Кириллин В. М.
Єресь жидівство
В останній третині XV - початку XVI століття громадськість Московської Русі пережила таке бурхливе бродіння умів, якого до того часу ніколи не відчувала. Відбитки цієї, пережитої тоді, смути виявляти в наступної російської битійственності всіляко і, між іншим, все ще не до кінця виявлені і не цілком осмислені. Мова йде про так звану новгородсько-московської єресі, а точніше - про досить певному комплексі умонастроїв, які вже сучасниками були оцінені як "жидівство", "жідовствованіе", "єресь жидівство".
Повинно відразу зазначити: зазначені умонастрої, за справедливими спостереженнями багатьох дослідників, у своєму внутрішньому, сутнісному розвитку не досягли доктриальною цілісності та єдності. Однак стосовно до християнства, православ'я, власне російською церковно-релігійних традицій і засадам вони все ж таки опинилися однозначно деструктивними: живлять їх ідеї по суті являли собою повне або часткове неприйняття, заперечення прийнятої на Русі системи духовних цінностей і моделі суспільного і індивідуального релігійної поведінки, конкретно ж - виражалися в деклараціях критики і протесту і відповідних останнім вчинках.
У плані ментальному і в контексті європейського середньовіччя "єресь жидівство" явилась як периферійний і, мабуть, багато разів переломлений рефлекс того потужного духовно-інтелектуального процесу, який приблизно з кінця XIII в. розбурхував Західну Європу. Я маю на увазі велике, звичайно ж, за своєю значимістю і наслідків рух гуманізму, безперечно, залишило світовій культурі величезні багатства, але, на жаль, разом з усім позитивним несшее в собі і негативне. Справді, не слід забувати: оскільки європейський гуманізм зростав як дитя метафізичної боротьби розуму проти духу, науки проти віри, а сенсом і метою цієї боротьби (може бути, тоді - у Середні століття - мало ким усвідомлюваною) була, по суті, емансипація ідеї і буття людини від буття та ідеї Бога, остільки внутрішня логіка даного руху закономірно і неминуче вела до поступового применшення колись домінуючою сфери релігійної думки за рахунок все збільшується сфери секулярної думки, до нестримному твердженням раціоналізму на постаменті всепозволітельной і всепроникною критики і якщо й не до повного атеїзму, то до очевидного прагненню використовувати теологію як інструмент громадського управління і таким чином віру в Бога ощадливо підпорядкувати служінню суто соціальним і індивідуалістичним інтересам. Звідси не дивно, що в лоні гуманізму визріли умонастрої, що піддавали сумніву і навіть відторгнення глибоко гуманістичний зміст християнської релігії і релігійного досвіду християнської церкви. Виявом таких умонастроїв були, зрозуміло, єресі, причому - найбільш різної реакції. Історія християнства чимало їх знає. Зокрема, і Середні віки з даного предмета доставляють багатющий матеріал.
Єресі, як відомо, виникали в різній середовищі - наприклад, профанної або елітарної, розрізнялися за характером - скажімо, були раціоналістичними або містичними; переслідували різні цілі - релігійні, політичні, соціальні. Але поряд з відмінними рисами єресі завжди мали і дещо спільне. По-перше, всі вони зростали на грунті суб'єктивного, хоча і нерідко об'єктивно обумовленого, неприйняття існуючого порядку речей, що склався способу життя, по-друге, всі вони так чи інакше були критично спрямовані проти догматики та організаційно-обрядових традицій, прийнятих церквою, в -третє, всі вони знаходили ідейну опору, з одного боку в ранніх єретичних навчаннях епохи вселенських соборів, а з іншого - в сучасних філософських концепціях, що з'являлися в міру розвитку галузі наукового знання, причому часто - в інохрістіанскіх культурах: іудейської, язичницької, ісламської. Власне, і ті умонастрої, які відрізняють єресь жидівство, цілком виразно характеризуються зазначеними спільними типологічними для всякої єресі, особливостями.
Отже, в контексті всеєвропейського середньовічного менталітету єресь жидівство представляється, фігурально кажучи, хибним плодом гуманізму. І ось що цікаво: народившись у православній "Русіі", плід цей виявився нежиттєздатним дитиною, але зате дивним чином попередив ідейно аналогічні породження Західної Європи - реформацію і протестантизм, настільки перетворили в кінці кінців духовне життя європейських народів, яка колись - в огорожі католицизму - відрізнялася все-таки відомим єдністю і гармонійністю.
У єресі жидівство були, звичайно ж, не тільки глобальні ментальні передумови. У науці багато говорено перш за все про конкретних соціально-історичні причини, економіко-політичних і церковно-державних мотиви її виникнення та розповсюдження в Московській Русі. Ця зовнішня сторона загалом досить вивчена, і тому тут навряд чи варто приділяти увагу цьому предмету ще раз (тим більше, що публікується нижче текст дозволяє цілком наочно представити і панораму і гостроту того, що сталося тоді конфлікту). Набагато важливіше відзначити інше: а саме те, що зазначена єресь виникла не раптом і не на порожньому місці; її поява мало, очевидно, свою досить тривалу передісторію, хоча й погано освітлену. В усякому разі, цілком можна говорити про попередній і поступове приготуванні окремих російських умів до єресі, цілком можна вказати і на ту злоякісну грунт, яка послужила живильним середовищем для ересемислія.
Дійсно, вже давно виявлена ідейний зв'язок "жидівська мудрагелів" з їх попередниками - "стригольники", що з'явилися в новгородському єпархії сторіччям раніше і сповідували подібні погляди, які, зауважимо, і до кінця XV ст. ще не були зжиті. Крім того, встановлено, що саме стрігольнічество, у свою чергу, було ідейно пов'язане з єресями "солунських" і "болгарських" жидівство XIV століття. Щоправда, не всі вчені поділяють такий погляд на стригольничество. Відомі й спроби його захисту, особливо в радянській медієвістиці. Така, наприклад, позиція академіка Б. А. Рибакова, який свою присвячене стрігольнічества дослідження побудував прямо як апологію йому. Сміливо розсовуючи історичні рамки цього - суто російської - руху і розширюючи коло джерел, нібито пов'язаних з ним (храмові розписи, іконопис, книжкова мініатюра і орнаментика, дрібна пластика, пам'ятники літератури та інше), автор у результаті прийшов до висновку, що псково-новгородські стригольники були "тієї передової, найбільш культурної частиною російського міського посаду ХIII-ХIV ст., яка закликала до Розуму, пропагувала книжність, встановила культ Премудрості і подавала приклад" чистого житія ", а також" вела суспільство до більш високого рівня розуміння своїх завдань " . Думається, це думка, хоч і належить маститому вченому, не відповідає історичній правді.
Між іншим, ідейно передував стрігольнічество єресі солунських і болгарських жидівство теж мали джерело: мабуть, сформувалися не без впливу з боку Караїмство - неталмудіческого (контрраввіністіческого в споконвічній основі) релігійного руху євреїв. Отже, одне тільки зародження єресі російських жидівство було обумовлено очевидною традицією: тим саме, що в надрах середньовічних православних держав і народів (Візантії, Болгарії, Русі) до XV ст. накопичився вже значний досвід іновери та інакомислення, заснований саме на принциповій критиці християнства і перегляду його корінних положень.
Необхідно також мати на увазі і цілий пучок духовно-інтелектуальних імпульсів, що сприяли цьому процесу. До єретицтві могли підштовхувати, наприклад, не тільки імпульси негативні (невігластво, нерозуміння, неприйняття), але і позитивні (допитливе любпитство, прагнення до освіти, самостійність думки), не тільки внутрішні (власне спонукання, що закінчується від перекрученості релігійних уявлень, зарозумілість), але і зовнішні (реальне чи містичний вплив з боку, сліпе, некритичне проходження чужої думки), не тільки нібито творчі (добрий намір що-небудь поліпшити), але і руйнівні (злий умисел, розрахунок на знищення) і т.п.
Повинно, крім того, пам'ятати, що в плані накопичення досвіду критицизму саме Новгород Великий - завдяки своїм різноманітним зв'язках з навколишнім світом, своєму стародавньому волелюбства і горделивому прагнення до незалежності, включаючи і духовну, від кого і чого б то не було - був особливо підходяще місце: тут без зусиль, у безпосередньому спілкуванні могли бути відчути і оцінити, наприклад, відмінності між православ'ям і католицизмом, між християнством та іншими релігіями; тут запросто могли бути схоплені будь-які блукали по світу ідеї і настрої, тут відмінно - в області знання взагалі - спрацював різниця потенціалів і, відповідно, легко виникало напружене поле для розумових занепокоєнь і блукань. Так що зародження єресі жидівство не де-небудь, а в Новгороді зовсім не дивно.
Судячи з того, що відомо про початок єресі жидівство і характері перших її проявів, - це вчення було завізних, іноземним, а його прозеліти орієнтувалися (і, мабуть, багато в чому) саме на нехристиянські, чужі православ'ю ідеї та форми. Цьому, вважається, дуже сприяли: по-перше, найтісніші контакти Новгорода з Литвою і Польщею, де перебувало тоді чимало іновірців, зокрема, євреїв різних віросповідних розмов - караїмів, раввіністов, каббалістів, по-друге, - відоме коливання Новгорода між великим князем литовським і великим князем московським. Однак, будучи прищепленої ззовні, єресь жидівство поширилася тим не менш вже виключно в російській суспільстві - спочатку в Новгороді, а потім у Москві, причому вразила собою як простолюд, так і привілейовані сфери, головним чином, біле духовенство та мирян високого рангу.
Треба визнати: хоча в цілому єретичне рух не був внутрішньо - концептуально і дисциплінарно - єдиним, тим не менш, вона мала дуже сильними якостями, дуже сприяли його успіху. Єретиків відрізняла близькість до владних структур, закритий, конспіративний характер спілкування і порівняльна освіченість. Особливої уваги заслуговує саме остання властивість. Бо, аналізуючи те небагато, що відомо про розумові інтересах і заняттях єретиків, можна точніше визначити ідейні корені і краще зрозуміти сутність їх вчення, - найбільш спірне предмет у науці.
Дійсно, коло читання єретиків був досить широкий і різноманітний, причому існували серед них твори були: або досить рідко зустрічалися в російських бібліотеках - з різних причин і, звичайно ж, не тільки через неготовність російських книжників сприймати змістовно складні тексти; або зовсім не зустрічалися - в силу їх невідповідності духом і змістом православ'я; або, нарешті, тільки-но відомими, але відомими під знаком саме шкідливості, некорисності для життя у Христі.
Популярні у жидівство твори були в основному перекладними і за своїм походженням можуть бути розділені на дві групи - на християнські та нехристиянські.
До першої групи належали твори богословсько-полемічні і агіографічні - наприклад, твори Діонісія Ареопагіта, "Житіє папи Сильвестра", "Слова" Афанасія Олександрійського проти аріан, "Слово" Козьми пресвітера проти богомілів, послання Патріарха Фотія болгарському царю Борису-Михайлу. Всі вони, ймовірно, привертали увагу єретиків насамперед міститься в них ортодоксальної аргументацією щодо різних догматичних, церковно-практичних та релігійно-філософських питань. Однак такий суто конфесійної християнською літературою жидівство не обмежувалися. Їх цікавили і світські за змістом тексти - наприклад, "Мудрість Менандра", збірник повчальних афоризмів і сентенцій давньогрецького драматурга про кохання, дружбу, ворожнечі, добро, зло, праці, навчанні, лінощів, сімейного життя і т.д.; причому головною, сполучною темою всіх цих етико-філософських висловів, за переказами, зібраних воєдино святим Григорієм Богословом, було питання про силу і можливості розуму, про значення освіти та освіченості. Саме ця особливість збірки, мабуть, і викликала спеціальний інтерес єретиків, які тяжіли до раціоналізму.
Отже, популярна серед жидівство християнська літратура в цілому вказує на їх очевидну прихильність до занять абстрактними предметами і приналежність, відповідно, до інтелектуальної еліти. Власне такий висновок підтверджується і тими старозавітними текстами, які, опинившись у сфері уваги єретиків, разом з тим взагалі в слов'янській писемності були вельми рідкісні, або тільки-тільки, до кінця XV ст., З'явилися в слов'янських перекладах. Мабуть, особливий інтерес у єретиків викликали книги Буття, Царств, Приповістей Соломона, пророків, Премудростей Ісуса, сина Сираха. Але в чому конкретно складався цей інтерес, яка була його специфіка порівняно з православним підходом, поки не встановлено. Можна лише в загальному плані припустити, що їх цікавили питання про долі створеного світу, про месіанство і месіанських сподіваннях, про мудрість божественної і людської.
Що ж стосується текстів другої групи - нехристиянських, до яких тяглася думка жидівство, то такі, як встановлено, у споконвічному своєму виді належали до єврейської чи арабської книжкової традиції, але на російську мову були переведені, на думку більшості вчених, саме з єврейського. Ці тексти також різнилися в плані змісту.
Одні з них, здається, були цілком адекватні релігійним запитам жидівство. Відомі, наприклад, деякі старозавітні тексти, перекладені на слов'янську не з грецького - по "Септуагінті", а з староєврейського масоретського оригіналу. Це "Книга Есфір", "Книга пророка Даниїла" та ін Відома, крім того, і так звана "Псалтир єврейська", - зроблений якимось Федором "охрещеними" переклад з якогось єврейського молитовника (короткого варіанту святкового молитовника "Махазор") . І абсолютно справедливо зазначалося, що подібні тексти, будучи введеними в обіг давньоруського читання, призначені були, крім релігійних цілей, до того, щоб "засліпити малоосведомленних російських ідеєю перекрученості старозавітній Біблії, на яку спиралася вся християнська церква". Особливо показова в цьому відношенні "Псалтир єврейська", бо в ній, по-перше, відсутні які б то не було пророцтва про Сина Божого Ісуса Христа, по-друге, чітко просвічує "іудейська опозиція вченню про троїчності осіб Божества", по-третє , простежується "тенденція відновлення земного царства єдиного Бога в Ізраїлі". Звідси не дивно, що кожен давньоруський читач, схильний за вдачею до критицизму і недостатньо твердо тримається православ'я, цілком міг заразитися, спокуситися таким текстом і прийняти його як ідейної опори для власних довільних релігійних установлень, які, природно, повинні були увійти в суперечність з комплексом понять, знань, переконань, обрядових действования, вироблених і откристаллизовался в християнському соборному досвіді богопостіженія, богоісповеданія і богослужіння.
Іншу різновид нехристиянських книг, популярних у єретиків, склали книги світські. Це - або наукові, або паранаукові твори, які знов-таки і своїм походженням і своїм змістом пов'язані були перш за все з розумовим життям середньовічного єврейства. Так, книга "Шестокрил" представляла собою слов'янський переклад трактату "Шеш кнафаім" - керівництва з математичного визначення місячно-сонячного руху, написаного в 1365 р. євреєм Іммануель бен Яўаковом Бонфіс. І знаменно, що на Русі дана книга використовувалася саме в ворожильної практиці. Читали жидівство і перекладні праці з філософії. Прикладом може служити "Книга, глаголемо логіка" - переказ твору "Міллот ха-хігайон", автором якого був відомий єврейський вчений XII-XIII ст., Раввініст Мойсей бен Маймуна (Маймонід). До текстів з кола єретиків прийнято відносити також "Трактат про сферу" Іоанна де Сакрабоско, або Джона Галіфаксу, англійського вченого XIII ст.; Цей твір містилося в одній з давньоруських "Космографія", перекладеної, між іншим, з єврейського оригіналу. Слід, нарешті, відзначити і такі твори, як "Вчення місячника", "Рафлі", "Таємна таємних" (або "Арістотелеві врата"). Історія названих книг знову-таки пов'язана з єврейської середньовічної літературою (зв'язок їх, крім того, з арабомовній традицій у даному випадку не має значення). І важливо, що, незважаючи на відмінність у змісті, всі вони виявляють відоме схожість, оскільки так чи інакше стосуються теми потаємного, езотеричного знання. У них, наприклад, є приблизно-астрологічні розділи, де описані деякі способи передбачення майбутнього, а також прийоми магічного впливу на реальність. Особливо показові книги "Рафлі" і "Таємниця таємних": будучи текстуально пов'язаними між собою, вони, виявляється, близькі також і до згадуваної вже "Логіці" Маймоніда. Дана обставина свідчить не тільки про належність зазначених творів до одного колі, але, думається, і про те, що їхні читачі - "жидівська мудрує" - поєднували інтерес до природничих наук, до раціоналістичного образу думки і пізнання з інтересом до метафізики, містики, окультизму .
Отже, популярна серед єретиків нехристиянська література відрізняється в генетичному відношенні очевидним єдністю з єврейської середньовічної книжності, причому, судячи з зазначеним творам, книжності саме раввіністичним, а не караїмського толку. Але разом з тим нехристиянська література єретиків характеризується ще й єдністю часу і місця її впровадження в сферу східнослов'янської, зокрема, російської розумового життя. Дійсно, за загальновизнаного думку, всі названі вище тексти у вигляді давньоруських перекладів з'явилися на Русі в другій половині XV ст.; Тобто їх появу цілком синхронно процесу зародження і поширення єресі жидівство. Всі ці переклади, крім того, мають помітною мовної спільністю: вони відображають більш-менш погане знання древнерусскорго літературної мови і містять малоросійські, білоруські, польські діалектизми, а також гебраїзмів. Такі риси дозволяють вважати, що батьківщиною даних перекладів була литовська Русь, а їх авторами, найімовірніше, були особи єврейської національності, що проживають тут у XV столітті в дуже неабиякій кількості. До речі, саме в Литву і Польщу і якраз до означеного часу перемістилися із Західної Європи центри єврейської освіченості. Цим, безсумнівно, виправдовується відома переконання щодо дійсного впливу з боку саме єврейської книжності і думки на так зване пробудження суспільної свідомості, а точніше - захоплення єретичними ідеями, що мало місце в Московській державі в останній третині XV ст. Така переконаність, між іншим, цілком узгоджується з тим, як на Русі інтерпретували саму єресь і єретиків сучасники-очевидці, зберігали вірність православ'ю.
Повинно однак зазначити: думка про єврейське коріння єресі не всіма визнається. Так, в радянській медієвістиці вчення жидівство іноді розглядали на більш широкому тлі європейського гуманізму і класової боротьби, уникаючи разом з тим конкретизації у вирішенні питання про витоки вчення. Але адже погляд на жідовствованіе як на умонастрій, тісно пов'язане з впливом з боку єврейського менталітету, крім вищенаведених доводів, підтверджується також характером і істотою власного, оригінального тексту, що вийшов безпосередньо з середовища російських єретиків. Я маю на увазі "Лаодикійському послання" Федора Куріцин. Дійсно, останнім часом багато вчених прийшли до висновку про зв'язок цього таємничого тексту з єврейською думкою (правда, висловлювалися і альтернативні думки: про зв'язок пам'ятника з античної чи навіть з християнською святоотецької традицією). Причому ті, хто вбачає у творі Федора Куріцин єврейське коріння, розходячись один з одним в конкретиці своїх припущень (Дж. Файн, наприклад, співвідносить "Лаодикійському послання" з іудаїзмом, Ф. Кемпер - з фарисейством, І. Мейер - з працями Мойсея Маймоніда , Ф. Лілієнфельд - з каббалой), по суті, все ж сходяться, оскільки так чи інакше, але вказують саме на раввинистической лінію розвитку єврейської релігійної культури як на очевидне джерело впливу, з якого черпав натхнення та ідеї російська єретик Федір Куріцин.
У цьому відношенні особливо реальної представляється зв'язок "Лаодикійського послання" з каббалой. І ось чому. По-перше, серед жидівство були в ходу деякі старозавітні книги, перекладені на російську мову, як вже вказувалося, прямо з масоретських оригіналів. Але ж поява та розповсюдження серед євреїв тексту "Святого Письма" у вигляді "Масори", на думку деяких дослідників, пов'язане саме з каббалістичної традицією. По-друге, поширювані єретиками книги "Рафлі" і "Таємна таємних" також містять деякі елементи, що дозволяють судити про зв'язок цих книг з каббалой - точніше, з її символічним розділом, який присвячений обгрунтуванню правомірності певних спекуляцій з буквами і числами - наприклад, з допомогою гематрії і нотарікона, нібито здатних розкривати таємничі шляхи божественної премудрості. Зазначені відповідності та збіги, в усякому разі, вказують на їх глибинне, сутнісне єдність і представляються симптоматичними. Думаю, маючи їх на увазі, дослідник може з повним правом конкретизувати загальний висновок про єврейський культурно-релігійному вплив на російських жидівство. І найімовірніше таке траплялося з боку саме каббалістів, які в руслі середньовічного іудаїзму представляли дуже сильний учено-релігійна течія, між іншим, конгеніальної раввінізму і виникає із стародавнього фарисейства. До речі, непрямим підтвердженням висновку про генетичного зв'язку розмірковувань російських єретиків з іудейської каббалой є та обставина, що буквально тоді ж - тільки трохи пізніше, в кінці XV - початку XVI ст., - І в Західній Європі каббала використовувалася як позитивний джерело знання. Так, її всерйоз намагалися пристосувати до християнства (причому з метою створення більш досконалою, ніж інші існуючі, універсальної і синкретичної теології) італієць Джованні Піко делла Мірандола і німець Йоганн Рейхлін. І, між іншим, у лоні католицької церкви погляди названих мислителів-гуманістів були теж кваліфіковані як єретичні. Без сумніву, зазначена тут культурно-історична паралель не тільки виправдана, але і вельми показова, - особливо якщо розглядати її в контексті добре відомих контактів Московської Русі в XV ст. саме з Італією та Німеччиною.
Отже, єресь жидівство, якщо говорити тільки про її ідейно-змістовний бік, виникла: по-перше, на історично підготовленої критикою і ложноучітельством грунті, по-друге, як відображення загальноєвропейського гуманістичного руху, по-третє, під впливом єврейської релігійної та науково- філософської думки. У результаті духовно-інтелектуальний стан деяких російських людей було третирувати умонастроями, по суті цілком ворожими православ'ю і заснованим на ньому засадам життя. Будучи распространяемості таємно, ці умонастрої виявилися тим більше заразливі; будучи Підтримувані в самих верхніх сферах світської влади вони погрожували бути тим більш згубними. Хулі і попрання піддалося найголовніше - віра, норми поведінки, святині християн. Реальність релігійної революції знайшла катастрофічні форми, адже її перемога повинна була радикально змінити життя нації - і не тільки в церковному відношенні, але також у політичному, економічному, культурному, а головне - щодо домобудівництва Божого про порятунок людства.
Зміст "Просвітителя"
Отже, у своєму повному вигляді книга Йосипа Волоцького складається з історичного вступу, або "Сказання про новоявівшейся єресі ...", і шістнадцяти глав викривально-полемічного змісту, або "слів на єресь новгородських єретиків".
У "Оповіді" розглянуті зовнішні обставини зародження єресі в Новгороді та її виявлення архієпископом Геннадієм. Згідно преподобному Йосипу, винуватцем її став якийсь "жидовин" Схарія, який, прийшовши в Новгород у 1470 р., захопив тут своїми ідеями деяких новгородських священнослужителів. Особистість цього Схаріі стала предметом принципових наукових суперечок. Одні дослідники визнавали свідоцтво автора "Просвітителя" достовірним і вважали Схарія реальної історичною фігурою, інші вважали, що Волоколамський ігумен вдався в даному випадку до тенденційного вигадування з метою посилення викривального пафосу своєї критики єретиків, щоб переконливіше показати тотожність єретичного вчення з іудаїзмом. Підставою для подібних суперечок є факт відсутності імені Схаріі в інших давньоруських джерелах, що розповідають про єресі. Є лише непрямі дані.
Так, в 1488 р. чернець Сава (насельник Троїцького Сенновского монастиря, що знаходився на Корельском перешийку, в Вотской пятине новгородської області) склав компіляцію виписок з різних протівоіудейскіх творів - "Послання на жидів і на єретики". У передмові до "Послання" Сава, звертаючись до Дмитра Васильовича Шеїну, який ходив в 1487-1488 рр.. послом великого московського князя Івана III до кримського хана Менглі-Гірея, писав: "І ти, пане Дмитрей, коли був єси послом і говорив єси з тим жидовин з Захарією з Скаром. І я, пан Дмитро, молюся тобі: що єси від нього чув словеса добрі або злі, то мабуть, пана, відклади їх від серця свого, і з уст своїх, якоже деякий скнари ". Крім того, за документами Кримського наказу відомо, що приблизно з кінця 1482 - початку 1483 по квітень 1500 Іоанн III вів переговори про перехід до нього на службу з якимось - проживали то в Криму, то в Черкасах - Захарією Скаром або Захарією Гуіль-Гурсісом, причому називав його в різні роки по-різному: "жидовин", "евреяніном", "Таманським князем", "черкасіном", "Фрязіно". Нарешті, останнє непряме свідчення про Схаріі надано святителем Геннадієм, архієпископом новгородським, який особисто виявив єресь, справив розшук і став першим докоряти цього вчення перед великим князем і духовенством. В "Посланні" митрополиту Зосимі, написаному в жовтні 1490 він так писав про початок єресі: "А що які литовські окаянні справи прозяблі в Російській землі ... коли був у Новгороді князь Михайло Оленковіч (Олександрович - В.К.), а з ним був жидовин єретик, та від того Жидовина розпростерлася єресь у ноугородской землі, а тримали її таємно ... і яз почується те, до про те грамоту послав ".
Розглядаючи наведені дані, історики одностайно вважали, що і у ченця Сави, і в справах Кримського наказу мова йде про одному і тому ж особі - про Захарії Скаре Гуіль-Гурсісе. Проте розбіжності викликала національна та релігійна приналежність останнього, а також питання про його ставлення до "жидовин Схаріі" Йосипа Волоцький і до безіменного "жидовин" архієпископа Геннадія. У дореволюційній історіографії кримський та черкаський житель Захарія, як правило, ототожнювався з єресіархом Схарія, учівшім в Новгороді в 1470-1471 рр.., Вслід за автором "Просвітителя" вважали, що останній дійсно був євреєм і дійсно звертав православних новгородців саме в "жидівську віру ", або в старозавітне іудейство.
У радянській науці з цих питань висловлювалися різні думки. Найбільш грунтовними є дослідження Я. С. Лур 'є, Г. М. Прохорова і К. В. Айвазяна. Лур'є, висловлюючи недовіру до преподобного Йосипа, повністю заперечував реальне існування новгородського єресіарха Схаріі, вважаючи, що автор "Просвітителя" вигадав його, використавши при цьому "Послання" інока Сави і архієпископа Геннадія. Що ж стосується Захарії Скара Гуіль-Гурсіса, то, оцінюючи іменування останнього в "Кримських справах" та в "Посланні" інока Сави "жидовин" і "евреяніном" як помилкове, що виникло в результаті непорозуміння, Лур'є ототожнював цього "таманського князя" із згадуваним в генуезьких документах Захарією Гвізольфі, італійцем за національністю і католиком по віросповіданню. Таким чином знімався питання про юдаїські коренях єресі жидівство. Прохоров вважав, що і Схарія Йосипа Волоцького, і Захарій Скара (або Захарія Гуіль-Гурсіс) "Кримських справ" і "Послання" Сави, і Захарій Гвізольфі генуезьких документів - одна особа, що виступало під різними іменами. За походженням цей Захарій був полуітальянцем-получеркесом, тому його називали то "Фрязіно", то "черкасіном"; а по вірі він був караїмом, тому іменувався то "жидовин", то "евреяніном". Нарешті, Айвазян прийшов до висновку, що Захарія Гвізольфі взагалі не мав ніякого відношення ні до єресіархи Схаріі, ні до Захарії Скаре Гуіль-Гурсісу, тоді як два останніх імені відносяться до одного й того ж обличчя. У 1470 р. у Новгород разом з російсько-литовським князем Михайлом Олександровичем дійсно приїжджав "жидовин Схарія" - той самий, який пізніше листувався з Іваном III і згадувався ченцем Савою. Однак він не був євреєм і не сповідував іудаїзму. Автор "Просвітителя" навмисно "евреізіровал" його ім'я - Скара, щоб додати велику переконливість своїм звинуваченнями єретиків відпадати в "жидівську віру". Насправді, Скара був вірменином і тримався поширеного в Угорщині, Валахії та Польсько-Литовському князівстві павлікіанство - "арменской єресі", близькій або навіть тотожною до зародилася в Новгороді з кінця XIV ст. та зберігалася в XV ст. єресі стригольників. Крім того, Айвазян, расссматрівая принципове питання про трактування уживаної Волоколамським ігуменом стосовно єресі і єретиків термінології, зокрема терміну "жидовин", і при цьому спираючись на думку Прохорова про те, що в Середні віки людей визначали швидше "по їх вірі, ніж по крові ", - вважав, ніби в Стародавній Русі слово" жидовин "використовували не в етнічному сенсі, а в релігійному. Звідси вірменина-Павлікіанці Захарія Скара називали "жидовин" нібито за подібністю сповідуваного їм вчення з іудаїзмом, але не тому, що він був євреєм. Подібне відбувалося і з іншими особами. Однак такої інтерпретації суперечать дані російської лексикографії. Згідно з останніми, слова "жид", "жидовин" у багатьох давньоруських перекладних і оригінальних текстах вживалися саме і насамперед у сенсі їхнього етнічного змісту, а похідні від них слова - "жідовітіся", "жідовствоваті" та ін - в вероісповедніческом сенсі. Ця обставина дозволяє засумніватися в правомірності віднесення "Жидовина Схаріі" до якої б то не було національності і вірі крім єврейської.
Безсумнівно, Йосип Волоцький (як і інші давньоруські письменники), кажучи "жидовин", мав на увазі все ж єврея і по крові і по вірі. Між іншим, непрямим підтвердженням такого висновку є іменування кримського адресата Іоанна III "князем". Справа в тому, що у євреїв - зокрема, у фарисеїв - довго зберігався стародавній звичай, за яким стосовно законовчителями - гіллелітам - використовували титул "князь" - "насі". Цього звичаю трималися і спадкоємці фарисеїв каббалісти. Так, наприклад, в кінці ХІІІ століття в Толедо місцеві каббалісти називали князем - на знак особливої поваги - кабаліста ж Тодроса бен Йосипа Абулафія. Тому якщо жидовин Схарія, згідно з автором "Просвітителя", спокусивши новгородців в єресь, дійсно був каббалістом і дійсно тотожний адресату Іоанна III, "жидовин" і "евреяніну" Захарії Скаре, то звернення до нього одночасно і як до "Таманському князю" не дивно і зрозуміло. Нарешті, навряд чи взагалі справедливий і грунтовний відомий скепсис стосовно свідченнями Волоколамського ігумена. Здається, жидовин Схарія все-таки реальна історична постать. Цього, до речі, не заперечують і єврейські вчені. Більше того, вони навіть вважають, що поява Схаріі в Новгороді, як і легке засвоєння новгородцями розповсюджувався їм вчення, було цілком закономірно і обумовлено низкою культурно-історичних причин.
Як би там не було, але нове релігійне вчення не тільки широко поширилося, але і глибоко вкоренилося в російській суспільстві, склавши серйозну загрозу століттями формуванню на Русі церковно-державному свідомості і способу життя. Тому основний зміст "Просвітителя" присвячено було, по-перше, вельми і вельми грунтовній критиці релігійних поглядів жидівство як повної відмови від християнства, по-друге, дискурсивного викладу догматичних основ православної віри, обрядів і звичаїв, по-третє, викладу канонічних і юридичних прав церкви і держави судити і карати єретиків. Таким чином, перші одинадцять глав книги присвячені були вельми значному колу основоположних питань: догматам про троїчності Бога, про втілення Сина Божого і про його рятівної місії, вченню про тимчасовий і Приуготовительная значенні старозавітній релігії, вченню про шанування ікон, хреста, святих подвижників, церковних таїнств і обрядів, про авторитетність апостольських та святоотцівської творів, про чернецтво. В останніх п'яти розділах праці розглянуто церковно-дисциплінарні питання, що стосуються відносини всіх без винятку членів церковної спільноти до тих чи інших форм прояву іновери, єресі, відступництва і, відповідно, покаяння. Всю свою аргументацію Йосип Волоцький будував на підставі проникливого знання ветхо-і новозавітних біблійних тестів, святоотцівської спадщини (перш за все, це творіння Іоанна Златоуста, Єфрема Сирина, Іоанна Дамаскина) і творів різних церковних письменників (особливо Никона Чорногорця), церковних правил, житійної літератури , використовуючи при цьому дивовижну силу власної думки і логіки, а також неперевершений талант полеміста. По суті, його книга є перший на Русі досвід власне богословсько-апологетичного твори. Дана книга в багатьох відносинах чудова: вона містить живий, наповнений яскравими побутовими картинами та історичними аналогіями розповідь про діяння і безчинства єретиків, детальний аналіз і непримиренну критику їхніх поглядів, проникливі роздуми про Бога, Благовістя, Спасінні, про життєву необхідність віри в євангельські істини і дотримання апостольських та святоотцівської заповітів. Представляючи собою цікавий пам'ятник давньоруського богослов'я, а також пам'ятник конкретної, гостро направленої полеміки, глибоко усвідомленого патріотизму та громадянськості, книга преподобного Йосипа з'явилася в світ російської розумової життя як нищівної теоретичне зброю, причому однаково придатне і для аргументованого спростування неправомислящіх, і для затвердження, освіти малознаючих в корінних питаннях православ'я. Не дивна тому величезна популярність цього твору серед давньоруських книжників: до нього, як до джерела істинного християнського знання, неодноразово зверталися у своїй суспільно-релігійній боротьбі послідовники преподобного Йосипа. Наприклад, в середині XVI ст. до цієї книги виявляв інтерес цар Іван Васильович Грозний, вона притягувалася так само при соборних розглядах єресей Матвія Башкіна і Феодосія Косого, її використовував в якості джерела Зіновій Отенскій, складаючи власний твір "Істини показання"; в XVII столітті, полемізує з розкольниками, на " Просвітитель "спирався митрополит Сибірський і Тобольський Ігнатій Корсаков.