх рухових якостей;
- навчити дітей виконувати фізичні вправи і адекватно добирати їх для розвитку тої або іншої фізичної якості;
- озброєння учнів методами вправи і їх компонентами (фізичне навантаження, об’єм фізичного навантаження, тривалість і характер відпочинку);
- навчання учнів самоконтролю в оцінюванні динаміки розвитку рухових якостей та реакції організму на навантаження;
- навчання школярів складанню орієнтовного плану індивідуальних тренувальних занять з розвитку фізичних якостей [36, 30].
До основних форм самостійних занять під час позаурочної і позакласної роботи з фізичного виховання відносять:
- ранкову гігієнічну гімнастику;
- фізичні вправи протягом дня;
- оздоровчу ходьбу;
- гімнастику до уроків;
- фізкультурні хвилинки;
- фізкультурні паузи;
- спортивно-масові заходи (заняття в гуртках і спортивних секціях);
- спортивні змагання;
- фізкультурні свята;
- дні здоров'я і спорту;
- ранкова гімнастика.
- самостійні заняття фізичними вправами в місцях проживання [43].
Гімнастика до уроків позитивно впливає на фізичний розвиток учня, привчає школярів до систематичного заняття фізичними вправами. Її не потрібно ототожнювати з ранковою гігієнічною гімнастикою. Це є дві різні форми занять [55]. Гімнастику до уроків проводять в молодших класах. При хорошій погоді заняття проводить на свіжому повітрі, а при поганій погоді у спортзалі, вестибулі. Їх тривалість 15 хв. Комплекс складається з 6-8 вправ, кожну вправу повторюють 8-10 разів. Паузи між вправами - 15с. З метою зацікавити учнів, до вправи вносять певні зміни в характер її виконання.
Фізкультурні хвилинки проводяться в класі під час уроків, за 10-20хв до їх закінчення. ЦЕ ефективний засіб зниження втоми і підвищення розумової працездатності учнів на уроках. Вони запобігають порушенню постави дитини, втомлюваності м'язів. Дослідження А.К.Абаєва встано-вили, що „проведення фізкультхвилинок на всіх уроках в початкових класах значно підвищує розумову працездатність школярів і інтерес до фізичних вправ” [1, 22]. Використовують ті вправи, які вивчаються на уроках фізкультури, і тим самим зберігається час, який втрачався б на вивчення нових вправ.
Фізкультурні паузи проводяться під час перерв, які являються важливим компонентом режиму навчального дня, і допомагають активному відпочинку учнів, задовольняють їх потребу в рухах. З перших днів навчання в школі дітей привчають до правильного використання перерви. Фізкультпаузи проводяться також і на свіжому повітрі. Перерви відведені для дітей, тому вони самі вибирають собі ту діяльність, якою хочуть займатися. Вчитель відіграє лише допоміжну роль на цих перервах (видає скакалки, м'ячі тощо).
Поряд з уроками фізичної культури і фізкультурно-оздоровчих заходів в режимі навчального дня, важливу роль у формуванні в учнів самостійності до систематичних занять фізичними вправами відіграє спортивно-масова робота. Позакласні спортивно-масові заходи (заняття в гуртках фізичною культурою і спортивних секціях) забезпечують учням здоровий відпочинок і задовольняють їх потребу в рухах, виховують любов до занять фізкультурою і спортом, в кінцевому результаті виховують самостійність до таких занять.
Велику роль в організації спортивно-масових заходів відіграє колектив вчителів фізичної культури школи. Одна з задач цього колективу полягає в тому, щоб організовувати позаурочні заходи зі зміцнення здоров'я і вдосконалювати фізичний розвиток учня, виховувати стійку звичку самостійно займатися фізичними вправами, дотримуватись правил особистої гігієни [33, 30].
Спортивні секції створюються для учнів, бажаючих займатися обраним видом спорту. Організовуючи секції, потрібно враховувати наявність необхідної матеріальної бази, кваліфікованих керівників. Бувають випадки, коли діти частіше слухають тренера, ніж свого вчителя. Тому тренери мають великий вплив на дітей, а особливо у формуванні самостійності у них щодо занять фізичною культурою, спортом.
Великий вплив щодо формування самостійності з учнів відіграють спортивні змагання (змагання на першість поміж шкіл міста, на першість школи). Вони заохочують дітей, пробуджують інтерес у них до спорту і фізкультури. Школа повинна бути центром масових змагань учнів. Результати змагань вивішуються на куточках спортивного успіху. Там же записують кращих учнів (переможців цих змагань).
Фізкультурні свята також відіграють важливу роль в привчанні дітей до фізичної культури, пробуджують і розвивають у учнів інтерес і потяг до занять фізкультурою і спортом. Ці свята присвячують до дня вчителя, армії. Участь приймають і вчителя і батьки, діти. Проводять їх у вихідні дні або на канікулах [29].
Дні здоров'я і спорту також впливають на вироблення інтересу у дітей до фізичної культури, спорту, забезпечують активний відпочинок учнів. Проводяться в позашкільний час.
Великий вплив на формування самостійності, звички займатись спортом, фізичною культурою має приклад старших. К.Д.Ушинський рахував, що серед факторів, які допомагають формуванню самостійності, найбільш значним є вплив прикладу інших людей. Велике значення у формуванні в учня самостійності щодо занять фізкультурою, фізичними вправами, має узгоджений вплив на них школи і родини. В цьому допомагають батьківські збори. Для вироблення у дітей звички розумно проводи великий час, і для привчання їх до гігієнічних навичок, сім'я має більші можливості, ніж школа.
Ранкова гімнастика – необхідний компонент правильного режиму дня, використовую форма фізичного виховання школярів. Виконання фізичних вправ благополучно впливають на перехід від сну до бадьорості. Систематичні заняття ранковою гімнастикою стимулюють розвиток м'язів, особливо тих, які забезпечують правильну поставу, розвивають органи дихання і кровообігу. Виконання ранкової гімнастики допомагає вихован-ню організованості, дисциплінованості, пунктуальності, прищепленню самостійності до систематичних занять фізичними вправами. Щоб у школяра вироблялась самостійність до щоденного виконання вправ ранкової гімнастики, необхідна продумана система контролю, заохочення, допомоги з боку школи і родини [51, 42].
Виховання звички і самостійності щодо систематичних занять фізкультурою і спортом пов'язане з самовихованням учнів. Заняття фізкультурою і спортом є тими видами діяльності, які допомагають учням виховувати в себе морально-вольові і фізичні якості. Крім цього, без правильної організації самовиховання неможливо виробити у учнів звички і систематичних самостійних занять фізкультурою. Самостійні заняття корисні, по-перше, тому, що допомагають покращенню загальної і спеціальної підготовки дітей, фізичної підготовки. По-друге, самостійні заняття виробляють в учнів уміння використовувати самоаналіз і самоконтроль своїх рухових дій, що, в свою чергу, покращує розумову активність учня під час спортивного тренування. По-третє, самостійні заняття допомагають виховувати у дітей такі важливі якості, як самостійність, творче ставлення до процесу тренування, ініціативність, наполегливість [60, 26].
Для підтримання позитивного ставлення до самостійних занять фізичними вправами важливо, щоб учні в процесі занять досягали успіхів, бачили і застосовували їх. Успіхи помагають укріпленню самостійності, а постійні невдачі призводять до її згасанню. Озброєння школярів системою знань і умінь з гігієни і фізичної культури є необхідною умовою формування в них потрібних переконань, а потім і потреб самостійно використовувати засоби фізичної культури в повсякденному житті.
Особлива увага в позаурочних заняттях повинна звертатися на реалізацію школярами в повсякденному житті знань, умінь і навичок, набутих на уроках. Це корисно й учням, котрі активно займаються спортом в ДЮСШ, де заняття мають спеціалізований характер. На жаль, ця категорія дітей часто випадає з поля зору педагогічного колективу школи.
Підвищення результативності системи фізичного виховання у школі значно залежить від правильної організації всіх заходів. Вони повинні бути узгоджені під час планування зі змістом уроків фізичної культури, сприяти засвоєнню навчального матеріалу, передбаченого програмою [67].
Отже, усі форми фізичного виховання об'єднуються спільною метою і завданнями. Кожна з них, сприяючи розв'язанню загальних завдань, вирішує і специфічні. Ось чому для оптимального розв'язання всіх завдань фізичного виховання варто практикувати різноманітні форми занять шляхом запровадження фізкультурно-оздоровчих заходів у режимі дня, широкого залучення учнів до занять спортивних секцій і гуртків, популяризації додаткових факультативних занять, відродження масових спортивно-художніх свят і днів здоров'я, різноманітних змагань і конкурсів, створюючи для цього необхідні умови.
2.2 Способи керівництва самостійною роботою учнів у процесі фізичного виховання учнів
З метою успішного формування фізичних якостей в учнів почат-кових класів необхідно здійснювати керівництво процесом виконання самостійних вправ на основі певних алгоритмів фізичної діяльності, що передбачає зростання рівня самостійності та активності учнів.
Як зазначає А.М.Пишкало, керівництво діяльністю школярів під час виконання самостійних робіт у процесі формування рухових умінь і навичок передбачає „здійснення певної сукупності педагогічних впливів, вибраних з усіх можливих на основі певної інформації про процес навчання та його закономірності, спрямованих на ефективне вироблення рухових навичок учнями відповідно до програми і мети навчання” [61, 45].
У методичній і педагогічній літературі розглядаються різні способи керівництва фізичною діяльністю учнів у процесі формування рухових навичок. Найпоширенішими вважаються два напрями: прямий та опосередкований шляхи керівництва.
Під прямим способом керівництва, вказує Л.Н.Ланда, розуміють „безпосередній вплив на рухові дії учнів за допомогою спеціальних вказівок, правил та інших інструкцій, що апелюють безпосередньо до цих операцій і прямо впливають на їх перебіг” [39, 258]. Тобто керівництво діяльністю учнів має безпосередній характер і проявляється у цілеспрямованому формуванні різних рухових дій.
У дослідженні Н.С. Коваль встановлено, що організація й контроль за виконанням учнями самостійної роботи здійснюється прямим способом у чотири етапи [34]. На першому етапі учням пояснюють значення прийому, що формується, і з’ясовують, з яких послідовних дій він складається. На другому етапі учні відтворюють той чи інший прийом, а на третьому його структура закріплюється в процесі виконання подібних пізнавальних завдань. На четвертому етапі учні самостійно використо-вують засвоєні прийоми міркувань у певній послідовності в нових навчальних ситуаціях.
Пряме керівництво руховою діяльністю учнів початкових класів у процесі навчання передбачає створення в їхній свідомості певного алгоритму дій. Як зазначають Е. Страчар, О.Я. Савченко, М.Г. Казанський і Т.С.Назарова, алгоритм — це вказівка, що визначає обов’язкове коло елементарних операцій або їх системи, які необхідно виконати у певній послідовності, щоб розв’язати поставлене завдання. „Алгоритмічні приписи визначають найдоцільнішу послідовність розумових та практичних дій і цим самим привчають дитину діяти і міркувати правильно й економно” [32, 152]. Розчленування способу дії на послідовні операції допомагає учням самостійно виконувати завдання.
Сутність опосередкованого шляху керівництва руховою діяльністю учнів полягає в тому, що „дітям пропонують різні завдання в такій по-слідовності, яка б забезпечувала відпрацювання кожної конкретної операції — складової того чи іншого прийому діяльності” [46]. Звідси випливає, що непрямий спосіб керівництва діяльністю школярів здійсню-ється через методи та зміст навчання і спонукає учнів до самостійного виявлення функцій і структури рухових дій у загальному змісті фізичної діяльності. Керівництво фізичною діяльністю при цьому здійснюється за допомогою спеціальних завдань. Вони поступово ускладнюються, але водночас виконання попереднього полегшує роботу на наступним завданням.
Фізичний розвиток дитини, стан її здоров'я, рухова підготовленість залежать від тих умов, у яких вона живе, та запропонованого загального режиму, невід'ємною частиною якого є руховий режим. До його змісту входить комплекс організаційних форм фізичної культури (заняття, ранкова гімнастика, фізкультхвилинки), який використовується в педаго-гічному процесі початкової школи, та самостійна рухова діяльність дітей.
Дитині властива потреба у рухах. У ранньому віці вона відбувається у зв'язку з предметною діяльністю, а пізніше реалізується в різноманітних іграх, виконанні фізичних вправ та посильній праці.
Самостійна рухова активність займає у дітей незначну кількість часу від загальної їх діяльності протягом перебування у початковій школі. Проте вона менш за все стомлює дітей з усіх форм рухової діяльності. Як відмічають К.Д.Губерт та М.Г.Рисс, „жодна з усіх форм рухової активності (організовані ігри, зарядка, гімнастика) і навіть всі вони разом не покривають цю потребу так повно, як самостійна діяльність, за умови, звичайно, відповідних обставин” [53, 47].
На підвищення рухової активності дітей у самостійних іграх та вправах сприяє правильне розміщення обладнання, іграшок та посібників, новизна ігрового матеріалу, достатня площа для ігор. Бажано, щоб у дітей був доступ до гімнастичної стінки (кілька прольотів), драбинки, гімнастичної лави, кубів, м'ячів, обручів, різних іграшок, які стимулюють різноманітну рухову діяльність дітей. Вони розміщуються з таким розрахунком, щоб сприяти виникненню рухової творчості учнів, закріплення в них набутих вмінь та навичок.
Керівництво самостійною руховою діяльністю передбачає постійне спостереження вчителя за дітьми і своєчасне переключення їх на інший вид діяльності. Необхідно спонукати дітей робити самим все те, що їм під силу, привчати їх до правильного виконання рухів у побутовій діяльності, під час ігор та на прогулянці. Враховуючи швидку стомлюваність учнів на уроках від одноманітних рухів та поз, їх невміння доцільно регулювати свою діяльність, необхідно слідкувати за зміною рухів у чергуванні з короткочасним відпочинком [74, 23].
Починаючи з першого класу, викликати рухову активність у дітей допомагає створення сприятливих оточуючих умов. Якщо на майданчику є цікаві рухові іграшки, дрібний фізкультурний інвентар (м'ячі, обручі, скакалки та ін.,) та встановлені відповідні прилади, все це стимулює активність дітей і викликає бажання застосувати ці посібники в іграх та фізичних вправах. У спеціальній кімнаті (за можливістю) обладнують фізкультурний куточок, у якому встановлюють дитячі тренажери, драбинку, канат або шест. Вони дають можливість закріплювати вміння та навички у лазінні, рівновазі, розвивати фізичні якості (спритність, силу, витривалість, гнучкість та ін.) [70, 186].
Підвищення рухової активності дітей досягається перш за все заохоченням їх до індивідуальних ігор з м'ячами, іграшками, а також підвищення рухливості дітей у сюжетно-рольових іграх. Однак саме суттєве значення для створення повноцінного рухового режиму мають рухливі ігри, що організуються вчителем, та різноманітні самостійні ігри, а також вправи та ігри спортивного характеру, які виконуються дітьми під час прогулянок і в процесі позакласної і позашкільної роботи.
Успішна організація самостійної рухової діяльності дітей залежить від їх фізичної підготовленості та наявного рухового досвіду. Тому, під час прогулянок її доцільно спрямовувати на удосконалення рухів та повторення ігор, які вже знайомі дітям. Підвищенню рухової активності під час ігор сприяє і спілкування дітей. Ігри, у яких вони беруть участь всім класом, більш тривалі та рухливі, ніж індивідуальні ігри.
Основні умови підвищення рухової активності дітей в іграх (за думкою В.М.Смолевського) наступні:
1)  правильний підбір ігрового матеріалу, зручне їх розміщення для ігор, новизна ігрового матеріалу;
2)  своєчасна допомога дитині у виборі обладнання, сюжету та змісту гри, особливо при переході від одного режимного моменту до іншого;
3)  збагачення рухових павичок дітей у процесі гри з різними іграшками та предметами;
4)  організація активного спілкування дітей в іграх [67, 5].
Позакласна і позашкільна робота — найбільш сприятливий час для проведення різноманітних фізичних вправ та рухливих ігор. Засоби фізичного виховання підбираються з врахуванням періоду року та погодних умов; раціональної використання обладнання та фізкультурного інвентарю на майданчику активізації самостійності дітей, створення у них позитивних емоцій, стимулювання індивідуальних можливостей кожної дитини [15, 62].
Протягом дня доцільно проводити 4-5 рухливих ігор, на початку осені та наприкінці весни — 5-6. Одна з них планується на майданчику вранці під час ранкового огляду дітей. В основному, це гра середньої рухливості, яка була раніше розучена з дітьми. У цей час також можна запропонувати окремим дітям повправлятися з м'ячем, пострибати зі скакалкою. Слід заохочувати тих дітей, що проявляють самостійність, за власною ініціативою повторити вправи, які їм до вподоби. Загальна тривалість виконання вправ та участі в іграх під час прийому для дітей різного віку – від 15 до 20 хвилин.
Кожний тиждень з дітьми розучують одну рухливу гру, яка повторюється протягом місяця чотири-шість разів у залежності від складності її змісту. Крім того, кожний місяць проводиться по 8-10 рухливих ігор, які були розучені раніше. Зі старшими дітьми слід частіше проводити ігри спортивного характеру та естафети. Крім рухливих ігор, необхідно широко застосовувати різноманітні вправи в основних рухах: біг у різному темпі, стрибки, метання предметів у ціль та па дальність, лазіння по гімнастичній стінці, вправи з рівноваги та ін.
При розподілі ігор та фізичних вправ протягом дня слід враховувати співвідношення програмного матеріалу, який планується на занятті з фізичної культури (як в залі, так і на майданчику), з щоденними вправами та іграми, які виконуються дітьми під час ранкової та вечірньої прогулянок. Застосовуючи ці засоби, враховують період року та погодні умови. У теплий період (травень та вересень) реальні для виконання практично всі основні рухи, а також ігри де переважає біг та метання, ігри-естафети [22].
Восени та ранньою весною вводять різноманітні вправи з рівноваги, з м'ячами, обручами, скакалками. Їх можна організовувати у непогожу погоду і вдома – на веранді або під навісом. Взимку планують ходьбу по колоді, снігових валах, метання в ціль та ін., катання на санчатах, лижах та ковзанах. У будь-яку пору року під час прогулянок широко застосовуються рухливі ігри.
Якщо дозволяють погодні умови, з метою закріплення та удосконалення навичок в основних рухах, розвитку спритності та швидкості, починаючи з середньою групою, дітям пропонують виконання вправ у певній послідовності використовуючи полосу «перешкод» (колода, дуги, обруч для пролізання, ходьба по закопаним у землю автомобільними покришками та ін.). Оскільки вказані вправи вже вивчалися з дітьми під час занять, то виконання їх на полосі перешкод не викликає особливих ускладнень у дітей [33].
Значне місце на прогулянці відводиться вправам спортивного характеру, які планують у залежності від періоду року (взимку — катання на санчатах, ковзання на льодових доріжках; ходьба на лижах; весною та влітку – катання на велосипеді або самокаті, роликових ковзанах). Регу-лярно впроваджуючи їх під час позакласної і позашкільної роботи, можна істотно активізувати рухову діяльність дітей, особливо в несприятливих погодних умовах (низька температура, сніг).
Поряд із вправами спортивного характеру дітям пропонують ігри з елементами спорту: баскетбол, футбол, городки, бадмінтон, настільний теніс, хокей з м'ячем (у теплий період року) та хокей з шайбою без ковзанів (взимку). Навчання вправ спортивного характеру та елементів більшості спортивних ігор проводиться під час занять з фізичної культури, а закріплюються вони в процесі прогулянок [29].
Важливим моментом у розподілі ігор та вправ під час прогулянок є чергування фізичного навантаження з відпочинком, більш інтенсивні фізичні вправи з менш рухливими. Наприклад, якщо діти вправлялися у метанні торбинок з піском у ціль або прокочували м'яч одне одному, їм після цієї вправи пропонують гру з бігом „У ведмедя у бору” або „Знайди собі пару”. Епізодично допускається застосування одного й того ж руху під час вправлення на якому-небудь приладі та в рухливій грі. Інші діти виконують кидки великого м'яча у баскетбольний кошик, а потім вчитель розподіляє їх на 3-4 команди і пропонує позмагатися у грі „Закинь м'яч у кошик” [51, 43].
При проведенні ігор та вправ слід застосовувати різні способи організації дітей. Так, рухливі ігри вчитель проводить зі всією групою. Кожна гра повторюється 3-5 разів. У вправах спортивного характеру беруть участь також всі діти. У деяких іграх (городки, настільний теніс, серсо) та вправах (катання на велосипеді, стрибки зі скакалкою та ін.) беруть участь декілька дітей, які мають бажання повправлятися у них.
Намагаючись збагатити позакласну і позашкільну роботу рухливими іграми та фізичними вправами, треба пам'ятати, що рухову активність дітей наприкінці її слід знижувати. Тому незалежно від змісту роботи, за 10-15 хв. до закінчення рухливість дітей обмежується. Цим забезпечується спокійний перехід їх спокійної діяльності.
Необхідно доцільно розподіляти рухову активність дітей протягом перебування їх у школі. Особливої уваги потребує група продовженого дня, коли часто проводяться малорухливі та спокійні види діяльності. Тоді слід застосувати більш динамічні засоби фізичної культури (основні рухи, вправи спортивного характеру, ігри, естафети) [43, 159].
В керівництві рухової діяльності дітей під час позакласної і поза-шкільної роботи (за рекомендацією М.О.Рупової) можна виділити два етапи. Спочатку вчитель виясняє у дитини інтереси до ігор та вправ, взаємо-відношення з однолітками, виявляє її рухову підготовленість. Для розвитку самостійної діяльності дітей створюються необхідні умови: своєчасна допомога кожній дитині у виборі гри та вправ, фізкультурних посібників. На цьому етапі застосовуються такі методи та прийоми: спільне виконання вправ дитини зі своїми однолітками, пояснення та показ більш складних елементів рухів, заохочення. Основним напрямком у керівництві руховою активністю дітей у процесі самостійної діяльності є збагачення їх різноманітними рухами.
На другому етапі здійснюється більш інтенсивний вплив вчителя на рухову активність дітей. Малорухливі діти залучаються до діяльності, яка сприяє в них розвитку інтересу до ігор та фізичних вправ. Дуже рухливих та збудливих дітей спрямовують на вправи, які вимагають від них точності рухів (метання в ціль, вправи у рівновазі), вони стимулюють їх від занадто рухливості і сприяють формуванню уваги та стриманості. Індивідуальний підхід до дітей різного віку повинен застосовуватися з врахуванням інтересу дитини до ігор та різних видів фізичних вправ [65, 44].
Вчителю потрібно добре знати стан здоров'я, фізичний розвиток, рухову підготовленість, особливості поведінки та інші показники індивіду-ального розвитку дитини. У процесі самостійної рухової діяльності діти, в основному, самі регулюють фізичне навантаження, змінюючи більш інтенсивні рухи менш інтенсивними і при необхідності роблять паузи. Однак слід спостерігати за станом самопочуття дітей, здійснюючи індивідуальне керівництво їх діяльністю.
Індивідуальна робота повинна також спрямовуватися на активізацію малорухливих дітей, покращення фізичної та рухової підготовленості більш слабких учнів. Враховуючи індивідуальні особливості дітей, вчитель одним з них надає допомогу у виконанні вправ, а іншим нагадує, як їх робити, підбадьорює та оцінює рухові дії. Деяким дітям пропонує відпочити, попереджуючи їх втому та занадто велике перегрівання від рухової діяльності [61].
Особливого підходу потребують діти, рухова активність яких обмежується після перенесених хвороб. Слід порадитися з лікарем, які вправи їм можна виконувати і яких іграх брати активну участь. Поступово цим дітям пропонують більш інтенсивні рухи та динамічні ігри.
Треба слідкувати, щоб діти частіше вправлялися у тих способах виконання рухів, якими вони володіють гірше. Підтримувати бажання дитини допомагати своїм одноліткам оволодіти важкою для них вправою. Наприклад, стрибки зі скакалкою, кидки баскетбольного м'яча в кошик.
Таким чином, самостійна рухова діяльність має виняткове значення для формування у дитини звички та потреби у систематичному виконанні фізичних вправ і впливає на всебічний її розвиток. Поряд з закріпленням та удосконаленням різних рухових дій у дітей формується почуття колекти-візму, виховується товариськість, доброзичливість до своїх товаришів, впевненість у своїх силах.
2.3 Підсумки результатів дослідження
З метою перевірки наведених теоретичних положень ми провели експериментальне дослідження особливостей самостійної фізичної діяль-ності молодших школярів у позашкільній і позакласній роботі з фізичного виховання. Практичному проведенню експерименту передував теоретич-ний етап (2007/08 н. р.), у процесі якого була визначена сфера дослід-ження, наукова проблема, вивчалась педагогічна і навчально-методична література з даного питання, досвід роботи вчителів початкових класів з проблем використання різновидів самостійних робіт з фізичного виховання у 3-х класах, формулювалася гіпотеза і завдання дослідження.
Практичний етап (2008/09 н. р.) був пов’язаний із розробкою шляхів реалізації гіпотези і розв’язанням завдань експерименту, проведенням формуючого експерименту у 3 класі з метою перевірки гіпотези, продовженням та узагальненням вивчення стану досліджуваної проблеми в науковій літературі та педагогічній практиці. На кінцевому етапі проводився аналіз та узагальнення експериментальних даних, оформлялася дипломна робота та з’ясовувалися подальші перспективи формування самостійної фізичної діяльності молодших школярів у позашкільній і позакласній роботі з фізичного виховання.
Експериментальне дослідження проводилось у три етапи.
На констатуючому етапі проводилось анкетування вчителів, опитування учнів, вимірювання рівнів сформованості мотивів і навичок самостійних занять фізичними вправами у молодших школярів та їх порівняння в контрольному та експериментальному класах, формулю-валися завдання для реалізації поставленої мети.
Під час формуючого етапу експерименту визначались способи керівництва самостійною фізичною діяльністю учнів у процесі позакласної і позашкільної роботи з фізичного виховання, проводилось експеримен-тальне дослідження на базі..................................... ЗОШ №1 І-ІІІ ступенів....... району.................. області.
На підсумковому етапі узагальнювалися результати експерименталь-ного дослідження, проводилося опитування учнів, здійснювався кількісний та якісний аналіз результатів дослідження, формулювалися висновки.
Формуючим експериментом було охоплено 22 учні 3-го класу. Одержані результати порівнювалися із аналогічними показниками 26 учнів контрольного класу, які працювали за традиційною методикою фізичного виховання.
Розробка експериментальної методики ґрунтувалась на основних положеннях програми з фізичної культури, де зазначається, що головною метою в роботі вчителя фізичної культури в початкових класах є виховання бажання займатися фізичними вправами та навчання дітей самостійно виконувати найпростіші рухові дії та ігрові вправи.
У початкових класах здійснюється інтенсивний розвиток фізичних якостей, необхідних для зміцнення здоров’я та формування систем організму дітей. В державній програмі з фізичного виховання зазначено, що головними аспектами організаційно-методичного ходу сучасного заняття з фізкультури є „здійснення міжпредметних зв’язків, використання системи домашніх завдань на основі найбільш раціональних методів організації навчання школярів”. З врахуванням цих аспектів ми розробили систему самостійних занять, яка включає комплекси фізичних вправ з оздоровчою спрямованістю.
В основу формування експериментальної методики нами були покладені й інші педагогічні положення, а саме:
1. Комплексний підхід до розвитку фізичних якостей.
Наші дослідження фізичної підготовленості дітей молодшого шкільного віку показали, що багато учнів мають недостатньо розвинені головні рухові якості: силу, гнучкість, швидкість. Тому систематичний розвиток фізичних якостей з чітким дозуванням навантажень є обов’яз-ковою умовою експериментальної методики.
2. Раціональна побудова комплексів вправ, яка дозволяє всебічно впливати на організм дитини.
Вправи підібрані з урахуванням вікових особливостей організму дітей молодшого шкільного віку. До кожного комплексу включені вправи, що потребують роботи різних груп м’язів і спрямовані на розвиток різних фізичних якостей.
3. Використання ігрового методу для підвищення мотивації дитини до занять фізичними вправами.
У молодшому шкільному віці необхідно розкрити творчі здібності дитини, надати їй допомогу в пробудженні інтересу для самоосвіти, в набутті стійкої потреби в творчому мисленні.
Для цього система комплексів фізичних вправ з оздоровчою спрямованістю представлена у вигляді казкових подорожей. Сюжети пригод представлені у віршах. Після кожного вірша запропонована вправа, яку треба виконувати. Вправи імітують дію у пригоді.
4. Використання системи самоконтролю при визначенні приросту показників фізичних якостей.
Після кожного комплексу вправ представлена таблиця з тестами, які пропонується виконати дитині. Проти кожного тесту досліджений відмічає свої показники після першого, другого та третього тижня тренування. Це надає можливість дитині спостерігати зміни своїх результатів тестування фізичних якостей протягом всього циклу самостійних занять фізичними вправами.
5. Тісний зв’язок програми самостійних занять з програмним матеріалом з фізичного виховання. Система комплексів відповідає вправам, які пропонуються державною програмою з фізичного виховання за розділами: легка атлетика, спортивні ігри, гімнастика та домашні завдання.
Процес виконання фізичних вправ передбачав дотримання таких педагогічних принципів:
- принцип свідомості і активності. Ми забезпечували свідому та активну рухову діяльність дітей в домашніх умовах через створення у них чіткої уяви про вплив систематичного виконання фізичних вправ на їх організм.
- принцип наочності. При складанні системи самостійних занять фізичними вправами враховувалась схильність дітей молодшого шкільного віку до предметного, образного мислення. Для цього кожна вправа мала 2 ілюстрації: перша – дія за сюжетом, друга – як треба виконувати вправу, що імітує дію.
- принцип доступності реалізовувався з урахування вікових особливостей стану здоров’я дитини та її рухової підготовленості. Це надавало процесу розвитку рухових якостей оздоровчого ефекту.
- принцип оздоровчої спрямованості реалізовувався шляхом вклю-чення до занять вправ, що спрямовані на профілактику плоскостопості, формування правильної постави а також вправ дихального характеру.
Методичні правила навчання „від відомого до невідомого”, „від простого до складного”, „від легкого до важкого” були покладені в основу методики самостійних занять. Система комплексів вправ розподілялася на три ступені складності: найпростіша, середньої складності, найскладніша. Кожна ступінь вміщувала три комплекси вправ.
- індивідуальний підхід у створенні методики самостійних занять фізичними вправами з оздоровчою спрямованістю дітей молодшого шкільного віку виражався у диференціюванні тренувальних завдань, норм фізичних навантажень. Головним критерієм оцінки ефективності самостій- них занять фізичними вправами був не рівень показників фізичних якостей, а рівень приросту цих показників у кожної дитини.
- принцип систематичності передбачав щоденне виконання фізичних вправ, поступове збільшення обсягу та інтенсивності навантаження і поступовий перехід від однієї ступені до іншої.
- принцип міцності. Одним із основних завдань навчально-виховного процесу ми вважаємо отримання дітьми міцних знань, умінь і навичок, які можуть бути застосовані ними на практиці. Вирішальне значення у здійсненні принципу міцності ми надавали систематичному повторенню раніше вивчених вправ. Тому в нашій методиці на кожній ступені підвищувалась складність рухових завдань, планувалась оптимальна кількість повторення рухів.
При складанні системи самостійних занять фізичними вправами оздоровчої спрямованості дітей молодшого шкільного віку необхідно дотримуватися таких правил:
- вправи повинні виконуватись лише в заданій послідовності;
- до одного комплексу включати не більше десяти вправ;
- поступово підвищувати дозування та складність вправ;
- мобілізувати увагу та забезпечити оптимальний емоційний стан учнів шляхом змін сюжетів і вправ кожні три тижні;
- підвищувати інтерес учнів до виконання вправ, створюючи умови самоконтролю, тобто можливість самостійно стежити за підвищенням показників фізичних якостей.
Опитування допомогло виявити кількість учнів, які самостійно займаються фізичною культурою, що дало можливість з‘ясувати реальний стан залученості молодших школярів до самостійних занять фізичними вправами (див. таблицю 1). Загалом було опитано 98 учнів 1-4 класів.
З метою виявлення мотивів відмови учнів початкових класів від самостійних занять фізичними вправами проводилося додаткове опиту-вання. Опитування допомогло виявити основні причини відмови самостійно займатися фізичними вправами (див. таблицю 2).
Таблиця 1
Дані про самостійні заняття учнями молодших класів фізичними вправами (%)
Таблиця 2
Мотиви відмови учнів від самостійних занять фізичними вправами (%)
Вирішальним для учнів початкових класів в плані формування позитивної мотивації до самостійних занять фізичними вправами є зміст і якість проведення уроків фізичної культури в школі.
В результаті впровадження в систему позакласної і позашкільної роботи фізкультурно-оздоровчих форм занять різних видів ступінь само-стійності учнів в цілому постійно зростав. Результати представлені на рисунку. Як видно із діаграми, краще сформована самостійність в учнів експериментального класу, ніж контрольного. Високий рівень самостій-ності в експериментальному класі демонструють 23% учнів, що на 14% більше, ніж у контрольному. Кількість учнів, в яких спостерігається достатній рівень самостійності, в експериментальному класі становить 59%, а у контрольному – 45%. У контрольному класі в 39% учнів спостерігається середній рівень самостійності і у 5% – початковий. В експериментальному відповідно виявлено середній рівень самостійності у 18% учнів, а початковий не виявлено в жодного школяра.