Руслан Кірєєв
1. Пізня проза
Пушкін, як відомо, любив осінь, і його проза несе на собі відбиток цієї любові. Звичайно, і вірші теж, але проза особливо. Сухувата і спокійна, прозора, нагадує ту недовгу пору, коли дерева не все ще облетіли, а серед опалого листя можна виявити, якщо придивитися, зворушливий у своїй непотрібності і безпорадності квітка.
Я таку прозу називаю пізньої. Зазвичай пише людина приходить до неї на схилі років, коли в його розпорядженні залишається зовсім небагато часу і шкода витрачати його на дрібниці.
Як правило, пізня проза - це не белетристика. Це нехитре й зовні нехитре розповідь про те, що сам бачив і сам пережив. Читаючи Пушкіна, важко позбутися враження, що він не вигадує, а згадує. Згадує, що було давним-давно, але бачиться - йому, принаймні - по-старечому ясно, з графічною чіткістю.
Пізню прозу не можна імітувати. Вона невигадлива, але вона завжди індивідуальна, як індивідуальний дух, який зумів звільнити себе від марноти.
Не кожному навіть дуже великому письменнику вдавалося це. Руссо, наприклад, не зумів. Його "Сповідь", яка за всіма зовнішніми параметрами повинна начебто служити еталоном пізньої прози, нею тим не менш не є. Занадто замутнена вона роздратуванням, особливо в заключних розділах. Занадто широка рахунок образ, який виставляє долю і людям пам'ятливим автор. У такому стані - стані війни - ясної і тихою книги не напишеш. Так само як не напишеш її, впиваючись витонченістю свого ока. Прустовская епопея, нанизав на автобіографічний шампур дивовижно соковиті шматки втраченого часу, - це все-таки феномен скоріше естетичний, ніж духовний. Так само як і останні книги нашого Катаєва.
Саме по собі це не недолік і не гідність. Це якість. Можна цінувати його, можна захоплюватися, а можна, захоплюючись, втомлюватися від буйства фарб, від великої кількості відтінків і тонів. Як і кожен бенкет, цей бенкет здатний закрутити голову, але здатний і стомити, в той час як пізня проза ніколи не розкошує. Лише за необхідне задовольняється вона. Мінімум фантазії. Мінімум фабули. Їй, пізньої прозі, з якою людина взагалі-то йде з життя, нудно упаковувати себе в прокрустове ложе сюжетне. Нудно рядитися в маски вигаданих героїв. Більше того, їй нудне мета, тобто нудно писати заради того-то й того-то. Абстрактні ідеї не займають її. Це проза сугубої конкретики, очищеної часом від необов'язкових дрібниць і випадкових подробиць.
Для мене зразком такої прози є останній, прощальний, по суті справи, розповідь Юрія Казакова "У сні ти гірко плакав". А ще - розповіді Германа Гессе, теж останні. Вони переведені у нас. Строго кажучи, це навіть не розповіді. Один, наприклад, називається "Спогад про Ганса", інший - "Баденський замітки". Втім, і ці позначення: спогади, нотатки - теж умовні і теж вузькі. Але якщо не розповіді, якщо не замітки і не спогади, то що ж тоді? Та просто проза, яка повернулася після довгих поневірянь по белетристичним стежках на круги своя, але проза саме пізня, одухотворена досвідом прожитого життя. А на круги своя - тому що починалася-то оповідна література зовсім не з роману. Вона починалася з літопису, листи, житія. Фантазія якщо і присутній у них, то не як художня умовність, а як потаємна реальність, в яку автор вірить настільки само гаряче, як і в реальність, оці доступну. Не випадково ця споконвічна словесність надовго переживає - в кращих своїх зразках - твори белетристичні. Хто читає зараз античний роман? Хто дивиться античну драму? Вони представляють інтерес суто музейний, і в цій якості їх, звичайно, і читають, і дивляться, в той час як прийшли з давнини твори історичні, біографічні, філософські і особливо мемуарні хвилюють так, ніби написані ось тільки що. Власне, не що інше, як мемуари мають честь бути прабатьками пізньої прози, але тільки прабатьками, далекими предками, оскільки ні інформаційна насиченість, ні достовірність, ні навіть жвавість викладу - якості, настільки оцінені в мемуаристиці, - не є для жанру, риси якого я намагаюся накидати тут, якостями визначальними.
Що ж є? Я думаю, здатність автора відчути самодостатність і самоцінність світу, що не потребує якої б то не було санкції. Вищого чи розуму ... Філософською чи доктрини ... Бог якщо і присутній у ньому, то не як свого роду головний адміністратор, а на рівних з усім іншим: деревом, мурахою, людиною ... У Пушкіна це свідомість равновеликости всього сущого прокинулося рано. До інших воно приходить на вильоті років (час пізньої прози). Треті вмирають, так і не пізнавши його.
2.Нечаянние шедеври
Коли на початку сорокових років XIX століття випускник Пажеського корпусу Олександр Дружинін накидав на випадкових листках перший щоденникові записи, то чи могло йому прийти в голову, що через півтора століття вони будуть видані багатотисячним тиражем? Ні, звичайно. Записи для друку жодним чином не призначалися; це був щоденник для себе, щоденник-співрозмовник, щоденник-духівник, який замінив юнакові духівника в рясі. "Незважаючи на всі зусилля мої і велику потребу віри у що-небудь, я можу сказати про себе у великому сенсі, що я не вірю ні в Бога, ні в чорта".
Чи не це гостре незадоволення собою і спонукає людину настільки пильно і нещадно вдивлятися в себе? Чи ж не йому, врешті-решт, ми зобов'язані існуванням таких унікальних документів, як щоденники Толстого і Стендаля, Дружиніна і Жюля Ренара?
Я розумію, що комусь цей перечіслітельний ряд може здатися і довільним, і епатуючі. Чи жарт: ставити на одну дошку з Левом Толстим автора канула в небуття "Полінькі Сакс", а Стендаля прирівнювати до автора "Рижика"! Але в тому-то й річ, що, крім "Рижика" і "Полінькі Сакс", повістей всього-на-всього добротних, автори їх залишили після себе щось, чого самі вони особливого значення не надавали, але що виявилося самим живим, самим трепетним, самим, в кінцевому рахунку, цінним в їх літературній спадщині. Ці несподівані шедеври - щоденники. І тут маловідомі загалом літератори не тільки не поступаються Толстому і Стендалю, але де в чому, може бути, і перевершують їх. У чому? Не в віртуозності психологічного аналізу, ні, звичайно, не в суворості до себе, не в інтенсивності морального почуття, самоорганізованого на наших очах. (Саме процес самоорганізації і є, на мій погляд, найцікавіше в подібного роду затишних писаннях.) Вони перевершують класиків у трагізмі початкової ситуації. Коли 24-річний Лев Толстой заспокоює себе тим, що "є повісті гірше", ніж його "Дитинство", і додає з надією, що він, мовляв, ще не переконаний у повній відсутності у нього таланту, то ми лише посміхаємося, читаючи це . Тут великий художник виявився неважливим пророком, як неважливим пророком виявився і Стендаль, спокійнісінько вивів на одній з перших сторінок автобіографії: "По правді сказати, я найменше впевнений у тому, що маю хоч яким-небудь талантом, щоб змусити читати мене". Але коли подібне пише літератор, сумну правоту якого історія, на жаль, підтвердило, то це вже не миле оману, а драма, яку треба мати мужність і гідність пережити. І в цьому плані ми, прості смертні, куди ближче до Ренару і Дружинину, ніж до Толстого або Стендалю. Але загалом, всі ці люди одного душевного складу. Люди, які не дозволяють собі й кроку ступити без того, щоб відразу не піддати його упередженому аналізу. Практично всі їхні твори, у всякому разі головні з них, не кажучи вже про щоденники, крутяться навколо власної персони, що віддає перевагу сховатися, якщо це річ белетристична, за маску вигаданого героя. Лише одна вона серйозно хвилює їх, що і демонструють щоденники з приголомшливою наочністю. Все інше - інший вже світ, з яким вони так чи інакше входять у контакт. Саме нескінченна різноманітність цих контактів, живих і напружених, часто драматичних, і становить, поряд з особистістю автора, предмет скрупульозних досліджень. Але контакт, навіть найближчий, - це все-таки форма взаємодії, форма співіснування спочатку суверенних систем, в той час як гармонія, справжня гармонія, передбачає початкове єдність.
Ні вольовим, ні аналітичним зусиллям його не знайти. Тим не менше людина намагається знову і знову. "Все життя - невдала спроба індивіда знайти форму: постійно перескакуєш з однієї в іншу, і кожна тобі те вузька, то широка". Це - Фрідріх Геббель, напівзабутий німецький класик, написав, до речі, трагедію з російської історії ("Димитрій"). Я кажу - напівзабутий, але від остаточного забуття, переконаний я, Геббель рятує його "ненавмисний шедевр", книга безперечно геніальна. Хоча сам автор ніяких особливих переваг в записах своїх не вбачав. Щоденник, мовляв, відзначає шлях, всього-на-всього. Так, але який шлях! У Льва Толстого, наприклад, або у того ж Дружиніна - це не просто шлях, це, по суті справи, хроніка бойових дій. Проти кого? Та проти самого себе.
Ні Пушкін, ні Чехов такий винищувальної війни не вели. Тим-то, здається мені, не вели і щоденників. Таких щоденників. Чехов задовольнявся записниками, а деякі розрізнені пушкінські сторінки, що друкуються як щоденники, це - і за формою, і за змістом - теж записні книжки. Марно шукати тут сліди якої б то не було рефлексії. Раз, правда, звертаючись до Чаадаєву, Пушкін називає свою душу холодної ("... одного тебе може любити холодна душа моя "), але це скоріше риторична фігура, ніж самооцінка. Не власна душа цікавить автора - холодна вона, гаряча, - а людина, дружба з яким "замінила щастя". Про що, втім, також сказано без жодного надриву, побіжно ...
3.Після свята
Ачто, якщо усмішка Джоконди, про яку сперечаються ось вже півтисячоліття, це все-таки усмішка не персонажа, а автора? Що, якщо це сам Леонардо сміється, дивлячись на нас, таких натужно-манірних і розважливих? Генії - вони ж не схильні сприймати його занадто вже серйозно. Ні себе, ні своїх творінь, у яких завжди є щось від гри, від містифікації, від молодої сили.
Мабуть, краще і раніше за всіх зрозумів це Пушкін. "Ти, Моцарт, не гідний сам себе". І все-таки не Пушкін, а Гоголь передбачив - власною долею! - Шлях, яким пішла російська література. Гоголь. Нестримно-веселий, святковий спочатку, до кінця життя він робиться важким і резонерству.
Хіба не те саме саме, якщо вдуматися, сталося і з вітчизняною словесністю? При Пушкіна це був легкий і ладний корабель, він стрімко біг по хвилях, ледь торкаючись їх, на палубі музика звучала (Моцарта), а вгорі тріпотіли під сонячними променями різнокольорові прапорці. "Пливе. Куди ж нам плисти? .. "Питання, по суті справи, риторичне, відповіді немає і навіть як би не передбачається, тобто порт призначення не визначений. Та й до чого він, порт призначення, коли трюми не обтяжені корисним вантажем?
Але ось здригнулося судно і сповільнило біг, як би роздумуючи, куди ж далі спрямувати хід. До якої мети? Новий капітан влаштовується на містку, кутаючись у шинелю. На відміну від попередника свого, він не тільки ставить питання, він на них відповідає. Відповідає! Це означає, що погляду, який ще недавно летів у нескінченність, поставлений далеко чи близько, але межа. Це означає, що з'явився-таки порт призначення ...
Але прапорці не зірвано ще. Ще на палубі танцюють подекуди, і грудний, безтурботний сміх не заглушений сміхом уражатись.
Вам здається, ви чуєте цей уязвляют сміх у "Ревізорі"? У "Мертвих душах" чуєте? О ні, це сміх поки що радісний, вільний, сміх творця, а не руйнівника, - не дарма ж на очах його нехай невидимі світу, але сльози. (У Салтикова-Щедріна їх вже не буде.) Хто сказав, що Гоголь сатирик? Хто сказав, що він зневажає Хлестакова і Плюшкіна? Та він милується ними, як мати милується своїми дітьми, посміхаючись і недовірливо чіпаючи їх пальцем. Які кумедні! Які живі! Ось тільки посмішка ця вже гірка. Вже Бог, що створив потіхи заради забавні двоногі істоти, вдивляється в них з тривогою і сумнівом. А час іде, і корабель знову здригається і важко осідає. Точно велетень ввалився в нього. Увалився і, взявши в руки штурвал, задав курс.
Не раз і назавжди, немає, курс змінювався, але сама необхідність його, необхідність мети, не оскаржувалася після Толстого - так, щоб на рівних - ніким. Хіба що Чеховим ... Мистецтво перестало бути святом, не радості, а користі заздрий воно. Ті, хто раніше іменувалися служителями муз, перетворилися просто в служителів. Важливі і дисципліновані, вони не насолоджуються, як насолоджувався Моцарт, пишучи свої "дрібниці", вони виконують борг, і від того боронь Боже поозорнічать або посміхнутися ненароком.