Проспер Меріме-один з чудових французьких критичних реалістів 19 століття, блискучий драматург і майстер художньої прози. На відміну від Стендаля і Бальзака Меріме не ставав володарем дум цілих поколінь; вплив, зроблений їм на духовне життя Франції, було менш широким і могутнім. Однак естетичне значення його творчості величезне. Створені ним твори неувядаемость: настільки глибоко втілена в них життєва правда, настільки досконала їхня форма.
Майбутній письменник народився в 1803году в Парижі в заможній родині. Закінчивши ліцей він вступив на юридичний факультет Паризького університету. Проте юриспруденція зовсім не займала його.
Коло інтересів і естетичні погляди молодого Меріме визначилися рано, склавшись вже в колі родини: батько його був художником, послідовником Жака Луї Давида, провідного представника мистецтва революційного класицизму; мати теж художниця, жінка різнобічної освіти, навчила сина малюванню, познайомила його з ідеями французьких просвітителів 18-століття. У дитинстві Проспер Меріме із захопленням читає Шекспіра і Байрона в оригіналі, а в шістнадцять років разом зі своїм другом Жан-Жаком Ампером (сином великого фізика) він береться за переклад видатного пам'ятника англійського передромантизму - "Пісня Оссіана" Д. Макферсона.
Знайомство молодого Меріме з літературно-мистецьким середовищем Парижа (у двадцяті роки він став одним з учасників гуртка Етьєна Делекруза, художника, критика мистецтва і теоретика поезії), а в 1822году-зі Стендалем, людиною, що має великий письменницький досвід, сприяло подальшому поглибленню естетичного кредо Меріме, визначила його критичне ставлення до режиму Реставрації, симпатії до лібералів.
Становлення Меріме-письменника відбувалося в часи запеклої боротьби між літературною молоддю, яка прагнула до відновлення французької літератури, і письменників старшого покоління, які віддають перевагу перевірені часом канони класицизму. Меріме, знаходячись у дружніх відносинах з Гюго-головою і придуманим вождем романтичної молоді, а також зі Стендалем, підтримав їх у боротьбі з класицизмом і прийняв у цій боротьбі безпосередню участь.
Проспер Меріме-романіст новелістПисьменник пройшов довгий і складний творчий шлях. Як художник він завоював популярність і визнання раніше Стендаля і Бальзака, у роки, коли романтики тільки піднімалися на штурм твердині класицизму, а література давала перші паростки.
Внутрішній вигляд Меріме, властиво його світовідчуттю протиріччя, особливості його художньої манери неможливо осягнути, не враховуючи своєрідності пережитої ним еволюції. Художній розвиток Меріме виявився найтіснішим чином пов'язаним з ходом суспільного життя країни Його основні віхи в цілому збігаються з переломними, ключовими моментами історії Франції, і перш за все-з революціями 1830 і 1848 років.
Інтерес до самостійного літературної творчості став виявлятися в Меріме ще на початку 20-их років, в студентську пору.
Незабаром після знайомства зі Стендалем і починається самостійна літературна діяльність Меріме.
Вперше, однак, широку популярність Меріме завоював у 1825 році, опублікувавши збірник п'єс "Театр Клари Газуль". Вихід у світ цього твору пов'язаний з зухвалою і викликала чимало розмов містифікацією. Меріме видав свій збірник за твір якоїсь-вигаданої їм-іспанської актриси і громадської діячки Клари Газуль. "Театр Клари Газуль"-надзвичайно самобутнє явище у французькій драматургії двадцятих років 19века. П'єси Меріме, пронизані симпатією до визвольного руху іспанського народу, звучали задерикувато, дихали оптимістичною вірою в неминучість перемоги прогресивного початку.
Сучасників Меріме, що звикли до розлогим міркуванням, вражало в п'єсах письменника стрімкий розвиток дії, безупинне чергування коротких виразних сцен, повне ігнорування правил про три єдностях, несподівані і різкі переходи від сатиричних епізодів до пасажів.
Наступні твір Меріме названий ним "Гюзла" ("Гуслі"), було знову пов'язане з літературною містифікацією. Містифікація Меріме увінчалася блискучим успіхом. Гармати і Міцкевич прийняли створені його уяви твори за творіння слов'янської народної поезії і визнали за можливе деякі з них перекласти на рідну мову (Міцкевич перевів баладу "Морлак у Венеції", а Пушкін включив у свої "Пісні західних слов'ян" переробку одинадцяти поем "Гюзли") .
У 1828году друкарня, що належала тоді Оноре де Бальзака, віддрукувала історичну драму Меріме "Жакерія", присвячену бурхливим подіям далекого 16века.
Завершує перший період літературної діяльності Меріме його історичний роман "Хроніка царювання Карла 4-ого" (1829)-своєрідний підсумок ідейних і художніх шукань письменника в ці роки.
Проспер Меріме на початку свого творчого шляху, як уже зазначалося, примикав до романтичного руху. Вплив романтичної естетики довго продовжувало позначатися в творах письменника: воно відчутно у всьому його творчому доробку. Але поступово літературна діяльність Меріме приймала усе більш чітко виражений реалістичний характер. Наочне втілення цієї тенденції ми знаходимо в "Хроніці царювання Карла 4-ого"
Драма "Жакерія" і роман "Хроніка царювання Карла 4-ого" Меріме-яскраві приклади того жвавого інтересу до історичної проблематики, до вивчення і осмислення національного минулого, який охопив передову суспільну і художню думку Франції в двадцятих і початку тридцятих років дев'ятнадцятого століття. Осмислюючи події далекого минулого, Меріме не підганяв їх під сучасність, а шукав у них ключ до закономірностей його цікавила епохи, а тим самим і до відкриття більш широких історичних узагальнень.
"Хроніка царювання Карла 4-ого" завершує перший етап літературної діяльності Меріме. Істотні зміни в житті і творчості письменника викликає липнева революція.
В роки Реставрації Меріме захоплювався зображенням великих суспільних катаклізмів відтворенням широких соціальних полотен, розробкою історичних сюжетів, його увагу привертали великі, монументальні жанри.
Після творчо виключно плодовитого 1829 художня діяльність Меріме розвивається надалі менш бурхливо. Він тепер не настільки активно бере участь в повсякденній літературного життя, рідше публікує свої твори, подовгу їх виношуючи, копітко обробляючи їхню форму, домагаючись її граничної карбованості і простоти.
Новели Меріме пронизують кілька провідних тем. Вони містять у собі в першу чергу проникливе і різке викриття вдач пануючого суспільства. Ці критичні тенденції, дуже різноманітні за своїми формами, виразно відносяться до 1829-1830 років і що увійшли згодом до збірки "Мозаїка" (1833).
У цілому ряді своїх новел ("Етруська ваза", "Подвійна помилка", "Арсена Гійо") Меріме розкриває бездушність і черствість так званого "світла". Порочне і лицемірне світське суспільство, як показує Меріме, не терпить яскравих індивідуальностей. Воно породжує в Людях, чутливих по натурі, особливу вразливість і хворобливе недовіру до оточуючих.
Через все своє життя Меріме, раціоналіст і спадкоємець просвітницьких традицій, проніс вороже відношення до церкви і релігії. Ці ідейні мотиви знайшли палі відображення і в новелах письменника, в тому числі в "душах чистилища" (1834).
Істотну роль у новелах Меріме грає художнє втілення письменника його позитивного ідеалу. У цілому ряді ранніх новел (такі, наприклад, "Партія в триктрак", "Етруська ваза") Меріме зв'язує пошуки цього ідеалу з образами чесних, найбільш принципових і чистих представників пануючого суспільства. Поступово, однак, погляд Меріме усе більш наполегливо звертається до людей, які стоять за боковим вівтарем цього суспільства, до представників народного середовища. У їхній свідомості Меріме відкриває ті дорогі його серцю щиросердечні якості, які, на його думку вже втрачені буржуазними колами: цілісність характеру і пристрасність натури, безкорисливість і внутрішня незалежність. Тема народу як хоронителя життєвої енергії, нації як носія високих етичних ідеалів відіграє значну роль у творчості Меріме 30-40-х років.
Разом з тим Меріме був далекий від революційно-республіканського руху свого часу, вороже ставився до боротьби робітничого класу. Волновавшую його уяву романтику народного життя Меріме (цей "геній лихоліття", згідно з крилатим висловом А. В. Луначарського) намагався шукати в країнах, ще не поглинених буржуазної цивілізацією-на Корсиці ("маття Фальконе", "Коломба") і в Іспанії ( "Кармен").
Видатне місце в літературній спадщині Меріме (1844год), твір у якому зливаються воєдино основні ідейні мотиви Меріме-новеліста: зображення відразливого егоїзму, що ховається за лицемірною маскою добропорядних представників і представниць буржуазного суспільства.
Спочатку революційні події не викликали особливих побоювань у Меріме, однак поступово настрої письменника змінюються, стають все більш тривожними: він передчуває неминучість подальшого загострення суспільних протиріч і страшиться його, боїться, як би воно не стало фатальним для існуючого порядку.
Саме боязнь нових революційних виступів пролетаріату і спонукує Меріме прийняти державний переворот Луї Бонапарта. Важкий і тривала криза переживав після 1848 року і Меріме-художник. Це не означає, що творча діяльність Меріме в ці роки ослабнула, стала менш активною. Для того, щоб переконатися в помилковості такого припущення, досить ознайомитися з різноманітною листуванням, яку він особливо інтенсивно вів у цей період. Він знайшов інші шляхи втілення своєї творчості-як історик, літературний критик, перекладач.
Меріме вивчив російську мову і став переводити Пушкіна, Гоголя, Лермонтова, І.С Тургенєва. "Російська мова,-із захопленням писав він у статті про Гоголя,-наскільки можу судити, найбагатший з усіх європейських мов; він начебто створений для вираження найтонших відтінків. При його незвичайній стислості і разом з тим ясності, йому досить одного слова для з'єднання багатьох думок, які на інших мовах зажадали б цілої фрази "Меріме перевів на французьку мову з Пушкіна:" Пікову даму "," Постріл "і прозою вірша:" Гусар "," Пророки "," Анчар "," Опричник "; з Гоголя він перевів" Ревізора "і уривки з" Мертвих душ ". З Лермонтова "Мцирі" (разом з І.С Тургенєвим), з І.С Тургенєва розповіді: "Примари", "Петрушка", "Дивна історія" та ін
Меріме написав кілька статей про російську літературу (про Пушкіна, Гоголя, Тургенєва).
Творчість Меріме було високо оцінено російськими письменниками. Його перекладали і про нього писали: Пушкін, Жуковський, Гоголь, Григорович, Аполлон Григор'єв, Гаршин, Тургенєв.
Чим далі йде в минуле 19 століття, ніж невблаганний перевіряє час його художні цінності, тим очевидніше стає, що творчість Меріме витримало цей суворий іспит, залишалося одним з чудових досягнень французького критичного реалізму.